Серед видатних українських письменників XX століття слід назвати ім’я поета І романіста Василя Барки



Сторінка11/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   22

ЗЕМЛЯ БЕЗПАРТІЙНОГО


Якби Антон Никандрович пішов у церкву молитися і його там побачили, він був би негайно звільнений з посади і обвинувачений як ідеаліст, як реакціонер, як грішник супроти «найпрогресивнішого» вчення про потребу клясової людоненависти; і був би кудись неблизько відпроваджений. Тому він так дбайливо, мов золоті персні, оберігав таємницю свого потягу до надземного, вічного; він щоночі перед сном виймав з найглибшого куточка шухляди іконку Богоматері і, прикріпивши її до цвяшка над ліжком, прошіптував слова молитви, що навчала мати, як він був маленьким хлопчиком. Деякі студенти здогадувалися про його таємницю; оповідали, що він звечора клав навхрест дві дровинки на порозі, як охорону від нечистої сили, а приймав їх при світлі сонця. У вивченні Печерського Патерика він вбачав місію свого життя: виконував її з непослабним напруженням сил протягом усього часу після закінчення Віденського університету, за винятком років, коли з об’єктивних причин припиняв наукову діяльність. Рівнобіжно працював над українськими стародруками, навіть виробив особливу конструкцію фотоапарата, за допомогою якого добував найвиразніші побільшення з рукописних текстів. Чернетка великої монографії про Печерський Патерик заповнювала верхню шухлядку стола під правою рукою: вона виростала день у день. Одночасно тека з шнурками, хоронена в різнокольоровій купі на ящику, розпухала від побіжних нотаток на різноманітні теми. Там були роздуми над сучасністю, оцінки історичних подій, зауваги до метод наукового дослідження, міркування про окремі пам’ятники стародавнього українського письменства; ввесь матеріял на мережчасто пописаних аркушах спроваджувався в теку і зав’язувався шнурками. Остання нотатка довго бриніла в пам’яті Антона Никандровича: «…а ми стаємо іншими…» Він глянув на чотири будильники, що перебували перед ним; дійсно, «перебували», бо сказати: стояли чи лежали, означало б зробити помилку. Як повбивані орлами черепахи, вони знаходилися в різних положеннях: один був перехилений на животик, на 45°, і обпертий на порожню коробочку з-під сірників, поставлену сторчма, бо тільки в цій позі міг цокати і з приблизною вірогідністю показувати час; другий був обернений догори ніжками і з боків підпертий двома консервними бляшанками, повними цвяхів, а ззаду трьома грубими томами, що підтримували його під спинку в нахилі, рівному приблизно двом третинам півкруга; третій був покладений на бік — так, що трішки наклонявся і на спинку, і на голівку одночасно, а четвертий, обпертий голівкою об стіл, був поставлений так чудно в трьох відношеннях, при допомозі коробки з-під кави, одежної щітки і кутастої пляшки з чорнилом до автоматичних ручок, що для точного визначення його пози довелося б креслити складний рисунок. Пози і нахил будильників були експериментально знайдені і пильно бережені, бо при найменшому відступі від них означення часу спинялось, і Антон Никандрович стояв заблуканий у найважливішому вимірі свого життя. Ах, якби він знав, поглядаючи на вередливі хронометри-каліки, як несподівано кришталева тканина часу збуриться на кордоні Сходу і Заходу! Від того моменту і його кульгаві годинники, і навіть найдосконаліші електричні годинники в астрономічних обсерваторіях перестануть фіксувати її рівномірну течію, а почнуть відзначати імпети і торнади часу, повного пожеж і масових убивств. Остання записана думка бриніла в пам’яті Антона Никандровича, а коли вона стихла, погасла, замість неї спалахнула друга: про зміни в сучасній дійсності; гірка думка… От — для Маркса, який не міг на органічному українському ґрунті знайти маси безсвятних пролетарів, пристроєних до теорії соціяльного люциферизму, українці — неісторична нація, хоч роля її в Східній Европі була в історичному значенні вирішальною. А для Гітлера українці — «нижча раса», нездібна до історіотворчого процесу, хоч українська княжа держава існувала задовго до виникнення Великонімеччини. Здається, сам Маркс визнавав, що та держава з центром у Києві відогравала свою ролю на європейському Сході, як держави Карла Великого на Заході. Обидва, автор «Капіталу» і автор «Моєї боротьби», як проповідники ненависти, один — клясової, другий — расової, склали про Україну свої пляни. Наприклад, Гітлерові примарився рай на Україні, земля обітована для двотисячолітнього Райху. Ради цього він перекреслив геть-чисто всі поняття про справедливість, совість, людяність. Згідно з обома всесвітніми плянами, українці мали б бути або фізично знищені, або здесятковані, зденаціоналізовані, змуравлизовані, — словом, у різнопроклятому роді «зовані» і також зубожнені, знебожнені, зневітчизнені, а їхня земля забрана. З болючими думками, з серцем, повним гніву і протесту, щодня сідав Антон Никандрович до роботи, і в ній його почуття знаходило вихід. Однак той, хто подумав би, що Антон Никандрович — «контрреволюціонер», зробив би помилку. Стариган мислив собі так, як його батько, мати, родичі, себто звичайними «нереволюційними» категоріями; він мав відразу до насильства в усіх його формах, а насильство з кров’ю, навіть в ім’я земного раю, вважав за розбій, бо знав, що замість раю воно породить тиранію кримінального злочинця. Він гадав, що першою метою держави повинен бути добробут населення; а в дійсності було так, що найгірша народна біда повстала через уряд. Соціялізм був далекий Антонові Никандровичу; світогляд, який би відповідав його почуванню і думанню, — це, умовно кажучи, «інтегралізм» або система ідей, побудована на одвічних поняттях: людина, душа, народ, свобода, справедливість, правда, добро, мир, — на одвічних поняттях, що повинні після столітнього звуження і викривлення їх у рямцях клясовостей, диктатур, партійних програм, політичних «ліній», «організацій», «конференцій», «кампаній» тощо знову відродити свою життьовість і повний зміст і лягти в основу громадського життя. Було б також помилкою вважати Антона Никандровича за націоналіста, особливо — за консервативного націоналіста, бо він прагнув гармонійного узгодження всесвітянського гуманізму на основі євангельських істин — з принципом вільного і всебічного розвитку фізичних та духових спроможностей кожного окремого народу як державної нації. На його думку, обидва процеси: розвиток світового життя в напрямку до його єдности і зосередження, в політичному відношенні, у формі всесвітньої спілки, і одночасно — розвиток кожнонародного суверенно-державного організму до стану процвітання всіх його сил — становлять собою пов’язані одна з одною рівнобіжні лінії, мов залізничні рейки. «Єдиний світ» повинен мати свою структуру, не схожу на курчат, накритих решетом. Тільки народи, вільні від сусідського і несусідського ярма, зможуть утворити нормальну світову організацію. Історія людства проходить по двох твердих лініях свого впорядження.

ПЕЧЕРСЬКИЙ ПАТЕРИК


В серці Антона Никандровича було повно тривоги за майбутній стан: він передчував, мов птах грозу з блискавками, катастрофу, в якій, крім сіл та міст, обернеться в руїну також сфера морального життя. Дослідження Печерського Патерика ввійшло у фазу, коли вчений, не схильний до компромісу з своєю совістю, опинився перед необхідністю якось зв’язати кінцеві результати теорії з «зеленим деревом життя», поточними подіями і народними сподіваннями. Від картини, відтворюваної довгими роками в уяві, — як печерські подвижники викопували свої перші келії, посвячували життя Богові, людині, народові, відрікшись від усього на світі, нездужаючи під землею від спрости і надмірної праці, недоїдання і недосипання; як вони з несамовитим напруженням волі, з вірою в милосердного Творця неба і землі виробляли основи морального життя, щодня-щоночі наближались до первоосновних істин духового світу, даючи незрівнянні приклади самопожертви, — від цієї картини і до картини апокаліптичного лиха, що побиває народ сьогодні, думка Антона Никандровича раз у раз проходила тяжку дорогу. Він уложив собі концепцію, що спиралася всією побудовою на наріжні камені істин, знайдених подвижниками в Свято-Київських печерах. Чернецьку форму шукання вважав хоч і героїчною, а непридатною в сучасних умовах. Сковорода, на погляд Антона Никандровича, мав рацію, перевівши шукання в інший плян: подвижництва серед самого життя, однак без того, щоб датися світові в руки. Якщо спіткає кого-небудь лихо в дорозі, — хвороба, скрута, голод, холод, — перші стрічні дядьки та тітки візьмуться помагати, так само, як милосердний самаритянин. У кожній західній країні села мають великі здобутки цивілізації; наші села бідні на них, — тільки одно багатство мають вони: близько підійшли вони до вчення Спасителя в чистосердечності своїй. Вони зберігають великий скарб і самі не знають, який великий він; здійснюють у щоденному житті філософію серця, будують передумови до морального оновлення і дивуються — не розуміють: чого треба невгамовним сусідам, чого пруться, божевільні, з огнем і мечем? По якому праву і закону віднімають свободу і землю? Не розуміють наші села кривавої жадоби неситих сусідів, — не розуміють, бо в біді своїй виробили за довгі століття християнський взірець життя, потвердили його живими прикладами і перетворили в дійсність і закріпили його працею, подвигами, милосердям. Безсмертні вчителі—подвижники стояли біля колиски народного духа; виховали серце народне на віки вічні. Крім добрости, мирности, милосердя, вдихнули йому здатність обстоювати віру. Під час свого навчання за підручною книгою житій народ був змушений оборонятися від напасників, від орд, від королев’ят загребущих. І які були діла його — вічно дзвенітимуть милострунні кобзи поемами про славу козацьку! Запорозька Січ з’явилась як братство свободи і віри. Лицарі—братчики воювали з безмежною хоробрістю, бо знали обов’язок: обороняти народ від мучителів. Одежа, яку носили, без шолома, без панцера, барвиста і святкова. Ніби служки в храмі, що стоять перед брамою Небесного Царя, вбиралися вони і виконували обов’язок на шляхах, якими орда і шляхта рвалися в українські села по невільників. Антон Никандрович бачив, чому батько заповідав йому досліджувати Печерський Патерик: цей, властиво, колективний твір людей, що заховували в пам’яті факти з життя подвижників, занотовували в розрізненому вигляді, складали докупи, переписували, опрацьовували, — ввесь виник, як дзеркало входження євангельського морального взірця в глибини народні, підготовані для нього, ніби добрий ґрунт для зерна. Атмосфера житій заполонювала Антона Никандровича з більшою та більшою силою, і він якось непомітно сам став відноситися до зовнішнього життя, як печерський чернець. Звик до крайнього самообмеження в матеріяльних потребах; зосереджувався думками на питаннях етичного порядку передусім; стежив, хто з людей, йому відомих, потребує допомоги, і з непідробленою тихою смиренністю пропонував послуги. «Тактику» допомоги вдосконалив так, як інженери вдосконалюють конструкцію. Поставив за мету досягнути повної непомітности допомогових кроків. Наприклад, коли в студентки Зінченко захворіла мати і платити лікареві було нічим, навіть харчування недужої ніяк було поліпшити на дрібну стипендію, — тоді Антон Никандрович з поспішністю і дипломатичним тактом перепровадив через члена профкому двісті карбованців у вигляді нібито одноразової субсидії від професійної організації. Студент-випускник Довгань мав запалення легенів, і йому, загроженому сухотами, неодмінно треба було поїхати на курорт в горах, на морському побережжі, а коштів на «путьовку» — жодних, і всі місця, що їх дано для студентів, розподілені, — Антон Никандрович сплів, як павук, сіточку біля ради фізичної культури і через шахову секцію, в турнірах якої студент брав участь, домігся відрядження його в санаторію, внісши відповідну суму. Постачав гроші студентам, що своєю працею заслуговували на допомогу, хоч права діставати її були позбавлені через різні причини, скажімо, через недостатню «громадську роботу» або «походження». В серії дрібних бльокнотів стариган уклав собі реєстр крайніх нужд молодих людей і діяв згідно з наміченим на його основі пляном. Придбавав підручники та літературні новинки негрошовитим студентам. Ніби випадково зустрівшись, він, між іншим, питав, чи потрібна така й така річ, на «деякий час» давав читати, а через розгубленість забував про неї назавжди. Коли її вертали, він дякував і питав, чи хто-небудь із студентів потребує її. Як йому сказали: он той потребує, — Антон Никандрович робив заклопотаний вигляд, поспішав прощатися і просив наостанку: ви від свого імени віднесіть тому студентові почитати!.. У випадках, коли хтось із колег питався про потрібні видання, то бував на другий день чи того ж самого дня ввечорі здивований. У коридорі хтось ворушився і тихенько стукав. Відчинивши двері, господар казав: «Можна!» — і тоді просувалася голова Антона Никандровича разом з руками, на яких лежало дві—три книги, і з-під вусів виходив шепіт: «Прошу пробачити! Я дещо розшукав… як вам потрібно, возьміть, будь ласка… Побажаю спокійної ночі!» Голова раптом зникала, ніби належала привидові. Він приносив книги, хоч би там був дощ, грім, сніг, туман, морок; якщо він і по тому з’являвся перед дверима, то приносив каталоги, в яких червоними і синіми птичками відзначав розшукувані видання. Крім того, додавав адреси дальніх бібліотек, з яких через міжгородній абонемент можна відзначені речі одержати через два-три тижні. В скрутний час, коли вийшов наказ про платню за навчання у вищій школі і про зменшення студентських стипендій, Антон Никандрович підрядився читати величезні курси на сесії заочного сектора. Читав щодня по вісім і десять годин, щоб заробити потрібні гроші; навіть його титанічна витривалість почала спадати — він худнув, бліднув, западав щоками, очі йому робилися глибокі і якісь аж сиві. І ходив він згорбившись дужче, ніж звичайно. А таки витримав: дочитав свої курси до кінця і після того полежав у ліжку з тиждень, вийшов у світ, повеселішавши і випроставшись. Їв він дешеві обіди в третьосортному ресторанчику, а в місяці крайньої ощадности — в студентській їдальні: в залі, повній гамору, паровитій, як лазня, серед такої тісноти, що іноді доводилося стоячи сьорбати гарячу юшку. Про самообмеження Антона Никандровича свідчить такий випадок: стариган замовив собі в ресторані руду рідину і почав її, сквернезну, їсти; якась жінка підсіла до столика і поспиталася, смачний сьогодні борщ чи ні? — Це не з мого фаху, — обережно відповів Антон Никандрович. Студенти, йдучи до нього на екзамен, готувалися, як слід; одна причина, що соромно «їсти мило» (себто затруднятися в мові від незнання) перед славетним філологом, а друга причина значно поважніша: екзаменатор питався безкінечно довго і страшенно докладно, чергував запитання з викладами, аж поки найнепідготованіший приходив до висновку, що обов’язкового матеріялу, хоч круть, хоч верть, неможливо уникнути, треба йти додому і готуватися в повному обсязі програми. Першими місяцями студенти-новаки підсміхалися з старигана, «Антонія Печерського», як його прозвали, згідно з традицією — всім давати прізвисько, а потім звикали до нього, і на зміну доброзичливій іронії приходила повага. Під час матеріяльної скрути до нього йшли позичати гроші і студенти, і також колеги, і ніколи нікому він не відмовляв, хіба що, маючи мало в кишені, не міг постачити потрібної суми. Нікому не нагадував про борги; а все ж, рано чи пізно, майже всі повертали позичене. З Антоном Никандровичем було приємно, навіть весело працювати в садовому колгоспі, куди часто посилали студентів і професорів збирати сливи, груші, яблука. Стояв Антон Никандрович у високій траві і мружив очі; дивився у зливу сяєва, на верхів’я дерев, де молодші колеги і студенти поралися з соковитими грушами, збирали їх у невеликі корзини, а злізаючи наниз, висипали здобуток у корзини високі та широкі, плетені з лози, з двома півкруглими ручками на обводі. Коли такі корзини, повні овочів, носили до збірного місця, то, на диво, Антон Никандрович легенько, ніби граючись, ніс за одну ручку, в той час як коло другої ручки з усіх сил напиналося двоє молодців. Щоб пояснити свою витривалість, на яку присутні розширювали очі, він говорив так: — Я старий кінь; звик носити хомут… То була його улюблена приповідка, вживана при багатьох оказіях. Нечасто виказував Антон Никандрович свій гумор; здебільшого — ніби від чогось знічувався, щось незміренною вагою згинало його плечі, і він аж задихався від важкого тиску атмосфери — не тієї голубої та високої, та ясної, що вгорі, а другої: невидимої, — в передчуттях його, притіненої хмарою.

ДУЕЛЬ ІВАНА ІВАНОВИЧА І СЕРПОКРИЛА


З Маргаритиного двору виступив назустріч Серпокрилові голова профорганізації: з трагічною розбитістю він шкутильгав після признання в любові; костюм іржавого кольору звисав безнадійними згортками. — Куди йдеш? — деренчливим баском спитався в рудого. — Прогулююся. — Прогулюйся, прогулюйся! Я завжди казав на пленарних засіданнях, що члени колективу повинні дбати про здоров’я. Свої слова підтверджую практикою; вертаюся з променаду на лоні природи. Приємно: птички, цвіточки… безпартійний більшовик уміє цінити красу. — А мені здалося, що ти з жіночого дворика вийшов. Іван Іванович випитливо глянув на Серпокрила; промовчав. — Ну, признайся! — з прихованим роздражненням, удаючи смішливого повірника, настоював бібліотекар. — Хитрий, — байдужно бурмотів Іван Іванович, — сам між дівчатами ласує, як кіт між горшками з сметаною, а спитай його, — ні пари з уст. Признайся йому… Вони мовчки дійшли до трамвайної зупинки. їм би треба було негайно попрощатися і — на різні сторони; ні, мовби зв’язані чортовою ниткою, держались один одного, насурмлений профспілковий бонза і його прихований суперник. Як висіли з трамвая і рушили до інститутського дворища, Іван Іванович поцікавився: — Чи йдуть розмови про війну? Тепер ворожі елементи порозпускали язички. — Чхати я хотів на розмови! — з несподіваною лютістю випалив рудий. — О! Ти он як, гм, забуваєш, що ти член професійної організації. Я, як голова місцевого комітету, маю право цікавитися настроями в колективі. — Нехай спецчасть цікавиться; вона «мзду» дістає, а ти? — Ого-го! — протягнув Іван Іванович. — Якої пісні співаєш: бачу, що прийдеться сповідати Серпокрила. Ніби з прив’язі зірвавшись, колишній безпритульник заклацав язиком, як на клярнеті; розчепіреними пальцями обох рук, поставленими в продовження носа, заграв дрібно та весело: — Ось тобі. Іван Іванович потемнів, скільки зміг, бронзовими вилицями. Думав, як однією фразою погромити збунтованого члена профспілки. — Май на увазі, — зловісно забряжчав він крізь зуби. — За тобою водяться анархічні штучки; ти в нас на обліку. Вміємо приборкувати й більших птиць, ніж ти! Гляди: доплигаєшся. — Лякай, лякай! Бачили таких, — відгризнувся Серпокрил. — Хіба я лякаю? Всім відомо, що я веду профспілкову роботу без залякування, тільки за допомогою ідейного виховання. Після такої заяви, проказаної високоторжественним голосом, Серпокрил задовольнився: фактично — відступ Івана Івановича; сам злякався, кривий пес, розмови про залякування, бо в цьому були грішки. Однак, що потім Іван Іванович мститиметься, Серпокрил знав напевно. Чорт з ним! Скоро війна. З тяжчою мовчанкою, ніж до трамвая, супутники йшли проз фасад інститутського будинку. В обох не було бажання заходити в двері: ніби змовившись, вони проминули їх і спинились коло відчиненої брами в широкий двір. Веселий біс заграв Серпокрилові в грудях; зробивши поважну міну, бібліотекар сказав: — Багато говорять про війну з Німеччиною. Спростування ТАССу відносно переквартирування військ пояснюють навпаки: раз заперечено, значить, правда; війська йдуть до кордону. — Тепер бачу, що ти можеш відчувати нормальний підхід керівника профорганізації до свідомого члена. Цікаво, отже — пояснюють навпаки… А хто? — На жаль, я забув. Це було в гурті під час перерви. — Ну, так же не можна! — докоряє Іван Іванович. — Я не скінчив; було в гурті осик на площі, — стоять вони і: шу-шу-шу… війська наближаються, скоро буде війна… Побий мене грім, так було! — Блазень! — стукнув Іван Іванович зубами. — Ні, я був тоді п’яний, і мені так почулося, да! ми ж перед тим пили з тобою в «Празі». — Чого ти кричиш? — оглянувся Іван Іванович на студентів, що спішили мимо. — Ходім у двір! Вони помандрували до горба за високими дубами, де як свідчить передання, перші запорожці відбули одну з своїх урочистостей. У тутешній річці не було раків; з цим ніяк не могли примиритися чубаті вояки, аматори «живої води» і закуски. Кінні висланці в скорому часі вернулися з наловленими в рідних річках раками, і зразу ж після цього відбулося освячення новоприбулої живности. При широкому зібранні войовничих поселенців раки полізли в свою стихію. Голова профорганізації та бібліотекар примістились на невеличкій сосновій лавці, напроти ящиків з вівцями, козами, кріликами й іншими тваринами, вкритими шерстю. На історичний горб перенесено з зоологічного кабінету колекцію живих істот, на яких доцент Колтунов відбував безумно цікаві експерименти. Він винаходив бальзам, що від нього шерсть на тваринах повинна була виростати втричі скоріше, ніж звичайно. Для цього він вистригав нещасним козам і вівцям боки і мазав сумішами найрізнородніших речовин, від керосину до гірчиці включно. Прив’язані за передні й задні ноги, істоти корчились, ревіли, мекали, пищали, і зоологічний кабінет обертався в залю плачевного звірячого концерту. Посередині, в клітці З дротяними стінками, стояв на столі головний тортурований — великий баран, біля якого Колтунов давав відповідні пояснення високому начальству. Боки многостраждального барана були подібні до левади, на якій господар викошує траву окремими латками, в певній послідовності. Невідомо, чи то шкура тварини відмовлялася дати посилений ріст шерсти для соціялізму, чи бальзам доцента мав недостатній ефект, але так вийшло: гроші, асигновані для науково-дослідної роботи, розтанули, мов дим, у той час як шерсть на барані уперто продовжувала рости старими капіталістичними темпами. Зразу ж після зникнення грошей, призначених на досліди, винахідник бальзаму переїхав у Середню Азію, шукаючи менш упертих тварин. Ящики з зоологічного кабінету опинилися на історичному горбі, на свіжому повітрі, під доглядом одного технічного службовця, що мав безпосередні зв’язки з їдальнею. Серпокрил спинив свій погляд на білому кріликові, що врятувавшись від Колтунова, ловив крізь дерев’яну решітку високу зелень і ритмічно, невловимо швидко жував її; вусики його тремтіли, як промені. Перевівши очі на експериментального барана, Серпокрил дав своїм думкам теоретичний напрямок. — Поясни мені, будь ласка, — звернувся до Івана Івановича, — які переваги біологічного характеру будуть у безклясовому суспільстві? — Великі, — сказав Іван Іванович і зробив надзвичайно змістовну фізіономію. — А конкретно, які? чи допитувався Серпокрил. — Я люблю розв’язувати питання на прикладах. Скажімо, чи виграє на революційній зміні суспільства баран, крілик, козел, заяць, ховрах та інші?.. Себто вся збірнота живих тварин, що разом з нами населяє планету. — Безперечно, — сказав Іван Іванович. Серпокрил чемно і делікатно вклонився: — Я задоволений, хоч, звичайно, хотів би почути детальніші пояснення. В моїх очах ти — глибокий знавець природничих наук. — Маєш рацію, — сказав Іван Іванович, — і я зобов’язаний такі пояснення дати. Почну з твердження, що революція, усунувши окови з виробничих сил суспільства, одночасно розкріпачує також біологічні можливості розвитку, які криються в окремій людині і всьому людстві, взятому в цілому. Диктатура пролетаріяту організує пробудження і вдосконалення біологічних сил, що були зв’язані відносинами загниваючого буржуазного суспільства. Ось чому в нас тропічні рослини пишно розцвітають на Полярному крузі. Іван Іванович говорив з таким високим патосом, що крілик перестав жувати бур’янину і дивився на голову профспілки, як зачарований. Особливо уважно поставився головний об’єкт Колтунова — стояв струнко; його роги, закручені, як велетенські стружки чорного дерева, торкалися дротяної сітки своїми передніми краями, а покриті вогкістю очі розчулено дивилися на рот Івана Івановича. Серпокрил сприйняв промову досить своєрідно. — Звичайно! — скрикнув він. — Навіщо тим рослинам цвісти на тропічному крузі? То не штука: побудував чортову силу транспорту і, наприклад, хоть літаками привіз банани на Соловки! Ні, ти потрудись до останнього подиху на шестидесятиградусному морозі, і хоч би то коштувало мільйони карбованців і сотні тисяч людей, а таки добийся свого! — приневоль банани вродити на кризі. От що значить: людина — володар природи. Натхненна картина! Так, я розумію, диктатура пролетаріяту творить чудеса з біологічними силами. Але я маю один сумнів… — Кажи; я бачу, що ти здібний до сприймання діялектичних ідей у природознавстві. — Я боюся, що робітники в Західній Европі й Америці мають інший погляд на природу; вони люблять, так би мовити, традиційну раціональність і доцільність. Як ти їх переконаєш, коли вони скажуть: вигідніше довозити тропічні овочі на північ, ніж марно витрачатися на вирощування під морозами. — Це робиться просто! Ми зуміємо переконати. Крілик почав хутко жувати зелень, — ніби його хата з краю; а баран погасив поблиск в очах і відійшов від сітки в глибину ящика. Серпокрил перемінив тему: — Цікаво, буде суперництво з-за жінок чи ні? — Як виняток, — сказав Іван Іванович. — Припустимо, — викладає Серпокрил з грайливістю в голосі, — ми з тобою закохалися в гарненьку вчительку… Івана Івановича при цих словах пересмикнуло в лицевих м’язах, покритих сіро-бронзовою шкірою; в зелених очах замиготіли іскорки. Серпокрил зробив коротку павзу і продовжив: — Що б ми робили з тобою, якби наша любов була дужча за нас, а вчителька сказала: «Самі рішіть між собою, кому я мушу належати!»? — Ти взагалі говориш, чи маєш на увазі що-небудь окремо? — спитав Іван Іванович. — Говорю взагалі. Наприклад, ти сказав їй, що розводишся з жінкою і, як вільна людина, пропонуєш їй… — Щось мені ввижається, ніби ти десь під вікном підслухував, — процідив крізь крицеві й золоті зуби Іван Іванович. — Це неможливо, — заперечив Серпокрил, — уже через те, що ти не міг говорити такого свинства. Іван Іванович промовив «гм» і пригладив свій безколірний чуб над вухами. Серпокрил повів далі: — Отже, я жду пояснення: як бути в такому випадку? — Як хочеш знати, рішення залежить від суспільно-політичного моменту; хто з двох цінніший у революційній перебудові життя, той має перевагу, — так розв’язується питання з погляду нашої радянської етики. Менш цінний претендент, якщо він свідомий громадянин, повинен відійти з дороги. — Мені трохи неясно, — вголос роздумує Серпокрил, — шлюб становить справу, в якій, здається, біологічна сторона багато вирішує. Якщо, скажімо, з суперників один каліка, а другий — здоровий, то каліка повинен сам знати… — Перебільшення біологічного елементу за рахунок соціяльного, це ворожа теорія! — різко сказав Іван Іванович. Серпокрил обурився: — Ти зразу пришиваєш гріх. — Ні, — офіціяльно спростував Іван Іванович, — за весь час праці в профорганізації я уникав пришивання і буду уникати. — Прекрасно! Хіба я заперечую, що ти зразковий профробітник? — Ну, то не сердься, — сказав Іван Іванович, і зморшки на чолі, що безпосередньо переходило в півлисину, рівно розгладилися. — А що, — спитав задумливо Серпокрил, — якби вчителька, в яку, припустимо, обидва ми закохані, заявила: «Вирішіть питання на дуелі, — я належатиму переможцеві»? — Я вважаю дуель дворянським пережитком, — сказав Іван Іванович. — Скажи відверто: боїшся, що я переможу і вчителька мені дістанеться. Напевно, я з нею одружуся. Вона мешкає в дворику, з якого ти вийшов. — Так?! — розгнівано гукнув Іван Іванович. — І думку викинь з голови! Я тобі кажу: вона — моя. Він схопився з лавки; заворушив ціпком. Серпокрил і собі підвівся; проспівав, як звичайний волоцюга: — «Понапрасну, Ванька, ходиш». Іван Іванович стримувався, скільки міг, а відновивши в пам’яті наступні слова пісні, вибухнув в обличчя рудому: — Сам додому дурнем підеш! — Чого хвилюєшся? — удав Серпокрил здивованого і, відійшовши до краю горба, виломив з куща прут. Вернувся до Івана Івановича: — Захищайся! — А, так ти он як?! — скрикнув голова місцевого комітету. — Я тобі покажу! Хуліган! Іван Іванович махнув ціпком, ціляючи в голову суперника. Той перейняв удар своєю гнучкою зброєю і одвів ціпок наниз, а потім повторив випад свого ворога. Мабуть би прикрасилась лисина Івана Івановича сизою гулею, якби він вчасно не відхилився, — ломака вдарила його в плече. Тоді, розлючений без меж, керівник профорганізації посипав ударами, але Серпокрил відскочив назад і, вибравши слушний момент, різнув противника по шиї. Свіжа смуга відзначилась на шкірі Івана Івановича і змусила його до обережности. Відступаючи в напрямку до барана, потерпілий раз у раз описував кола в повітрі своєю важкою палицею з гумовим наконечником. Тяжко дихав і збирав зусилля для нищівного удару по Серпокрилові. З цією метою навіть перестав описувати кола і тільки швидко водив ціпком направо і наліво, і таким способом тримав противника на певному віддаленні. Зібравши всю свою злість і силу, Іван Іванович намірився штовхнути різким ударом в живіт проклятого Серпокрила; на нещастя, у вирішальний момент баран, до якого профробітник непомітно наблизився, штовхнув ззаду крізь дротяну сітку, і напад не відбувся. Всилу вдержався на ногах Іван Іванович, так підступно відкинутий від ящика. Фіялкова сорочка заступила обрій, і грізно нависла в голубій височині Серпокрилова ломака… нависла і — спинилася. — Ей, ви! — донісся знайомий голос, що моментально вселяв покору в серця. Обернувшись до голосу, Іван Іванович і Серпокрил зробили приємні міни на обличчях; щоб задекорувати справжній характер свого заняття, вони на додаток спортивно пофехтували декілька секунд і потім привітали піднятими правицями особу, що дивилася з розчиненого вікна. — Фіз-культ-ура!.. — бадьоро викрикнув Іван Іванович. — Ура, ура! — додав Серпокрил. — Це інша справа, молодці, — відповів з вікна товариш Тімурленков, — зрештою, зайнялися фізичними вправами. Дуже добре! А мені здалося, що ви б’єтесь. — Що ви?! — скрикнув Іван Іванович. — Хіба ми такий відсталий елемент? Тімурленков благосклонно посміхнувся, два члени профспілки стояли на горбі напроти нього — з випростаним виглядом людей, що підготувалися здати іспит фізичної вправности на значок ГТО (готовий до труда і оборони). Вони споглядати образ секретаря парторганізації товариша Тімурленкова, величного у френчі напіввійськового крою, кольору хакі. І бюст, і вузькоока голова з пергаменовою шкірою яскраво виділялися під сонцем у чорному прямокутнику розкритого вікна. Почуття відданосте, що виразилося двома профспілковими фігурами на горбі, набрало гіпнотичної сили і передалося навіть іншим живим істотам: крілик підняв довжелезні вуха і перестав тремтіти променистими вусиками; ховрахи стали на задні лапки; баран прибрав парадну позу з копитцями, поставленими тісно; тільки вівці в безмежній скромності своїй опустили на карі очі густі та довгі вії, білі, як пух на кульбабах.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка