Розділ перший



Сторінка8/10
Дата конвертації06.05.2016
Розмір1.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Госпіталь для вмираючих у Парк-Лейн був шістдесятиповерховою вежею, облицьованою лимонними кахлями. Коли Дикун вийшов з таксікоптера, караван весело-кольорових катафалків вихором знявся з даху й помчав через парк на захід до крематорію в Слау. Біля входу до ліфта головний вахтер дав йому потрібну інформацію, і він опустився до вісімдесят першої палати для швидко дряхліючих, як пояснив вахтер.

У великій сонячній кімнаті, пофарбованій у жовте, стояло двадцять ліжок. Усі були зайняті. Лінда помирала в товаристві з усіма новочасними вигодами. Постійно звучали синтетичні мелодії. У ногах кожної помираючої пацієнтки стояв телевізор. Телевізор і парфумний кран були включені з ранку до ночі. Кожні чверть години автоматично мінявся головний компонент парфумів.

— Ми намагаємося, — пояснювала медсестра, яка взяла Дикуна під свою опіку ще на порозі кімнати, — створити досить приємну атмосферу — щось середнє між першокласним готелем і стереоконтактним палацом. Якщо ви розумієте, що я хочу сказати…

— Де вона? — запитав Дикун, ігноруючи чемні пояснення.

— Ви, я бачу, поспішаєте, — ображено сказала медсестра.

— Невже нема надії? — запитав Дикун.

— Ви хочете сказати — надії на одужання? — Він кивнув. — Звичайно, ні найменшої. Коли вже когось присилають сюди, то… — Вражена виразом горя на обличчі Дикуна, вона здивовано затнулася. — Але що з вами? — Вона не звикла до такої поведінки відвідувачів (та й відвідувачів такого сорту приходило сюди небагато). — Ви що, нездужаєте?..

Він похитав головою.

— Вона моя мати, — сказав ледве чутно.

Медсестра позирнула на нього переляканими очима, потупилася, а її шия й обличчя густо почервоніли.

— Проведіть мене до неї, - попрохав Дикун, намагаючись говорити спокійно.

Все ще червона від сорому, вона повела його через палату. Свіжі й незмарнілі обличчя (бо процес старіння проходив так швидко, що вони не встигали зів’янути, згасали тільки серце й мозок) поверталися, коли вони минали ряди ліжок. Їх проводжали пусті, байдужі очі людей, що впали в друге дитинство. Дикуна від тих поглядів трусило, як у лихоманці.

Лінда лежала в довгому ряді ліжок останньою, під стіною. Опершися на подушки, вона дивилася півфінал чемпіонату з тенісу, що його показували, вимкнувши звук, у зменшеній репродукції на екрані телевізора, який стояв у ногах ліжка. Сюди й туди в освіченому квадраті гасали, як рибки в акваріумі, маленькі фігурки — німі, але збуджені мешканці іншого світу.

Лінда дивилася й тупо, безтямно усміхалася. На її блідому обрезклому обличчі застиг вираз ідіотського щастя. Час від часу її очі заплющувалися, і здавалося, що вона дрімає. Потім, здригнувшись, вона прокидалася — і знову перед нею гасали тенісисти. У вухах суперголос виспівував “Обнімай мене, поки не сп’янію”, теплі подуви пахощів вербени линули з вентилятора над її головою. І від тих образів, звуків і запахів, у мареві, в якому все це, перетворене й прикрашене сомою, спліталося в один райдужний сон, Лінда знову усміхалася щербатою, дитинно-радісною усмішкою задоволення.

— Мені треба йти, — сказала медсестра. — Прибула на екскурсію група дітей. Маю їх супроводити. А крім того, ще й пацієнтка № 3, - показала вона на одне з ліжок, — щохвилини може померти. А ви будьте як удома, — і швидко відійшла.

Дикун сів біля ліжка.

— Ліндо, — прошептав він, беручи її за руку.

На звук свого імені вона обернулася. Її затуманені очі прояснилися, впізнаючи. Вона потисла йому руку, всміхнулася, поворушила губами, й раптом її голова впала на груди. Вона заснула. Він дивився на неї, на її немічне тіло, силкуючись побачити те молоде, ясне обличчя, яке схилялося над його дитинством у Малпайсі, пригадуючи (він заплющив очі) її голос, її голос, її рухи, всі події їхнього життя. “Стрептокок Ге — до Бамбурі Те…” Як вона гарно співала! А ті дитячі вірші, таємничі й чарівливі!

А Бе, Це, вітамін Де

У трісковій печінці кожен знайде.

Пам’ять воскресила Ліндин голос і слова, і на очі навернулися сльози. А уроки читання: “Тут кіт, там дід”, “Елементарні інструкції для бета-працівників ембріонного сховища”. І довгі вечори біля вогню або в літній час на даху маленького будинка, коли вона розповідала про Інше Місце поза резервацією — про те дивне, прекрасне Інше Місце, пам’ять про яке, як про небо, рай добра й краси, до цього часу живе в хлопцеві непогасно, неопоганена знайомством із дійсністю, з реальним Лондоном, з цими цивілізованими чоловіками й жінками.

Раптом почувся вереск дитячих голосів, Джон розплющив очі, нашвидку втер сльози й оглянувся. До палати вливався безконечний потік ідентичних восьмирічних хлопчиків-близнюків. Близнюк за близнюком, близнюк за близнюком — справжнє страхіття, як у кошмарному сні. Їхні обличчя, чи радше одне, безконечно повторюване обличчя, з блідими витріщеними очима, з одним, як у мопса, ніздрястим носом. На всіх уніформа кольору хакі. Роти в усіх розкриті. Перегукуючись, лементуючи, ввірвалися вони до палати, і за мить кімната зароїлася ними. Вони юрмилися між ліжками, дерлися на них, лазили попід ними, заглядали в телевізори й кривлялися перед пацієнтками.

Лінда їх здивувала й стривожила. Групка їх товпилася у ногах ліжка, вдивляючися з переляканою й дурнуватою цікавістю тварин, що раптово зіткнулися з невідомим.

— О, дивись, дивись, — перемовлялися вони тихими збентеженими голосами. — Що з нею? Чому вона така товста?

Вони ніколи раніше не бачили такого обличчя, перед ними завжди були обличчя моложаві, з тугою гладенькою шкірою, тіла стрункі й незгорблені. В усіх умираючих шістдесятилітниць мав бути вигляд дівчат. А Лінда у свої сорок чотири здавалася виродком, зів’ялим відворотним чудовиськом.

— Яке страховидло, — шепталися діти. — Ти глянь на її зуби!

Раптом із-під ліжка, між Джоновим стільцем і стіною, вискочив мопсолиций близнюк і став пильно вдивлятися в Ліндине сонне обличчя.

— Гей, — почав він і раптом заверещав, не закінчивши речення.

Дикун схопив його за комір, переніс через стілець і дав запотиличника — хай верещить деінде.

На вереск прибігла старша медсестра.

— Що ви йому зробили? — накинулася вона на Дикуна. — Як ви смієте бити дітей!

— А ви не пускайте їх до цього ліжка, — голос Дикуна тремтів з обурення. — І взагалі, навіщо тут ці брудні шибеники? Це неподобство!..

— Неподобство? Та ви що? Вони ж тут кондиціюються проти страху смерті. Майте на увазі, - сварливо попереджала старша медсестра, — якщо ви заважатимете їхньому кондиціюванню, я викличу санітарів і вони викинуть вас звідси.

Дикун звівся на ноги й ступив до неї крок. Його рухи й вигляд були такі грізні, що медсестра з жахом відсахнулася. З великим зусиллям він стримав себе, мовчки повернувся й знову сів біля ліжка.

— Я вас попередила, — заспокоївшись, але ще знервовано й непевно сказала медсестра. — Отож майте на увазі..

Але все-таки вона відвела надто допитливих близнюків у другий кінець палати, де інша медсестра організувала сидячу гру “лови блискавку”.

— Біжи, любонько, підкріпися чашечкою кофеїнового розчину, — не то наказала то дозволила старша медсестра. Мовила — й знову відчула самовпевненість і бадьорість. — Нумо, дітки! — гукнула вона владно.

Лінда неспокійно поворухнулася, розплющила очі, непевно озирнулася й знову заснула. Сидячи біля неї, Дикун старанно намагався втішити свою душу спогадами. “А, Бе, Це, вітамін Де”, - повторював він про себе, ніби ці слова були заклинанням, що поверне мертве минуле до життя. Але заклинання не допомагало. Любі спогади вперто відмовлялися оживати, воскресало лише ненависне, спогади про ревнощі, гидоту й нещастя. Попе з пораненим кровоточивим плечем, огидно п’яна сонна Лінда. І дзижчання мух довкола пролитого мескалю на підлозі біля ліжка, і хлопці, що вигукували їй услід образливі прізвиська… О, ні, ні! Він зажмурився і струснув головою, напружено відганяючи ці спогади. “А, Бе, Це, вітамін Де…” Він намагався уявити, як він сидить у неї на колінах, а вона, обійнявши його, співає-колисає перед сном: “А, Бе, Це, вітамін Де, вітамін Де, вітамін Де…”

Хвиля електросупермузики піднеслася до млосного крещендо, а в парфумній циркуляційній системі вербена раптом змінилася на густу сильну пачуль. Лінда поворухнулася, прокинулась, збентежено глянула на півфіналістів на екрані телевізора, потім, підвівши голову, раз чи двічі нюхнула оновлений аромат і всміхнулася по-дитячому блаженно.

— Попе, — прошепотіла вона й заплющила очі. — О, як мені гарно, я так… — вона зітхнула й занурилася в подушки.

— Ліндо, — благав Дикун. — Невже ти мене не впізнаєш? — Він старався, робив усе, що в його силах; чому ж у неї знову на думці Попе? Він ледь не до болю стис її зів’ялу руку, ніби хотів силоміць відвернути від марева сороміцьких насолод, низьких і ненависних спогадів, повернути в сучасність, до дійсності. Страшної, жахливої дійсності, але високої, значливої і вкрай важливої саме через неминучість того, що робить її такою страшною. — Невже не впізнаєш мене, Ліндо?

Він відчув слабкий потиск у відповідь. Сльози набігли йому на очі. Він схилився й поцілував матір.

Губи її ворухнулися.

— Попе, — знову прошепотіла вона й немов облила Джона відром помиїв.

Він закипів гнівом. Тяжке горе, якому ось уже двічі завадили вилитися до кінця сльозами, переросло в несамовиту лють.

— Але ж я Джон, Джон! — у стражденному розпачі він ухопив її за плечі й труснув.

Повіки Лінди здригнулися; пробуджуючись, вона побачила його й упізнала: “Джон!” Але зразу ж перенесла його живе обличчя, живі руки, які боляче струшували її, в уявний внутрішній світ дивно перетвореної супермузики, пачулі й суперголосу, між перетворені спогади й дивно зміщені образи з її сновидінь. Це Джон, її син, але їй примарилося, що він утрутився в райський Малпайс, де вона насолоджувалася сомовідпочинком з Попе. Дикун сердиться, що вона любить Попе, він трясе її тому, що Попе поряд із нею в ліжку… А хіба було щось зле в тому, ніби не всі цивілізовані люди так кохаються? “Кожний належить кожному іншому…” Її голос раптом перейшов у майже нечутне хрипіння, що стихало, рот розкрився, відчайдушно хапаючи повітря. Але легені ніби розучилися дихати. Вона спробувала закричати, але не змогла видавити й звуку. Лише вирячені очі волали про те, як вона страждає. Вона піднесла руки до горла, мовби скрюченими пальцями хапала повітря — повітря, яким уже не могла дихати, повітря, яке для неї перестало існувати.

Дикун стояв, схилившись над нею.

— Що з тобою, Ліндо? Що з тобою? — питав він, здавалося, благаючи, щоб вона його заспокоїла. У погляді Лінди він побачив невимовний жах — жах і, як йому здалося, докір. Вона спробувала звестися, але впала знову в подушки. Її обличчя спотворилося, губи посиніли. Дикун обернувся й побіг до дверей палати. — Швидше, швидше! — закричав він до медсестри. — Швидше!

Стоячи в центрі кола серед близнюків, які гралися в “лови блискавку”, старша медсестра озирнулася. Спочатку здивувалася, і тут же, осудливо хмурячись, мовила:

— Не кричіть! Подумайте про малюків. Ви можете завадити… що ви робите? — Він вскочив у коло. — Обережно! — Дитина, яку він зачепив, заплакала.

— Швидше, швидше! — Дикун схопив її за руки й потягнув за собою. — Швидше! Нещастя! Я її вбив…

Коли вони підійшли до ліжка, Лінда вже була мертва.

Дикун застиг у заціпенілому мовчанні, потім упав на коліна і, затуливши обличчя руками, заридав.

Медсестра нерішуче поглядала то на молодика, що впав навколішки біля ліжка (скандальний вияв емоцій!), то на близнюків (бідні діти!), які перестали гратися в “лови блискавку” і спостерігали з протилежного кінця палати, вп’явшися своїми очима й ніздрями у скандальну сцену біля ліжка номер двадцять. Заговорити з ним? Спробувати урезонити, повернути до пристойності? Нагадати йому, де він і якої страшної шкоди завдає цим невинним малюкам, руйнуючи їхнє суспільно корисне кондиціювання проти страху смерті цим огидним галасом. Так ніби смерть — це справді щось жахливе. Чи ж варт отак рюмсати з приводу якоїсь одної особи? У дітей можуть зародитися найзгубніші думки про смерть, можуть укоренитися зовсім хибні, цілковито антигромадські рефлекси й реакції. Підійшовши впритул, вона торкнула Дикуна за плече.

— Чи не можна б поводитись пристойніше? — неголосно, але сердито сказала вона.

Та озирнувшися, побачила, що півдюжини близнят уже схопилося й поспішає до них. Коло розпалося. Ще мить і… Ні, цим ризикувати не слід: смертевиховання цілої групи може бути відкинене назад на шість чи сім місяців. Вона поквапилась до своїх вихованців.

— А кому шоколадного тістечка? — запитала вона голосно й весело.

— Мені! — закричала хором вся бокановськифікована група. Ліжко номер двадцять було геть забуте.

— О Боже, о Боже, о Боже… — повторював Дикун подумки. У хаосі горя й каяття, які сповнювали його душу, залишилося тільки це слово. — О Боже, — прошепотів він. — Боже…

— Що це він балакає? — пролунав поряд виразний і пронизливий голос, перекриваючи рулади супермузики.

Дикун здригнувся, відвів руки від обличчя й оглянувся. П’ятеро близнюків у хакі, кожний із недогризком шоколадного тістечка в правій руці, з однаковими обличчями, по-різному замурзаними рідким шоколадним кремом, стояли рядком, по-мопсячи витріщившись на нього. Коли він обернувся до них, вони дружно й весело вищирили зуби. Один з них вказав своїм недоїдком на Лінду.

— Що, вже вмерла?

Дикун якусь мить мовчки дивився на них. Потім мовчки звівся на ноги й мовчки, повільно пішов до дверей.

— Що, вже вмерла? — дріботів поряд допитливий близнюк.

Дикун глянув на нього й відштовхнув. Близнюк упав на підлогу й негайно заверещав. Дикун навіть не озирнувся.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Чорноробочий персонал Госпіталю для вмираючих складався зі ста шістдесяти двох дельт, поділених на дві бокановськифіковані групи: в одній вісімдесят чотири рудоголові жінки, у другій — сімдесят вісім чорнявих довгоголових чоловіків. О шостій годині, коли кінчався робочий день, обидві групи збирались у вестибюлі, де замісник помічника касира видавав їм належний раціон соми.

Вийшовши з ліфта, Дикун опинився між них. Але його свідомість була заповнена думками про смерть, почуттям горя і каяття. Неуважно, не усвідомлюючи того, що робить, він проштовхувався крізь натовп.

— Чого пхаєшся? Куди прешся?

З багатьох окремих горлянок лунали лише два голоси — тоненький і басовитий. Безконечно повторені, ніби в ряді дзеркал, перед ним були два обличчя. Одне — безволосе, у ластовинні, облямоване рудою парослю, друге — тонке, дзьобате, щетинисте, два дні неголене. Вони сердито оберталися до нього з усіх боків; гострі стусани ліктями під ребра примусили його очутитися. Він оглянувся й побачив, із почуттям огиди й жаху, що його знову оточує нестерпний, маячний, цілодобовий кошмар невиразної одноманітності. Близнята, близнята… Як черва, що опоганює все навкруг, вони роїлися, оскверняючи таїну Ліндиної смерті. І тут черви, але більші, дорослі, повзали через його горе й каяття. Він зупинився й спантеличеними, переляканими очима вп’явся в юрбу, одягнену в хакі, посеред якої він вивищувався на цілу голову. “Скільки чудових створінь!” — спливли в пам’яті, глузливо підсміюючись, співучі слова — “Яке досконале людство! О прекрасний новий світ…”

— Розподіл соми! — закричав гучний голос. — Прошу в чергу! Не затримуватися!

Відчинилися двері, і до вестибюлю занесли стілець і стіл. Оголосивший видачу молодий моторний альфовик приніс чорний залізний сейфик. Юрма близнюків зустріла його неголосним, задоволеним гуготінням. Про Дикуна вони забули, їхня увага була прикута до чорної скриньки, яку молодик поставив на стіл і став відмикати. Віко нарешті відкрилося.

— О-о-о! — одночасно вирвалося в усіх ста шістдесяти двох дельтовиків, ніби перед ними спалахнув феєрверк.

Роздавач вийняв пригорщу маленьких коробочок.

— Ну, от, — владно сказав він, — прошу підходити. По одному і не штовхайтеся!

По одному, не штовхаючись, підступали близнюки до столу. Спочатку двоє чоловіків, за ними жінка, потім ще один чоловік, а за ним три жінки, потім…

Дикун стояв і спостерігав. “О прекрасний новий світ! О прекрасний новий світ…” Ці слова зазвучали, здавалося, інакше. Нещодавно вони глузували з нього в час нещастя й каяття, та ще яким огидним, цинічним був той глум! По-диявольськи сміючись, вони підсилювали мерзотну ницість, бруд, нудотну потворність кошмару. Тепер же вони раптом закликали трубним гласом до оновлення, до зброї. “О прекрасний новий світ!” Міранда проголошувала можливість світу краси, можливість перетворення навіть кошмару в щось гарне й високе. “О прекрасний новий світ!” — це був виклик, наказ.

— Гей, кінчай штовханину! — гарикнув заступник помічника касира. Він з гуркотом закрив віко своєї скриньки. — Я припиню видачу, якщо ви не наведете належного порядку.

Дельти побурчали, трохи поштовхалися й затихли. Погроза подіяла. Залишитися без соми — який жах!

— Ось так краще! — сказав молодик і знову відкрив скриньку.

Лінда жила невільницею, Лінда вмерла. Інші повинні жити вільно, а світ треба зробити прекрасним. Спокута, обов’язок. І раптом Дикуна осяяло — ніби розкрилися віконниці — стало ясно, що йому слід робити.

— Наступний! — наказав роздавач.

Підійшла наступна жінка-хакі.

— Стоп! — гукнув Дикун дзвінким гучним голосом. — Зупиніться! — Він пропхався до столу. Дельти з подивом дивилися на нього.

— Форде, — пробурмотів, стримуючи подих, роздавач. — Це Дикун. — Йому стало страшно.

— Слухайте, прошу вас! — кричав Дикун. — Слухайте… — Він ніколи раніше не говорив перед публікою, і йому було важко віднайти потрібні слова. — Не беріть цю жахливу мерзоту! Це ж отрута, справжня отрута.

— Гей, містере Дикун, — улесливо усміхався роздавач. — Коли ваша ласка, дозвольте мені…

— Це ж отрута і для душі, і для тіла.

— Так, але дозвольте мені продовжувати роздачу, добре? От хороший хлопець! — Він поплескав Дикуна по руці з обережною ніжністю людини, що гладить лютого звіра. — Тільки дозвольте мені…

— Ніколи! — закричав Дикун.

— Але послухайте-но, друзяко…

— Викиньте геть усю цю жахливу отруту.

Слова “викиньте геть” пробилися через пласти нерозуміння, дійшли до свідомості дельт. Натовп сердито загув.

— Я прийшов дати вам свободу, — сказав Дикун, звертаючися до близнюків. — Я прийшов…

Далі роздавач не став слухати, він непомітно вислизнув з вестибюлю і поспішно почав гортати телефонну книжку, шукаючи потрібний номер.

— Отож, його нема вдома, його нема в мене, і він не в тебе, — дивувався Бернард. — Його також нема ні в “Афродиторії”, ні в Центрі, ні в Інституті. Куди ж він подівся?

Гельмгольц стенув плечима. Повернувшися з роботи, вони сподівалися застати Дикуна в одному із звичайних місць зустрічі, але по ньому не було й знаку. Це дратувало, бо вони мали намір заскочити на Гельмгольцевому чотиримісному спортивному гелікоптері до Біарріца. Так можна й на обід запізнитися.

— Почекаємо ще п’ять хвилин, — сказав Гельмгольц. — Якщо не появиться, то ми…

Задзвонив телефон. Гельмгольц узяв трубку.

— Алло: Я вас слухаю, — довга пауза, потім: — Форд усемогутній! — вигукнув Гельмгольц. — Буду негайно.

— Що сталося? — запитав Бернард.

— Дзвонив мій знайомий з лікарні, що на Парк-Лейн, — сказав Гельмгольц. — Там Дикун бешкетує. Здається, здурів. Відкладати не можна. Летиш зі мною?

Вони побігли по коридору до ліфта.

— Невже вам подобається бути рабами? — почули вони голос Дикуна, коли зайшли до вестибюля умиральні. Його обличчя розчервонілося, очі палахкотіли пристрастю й обуренням. — Чи вам подобається бути дітьми, сосунцями, що вміють лише скиглити й каятися? — додав, роздратований тваринною безглуздістю тих, кого прийшов визволяти. Але образи не пробивали панцира їхньої дурості. Вони непорозуміло дивилися на нього з пустим виразом тупої похмурої ворожості. — Так, каятися! — ще голосніше крикнув він. Горе й каяття, співчуття й обов’язок тепер були забуті, все поглинула непереборна ненависть до цих недолюдей, виродків. — Невже не хочете бути вільними людьми? Чи ви навіть не розумієте, що таке мужність і свобода? — Лють надала йому красномовності, слова приходили легко й швидко. — Не розумієте? — повторив він і знову не одержав відповіді. — Що ж, гаразд. Тоді, - безжалісно продовжував він, — я вас навчу. Я примушу вас бути вільними, хочете ви цього чи ні. - І, розчахнувши вікно, що виходило на внутрішній двір, він почав жменями викидати маленькі коробочки з таблетками соми.

Якусь хвилину юрба в хакі стояла, остовпівши від подиву й жаху, при видовищі цього страшного блюзнірства.

— Він сказився, — прошепотів Бернард, широко розплющивши очі. — Вони вб’ють його. Вони його…

Раптом юрба заревіла, грізно сколихнулася й посунула на Дикуна.

— Порятуй його, Форде! — сказав Бернард і відвернувся.

— На Форда надійся та й сам не плохуй! — проголосив зі сміхом (радісним сміхом!) Гельмгольц і кинувся в юрбу рятувати Дикуна.

— Свобода! Вільними! — вигукував Дикун і одною рукою продовжував викидати сому у двір, а кулаком другої бив по одноманітних обличчях своїх супротивників. — Вільними! — Раптом поруч нього опинився Гельмгольц — незрадливий приятель Гельмгольц і теж почав відбиватися кулаками й викидати жменями отруту через відчинене вікно. — Нарешті й ви люди — змужніли! — І ось уже соми більше нема. Дикун підняв касову скриньку й показав дельтам її чорну порожнечу. — Ви вільні!

Ревучи й скиглячи з подвоєним, завзяттям натовп навалився на кривдників.

- Їм кінець, — сказав Бернард, що стояв обабіч сутички, і, охоплений раптовим поривом, кинувся був друзям на допомогу, але, вагаючись, зупинився, потім, засоромившись, ступив знову наперед, потім знову завагався та й застиг, страждаючи від принизливої нерішучості: без нього їх можуть повбивати, а якщо він допомагатиме, то можуть вбити і його самого.

Та тут (слава Форду) в очкастих, свинорилих протигазах вбігли поліцейські. Бернард кинувся їм назустріч. Він розмахував руками — тепер і він щось робив. Закричав:

— Рятуйте! Рятуйте! — все голосніше й голосніше, ніби тим криком і він допомагав рятувати. — Рятуйте, рятуйте, рятуйте!

Зіпхнувши його з дороги, щоб не заважав, поліцейські приступили до роботи. Троє з заплічними розпилювачами пустили в повітря густі хмари пароподібної соми, двоє поралися над переносною скринькою синтетичної музики. Ще четверо з водяними пістолетами, зарядженими наркозною рідиною, врізалися в юрбу й методично валили з ніг найрозлютованіших бешкетників.

— Швидше, швидше! — галасував Бернард. — Швидше, а то їх повбивають. Вони їх… Ой!..

Роздратований його верещанням, один із поліцаїв вистрілив у нього з водяного пістолета. Бернард секунду-другу похитався на ногах, з яких, здавалося, випали кістки, а сухожилля й м’язи стали драглями, навіть не драглями, а водою, і гепнувся на підлогу.

Раптом зі скриньки Синтетичної Музики почав говорити Голос. Голос Розуму, Голос Добросердя. Сувій звукового запису розгорнувся в синтетичну Антибунтівничу промову номер другий (середньої сили).

— Мої друзі, мої друзі, - говорив Голос прямо з глибин неіснуючого серця і так патетично, з ноткою безмежно лагідного докору, що навіть очі поліцаїв за скляними вікнами газмасок на мить затьмарились сльозами. — Навіщо вся ця колотнеча? Чому? Поєднаймося в щасті й добрі. У щасті й добрі, - повторив Голос. — У мирі, в спокої. -Голос тремтів, стишувався до шепоту й завмер. — О, мені так хочеться, щоб ви любили одне одного! Прошу вас, будьте ласкаві й добрі одне до одного…

За дві хвилини Голос і випари соми зробили своє діло. Дельти цілувалися й обіймалися по шестеро відразу. Навіть Гельмгольц і Дикун мало не плакали.

Принесли нові коробочки з таблетками, нашвидку організували додатковий розподіл, і під задушевне баритонне напутнє слово Голосу близнюки розходилися, розчулено плачучи, ніби вмирали з жалю.

— Прощавайте, мої найдорожчі, найдорожчі друзі, хай вас береже наш Форд. Прощавайте, мої найдорожчі, найдорожчі…

Коли відійшли останні дельти, поліцай вимкнув програвача — затих ангельський Голос.

— Підете по-доброму? — запитав сержант. — Чи треба буде вас анестезувати? — Він загрозливо прицілився своїм водяним пістолетом.

— Ні, ми підемо по-доброму, — відповів Дикун, витираючи кров то зі своєї розбитої губи, то з подряпаної шиї та покусаної лівої руки.

Притиснувши хусточку до носа, з якого текла кров, Гельмгольц кивнув ствердно головою.

Прийшовши до тями, почувши під собою ноги, Бернард вибрав цей момент, щоб якнайнепомітніше підійти до дверей.

— Гей, ти там! — гукнув сержант, і свинорилий поліцай перебіг кімнату й схопив Бернарда за плече.

Бернард обернувся з виразом ображеної невинності.

— Тікати? Я такого і в думці не мав. Хоча, все одно, з якої причини ви мене затримуєте? Мене! — сказав він сержанту. — Не можу зрозуміти.

— Але ж ви приятель заарештованих, чи не так?

— Ну… — почав Бернард і затнувся — заперечувати неможливо. — А що коли й так? — запитав він.

— Пройдемо, — сказав сержант і повів їх усіх до поліційного автомобіля, що чекав за дверима.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка