Розділ перший



Сторінка9/10
Дата конвертації06.05.2016
Розмір1.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Кімната, в яку завели всіх трьох, була кабінетом Головконтра.

— Його фордність зараз надійде, — сказав гамма-слуга і залишив їх.

— Це більш схоже на вечірку з кофеїновипивкою, а не суд, — сказав зі сміхом Гельмгольц, сідаючи в найпишніше пневматичне крісло. — Не вішай носа, Бернарде, — сказав він, глянувши на позеленіле, бліде й сумне обличчя свого друга.

Але Бернард не підвів голови, не відповів, навіть не глянув на Гельмгольца, сів на найнезручніше крісло в кімнаті з невиразною надією якось применшити гнів вищої влади.

А Дикун неприкаяно снував по кімнаті, заглядаючи з неуважливою цікавістю в книжки на полицях, в сувої звукового запису й бобіни читальних машин, що зберігалися в понумерованих шухлядах. На столі під вікном лежав масивний, переплетений у м’яку штучну шкіру том, з витисненими великими золотими знаками Т. ВІН підняв його і відкрив. “Моє життя й праця. Наш Форд. Видано в Детройті Товариством пропаганди фордських знань”. Він перегортав сторінки, прочитував речення тут, абзац там і дійшов висновку, що книжка його це зацікавила. У цей час відчинилися двері, й до кімнати зайшов Головконтр.

Мустафа Монд потиснув руку усім трьом, але звернувся до Дикуна.

— Отож вам не дуже подобається цивілізація, містере Дикун?

Дикун глянув на Головконтра. Він приготувався був брехати, протестувати, похмуро відмовчуватися, але розумне обличчя Монда сяяло добродушністю, і він вирішив говорити щиру правду.

— Ні, не подобається.

Бернард перелякано здригнувся. Що подумає Головконтр? Бути зачисленим у друзі людини, яка сказала, що не любить цивілізації — сказала відкрито і кому? Самому Головконтролерові! Це жахливо.

— Але, Джоне… — почав він, але погляд Мустафи Монда примусив його зіщулитися.

— Звичайно, — продовжував Дикун, — у вас є багато хороших речей. Наприклад, музика, що сповнює повітря.

- “Іноді тисячострунне рокотання навкруги, а іншим разом — голоси”.

Дикунове обличчя спалахнуло від задоволення.

— Я думав, що ніхто в Англії не читав тієї книжки.

— Майже ніхто. Я один з дуже небагатьох. Бачите, Шекспірова книжка заборонена. Але поскільки закони тут встановлюю я, то я можу їх і порушувати. Безкарно, пане Маркс, — додав він, повертаючись до Бернарда. — Чого, я боюсь, ви зробити не зможете.

Бернард похилив голову в ще глибшій безнадії.

— Але чому ця книжка заборонена? — запитав Дикун. Він так зрадів зустрічі з чоловіком, який читав Шекспіра, що від збудження забув про все інше.

Головконтролер знизав плечима.

— Тому що вона — старий мотлох, і це головна причина. Старі речі нам не потрібні.

— Але старе буває прекрасним.

— Тим більше, коли воно прекрасне. Краса приваблива, а ми не хочемо, щоб людей приваблювали старі речі. Треба, щоб їм подобалося нове.

— Але ваші нові речі такі дурні й огидні. Як оті фільми, в яких нема нічого, крім польотів у гелікоптерах та стереофонічного відчуття, як цілуються люди. — Він бридливо скривився. — “Мавпи й козли!” — лише словами Отелло зміг він виказати своє презирство й відразу.

— В усякому разі, спокійні тварини, — впівголоса, ніби в дужках, пробурмотів Головконтр.

— Чому замість цієї гидоти ви не покажете людям “Отелло?”

— Я вже казав. Отелло старий. Крім того, вони б не зрозуміли “Отелло”.

Так, це правда. Дикун пригадав, як Гельмгольц сміявся з Ромео і Джульєтти.

— Ну тоді, - сказав він, помовчавши, — дайте щось нове, схоже на “Отелло” і зрозуміле для них.

— Оце саме те, що ми всі хотіли б написати, — сказав Гельмгольц, накінець порушуючи довгу мовчанку.

— Але такого ви ніколи не напишете, — заперечив Головконтролер. — Якщо це справді буде схоже на “Отелло”, його ніхто не зрозуміє, хоч воно й буде новим. А що буде дійсно новим, те не буде подібним на “Отелло”.

— Чому ні?

— Так, чому? — підхопив Гельмгольц. Він також забув про сувору дійсність. Не забув про неї лише Бернард, позеленілий від гірких передчуттів і тривог, але на нього не звертали уваги. — Чому ні?

— Тому що світ наш уже не світ “Отелло”. Як літаки потребують сталі, так трагедії потребують суспільної нестабільності. Тепер світ стабілізований. Люди щасливі, вони мають те, що хочуть, вони не здатні бажати того, чого не можуть одержати… Їм добре, вони безпечні, ніколи не хворіють, не бояться смерті, блаженно не знають пристрастей і старого віку, їх не турбують батьки й матері, у них немає дружин, дітей чи коханців. Виходить, нема хвилювань, сильних переживань, вони так скондиціоновані, що практично не можуть вийти за рамки усталеної поведінки. А коли щось не так, то є сома. А ви її викидаєте через вікно в ім’я свободи. Свободи! — Мустафа засміявся. — Ви гадали, що дельти знають, що таке свобода! А тепер сподіваєтесь, що вони зрозуміють “Отелло”. Мій любий хлопче!..

Дикун трохи помовчав, потім уперто заявив:

— Все одно — “Отелло” кращий від тих стереоконтактних фільмів.

— Звичайно, кращий, — погодився Головконтр, — але цю ціну ми мусимо платити за стабільність. Довелося вибирати між щастям і тим, що люди колись називали великим мистецтвом. Ми пожертвували великим мистецтвом. Замість нього ми маємо стереоконтактні фільми й пристрій, що дає нам змогу тішитися пахощами.

— Але ці фільми позбавлені всякого глузду.

— Зате в них безліч приємних відчуттів.

— Але це… це маячня якогось ідіота.

— Ви не вельми поштиво характеризуєте свого друга містера Вотсона, — засміявся Мустафа, — одного з наших найвидатніших спеціалістів з інженерії емоцій.

— Однак він має слушність, — сумно сказав Гельмгольц. — Справді, вони ідіотські. Писати тоді, коли нема чого сказати…

— Згоден. Але це вимагає колосальної винахідливості. Ви робите машини з мінімальної кількості сталі, а твори мистецтва чи не повністю з самих емоцій.

Дикун похитав головою:

— Все це мені видається бридким.

— Авжеж, що так. Фактично щастя завжди виглядає досить бідно в порівнянні з надмірно підфарбованим лихом. І, звичайно, стабільність менш колоритна, ніж нестабільність. А вдоволеність позбавлена чару переможної боротьби зі злою долею: ні мальовничого змагання із спокусою, ні ореолу фатальних сумнівів і пристрастей. Щастя позбавлене величних ефектів.

— Нехай і так, — сказав, помовчавши, Дикун, — але невже не можна без цього жаху — без близнюків? — Він потер очі, неначе спробував стерти з них видовище тих довгих рядів однаковісіньких карликів при конвеєрах, тих юрб близнюків у чергах біля входу в Брентфордський моновокзал, тих людських червів, що роїлися довкола Ліндиного ложа смерті, ту однолику агресивну юрбу. Він поглянув на свою забинтовану ліву руку й здригнувся. — Жах!

— Але як корисно! Вам, бачу, не подобаються наші групи Бокановського, але я запевняю вас, вони той фундамент, на якому будується все інше. Вони — стабілізуючий гіроскоп, який дозволяє ракетоплану держави витримувати неухильний курс. — Басистий голос тремтливо вібрував, рука, жестикулюючи, зображала весь простір і нестримний політ ракетоплана. Красномовність Мустафи Монда майже дорівнювала синтетичним стандартам.

— А хіба не можна обійтися зовсім без них? — затявся Дикун. — 3 тих бутлів-ампул ви можете одержати, що захочете. Чому ви не робите кожного альфою з двома плюсами, коли вже на це йдеться?

— Ну ні, нам ще жити не набридло, — засміявся Монд. — Наш девіз — щастя й стабільність. Суспільство лише з альф обов’язково буде нестабільним і бідолашним. Уявіть собі фабрику, забезпечену робітниками-альфами, тобто окремими й неспорідненими особами з доброю спадковістю і кондиційовано здібними, в певних межах, до вільного вибору й прийняття важливих рішень. Тільки уявіть собі це! — повторив він.

Дикун спробував, але без особливого успіху.

— Це абсурд. Людина, сформована і зумовлена як альфа, збожеволіє, якщо буде змушена виконувати роботу напівнедоумкуватого епсилона, збожеволіє або почне усе трощити. Альфи можуть бути хорошими членами суспільства, але з умовою, що виконуватимуть роботу альф. Лише від епсилона можна сподіватися жертв, пов’язаних з роботою епсилона, тому що для епсилона то не жертви, а лінія найменшого спротиву, звична колія, по якій він має котитися. Він не може себе стримати, він наперед приречений. Навіть після випуску з ампули він усе ще в ній — у невидимій ампулі дитячих і ембріонних рефлексій. Звісно, кожен з нас, — замислено продовжував Головконтролер, — проводить своє життя в ампулі. Але якщо випало бути альфами, наші ампули величезні в порівнянні з ампулами нижчих каст. У менших бутлях ми б тяжко страждали. Не можна наповняти вищекастовим сурогатом шампанського посуд епсилонів. Теоретично це очевидно. Та й практично підтверджено. Кіпрський експеримент дав переконливі результати.

— А що то за експеримент? — запитав Дикун.

— Можете, якщо хочете, назвати його експериментом переливання, — посміхнувся Монд. — А почалося це 473 року ери Форда. Контролери очистили острів Кіпр від усіх попередніх мешканців і заселили спеціально вирощеною групою з двадцяти двох тисяч альф. Їм було передано необхідну сільськогосподарську й промислову техніку, і їх залишили самотужки влаштовувати свої власні справи. В результаті всі теоретичні передбачення точно здійснилися.

Земля як слід не оброблялася, на всіх фабриках страйкували, закони зводилися нанівець, наказів не слухалися, всі альфи, виділені на певний час виконувати чорну роботу, постійно інтригували, щоб дістати кращу роботу, інші, на вигідній роботі, інтригували, щоб за всяку ціну зберегти її за собою. Не минуло й шести років, як спалахнула справжня громадянська війна. Коли дев’ятнадцять тисяч з двадцяти двох загинули, уцілілі одностайно просили Світових Контролерів знову взяти управління в свої руки. Що вони й зробили. І то був кінець єдиного в світовій історії суспільства альф.

Дикун важко зітхнув.

— Оптимальний склад населення, — провадив Мустафа Монд, — змодельований на зразок айсберга — вісім дев’ятих під водою, внизу, а одна дев’ята — над водою, вгорі.

— А чи щасливі ті, хто під водою, внизу?

— Щасливіші, ніж зверху. Щасливіші, наприклад, від ваших друзів, що ось тут, — кивнув Монд на Гельмгольца й Бернарда.

— Незважаючи на огидну працю?

— Огидну? Вони не вважають її такою. Навпаки, вони її люблять. Вона легка і по-дитячому проста. Не перевантажує ні голови, ні м’язів. Сім з половиною годин спокійної, без напруження, праці, а потім таблетка соми, ігри, необмежене парування й стереоконтактні фільми. Чого ще їм бажати? — запитав Мустафа. — Правда, вони можуть побажати скорочення годин праці. І, звичайно, ми могли б їх скоротити. Технічно простіше простого зменшити всі робочі години нижчих каст до трьох або чотирьох годин на добу. Але чи були б вони від того щасливіші? Ні, не були б. Більше як півтора століття тому був проведений експеримент з робочими годинами. Вся Ірландія була переведена на чотиригодинний робочий день. І що з того вийшло? Почалися заворушення й значно збільшилося вживання соми. І більш нічого. Три з половиною години додаткового дозвілля так мало дали людям щастя, що треба було заповнити бездіяльність додатковою сомою. Наше Бюро винаходів забите планами економії праці. Тисячі пропонують їх. — Мустафа Монд широко розвів руками. — І чому ми не втілюємо їх в життя? Заради робітників: було б просто жорстокістю обтяжити їх ще й надмірним дозвіллям. Те ж самісіньке і з сільським господарством. Ми могли б синтезувати всі продукти, кожен кусень того, що споживають люди. Якби схотіли. Але ми не хочемо. Ми воліємо, щоб третина населення харчувалася продуктами, вирощеними на землі. Заради них самих — саме тому, що вирощування харчів на землі потребує більше часу, ніж на фабриці. Крім того, ми мусимо думати й про стабільність. Ми не хочемо перемін. Кожна зміна — загроза для стабільності. Це друга причина, чому ми не поспішаємо втілювати нові винаходи в життя. Кожне відкриття в чистій науці — потенційно революційне; навіть науку доводиться іноді трактувати як можливого ворога. Так, навіть науку.

Науку? Дикун нахмурився. Він знав це слово. Але що воно означає, він не міг сказати. Шекспір і старі індіанці в селищі ніколи не згадували про науку, а від Лінди він чув лише найтуманніші натяки: наука дозволяє робити гелікоптери, наука сміється з танців Врожаю, оберігає шкіру від зморщок, зберігає від псування зуби. Дикун одчайдушно силкувався зрозуміти суть слів Головконтра про науку.

— Так, і це другий пункт у кошторисі стабільності. Не тільки мистецтво неспівмірне зі щастям, але й наука. Наука небезпечна. Доводиться тримати її на ланцюгу і в наморднику.

— Як так? — здивувався Гельмгольц. — Але ж ми завжди говоримо, що наука над усе. Це ж гіпнопедична банальність.

— Тричі на тиждень з тринадцяти до сімнадцяти років, — вставив Бернард. — А вся пропаганда науки в школі…

— Так, але якої науки? — саркастично запитав Мустафа Монд. — Ви не науковці за освітою, отож не можете й судити. А я в свій час був непоганим фізиком. Навіть занадто, щоб усвідомити — вся наша наука — щось на зразок куховарської книжки з правовірною теорією куховарства, в якій нікому не дозволено сумніватися чи ревізувати рецепти, до яких не можна нічого додавати без спеціального дозволу головного кухаря. Тепер я — головний кухар. Але колись я був молодим допитливим кухарчуком. Пробував варити по-своєму. Неправомірне, заборонене варево. Іншими словами — намагався зайнятися справжньою наукою. — Він помовчав хвилину.

- І чим усе закінчилося? — запитав Гельмгольц.

— Майже тим самим, що чекає і вас, хлопці, - зітхнувши, відповів Головконтр. — Мене мало не заслали на якийсь острів.

Коли Бернард почув ці слова, його пойняла істерика.

— Мене? Заслати на острів? — він скочив на ноги, перебіг через кімнату і, вимахуючи руками, став перед Головконтролером. — Не треба засилати мене. Я нічого не зробив. То все вони. Клянуся, що вони, — показував він на Гельмгольца й Дикуна. — О, прошу вас, не посилайте мене в Ісландію. Я обіцяю виправитися, тільки дайте мені нагоду. Прошу, дайте мені таку можливість! — З очей у нього потекли сльози. — Їй-Форду, це їхня провина, — хлипав він. — О, тільки не в Ісландію. О, прошу Вашу фордність, благаю… — І в нападі самоприниження він впав перед Контролером навколішки. Мустафа Монд пробував його підвести, але Бернард знай плазував, благаючи помилування. Врешті Головконтр вимушений був подзвонити до свого четвертого секретаря.

— Покличте трьох служників, — розпорядився він, — і відведіть пана Маркса в спальню. Дайте йому добре подихати газифікованою сомою й покладіть до ліжка — хай проспиться.

Четвертий секретар вийшов і повернувся з трьома близнюками-лакеями в зеленій уніформі. Бернарда, який репетував і схлипував, винесли з кабінету.

— Можна подумати, що йому збираються перерізати горло, — сказав Мустафа Монд, коли за Бернардом зачинилися двері. — Якби в нього було хоч трохи розуму, він зрозумів би, що його покарання є, по суті, винагородою. Його висилають на острів. Тобто посилають туди, де він буде серед найцікавіших чоловіків і жінок у світі. Це ті люди, що з якоїсь причини зробилися занадто самосвідомими особами, щоб пристосуватися в нашому суспільстві. Всі ті, кого не задовольняє правовірність, що мають свої власні незалежні думки… Там кожний є індивідуальністю. Я майже заздрю вам, пане Вотсон.

Гельмгольц засміявся:

— А чому ж тоді ви самі не на острові?

— Тому, що я, все-таки, віддав перевагу іншому, — відповів Головконтролер. — Мені запропонували вибрати: або висилка на острів, де я міг би продовжувати займатися чистою наукою, або ввійти до Ради Контролера з перспективою успадкувати в належний час посаду Головного Контролера. Я вибрав останнє й розпрощався з наукою. Вряди-годи я шкодую за цим, — продовжив він, помовчавши. Щастя — господар суворий; слугувати щастю, особливо щастю інших людей, набагато важче, ніж слугувати істині, якщо ти не кондиційований так, щоб сприймати її мовчки. — Він зітхнув, знову замовк, потім продовжив жвавішим голосом. — Але обов’язок є обов’язок. Він важливіший за власні уподобання. Мене приваблює істина. Я люблю науку. Але істина грізна, а наука для суспільства небезпечна. Настільки небезпечна, наскільки була корисною. Наука дала нам найстабільнішу рівновагу в усій історії людства. Китайська стабільність в порівнянні з нами була безнадійно непевною; навіть примітивні матріархати не були стабільніші за нас, і це, повторюю, дякуючи науці. Але ми не можемо дозволити науці занапастити свої власні досягнення. Ось чому ми так суворо обмежуємо розмах наукових досліджень, ось чому я ледве не опинився на острові. Ми не дозволяємо науці займатися чимсь, крім насущних найневідкладніших проблем. Всім іншим дослідам ретельно ставляться перепони. Забавно буває, - продовжував Мустафа після короткої паузи, — читати, що писали в часи Нашого Форда про науковий прогрес. Тоді, мабуть, уявляли, що науці можна розвиватися безконечно, незважаючи ні на що. Знання вважалося за найвище благо, істина — найвищою вартістю, все інше — другорядним і похідним. Правда, погляди починали мінятися навіть тоді. Сам Наш Форд зробив багато чого, щоб пересунути наголос з правди і краси на комфорт і щастя. Масове виробництво вимагало змін. Універсальне щастя може безупинно крутити колеса, істина й краса так не можуть. І, звичайно, коли маси захопили політичну владу, верховенствувати стали щастя й комфорт, а не істина й краса. Але наперекір усьому, необмежені наукові досліди ще дозволялися. Люди ще продовжували говорити про правду й красу, ніби вони найвищі блага. Так було аж до Дев’ятирічної війни. Вона безцеремонно змусила заспівати по-іншому. Яка користь з правди-істини, краси чи знання, коли довкола вибухають бомби з сибіркою. Тоді, після тієї війни, наука була взята під контроль. Люди тоді були готові погодитися навіть на контрольне регулювання своїх апетитів. Все заради спокійного життя. З того часу ми тримаємо науку в шорах. Звичайно, від цього потерпіла істина, але процвітає щастя. Даром нічого не дається. За щастя треба платити. От за нього ви й платите, пане Вотсон, платите тому, що занадто зацікавилися красою. А я був занадто захопився істиною і теж поплатився.

— Але вас усе-таки не послали на острів, — сказав Дикун, що до цього мовчки слухав.

— Саме цим я й заплатив, — посміхнувся Контролер, — вибравши служіння щастю. Не своєму, а інших людей. Добре, що на Землі вистачає островів, — додав він, трохи помовчавши. — Я не знаю, що б ми робили без них. Мабуть, відправили б вас усіх до смертної камери. Між іншим, пане Вотсон, чи подобається вам тропічний клімат? Наприклад, Маркізькі острови чи Самоа? Чи ви б хотіли місце, яке потребує від людини більшого гарту?

Гельмгольц підвівся зі свого пневматичного крісла.

— Я хотів би жити в зовсім поганому кліматі, - відповів він. — Я вірю, що в суворому кліматі краще писатиметься. Наприклад там, де постійно вітри й шторми…

Головконтр схвально кивнув головою.

— Мені подобається ваш характер, пане Вотсон. Справді, дуже подобається. У такій же мірі, в якій я офіційно зобов’язаний вас осуджувати. — Він посміхнувся. — Ну, а як Фолклендські острови?

— Так, влаштують, я думаю, — відповів Гельмгольц. — А тепер, якщо ви не маєте нічого проти, я піду подивлюся, як там бідолаха Бернард.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

— Пожертвували мистецтвом, наукою — заплатили досить високу ціну за своє щастя, — сказав Дикун, коли вони залишилися один на один. — А може, й ще чимось?

— Ну, звичайно, релігією, — відповів Мустафа. — Колись, перед Дев’ятирічною війною, було таке собі поняття, що називалося Богом. Я вже забув, але припускаю, що ви знаєте все про Бога.

— Та… — завагався Дикун. Він хотів би розказати про самоту, про ніч, про бліде плоскогір’я в місячному світлі, про кручі й стрибок в чорну тінь, про смерть. Хотів, але слів не було. Навіть у Шекспіра нема таких слів.

Головконтр тим часом перейшов на другий бік кабінету, відімкнув великий сейф, врізаний у стіну між книжковими полицями. Відкрилися важкі двері.

— Тема ця завжди дуже цікавила мене, — сказав Монд, риючися в темряві сейфа. Витяг нарешті звідти грубий чорний том. — Ну, ось, наприклад, книга, якої ви ніколи не читали.

Дикун взяв простягнену книжку.

- “Свята Біблія. Старий і Новий Заповіт”, - голосно прочитав він на титульній сторінці.

- І цієї не читали, — показав маленьку книжечку без палітурок.

- “Наслідування Христові”.

- І цієї, - Монд подав третій том.

- “Багатогранність релігійного досвіду. Вільям Джеймс”.

— У мене є багато таких, — сказав Мустафа, знову сідаючи на своє місце. — Ціла колекція старих порнографічних книжок. Бог у сейфі, Форд — на полицях, — показав він з усміхом на свою відкриту бібліотеку — на полиці з книжками, стелажі з читальними машинами, сувоями звукового запису.

— Але якщо ви знаєте про Бога, то чому не говорите їм про нього? — обурено запитав Дикун. — Чому не даєте їм цих книжок про Бога?

— З тієї ж причини, з якої не даємо читати й “Отелло”: книги старі, вони про Бога, яким його уявляли сотні років тому, не про Бога сучасного.

— Але Бог не міняється.

— Зате міняються люди.

— А яка тут різниця?

— Величезна, — сказав Мустафа Монд. Він знову підвівся й пішов до сейфа. — Жив колись чоловік — кардинал Ньюмен, — пояснив він. — Кардинал! — вигукнув патетично. — Це щось на зразок Архіспівальника.

— Я читав про кардиналів у Шекспіра: “Я, Пандульф, Міланський кардинал…”

— Звичайно, ви читали. Ну, значить, жив чоловік, якого звали кардинал Ньюмен. А! Ось і книжка, — він витяг її з сейфа. — Принагідно візьму ще й цю. Її написав чоловік, якого звали Біран де Мен. Він — філософ. Ви знаєте, що таке філософ?

— Мудрець, якому й не снилося, скільки всякого в небесах і на землі, - відразу відповів Дикун, пригадавши слова Гамлета.



— Саме так. Я ще прочитаю вам уривок про те, що йому снилось. Але спочатку послухайте, що писав цей Архіспівальник. — Він відкрив книжку на сторінці, закладеній папірцем, і почав читати: — “Ми не належимо собі, як не належить нам те, що ми маємо. Ми не творили себе і не можемо бути верховними над собою. Ми не господарі собі. Ми Божа власність. І хіба це не щастя так вважати? Хіба є якесь щастя або втіха в тому, щоб гадати, буцімто ми належимо собі? Так можуть думати люди юні й благополучні. Вони можуть вважати, що можливість робити все по-своєму — ні від кого не залежати — не думати про те, чого не видно, бути звільненими від постійної набридливої залежності, вічної молитви, від вічного зіставлення своїх вчинків з волею іншого — це велике благо. Але з віком вони, в свою чергу, виявлять, що незалежність не для людини, що вона для людей неприродна, придатна лише на якусь годину, а все життя з нею не прожити…” — Мустафа Монд замовк, поклав першу книжку і почав гортати сторінки другої. — Візьмемо, наприклад, із Бірона, — забасив він, продовжуючи: — “Людина старішає, вона відчуває в собі те всепроникне почуття слабості, стомленості, недомагання, яке приходить з віком. І так почуваючись, уявляє, заспокоює себе, що лише трохи прихворіла, притлумлює свої страхи тим, що тяжкий стан, мовляв, зумовлений якоюсь дрібницею, від якої можна легко відкараскатись, а від хвороби зцілитися. Марні сподівання! Хвороба ця — старість — жахлива болячка. Кажуть, що страх перед смертю й тим, що буде після неї, примушує людей похилого віку вдаватися до релігії. Але мій власний досвід переконав мене, що незалежно від таких побоювань чи гадань, релігійність посилюється відповідно до старіння, посилюється в міру того, як пристрасті стихають, а прагнення й почуття менше збуджуються й менше збудливі, розум починає працювати спокійно, розсудливо, його менше баламутять образи, бажання й розваги, якими колись захоплювався. Ось тут і виринає Бог, як із-за хмари; душа наша відчуває, бачить, звертається до джерела всякого світла, звертається природно й неминуче, бо тепер усе, що давало почуттєвому світу життя й чарівність, почало від нас втікати, тепер те позірне існування більше не підтримується враженнями зсередини або ззовні, тепер ми відчуваємо потребу опертися на щось тривале, щось таке, що ніколи не підведе, — на реальність, на абсолютну й вічну правду. Так ми неухильно звертаємося до Бога, бо це релігійне почуття за своєю природою таке чисте, таке чудове для душі, яка пізнає його, що воно компенсує нам усі інші наші втрати”. — Мустафа Монд закрив книжку й відкинувся в кріслі. — Серед багатьох речей на землі й на небі цим філософам і не снилося все це (він повів навколо рукою), ми і наш сучасний світ. “Від Бога можна не залежати, доки ви молоді й благополучні, все життя незалежним не проживеш”. Ну, а в нас молодості й добробуту вистачає. Що ж виходить? Очевидно, те, що ми можемо бути незалежними від Бога. “Релігійне почуття компенсуватиме нам усі наші втрати”. Але в нас немає жодних втрат, щоб їх компенсувати; релігійність стає зайвою. І для чого нам треба шукати заміну молодечих жадань, коли ті жадання ніколи не вичерпуються? Заміняти молоді розваги, коли ми до останнього дня втішаємося й жируємо як завжди? Навіщо нам спочивати, коли наш розум і тіло знаходять радість в активності? Навіщо нам заспокоєння, коли в нас є сома? Навіщо непорушна підвалина, коли є міцний суспільний лад?

— По-вашому, Бога нема?

— Ні, можливо, й навпаки, що є.

— Тоді ж чому…

Мустафа Монд не дав закінчити.

— Але Бог проявляє себе по-різному в різні епохи. У передмодерні, дофордівські часи він проявляв себе, як описано в цих книгах. Тепер…

— Ну, а як тепер? — нетерпеливився Дикун.

— Тепер він проявляє себе в своїй відсутності — неначе його немає зовсім.

— Самі винні.

— Називайте це хибою цивілізації. Бог не співмірний з цивілізацією, машинерією, науковою медициною й загальним щастям. Доводиться робити свій вибір. Наша цивілізація вибрала машинерію, медицину й щастя. Через це я й тримаю ці книжки в сейфі. Вони непристойні. Вони б викликали обурення у чита…

— Але хіба, — перервав його Дикун, — не природно відчувати, що є Бог?

— З таким же правом ви можете запитати, чи природно застібати штани “блискавкою”, - саркастично сказав Контролер. — Ви нагадуєте мені одного горезвісного писаку, якого звали Бредлі. Він визначив філософію як знаходження сумнівних причин для обґрунтування інстинктивної віри. Неначе справді можна вірити інстинктивно! Людина вірить тому, що вона так зумовлена, вихована. Обґрунтування сумнівними причинами того, в що людина вірить через інші сумнівні причини, — ото й є філософія. Люди вірять у Бога тому, що їх так виховали.

— Але все одно, — наполягав Дикун, — вірити в Бога природно, коли ти самотній — зовсім один серед ночі — і думаєш про смерть…

— Але в нас самотності нема, — сказав Мустафа Монд. — Ми програмуємо нелюбов до усамітнення й так влаштовуємо життя, що майже неможливо коли-небудь лишитися на самоті.

Дикун сумно кивнув головою. У Малпайсі він страждав від того, що його не допускали до громадського життя селища, а тепер у цивілізованому Лондоні страждав, що не може втекти від громадської діяльності, не може побути на самоті.

— Пригадуєте з “Короля Ліра”? — нарешті, подумавши, сказав Дикун: — “Боги справедливі; і приємні для нас пороки стають знаряддям нашої кари. Тебе зачато в темнім закапелку — й тебе покарано проваллям сліпоти”. Йому це коштувало втратою очей. А Едмунд відповідає (ви пам’ятаєте, Едмунд поранений, вмирає): “Так, ти правду мовиш. Колесо долі зробило повне коло, й мені кінець”. Як же з цим тепер? Є, виходить, Бог, що керує всім, карає й винагороджує?

— А чи є? — в свою чергу запитав Монд. — Ви можете насолоджуватися з безплідною дівицею скільки завгодно, не боячися, що син вашої полюбовниці вийме вам очі. “Колесо зробило повне коло, й мені кінець”. А чи повалено сучасного Едмонда? Він сидить собі в пневматичному кріслі, обхопивши дівочу талію, дивиться стереоконтактний фільм, висмоктує з жувальної гумки статевий гормон. Боги справедливі. Не заперечую. Але Божий кодекс законів у кінцевому підсумку диктується людьми, які організовують суспільство. Провидіння діє за підказкою людей.

— А ви певні цього? — запитав Дикун. — Чи ви твердо впевнені, що Едмунд у тому пневматичному кріслі не покараний так само тяжко, як той Едмунд, смертельно поранений і закривавлений? Боги справедливі. Хіба не зробили вони з приємних йому пороків знаряддя його деградації?

— Деградації? У зіставленні з чим? Як щасливий працелюбний споживач, громадянин, Едмунд досконалий. Звісно, якщо взяти когось іншого, відмінного від нашого стандарту, то можна говорити й про деградацію. Але треба дотримуватися одного розряду постулатів. Не можна грати в електромагнітний гольф за правилами ескалаторного гандболу.

- “Але цінність незалежна від волі, - процитував Дикун із “Троїла й Крессіди”. — Достойне вже само по собі достойне, а не тільки за цінником”.

— Ну-ну, — запротестував Мустафа Монд. — Твердження досить спірне, чи не так?

— Якби ви думали про Бога, то не дозволяли б собі деградувати, тішачись приємними пороками. Була б тоді й у вас підстава терпляче переносити страждання, здійснювати героїчні вчинки. Я бачив це в індіанців.

— Не маю сумніву, бачили, — сказав Мустафа Монд. — Але ж ми не індіанці. Цивілізованій людині немає жодної потреби терпіти будь-що по-справжньому неприємне. А щодо героїчних вчинків, то — Форде борони від подібних помислів. Якби люди почали діяти за власною ініціативою, весь суспільний лад полетів би шкереберть.

— Ну, а самозречення, самопожертва? Якби ви. мали Бога, то мали б підставу до самозречення.

— Але індустріальна цивілізація можлива лише тоді, коли не існує самозречення, коли люди не цураються бажань, а навпаки, сприяють їм, наскільки дозволяє економіка. Інакше зупиняться машини.

— Ви мали б тоді підставу для цнотливості! — сказав Дикун, трохи зачервонівшись.

— Але цнотливість породжує пристрасть, породжує неврастенію. А пристрасть і неврастенія породжують нестабільність. А нестабільність — кінець цивілізації. Міцна цивілізація немислима без багатьох пороків.

— Але Бог — причина всього шляхетного, піднесеного й героїчного. Якби ви мали Бога…

— Мій дорогий молодий друже, — сказав Мустафа Монд, — цивілізація не має абсолютно ніякої потреби в шляхетності й героїзмі. Ці штуки є симптомами політичної неспроможності. У правильно організованому суспільстві, як наше, ніхто не має жодної потреби бути шляхетним або геройським. Для виявлення цих якостей необхідна повна нестабільність. Там, де війни, де в душі людини точиться боротьба між обов’язком і потягом серця, де є спокуси, яким доводиться протистояти, де є предмети кохання, за які треба боротися або боронити, — там, мабуть, справді є якийсь сенс в шляхетності й героїзмі. Але тепер немає воєн. Ми пильно стежимо, щоб не було надмірної любові. Конфліктів між обов’язком і потягом серця не виникає, люди так кондиційовані, що вони просто не можуть не робити того, що повинні робити. Те, що вони повинні робити, назагал, таке приємне, а багатьом природним імпульсам такий широкий простір, що по суті, немає потреби утримуватися від спокус. А якщо коли-небудь людину спіткає неприємність, то в нас завжди є сома, щоб відпочити від реальності, незлагод. І та ж сома притлумить вашу злість, примирить з ворогами, зробить вас лагідним, витривалим й довготерпеливим. У минулому, щоб досягти цього, і то після багатьох років тяжкого морального вишколу, треба було докласти великих зусиль. Тепер ви ковтаєте дві-три півграмові таблетки — і відразу все в нормі. Тепер кожен може бути добродійним. Ви можете носити з собою принаймні половину своєї моральності у флакончику. Християнство без страждань — ось що таке сома.

— Але страждання необхідні. Згадайте, що говорив Отелло: “Якщо після кожної бурі така тиша, то хай дмуть вітри, поки смерті не збудять”. Один з індіанців розказував нам про Дівчину з Мацаки. Юнаки, які хотіли з нею одружитися, мали до обіду скопати її город. Робота здавалася легкою, але там були мухи й комарі, не прості, а казкові… Більшість хлопців не могла витримати укусів комарів і мух. Але той, що зміг, узяв дівчину.

— Поетично! Але в цивілізованих країнах, — сказав Головконтролер, — з дівчатами можна кохатися, не копаючи городів, і в нас немає жалючих комарів і мух. Ми позбавилися їх століття тому.

Дикун кивнув головою і насупився.

— От, от, саме позбавилися. Це на вас схоже. Всього неприємного ви позбавляєтеся, замість того, щоб стійко переносити. “Чи благородніше терпіти каміння й стріли образливої долі в серці, чи взятися за зброю проти безкрайого моря лиха й у боротьбі перемогти…” Але ви не робите ні того, ні другого. Ані терпите, ані боретеся. Ви просто скасовуєте каміння й стріли. Занадто легкий вихід.

Він раптом замовк — згадав про свою матір. У кімнаті на тридцять сьомому поверсі Лінда дрімотно плавала в морі співучого світла й напарфумованих пестощів — пливла геть з простору й часу, з в’язниці своїх спогадів, своїх звичок, своєї старості й обрезклого зів’ялого тіла. А Томасик, екс-директор Інкубаційно-Кондиціювального Центру, все ще в сомовідпустці, загасив сомою приниження й біль і тепер раює в світі, де не чути страшних слів і глузливого сміху, де немає перед очима огидного обличчя, спітнілих одряхлілих рук, що обіймають його шию. Він — у чудовому світі…

— Вам би хоч трохи зазнати страждань, — продовжував Дикун, — а то у вас тут занадто все дешеве…

(“Дванадцять з половиною мільйонів, — заперечив колись Генрі Фостер, почувши від Дикуна цей докір. — Дванадцять з половиною мільйонів — ось скільки коштує нам новий Кондиціювальний Центр. Ні цента менше”.)

- “Усе, що смертне і непевне, тій долі виявляй, у вічі смерті й небезпеки навіть із-за порожнього яйця відважно зазирай”. Чи не принадно, чи не мудро? — запитав, дивлячися на Мустафу Монда. — Якщо навіть залишити Бога в спокої. Хоча, звичайно, Бог був би для цього вагомим фактором. Хіба нема ніякого сенсу й радості в доланні життєвих небезпек?

— Ні, сенс є та ще й чималий, — відповів Головконтр. — Час від часу чоловікам і жінкам необхідно стимулювати свої надниркові залози.

— Що? — перепитав Дикун, не зрозумівши.

— Надниркові залози. У них одна з передумов досконалого здоров’я. Тому проходження через ССП примусове.

— ССП?

— ССП — Сурогат Сильної Пристрасті. Регулярно, раз на місяць, ми насичуємо організм адреналіном. Це фізіологічний еквівалент страху й люті. Люті Отелло, що вбиває Дездемону, і страху Дездемони, яку вбивають. Даємо тонізуючий ефект убивства без ніяких незручностей.



— Але мені подобаються незручності.

— А нам — ні, - сказав Контролер. — Ми воліємо жити комфортабельно.

— Але я не хочу комфорту. Я хочу, щоб був Бог, поезія, справжня небезпека, я хочу, щоб була свобода, хочу, щоб була чеснота. Я хочу, щоб був гріх.

- Інакше кажучи, ви хочете, вимагаєте права бути нещасним.

— Хай буде й так, — задерикувато сказав Дикун. — Так, я вимагаю права бути нещасним.

— Не кажучи вже про право на старість, каліцтво й імпотенцію, право на сифіліс і рак, право недоїдати, бути вошивим, право жити з постійним страхом перед завтрашнім днем, право заражатися черевним тифом, право мучитися нестерпними болями.

Запала довга мовчанка.

— Так, це все мої права, я їх вимагаю.

— Будь ласка, якщо хочете, — знизав плечима Мустафа Монд.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка