Серед видатних українських письменників XX століття слід назвати ім’я поета І романіста Василя Барки



Сторінка16/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22

ДО СОНЦЯ — В ГОСТІ


Навколо, в чистому полі, соняшно, і зелень тихо схиляється з пагорбка, погойдує коронки. — Будь ласка, — шукає Ольга пальцем на сторінці, — прочитай ще раз від цього місця: «А відпустивши…» І Олександер читає зовсім помалу: «А відпустивши народ, зійшов на гору самотою молитись; і як настав вечір, був там один. Човен був уже серед моря, і било його хвилями, бо вітер був противний. У четверту ж сторожу ночі прийшов до них Ісус, ідучи по морю». Ольга знову: — Секундочку! Хочу спитати: Ісус — Бог; до кого ж Він міг молитися? — Він молився до Отця, — сказав Олександер. — Отже, перед Отцем Він був людиною; чому ж люди молились тоді до Нього? — Він був Богочоловіком! — сказав Олександер, радіючи, що згадав слово, яким міг визначити своє уявлення. — Добре; але Маркс казав: релігія — це зітхнення придушеного раба. Чому ж вільні люди вірили? Хіба Рафаель був рабом? — Ні. — Річард — Лев’яче Серце? — Ні! Здається, Маркс мав на увазі суспільно—історичну формацію, при якій релігія виникала. — Хіба релігія виникала серед рабів? — Ні, не завжди. — Академік Павлов був рабом? Олександер сміється. — Я ж серйозно спитала. — Смішне, Ольго, те, що все стало шкереберть: раби не вірять, вільні вірять. Сама діялектика все поставила всупереч своєму злому пророцтву. — Олександре, чи немає тут Божої кари за великий духовний злочин, як ти думаєш? — Можливо. А взагалі, події йдуть не так, як хочуть люди, об’єднані в наймогутніші організації. Хтось керує по-своєму. — Той, хто керує, має іншу логіку, ніж у людських книжках. — Я зауважив, — говорить Олександер, — що в тій логіці є розмах, більший, ніж може вмістити наша свідомість. Хтось думає подіями, як ми думками, думає повільніше, ніж хочемо, а часом — швидше, ніж можемо встежити. — А тепер ще — про весілля і вино з води в Кані Галілейській! — попросила Ольга і перегорнула сторінки. Він читає: «Рече їм Ісус: поналивайте водники водою. І поналивали їх аж по верх. І рече їм: Черпайте тепер, та й несіть до старости. І понесли. Як же покоштував староста води, що сталась вином, — а не знав, звідкіля, слуги ж знали, що черпали воду, — кличе жениха староста. І каже йому: Кожен чоловік перш добре вино ставить, а як підоп’ють, тоді гірше; ти ж додержав добре вино аж досі». — Олександре! Мені безмежне почуття входить у серце… Ось цей світ — він любий та гарний; такий, що заспівати або заплакати хочеться, як дивлюсь на нього. Хто ці квіти, білі й жовті, зелену траву — хто вигадав? Хто дозволив нам бути?.. Тут бути, біля них, і радіти на них? Дав можливість розуміти, що ось ми з тобою люди, а то он — квіти?.. Олександре, от, скажімо, родина: чи є вічний закон, як вона складається, — не канцелярський, не той, що в ЗАГСі, а небесний, вищий за все людське, і не можна його порушувати, скажи мені! — Напевне є! Про це говорили поети і пророки. — Пророків ніхто ніколи не слухав, — сказала Ольга. — 3 хрестоматій відомо, що їх побивали камінням або виганяли в пустиню. — Ольго, я думаю, колись буде вислів: голос вопіющого в концтаборі. Пустиня вже не пустиня, і посади пророків зайняті. — Не знаю, не чула. — Чула і знаєш! — Профуповноважений Сороконожков? — Глузуєш з мене, Ольго, але ти на вірній дорозі до правди. Сорок Сороконожкових, взятих сорок разів і помножених на сорок, заміняють сорок сороков церков у «кондовій» столиці—матушці. Партактивіст одягнувся в мантію пророка і віщує про шлях для всього людства. — Сьогодні збори, Олександре. Не підемо? — Підемо неодмінно. Чорні хмари над головою в Антона Никандровича. — Що, пророблятимуть?! — Так, — Це жах! Олександре, його виклинатимуть партійно-комсомольські ентузіясти, це — чума… — Забудьмо про них! Я хотів тобі сказати. Я мусів сказати, здається, про родину… — І що ти хотів сказати? — спитала Ольга, дивлячись йому в очі і легенько червоніючи. Він теж дивився в очі їй, відчував, що кров, як вино, приливає до грудей, взяв її за плечі і сильно пригорнув собі до серця — її голова відкинулась назад. Тоді він притулив її обличчя до свого обличчя, руки поклав їй на стан; а вона переплела свої руки на шиї в нього. Обнявшись, вони довго сиділи і мовчали. Він своїми устами торкався до її уст і відчував глибину їхньої дівочости… поклик до радости приходив, викликаний теплом від вогких уст — таких, як таємна пелюстка в троянди, до якої ще не торкалася жодна порошинка, що є в земній чорноті. Олександер відчував, як Ольга припадала вся — гілка в цвіту. Вони сиділи, були безкінечно заласкавлені в своїй близькості. Так, ніби знайшли скарб, якому немає міри, — належить скарб обом, і вони його від початку життя беруть порівну. Тепло, насичене пахощами від зілля, обвівало їх, і їхня кров горіла чисто і ясно. їхня ніжність була сильна, як мед, що бджоли беруть на соняшних травинках. Ольга відвела Олександрові руки і сказала: — Я часом боюся бути щасливою. — Пообіцяй, що позбудешся страху сьогодні, як я скажу. — Обіцяю і ручуся. — А тепер скажу: ти повинна стати безумною і сповіритись тільки на почуття… — О! Що буде, — прошепотіла Ольга. — Ти обіцяла! — І буду вірна слову. Тільки дай сказати… до нашого сонечка. — …Коли воно відбіжить за тополі, — зашепотіла Ольга з тихою поважністю, — за тополі відбіжить біля твого вікна, тоді я звернуся так: «Прощай, сонечко, сонечко, що вірно світило моєму дівуванню, — зійди, зійди, сонечко, завтра, так само вірно світи мені, як я стану дружиною моєму коханому». Олександер брав і цілував білі руки дівочі. Вона провела долонями йому по чолу, по скронях. Потім, перевівши погляд на далекі гори, що світилися, як сині покрівлі, і на небо над ними, — перевівши погляд туди, звідки до нас приходить світло, — Ольга в думці, без слів, проказала, що було на душі: — Де лежить дорога до Тебе, Великий Отче, я не знаю, бо мене не вчили, але відчуваю святість Твого обличчя. Присягаюся бути доброю дружиною моєму Олександрові. Я сирота, одинока і грішна. Захисти мене від недолі. Олександер і Ольга сиділи на зеленому згір’ї, забувши про книжку з обгорілими палітурками, що лежала в стороні. Книжка, кілька рядків з якої освітили душу їх обом, — лежала розкрита, і тоненька тінь від степової травини падала на друк. Здається, та травина, прихилившись до однієї літери, хотіла пересвідчитися: «Яка ти, літеро, чи ти мертва, чи ти жива, наче ось моя біла квітка?» — спитала і почула таку благословенну відповідь, що аж заполоменіла білою радістю в дрібних очах своїх і випросталася під вітром, розкішна і прекрасна, — ніби з казкового світу. І вітер — легкий, теплий, прийшовши з-над обрію, поторкав, порушував сторінку і сумирний присів біля пагірка. Сонце водило золотим пальцем, читаючи рядки; і після того бджола, чи трішки недужа, чи стомлена працею, що почалася від рання, — присіла біля того пальця, посиділа, струсила також золоті порошинки біля однієї красної літери, підняла крильця і подзвеніла додому. Метелик, тріпочучи крильцями на своїй нерівній і нешвидкій дорозі, стишив літ над білими сторінками, прочитав літеру і подаленів над квітками степовими, схожими на мініятюрні плянети. А червоненька комашка з крапочками, округла і тиха, зовсім мирна, прибула до літери і там зосталася: грілася на яскраво-білому полі, біля соняшного пальця і теплої літери — біля ароматного обличчя степової травинки, що в зеленотканій ризі пишалася серед моря спокою.

БІЛЯ «ДИСКОБОЛА»


Частина квітника з каннами, що оточують «Дискобола», запала в землю. Антон Никандрович пригадав історію з могилою найвидатнішого адигейського діяча. Оплакали шляхетні земляки свого героя, поховали на площі міста, що було одночасно козацьким і їхнім адміністративним центром. Хотіли збудувати великий і гарний пам’ятник. Та помилилися чесні адигейці: тільки одному «сонцю», що сяє між «цар-пушкою» і «цар-колоколом», належить ім’я батька, любленого народами так, що вже далі нікуди. Почались арешти; проповзла по місту чутка про контрреволюційний націоналізм між адигейцями, про службу покійного турецькому султанові в старі часи. Серед темної ночі, як злодії, підкралися слуги «сонця» і вирили з землі, осквернили тлінні останки героя, проміневі слави якого позаздрило пресвітле в царській «грановитій» палаті. На місті сплюндрованої могили поставили «Дискобола» — дивіться, які ми!., валлійське закохані. І квітничок хай буде, щоб естетика очі брала. — Привітання! Я вас жду. Антон Никандрович зауважує русявобороду персону і дивується: — Звідки ви знали і… Підождіть, я пригадую: ми з вами говорили після доповіді в театрі. Товариш Лотосов? — Він. — А чому ви сказали: «Я вас жду?» — Знав. — Звідки ж ви знали? — Треба цілий том писати… я — містик. — О-о–он що-о–о! — підняв голову Антон Никандрович, наче хотів через голову містика роздивитися, що це таке. — Ви надзвичайно цікава людина, — додав від щирого серця. — Підозріваю… — Що?! — Я — надзвичайно цікава людина. Старий засміявся і разом з тим затривожився: — Скажіть прямо: ви не стежите за мною по політичній лінії? — Свята наївність… Якби стежив, — хіба б сказав? Розумію ваше почування. Щоб знали: шість років відбув і втік, себто вкоротив термін на дві п’ятих. Можна гукнути міліціонера, — он стовбичить, — і вказати на мою особу: вертаюсь негайно в концтабір. — Прошу пробачити, — забурмотів Антон Никандрович. Містик веселий; сміх аж бризкає з очей, аж сіяє, стікає по бороді, і вона світиться, русява, розкішна, шовковою хусточкою розгладжена. — Як можна відкривати це людині, що лише вдруге зустріли? — По очах бачу: якщо в глибині погляду каламутить, — бережись, Іоно! Я боюся очей, схожих на видуті ґудзики, непорушних і закам’янілих; крім них, боюся неспокійних, як вуж на битій дорозі, досить прозорих, карих переважно, спарованих з блудливою усмішкою на скривлених губах, а сміх при тому нещирий, черевний, ядучий, як зараза! — ось чого боюся. Майбутнє бачу. Антон Никандрович делікатно повідомляє: — Я хотів би повірити в це. — А ви знаєте, хто я? — перехопив мову бородань. — Не знаєте. Я — сич. І вам скажу, а ви не забудьте… збитими ногами підете вколо світу, мовби вколо дуба дитина ходитью… але чому ж це сьогодні — смерть? Не знаю, ай, не знаю! Не питайте Іону! — Байдуже, хоч і смерть, — скорбно, з відтінком гніву сказав Антон Никандрович. — Мені нудно в касарні, втекти не можна, бо на дверях ідол сопе, біля вікна Іван Іванович щелепами клацає. Яка нудьга! Тут, звичайно, в магіку вдаришся, аби не збожеволіти. В зороастризм перейдеш. Стануть перед людиною з револьвером: «Думай… твою так, — пробачте за цитату з оригіналу, — думай, що буття визначає свідомість! Думаєш, чи ні? Відхиляєшся від істини?! Так ось тобі!» Стріляють і кричать: «Ми — найдемократичніші»! Лотосов серйозний; навіть сумний. Лаконічно підсумовує: — Тікати в Ієрусалим! Я пробував. Піймали. — І що? Рубали ліс?.. — Скільки хотів. Несамохіть Антон Никандрович посміхнувся: він чудний, цей містик. — Вам смішно, і мені смішно, — сказав Лотосов. Антон Никандрович повернувся до нього з докором: — Невже ви образилися? — Ні; згадав смішні сцени. Перед світанням мороз; по снігу, в темноті поспішають ув’язнені до вбиральні, — вона за кілометер від бараків. Мусять встигнути туди й назад до початку праці. Першими вилазять безногі, якщо падають в ями, там і замерзають. За ними йдуть невидющі; перечіпляються через безногих, вилазять нагору. За невидющими йдуть сухорукі й однорукі, а далі простужені, всякі недужі, всі в шматтях, сірі, як глина. А здорові переплигують через тих, що впали, бо мусять поспішати. Зразу ж відбувається похід від убиральні до бараків. Потім праця. А за всім смерть. Я так засміюся, що заридаю. Ану, будь ласка, огляньтеся! Старий здивовано напружив брови, повернувся до фундаменту, що лишився від храму. — Там, — простягнув Лотосов правицю, — сиділи старці, лірники, цимбалісти, скрипалі, співці, просто жебруща каліч, — де вони тепер… не знаєте? Я бачив де: повезли їх і — в морозну річку під кригу. Понесла вода в океан; там недалеко. Риба сита стала; багато ловили її — на консерви для соціялізму. — А я думав, де вони ділись? Так раптово зникли. Це ж несвітський жах. — За кордон, за кордон, — зашепотів Лотосов, — як прийдуть німці, зразу ж за кордон! На жаль, я тільки й знаю: гутен таг та мерсі. — Я повинен тут зостатися. Вітчизна — от що! — О, дивезний старий! — підняв долоні Іона Іванович. — Йому на печі сидіти. Вони знов повернулися до «Дискобола»; можна було подумати, глянувши на них: два підстаркуваті милуються на статую, що влада поставила для втіхи населення. Іона Іванович говорить збуджено: — Ви ж на верхів’ї культури, а так про вітчизну… для нас вітчизна — світ! Я росіянин, ви українець, обох нас однаковою дорогою в Сибір водять. Стрілятимуть однаковою кулею. Так будьмо ж громадянами всесвіту!.. він — наш. — Я згоден, при умові, що всі озброєні росіяни вийдуть з наших земель. Тоді швидко домовимося. — А-а! — протягнув Лотосов. — Бач куди… хитрий! З українцями як говориш, то видно: для них питання про відносини з Росією мають такий вигляд… Невідомо, який вигляд питання намалював би Лотосов; у момент, коли він вимовив слово: «вигляд», на вулиці зчинився неуявимий гармидер. Лотосов і Антон Никандрович повернули обличчя до метушні біля зупиненого трамвайного вагона. Швидко й самі приєдналися до натовпу, що кидався то в одну, то в другу сторону, а нові й нові цікаві бігли звідусіль, витягали голови і штовхалися ліктями. Лотосова течія понесла в один бік, Антона Никандровича в другий. Через голови передніх було видно: коло пошкодженого трамвая лежала розбита вантажна автомашина. Кондуктор між двома міліціонерами підкидав руку з великим ключем і в чомусь переконував, показуючи на шофера з вантажної автомашини. А нема шофера з другої — «легкової» автомашини, що передніми колесами набігла на тротуар і вдарилася об бетонову підставу під естакадою. Накривка з мотора злетіла, і сам мотор аж вивернувся з свого гнізда. Широка шибка на авті розбита вдрузки. Група перехожих взяла пораненого військового — водія цієї машини; повела його геть від місця катастрофи — до найближчого магазину, а він закривав обома руками обличчя в крові. Зразу ж за ними вбігла в двері санітарка, що була десь неподалеку. Люди так товпилися на перехресті, що Антон Никандрович ледве випручав лікті і став на приступцях — саме на розі під глянцюватим зеленим будинком. Став і спитався свого сусіда, голубоокого підлітка, обпаленого сонцем до найвищого ступеня червоношкірости і білочупринности. — Що сталося? Розкажіть мені, будь ласка! — Швах діло, — авторитетно пояснив підліток. — Шофер грузовика партач, показував номер, — газонув, хотів проскочити в кондуктора під носом, а його трахнуло, — трамваєм, раз! і точка. Можна було дать направо: трамвай стишить хід — і все в порядку. Або тормознути. Ну, лейтенант — молодець! Перед очима — грузовик через дорогу; тоді він — на тротуар… а там пацани з дитсадка йдуть; бачить лейтенант: біда. На залізо звернув — скло посипалося! сам об’юшився, а з честю вийшов: без дитячої смерти! Судитимуть його за шкідництво, їм машина, гадам, дорожча, ніж малишва. Підліток сплюнув крізь зуби (чвірк!) і заспокоїв Антона Никандровича: — Не журись, дядя! Бувай здоров! Після цього, як бомба, врізався в натовп. Він мав рацію. З’явився понурий вісник наступних подій. Обов’язковий при кожному публічному скандалі Митька Мікроб зліз на поруччя при вітрині магазину і викрикнув з гістеричними інтонаціями: — Держава соціялізм будує, техніку вводить, а він мотор ламає, шкідник! Викрикнувши, Мікроб простягнув руку до рота якогось засмученого громадянина, що низько насунув пом’ятий капелюх і курить; простягнув руку Мікроб, забрав з рота папіроску і надірвав вогкий кінець паперового мундштука. Закурив і зневажливо повчає пограбованого: — Надо порядок знать: подержався хоботом за папіроску — дай другому. Невихована публіка! Громадянин многостраждально подивився з глибини капелюха і, тяжко зітхнувши, почав вибиватися з натовпу.

ЯК ВИКРИВАЮТЬ «КЛЯСОВОГО ВОРОГА»


Антон Никандрович знудьгувався, як лісний звір у залізній клітці, слухаючи безбережних метикувань «псаломщика», що з геологічною повільністю вів аргументи «від Адама». Волосинки в бороді Антон Никандрович перебирав десятий раз, коли доповідач, зрештою, наблизився до предмета своїх атак. Оперуючи поспіхом писаними студентськими конспектами, секретар парткому починав «брати бика за роги» в наелектризованій атмосфері. Присутні, налякані прокурорськими фразами, з замиранням серця стежили слова Тімурленкова, бо ж сьогодні жертвою «клясової пильности» мав стати вельмизнаний науковий робітник. А механіка організованого душогубства всім відома: спершу — обвинувачення на зборах, потім — звільнення з посади і стан «зачумленого» (знайомі обминають його на вулиці, боячись запідозрення в «зв’язках»); зрештою, однієї ночі людина зникає. І навколо така настраханість, що й розмови про нещасливу долю приховувалися вночі по кутках. Це — так, якби червоні трамвайні вагони у великому місті посходили з рейок і почати бігати по вулицях, давлячи населення, а хто проти цього протестував, того кондуктори вбивали залізними ключами по голові. Населення означило хвилі особливо лютого масового душогубства старим словом: «пошесть». — «В стенограмах і конспектах, — гримів Тімурленков, — розкривається перед нами обурлива картина ідеологічного шкідництва в ділянці історії літератури, в результаті якого здорові розуми нашої чудесної радянської молоді затруюються антимарксистською, буржуазно-шовіністичною контрабандою. Систематично, крок за кроком, через увесь курс професор Споданейко-Віконник протягає махрово-реакційну концепцію літературного процесу, викривлюючи всі лінії в перспективі розвитку древньої літератури. З дивовижною, гідною кращого примінення вправністю і ерудицією одного з стовпів ворожого нам літературознавства, він вибудовує систему понять і визначень, в якій надає фактичному матеріялові потворного вигляду, діаметрально протилежного справжньому науковому марксистсько-ленінському уявленню про найстарший період в історії нашого минулого письменства. Коли в науці півтораста літ існує визначення Київського періоду, як періоду в історії російської літератури, професор Споданейко-Віконник намагається, щоправда, спритно звиваючись, щоб уникнути політичного розходження з термінологією офіційно затвердженої стабільної програми, висвітлити, як період в історії самої української літератури, тільки на одній підставі: мовляв, той період розгорнувся в Україні, в її столиці, серед українського народу. В одному місці стенограми знаходимо прямі слова про те, що Росія, як велика держава, виникла пізніше, ніж пам’ятники древньої літератури, наприклад „Слово о полку Ігоревім“. Пізніше і в іншому місці. Ви розумієте, скільки єхидства і прихованого глуму в цих словах? Будь ласка, літературні пам’ятники є, а Росії нема! Через деякий час з Московії з’явилася „Росія“ і, виходить, пограбувала українську націю, прикарманила її літературні пам’ятники і навіть почепила собі на груди вкрадену другу частину самого імени України — назву: „Русь“. Ось яку антинаукову концепцію потайки протягає професор Споданейко-Віконник, користуючись із політичної короткозорости та ідеологічної розмагніченосте адміністрації факультету і громадсько-політичних організацій, які не знають, що діється в них під носом. Професор Споданейко-Віконник заперечує вироблений за півтораста років і назавжди установлений погляд, згідно з яким процес створення древньої літератури був загальноросійським процесом, що відбувався в обставинах життя на тодішній спільній батьківщині великого російського народу і українського. І нічого не змінює і не може змінювати в цьому факті пізніше виникнення Росії як могутньої держави на північних землях нашої спільної радянської вітчизни. Всякі спроби розбити культурну, історично зложену єдність народів СССР ми будемо нещадно громити. Будемо їх викорчовувати з коренем! Але все те, про що я згадував, — це лише квіточки в концепції професора Споданейка-Віконника, ягідки і насінники будуть далі». — Пробачте, але ви ж не спеціяліст в історії літератури, — голосно подав репліку Антон Никандрович. Авдиторія з жахом повернула до нього обличчя. — Прошу не перебивати! Я скінчу, і тоді вам дадуть слово, згідно з порядком дня, — суворо відповів Тімурленков, — а на ваше зауваження про мою некомпетентність я можу сказати, що кожний з нас, марксистів, покликаних працювати в ідеологічній ділянці, достатньою мірою озброєний методою діялектико-матеріялістичної аналізи, щоб при розгляді курсу історії літератури помітити, де є ворожі нам ідеї і концепції, тим більше, що я також слухав курс історії літератури і постійно цікавлюся нею і, запевняю вас, розбираюся не менше, ніж ви думаєте. Отже, я продовжую! — повідомив Тімурленков і переможно оглянув залю. — «Професор Споданейко-Віконник твердить, що перед Росією і Україною лежали різні історичні шляхи: Росія прагнула встановити зв’язки з західноєвропейським світом через північний шлях, зокрема — через Балтику, а Україна — через південний шлях — по Чорному і Середземному морю. Причина цього така: Росія, — так виходить з прямого змісту лекції, прочитаної в грудні 1940 року, — Росія перебувала на нижчому ступені культурного розвитку, ніж Україна, і тому вона, без небезпеки асиміляції та підкорення тому, кого сама намагалася підкорити, могла вступити в зв’язки з північними країнами, взявши, однак, багато чого від них; в той час, коли б вона стала на південний шлях, — вона підпала б цілком під вплив Візантії. Взаємини з останньою Україна без страху могла встановлювати, бо мала духовну культуру досить сильну, щоб на рівних основах злитися з еллінським світом і навіть реформувати його і обновити своїми молодими силами. І виходить, що українцям перешкодила варварська дія росіян, починаючи з князя Андрія Боголюбського, який пограбував і спалив Київ — великий культурний центр Східної Европи. Росія, бувши духовно відсталою, розорила свого суперника — Україну, бачачи собі в майбутньому небезпеку від злиття двох старовинних культур і від повстання на українських землях непохитного бастіону східноєвропейського духовного життя. Що почав князь Андрій-руїнник, те довершили Петро І та Катерина II, які остаточно придушили українську культуру і на її руїнах запанували з своєю напівазіятчиною-напівевропейщиною. Так, мовляв, загинула колосальна перспектива духовного розвитку, бо якби Україна успадкувала до кінця здобутки еллінської, вишуканої і витонченої культури, то вона була б державою, в якій християнсько-европейські ідеали могли б знайти собі небачений вияв і розквіт. Напрошується висновок: російський імперіялізм з його азійською нетерпимістю, заздрістю і жорстокістю винний в гальмуванні світового прогресу. Товариші, я вас запитую, в чім основна політична суть концепції професора Споданейка-Віконника? Основна політична суть її полягає в тенденції відірвати історію України від загального процесу, в якому вона становила невід’ємну частину, разом з історією великого братнього російського народу, і довести, що Україні, з погляду розвитку її культури, було невигідно йти в союзі з Москвою, а треба було об’єднатися з західноєвропейськими країнами. Подібні теорії мали розповсюдження у вигляді, наприклад, контрреволюційного „хвильовизму“ тощо. Я гадаю, що наша здорова радянська громадськість засудить з усією рішучістю також і новітній рецидив буржуазно-націоналістичного літературознавства, який, на жаль, з’явився в нашому середовищі і залишився невикритим аж по сьогодні. Порядком самокритики я мушу ствердити: наша партійна організація також була недостатньо чуйна в політичному відношенні. І тому, маючи сьогодні знову серйозний урок, який потверджує вчення нашого геніального вождя і вчителя про необхідність посилення клясової пильности і непримиренности до всіх і всяких залишків капіталізму в побуті і свідомості людей, ми з помноженою енергією візьмемося до боротьби за кристалеву чистоту марксистсько-ленінської теорії і її глибокого застосування в ділянці гуманітарних наук». «Псаломщик» скінчив свою аналізу, завершену, як то годилося, тоном акафісту, і вистанув у непереможній позі на одну секунду, випнувши колір хакі на грудях, а після того сів і закурив папіросу. Щілини між повіками були повні самозадоволення, зовсім чорного — на тлі алюмінієвого забарвлення шкіри на обличчі. А дащкувата лисина віддзеркалювала пурпур вечора. Антон Никандрович тяжко підвівся; сухо та роздільно промовив: — Товариш Тімурленков штучно вирізнив окремі твердження, подані в моїх лекціях цілком об’єктивно, поруч з Іншими, протилежними до них. — Придержуйтесь порядку! — різко перебранчив старому Сороконожков, що головував на зібранні. — Слово має товариш Мотузков. Нахмуривши брови, Антон Никандрович сів і втопив очі в якусь крапку на столі. Товариш Мотузков прославився бойовими промовами; на кожних зборах його випускали наперед — нехай задає тон. Тип такого казенного промовця, одержимого духом підлабузницького фанатизму, давно відпечатався на камінні в живих печінках многотерпеливо’ї безпартійної маси. Завжди, після «основної» доповіді, неодмінно ставала перед очі така політична балалайка і на одній струні награвала агітаційну мелодію до крайньої межі осоружности. Такий «дежурний» промовець «закликав», «викривав», «клявся», соваючи кулаком перед собою в тютюновому повітрі. Слова його «стовідсотково-витримані». Він ніби народився в сорочці, зшитій з комсомольсько-партійної програми. З шкіри вилазив, доводячи відданість начальству. Вдавався в демагогію, щоб «виконати завдання» і обгавкати того, на кого його нацьковано. Ця зателепа інстинктовно відчувала, що неприємна публіці, а тому вдавалася до залякування; підлизавшись під актуальну політичну шерсть, люто «прокурорствувала» з виглядом: «ми вас рознюхаєм, сидіть тихо, а то!..» І, звичайно, публіка мовчала. — Ми заслухали, — кричав, ніби в момент, коли авдиторія оточена печенігами і в смертельній небезпеці мусить зважитися на якийсь неуявимий крок, — значить, ми за слухали керівну доповідь секретаря партійної організації, товариша Тімурленкова, який поставив перед нами на всю широкість і глибочінь питання про шкідництво в наших рядах з боку теорії, що ллє воду на колісницю буржуазного суспільства. Антон Никандрович нехотячи посміхнувся, почувши про воду «на колісницю». — Товариші, — переходив Мотузков на скреготливий стиль, — ми зобов’язані нести чистоту діялектичного матеріялізму в маси, а перед нами на носі протягується буржуазна контрабанда під маскою науки. Авдиторія веселішала; в найдальшому кутку хтось басом зареготався і раптом стих, мовби почав пити воду. А Мотузков набирав розгону: човгав кулаками в повітрі і підкидав головою. Безколірні очі заливалися нервовою гарячкою, як у шамана. Чуб злиплими жовтими жмутками спадав на лобик сірого вигляду. Фізіономія перенапружена і темно-червона. — Навіщо треба було згадувати, а так робить професор Споданейко-Віконник, і в нас записано в конспекті, як братня московська держава воювала з запорожцями, коли всякий знає, що існують залізні пута дружби між народами?! «Залізні пута дружби» зацікавили Антона Никандровича, і він подав репліку: — Пробачте!.. Американці й англійці пишуть про війну за незалежність, і, однак, це не заважає їхній дружбі. Човгуща рука Мотузкова застигла в повітрі, а фізіономія оглядалася за порадою до секретаря парткому. — Закликаю до порядку! — гостро різнув Сороконожков і постукотів олівцем по столу. — Можна продовжувати, — кивнув до промовця. А Тімурленков підвівся і сказав: — На мою думку, досить. Я думаю, що товариш Мотузков в основному висловив свої зауваження. Щодо репліки професора Споданейка-Віконника, то я вважаю за свій обов’язок сказати так: є принципова різниця між історичними подіями в країнах буржуазних, Англії та Америці — з одного боку, і подіями на території теперішнього Радянського Союзу — з другого боку. Воєнні події між Англією і Америкою мали один характер, а воєнні події, які були на нашій території, мали другий характер. Даремно проф. Споданейко-Віконник ставить між ними знак рівности. Тімурленков сів, прибравши собі сановитости, як кіт біля парадних дверей. А Сороконожков дозволив говорити студентці Галині Зеленчук, старшій віком, ніж її сусідки, і партійній. — Десять хвилин! Тим часом Антон Никандрович дивувався — плечима знизував: «Про який знак рівности йшла мова? Я сказав про війну за незалежність в минулому і дружні взаємини в сучасності, а він — „знак рівности“… Він моментально скривлює мою думку і приточує гріх». Галина Зеленчук покволом промовляла: — Товариші, ми заслухали доповідь секретаря партійного комітету відносно ідеологічних помилок у лекціях професора Споданейка-Віконника. Ми всі знаємо Антона Никандровича як людину з великим знанням і поважаємо його; знаємо також, що він особисто користується по пулярністю, дякуючи уважності до нас і справедливості. Я хочу сказати, що мені жаль дивитися, як складається ситуація. Безперечно, секретар партійного комітету, з погляду нашого марксистсько-ленінського світогляду, має підстави, і я також, як комуністка, приєднуюсь до його зауважень. Однак я гадаю, що Антон Никандрович, один з наших найвизначніших істориків літератури, в наступному навчальному році спростує невірні твердження. — Товаришко Зеленчук, — перебив Тімурленков, — ви повинні зрозуміти, що тут ціла концепція, а не окремі помилки. Зеленчук стояла і думала. Вона білява, з худими і гострими формами широкого обличчя, з спокійним поглядом сірих очей. — Я слухала ввесь курс, мені здавалося, що в ньому виразно виявлявся тільки так званий «об’єктивізм», відкинутий нашою радянською наукою. Антон Никандрович давав великий фактичний матеріял, без розподілу його з погляду марксизму-ленінізму. В його концепції виступали різні можливі перспективи для історичних подій. — Ви скінчили? — спитав Сороконожков. — Так. — Хто бажає взяти слово? Мовчання. Виступ сумлінної і сміливої Галини Зеленчук, в минулому робітниці цегельного заводу, примусив навіть «ярих», навіть «партсук» замислитися над гостротою обвинувачень, кинутих від Тімурленкова. Як і переважна більшість вихідців із справжнього пролетаріяту, що прибула в студентську громаду, Галина Зеленчук цуралася крикущого гурту і виявляла нахил до розважних і справедливих рішень. Сороконожков на лихо собі так скоро спинив студентку, бо, — спонуканий ніяковою павзою, — зважився виступити найнезвичайніший промовець, якого тільки можна почути на факультетських зборах. Звуть його: Тихон Бурма; він високий і згорблений; блідий, як крейдяний папір для малювання; шатен; постійно незачесаний. Очі в нього зовсім-зовсім світло-сірі, аж білі, завжди дивилися просто крізь того, з ким він розмовляв. Говорив він неголосно і одноманітно, без найменшого жесту і поруху. Добрий, незлобивий, як голуб, злиденно-сіро одягнений, вічно голодний, вічно заклопотаний папірцями з якимись кумедними філософськими нотатками. Його вважали за «психа» (душевно недужого), хоч і шанували. Він мав прекрасну пам’ять і непомітно складав іспити з відмінними оцінками. Студенти сміялися, коли він доводив, що історичні дати з вісімкою наприкінці були вирішальними: 988, 1648, 1918, 1938 (початок «особливого курсу» всередині СССР); прийдешній 1948 рік повинен стати також границею між двома періодами. — Позавчора, себто 18–го червня, я почув від товаришів, що будуть чергові партійно-комсомольські збори на факультеті. Зважаючи на особливу ролю вісімки в кінці дат, я наперед визначив собі: відбудеться якась непересічна подія. Моє передбачення справдилося. Між іншим, легко вияснити, чому число вісім показує на важливі зміни… — Перейдіть до суті справи! — постукав олівцем об стіл Сороконожков. — Дорогий товаришу, з цією ж метою я й виступив, — туркотів йому сизокрило Тихон Бурма, дивлячись у пурпурову вечірню далечінь. — Справа серйозна і вимагає терпіння та уважности. Бо між сімкою і дев’яткою проходить лінія перевороту, який відбувається в стані скристалізованих і згоджених моральних сил і приводить до вищого стану гармонії, пройнятої ідеєю… Сороконожков обурився: — Якщо ви торкаєтеся філософського питання, то вам треба, принаймні, заглянути в підручник з діялектичного матеріялізму! — Вірно! Абсолютно вірно, дорогий товаришу, — туркотів «псих», — я так і зробив; я навіть другий раз конспектував його під час теперішнього зібрання. Довго думав над прочитаним. Прийшов до цікавого діялектичного явища; от, будь ласка — який гарний приклад: визначений душевний стан; зрівноваженість, чіткий розподіл сил добра, ясність, — такі прикмети виражені в числі «сім», далі настає збурення, що становить заперечення попереднього стану: пляномірний перелім і рішуча зміна в симетричній формі — такі процеси виразні в числі «вісім»; і зрештою, нова гармонійна рівновага, просвітленість над вічною глибиною, натхненна повнота, виражена в числі «дев’ять». Ясно? Виходячи з цього розуміння, я надаю, в зв’язку з характером нашої революції, особливого значення вісімці в датах, зокрема і спеціяльно наприкінці їх, так само, як надаю особливого значення вісімці в кількості зірок, що мають сузір’я, кількості гранів, що мають кришталі, кількості… — Я закликаю вас до порядку! — сатанів Сороконожков. — Або говоріть до суті питання, або я позбавляю вас слова. — Нехай говорить!., цікаво… молодець Бурма! — загомоніло по авдиторії, пожвавленій і зацікавленій такою діялектикою. В Антона Никандровича по обличчю розлилась приємна посмішка. — Закликаю до тишини і порядку, — кипів, як самовар, Сороконожков. — В нас мало часу, треба говорити на тему… Бурма погоджувався: — Звичайно; я тому й говорю про особливі явища, в яких проявляється універсальний діялектичний закон, дій сний завжди, навіть на цих наших зборах. Я тільки хотів закінчити попередню думку. Згаданий закон має керівну силу в таких, наприклад, випадках: коли народжується восьма дитина в матері або вісімнадцята, або двадцять восьма і так далі… При цьому «і так далі» авдиторія вибухнула найвеселішим реготом на ломищелепно-занудних зборах. Молода студентська натура знайшла відтулину для свого настрою, придушеного прокурорськими погрозами. Лиш та частина, що з партійного і комсомольського обов’язку мусіла підтримувати «нормальний» хід обговорення, чи просто боялась «оргвисновку», сиділа тихо та рівно, з пісними мінами. Атмосфера угроблення старого професора була розбита. Виходив водевіль. Сороконожков з болісним сумом думав про заздалегідь заготовлену резолюцію — її треба було неодмінно «провести», за це він, Сороконожков, як голова зборів, особисто відповідав перед секретарем парткому. Тімурленков, досвідчений громадський робітник, швиденько написав цидулку і передав її Панкратові Крякучіну. Отямився й Сороконожков; округлив очі — такого кольору як кава, розсипана в попелі, під бровами, схожими на щурячі вусики. Втишував залю. — Я вам більше слова не даю, — махнув рукою на «психа». І той сідав, зберігаючи голубину мирність, і тільки дивувався про себе: «Чудно, чудно; я говорю про важливі речі, а Сороконожков заважає… Однак видно, що всі цікавляться; недарма ж перед зборами Астряб казав, що треба виступити, бо розбиратимуть принципову справу і мої думки внесуть ясність, нададуть зборам філософського характеру; багато студентів питалося, чи я говоритиму, — якщо Астряб так звертався, то, напевно, мав підставу: він поважний студент, хоч цього разу по-вуркаганському оглядався, рвучи якийсь, ніби крадений, друкований аркуш і кидаючи в урну. Я міг би виступити восьмим з черги, так і хотів зробити, ждав, поки скінчить сьомий оратор, а довга мовчанка спокусила; надалі буду послідовний». Не кондор злітає з гнізда на камінному шпилі, — підводиться з стільця професор теорії літератури Панкрат Крякучін. Оригінальна постать! — чорнява шевелюрою, наче вийшла з казана, налитого смолою найдорогоціннішої якости. Недовгі ноги в недовгих штанях підпирають сильно розвинений тулуб, такий широкий спереду, що гострі поли незмінного вугляного пальтечка розходяться на сторони. На недовгій шиї, в збитій набік краватці, насаджена величезна голова з величезним лобом: верхня дощечка на шпаківниці. Несамовито чудний! Очі з-під посурмлених брів посвічують раптовими, повними нічного блиску і гострої знервованости сполохами-зирканнями і знову ховаються в розколинах на величезному обличчі, схожому на фасад академії. М’ясистий, чітко окреслений ніс ненабагато кирпатий; а нижня губа відставлена ненабагато наперед; властиво, вона і нижній щелеп творять одну простопадлу рису. Обличчя — з припухлістю, з натуженістю в м’язах, з темним відтінком шкіри і з виразом інтелектуальної наелектризованости. Кремезна постать доповнена руками, постійно зігнутими в ліктях, іноді відпущеними трохи на боки: завжди в одній з них — книжечка, в другій — ціпочок. Ідучи, він нерізко перехиляє корпус набік і назад. Говорить так, мов відкушує від невидимого довгого дроту — крихкого і смачного, — чітко означені кусники, відкушує їх і за кожним негайно закриває рота з такою наставленістю, що от-от почуєш звук: «піф!» або «паф!». Вимова у нього надзвичайно виразна, гостра, дякуючи великій сконцентрованій енергії артикуляційного апарату. Він має феноменальну, просто страховинну пам’ять; його начитаність вселяє повагу, змішану з тривогою за бідну черепну чашку людську, так немилосердно придавлену пірамідами фактів. Панкрат Крякучін — чудо природи; інтелектушіьний дивогляд з близькозорими очима. Різниця між обома професорами-літературознавцями відразу впадала в око, бо Крякучін, на відміну від Споданейка, становив собою «апарат для механічного думання», нещедро обдарований багатствами моральної природи. У відносинах з людьми в нього на кожному кроці виявлялась душевна незграбність і кутастість вдачі. Йому бракувало того, що надає знайомству з людиною цікавости і приємносте, Знання загасили в ньому теплоту почувань. Мабуть, без чару товаришування виріс, виформувався він, як знаменитий вчений; зостався з попередньою вдачею гонористого гімназиста, нетолерантного і холодносердного, мало того — жахливо причіпливого до близьких і далеких. Придиратися до кожного слова, сказаного в його присутності, виросло в потворну звичку. Він моментально кидався з гострим гачком і давав волю своєму злорадству, хоч, з рівним правом, можна було присікуватися і до кожного його слова. Дискутувати з ним — убивча неприємність, бо його буквоїдство набирало характеру душевного звихнення. На додачу Панкрат Крякучін був до крайносте суб’єктивний в поглядах на речі, і мстивий. Вікодавня дикунська жилка невтишимо вібрувала в його єстві. Якщо котрий-небудь з колег ставився до Крякучіна дружньо, то професор войовничо доводив, що навіть помилки тієї людини — це не помилки., а незбагненні істини. І навпаки: досить було, щоб котрий-небудь з колег, вільно чи не вільно, поставився неуважно до Крякучіна, пішло!.. Найсвятіша істина, висловлена тією людиною, оберталася в устах професора в чорну облуду. З зоологічною емоційністю, користуючись найменшими нагодами, заводив він механіку причіпок. Дрібно кусався без зупинки, дістаючи від того нервову насолоду і одночасно страждаючи: аж подих уривався йому від схвильованосте, і сам він то бліднів, то червонів. У випадках, коли відносини були індиферентні, Крякучін тримався з підкресленою коректністю, і тоді його особа стояла в надзвичайно симпатичному світлі, навіть можна було милуватися на Крякучіна. Чудо природи мало великий дефект: сьогодні воно розцінювало певний факт в літературі, як надзвичайно позитивний; завтра — як надзвичайно негативний; післязавтра — позитивний, через два дні — негативний, і так до безкінечности. Той необачний, що покладався на професора Крякучіна, виробляючи собі орієнтацію в літературі, терпів жорстоку кару, безнадійно блудив і з великими болями самотужки виборсувався з плутанини оцінок. Тільки форму сприймало чудо природи, та й то — страшенно суб’єктивно, крізь плівку залюблености в камерній, до останку висушеній, виштученій, зманерізованій на чужих пригаслих взірцях десятого ґатунку, російській поезії царського часу, що хоробливими квітами доцвітала на підвіконні припорохнявілого московсько-петербурзького сальону. Всесвітнього значення велетні російського мистецтва: Достоєвський і Чайковський, як і мистецтва західноєвропейського, були для нього «банальними» і «перестарілими», — він кохався в бур’янцюватих декадентенятих щілинно-сутінкового настрою. В лекціях Панкрат Крякучін надолужував брак естетичного відчуття — конячими дозами схолястики, увінчаної бойовими дзвониками політичного сучасництва. Пізно вночі, наодинці, в нетверезому стані Панкрат Крякучін один раз на рік сам собі признавався, що аромат поезії тікав від його могутнього носа. До Антона Никандровича він ставився з притаєною гострою ворожістю, після того, як одного разу в Будинку вчених вони стукнулися лобами. Професор Крякучін читав доповідь про поетику Пушкіна. Виступивши в обговоренні, Антон Никандрович спокійно зауважив, що високоповажний доповідач робить помилку, аж надто зв’язуючи Пушкіна з французькою поезією. З того часу Крякучін запалився помстою. Він, горів духом заперечення: якщо хтось подавав думку, Крякучін заперечував її блискавично; якщо хтось її зрікався, Крякучін блискавично приймав. Студенти прозивали його: «Професор Навпаки». Тімурленков знав про чорну кішку, що пробігла між двома літературознавцями. Його розрахунок був певний: викотити патлатого, як «тяжку гармату» — проти бородатого; тяжкими артилерійськими набоями нудоти розсадити гумористичний настрій. Як завжди, професор Панкрат Крякучін мудрикував довго, сухо, одноманітно, снотворно, з надлюдською кебетою — доводити авдиторію до заціпеніння в звірячій тузі. Між іншим, він так висловився: — Переходжу до питання про ролю християнства під час його конфлікту з старою вірою, бо тут виявляється розходження професора Споданейка-Віконника з історичними фактами, яких не можна легкодушно ігнорувати або ґвалтувати безкарно, хоч би навіть і в найспритніший спосіб. Панкрат Крякучін заклацнув рота з рухом щелепа, потрібним для звуку: «піф»; сховав монгольський поблиск в щілини і застиг з виразом величі, змішаної з жертовністю; з виразом відповідальности головного арбітра. Розчинилися в сутінках, під колишньою церковною банею, останні печально-червонаві рефлекси живого вечора і засвітилася мертвяцька електрика, а Панкрат Крякучін промовляв і промовляв. Студенти зів’яли, як айстри від морозу, коли на городах зостається гарбузове огудиння, де-не-де огніють віями півскорботні—піврадісні, похилені до землі соняшничата, що врятувалися, дякуючи своїй скромності, а останні тютюни нечутно витрублюють у свої фіялкові фанфарочки, прикликаючи сіру хмару з дощем. Професор промовляв над бідними айстрами, як крук, що сидів на протрухлій жердці, колишній підпорі опудала, і викрякав зловісно — віщував непогодь, сніг, смерть у природі. При словах: «легкодушно», «ґвалтувати», «в найспритніший спосіб» — Антон Никандрович обурився, бо він ніколи в житті не хотів ігнорувати фактів і ґвалтувати їх; навпаки, за довгі роки наукової діяльности виробив звичку поборювати в собі найменше, навіть підсвідоме бажання зрушувати факти з місця і підганяти під свою думку. Легкодушність? — ні, неправда… Ігнорування? — теж неправда. Навіщо Крякучін це говорить?! Дивно. Є якась причина — незрозуміла, невідома; вона поштовхує Крякучі—на говорити злі слова. Зрештою, хай говорить! Антон Никандрович перестав слухати. Зосереджував думку на дуелі… А що як сказати: «Забудьмо непорозуміння!» Серпокрил зрадіє, а нишком підсміхнеться: «Ага, здрейфив старий». Цікаво, як закрито від нас майбутнє? Не знаєш, що станеться з тобою через годину. Дуель — це смішний віджиток, і можливо, тут-то й судився тобі кінець. Несподівана, безглузда смерть. Щоправда, до кінця недалеко, скільки я можу прожити?.. Максимум — двадцять років, ні, то багато, нехай п’ятнадцять. Вони скоро пройдуть. А я сиджу на противній комедії. Ось цей буквогриз нарочито добирає уїдливих виразів, щоб мені дошкулити. Ніби лежиш на розсохлому тапчані, а блощиці кусають за лікті. Піду додому. Астряб казав: «Для них важно, щоб ви самі заявили про свою вину; тоді в газеті надрукують — порох в очі населення». Діють шабльонно… «проробляють» на зборах, людина «кається і відмежовується», виголошує самоосуд; а після цього її «сажають». Треба противитися «проробці». Піти з зібрання. Наступна атака аж після канікул. Встигну переїхати, наприклад, в Середню Азію. Хвилину посиджу — нечемно виходити, коли колега говорить. А Серпокрила в залі немає; Івана Івановича теж немає; а цей учений шашель точить дерево життя. Нудьга смертельна! Ввижалося Антонові Никандровичу, що він сидить над нічною річкою, а біля вуха дзунить комар, дивлячись крізь окуляри на списані аркуші. Молоденька студентка з напівдитячими темними кучериками з-під чорнобархатного берета — біленька наївність в обличчі, — почула якийсь новий ущіпливий вираз Крякучіна, «фальсифікацію» чи що, — злякано сплеснувши ніжними, як дрібні бризки конвалій, долонями, поглянула на винуватого. Антон Никандрович помітив її погляд: очі з пухнастими віями, подібні до двох чорних метеликів, повні страху, здивування, докору, сумніву: чи правда тому, що говорить Крякучін? Мовляв, як?.. Отой старий, що до його кожного слова прислухалась вона, як до палахкотіння в світильниках істини, і записувала в зошит, — тепер, виявляється, такий страшний злочинець: лихо! Антон Никандрович посміхнувся в сиву бороду святим сміхом безвинно приреченого і тихо дивився на свого суддю. А той переживав біологічну насолоду, добираючи і виголошуючи повні отрути вирази; то червонів, то бліднів, — аж задихався… В нього незрозумілий середній стан — між тим, що в ядучої істотки, яка з краплиною, випорснутою в тіло ворога, позбавляється власного життя, і між тим, що в юнака, коли він перший раз попадає в жіночі обійми. Недарма ж Крякучін, випадково — в день відміненого при соціялізмі Великодня, записав собі в бльокнот сентенцію: «Помста стоїть над інстинктом самозбереження». Він своєю постаттю і вдачею ніби втілював помсту в людському образі: образі потворному і могутньому, мурашино-здрібнілому своїми стимулами і огненно-пристрасному в здійсненні довготривалого задуму — обмежений, як прасол з містечка, і феноменально вишколений у формальних нетрах вселюдського пізнання. Такий кусій, працьовитіший, ніж паровик, і нудніший, ніж остання муха на осінній шибці, спустився з ланцюга на свою жертву. Вчепився в колінні кістки прив’язаному до ганебного стовпа — змученому, а однак непоборимому в правді своїй і терпінні серед гріха: і власного і чужого. — Теоретизування професора Споданейка-Віконника про християнство віддають уже вульгаризацією. Адже перший — ліпший профан знає, що в літописних пам’ятниках далася взнаки рука редакторів, фанатично настроєних в дусі православія, а відтак і непримиренних до всіх живучих проявів старої віри. В умові з греками — років 907–го, 945–го, 971–го — знаходимо неупереджені свідчення про клятву перед Перуном, головним богом верхньої февдально-дружинної кляси, і Волосом, богом торговельно-купецької кляси. На жаль, з тієї причини, що трудова маса була ізольована від активного вирішення державних питань, в умовах з греками немає згадки про її богів, а такі безперечно мали своє місце. Трагічні події, як-от: голод, війна, пошесті, посухи, міжусобиці тощо, збуджували в народній масі невдоволення політикою князя Володимира, що оформлялося у відкритих протестах з певним стихійно-революційним забарвленням. Прийняття християнства мало спеиіяльну клясову функцію — воно давало освячення для новоформованого типу февдальних відносин в Київській державі. Звичайно, в загальному історичному аспекті, — а ми тільки так і можемо пізнавати діалектичну природу явища, прийняття християнства в певному відношенні було позитивним. Професор Споданейко-Віконник, розглядаючи згадані зміни в Київській державі, шукав їхніх метафізичних причин, буцімто прихованих у сфері морального єства. Він пробував знайти одвічні духовні чинники, передусім — моральні, які діють законотворчо в процесі розвитку народного життя і поступування людського духа по щаблях століть. Ця тенденція ретельно прихована, — вона так тонко вплутана в нагромадження фактичного матеріялу, що тільки надзвичайно пильна аналіза спроможеться виявити її одіозні обриси. В лекціях професора Споданейка-Віконника складається така картина: народ Київської держави, відбуваючи з стражданням і героїзмом розвиток свого морального почуття, дійшов до ступеня, коли поганська віра, випозичена в основних елементах її з східних країн, перестала відповідати його серцю, і тому прийняття християнства було закономірним і неминучим. На додаток до своєї промови Панкрат Крякучін знову сипнув виразами: «сплощення», «викривлення», «знущання», «примітивізм» та іншими трояндами академічного джентльменства. Заклацнув рота з механікою: «паф» — і сів. На обличчі визначилася міна звитяжця, що перебуває під смертельно небезпечними бурями буття. Авдиторія сиділа зморена, мовби розвантажила потяг з дровами. Тімурленков обернувся в світило, що стоїть посеред неба і грає на скрипочку, а сяєво звучить, а сяєво падає потоками на публіку. Виступив худоносий гострозорий помічник декана, який, здавалося, хотів потанцювати під скрипочку; він сто разів сказав: «з одного боку, ми повинні визнати» і сто разів сказав: «з другого боку, ми повинні побачити». З посмішкою мудрого Лиса Микити він так віртуозно ускладнив плетиво питання про лекції Антона Никандровича, що навіть очі самого найсвітлішого Тімурленкова скоро стали олив’яними і позбавленими самосвідомосте. Крутнувши пишним хвостом неповторного іронічного стилю, пом. декана звіяв ним порошинки з столу, облизався і сів — такий скромний, такий смиренний, як лілія в руках черниці. — Я маю запитання до мого вельмишановного колеги професора Панкрата Феоктистовича Крякучіна, — підвівся Антон Никандрович. Сороконожков метнув головою: — Давайте! — Мені цікаво знати, яка з трьох причин спонукала мого вельмишановного колегу говорити неправду: чи переконання в тому, що я дійсно виразник експлуататорської ідеології; чи бажання, невідомо чому, зробити мені неприємність; чи, зрештою, любов до гармонії між своїми словами і думкою адміністрації? Я хотів би почути відповідь, звичайно, при умові, якщо високоповажаний колега хоч тепер наважиться говорити прямо… Крякучін встав з місця і, надавши фізіономії виразу, що в ньому містилася містерія ображеної зверхлюдської гідности і зневага до недостойного, відкусив від незримого дроту речення: — Я відмовляюсь відповідати. Пафнув щелепом. Драматично сів. Виступало багато інших: начальственних і неначальственних, партійних і непартійних, комсомольських і некомсомольських, бойових і небойових; аж поки Астряб задав питання до професора Панкрата Крякучіна: — Скажіть, будь ласка, чи у викладах Антона Никандровича ви знайшли тільки ідеалістичні теорії, чи також і матеріялістичні? — Відповідаю: наявні також матеріялістичні. Однак ідеалістичні викладені з прихованою симпатією і в найяскравіших фарбах, а тому вони об’єктивно домінують. «Паф-паф!» — і сів. — Можна ще одно запитання? — підняв руку Астряб. Сороконожков мотнув головою: — Можна, але коротко. — Професор Панкрат Феоктистович Крякучін твердить, що виклад фактичного матеріялу в лекціях з історії древньої літератури був неповний і однобічний. Вірно я зрозумів чи ні? — Абсолютно невірно! — торжествував професор Крякучін. — Навпаки, я зазначив, що фактичний матеріял поданий навіть у надмірних нагромадженнях. Мої критичні зауваження мали інший напрямок. — Можна сказати кілька слів? — просив Астряб. Сороконожков порадився з Тімурленковим. — Можна, але коротко: три хвилини. — На мою думку, секретар партійної організації товариш Тімурленков має рацію, ставлячи питання про ідеологічну витриманість лекцій. Проте мені неясно, чому в центрі обвинувачень стоїть професор Споданейко-Віконник? Два роки я слухав його лекції — вони прекрасні і змістом, і формою. Здається, тут трапилось непорозуміння. Беручи діялектичний матеріялізм як найдосконалішу методу наукового пізнання, ми повинні прагнути до найточнішого вивчення дійсности і теперішнього часу і минулого. В цьому розумінні лекції професора Споданейка-Віконника, з надзвичайною повнотою фактичного матеріялу, цілком відповідають вимогам діялектичного матеріялізму. Крім фактичного матеріялу, з такою самою повнотою подано і з сучасного погляду оцінено також теорії, що той матеріял освітлювали. А щодо виділення і віддання переваги одній якійсь із них перед іншими, то, можливо, тут проявився суб’єктивізм, я підкреслюю: надзвичайний суб’єктивізм самого шановного професора Крякучіна, якому видалося, що одна якась теорія подана з найбільшою симпатією. Серед присутніх заворушилося, як у муравлиній державі, бо безмежний суб’єктивізм Панкрата Крякучіна був загальновідомий. Старшокурсники схвально хитнули довговолосими головами і кинули на Астряба погляд, ніби старі аркебузники — на підлітка, що кулею звалив птаха. Збори заходили в затулок, нудніший, ніж той, куди пхають на провінційній залізничній станції товарові вагони з дірявими дахами і виламаними дверима. Сороконожков відчував, що заготовлена резолюція провалюється крізь землю і тягне з собою його комсомольський квиток. Та ось підклав секретар парткому під Антона Никандровича свою резервну міну. — Я з обуренням, — деклямував він, — дивився на поведінку професора Споданейка-Віконника. Замість того, щоб визнати свої помилки, він разом з своїми прибічниками намагаються створити враження, ніби все гаразд і наша боротьба за чистоту марксистсько-ленінської науки про літературу не має сенсу. Це не більшовицький підхід, товариші студенти, і таку поведінку ми повинні з усією рішучістю затаврувати. Щоб остаточно розкрити суть справи, я вкажу на критерії, якими користується наша партія, озброєна переможною ідеєю Леніна— Сталіна: це — критерії ролі кожного нашого вчинку. Я маю незаперечні дані, що лекції професора Споданейка-Віконника збуджують небажані настрої в студентському оточенні. ї хоч би як старалися прихильники професора і він сам довести, що все гаразд, однак лекції з історії древньої літератури стали чинником у відродженні буржуазного націоналізму. Тому я вважаю обов’язком кожного партійця і комсомольця, кожного позапартійного більшовика — дати найсуворішу відсіч тим, що намагаються законсервувати огнище націоналістичної хвороби. Недарма вищі органи ставлять перед нами питання про недостатні успіхи у виявленні ворожих тенденцій серед нашого оточення. Після цих слів секретаря парткому Сороконожков став так бойовито, мовби надів панцер і дістав до рук семип’ядну пищаль. Один за одним виступали резервовані Тімурленковим «бойові» промовці партійного гартування і кинули на голову Антона Никандровича каменюки: «гнилий лібералізм», «дрібнобуржуазний гуманізм», «повзучий емпіризм», «місцевий націоналізм», «меншовиствуючий ідеалізм». «безхребетний еклектизм», «вульгарний антиісторизм», а між каменюками — ломаки: «плехановщину», «грушевшину», «покровщину», «переверзевщину», «бухарінщину», «деборінщину», «волобуєвщину», «єфремовщину», «богдановщину» і цілу хмару кім’яхів з болота, перечислення яких могло б скласти кишеньковий словник на сто сторінок піц назвою: «Перечислення смертних гріхів, що їх повинен берегтися вчений, коли він має більшу любов до своєї квартирі, ніж до бараку на Таймирі». На додаток повішено Антонові Никандровичу на шию колекцію «дохлих собак». Ущіпливі вирази Крякучіна видавалися тепер дотиками трояндових пелюсток до губ закоханого. Антон Никандрович зрозумів: його справа пропала. В авдиторії — переляк і заніміння. І коли один з партійних ораторів натякнув на існування на факультеті гнізда націоналістичного елементу — присутні відчули, мовби залізнокоста крижана рука простягнулася й розчепірила над ними пальці, обсипані снігом. Смертельним холодом повіяло в жили; з’явився владика загального настрою в «раю»: страх. А Тімурленков дивиться світилом, що посеред неба диригує оркестрою. Битва виграна. Сороконожков відчував, як резолюція піднімалася соколом у променях перемоги. — Перед заключним словом секретаря парторганізації. — дзвенить Сороконожков, — п’ять хвилин має професор Споданейко-Віконник. — Ні, ні, п’ять хвилин забагато. Я коротко скажу. Товаришу Тімурленков, мені здається, що справа стоїть негаразд. Погоджуюся: я дійсно невідповідна людина, якщо до наукового робітника ставитися так, як ви і ті, що виступали з вашого благословення. Мені дуже дивно… бував я в стінах багатьох вищих шкіл — в нашій країні і за кордоном. Здавна відомо, що в університетах під час суперечок перша вимога — сумлінно передавати думки опонента. Сьогодні ж я чув здебільшого лайку і причіпки до моїх думок, поданих у перекрученому вигляді. Годину тому я хотів вийти з залі, бо дискусія неможлива. Якщо вам хотілось очорнити мою особу, — можна було обійтись без мене. Якщо ж ви зацікавлені у виясненні справи, то треба було змінити тон: мої докази в атмосфері злоби — непотрібні. Я дробив помилку, що залишився на цих зборах. Антон Никандрович взяв капелюх і пішов до дверей. Чимало студентів, між ними й Астряб, подалося слідом за ним. Решта схопилася з місця. — Збори не закінчені! — зойкнув Сороконожков. — Прошу сісти! Треба прийняти резолюцію. Тімурленков говорив стисло й люто. Видно, його їв страх, що доведеться перед вищою інстанцією відповідати за незграбну «проробку». На розпорядження секретаря хтось побіг доганяти Антона Никандровича, але було вже пізно: старий зник. — Чорт з ним! — пошепки заспокоїв Тімурленков свого посланця; далеко не втече… Присутні сиділи вражені до глибини душі, кожний по-своєму. А Сороконожков сповістив: — Слово для зачитання резолюції має товариш Мотузков. Названий підійшов до стола, розкрив підручник: «Економічна політика» Землянкіна і почав перекидати багато сторінок, шукаючи резолюції. На його обличчя впав зеленкуватою тінню жах: — Я… я… пропала резолюція… вкрадено! — видушив він тремтливі слова до Тімурленкова. Заля стрепенулася. Одні подивилися на винного з чорною камінною понурістю. Другі — з солоним скепсисом. Треті — з несамовитою веселістю в очах. Четверті… неможливо перечислили відтінки в стобарвній райдузі почувань, що засвітилися після заяви товариша Мотузкова. Студентка з бархатними очима, схожими на двох чорних метеликів, немов ударила в клявіш: — Комедія! Гину, ха… І зразу ж затулила губи легкими пальчиками.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка