Серед видатних українських письменників XX століття слід назвати ім’я поета І романіста Василя Барки



Сторінка2/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

ПРОБЛЕМА ЧАКЛУНСТВА


— Ніколи не бачив, щоб слово з книжки так вражало людину, — сказав Олександер. — А ти читав Біблію? — Ні. Серпокрил обіцяв добути повний текст з ілюстраціями. Казав, що книга має обгорілі палітурки, бо вихоплена з пожежі. — Будемо вдвох читати, — пораділа Ольга. — Так. А моя бійка, мабуть, суперечить євангельському духові. — Суперечить? — обурилася Ольга. — А грабувати і різати — не суперечить?.. Вечорами не можна жінці по вулиці пройти: роздягають, б’ють. Міліції ніби нема… все на головній вулиці гонить публіку від трамваїв, повних, як коробки з сірниками. Але з тобою я не боюся. Взяла його під руку. — Ми з тобою перетерпимо біду, — сказав Олександер, — бо в нас є свій рай. От Антон Никандрович… знаєш, яка в нього недуга? — Кажи! — У нього — незнаний досі рід божевілля; виникає від того, що людина з суцільним характером і надзвичайною силою самоосуду примушена, під загрозою смерти, десятиліттями говорити і думати наперекір своєму переконанню. Щодня примушена публічно заперечувати свій етичний ідеал. Надії ж на зміну становища — ніякої. Крім того, картина масового страждання весь час перед очима. В старовину від цього ставали ясновидцями і пророками. А твоя думка? Ольга відказує, ніби роздумуючи: — Бувши студентом, він заручився. Наречена померла, і він весь вік оплакує її. Кажуть, — я сама не бачила, — він носить два золоті персні і спритно повертає руку, щоб їх не видно було. В нього недуга нещасливого серця: мені дуже жаль його… — Я поведу його до ворожки. Ольга невдоволена: — Старого вченого до ворожки?.. — Чому ж ні? Карміндониха мертвих з труни піднімає. — Чула. — Нервово хворі виходять і світяться, як ліхтарі. Вона привидами потрясає душу, пробуджує надію і відроджує. Я здушую в собі потяг до чародійного, думаю, — це дурниця. Зате навколишня дійсність розумна і смертельно сіра. Хоч повісся при вході в клюб «Профінтерн». — Кажуть, Карміндониха не любить ворожити, і дівчата рідко ходять до неї. — Але вона зціляє. Одного сухітника виписали з лікарні, як безнадійного: стукотів на милицях, не міг мурав’я догнати. Уяви собі, Карміндониха вилікувала! — Поїла зіллям і соком з городини. Я чула про це; самої моркви пішло півтонни… — Можливо, — говорить Олександер без захоплення. По короткій павзі продовжує: — В Карміндонихи залізний характер. П’ять разів її арештовували; півроку тримали в одиночній камері. Випитували, як лікувати туберкульозу і рак. Вона ж — ні слова. Тільки й сказала: «Нехай дадуть окрему палату при клініці, всіх лікуватиму». Скандал!.. Світила медицини, і поруч ворожка; у світил дуба дають, у ворожки піднімаються з одра. Спровадили б Карміндониху до північних оленів, але слідчий був кволий; жалівся, кхе, у мене під грудьми недобре, мабуть, рак… — Не так було! Дві теші, її пацієнтки, сказали: підемо з дому або Карміндониху випустять; в них зяті — голова міськради і прокурор. Жіночий фронт переміг. — Погоджуюся, — сказав Олександер, кладучи їй руку на стан. Відвела його руку й оглянулася; барва почервонила щоки. Олександер приспішено доводив, що народна медицина має реальний ґрунт. — Має, я знаю, — перебила Ольга, — треба поводитися як слід. Повеселішала і взялася перечисляти: — У Карміндонихи мати, баба, прабаба, прапрабаба, прапрапрабаба, і так до десятого покоління, були ворожки. Вона успадкувала таємниці і збирається передати дочці, як та скінчить медінститут. Зрозумів? — Ні. Ольга вдарила його по руці. — Я повторю: баба, прабаба, прапрабаба, прапрапрабаба, і так до десятого… — Ні, треба по порядку, всіх. — Гаразд: прапрапрапрабаба… ти — дитина. — А звідки у Карміндонихи привиди? — Не вірю; я матеріялістка. — Інші матеріялісти вірять. — От новина… — Глянь! Революційні хірурги заклинають вірити, що ми — райські мешканці. Це чаклунство в грандіозних формах. Ольго, треба тікати на острів без партійних комітетів. Будувати саклю з дикого каміння. Привчати звірят. Стрічати схід сонця — найдалі від установ, що багнетом і револьвером учать правовірно думати. — Любий! — тихо промовила Ольга. — Вчора в моїй уяві весь вечір стояла картина: ніби ми живемо далеко від людського шуму, на смужці зеленої землі, серед океану. Зітхнувши, додала: — На жаль, там немає магазинів. А я мушу дещо дістати для Антона Никандровича. Я скоро вернусь. Веди його до Карміндонихи, але, будь ласка, нехай це буде просто приємна прогулянка. Ольга доторкнулася до Олександрової руки і пішла.

КОЗАК У «ГАДЮШНИКУ», ЯКИЛИНА МОЛОТОЧКІНА ЛЕБЕДІНОВ


Недалеко від рогу вулиці гудів прославлений в околиці «гадюшник»: пивна, в якій товклися день і ніч ненависники тверезости. Офіційно споживали пиво (закусуючи солоними бубликами), а неофіційно — «молоко з-під скаженої корови». П’яниці немилосердно тиснули один одного. Простягали руки по пиво через плечі ближчих до прилавка, звалюючи картузи і кепки. Обливали вуха піною з кухлів. «Готові» слуги зла зсувалися під стіни, тонули в махорчаному смороді, що ним можна було, як казали, «гадюк давити». Сморід якось органічно з’єднувався з гамором, криком, ревом і прокляттям. Раз у раз починалася штурханина, переростала в мордокалічення, а кінчалась, коли циклопічний «вибивайло» рушав із-за стійки і, взявши бешкетників за коміри, висипав їх, як груші, на вулицю і з брязкотом зачиняв двері. З олімпійською величчю вертав він за стійку, і свинство негайно продовжувалось далі. Вибиті з пияцького раю переверталися на тротуарі, кряхкотливо спиналися на чотири, обтирали згиджені обличчя об рукав; декотрі безпосередньо западали в нірвану на півдня чи півночі, і перехожі люди мусіли обминати нечувственні снопи людського тіла в бридкому лахмітті, розкидані по мерзотних калюжах. Пиятика з такою красою миналася безкарно, бо особи, підібрані з калюж і спроваджені в районні відділи міліції, мимрили, що мали на меті підтримати «державний бюджет». «Гадюшників» по місту така неперечислима сила, що міліція не встигла б доглядати ладу, якби навіть виключно ними опікувалася. Мужчина середнього зросту, сіроокий та бронзоволиций, з гостро закрученими білявими вусами, з просивиною на скронях, покидає «гадюшник» і зачиняє за собою двері. Попеляста «косоворотка» розхрістана; чорний піджак відсунувся з грудей. — Щоб ви сказились, бісові душі! — гнівно бажає біловусий. — Я кажу: раків до пива! нема раків… я кажу: принесіть! а вони кажуть: нема… Наловіть, як нема! До річки підіть і наловіть! Ей, куди поспішаємо? Сті—і–ій! Астряб хмурно глянув на нього і спинився. Біловусий наблизився, малюючи правою ногою хвилю на тротуарній цеглі, і вхопив студента за петельки. — Куди йдеш, молокосос? Одвічать треба, коли старші питаються! — Я йду до одного чоловіка, що занедужав; він старший від мене і від вас. — Що?! — розлютився біловусий. — Від мене старший? Не може бути старшого від козака Борзоконя! Щоб ти знав. А як є старший, значить, він старший і його треба слухать, а ти… Значить, ідеш до старшого?.. Правильно! Молодець! іди к чортам собачим! — заключив мову біловусий і випустив Астряба. Через секунду роздумав: — Стій! Завертай! Треба випить, коли старших шануєш. — Я не буду пити, — сказав посміхаючись Астряб. — Мовчать! — визвірився біловусий. — Слухай, що тобі кажуть! Вахмістр Борзокінь австрійця на фронті рубав. Не сердься, синку! — змінив тон біловусий і загомонів навіть ніжно. — Я бачу, ти хороший хлопець; не думай, що я п’яний… це, синку, в мене від печалі. Колись Борзокінь літав із шаблею, як орел, а приборкали… приборкали, в сибірський сніг посадили, — біловусий заговорив зовсім смутно, — тепер Борзокінь нікому не потрібний. Ей, ви, сукини сини! — загримів несамовито в віконце, затулене дощечкою. — Дайте пива! Віконце непорушне. — Іродові душі! Пива! — ломить Борзокінь віконце. Виставилася, замість прийнятої дощечки, сиза, розпухла фізіономія і з злою офіційністю відрізала: — Сьогодні через вікно продажу нема! — Як нема?! — обурено і здивовано перепитує Борзокінь і намагається надати своєму голосові поважности. — Ібо почему нема? — Нема, бо нема, і нічого голову морочити! — Слухай, будь людиною! Ну, чого ти кричиш? Тебе просять, дай два кухлі пива, а ти не розумієш. Глянь — ось хлопець іде до старшого чоловіка, той старший, можна сказати, помирає, це я поважаю, хвалю, значить, що йде, бо серце є ось тут! — Борзокінь стукнув кулаком себе в груди. — А ти?.. Чи можеш сказати, що ти созданий по образу і подобію? Ні, не можеш. Бо не розумієш, як тебе просять: дай пива… ех, свиня! — закінчив свою тираду Борзокінь і, в смертельній ображеності та смутку, відвернувся від сизої фізіономії, обперши лікоть об поличку біля віконця. Сиза фізіономія стає веселою, ніби повний місяць на зоряному небі, і примирливо обіцяє: — Зараз подам. — Так би й казав! Вип’єм, хлопче, бо груди в Борзоконя печаль розриває. Вип’єм, закусим раками… — А в них раків нема, — говорить Астряб. — Нема? Як так — нема?! Брешуть! Як нема, наловить можна. Міліція наловить, — на те: міліція. Наказав: лови! — і все в порядку. Злодія не дожене, хай раків ловить… Вистроїв на березі, скомандував: — Смирно! Роздягайсь! Справа повзводно, дистанція чотири кроки, наліво в річку, ловити раків, ша-а–а-гом-марш! І наловлять. Раків наловлять; їм тільки раків ловити. Місячна фізіономія висунула з віконця два скляні гранчасті кухлі з пивом і взяла в Борзоконя троячку. — Зараз дам здачу. — Ніякої здачі, — гордо заперечує Борзокінь, — це могорич: ти чоловіком став. Борзокінь і Астряб п’ють. Козак витирає вус ребром великого пальця. — Хто ти такий? — питає Астряба. — Студент. — Студент? — дивується козак. — Ай, ай, ай, студент… Правильно! Вчитись треба. Гроші єсть? — Якось обходжусь… — Що це таке: обходжусь?! Хто так говорить? Гроші треба, щоб були, — дидактично бубонить біловусий і жужмом витягає з кишені сотенки, — бери для науки… мовчать! Старших слухаться! — гримить і запихає Астрябові сотенки в кишеню. — Я всю ніч, можна сказати, різався в карти. Вони думали: козака обчистим, як липку. Чорта лисого! Крию і крию, беру і беру… Я їх всіх у трусиках зоставив. І в карту не дививсь, бо знав… Звізда козацька світить, значить, щастя. Бачиш? Повно грошей. Хотіли зарізать, бо їх чотири… Один двері защепнув, а другі за ножики. Чорта пухлого! З Борзоконем жарти погані. Ось! Біловусий висмикнув із-за халяви довгий ніж із блискучим вістрям і знову сховав. — Ха! Борзоконя зарізать… ще не вродився такий. Птиця не встигла б пір’їною ворухнуть, як я — раз! і готовий фокус: на горлі ґудзик від сорочки в одного відрубав і — на стіл: на! Баньки вивалив босяк, рот роз’явив, як щука. Другі котами присіли в кутках. Кажу: ану, одчиняй двері! Смирно! Вахмістер Борзокінь, перший кавалерист, додому бажає — спочивати. До якого дому? — ех, нема дому… в пивну бажає, печаль топить. Посторонись, босото душогубська! Зарізати?.. Так то й легко. Борзокінь з ножем на купу німців ходив уночі, орудія одбивав. Грудь була в «Георгіях», офіцери честь віддавати, кавалер всіх степенів… а кавалер зна, — що він зна?.. вчитись треба… Дивись, який ти позашиваний, синку! Ех, жаль тебе; і я ж один на світі, — нікого нема… Витер Борзокінь сльозу на бронзовій щоці, тихо спитав: — Куди йдеш? — Он там, — Астряб показав на жовто-сірий двоповерховий будинок, — живе старий професор, зовсім самотній, як ви. Дуже хворів, а тепер поправляється. В нього голубине серце. Ходім удвох! — Ходім! Як іти, то йти; як стояти, то стояти. Іди собі, що з тобою зробиш… Борзокінь безнадійно махнув рукою, відвернувся, склонив голову на долоню, обперши лікоть об поличку; склонив голову — похитує, наче в незміренному горі. Астряб поклав йому руку на плече: — Спасибі за добрість до мене. Гроші, що ви приму сили взяти, верну при першій нагоді. А сьогоднішньої зустрічі не забуду. Сказав і пішов. Борзокінь рвонувся від полички. З несамовитою серйозністю дивиться вслід студентові; стоїть — ніби прислухається до свого серця. Астряб порівнявся з одноповерховим побіленим домиком, у якому вічно ворушила папери «будівельна контора». Невідомо, що вона будувала, тільки ж цілий день у шість розчинених вікон видно було хмару службовців за канцелярськими столами: вони рахували, нотували, креслили, обговорювали, смоктали цигарки в різнокольорових мундштуках і клали їх на круглі попільнички. «Діло» в палітурках «самозшивачках» циркулювало між службовцями спершу в напрямку годинникової стрілки, потім — навпаки; після цього — навхрест, по діягоналі, а зрештою робило невстижимі кривульчасті ходи від одного канцелярського носа до другого, аж поки сонечко, надивившись на знуджені персони, казало: «щоб ви подуріли!» і в пурпуровій скорботі зникало за пожежною командою. «Діло» снувало роздеридушно-нудну павутину в високому передобідньому темпі, коли дві молодиці, що прогулювалися по тротуару, стали біля вікна і метнули з очей сто бісиків до симпатичного бухгальтера. Одна красуня прибрана в строкату, мов птиця з казки, хустку і сірий халат. А друга в звичайній одежі: в полотняному, видно, власноручно пошитому і пофарбованому в кремовий колір платті і рожевому береті на вівсяно-жовтих кучерях, що ритмічно ллються до плечей. Веселі очі — голубіші, ніж відсвіти волошок у золотому дзеркалі. Збомбардувавши бісиками бухгальтера в окулярах, схожих на ручки кравецьких ножиць, молодиці зневажливо відвернулись від нього. Зеленоока осяяла поглядом Астряба і з веселою сміливістю спитала: — Пробачте, ви не знаєте, котра година? — На жаль, не можу сказати точно; здається, дванадцята. — Здається… мені здається, що я вас сьогодні в сні бачила. Катерино, не щипайся! Голубоока легенько штовхнула жартівницю пальчиками і, засоромлена, відвернулася, ховаючи усмішку. Симпатичний бухгальтер підморгнув Астрябові крізь ножиці. Астряб відповідає в тон: — Я думав, чому так приємно спалося? А тепер знаю: я знаходився в ваших снах. Молодиця проясніла від злодійського компліменту — мов грушка в цвіту; несподівано споважніла: — Ви, мабуть, до професора Споданейка? — Так. — Поспішіть! Бо він, бідний, як на прив’язі; як непритомний: дивиться крізь стіну і з собою розмовляє. З ума сходить. І скажіть, що Якилина Молоточкіна скоро прийде підлогу мити. — До побачення, — вклонився Астряб і швидко пішов до дверей двоповерхового сусіднього будинку. З них, скляних на верхній половині та заґратованих, виступив дід — худий, високий, жердка на винограднику, і весь у чорному: від капелюха до гумок на закаблуках. Дід покинув відчинені двері… Пробує нахилитися — не може: такий негнучкий від старости, що срібним пухом обліпила костистий череп. Астряб підняв картоновий футляр від окулярів і подав старому. — Я вдячний вам, юначе, — велично, разом з тим ласкаво прогудів дід. — Ах, нема за що, — говорить Астряб, чомусь ніяковіючи. — Дрібні взаємні послуги і знаки уважности не коштують нам нічого, а роблять життя приємнішим стокротно, — виголошує дід і збирає коло глибоких світлих очей сіяння з брижок, мов два світанки. Випромінює з обличчя несказанну добродушність і милість. Збентеживши Астряба вкрай своєю сердечністю, виймає з кишеньки на грудях візитову картку і подає її. Зовсім помалу склоняється, а з такою гідністю, з такою повагою до співбесідника, що, здається, залізний пам’ятник у відповідь схотів би доземно вклонитись. — Юначе, я буду радий привітати вас у себе і провести приємні хвилини за шахами. Перший поверх, кімната номер десять. Геннадій Лебедінов. Чи можу знати, як вас звуть? — Олександер Астряб. — Надзвичайно приємно. Дуже прошу вас, мій молодий друже, штовхніть мене в спину! Астряб відступив на крок, наморщивши брови до болю. — О, не дивуйтесь! Я прошу вас, милий хлопче, справа зовсім проста: ось так, — показує дід долонею, — ось так в середину спини. — Я, звичайно, можу, — говорить Астряб, — але я не розумію. — Молодий друже, сміліше! Ну? Ах, не бійтеся! Енергійнішим ударом — ну! Астряб штовхає з острахом. — Не бійтеся, мій золотий хлопче! Сильніше. От так, так, до побачення, — заговорив задоволено зрушений з місця і замаршував від Астряба дід і на ходу вклонився, зовсім помалу обернувши обличчя. Гордо віддалився, мов би воєвода у взятій штурмом твердині, який поспішає оглянути скарби. Астряб ускочив у двері, потім вернувся — визирнув дідові услід і побіг по сходах нагору: на другий поверх, до квартири Антона Никандровича.

ПОРТРЕТ


Огнистий червінець сонця стоїть за шибкою; а нудна, як пропаганда, муха, злетівши з 20–го червня 1941 року на стінному календарі, — викреслює то ширші, то вужчі кола над головою самітного професора. Музо, поможи намалювати портрет! Є полотно і рама — широка з березової дошки; «тюбики» з фарбами і пензлі. А трудно вибрати відповідний фон для образу старигана, що божеволіє в «жактівському» кутку. Мистець — маляр, далекий від перевірочної комісії, засвітив би небо червоного кольору і три хрести з розіпнутими страстотерпцями: нехай би віяло незносимою скорботою, — в час, коли роздерлась храмова завіса. Прихований комуніст заявить, що кривавий фон образливий, тоді попросимо гумориста: він знає, що робити. З’явиться на полотні дільниця раю, розташованого за двісті кілометрів від південної брами і колючого дроту. В білих хітонах, сміючись між трояндами, абсолютні щасливці зривають райські яблука. Улесливий Іван Іванович, голова місцевого професійного комітету, якому підлягає старий професор, погладить собі живіт, а закордонні марксисти будуть незадоволені: «но-но! давай без містики!» — гукнуть вони. Мовляв: «опіюм». Будь ласка, можна змінити: вдаримо чорною фарбою… «Зневіра і занепадництво!» — змією з малини прошипить «теоретик школи», що вічно, від пелюшок своїх до труни, когось у чомусь винуватить, хоч сам — смоковиця безплідна. А ми зробимо, як підказує голос серця. Він говорить: найліпший колір — що в дійсності, коли дивитися і «тілесними» і «духовними» очима. Щоб уникнути повторення того, що було на початку, малюємо, змішавши білий і рудий тони, стіну, закурену від палкого дихання примуса: на фоні її сидить Антон Никандрович. Він сидить за широким червонасто-жовтим столом і перелистує томик Метерлінка, обперши його об тонконогу лямпу, великанську зеленошапчасту печерицю, що красується серед металічного, дерев’яного, картонового, скляного хаосу — такого, ніби хто розвалив десять «пересувних аптечок» і відмовився прибрати. Антон Никандрович — людина з «сердечною загадкою», в індустріяльних країнах подібні до нього вимерли, як мамути. Він і зовнішністю трішки архаїчний. Між бровами врізались довгі простопадні зморшки; одна глибока, друга ледь помітна; посередині чола, поземно — третя, вигнута чайчиними крильцями на надбережжі. Кістка чола збудована брамчасто з ребрастими випуклинами у верхній частині. В нижній частині вона обмежена, ніби обніжечками — бровами, висохлі кущики яких, густющі, кошлаті, звисають на очні ямки. Окремі волосинки падають аж до вилиць, притінюючи зіниці. Тяжко визначити колір очей Антона Никандровича; тридцять п’ять років тому вони могли бути синіми, а тепер вони «сиві» чи магнетично-білі, якісь сріблясто-світлі, прозорі, з легкими темно-блакитними проблисками, що прориваються з глибини; і такий натхненно-суворий вираз, мовби в отців-просфорників Києво-Печерського монастиря. З-під брів звисають косі навісочки з шкіри, знефарблені, поблідлі, з найлегшою палевістю, ніби опалий осінній лист — від безперестанної зміни дощу та ясности. І вуса, опущені вниз, і з ними злитий прямокутничок бороди, і ретельно зачісана назад коротка чуприна — припорошені метелицею, що всім однаково впрядає сріблясту нитку: диктаторам, від поруху пальця яких мільйони ідуть на погибельні муки в концтаборах, і безруким жебракам, що під руїною церкви просять хліба, тримаючи в зубах олив’яну мисочку. Колись казали: корінь науки гіркий, а плоди її солодкі. Антонові Никандровичу від най солодшого кореня слов’янської філології вигналось дерево з найгіркішими плодами: душевною недугою, що, між іншим, означується в блаженненькій, а разом і болісній посмішці на вустах, незгодженій з виразом очей; одинокістю зацькованого вовка; накинутим на плечі, хоч тепер і літо, пальтом, з якого «сипляться павуки». Костюм Антона Никандровича має свою історію. Бувши в столичному місті, професор відвідав універсальний магазин і пильно роздивився на відділ готового одягу. Другого дня піднявся з ліжка о п’ятій годині, — чорти навкулачки билися, — і під номером шістнадцятим зайняв позицію в черзі, що скоро виросла, як полкова колона. Після кількагодинного тиснення, в результаті якого ґудзики обсипалися, черга березневою річкою бурхнула крізь розчинені двері. Вартові пожежники навперід побігли нагору, ведучи за собою натовп. Антон Никандрович, стариган примітливий, зауважив потрібний поверх, і, вибившись із течії, щодуху помчав до костюмів. І вчасно: біля стійки був лиш один хитріший конкурент, а через хвилину, одурена пожежниками юрба, роздражнена вкрай, злетілась коршунами і так натиснула, що поперекидала балюстрадки. Антон Никандрович вислухав продавця: «Ну, ви щасливий чоловік! Тільки один костюм і був на вашу мірку»; вислухав, а потім вийшов на тихі води універмагу. Придбавши костюм за місячний заробіток, він відчув, що в нього зрушені ліві ребра і поняття про соціялізм. Через рік придбання втратило свій пшенично-піщаний відтінок. Потерлося. Через місяць після темного фарбування збіглося і набуло безнадійного — пожмаканого «колгоспно-бригадного» вигляду. Тільки чорна краватка з золотистими ромбиками, стягнута мідною двобулавчаткою між краями білого комірця, освіжує одяг. Черевики Антона Никандровича схожі на галери, пооббивані з запорізьких гарматок. Похитуються коло скель, коло книжок, покладених купками на долівці. Книжковий скарб, кольористий спинками, збився також по кутках, а далі піднявся, спираючись на вузькі полички, по всіх стінах, аж до стелі. Частина затрималась на столі, цегла коло небудованої споруди. На підвіконні та присуненому до нього табуреті — речі, найнеобхідніші для самітника: примус, таз, відро, каструля, миска, ложка, ніж і різні дрібниці в тому характері. Кімната тісна. Якби хто-небудь взяв колосальну сокиру і відрубав шматок коридору, затулив його з однієї сторони стіною й вікном, а з другої — стіною з дверима, то мав би таку саму келію. І треба додати літо. Хоч воно, заглянувши вранці до стари гана, відійшло на гори, але золото його прозорою рідиною застигло в шибках на цілий день. В одному місці, на ранішньому прузі, стеклось в огнистий червінець і тихо сунеться навкоси, поза шибкою. Стариган, що видужує наодинці, кинув пальто собі на плечі, бо холодно йому; навіть електричну плитку на столі включив і вдихає повітря над нею: гріє бронхи.

ІСТОРІЯ ХВОРОБИ АНТОНА НИКАНДРОВИЧА


Антон Никандрович, посміхаючись, перегортає томик, а знає, що недалеко — з’явець, побачити якого неможливо: тільки в стані великої ясности душа відчуває його присутність. З’явець невидимий і одночасно білий, як алябастер; худий, кістки та шкіра! і на шиї в нього багряниста Виразка. Поворухнеться Антон Никандрович, з’явець теж рушає з місця; через те доводиться кам’яніти, удаючи поглибленого в книжку. Дихати важко; щоб зостатися живим, Антон Никандрович вдихає теплий струм над електричною плиткою, хоч на дворі і в кімнаті тепло. Хвороба, що в’язала Антона Никандровича до постелі, проминула, а з’явець незримо світиться біля вікна. Бездітний філолог дуже любив свого вихованця, асистента Бориса Розумовського, хлопця роботящого, обдарованого. Покладав надії, як на сина. Під час мобілізації Розумовського «призвали», і він служив на воєнному кораблі в Ленінграді. Писав, що служити тяжко; скаржився на нездужання. Медична комісія зрештою второпала: в Розумовського туберкульоза горла. Через місяць асистент опинився в санаторії для сухотних, на березі моря, і звідти сповіщав про свою надію на новий спосіб лікувати горлові сухоти за допомогою розчину золота. Вернувшись від моря, жалівся, що трудно ковтати їжу. Його помістили. в клініку до «світил», і там він скоро став худнути і ходити нетвердо. Восени асистента похоронили. Тоді прийшла черга хворіти Антонові Никандровичу. Він читав лекцію у флігелі — для «заочників». Ззаду віяло на нього січневим снігом крізь дірку від недавно вийнятого англійського замка. Надвірні двері, що вели в коридорчик, були розчинені. Цілі тижні голова ціпеніла від грипи; потім з’явилася ангіна, а за нею запалення легенів. Прийшли якісь чудні ускладнення. Багатирський організм подужав напасті, за винятком незрозумілого серцевого розладу. Одного ранку, читаючи лекцію студентам другого курсу, Антон Никандрович відчув смертельну чорну неміч у грудях. Замовк і поклав голову на катедру. Студенти винесли його і поклали в канцелярії на цератовій канапі. Приходив лікар; щось давав проковтнути, щось запити. У хвилину, коли трепет і болі в грудях стали нестерпними, Антон Никандрович тихо промовив: «Я вмираю…» Приїжджала карета швидкої допомоги; лікарка, з невідомих причин зла на старого, недовірливо спитала, що болить, і сердито запропонувала серцеві ліки моментальної дії, з страшною назвою, на взірець «динаміту». Довгі місяці після вибухової рідини Антон Никандрович лежав дома. Студенти цілими курсами навідувались до нього; приносили троянди, ясмини, жоржини. Завжди вони глузували з нього, незграбного старого слона, і глибоко любили за добрість і справедливість. У березні старий почав ходити з бамбуковим ціпком по тротуару. Часто спинявся, про щось думав, як журавель на леваді. Вернувшись у кімнату, брав дзеркало і, розкривши рота, розшукував виразку в горлі. Одного разу він сказав Спиридонові Серпокрилу, своєму гостеві: — Подивіться сюди! Здається, вона тепер велика. — Хто — вона? — Звичайно, язва… Серпокрил прихилив голову, рудішу, ніж соняшник, схожий на фельдмаршальський еполет, і втопив прозеленкуваті очі старому в горло: — Нема нічого. — Неправда!.. Я сам її помічаю. Соромно дурити колегу. Ви завжди говорите речі, мені неприємні. Серпокрил сміявся. Розгніваний без міри стариган закутувався по щоки в пальто, що мало колір дорожньої куряви; сидячи, каменів на залізному ліжку. Думка про неминучу смерть від горлової хвороби закорінилася до дна душі. В скорому часі почав світитися з’явець коло вікна. Полиставши томик, Антон Никандрович переводить погляд на незримого асистента і питає: — Що на тім світі? — Скорбота незносима!.. — Як?! Ви повинні ввійти в Едем, як чесна людина. — Ні! Читав реферат: «Походження Пасхи». Серпокрил давав блюзнірські брошури і журнали. Вбили душу. — А!.. Прокляття!.. Помщуся, хоч сам загину. Закривши обличчя долонями, Антон Никандрович хитається всім тілом направо і наліво від душевної муки. Потім просить: — Підождіть, — треба йти в електроводолікарню на процедури. Я скоро вернусь.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка