Серед видатних українських письменників XX століття слід назвати ім’я поета І романіста Василя Барки



Сторінка17/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

ДУЕЛЬ


Олександер і Ольга спотикаються попереду — в темряві, мов з каламаря пролитій, крізь яку часом пробігає смужка від кишенькового електроліхтарика. За ними Антон Никандрович; він справно подолує ямки та горбки на піщано-глинистому побережжі. Думка в’ється чорною голубкою далеко звідси, а відомо: якщо ходець покладається на інстинкт, відриваючись свідомістю від оточення, то він або ламає шию в рові, або таки непомітно і непошкодимо півсновидою дотоптується до призначеного місця. «Що ж далі? — думає старий, глянувши на свіжо-чорну воду, що заворушилася відблисками, коли до неї від електроліхтарика метнулася смуга. — Втопитися в байдужному потоці, чи згоріти в огні, як той безталанний Дзюба, — мабуть, проти цього місця, на тім боці відійшов мистець від світу, мов індус над священною рікою… чи впасти, пронизаному шпадою (яка нісенітниця в XX столітті — дуель!), чи в „чорному вороні“ спровадитися за грати, а звідти в товарячому вагоні погриміти в області козячого „рогоправлення“, що лежать за „макаротелятними“ і „костоворонними…“» — Олександре! — звертається незлобивим голосом. — Чи ви дотрималися умови? — Дотримався. Зазначено в правилах дуелю… повинен бути лікар, щоб подати медичну допомогу пораненому. Я мусів вибирати: або якась чужа особа, або Ольга, — вона вміє робити перев’язку. — Я й забув! Ви чули, що за нами тупотіло? Хто то? — Зараз роздивимось. Серпокрил, роздражнений до білого жару, ковтав простір, ніби викинутий з гармати. Лаявся «багатоповерховими» і якимись аглютинативними, власного винаходу. — Безумна трата часу! — рикав серед ночі. — Старому забандурилось бути в лицарях, а ти брьохайся по бур’янах, як малохольний, отця б його червеця телеграфним стовпом з заднього крильця… я маю справи, поважніші, ніж штрикання підісками, курям на сміх, щоб його дохла кобила скребла, гребла, втопила б його, розпроклятого діда… Від рота несло сумішшю «спотикача» і «зубровки». І Лотосов позаду Серпокрила підтюпцем сіявся, присвічуючи електроліхтариком та оглядаючись, — здаючи собі звіт, що хтось назирці супроводить їх. — Вони! — сказав Астряб, коли в круглому сяєві зловив рудого. Означили теренок для двобою і провели глибоку лінію посередині. Антон Никандрович і Серпокрил взяли тоненькі шпадки і стали один напроти одного. їхні секунданти застигли коло їхніх лівих рук, на сторонах теренка, і навели на шпадки світло. Астряб, крім того, тримав папірці — конспекти з правилами; подав ними, як хусточкою, знак до двобою. Дзенькнули схрещені шпади в червонастому світлі: бійці простягнули руки, щоб вийняти душу з грудей ворога. Стрепетнулась тривога в серці Ольги, яка стояла поблизу з наготовленими медикаментами, ватою, корпією для перев’язки. Ледве встигли дзенькнути шпади в дуелі, ледве зібрався з духом Астряб, щоб спинити вбивство, показавши на порушення правил, — як десь поблизу, на чорному березі, розітнувся такий жахливий, такий пронизливий жіночий крик, — такий несамовитий зойк із чийогось горла: серця присутніх ойкнули, захололи на мить, ніби впали в безодню. — Рятуйте!!! — закричала на ввесь світ нічний чиясь душа, що гинула, бачачи смерть перед очима; закричала, чуючи, як смерть навіки нищить її. — Відкладаємо дуель, — здушено вимовив Антон Никандрович і мимоволі перехрестився, але так, щоб ніхто з присутніх не побачив. Зразу ж після цього побіг; група кинулась слідом — у напрямку до місця, звідки долетів крик. Бігли, присвічуючи дорогу ліхтариками. — Хто тут розбійничає! — звіром заревів Антон Никандрович, коли йому здалося, що саме на цім місці розлігся жіночий крик. Він так напружив руку з шпалою, що міг прошити вмить, кого спіткав би, як винного. Якби хто-небудь повів прожектором через надбережжя, тоді в димчасто-сліпучій смузі означились би також два суб’єкти в кепках, з руками, позакладуваними в кишені. Суб’єкти стояли осторонь; вони самі хотіли бігти на крик, та, порадившись пошепки, відійшли до міста. Учасники пригоди з дуелем обшукували берег, нишпорили між кущами, заглядаючи туди й сюди, водили поглядами навколо: нікого нема. Байдужа ніч дрімала над піскуватими горбами, над глинистими вибоїнами, над хлюпотливою чорною водою. Нікогісінького живого поблизу! — Хтось дурня строїть, — кинув Серпокрил. — Хотів пожартувати з нами і все. — Не думаю. Так кричать лише тоді, коли вмирають: я чув не раз, — заперечив Астряб. — Візьміть мою швайку, Іоно Івановичу! — Давай, давай, любий чоловічку! — замурмотів Лотосов, беручи в Серпокрила шпаду і зразу ж віддаючи Астрябові. Антон Никандрович мовчав. Був розгублений і страшенно неспокійний. Астряб і в нього забрав шпаду. Загорнув зброю в матерію, що подала Ольга. — Недобрий час, ох, недобрий час! — побивався Лотосов, смикав собі бороду. — Боюся води, страшна вода… Уб’ють — і кінець; у воді поховають. Хто розшукає? Вода все відносить, гріх до моря відносить. Боюся!.. Постояли хвилин з п’ять; знову розглянулися на сторони, тоді пішли до міста. Коло затону Лотосов став бурмотіти. — А біда — це ворон… береглися б його; одні хай так ідуть, а другі хай так ідуть. Бо гляди, натрапимо на біду. Вона близько ходить!.. От-от підскочить. Крилами вдарить в обличчя. Одні хай так, а другі — так… Показує нарізно руками Лотосов. Олександер, взявши Ольгу під руку, запропонував зробити справді так: розійтися двома групами на сторони. — Ми втрьох: Антон Никандрович, Ольга і я, повернемо направо, до водогону, а ви вдвох — наліво, до пристані. Так вони і зробили; на своє щастя, — зробили так.

КОРАБЛИК ПРОТИ ВОЛІ ТІМУРЛЕНКОВА


Кинувши шпадки через замкнену хвіртку, Олександер узявся за чотиригранні прути. — Одна хвилина! — сказав Антонові Никандровичу і Ользі. Переметнувся в темний двір. Дві велетенські псюки здалеку відчули, що хтось непрошений у дворі; лементнули і поплигали до хвіртки. — Фсі! фсі! — подав знак Олександер, і тоді, в припливі емоцій, холодноносі та м’ягковухі почали чіплятися лапами за рукава і, користуючися з невидимости, лизати обличчя знайомому гостеві. Олександер по-приятельському взяв їх за шиї і понахиляв до землі, а вони аж загупали хвостами в такт по споришу; вирвалися — помчали наперед, хто ота й як вистрибуючи в темряві. — Хто там? — спитався крізь вікно Адам Скаржинський, коли почув ритмічний стукіт у віконницю. — Я, Олександер. Спершу привітали двері своїм дерев’яним шепотінням, а потім і сам господар, який відразу ж поцікавився: — Спинили? — Справа благополучно провалилася через нещастя… — Сядьмо! І я слухатиму. Олександер поставив замотані шпадки в куточку і лаконічно оповів про дуель та крик. Скаржинський світнув очима з прямокутних щілинок; стягнув губи, мов бронзовий кисет на шнурок, і мовчить. Підводиться з табурета, походжає, зчепивши руки за спиною. На столі красується кораблик. Олександер прив’язується до нього очима. Кораблик завбільшки як лебідь. Обрисами щогол та линвочками, якими вони обсновані, нагадує цілий жмут ліній готичного храму, кинутих у небо. Вітрила, невеличкі, гостріють чайчиними крильцями, пнуться голубиними грудьми: такі празничні! Борт оздоблений різьбою Спереду на кораблі стоїть Спаситель — показує дорогу. Дивлячись на нього, апостол Петро на другому кінці з усіх сил налягає на стерно, одягнений у синьо-зелену туніку, поверх якої накинута сіро-золотиста мантія. Має апостол бороду середньої довжини, довгі пасма падають на плечі. Біля пояса — величезний ключ із хрещатим прорізом. Недалеко ж від Спасителя, біля щогли, Андрій Первозванний дивиться на якусь зустрічну високу землю, благословляє її, спираючися в той час на косий хрест. Апостол Андрій — з невеличкою бородою і довгим волоссям, що вільно лягає на скроні; одежа в нього: чорно-бронзова туніка та мантія синьо-голубого кольору. По обох бортах корабля поставлено по п’ять інших апостолів. Ось по цей бік Павло; борода в нього довжелезна, ллється кількома кільцюватими чорними струмками; а чуб підстрижений зовсім коротко. Поверх синьо-зеленої туніки він має на собі червоно-багряного фарбування плащ. Міцно тримає меч. Далі Тадей, шатен з недовгою бородою, як у дядьків з хуторця. Обличчям дуже худий. На долоні тримає будиночок. Туніку носить сіро-зелену, а мантію — бузкового цвіту, дуже гарну. В апостола Бартоломея, одягнутого в темно-зелений хітон, над чолом покучерявилося чорне волосся. В жмені пучок колосків. По краю сіро-брунатного плаща — золота мережка. Філіпп — коротковусий, кучерявобородий, — тримає високий хрест, змайстрований з тонкого обструганого деревця. Його одяг складається з туніки пісковато-бронзового тону і сіро-блакитного плаща. В кінці ряду стоїть апостол Яків, з довжелезною бородою, що хвилями обливає груди, прикриті сіро-брунатною тунікою. Мантія — лазурно-зелена, з м’яким сірим відтінком. У кожного з апостолів різний вираз в очах і рисах обличчя: то сувора зосередженість, то тиха задума, то пильна увага до нового враження, то мрійна просвітленість, — трудно відразу перечислити і визначити тонкі відтінки їхнього душевного стану, схоплені вправною рукою майстра, що, очевидно, мав терпіння мурашки, працюючи коло такого милого різьбарського шедевра. До щогли приладнано круглий годинничок, а над ним на площинці — ангели з сурмами. Олександер відірвався від споглядання: — Прекрасно! — скрикнув він. — Але я мушу йти, бо Антон Никандрович і Ольга ждуть біля воріт. — Треба обов’язково оглянути берег, — порадив Адам Григорович. — Піду. — А після того жду вас. Добраніч! Веселі псюки вертілись колесом під ліктями в Олександра, коли він вертався через двір; а коли поліз по залізу вгору — дряпнули лапами його черевики: попрощалися; при тому з жалем повищали. — Як ти там довго! — докоряє Ольга. — Винуватий. Чудесний модель корабля зробив Адам Григорович! Завтра зайдемо і роздивимось. Антон Никандрович застиг, як камінь. Ольга питає його: — Ви, мабуть, стомлені? — Не так утома, як тривога. — Ви проганяйте болючу думку. Моя сусідка, стара лікарка, часто каже: забудьте все неприємне, все, що дражнить серце і викликає злість. То, каже, неправда, що люди — назавжди втратили едем на землі, — він і тепер є, але ми не бачимо його. Не той дужий, хто підніме великий камінь, а хто стримає власне серце. А найдужчий, каже, той, хто знищить зло в собі самому: той переступить поріг земного раю. Всі недуги та печалі покинуть його. Ви не думаєте, що такий спосіб, як вона каже, — надто жіночий? — Не думаю. Скоріше це — ангельський спосіб… вимагає не нашої праведности, — сумно промовив Антон Никандрович. Олександер зауважив: — Матері повинні продиктувати закон про виховання. Ми в дитинстві страшно ожорсточились серцем. — А що ви думаєте? — сказав Антон Никандрович. — До десяти років, принаймні, малеча повинна зростати під материнським доглядом. — Я переконана, що без жіночих порад ніхто не перевиховає людство. Материнське серце мудріше, ніж комсомольська програма. — Згоден, згоден! — заговорив Антон Никандрович, якого ця думка, видно, страшенно зацікавила. — В нас сидять тигри; одних можна зв’язати шовковими нитками, других треба припинати на ланцюгах. Ні, візьмем інший образ, От — Голгота… в ній безсмертний символ, крім основного буквального значення. Кажуть, у людині є ангел і демон. Не точно! В людській душі — три основні складники: той, що його втілює Син Божий; той, що представляє грішник, схильний до каяття — розумний грішник і, треба сказати, добрий, хоч він через обставини життя погруз у злочинах; і, зрештою, той, що його, представляє нерозкаяний грішник, затятий в своїй жорстокості, цинічний І нахабний. От складники душі, символізовані в образі Голготи, гори нашого земного страстотерпництва. А можливо, я помиляюся. — Цікаво, — тихо сказала Ольга. Олександер мовчав, але те, про що говорив старий, стояло перед очима, як жива картина. — Зверніть увагу, — гарячився тим часом Антон Никандрович, — три Марії приходять до замученого Спасителя, три Марії приходять до його труни. Ви думали над ним?! Тут я попрощаюся з вами. Заходьте завтра. Ви не знаєте, як мені приємно, коли я бачу вас. У моїй одинокості… Він не договорив. Вимахнув безпорадно руками і швидко пішов, Олександер і Ольга довго дивилися вслід йому. Ліхтар на вулиці ворушився яскравим павучком. Поприв’язував оранжеві павутинки до землі, а каштани перехопили їх посередині своїми п’ятипалими долонями, налитими зеленою кров’ю, і намагаються перервати. — Мені дуже жаль Антона Никандровича, — зітхнула Ольга. — Він добрий, добрий. — Він повинен кудись переїхати, бо Тімурленков та Іван Іванович переріжуть його своєю марксистською пилкою. — Як страшно жити, коли над нами люди, в яких нема нічого людського! — прошепотіла Ольга з мукою в голосі. — Чого вони лізуть з чобітьми в душу?! Вірити не можна; думати он так — не можна, бо арештують; треба ось так думати. А як я хочу вірити? А як мені не можна без цього?! Сьогодні вранці я пішла до кручі. Стою, а далеко внизу вода блищить. Я з такою журбою дивлюся… Враз як засвітилось над річкою — я аж здригнулася з несподіванки. Вона припала Олександрові до плеча. Постояли залюблені під каштанами; пішли далі, до високої сильвети будинку, затиснутого цегляними сусідами; тільки в небагатьох вікнах електрика світилася то ясно-зеленим, то темно-червоним крізь паперові абажури. Тихо пішли Олександер і Ольга дерев’яними сходами — нагору, аж під самий дах.

РЕШТА НОЧІ


І

Бувають кімнатки — такі дрібні, такі «піддашні», мовби спеціяльно побудовані для студентів, що поглибилися у філософію та поезію. Немає терміна в словниках, щоб означити золоту тишину, змістовну одинокість, дієвість творчого початку в невідомій нам тканині всесвітнього простору, того початку, який зринає в уяві фантасмагорією образів, а в нашому серці — течією почувань від одного тільки випадкового музичного враження чи фарби, чи поруху. О, скарб самотности, що становить невід’ємну принаду кімнати, дрібнішої, ніж чашечка бджолина! Згадаєш про неї і зітхнеш. Минулося! Безповоротно минулося. Відчиніть вікно в такій кімнаті — повіває ніч; велика темнота, повна широкого кипучого свіжого шуму. Здається, в верховіттях дерев біжить струмками музика; вона захоплює своєю високою течією зелене листя, невидиме в темряві. А від того до її найчистішого тону приєднується ввесь отой кипучий шум та свіжість земна, — і коли прислухатися до загального звучання, то на душі стає так мирно, так спокійно, так ясно, хоч вікно чорніє чорно: ніби велетенський ворон затуляє пір’їнами крила. В кімнаті тихий зелений присмерк від паперового абажура настільної лямпи. Ольга сидить на ліжку, напроти вікна, обпершись плечима об килимок на стіні, а коліна підігнувши до підборіддя. Черевики стоять коло ліжка сумирною двієчкою, готові до послуг своїй господині. Але сьогодні не судилось їм торкати ні цегли на тротуарі, ні трави на землі, — відпочиватимуть вони в сусідстві з другою двійкою. Невтомні комахи нічні обертаються навколо лямпи; а поруч зелені стебла розкинулись, обважнені пухнастими барвистими зірками. Сидить Олександер коло Ольги, перебирає її пальчики м’які. Вона дивиться з задумою і усміхом на нього. — Давно сховалося сонечко за тополями, — шепче вона, — і ось ти мій, мій, мій, ти зо мною… Чогось мені тривожно було ввесь день, — боялася; якби можна втекти, побігла б за край світу від свого серця, а втекти не можна. Тепер я почуваю: зовсім вільна я! Така байдужа я до всього, що навколо… Одно знаю: ти зо мною… Скажи, чи будеш коли-небудь нудьгувати зо мною? Ні, не кажи нічого! Дивись мені в очі! Взяла його обличчя в свої долоні. — Ольго, тільки ти призначена мені! Він торкається до її рук, запашних над ліктями дівочою чистотою. Потім, поклавши їх собі на плечі, цілує Ольгу. Волосся її розсипається в нього на обличчі. Він чує, як пашіє кров на її щоках. — Іноді думаю, чи я подобаюся тобі… як жінка. — Єдина і найкраща з усіх! — Я спитала, бо трішки ревнива, ти знаєш це? Я крапельку ревнива, мій любий! Я не хочу, щоб у тебе в серці була інша, крім мене. Знай, мій коханий, знай! Бо я люблю тебе більше, ніж можна любити. — Не бійся за мене! Притьма вона відхилилася, взяла з-поміж стеблинок, що на столі, одну, обсипану біло-рожево, і, обриваючи її та розсипаючи цвіт коло себе, сказала: — Любить, не любить, — любить!.. За вікном кипіли каштани могутнім шумом, — кипіли і вибухали листвяними поривами. Якась нічна птиця перестала боятися вікна. Пролетіла коло самісіньких шибок і втекла в далеку ніч. II

В одному з ресторанів, що відкриті до першої години ночі, тарабанить музика. Антон Никандрович відчуває спрагу. «Нап’юся і — додому», — думає собі; заходить всередину, мружачись від електрики. В кутку, на підвищенні, густокучерні чорняві скрипалі намагаються пасмами білого кінського волосся перервати жили, нап’яті на червоних коробках, а від того радіють пізні відвідувачі, перехиляючи склянки над обличчями та випускаючи дим з носа. Антон Никандрович вибирає самотній столик, чіпляє капелюх на одному стільці, а сам сідає на другому. — Пляшечку пива і стопочку! — просить офіціянта. Втомлений офіціянт з пуфкотом відкорковує пиво; ставить на скатертину і при цьому елегантно повіває над нею рушничком, що перевішений через руку. Заплативши зразу ж за пиво і горілку, Антон Никандрович витягає пожмаканий бльокнот. Якась думка, мов розпечена, мечеться в свідомості ввесь вечір, і старий боїться її забути. В найсвітлішому місці уваги спиняє думку, і та стає цілковито ясною. «На підставі двадцятичотирирічного спостереження констатуємо: ошуканство — це державна форма. Для вдержання влади група аморальних осіб вживає всіх ідей і принципів — сьогодні одних, завтра других. Крутійство називає науковим терміном: діялектика. В основу всього покладає насильство над істотою людини, за якою не визнає ніяких прав на існування, і хоче погвалтувати решту людського роду. Здається, сьогодні конфлікт між правдою і неправдою, як силами моральної сфери, становить зміст життя. Разом з тим любов і ненависть схрещують шпали на вселенській арені. Щоб уникнути загибелі, мусімо, пробудити патос, дух захоплення, віру в сили неба, правдивість, твердість характеру, хоробрість, діяльність, самопожертву. Без цього — смерть. Надходить час вибору і рішення». Старий робить нотатку такими жахливими літерами, що всилу й сам розбирає її. «Про нещасливий випадок! — думає собі. — Дома вирву і підсуну під спинку в добрий том». По короткій павзі він продовжує запис: «Церква скрізь була, і Євангеліє читали. А таки жаднюші морили своїх ближніх каторжною працею і злиднями. Ходили в церкву, а були кровопивцями. Обурення на несправедливість породило бунт, повстання, революцію. Доки будуть немилосердні, що вимолочують надприбуток з істоти ближнього, — стоятиме кривава, червона, сатанська примара. Спаситель учив, благав, розп’явся на хресті: нічого не помагає! Ну, то нехай пекельний бич підступить.» — Можна до вас у компанію? — подав запитання на кінчику язика, солодко вискалився, підсів до столика верткий чоловік. Ужувато витягнув шию, щоб зазирнути в бльокнот. — Будь ласка! Будь ласка! — припросив Антон Никандрович і продовжив напівголосом самотні міркування: «…півлітра олії — записано; ще які закупи цього тижня?.. пара шкарпеток, шнурки до черевиків, сім коробок сірників, голка до примуса, — записано. Підводимо рису». Старий сховав бльокнот і взявся до склянки. Присусіджена персона помітно зів’яла; почала гукати собі пива. Діставши його, обмочила і обсотала губи, кинулася в безодню щирости: — Дорогий товаришу, нудно мені! Дивлюся — солідний мужчина: інтелігентний; зразу до серця припав: на мого дядька похожий. Люблю по гроб жизні людей освічених. Сам інтересуюсь проблемами, н-да! проблемами. Звиняюсь, ви з якої, так сказать, професії? — Педагогічної, — відповів Антон Никандрович. — Ага! Значить, з такої. Ну, то нехай і з такої! Звиняюсь, з якої ви сказали? — Педагогічної. — Приятної, дуже приятної; я сам колись був, признаться по совісті, касиром на великій станції в буфеті. По причині неточності між бумажками п’ять літ горював на несправедливість. — Довго. — Да, сидів і горював; як випустили, мав три годи пораженія в правах. Ох, треба йти! Небезпремінно треба! Пожелаю всього… П’яничка з сірим кисло-солодким обличчям «змився», натомість через хвилину вискочив із-під землі урочистий джентльмен, прилизаний десятьма сортами різнокольорового мазила. Лице вузьке і гостре, як сокира; проте зуби дивним чином чорніли на дециметр один від одного. Найбільшою непристойністю його було те, що він не мав кольору одежі, — хоч би якого-небудь!.. Очі в нього нагадували дві чашки киргизького чаю, в яких посередині плавало по великій крихті білого хліба. Присівши на стілець, вільний після екс-касира, новий компаньйон проказав: — З вашого найлюбезнішого дозволу я займаю це місце. — Дуже радий, — сказав Антон Никандрович, якому повторна «стопочка» обпекла гіркотою біля душі, але після цього в свідомості закружляла блаженна хуртовина. Джентльмен замовив пива і поцікавився особою Антона Никандровича: — Прошу пробачення за мою нескромність! Я, здається, маю честь перебувати в товаристві високоінтелігентної людини? — Я — вчитель. — О, тішусь! Тішусь безконечно! Який предмет? — Історія літератури. — Літератури?! — метнувся протуберанцем джентльмен. — Яка щаслива нагода!! Я теж пробую сили на цьому почесному полі. Ось тут скромні плоди мого натхнення. Ах, я й забув: будьмо знайомі!.. Вовкобліх, Гай Феофанович Вовкобліх, юрист. Джентльмен вирвав з грудей жмут сторінок. Поклав їх перед склянкою пива і набрав духу, щоб читати. — Розумію, — застерігся він, — я не маю права забирати вашої уваги, але ж це неповторний випадок: прочитати твір такому висококваліфікованому знавцеві. Отже, моя річ називається: «Курс іродознавства». — Як? Здається… мені почулося: іродо… — кліпнув Антон Никандрович. — І—і–ро-о–до-знавства, так! — з торжественністю і насмішкою протягнув джентльмен. Антон Никандрович підібрав губи, брови підняв, хитнув головою набік. — Чудно, така надзвичайна назва… — І ввесь твір оригінальний, смію вас запевнити. Починаю. Вступ до іродознавства. Вияснення предмета і методи. Об’єктом дослідження в нашому курсі служить синтетичний образ Ірода, окремі риси якого незмінно виявляються в яскравих постатях суспільної історії. Під Іродом взагалі ми розуміємо особу, що свідомо ставить своєю метою нищення всякого, хто, можливо, міг би показати людству шлях до спасіння. Означена мета виникає в результаті бажання утримати за собою владу в темному царстві. Поява Ірода і розвиток його діяльности незалежні від історичного періоду, національности та віроісповідування. Іродизм має загальний характер і втілюється в своїх типових постатях періодично, приблизно — один раз на п’ятдесят років у кожній країні, причому в кожному випадку неодмінну ознаку його активности становить нищення немовлят. Способи нищення немовлят надзвичайно різноманітні: від масового відрізування голівок до видушування за допомогою голоду. Згадана постійна ознака полегшує розпізнавання типового Ірода. Симптоматика іродизму, в результаті цього, стає дуже простою і приступною для кожного громадянина. Ми маємо сміливість твердити, що розпізнання справжнього Ірода цілком відповідає спроможності рядового робітника, селянина, інтелігента; більше того, ми гадаємо, що навіть неписьменна людина, побачивши сто тисяч або мільйон дітей, замучених голодом, на розпорядження керівника держави, може точно визначити об’єкт нашого дослідження двома словами: «Іродова душа!» Спосіб страхування від іродизму оснований на такому простому принципі: виключення з свідомосте всіх уявлень, сформованих під час читання газет. В ресторан зайшов новий відвідувач, що, судячи з того, як він пронизливо шуконув очима навколо, мав свою тверду мету. А джентльмен стрільнув зіницями в нього, блискавично встромив собі в груди папірці і звихрився з стільця. — Тисяча пробачень! — огненним шепотом дихнув на Антона Никандровича. — Я мушу звикнути. Коли хтось пристроїться до вас, — благаю: ні слова про мою особу, скромну, як муха на листку тисячолітнього кедра! Тс… Джентльмен став невидимкою. Тільки сіра завісочка, що прикривала чорні двері, колихнулася за ним. А новий відвідувач проколює поглядом людей; зауважує Антона Никандровича, а таки удає, що йому байдужа ця людина. Ніби випадково він потрапляє до потрібного йому столика. — Можна? — питає. — О, будь ласка! Новий відвідувач замовляє пива. Він огрядний і круглий; підборіддя зливається з шиєю. — Бурда! — відпльовується він. — Колись було пиво, я розумію. Після революції нічого путнього; скрізь дрянь і барахло. Правду я кажу? — Що ви?! Навпаки: тільки тепер досягнули трудящі нашої країни справжнього добробуту; а до революції, при проклятому капіталізмі, скрізь була дрянь, як ви сказали, і барахло. Правду я кажу? — Кому як… А пиво — бурда! Новий відвідувач крутить головою і відходить до дверей. Через декілька хвилин джентльмен уроджується знову коло Антона Никандровича: — Ви помітили? То — підозріла людина. О, я знаю таких! Треба від них тікати. Я хотів би продовжити читання своїх записок; розділ: «Клясифікація Іродів», чи досить? — Чому ж, це цікаво; на жаль, я зморений. — Не буду, не буду! — віє руками джентльмен. Антонові Никандровичу лекція про Іродів так сподобалась, що хочеться записати її в бльокнот. А джентльмен висловлює побажання: — Ах, як я хотів би послухати що-небудь з ваших міркувань про… скажім, природу і людей. Вас, мабуть, також відвідує натхнення? — Буває. Але дуже рідко. — Жаль. Джентльмен покірно прищулюється до стола, малюючи на своїй фізіономії таку непобориму спрагу думок, що несамохіть рука Антона Никандровича рухається в напрямку до бльокнота… в ту ж секунду спиняється. — Скажу відверто, було враження, що ви з особливою метою прочитали «Вступ до іродознавства», а тепер бачу: я помилився. — Ви підозрівали… прочитав, щоб спровокувати? Законна думка! Обережність — прикмета надійної людини. А тепер я зникаю назавжди… Зоставляю, як подарунок, мою працю. Джентльмен знов вириває з грудей папірці і з смутком зоставляє на столі. Встає, схрещує на грудях руки, такі легкі, мовби вони бляшані, порожні всередині. Тихо говорить: — Відходжу від недовірливого, що аж надто обережний серед страху. Я відважився грати спектакль сатани. Автор практичного архітвору хитрости. Живіть щасливо! — Куди ви?! Зостаньтеся, прошу вас! Вип’ємо разом. Прошу забути мої недоречні слова… Старий підводиться і робить знаки: хай джентльмен сідає. Окутаний хмарою світової скорботи, джентльмен сідає. Сідає і на мить закриває собі обличчя порожніми долонями. — О, я нещасна людина! Одинока і зневажена… Якби знали мою біографію: я мав наречену, і вона вмерла; з того часу я втратив сенс життя, ніби дерево, що зірвалося з кореня і мандрує по світах. Тільки у великих філософських думках знаходжу розраду. Невимовний жаль до джентльменового нещастя проймає Антона Никандровича. Схожість власної долі і долі цього безталанного викликає спочуття, для якого нема міри. — Я хочу розважити вас! — виголошує старий і добуває свій бльокнот. — До вашого приходу робив нотатки. Ось вони: «голка до примуса», — ні, це не те. Читаю: «Конфлікт між правдою і неправдою, гм… тут неясно написано, — становить, зміст життя». Трохи неточно. Поки що борються неправди. А вступає в силу таки основний конфлікт. Далі: «Любов і ненависть схрещують шпади на вселенській арені». Антон Никандрович підводить зір на свого слухача; в того очі подібні до двох склянок червоногорючого спирту, що їх видно крізь бляшані пальці, прикладені до обличчя. Старий спроваджує бльокнот у кишеню, недбало кидаючи: — Це не цікаво. Джентльмен кинув у небо гострі руки і звомпив, як пророк на руїнах: — Чи я потоптав брудними черевиками груди батьків моїх, чи хліб, вийнятий з їхнього рота, я облив кров’ю дітей моїх, що ви відняли мені насолоду — дослухати поезії?! Жаль його старому. Починає розважати: говорити, ніби з яму сунутися: — Заспокойтеся!.. Яка там поезія. От я вам щось розповім. Спершу хочу спитати. — Вішаю вуха на шибеницю уваги, — проголосив джентльмен. — Але після того, як вип’ємо. — Не знаю, чи ви чоловік віруючий… — починає Антон Никандрович. — Міг би удати, що віруючий. Атеїст! Правда, зо мною був випадок: іду доріжкою в саду, втопаю в питанні про вищу силу, приходжу до висновку, що надматеріяльного в світі немає, так і вголос кажу: «Немає!..» Спотикаюся об кілочок, присідаю від болю, знімаю черевик, — і що б ви думали? — вагон крови; однак, міркую раціонально: тут випадок, виражаючись поетично, грає на струні… випадок! більш нічого; а мій дід вірив. Цікавий чоловік був: вуса — такі? що дві робітниці оставали з терницями біля щік і тіпали їх, як коноплі, а потім дві другі робітниці розчісували граблями. Був характером твердий, як гора. Вип’ємо? Антон Никандрович погоджується, питає: — Чи можливо, щоб сатана переміг Бога? Звичайно, якщо обидва існують… — Гіпотетично? Так? Уявляю. Думаю. Відповідаю: можливо, — Припустимо, — говорить старий, — боротьба між ними точиться вічно; через зраду декого з небесних сил, а такий випадок уже був, сатана перемагає. Що буде тоді? — О, грандіозна перспектива! — сіпнувся джентльмен на незримім корінці, що його він пустив на місці сидіння. — Слухаю, слухаю, слухаю… — Отже, сатана замикає Бога в центрі пекла, а сам сідає на троні неба. Скрізь відбуваються радикальні зміни. Душогуби, кати, зрадники, кровопивці, крадіжники, облудники, розпусники і сила їм подібних розсідаються в високих сферах, квітучих садах колишнього раю, надягають золототкані хітони, прикриваються вінками троянд. У центрі, біля сатани, стають демони з ліліями, арфами, книгами, променистими мечами, вкраденими в серафимів та архангелів, а ці останні мучаться, розп’яті навколо пекла. З наказу сатани, по пеклу водить янголів і криваво мордує чортівська адміністрація, а потім спихає в огненні прірви. Відповідно до «нового порядку», відбуваються реформи і на землі. Розбійники отаборюються в імператорському двірці. Найбільшого ошуканця проголошують вищим за Бога, батьком земних народів, сонцем планети. Всі церкви розвалюють динамітом, а духовенство вистрілюють, невелику решту заганяють в концтабори в снігах. Країни, що хочуть зберегти честь і свободу, спустошуються огнем і мечем, плюндруються і знелюднюються. Особлива помста шаліє на Україні, бо завжди її народ відмовлявся ставати холопом брудних і безчесних пройдисвітів. Правду проголошують смертним гріхом, брехню чеснотою блаженних. Справедливість, сумління, щирість, дружба, вірність, любов і всі доброчинності людські заплямовуються, як ворожі людству. Отцевбивство, матеревбивство, братовбивство, сестровбивство, дітовбивство стає подвигом і винагороджується орденами. Ідея взаємознищення людей стає основою філософії. Милосердя карається довічним ув’язненням. Крадіжка вводиться, як громадський обов’язок. Брехня розробляється в доктрину і викладається з катедри в кожному університеті; студенти складають іспит, користуючись стабільними підручниками, що їх переглядає і офіційно затверджує державна комісія. Коли професор мимоволі обмовляється правдою, його негайно арештують і спроваджують на крижаний океан… — Ого! — виривається в джентльмена з горлянки. — Що значить: «ого»? — питає Антон Никандрович. — Нічого. Нічого. Я просто так… себто, що так далеко спроваджують. — А ви думали як? В Сибір, чорт би його забрав! Підождіть, на чому ми з вами зупинилися?.. — На новому порядку на землі. Антон Никандрович тяжко зітхає: — Ну, я й наговорив! Але що ж тут неможливого? Творець міг рішити: «Вам хочеться влади? — будь ласка! Хочеться, щоб я в темниці був?! — Іду!» От і сталося. Тільки ж злодії чують, що нема їм щастя, що ґрунт під ногами горить. А Бог і в темниці, в кайданах — Бог, і всім володіє… Більш того — він просто навів привид на чортівську силу, яка, отямившись, побачила: безсильна вона, як крот проти орла — проти сил небесних. Тоді сатана заскреготів зубами над червоним огнем. Жахливий урок для всіх сил зла: поза планетою і тут, де все, про що я казав, — на жаль, можна в натуральній величині спостерігати… — Де спостерігати? — підкинувся крилами джентльмен. — Мені треба додому… до… дому, — з відчайною рішучістю мотає головою Антон Никандрович. Джентльмен провожає його і розтає в повітрі, між одвірками вхідних дверей. Доплентався до скверика Антон Никандрович, намацав чавунну колонку і крутить коліщатко. Підставляє голову під холодну воду, а вона стікає йому на обличчя, так, ніби то ридає, нахилившись над землею, старий великий дощ. Випростовується Антон Никандрович, видавлює долонями воду з чуба і витирає обличчя хусткою. Простує далі, з проясненими думками. «Отак розв’язати язик! Дурень, шпакуватий дурень! Таки попався. Скільки разів повторяв собі: мовчи! Стримуйся! Після кожного необережного слова заклинався, що буду, як камінний стовп, і ось на тобі…» Старому було досадно, аж у грудях пекло, мов змія вгніздилась на душі. Хотілося чудом вернути сказані слова. Оглянувся, як завжди. Помітив фігуру: то мовби його власна тінь, відокремлена від нього, сунулась попід цегляною стіною. Довелося звернути наліво: чкурнути поза згір’ям; обійти квартальчик, жалюгідний, ніби дровиною потрощений; а тоді канавою — до свого будинку. Тінь застряла десь на поворотах. Світити в кімнаті Антон Никандрович побоявся. Могла б зауважити нечиста сила. Довго совиним поглядом дивився в вікно. Потемну й спати ліг — як був, так і ліг, укрившись пальтом. Коли почала з’являтися плівка сну, створена фантазійною пам’яттю серця, — щось вернуло до звичайної свідомости: то був ритмічний гуркіт автомобільного мотора… Недалеко, зовсім недалеко! Стих мотор. Ясно, що машина спинилась коло парадних дверей. Навколо серця Антона Никандровича в льодовому холоді заклубочилась отруйна неміч. «„Чорний ворон“, — майнуло в думці, — я пропав! Зараз заберуть». Скрапаготь секунди, мов пекуча огненна роса з дерева жаху. А нічого нема. Тільки ніч — без життя і жалю. Загуркотів мотор, і чути: машина шаруднула в чорну далечину. Болюча тягота відразу зсунулася з грудей Антона Никандровича. Зітхнув. Повеселішав. Навіть лямпу засвітив і метнувся серед кімнатного дріб’язку радий, як перепел у просі. Перепускає шорстку бороду крізь пальці. Збирається з думкою — щось писати… «Ми неуважні до життя. Одна мить непомітно зміняється другою; ми сліпі, проходимо проз неї, а в ній захована радість: соки творчосте піняться в ній, папороть під Івана Купала жаріє над нею. Предки були зрячі — бачили скарб. З якою передбачливістю насаджували вишневі садки та тополі, розгосподарьовувалися на ґрунтах, що належатимуть дітям, внукам, правнукам, праправнукам. Мить і вічність сполучалися в уяві нашого сільського мудреця — гречкосія, філософа з істиком, всесвітнього громадянина і корінного самостійника, гуманіста в вибійчаних штанах, тисячолітнього чорноземника, християнина з залізними мозолями, патріота з голубиним серцем і дамаською шаблею в правиці, сокиряного бунтаря проти неправди і неволі… Годі, а то я почну складати вірші», — посміхається Антон Никандрович, розв’язуючи краватку. Знову гуркіт: Антон Никандрович поблід: «Ось вона — погибель моя!» Затупотіли ковані чоботи по сходах і кудись завернули. Антон Никандрович стоїть, ніби на підніжці Голготи, приготований до розп’яття. Падають секунди, тяжкі, пекучі, як незастиглі небесні тіла. На сходах забряжчали підкови. Двері грюкнули, і машина від’їхала. Декілька разів прокидався Антон Никандрович від випадкового шуму на вулиці. Він зрозумів, що сьогодні — рано: на нього завтра черга. Треба шукати сховища, треба обернутися в звіра, що від зграї собак ховається в зелених нетрах.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка