Серед видатних українських письменників XX століття слід назвати ім’я поета І романіста Василя Барки



Сторінка12/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   22

НЕОДНАКОВІ ЗУСТРІЧІ


В одноманітному ритмі, з сонною мелянхолією торкає дощ вікно і дах м’якими пальцями. Притихає; рідко роняє краплі. Від того — солодкий настрій самоти і мудрого смутку, і втишености; і примиреносте з небом і землею. Якби Антон Никандрович був у звичайному душевному стані, він би негайно, з самого вечора вклався спати з тихим серцем. Ні, вихор горить і ходить по нервах. Надівши чорно-сірий плащ, Антон Никандрович вибирається в коридор; обережно зачиняє масивні двері і з злодійкуватою беззвучністю замикає їх на замок, бо, мабуть, сусіди сплять, а старий хотів би бути тут завжди непримітним і нетурботним для них. На вулиці він трохи вагається: куди йти? — чи на площу «Срібного собору», зруйнованого до фундаменту, чи до парку? Поки Антон Никандрович роздумує, дід Полуниця, що в цю хвилину вернувся з міста, — у нас говорили: «вернувся з міста», хоч чоловік походив собі по сусідній вулиці, — вернувся і подає голос на брамі, властиво, на проході між будинками, звідки залізні ворота винесено, тільки гаки для них іржавіють на стінках. — Добрий вечір! Як діла? Щодо того, «як діла», то Антон Никандрович нерозмислено руками розводить і плечима знизує. — Душа неспокійна! Полуниця промовчав, сивою бровою повів на приятеля: — Як є тривожна думка, то треба проти неї другу думку кликати — веселішу… Дивиться чоловік на зірку, забуває про тьму. Я сам так роблю: погляжу на небо і спокійно йду спати. — Добре, — сказав Антон Никандрович, — ви проспали до ранку без тривоги, а потім знову… Людина втягується в гризоту, клопіт, ненависть; душевний мир розбитий. — Правда. А що, як я вам розкажу про старого козака? Антон Никандрович мовчки нахиляє голову, на знак згоди. — Так ото, — починає товариш Полуниця, — старий козак у соняшну годину їде на широчезній мажарі, розлігся і дрімає. Воли дорогу знають, ідуть собі потихеньку. Назустріч пошта, як скажена; поштар здаля кричить, щоб козак звертав з дороги, а той спить, — нічого не чує. Довелося поштареві самому звертати. Порівнявся він з мажарою, підтягнув батіг і пужалном з усієї сили вчистив козака по животі. Козак позіхнув, почухав п’ятірнею живіт і пробурмотів: — Оце, мабуть, пошта приїхала. — Повчально! — крізь сміх сказав Антон Никандрович. — Епос. Товариш Полуниця з підкресленою серйозністю сказав: — Отож то й є; пора мені додому. Приятелі попрощалися. Антон Никандрович пішов до трамвайної зупинки, сів у вагон і поїхав до парку. Картина з помаранчевими ліхтарями на шнурах, протягнутих між верхів’ями акацій, була в уяві Антона Никандровича цікавіша, ніж образ неосвітленої площі з чорними сильветами. Пізно — щось біля одинадцятої години. В парку відкритий тільки один ресторанчик; там безтурботні, мов шибеники, що зірвалися з петель, куцоодежні типи з неприродною веселістю дряпають струни на інструментах і одночасно досліджують, чи можна за допомогою кривих труб відтворити скавучання на живодерні. Один суб’єкт намагається розколоти металічний диск, торохкаючи по ньому ломачкою. Нечисленні присутні напилися пива, що стоїть перед ними на столі, і горшки, якої вони доливають собі в склянки під столом, витягаючи темно-зелені пляшки з кишень, — напилися і вірять, що вони задоволені, бо на власні вуха переконалися в успішності завивущого звуконаслідування куцоодежих. Похитують пітними головами в такт, а дехто зривається танцювати, хоч із того виходить скандал: вони кладуть долоні дамам на ніжні боки і шарпаються на різні сторони. Антон Никандрович співчуває їм і проходить мимо — туди, де від клюмби починаються три алеї, повні романтичного світла від скляних помаранч. Домандрувавши до кінця західної алеї і здавши собі звіт, шо на душі стає спокійно та злагідно від вечірньої свіжости, Антон Никандрович вирішає походити навколо великого квітника, над яким ліхтарі, золоті павучки, поткали серпанок. Раптом чує голосну суперечку; зауважує хитливі істоти чоловічої статі, що тягнуть одна одну в протилежні сторони. — Та ходім!.. ходім!., ходім!.. — понуро, з ревливою вимовою і дружньою інтонацією переконує одна істота, тягнучи другу за іржавий рукав у напрямку до брами. — Кажу тобі: зрозумій, що мені додому рано! — вириває ліву руку друга істота, а правою спирається на костур з товстою ручкою у формі літери «ґ». Перша істота замислюється, ніби ставить собі завдання: зрозуміти, що додому — рано; випускає рукав і дивиться з розкритим ротом. А потім махає руками, мовби плигаючи в басейн з водою, і з досадою викрикує: — Ну й чорт з тобою, як тобі рано! Нетвердо рушає до брами. Друга ж істота шкутильгає в протилежному напрямку, до квітника, і крутить піднятою бронзовою головою туди і сюди, як півнеподібним вітровказом на дерев’яній каланчі. Зупиняє свій інтерес на Антоні Никандровичу; наближається і наближається, аж вітровказ гримить старому в обличчя — мовою і сміхом, розмішаними порівну: — Кого я бачу? Приємно! Просвіжаємось…

ТОВАРИШ ГОЛОВА


Замість жаданого відпочинку для нервів Антон Никандрович має фатальну зустріч з головою місцевого професійного комітету. Він його поважає за витривалість на засіданнях. Супроводжуючи кожний склад свого слова дрібненьким смішком, голова комітету цілий день розбирає справи, від яких нормальній людині можна очманіти за десять хвилин. Наприклад, від четвертої години дня і до десятої вечора на поширеному засіданні М. К., на якому повинна була сидіти частина наукових робітників, розбирали сварку між комендантом приміщення і прибиральницями, що скаржились на брак ганчірок для миття підлоги. Докладно визначали: скільки ганчірок дістають прибиральниці, на який час вистачає тих ганчірок, з якого вони матеріялу, в якому місці зберігаються, скільки їх треба мати, скільки коштує одна ганчірка, скільки ганчірок купують прибиральниці на власні гроші, скільки грошей видає комендант, скільки приносить нових ганчірок і т. д. і т. д. До пізнього вечора розбирали справу і разом витратили для цього стільки часу, що на прибуток від раціонального використання його можна було б забезпечити ганчірками всіх прибиральниць в області на цілий місяць. Антон Никандрович декілька разів збирався запропонувати: він віддасть усю свою стару одежу на ганчірки, аби лиш засідання скоріше кінчилося. Однак мовчав, бо його подужував спортивний інтерес — чи довго тягатиметься справа, від якої хотілося гомерично зареготати, і в кого нерви скапітулюють, у Івана Івановича, що так фундаментально розбирав справу, чи в прибиральниць, що виголошували пристрасні промови, чи в коменданта, що огризався на своїх позовниць? Через деякий час Антон Никандрович знову попав на засідання місцевого комітету: розбирали справу з зубами. Перед тим молода прибиральниця подала Іванові Івановичу заяву, щоб видали грошей на три зуби: вона не може вставити їх на свій кошт, бо дістає 95 карбованців зарплатні, а треба витратити по 120 карбованців за кожен зуб. Хвора на шлунок, вона конче потребує нових зубів; від поганого пережовування стан здоров’я погіршується. Дякуючи прихильному ставленню Івана Івановича, комітет асигнував їй гроші, потрібні на нові зуби. Коли про це довідалися інші прибиральниці, вони, як по команді, подали заяви про те саме, і треба було вирішити, чи давати десятьом старим жінкам гроші, чи ні? Справа ускладнилася: беззубі прибиральниці доводили незаконність попереднього асигнування, бо їхня молода співробітниця втратила три зуби в домашній сварці, їй повибивав зуби чоловік; а вони позбулися своїх зубів природним порядком, під час виконання службових обов’язків, і тому мають більше право на допомогу від місцевого комітету, ніж вона. Гроші, яких домагалися прибиральниці, були великі; щоправда, порівнюючи з астрономічними сумами, витраченими закордоном на те, щоб еспанці, чи китайці, чи французи якнайдовше вибивали зуби одні другим:, — це становило дрібницю, як крапля в океані. Однак призначення Івана Івановича полягало в тому, щоб поставити бетонну греблю проти домагань прибиральниць; при «диктатурі пролетаріяту» ніхто не сміє заявляти своїх вимог, навіть якщо заробляє дев’яносто п’ять карбованців на місяць, себто вартість однієї лихенької сукні. Іван Іванович два тижні тягнув справу з зубами; «виділяв» комісії, що повинні були точно встановити, коли і в яких обставинах кожна з прибиральниць втратила той чи той зуб. Комісії ходили до прибиральниць на квартири і вели офіційні розмови з сусідами, щоб установити істину; писали величезні акти і звіти і робили доповіді на засіданнях комітету. Зрештою, всі були виморені і настрахані грандіозністю формальної сторони. Старим прибиральницям урвався останній терпець, і вони сказали: «Хай йому лихо!.. Якось уже корінцями жуватимем, бо сил наших немає мордуватися на тому засіданні». Іван Іванович святкував тріюмф: він блискучою методою привів справу, так ри мовити, до «нулевого рішення», причому навіть нарікань особливих не було, бо всі вбачали джерело зла в засіданнях, що давно в’їлися країні в живі печінки. Прибиральниці зосталися беззубими, а Іван Іванович твердою рукою вів далі корабель місцевого комітету над небезпечним підводним камінням. З фаху він хемік; його статті про ланцюгову реакцію з’явилися в «Наукових записках» природничого факультету з таким підписом: доцент І. І. Бісмурчак. А втім серед студентів він був відомий як «товариш Убийбога». Щодо незвичайного прозвиська, від якого для релігійної людини міг повівати містичний жах, як від поняття, що виходить за межі дозволеного для людського думання, то воно в країні з «науково» і державно узаконеним безбожництвом приносило своєму власникові навіть деяку особливу, можна сказати, пікантну в політичному відношенні популярність. При зустрічах з головою комітету Антон Никандрович зусиллям волі змушував себе забувати, що Іван Іванович має таке прозвисько, бо, як сам собі признався, мав від того слова недобре почуття. — Ну, пройдімось, ну, пройдімось, голубчику! — вирокотує і витуркотує Іван Іванович, і сіро-бронзові м’язи на його обличчі напинаються і поблискують від золото-червоного світла, що ллється згори, крізь листя. Іван Іванович підхоплює старого під руку і, йдучи поруч, відштовхує його набік, бо ввесь час припадає на свою скалічену праву ногу. Здається, йому — п’ятдесят років; жодного сивого волосочка на голові; правда, якби такий і з’явився, то був би непомітний, бо рештки чуприни Івана Івановича абсолютно білі: почасти від уродження, як у найкрайнішого бльондина, а почасти від сонця і дощу, під якими воно вицвітає, — голова професійного комітету незмінно ходить без капелюха. Буває ж такий жахливо-білий колір волосся! Такий білий, як алюміній, і такий жорсткий. А півлисина, що обіймає половину черепа і без переходу зливається з лобом, нагадує своїм кольором арматуру до електричних лямпочок. Найчуденніший контраст до цього кольору, розлитого по всьому виду Івана Івановича, становлять очі зеленкувато-сірого забарвлення; вони магнетично сіяють, мов у кота, що сховався в підпіччя. Якби хто-небудь вирізав з бляхи, пофарбованої т. зв. «мідянкою» і трохи вицвілої на вільному повітрі, перед тим, як крити дах на касарні, два кружечки завбільшки з ягоди аґрусу, тоді він дістав би копію очей Івана Івановича: двох огнів, що світили обабіч верхньої частини довгого, як револьвер, носа. Нижні зуби в Івана Івановича золоті, а верхні з нержавливої криці. Коли він одного разу зайшов в аптеку і попросив зубного порошку, то продавець швиденько приніс йому коробку, а прощаючись, зауважив: — Вам би треба було машинного масла. Іван Іванович громохко засміявся: — Ох, ви — жартівник! — і пошкутильгав на вулицю. Взагалі він своєю вдачею і будовою організму справляв враження, що він скоріше якийсь механізм, ніж людина. Навіть костюм у нього мав колір іржавого заліза; і ціпок поблискував металічними оковами. Пити горілку голова комітету міг без кінця. У своїй лябораторії завжди тримав багато спирту, і злі язики передавали, що на хемічні процеси в ретортах витрачалася менша частина, ніж на спрагу самого хеміка. Знайомі Івана Івановича, зрештою, перестали розрізняти, коли він тверезий, а коли п’яний, бо обидва ці стани перестали існувати окремо і злилися в якийсь новий, незнаний досі ні медикам, ні фізіологам, ні психологам загальний душевно-біологічний тонус. — Пройдімось коло квітника, а тоді — нагору та нагору, панораму обдивимось… річку… ліхтарі, — ніжним басом помуркотує Іван Іванович. — Я ненадовго, — протестує Антон Никандрович, — трішечки віддихатися — і додому! — Так, так, треба жабрами свіжого повітря набрати, а то ми цілий день по кабінетах та лябораторіях, а здоров’я й руйнується, — виголосив Іван Іванович. І вони йдуть мимо квітника; похмурий Антон Никандрович: високий, бородатий, у довгому чорно-сірому плащі і м’ягкому капелюсі з широчезним окресом; і Іван Іванович: середнього зросту, зосереджений на своєму веселому настрої, товстий і моторний — високо піднята голова, як бронзовий півнеподібний вітровказ, повертається то на схід, то на захід.

БАТІГ І МЕДЯНИК ІВАНА ІВАНОВИЧА


Квітник, біля якого прогулюються Іван Іванович і Аніон Никандрович, виглядає — ніби для кожної літери в «Шехерезаді» знайшли відповідну квітучу рослину: вербену, незабудку, рожу тощо, і в порядку, якого вимагає розповідь, розгорнули цей «переклад» на прямокутній площі. — Розкіш! — блаженно вуркотить Іван Іванович до супутника. Вони обходять квітник, спиняються перед бетонними ступенями, що ведуть на гірку. — Піднімемось? — питає голова комітету і сам відповідає: — Піднімемось! Ідуть широкими ступенями. На уступах вимурків зроблені мініятюрні квітники; гірлянди звисають на рівні плеча, на рівні ліктя; і стоять на підвищеннях вази в античному стилі: аж киплять від надміру цвітіння, аж обливаються запашною піною пелюсток. Ідуть супутники нагору; на площинці спочивають, потім знов: нагору та нагору. Ось вони на самісінькій вершині, увінчаній колонадою, під якою зеленіє лавка. Хмари трохи розвіялись, і зорі мерехтять, як срібно-золоті, блакитні, білі іскри різної величини та яскравости, розсіяні по імлистому оксамиту. Внизу шумлять вершини дерев; погойдуються ліхтарі між ними. А гості зоряного неба сидять на лавці і мовчать; і знову закриває небо пливуча мряка. — Ви не думайте, — пускає папіросний дим Іван Іванович, — що ми, хеміки, байдужі до краси; тут — (Іван Іванович показує на груди) — почуття, що я перебуваю на вершині щастя. Як сказано, вгорі — зірки, а в мені — моральний закон, хоч мушу зауважити, що цей вислів застарілий. Світ прекрасний, на жаль, ми від нього втікаємо, замикаємося в кабінетах… раки-відлюдники, що знаходять порожню мушлю, залазять туди і сидять, як колись печерські подвижники. До речі, давно хотів поговорити з вами на громадські теми. Чому такі вчені, як, наприклад, ви, цураються нашого громадського оточення, дивляться на профспілкові навантаження, як на осоружний обов’язок? Приблизиться година смерти, і тоді на питання: чи я жив, як годиться громадянинові нового суспільства? — доведеться промовчати. Можливо, що в глибині психіки зали шилися спогади про давній період життя, як дорогий серцю. Наша пам’ять довго тримає кращі враження і швидко випускає гірші. Колись про нашу сучасність люди згадуватимуть з найбільшим захопленням, як про здійснений рай. Дивіться навкруги! Весь світ перед нами, як на долоні — він належить нам. Треба остаточно розірвати з минулим, треба включитися всією душею в будівництво нашого суспільства разом з представниками молодого покоління. Нам відомо, що студенти дістають від вас допомогу, але це — приватна благодійність, яка принижує їх. Ви маєте на факультеті величезний авторитет, і тому ваша, я сказав би, демонстративна нехіть до колективного життя приносить нам шкоду, бо підриває авторитет громадських організацій. Ми не приспішували вас; ми поставилися терпеливо, зважаючи на специфічні обставини вашого минулого життя. Скажу прямо: з загостренням клясової боротьби в нашому суспільстві з’являється альтернатива перед ученими старшого покоління — або зблизитись з громадськістю до кінця, або відійти в сторону; ви розумієте, що це значить? — Я гадав, — похмуро говорить Антон Никандрович, — що маю право працювати на невеличкому місці під сонцем, якщо вживати політичного означення — під радянським сонцем. У моїй діяльності немає жодного вчинку, який давав би підставу для закиду в нелояльності. Після того, як я відбув… — А ви ображаєтеся, — докоряє Іван Іванович. — Я просто викладаю мотиви, які вимагають перегляду дотеперішніх взаємин з колективом, відверто, без дипломатії: так, як з приятелем, бо я шаную вас і хочу, щоб ви уявляли ситуацію. — Я розумію… — І чудесно! — радіє Іван Іванович. — Як голова професійного комітету, я буду тішитися, коли ми знайдемо ґрунт для тісної співпраці. Роботи в нас безодня. Чи відомо вам, що серед членів профспілки є й досі люди, які ходять до церкви: тайно ходять і моляться. А ми куди дивимось?! Виховавча праця в нас шкутильгає. Партійна організація спитає нас, чи достатньо ми розгорнули боротьбу проти такого темного пережитку буржуазного суспільства, як релігія? І доведеться з соромом відповісти: ні. От і ви — могли б допомогти публічними лекціями на антирелігійні теми, а замикаєтесь серед книжок. У нас самих живуть залишки… Я буду говорити відверто: іноді можна почути закиди і на вашу адресу, що в лекціях проступають релігійні настрої. Ваша остання наукова праця, наскільки мені відомо, просякнута в багатьох моментах християнськими ідеями; так кажуть. — Дивно мені! — скрикує Антон Никандрович. — Праця ще в чернетці. За старою звичкою, до закінчення рукопису я не даю нікому читати ні сторінки. Можливо, є люди, які вправляються в магії і читають рукопис на віддаленні? — Заспокойтеся! — говорить Іван Іванович. — Такі чутки ходять; а я особисто вірю, що ваша праця буде витримана. Я навів приклад до того, що в громадському житті далеко не все в порядку… — Ні, підождіть! — спиняє Антон Никандрович. — Я хочу вияснити до кінця: хто міг говорити про мій рукопис? — На якомусь засіданні в Будинку вчених один інженер сказав. — Інженер? Що йому до мого рукопису, і хто він? Я мушу з ним говорити! — Звідки ж я знаю, — відказує Іван Іванович тоном несправедливо ображеного. — Так мені передавали. А зрештою, киньмо цю плітку! Чи варто хвилюватися з-за неї? Просто треба зробити так, щоб виключити можливість подібного закиду. Антон Никандрович категорично настоює: — Я хотів би вияснити справу до кінця! — До кінця?.. Можна. Для цього треба надрукувати працю або прочитати її всю в Будинку вчених, в присутності громадського активу, який своєю критикою допоможе виявити помилки. Згодні? «Он куди він хилить! — думає Антон Никандрович. — Надрукуй або прочитай на зборах, — відразу ж почнеться; придиратимуться до кожної деталі, обвинувачуючи в ідеологічній невитриманості; тоді пропав». Моторошну катеринку з викриванням «ухилів» Антон Никандрович докладно вивчив: вона грала безупинно, бо треба було переконати, що всі в усьому помиляються, крім… того, хто став на місці Бога і сонця. В кожній праці, навіть написаній офіційними ідеологами, рано чи пізно знаходять «ухили» і починають «проробку», після якої настає жах організаційно-політичного висновку: звільнення з служби і марш на північ. Катеринка грає; систематично — щороку, щомісяця, щодня, щогодини — падають жертви її мелодій. Хмурніє Антон Никандрович і тихо повідомляє: — Але праця ще далеко не закінчена. Киньмо… — І чудесно! — радіє голова комітету. — Я ж так і казав, знаючи, що ви людина великого наукового таланту і життьового досвіду. — Ми з вами знайдемо спільну мову. Будемо дивитися прямо на нашу прекрасну дійсність… зірки над нами, — ні, цей вираз недостатній! Сонце над нами і закон комунізму в нас. Антон Никандрович заглиблюється в роздуми і зовсім несподівано — до голови комітету: — А що, як справді в моїй роботі є релігійні ідеї? — Навіщо псувати собі настрій? Потім розберемося. — Я хочу зараз… уявіть собі: справді, праця з ідеологічного погляду невитримана, — що тоді? — Що тоді? Ну, що: я ж казав, треба стояти близько до колективу, і ми поможемо. Я сам з великою приємністю, як спеціяліст в антирелігійній пропаганді, прочитаю вашу працю і скажу, що треба виправити. Згода? — Але ж питання не в тім, щоб виправляти рукопис. Значно серйозніша справа з думанням самого автора. Якщо він має ідеологічні збочення, він не відповідає своєму призначенню. Повинен покинути катедру. — Ого! Ви зразу в дамки. А наш колектив — хіба він покликаний тільки виганяти? Ні, ми зобов’язані також виховувати. Тепер вам ясно, в чому сила зв’язку наукового робітника з громадськістю? — Ясно. — І чудесно!., ви включаєтеся в громадську роботу — активно, самовіддано, і в її процесі всі збочення зникають, так би мовити, в полум’ї ентузіястичного прагнення — стати повноцінною радянською людиною. В організації виховавчого процесу полягає найперше завдання професійного комітету. Приходьте на засідання, і ми обговоримо питання про ваше громадське навантаження; коли буде засідання, — я сповіщу. — Якщо матиму час… — Ну, от: час; повинні знайти його! Он дивіться на товариша Серпокрила, хоч і який він пес мерзенний в особистих відносинах, а навантажень має по горло: він і в радіоцентрі працює, і в газеті, і в книгоцентрі, і завідує бібліотекою на факультеті, і клюбну роботу розгортає, і знаходить час для роботи в профорганізації. Так повинен мобілізувати свої сили справжній радянський громадянин. — Серпокрил — справжній? — здивовано перепитує Аніон Никандрович. — Звичайно. А чому ви дивуєтесь? — Просто так… я мало знаю Серпокрила. — Товариш Серпокрил наша людина; це не те, що який-небудь реакціонер, скажімо, професор Жолобовський… — Як?! Професор Жолобовський — реакціонер? Мені здається, ви зробили велику помилку. — Звичайно, вам так здається, бо ви його сусід. А він ховає в душі ворожий настрій. — Яка прикра помилка! Він з абсолютною лояльністю ставиться до влади; працює, як віл; його думки прогресивні, в найкращому розумінні слова. — Знаєм цих колишніх мрійників, — зневажливо бурмоче Іван Іванович, — братерство, космополітизм, гуманізм, самовдосконалення, всяка нісенітниця. Я вам одним фактом доведу, що він ненавидить нашу громадськість. От, будь ласка, мені передали його слова про мою скромну особу; сказано буквально так: «Великим свердельцем, в якому за вістря служить голова місцевкому Іван Іванович, можна прокрутити дірку в народному серці, вживаючи профспілку як коловорот». — Я вас питаю; про що свідчать ці слова? Вони свідчать про глибоку притаєну ненависть професора Жолобовського до нашої професійної організації і цілого радянського суспільства. — Я сумнівають, щоб професор Жолобовський так говорив про вас. — Говорив, я точно знаю. — Від когось іншого почули ці слова і приписали їх професорові Жолобовському, — такі випадки бували. — Якби ж так, а то маю певні відомості, що слова належать йому; в умивальнику після засідання сказав їх, а там дехто чув — випадково… Зрештою, я перевірю. Якби й не він сказав, однаково симпатизую Серпокрилові, а не Жолобовському. І я вам поясню, чому: Серпокрил відвертий, здібний сприймати громадські впливи, хоч в особистих справах він — свиня з свиней і собачий син, і я його за деякі штуки так провчу, що до смерти пам’ятатиме; а Жолобовський замкнутий… чорт його знає, які в нього думки! Волію мати справу з щирими натурами: їх видно, як на долоні. Треба пам’ятати, що інтереси нашої держави і світової революції вимагають виявлення і нещадного знищення всіх ворогів і фактичних, і потенціяльних, себто тих, які сьогодні ще не являються ворогами, але в майбутньому обов’язково будуть ними. Хто сьогодні «лояльний», той завтра, наш лютий ворог, і ми з ним повинні розправитися без дрібнобуржуазного милосердя. Антон Никандрович розуміє, що закиди на адресу професора Жолобовського зачіпають і його самого, бо він теж любить самотність і відстоює недоторканість свого особистого життя. Смертельно надокучила система проникання офіційних очей і рук аж до домашнього огнища, до писемного стола, до каструлі; система контролювання кожного кроку. В уяві Антона Никандровича держава виступає у вигляді велетенського пса, що бігає по двору і обнюхує кожного громадянина, як мурав’я, — обнюхує його почуття, думки, одежу, олівці, папери, шукаючи, чи не чути якого-небудь «антисобачого» запаху? Коли зауважить щось непевне, тоді — клац, клац! зубами, і немає громадянина. А образ металічного свердельця у вигляді голови місцевкому вражає Антона Никандровича такою трагічною правдивістю, що хочеться голосно сказати, як страждає людська душа, як затягується в кривавий вузол, до якого підходить назва «комплекс убивства»; так, «комплекс убивства», фізичного і духового, пляново готованого силою державної машини: преси, війська, суду, кіно, поезії, соціальної теорії; комплекс, передумову до якого становить регулярно і запекло роздмухувана зненависть людини до людини, вбивання всякого чистого почуття: дружнього, приятельського, братерського, сестринського, синовнього. Весь круг наймиліших переживань, пов’язаних з ними, зганьблено, виключено з-під охорони закону людського, а Божий закон об’явлено отруйною фікцією, успадкованою від «проклятого капіталізму». Відкрилися глибини темного біологічного хаосу, схожого на замулену всесвітню калабаню, куди людина, обплутана нитками свято-ненависного світогляду, зсувається день у день і відчуває, що нема ніякого порятунку. Постать голови місцевого комітету — Івана Івановича Убийбоги, рудіє над краєм урвища і ціпком показує, як скоріше і певніше сунуться вниз, щоб попасти в самісінький центр диявольського дна. Серпокрил вчепився за рукав і затягає в глибину, щоб разом загинути. Чого їм треба обом? Гнів виривається за межі, в яких можна пригасити розумною волею, а щось, мов голос птаха, що літає в далекостях, підказує серцю: треба бути сумирнішим, треба перебороти страх перед загибеллю, тоді бажання вбивства вляжеться. Закривши очі, Антон Никандрович будує в уяві арену життя, по якій проходить тихою постаттю — милосердя. І нащо переслідують милосердя… до нього, терпеливого і повного всепрощення, припливає найкраща стихія з тих, що існують, — невідчутна для фізичного зору. Припливає вона від обличчя, що дивиться з-за сузір’я Лебедя… досить одного поруху в віях, щоб вигляд існуючого змінився до невпізнання. Треба здатися на вищу волю — всім розумом; треба пробудити в собі силу, відповідну їй, спроможну однією іскрою спинити душогубний коловорот. Однак за довгі роки присмеркових терпінь струни серця, з яких могло зірватися слово з огненною вірою, згрубіли; можливо, тільки жахливі, над міру людської витривалосте, удари долі могли відживити їх. Антонові Никандровичу спало на думку: негайно виїхати з міста… — Будь ласка, — глухо мовить він, — ухваліть на місцевому комітеті, щоб мені дали подорожну… я просив, здається, в санаторію для хворих на серце. Стан мого здоров’я зовсім поганий. Сорок років без відпочинку, буквально — ні одного вільного дня, за винятком часу, коли я сидів у тюрмі, перед засланням. — Бачив вашу заяву і лікарську посвідку; справа має підстави і вона на черзі. Завтра скличу членів місцевого комітету; ми зробимо, що зможемо. Дуже жаль, — Іван Іванович розвів руками, — одна—єдина можливість попасти на курорт для сердечників втрачена. Скерування туди дістав товариш Грібков; він перевтомлений громадською роботою і, крім того, страждає від ожиріння серцевих м’язів. Ми пошлемо вас до моря, там є маленький, але непоганий будинок відпочинку. Завтра винесемо постанову, і я повідомлю вас через факультетського профуповноваженого. Побачив Антон Никандрович, що зробив помилку. Правда, відпочити він давно збирався, тільки ж подалі від гурту, такого гамірного в будинках відпочинку. Хіба можна відпочити в натовпі, без тихого самотнього роздуму серед природи? — Я, мабуть, не зможу поїхати: буду кінчати рукопис. — Рукопис у ліс не втече. Треба здоров’я поправити. Уявіть собі: перед вами — море; буяє стихія, б’ється об граніт, зривається білими гейзерами. Я починаю говорити, як поет, бо зворушуюсь від краси. Дрібненькі бризки морської води, розпорошені в повітрі, приносять солі у ваші дихальні тракти. Тепер доведено, що вдихання морських бризок становить найкращу інгаляцію, потрібну при різних недугах. — Я подумаю, — сказав Антон Никандрович, — побачу, чи маю час. — Чудак-чоловік! То йому треба їхати на курорт, то йому бракує часу. — На курорт скеровано іншого. Я можу вибирати: чи їхати в дім відпочинку, в якому немає спеціяльного лікування від сердцевої недуги, чи знайти приватний куток біля моря. — Гаразд. А я завтра пришлю до вас уповноваженого. — Йому доведеться марно витрачати час, потрібний для громадської роботи. — Нічого; він у нас меткий чоловічок, скрізь побувати встигає. — Додому! — заявив Антон Никандрович. — Я втомлений. Ви зостаєтеся в саду? — Піду з вами до воріт, потім загляну в ресторанчик: декого пошукаю. Аж поки наблизилися до брами, Антон Никандрович думав про одно: прокрутить коловорот чи ні?.. І ввижалося, що лежить народна душа, міцно зв’язана, а над грудьми обертають крицеві гостряки. Кров червоніє в степових річках.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка