Серед видатних українських письменників XX століття слід назвати ім’я поета І романіста Василя Барки



Сторінка14/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22

МУЗЕЙНИЙ ЧОЛОВІК ВИНОСИТЬ ШПАДИ


1.

Астряб відчинив двері; дзенькнув дзвінок угорі, сповіщаючи служницю краєзнавчого музею, що прибув новий відвідувач. — Добрий ранок! Адам Григорович тут? — спитав Астряб у немолодої жінки, що сиділа за столиком, над величезною реєстраційною книгою, і щось вишивала. — Розвішує плякати в антирелігійному відділі, — привітно всміхнулася жінка. Пішов Астряб шукати Адама Григоровича. Поглядав на експонати, виставлені у високих, до самої стелі, скляних вітринах. Зуб мамута; ведмідь з піднятими лапами; олень підводить шляхетну голову з гіллястими рогами; рудий лис принюхуеься до повітря; вовк вискалює зуби; недалеко від нього дикий кабан нахиляє писок; повзуть гадюки; риби, великі й маленькі, пливуть, відкидаючи набік напружені хвости; гіпнотизують сови; орли розправляють крила; рябіють метелики на дні коробок, — весь світ істот, що метушилися та нишпорили по землі, зійшовся тут і стрічає відвідувача. Зброя старого часу — боспорська, черкеська, тібетанська, турецька, козацька: списи, мечі, ятагани, шаблі, кинджали, келепи, пістолі, мушкети, луки з стрілами, гармати, шити, панцері, шоломи, — всі роди знарядь, якими люди виймають душу з свого «ближнього» і «дальнього», або обороняють свою власну душу від зазіхань «ближнього» і «дальнього», представлені коштовними взірцями. Старі божки, до яких душі молилися: тут біломармурові статуетки грецького походження і сірокам’яні статуетки походження іранського, стоять непорушні, свідки найзаповідніших прагнень людських; і страхітливі яскраві божества з Китаю чи Індії, вишиті на матерії, вирізьблені з дерева чи намальовані на дощечках… втеплюють очі в сучасника: хто він такий і чого треба? Величезні амфори, чорнолакові глечики з воєнними сценами; тарелі, дрібненькі горнята і позеленілі та торкнуті білістю скляні флякончики, що в них прадавні хорошуні зберігали запашну рідину, оббризкувались нею, збираючись на забави на походеньки. Металеві свічадка, серги, персні, браслети, діядеми та інші знаряддя, що були призначені служити жіночій красі, коли підкоряє серця мужчин: дві тисячі років тому — так само, як і тепер (звичайно, до періоду успішної діяльности «Торгсіну» і завершення «раю»). Знаряддя праці: сокири, лопати, плішні, вила, граблі, плуги, ткацькі верстати, мисливські тенета, волоки, неводи, ятері, підсаки й інші пристрої, що продовжують руку, помне жують її твердість та силу, щоб добути хліб щоденний і дещо до нього. В цьому відділі музею Астряб познайомився з Адамом Григоровичем Скаржинським пізньої осени минулого року. Сіра мряка стояла за великими заплаканими вікнами. Коло грубки ворушився, тяжко кашляючи, сухий чоловічок, одягнутий у пальто столітньої старовинности. Він хрипко дихав, тихо постогнував, щось бурмотів собі під ніс. Астрябові стало жаль його. Підійшов і привітався; спитав, що болить. — Простудився, — з сумною покірністю своїй долі відповів чоловічок, — щось у грудях недобре, трусить мене. — Треба лягти в постіль. — Хто буде розпалювати і дрова носити? — Я. Чоловічок поволі підвівся, поклавши дровиняку додолу, а сірники та пожмаканий папір тримаючи в руці. Пильно подивився юнакові в вічі. — Покажіть мені, де дрова! Мовчки повів його чоловічок до сараю; показав пальцем на двері і подав ключ. Астряб під руку відпровадив недужого в його кімнату, в дрібному будиночку, що в дворі, і заходився коло грубок. За півгодини в них аж стугоніло. Через брак відвідувачів музей восени відкривали тільки в післяобідню пору, тому Астряб встигав після лекцій виконувати нові обов’язки. Приводив лікаря до недужого чоловічка, добував ліки і харчі. Чоловічок, полежавши з місяць, почувсь на силі навідуватися в музей, а на початку нового року й зовсім вернувся до своїх обов’язків. Скоро після цього в Олександра почали з’являтися грецькі та латинські книжки. Наприкінці семестру, на черговому кольоквіюмі викладач і студенти здивувалися на чудо: Астряб, що вічно десь пропадав, Астряб, про якого говорили: хіба можна його виправити? він з безпритульних! — цей Астряб невідомо коли «визубрив» граматики і масу текстів, і взагалі, в грецькій та латинській мовах об’явився як «спец». На перерві, за шаховою дошкою, лектор-«латиніст» приймав порошок від головного болю (шість годин щодня — не жарт!) і казав «грекістові» про своє враження: — Вперше бачу, щоб студент так блискавично засвоював матеріял, який я подаю. — Уявіть собі, — говорив «грекіст», — я дивувався не менше, ніж ви; в нього добра пам’ять. «Грекіст» починав широкими клясичними фразами висловлювати враження, а «латиніст», на якого гаразд діяв порошок від головного болю, користався з моменту і давав мат. Секрет Олександрових успіхів пояснювався просто: допомагав Адам Григорович. Грубник музею, непомітний товариш Скаржинський, походив із західноукраїнських земель і належав до греко-католицької церкви. Події революції занесли його, як вихори, на схід. Він перепробував десятки занять, аж поки осів на південно-східному примор’ї. Мовчазно і ретельно виконував обов’язки служебника в музеї. Сіра зовнішність мало відповідала внутрішньому світові; під нею жила замкнутим життям могутня натура, багато обдарована від природи і сформована чіткою дисципліною, характерною для минулого оточення. 2.

Рівно поломеніють дві свічки на фігурних підсвічниках з бронзи. Столик застелено темно-червоною скатертиною; на ній біліє аркуш, помережаний текстом, писаним від руки, і почерк суворий, з енергійними натисками на трішки відхилених від простопаду елементах письма. Прочитавши лист, Адам Скаржинський дивиться просто перед собою, в проміжок між свічками. Руки його лежать на скатертині, з щільно стиснутими пальцями, по обидва боки аркуша. Золотистий рефлекс жаріє на шорсткому, коротко підстриженому сивуватому чубі, на прямокутньому чолі, на носі з орлиною вигорблиною, на твердому підборідді, ледь-ледь розділеному надвоє. Тьмяно-карі очі світяться настроєм побожним і торжественним. На скатертинці — лист, для Адама Григоровича — найсвятіший з тих, що доводилося читати за життя; лист, який він зберігав понад двадцять років у схованці, відомий тільки йому одному на світі; то копія з послання від Найсвятішого Отця до пастви, що зосталася бідувати невеликою жменькою серед розбурханого моря і виконувати кожного місяця подвиг віри. Адам Григорович засвічував свічі і ставив їх на столику; виймав лист із схованки і розгортав перед собою. Молився, підвівши очі на розп’яття, що висіло перед ним на стіні; потім читав послання. Поволі, з урочисто-святковим настроєм, як читають молитву, вишіптував старий Адам Григорович слова тексту з благословеннями. Адам Григорович давно знав текст листа напам’ять, однак щомісяця перечитував його на самоті в убогій кімнатці. Скінчивши читання, згортав аркуш удвоє, вкладав його в палітурку, обгортав атласною скатертиною і відносив до криївки: глибокої і вузької щілини під однією з дощок підлоги. Тихо і непомітно жив Адам Григорович. Сумлінно виконував свої обов’язки, ставши незамінимою постаттю в збіднілому музеї. Був він в літах; сутулий і сухорлявий; середній на зріст. Одягався завжди в темний костюм, витертий і ретельно залатаний. Під час праці носив довгий сірий халат. Говорив коротко, два-три слова; завжди щось робив: носив дрова, розпалював у печах, замітав, витирав вікна, змітав пилюку з вітрин і рам на картинах, лагодив стільці, виконував сотню інших дрібних робіт, від яких залежало існування музею. Дивовижна точність його в щоденній праці і його ретельність була відома, крім адміністрації музею, також і постійним відвідувачам — аматорам краєзнавства. Якби Адам Григорович відійшов з посади, то його могло б замінити хіба що троє інших службовців. Багатьма надіями і думами жив він. Предки його походили з тієї української шляхти, що прийняла унію в XVII столітті і сполонізувалася, а в модерні часи відбула ідейну репатріяцію в ґрунтовній формі. Адам Григорович, людина з енциклопедичними знаннями, був ентузіястичний «західник», европеїст, закоханий в священні чуда. Серед населення мав авторитет: десятки і сотні людей навчив різноманітному ремісництву і вмінню: від плекання квітів до поборювання хвороб у бджіл. Під час навчання втрачав короткомовність і обертався в живий підручник, що послідовно і докладно висвітлював чисто всі деталі. Оживав, веселішав, ставав меткий і молодший за свої літа, і його захоплення передавалося слухачеві. Видужавши від простуди, Адам Григорович почав учити Олександра грецької та латинської мов. Попередніх занять на факультеті було досить, щоб швидко піти вперед, взятися до текстів з Платона і Цезаря. Одночасно Адам Григорович почав детальний, за широко розробленим пляном, так би мовити, «факультативний курс»: Бог і держава в творах Августина Блаженного, — оснований на першоджерелах. Ознайомлення з стрункою і всеосяжною системою релігійного мислителя, з її світлим ладом і доскональною ієрархією цінностей, з духом непохитної віри в перемогу добра, який проймає вчення — від основ до увінчання, — викликало в Олександровій свідомості переворот. Уявлення про життя ґрунтовно змінилося: намість картини світу, як картини простору, що в ньому діють, згідно з законами діялектики, сили «самодвижної» матерії, з’явився живий образ світу, як священного твору, що його буття і розвиток підкоряються проводові, таємничому і мудрому. Марксистська наука про боротьбу кляс, як рушійну силу історичного процесу, і про насильницьку видозміну суспільства, пов’язану з кривавим масовим знищенням «інакомислящих», почала видаватися Олександрові такою страхітливою дивоглядністю, що він, навіть заперечуючи деякі сторони Августинового вчення, як от приміром — недоторканність навіки заведеного ладу, — починав обурюватися при одній думці про деспотичний ґвалт над народом. Як можна було, порвавши з тисячолітніми релігійними, моральними, національними та іншими традиціями, так безжалісно потворити організм суспільства?! Замість того, щоб здійснювати зміну відповідно до закономірностей живої тканини його, себто зміну, якої суспільство потребує, — та отак нав’язують залізом, огнем, кров’ю — каліцтво, від якого воно обертається у вир з найпотворнішими формами сірого існування. 3.

Олександер швидко перейшов через відділ громадянської війни, серед якого стояла, ніби диктуючи огненний закон, «трьохдюймовка», гармата з підбитими колесами. Зрештою, став на порозі антирелігійного відділу. Біля стіни, на розкладній драбині трудився Адам Григорович, одягнутий у незмінний сірий халат: прибивав нові плякати, на яких релігія була осмішена і «розбита» вщент. Наставивши цвяшок на квадратову згорточку паперу, прикладену до кутика плякату, він обережно стукав молотком. Картина, що з-під рук роботящого чоловічка відкривалася на плякаті, мала такий сюжет: могутньою колоною, в тіні червоних прапорів, маршують робітники та робітниці з молотками, селяни та селянки з серпами, учені з книжками, вояки з гвинтівками. За ними біліє з одного боку село, а з другого боку фабрика димарями курить. Попереду колони стоїть драбина, обперта об хмари, і по ній збираються на небо нерозчісані комсомольці; вони хапають за бороду переляканого діда в окулярах, який опирається в хмарах босими ногами, аж великі пальці повиверталися на сторони. Під картиною підпис: «Наука, що належить народові, викурює релігію з її останнього пристановища — неба». Відповівши на привітання Олександра і відхилившись на бік, а руку тримаючи на другому цвяшку, також поставленому на кутик плякату, Адам Григорович поспитався: — Рівно?.. — Праву сторону — трохи вище, ще трохи… то багато! Так: рівно. Адам Григорович знову постукав молотком; скінчивши прибирання, зійшов з драбини і поклав знаряддя на щабель. Обладнання відділу і поповнення його новими матеріялами наближалось до завершення. Довго зволікав Адам Григорович неприємну для нього справу. Взявся до неї, змушений категоричним розпорядженням директора, наче згодився піти на розп’яття. І справді, в душі його немовби відкрилася невидима рана і зачервонілася кров’ю. З огидою доторкнувся він до протибожних картинок, намальованих сорокатими фарбами. А що зробиш? Антирелігійний відділ набирав упорядкованого, навіть імпозантного вигляду, якщо не зважати на одну чуденну і загадкову особливість: усі картини, порозвішувані по стінах, чомусь виявилися своїм добором найбезклепкіші з надрукованих в тому роді. Кожна людина з краплею здорового глузду могла б несамохіть засміятися від споглядання виставки. — Я маю великий клопіт, — починає Олександер. — Чи можна взяти в музеї дві шпади на сьогоднішній вечір? — Можна. Адам Григорович виходить з кімнати і через п’ять хвилин вертається з двома шпадами, загорнутими в стерту тканину і акуратно перев’язаними шворкою. Мовчки подає пакунок Олександрові. — Ах, якби ви знали, який клопіт! Відбудеться дуель, і я секундант. На жаль, я дав слово зберігати імена в таємниці. Адам Григорович дивиться просто перед собою: — Відмовляли? — Відмовляв, але без успіху. Один з них настоює категорично, а другий нехотя згоджується. — Уміють? — питає Адам Григорович, показуючи на шпади. — Ні той, ні той. — Треба відкласти дуель; учити їх, а за той час помирити. Я поможу. — Уже відкласти не можна, запевняю вас. Коли почнеться дуель, я спиню — скажу, що обидва порушують правила. Тут одна біда: правил я й сам не знаю. — Запам’ятаєте дві сторінки, які я напишу? — Радо; вивчу, як вірші. Адам Григорович взяв Олександра під руку і повів до своєї квартири. — Люди, — казав він, — що б’ються на шпадах, не знаючи правил, не можуть за перші хвилини убити один одного. Ваш розрахунок цілковито вірний. По старайтесь обох дуельянтів привести до мене в різні години, і я вчитиму їх, як фехтувати, аж поки умовлю помиритися. Приятелі йшли через двір, що поріс шпоришем; з півночі на них дивилися камінними очима стародавні боввани: численні, вони стояли вряд під довгим цегляним муром, прикриті вузькою дахівкою і відгороджені від двору густою дротяною сіткою, що трималася, як і дахівка, на потрісканих соснових стовпах. Згорнувши руки на животах, боввани гордовито дивилися на світ, мовляв, багато в йому змінилося, а от ми й досі такі, як були.

ЯСМИН КОЛО РОЗБИТОГО СОБОРУ


Лавка в скверику, що вибрав Антон Никандрович, зеленіла недалеко від ясминового куща коло храмового фундаменту. Розпрямляв плечі старий і вбирав у груди повіви свіжости. Блаженствував, однак пекучі думи скоро затьмарили чоло. Тоді й помітив свого вчителя Астряб, коли повернувся в скверик, віднісши шпади додому. «Навіщо заважати? Підожду», — сказав собі Астряб і віддалився в бічну каштанову алею. Походжав, вивчаючи сторінки з правилами дуелю. А старий зосереджувався на своїх турботах; його цікавило питання: чи можна лікувати повітрям — так само, як водою? Наприклад, стишувати биття серця, що робить людину немічною руїною… Мабуть, можна; в клініках особливої побудови, з кабінетами для процедур, мов курінями, що стоять на верхогір’ї. Домівка проста: звичайний моріжок, пайка квітчастого лугу. Двері відчинені. В могутньому промені вигріваються рослини, а потік прохолодного повітря освіжує їх; ось на такому ліжку недужий приймає двогодинні ванни в ароматі резеди, в супроводі, наприклад, «Чаконни» Баха. Створюється радісний тонус, при якому пропадає страшна хвороба — розізленість. Людина позбувається вічного незадоволення і постійного бажання підкорити кожного своїй волі, дістати темну втіху від торжества своєї індивідуальности — над іншими. Зникає жадоба морального і фізичного насильства, клятий букет почувань, квіток душевного зла, що процвітає на корені модерного політичного ладу, при безсердечній та безсвятісній теорії. Антон Никандрович перейшов думкою до свого конфлікту з бібліотекарем. Очевидно, тут прояв загального нездужання духа. Треба лікуватись. А чи можна окремій людині впоратися з хворобою? Виздоровівши, знову поглибишся в «жактівський» побут і дрижатимеш від страху, що владичні сили помітять у твоєму думанні розходження з приписами модерного корану. Вовком почнеш дивитися на ближнього… Поглянувши на бічну алею, Антон Никандрович просіяв, бо помітив Астряба з папірцями. Хотів піти до нього, а роздумав: «Учиться; як скінчить, тоді я покличу». І заходився оглядати фундамент від зруйнованого собору. У підземеллі, звідки викидувано саркофаги, — склад картоплі; зверху насипано землі і впоряджено простенький квітник для радости населення; кругла ділянка зелені буйно зірвалася до великого ліхтаря, підвішеного на чорних дротах. Тихенько погойдуються полум’яні канни, облиті росою. Але колір квіток викликав гостре почуття в старого, змореного думкою про дуель. Ніби лезо врізається в груди Серпокрилові: розтинає білу шкіру, дуже білу шкіру людини з рудим волоссям, а потім входить в глибину тіла; гаряча густа кров липким струмком обливає металічний предмет. На одну секунду повиділося це Антонові Никандровичу, але жах, якого не можна віддати словами, входить в душу і судомить її. Цей жах з’являється, мабуть, тоді, коли людина переступає межу, навіки заборонену їй. Почуття таке хворобливе і болюче, що Антон Никандрович заплющує очі, затуляє їх долонею і в нервовій спазмі кривить рот; вискалює сціплені зуби, стягнувши бокові м’язи на шиї. Можливо, що більшість мужчин, коли бере в руки дуже гостре металічне знаряддя і проходить мимо кого-небудь, почуває в собі жорстоке, якесь первісне наведення — наміритися і зачепити; але тією мірою, якою особа віддалена від стану дикунства — вшляхетнена, — вона легше подолує в собі цей психічний атавізм. Безодня, куди манить смерть, закружуючи голову, впливає не на всіх, як і звичайна безодня в горах, коли відкривається на віддалі одного сантиметра від черевика. В момент, коли Антон Никандрович мучився від остережливого передчуття в його зоровому виявленні, — а воно, мабуть, з’являється перед усіма можливими випадками в житті — тільки помимо нашої розкиданої уваги, — Астряб вивчав, походжаючи в каштановій алеї, правила двобою, написані рукою Скаржинського. В кінці сторінки стояла нотатка: «В нас двобої завжди були надто жорстокі; в той час як в Західній Европі вони мали на меті лише потвердження чести, в нас приєднувалася до цього надмірна затятість: так, ніби двом людям, які з зброєю стояли один проти одного, не можна було вміститися в світі». Астряб прочитав нотатку і поглянув на старого, що сидів, приклавши долоню до обличчя, мовби в нього болять очі і від сонця затулив їх. — А, добридень, — обізвався він до Астряба, коли зачув кроки і подивився, — прошу сідати! Якби ви знали, як мені приємно бачити вас!.. Вигляд в Антона Никандровича був недужий і винуватий.

ДІДІВСЬКА ПАНАХИДА ПО ОСОБИСТОСТІ


— Я радше в Індію поїду, ніж в будинок відпочинку, — скрикнув Антон Никандрович. — Там я хоч думати зможу, коли захочу і що захочу. Астряб заспокоює, каже: — Якби в мене було сто тисяч, я віддав би їх за маленький будинок для вас, — на березі моря; дві кімнати, кухня, веранда… Схвилювався старий: — Нічого мені не треба! Але від всього серця вдячний за турботу про мене. Антон Никандрович ставився до своїх учнів, як старий ведмідь до ведмежат. Зробив би хто-небудь замах на їхнє життя — він став би на задні лапи і рушив назустріч напасникові, ревучи ревом лютости. Пішли навколо надруйнованого фундаменту, над яким канни червоніли густою барвою, світлом аж пронизані. Крізь вибите віконце видно було в підземеллі купи картоплі між строго витесаними саркофагами подвижників. Широчезний сірий плащ повисав на Антонові Никандровичу, наче в безвітряний день вітрило на щоглі. Капелюх, обтягнений чорною стрічкою, кидав землистим обводом тінь на окулярні шкельця; а прямокутна борідка, перевита сивизною, яскравіла в ранньому освітленні. Ласкаве почуття прийшло на душу старому: — Скажіть, як вам живеться? — Вічна тривога, — сказав Астряб. — Це саме і в мене; я виробляю звичку — психічно не захищатися від кожної загрози. Як Серпокрил? — Лається. Кожен цинік, коли його нахабство викликає протест, обурюється страшенно, при тому — щиро. — Ох, от, от! Абсолютно вірно! — потверджує Антон Никандрович. — Як він поводиться з студентами? — Цікавий бесідник: це дівчатам подобається. Від нього можна взнати нечувані речі з побуту забутих Богом і проклятих чортом кутків по всіх провінціях. Коли він оповідає, студентки слухають, як загіпнотизовані. В ньому є щось непогане; воно пробивається крізь його маніри авантурника. Але багатьох він гірко покривдив. «…А-а! — помислив Антон Никандрович. — Таки правда, що спокусник». Ворушиться в грудях клубок огненних гадюк і починає гризти стінки серця, впорскувати краплі, гострі, як голки. В ненависти короткі, але пильні очі; в одну секунду, в раптовому сполохові уяви Антон Никандрович побачив чисто всього Серпокрила. Але знав, що почуття злоби ослаблює серце — валить з ніг. — Забудьмо про Серпокрила! — сказав Астрябові. — Я хочу щось спитати. — Будь ласка. — Що ви знаєте про драконів? — Драконами називаються крилаті потвори, що дихають огнем і вимагають собі на снідання прекрасних принцес. Іноді оберігають скарбниці в печерах. Здебільшого гинуть від меча хороброго лицаря. — Ще одно запитання; коли з світового простору прилітає дракон і нищить людство, — що треба робити? — Об’явити загальну мобілізацію і дати людству модерну зброю. — Добре. Але сядьмо на цій лавці. Коли вони сіли напроти «Дискобола», оточеного огниками квіту, Антон Никандрович сказав, зітхнувши: — Нічого не вийде, бо людство розсвариться. Населення Землі стоїть перед небезпекою — обернутися в масу істот, що крутять колесо біля машини, а після того їдять консерву. Не переживають жодної драми людського духа. Я жахаюся, передбачаючи, як вселенська жадоба вип’є з людини духовні соки й зоставить оболонку, приречену на гниття. Будуть бездумні, страшенно задоволені з себе, з титулу, з заробітку, обіду, авта, краватки — раби електричного Ваала. З презирством коситимуть очі на готичні собори, схожі на кістяки від померлого полум’яного духа людського, який рвався до вівтаря в просторах Божого діяння. Або… — ні собору, ні заробітку, ні краватки: все обернеться в муравейник, над яким мордатий вождь заступить сонце. — Може, врятує новий хрестоносний рух? — спитався Астярб. — Може! Але в нас, починаючи згори, люди зникають; з’являються члени партії, вихалаштана худоба, якій заборонено мати в собі загальнолюдське. Процес партійного оскотинення можна спинити, якщо пробудити особистість. Людська одиниця становить центр земного життя: вона — дитя Боже, для неї створено світ; і партійна програма, яка б вона не була, варта для неї не більше, ніж зернина в колоску. Подивіться на цю статую! Що в ній приваблює? — Я думаю, гармонія душевного і тілесного. — Вірно. Ніхто не скаже, до якої партії належав «Дискобол» Мірона. Це — людина, це душа: без пашпорта, без партквитка, без обов’язку ремиґати, прочитавши парткомівську інструкцію. Це квіт героїки, гімн людській особистості, зображеній в ідеальній формі, що відповідає натурі всього людства. Світ стоїть перед вибором: або «Дискобол» Мірона, або компартійний орангутанг. Коли дуель? — Сьогодні об одинадцятій годині вечора, біля ліхтаря, що перший від пристані.

ВСЕМОГУТНІСТЬ АРГУМЕНТУ


Антон Никандрович підійшов до папіросного кіоска, якому, для закінченосте вигляду, бракувало курячої ноги — підпори на землі. З глибини кіоска дивився волохатий інтелігентний чоловік. — Вам яких? — спитав він. — Аероклюб, — відповів Антон Никандрович, риючись по кишенях. То була в нього давня звичка: запихати гроші — «рублі», «троячки», «п’ятірки» тощо — в першу-ліпшу кишеню, а потім довго шукати їх. Придбав папіроси старий, подимів попід каштанами, — надзвичайну думку подумав: «Можна показати з успіхом фокус — він притінить штуки східніх магів і західних ілюзіоністів, будь ласка, беремо кіоск, де сидить лисуватий чоловік із довгим волоссям, а площу напроти обводимо колючим дротом і поселюємо десять тисяч громадян; ставимо навколо сторожу, озброєну рушницями з багнетами; начальник табору показує на кіоск і кричить: „Перед вами двірець академії, а людина, що там сидить, — великий поет Шекспір, який на тім світі почув про рай, де ви тепер живете, воскрес і продає папіроси, — понятно?..“ В таборі мовчання. „Понятно? — я вас питаю. — Ну он ти, довгополий водолаз, понятно тобі чи ні?“ Людина, що на неї показано, має сан священика; вона відповідає: „Ні“, тоді начальник кричить: „Ні? Ах ти ж контра! (до сторожі) Розстрілять!“ Старого розстрілюють зразу ж за табором, а начальник питає другого, третього і так далі; зрештою десятий визнає: „Так, можливо, перед нами академія, в ній Шекспір продає папіроси, а ми сидимо в раю“; а спитаний двадцятий піднесено виголошує: „Нехай живе учасник соціялістичного будівництва, дорогий товариш Шекспір!“ — і навіть сам чоловік у кіоску переконується, що він — Шекспір, і звертається до блаженних: „Я, будучи Шекспіром, заявляю: спасибі нашому дорогому начальникові раю, батькові і сонцю всесвітнього пролетаріату, за щасливе життя!“ — „Ура-а!“ — хрипко кричить табір; експеримент продовжується тридцять років, замість поегріляних і померлих прибувають нові, зміняється чоловік у кіоску; всі (навіть начальник табору) твердо переконані, що в академії Шекспір продає папіроси, а напроти знаходиться рай, про який мріяли найсвітліші розуми протягом всієї історії, а начальник раю — це найгеніяльніший вождь всіх віків і всіх народів. — Між іншим, на десятому році експерименту місцевість обставляють високим муром із залізною брамою, і всім, хто проходить неподалеку, говорять: „Тут земний рай, і ви можете вибирати: або ріжте в ім’я його один одного попід мурами, або заходьте в браму, але назад ви вже не вийдете“, — і роздають газети, де про це саме написано. На диво, знаходиться десять мільйонів осіб, третина — порядних і наївних, як курчата, третина — хитрющих шахраюг, третина — безнадійних для неба і землі ідіотів: вони починають кричати, що он будується рай, а хто заперечує, той реакціонер, ворог міжнародної робітничої кляси і „справжньої“ демократії, підпалювач війни, причому все це вимовляється з інтонацією нецензурної московської лайки, у формах великого і малого морського загибу». Зненацька Антон Никандрович сам собі перебиває міркування: «Стоп! Як зветься мій спосіб думання? Відомо»… Повів старий головою на сторони, щоб пересвідчитись, чи часом не підглядає хто-небудь його думок? Гірко всміхнувся сам до себе.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка