Серед видатних українських письменників XX століття слід назвати ім’я поета І романіста Василя Барки



Сторінка13/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22

ОГНЕННА НІЧ


1

Пересідаючи з трамвая в трамвай, Антон Никандрович помітив, що над високими дахами клубочиться полум’я, немовби виривається воно з полону. Старий, як правило, уникав вуличних видовищ, але цього разу відчув потребу: піти подивитися, що там горить. Пожежа виникла на третьому поверсі готелю «Будапешт», в якому щовечора в довгій залі щось верещало мідними горлянками, а до цього приєднувався скажений брязкіт. Несвітська музика відповідала цілям адміністрації, бо відвідувачі, впившись до змія зеленого чи слона білого, раптом здригались від брязкоту і скреготу, тверезіли і знову замовляли чого-небудь випити. Були в ресторані «кабіни». — найгрошовитіші відвідувачі замовляли їх собі заздалегідь!.. Мабуть, в одному з тих «тихих» місць і зайнялося. Антон Никандрович приєднався до маси пізніх перехожих та близьких мешканців, що в непорушних позах споглядали, як горить велика безлюдна будівля. Вгорі працював огонь, а внизу, між публікою, метушилися міліціонери. Враз серця присутніх здригнулися: жінка з дитиною на руках виглянула з вікна і закричала, як божевільна; іскри з димом перелетіли в неї над головою і позміїлися в небо. За декілька хвилин перед цим до готелю наблизилося двоє молодих людей; обом їм — і їй, шатенці в сірому платті, і йому, блідовидому брюнетові, — страшенно не хотілося йти додому після останнього кіносеансу. Згадували фільм-казку, яку бачили, з змієм, лицарем, Василисою Прекрасною і Кощієм Безсмертним — лютим дідом, що його душа схована в скриньці, а скринька висить на дереві. Прогулювалися по площі, віддаленій лиш на один квартал від готелю, коло статуї античного дискобола посеред квітника; дивилися на полум’яні канни на високих стеблах. Постояли закохані і нехотя пішли на тротуар. Попрямували вулицею, що вела до перехрестя з готелем на розі. Тільки тоді, коли міліціонер спинив, вони здали собі звіт, що трапилося поблизу, і вирішили вернутися на площу. Обійшли ремонтне риштовання коло вузького фасаду і знову ступили на тротуар. Оглянувшись на вогонь, юнак, і до того блідий, ще дужче збілів; мовчки провівши свою подруженьку ще декілька кроків, сказав їй: — Ольго, іди і чекай на розі біля скверика, — я через хвилину вернусь. — Мені здалося, що хтось кричав… що там? — Іди, я дожену! Вона пішла до другого перехрестя і спинилася, бо дорогу загородили міліціонери в білих піджаках. А юнак пробрався між людьми до готелю і почав оглядати вікна і стіни. Помітив старенького громадянина, очевидно, чергового з протипожежної охорони, з якоїсь недатекої будівлі, озброєного гакосписом на дерев’яному держаку. На руці в громадянина висів змотаний обривок, обрізаний з обох кінців, мабуть, на потребу хазяйновитих мешканців, — розвішувати білизну, чи що. З того обривка можна було зробити хіба що налигач для станичних круторогих. Брюнет мовчки взяв обривок з руки пожежника і підійшов до стіни. Чіпляючись за цегляні виступи, поліз по стіні вгору, як вивірка по корі дуба. Поліз помаленьку, обережно, припластавшись до площини і зачіпляючись пальцями за кутасті виступи фігурних окрас, що густо розсипані на фасаді старовинного будинку, не так, як на новітніх коробкових витворах архітектурного мистецтва. Обривок, перекинутий через шию, звисав кінцями юнакові за спину. Ось добирається брюнет до карнизу між першим і другим поверхами. Минає його, підтягшись на руках; так само щасливо минає карниз між другим і третім поверхами, а публіка, що масою зібралася внизу, стискає собі пальці: хвилюється за сміливця. В грудях пробігає спазматичний холодок; хочеться відвернутися, щоб не бачити, як людина бореться з небезпекою. Але несила відвести погляду — очі ніби прикуті до фігури в височині, яка наближається до підвіконня. Серед публіки один тільки Антон Никандрович певний за юнака; звичайно, він має побоювання перед нещасливим випадком, але знає, що проти випадку діє добра вправність. Антон Никандрович, мимовільний свідок Астрябового вчинку, пригадує собі оповідання юнака: як доводилося з самого маяку лазити по деревах — обрубувати гілля на паливо; як після того спроби були перенесені на дзвіницю, в розшуках за горобиними гніздами, і тільки горобиними, бо, наприклад, видерати ластовині вважалося вчинком, за який винні неодмінно платять смертю. Коли хлопчиська забрали в дім для безпритульних, він з другого і третього поверху злазив по стіні в двір і вертався назад тією самою дорогою, бо двері були замкнені. Часто бив об заклад, що збереться по стіні на четвертий поверх, і вигравав; на здобуті гроші водив приятелів у кіно. Не те вселяло неспокій в душу Антона Никандровича, — думка працювала над іншим: як Олександер вибереться разом з порятованими з огню? Примітливий старий завжди придивлявся на розташування кімнат у приміщеннях, у яких доводилося бувати, і щоразу переконувався, що від того багато залежить у щоденному житті. Він декілька разів заходив до «Будапешту» і пам’ятав: запасного виходу з залі третього поверху немає. Єдина можливість вибратися звідти — це по карнизу перейти до вікна в сусідньому будинку; певно, Астряб так і зробить. Треба шукати виходу з того будинку; можливо, навіть пощастить прибігти в потрібний момент і помогти Астрябові. Правда, Антон Никандрович, витривалий в своїх силах на твердій землі, часто відчував, як крутиться йому голова від височини: видно, старість робить своє діло. В дворі Антон Никандрович роздивився: двері зачинені; вікна — теж; мабуть, тут якась установа з канцеляріями, людна вдень і мертва вночі. Пальцями придержуючи рукав, натягнутий на всю долоню, він різким ударом вибив скло і просунув руку всередину, до шпінгалета; повернув його і відкрив вікно. Повторив операцію, щоб розчинити внутрішні рами. Через декілька хвилин він опинився на третьому поверсі. Побачив, що коло розкритого вікна, як чорний привид, порається Астряб: прив’язує ужівку до поземної рейки у фрамузі, в якій вибив скло. Туго натягує Астряб обривок, очевидно, прив’язаний другим кінцем до вікна в готелі. — Чи можу я вам помогти? — кричить Антон Никандрович. Астряб продовжує свою справу; тільки здивування в його голосі: — Я радий… звідки ви тут? — Забіг з двору, коли побачив вас. — Станете в вікні — я передам дитину. Сказав і пішов по карнизу в готель. Антон Никандрович зробив так, як йому сказано: вистанув з вікна і дожидає. Через хвилинку Астряб вертається по карнизу, тримаючись лівою рукою за туго напнутий обривок, а правою рукою пригортаючи до себе дитину, яку, для певности, обв’язав своїм поясом і вільний кінець його вхопив зубами. Антон Никандрович забирає дитину, мов кліщами, широкою п’ятірнею і потихеньку впроваджує у вікно. Говорить їй: «Ну, маленька, стій, зараз мама прийде!» — говорить і негайно ж повертається до свого місця. Назустріч потихеньку ступає, мов сомнамбула, розхристана і розпатлана жінка; вона пересуває обидві руки по обривку, а очі втоплює в стіну, щоб не бачити глибини. Астряб іде за нею, підтримуючи її і сам пересуваючи руку по обривку. Як тільки жінка наблизилась, Антон Никандрович підхопив її і ввів через вікно — в коридор, до дівчинки в кутку. Кинулася жінка до дитини і від збуреного почуття, бачачи, що тепер вони врятовані від погибелі, почала щось безтямно говорити і тулити дитячі руки до своїх щік, облитих слізьми. Антон Никандрович і Астряб дали їй трохи виговорити схвильоване серце, а потім підхопили обох і повели наниз. Як вибралися через вікно, що його відчинив Антон Никандрович, і вийшли з двору на вулицю, саме тоді приспіла пожежна команда. В мідних шоломах, схожі на звитяжців стародревньої війни, яких оспівав сліпий перебендя, пожежники догриміли на червоних машинах з жовтими драбинами і сірими кишками коло них: суворі, вусаті, позскакували на брук і почали ладнатися до боротьби з лихом. Пожежники в нас люди хоробрі і точні; здебільшого вони вчасно прибувають до вогню, а в окремих випадках досить-таки спізнюються, через наносну загальноросійську розтяпистість і немодерний ритм в організаційно-технічній стороні. Увага публіки зосередилася на «сірих героях», як їх вдало і заслужено назвав один автор. Тільки найближчі групи присутніх зауважили Астряба, Антона Никандровича і жінку з дитиною і кинулися до них. Скористувавшися з бурхливого руху, Астряб зник — поспішив до Ольги, що чекала на перехресті; Антон Никандрович і собі обережними кроками, оглядаючись на потерпілих, відійшов на сторону. Знав, що добросерді жінки візьмуть їх під свою опіку і все, що треба, зроблять для них ліпше, ніж він. Крім того, час — пізній, треба йти додому, бо втома ломить тіло. Під груди почало щось підпирати: почуття, знайоме з періоду гострого нездужання. 2

Біля перехрестя, оздобленого молодими каштанами, Астряб знайшов Ольгу. Вона як глянула на нього — вжахнулася: спітнілий, сорочка в сажі та крейді, розірвана на грудях, рукава висять стрілками. Обличчя — мов машкара, і кров на лобі: певно, поранили скалки від шибок. — Що з тобою?! Звідки кров… може, ти бився з ким-небудь? Взяла його обличчя собі в руки і роздивляється, хусточкою витирає червоні плями. — Там були люди, вивів їх. — Ходім, Олександрику, до нас: розкажеш усе, що було; обмиєшся, а я сорочку зашию, її треба випрати. Вони хотіли пройти на бічну вулицю, але міліціонер не пропустив: — Давай, давай — назад! Відійшли і розглядаються, як би вийти з оточеного місця. Спершу до них обізвався Антон Никандрович, потім Серпокрил, який також опинився коло пожежі. Коли чорти були принесли його в міський парк, він зустрів горілчаного побратима, Анатолія Корольчука. Випили, як слід, і похилили алеєю. — Мені, Анатолію, нудно; ходім у «Будапешт»! Завершимо… — Грець його бери! — прокричав Корольчук. — Пішли в «Будапешт», однаково… земля крутиться. А як вона крутиться? Навпаки крутиться! Навпаки; тепер ніч, а почнеться вечір, — я знаю! — а потім почнеться день, а потім почнеться… грець його зна, що почнеться. Пішли. «Можеть бить і я кого-нібудь зарєжу под осенній свіст». Продеклямувавши відчайний вірш, схопився за лікоть Серпокрила, і вони побрели з парку. Довгенько плутали по всесвіту, аж поки добралися до «Будапешту», саме на початок пожежі. А як хотіли геть піти, міліція не пропустила. Спіймати Серпокрила в таку наївну міліційну пастку, звичайно, не можна: рудий проноза потяг побратима в темні двері і по східцях, по коридору, по вузькій драбині — до горища, вивів його на дах двоповерхового будинку. Стояли випиваки на бляшаній покрівлі, освітленій від пожежі, і милувалися на панораму з готелем та чорною людською метушнею внизу. Помітивши Астряба, що ліз по стіні, вони притаїли дух. — Сокіл! — вирвалося в Анатолія. — А я?., п’яниця нещасний. Пацюк! Стонога! Ходім, я буду його цілувати. Скажу: перед тобою — недостойний… прости його! Дай руку і будь другом! Серпокрил притримував Корольчука, що рвався піти до краю покрівлі. — Підожди! Що далі буде… Знову, з притаєним диханням, стежили, як проходить Астряб по карнизу з дитиною і жінкою. Після цього Корольчук шукав п’яними очима, куди поділися люди з готелю, А тим часом Антон Никандрович пережив велику неприємність. Властиво, спершу йому пощастило, бо, користуючись із зайнятости міліціонера, що хапав за лікоть якусь жінку і кричав на неї, — вдалося проскочити крізь оточення. Через хвилину він побачив Олександра з Ольгою. — Товаришу Астрябе, сюди! Вас повинні пропустити. Намір Антона Никандровича був прекрасний; на жаль, він зустрівся з неприємною дійсністю. — Давай, давай, старий, додому! Проходь, — нічого шум піднімати. Розберуться, кого пустити, кого задержати. До ранку всі будуть, як на стьоклишку. Антон Никандрович хвилюється і протестує. Тоді міліціонер повертає фронт: — А ти хто такий будеш? Документи! З нервовою поспішністю Антон Никандрович знаходить свої папери і показує їх. Міліціонер перегортає, розглядає, ворушить вусами; зрештою, збагнувши зміст написаного, поки вогонь спалив третій поверх і дійшов до другого, — резюмує в стишеному тоні: — Так ти професор… Ну, як професор, то йди додому. Твоє діло книги читать, а наше порядок держать. Ну?! — і грізно втопив очі в старого. Той повинен був би йти «книги читати», але — ні: затявся на своєму, навіть розходився: — Там мої студенти. Я вимагаю, щоб їх пропустили. — Щось ти дуже вимагаєш… — співучим голосом констатує міліціонер. — Треба придивитися: яке пір’я в птиці. Ми тебе спровадимо в районний відділ. Давай! Товаришу Копотков, одвести його! — Я не піду! Нехай випустять моїх студентів. — Думаєш, не потягнем? Ітимеш, як в балеті «Лебедіноє озеро»… Копотков!.. — Веду. Повертайся, дядя, нічого конференцію розводить! А то поведем під ручку, як баришню. Він бере за лікоть Антона Никандровича; старий випручує руку і відвертає обличчя: дивиться кудись набік з виразом повної байдужости. Підскакує ще один міліціонер; удвох з Копотковим беруть старого за лікті. Штовхають у плечі і тягнуть. А він, труснувши плечима так, що блюстителі порядку повідлітали, знову застигає на місці; знову дивиться кудись набік. З обличчя видно: починає гніватися. Можливо, потягли б його в «район», якби не втручання нової особи — секретаря самої «горміліції», товариша Воличенка. Треба сказати, що товариш Воличенко здавна знав Антона Никандровича; був студентом заочного сектора і слухав лекції з історії літератури; навіть успішно складав іспити старому. Мав делікатну вдачу, як також інтерес до гуманітарних наук, і виявляв пошану до Антона Никандровича. Побачивши, як зневажають учителя, він закричав, почервонівши до корінців своєї чорної, відчісаної назад чуприни: — Стій! Хто дозволив грубіянити?! — Товариш Косодихов наказав одвести… — виправдовується Копотков. — Покличте до мене товариша Косодихова. І почалось «розпікання» вусатого, що навперемінку то мимрив про порушення порядку, то жував руду рослинність, навислу з верхньої губи. Поки відбулася подія з міліціонерами, Серпокрил встиг збігти наниз і провести Олександра з Ольгою на покрівлю. Антон Никандрович побачив, як чотири постаті подалися по червоній похилій площі — за гребінь, в напрямку до двору, де, очевидно, була драбина. — Я вам сердечно вдячний, — вклонився Антон Никандрович своєму заступникові, що, у відповідь, мовчки козирнув. Чимдуж поспішав старий за ріг на перехресті, в напівтемну вуличку, — туди виходила брама з двору, в якому знаходилися втікачі. Недовго довелося ждати; четверо молодих людей вийшло з брами, сміючися з пригоди Корольчука: той був посунувся по покрівлі і, мабуть би, впав у двір, якби, на своє щастя, не вперся ногами в півринвок. Побачивши Антона Никандровича, Серпокрил удав, що не примічає його; те саме зробив старий, проте всі разом пішли до перехрестя. Корольчук, перебуваючи в стані п’яного піднесення, навіть не здумав поздоровкатися з незнайомими людьми в гуртку. Розмахував руками перед Серпокрилом і потім наблизився до Астряба: — Спиридоне! — кричав в ентузіязмі. — Дай автоматичну ручку: писатиму… я радист першої кляси. Дай папір! Він шпортав по кишенях, справді шукаючи паперу. — Нема… не біда! — тут писатиму… Він ткнувся носом і обома руками в кам яну стіну, ніби лагодився писати. — Ходім, Анатолію! — схопив його Серпокрил за плечі і повів далі. Корольчук погодився: — Напишу, — сказав з натхненним виглядом. Ледве дійшли до перехрестя, як побачили дві персони, від самого вигляду яких кожний, крім нечувственного Корольчука, відчув щось неприємне на душі. То були: товариш Тімурленков і голова місцевого комітету, Іван Іванович. Погляд Тімурленкова замикав у собі безодню офіційносте, в той час як доброзичлива іронія, позначена барвою найбільшої самовпевненосте, випромінювалася з тверезоп’яних очей Івана Івановича, перехиленого на ціпок. Але обидва мали спільну прикмету; обидва своїми обличчями нагадували бронзові пам’ятки: перший з них — старішого і тому темнішого матеріялу; другий — новішого і тому світлішого. Перед їхні ясні очі станув, освітлений рефлексами від пожежі, гурток громадян, з котрих кожний на свій лад, крім зрівноваженого Серпокрила, допіру пережив бурхливі хвилини. — Як ви почуваєтеся? — невідомо що маючи на увазі, але майже з містичною багатозначністю спитався Тімурленков. Невідомо, як би відповіли йому громадяни, але сама природа допомогла: раптом, після окремих важких крапель, полив дощ, ніби річку підняло на хмари і кинуло на землю разом з блискавкою. Навіть дракон перестав нищити готель і прищулив червоні крила. Косо напнуті струни заблищали в багряних відсвітах від пожежі і з плюскотом забилися об каміння. Громадяни разом з начальством стали на розі, під балконом другого поверху; а вода, заливши його, потекла з трьох боків: ніби бурхлива завіса, крізь яку раз у раз просвічувалися сині сполохи. Ольга тулилася до Астряба, щось йому шепотіла, боязко оглядаючись на грім, що вибухав і прокочувався з гуркотом по хмарних ущелинах. Астряб віддихувався після пригоди в готелі, мовчки гладив руку своїй коханій. Вони стояли окремо, в стороні від інших, щасливі своєю близькістю серед грозової ночі. Антон Никандрович мав прекрасний настрій; усміхався, зосереджений на якійсь думці, і несамохіть помахував рукою: що це означало — ніхто не зміг би пояснити. Його противник, Серпокрил, стояв оддалік і зиркав на нього, без злоби і роздражнення, але дуже випитливо; видно, намагався розгадати, що в старого на душі. На грозу Серпокрил ніяк не зважав: до такого видовища він був звичний і не надавав йому ніякого значення. Але його приятель, Анатолій, був захоплений: як домашня птиця на запалений увечорі сірник, щоразу повертав обличчя до блискавки. Радів їй; мав такий вигляд, мовби лагодився прочитати на честь її чудесну оду, проте не міг пригадати, як вона починається. Щодо начальства, то воно з демонстративною зневагою до блискавок та грому вистануло наперед. Тімурленков прибрав величну позу, одна рука в кишені, друга на грудях, заложена за френч, і дивився так, ніби негода заважала розв’язувати важливу проблему. Поруч нього Іван Іванович спирався на ціпок, виражаючи всією фігурою поняття про веселу гордість, особливо — в піднесенні голови і легких поворотах її. Міліція, разом з тими, чиї документи вона мала перевірити, відступила на позиції під домами. І що дужчав дощ, то в швидшому темпі танула піддоглядна публіка, мовби вона просотувалася крізь камінні стіни, змочені дощовими бризками. Зрештою, зосталися лише найінертніші, під охороною різноманітних виступів над головами. А в високих хмарах мигтіли сині сполохи, кидаючи раптовий блиск на місто; через декілька секунд вибухав, вигуркотував грім і затихав вуркотанням. Раптом проймалося внизу білясто-палевим сяєвом; після того було чути, ніби велетенський віз прокочувався через дерев’яний міст. Одна блискавка прорвалася і зміїсто завернула до землі, мовби хтось огненним пером підкреслив свій підпис на небі; хвиляста лінія нагадувала примхливу річку на географічній мапі. Пломениста і тріпотлива, ранила очі раптовою яскравістю. Розлігся грім, як великий вибух, і закінчився обвалами в безодню. І знов: то з’явиться мигтіння, мов хтось намагається відкрити сині вії, щоб поглянути смерті в обличчя, і щільно замикає повіки з жаху; то підкинеться світло своїми крилами, бажаючи спурхнути з чорного гнізда; то побурхає пожежею за хмарами; то зірветься, на взірець водограю, велика ясність і сховається під чорними завісами; то часто, дрібно і делікатно потріпочеться, нагадуючи промінного метелика, що сідає на пелюстку. І враз метнеться скрученою і розжареною до білої сліпучости дротиною, а на місці її застугонить грім, закипить казаном, аж окремі бульки гуркоту зриваються на середину неба. Осяється далечина золотисто-русяво-білувато, під чітким обрисом хмари, біля обрію. А на зміну проскочить угору нервова смужка, зоставить по собі відірвану звивинку — частинку свого горіння — на одну коротку мить: мить безсилого згасання, і тоді прошарахкає так сильно і різко, ніби тканина неба розкривається з сухим тріскотом на дрібненькі кусники, а на додачу завалиться невидима будівля. Деякий час миготить, витріпотує посвітами, плесками світла кидає в очі — сліпить, мучить їх нестерпно, звалюючи потім каміння, і воно перекочується по терасах, щоб затихнути в глибині, під глухим покривалом. По короткій перерві крилатий змій своїм гільчастим жалом, протягнутим у далечину, вражає другу потвору. Огонь перекидається через небо сяющим корінням, навперемінку з страхітливими звуковими катастрофами; згасає і знову розкидає сітку, незносиму для людського зору. Великанська боротьба стрясає небозвід. Здається, з самого гуркоту, як з дерева, зірвано кору, і він, обнажений, аж мучиться — кричить і в своїй несамовитості розриває нерви людині, що змушена слухати його. Від жаху дерева припадають зеленими нерозчісаними косами до чорного ґрунту, гілками лиця затуляють. І дощ: то притихає, то з помноженою силою бичує землю кипучими потоками. Шум стає безперервний; відбризки зриваються з калюж — назустріч зливі. Відкрилися в хмарах джерела і, як церковні органи видають хорал, — так вони проливають на землю незчисленними злитими акордами — кипіння і рев. Земля обливається то потоком, то полум’ям, то божевільними поривами вітру, перемішаного з бризками. Кругом дзюркотить, плюскотить, зурнить по ринвах. Зривається маса шуму, наче побитого на дрібні скалочки, і зсипається по незримих схилах. Мільйони мініятурних долоньок плескають по асфальту і бруку, а шум посилюється: незліченна сила зерен його просівається крізь решето завбільшки з обрій. Повіює густим плескотом, ніби від сіяча на полі. Вдаряє мокрим вітром в обличчя, в розкриті очі, — і треба витирати їх, як від ридання. І раптом освітилося все небо; грім! — здається, планета вирвана з корінням і впала в прірву. Намість неї виросла в просторі простопадна блискавка, звинута в кільця, та й вона розпалася на частини, дожаріла ними в моторошному занімінні; а потім небо згинуло в звуковій біді, подібній до вмирання. Огненно-сині кинджали почали добивати і неймовірними громовими ударами нищити світобудову в руїнах. Гроза стихла так раптово, як і почалася. Ринви випускали воду, наче труби — мелодію неспокою; крапали заблукані дощинки; вітер проносив потоки безконечно свіжого шуму в зелених верхів’ях на фоні ночі. Запанувала зміна. Калюжі ставали подібні до загадкових золотистих дзеркал, в яких ховалися пурпурові відсвіти від пожежі та від ліхтарів; над ними погойдувалися найнижчі гілочки, що скрапували на землю свою недавню печаль і готувалися радіти; віяло з великих просторів озоном, і груди легко вдихали його цілющу силу. Зорі проглянули ласкаво — з такою безневинною втіхою, що люди зразу ж забували пережитий жах і з новою надією дивилися в далечину. Начальство разом з громадянами виступило з-під балкона в обшири нічного міста, освіженого грозою.

НЕДОСВІДЧЕНІ СЕКУНДАНТИ


Двома рядами стоять каштани над доріжкою в скверику, що напроти філологічного факультету; п’ятипалими руками підводять вії сонця, простягнуті понад травами, і спрямовують їхні стріли на вікна факультету. Ясминний кущ біліє недалеко від підвалин розбитого собору. Ніби вишіптує молитву: «Благословен єси, що кожному втіху даруєш: слимакові, який мандрує по піску, біля мого коріння, даруєш поживу і спроможність вільно рухатися, куди побажає, і задоволення з того; бджолам — можливість у голубизні подорожувати певно і знаходити поживу в запашному цвіті; людям думку і силу серця, щоб наближатися до джерел Твого сіяння і вдосконалювати душу; а мені — нагоду процвісти в тому сіянні і всіх порадувати, і того мені досить…» Чує легкокриле птаство звертання ясминове і, сідаючи на гіллі, щебече, бо серце зворушене вкрай. Олександер походжає на доріжці; дожидає, коли відчиниться бібліотека. Сьогодні, крім звичайного читання, він хотів знайти відомості про дуель: правила, що керують ним, і звичаї, особливо — обов’язки секунданта. Приблизно о восьмій годині помічає коло дверей Серпокрила і Лотосова; переходить через вулицю до них. Зразу ж говорить: — Маю справу, серйозну і неприємну. Серпокрил підводить очі на вікна другого поверху: — Пройдемося і поговоримо. Треба ж трохи подихати. Троє походжають коло квітника між залізною решітчастою огорожею і фасадом будинку. — Ви про дуель? — аж міниться на виду Серпокрил. — Я так і знав. Що за нісенітниця! В двадцятому столітті — дуель; їй — право, курям на сміх. Можна, в крайньому разі, в суд подати. — Антон Никандрович проти цього? — Чому «проти»? А як я проштрикну його або сам упаду «стрелой пронзьонний», миттю ж візьмуть переможця і — і перед світлі очі щурів. — Поведуть, поведуть! — запевняє Лотосов і регочеться. Серпокрил обурений: — Вам смішно, а я мушу крутитися, як троянда в ополонці. Слухайте, Олександре, відговоріть старого від дурниці! — Ця спроба даремна. — А я скажу, що захворів, і на дуель не піду. — Потім — публічний скандал, після якого вам доведеться покинути посаду. — Він навіжений! Його треба зв’язати і відвезти в психарню. — Боїшся дуелю, пташко, ага! — підколює Лотосов. — Дрижання жижок… От і воно! — дрібніє покоління. — В бісового батька дрібніє! Щодо страху, то ви помиляєтеся. Дуель відбудеться сьогодні. І я вас прошу домовитися з Олександром про час і рід зброї, — здається, секунданти самі повинні вирішити цю справу, щоб її чорти забрали. Серпокрил пішов розлючений; лаявся останніми словами. — Ач, який: старого чоловіка зв’язати і в психарню, — докірливо говорить Лотосов, — позбавити нас такої цікавої картинки… Люблю, надзвичайно люблю штучки: випад, відбій, терца, кварта… вмієте фехтувати? — Поганенько. — Гарний спорт. Але я не маю навіть зеленого поняття про обов’язки секунданта, а ви? — Ніякого. — Ох, треба дивитися, хлопчику, в книжечку: там написано. — Спеціяльно для цього прийшов. — Уявляю собі: ви — за книжечкою, по сусідству Серпокрил нотаточки робить, бо й він прийшов для цього. Скоро й старий забіяка з’явиться — також виписувати; я коло нього по сусідству пристроюсь. Вивчаємо, записуємо. Велика річ — наука!.. — Час і рід зброї? — офіційно питає Астряб. — Ходім у скверик, поговоримо та й вирішимо. Астряб і Лотосов переходять через вулицю. Сідають у скверику на лавці, поклавши спершу носові хусточки на вогку від учорашнього дощу зелену дошку. Мружаться від огнистого сонця. Перед ними купається в світлі статуя дискобола на цементовому гранчастому п’єдесталі, оточеному яскраво-червоними каннами. А за лавкою збилися в гурт кущі з лискучими гілками, з найскромнішим квітом сірого кольору. — От ви сказали: рід зброї… чи відомо вам, хлопчику, що носити «піф-паф» заборонено? Відомо. От тепер і виберіть жабоколочку… — Вибираю, — сказав Астряб. — Тепер зосталась дрібничка: піти до коваля, віднести кілограм заліза, попросити, нехай зробить, що нам треба; і тисячу карбованців заплатити, прийти через рік — готово!., можна штрикатися під ребра. — Шпади я добуду сьогодні. — Скорий! — Я розумію вашу думку, — поглянув Астряб співбесідникові в очі, — зволікати справу. Але це скінчиться погано. Битимуться на ножах і зразу ж поріжуть один одного. Якщо на шпадах битимуться, — я через півхвилини після початку скажу, що правила порушені. Дуель доведеться відкласти. Я знаю Антона Никандровича: коли він двічі вдарить шпадою в повітрі, можна легко відмовити від продовження комедії. — Ти молодий, а хитрий. — Час і місце зустрічі? — питає Астряб. — Я — пас; сиджу і слухаю. — Сьогодні, одинадцята вечора, на березі річки, ліхтар зліва біля пристані… Лотосов нахиляє голову на знак згоди, заплющує очі, навіть блідніє. Починає мурмотіти: — Бачу я ліхтар і чую, хтось кричить. А обидва невшкодимі: і старий, і молодий. Треба йти, бо тут неприємний дух поблизу. Зітхає Лотосов. Астряб на нього дивиться, піднявши брови і наморщивши чоло; йому видається, що Лотосов має якусь душевну недугу. Секунданти одночасно підвелися з лавки, взяли свої хусточки і пішли до факультету. Тоді віддалилася поза кущами миршава фігура з відкопиленим вухом. Колір обличчя в неї — як на хворому тютюновому листку в вересні, коли по жовтій поверхні розсиплеться сіро-брунатна їдь.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка