Розділ перший



Сторінка7/10
Дата конвертації06.05.2016
Розмір1.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Бернардові довелося кричати крізь замкнені двері: Дикун уперто не хотів відчиняти.

— Але тут усі чекають на тебе!

— Нехай чекають, — почувся приглушений голос крізь двері.

— Але ж ти добре знаєш — ох, як тяжко надавати голосу переконливості, коли горлаєш з усіх сил!.. — Я запросив їх саме на зустріч з тобою.

— Спочатку треба було запитати мене, чи я хочу з ними зустрітися.

— Але ж ти раніше ніколи не відмовлявся, Джоне.

— Саме тому я й не хочу виходити знову. Досить.

— Не вийдеш навіть, щоб зробити мені приємність? — підлещувався Бернард.

— Ні.


— Ти що, серйозно це говориш?

— Так.


— Що ж мені робити? — розпачливо голосив Бернард.

— Забирайся під три чорти! — гримнув роздратований голос за дверима.

— Але ж цього вечора до нас завітав сам Архіспівальник Кентерберійський! — ледь не плачучи, крикнув Бернард.

— Ai яа таква! — лише мовою зуні Дикун міг належно висловити своє ставлення до Архіспівальника. — Хані! — лайнувся він знову й додав із глузливою люттю: — Соне eco це-на! — І плюнув на підлогу, як плюнув би Попе.

Так і довелося зніченому Бернардові піти ні з чим до своїх покоїв і повідомити нетерпляче зібрання, що Дикун цього вечора не появиться.

Цю новину прийняли з обуренням. Чоловіки лютували, бо почувались ошуканими: змарнувати стільки люб’язності на цього миршавого Бернарда, та ще й із такою огидною репутацією й єретичними поглядами! Чим вище становище в суспільній ієрархії вони посідали, тим сильнішим було їхнє обурення.

— Утнути такий жарт зі мною! — повторював Архіспівальник. — Зі мною! Жінки ж злостилися, що нікчемний чоловічок з помилково залитим ще в ампулу алкоголем, з тільцем мінус-гамми брав їх лукавими хитрощами. Це просто неподобство, — говорили вони дедалі голосніше. Особливо в’їдливою була Головна вихователька з Ітона.

Одна Леніна мовчала. Вона сиділа в кутку бліда, з затьмареними незвичним сумом голубими очима, відрізана від довколишніх бурхливих емоцій. Вона йшла на вечірку з дивним відчуттям радості. “Ще кілька хвилин, — думала вона, заходячи до кімнати, — і я побачу його, говоритиму з ним, скажу (вона прийшла з готовим рішенням), що він мені подобається — більше, ніж будь-хто, кого я будь-коли знала. І тоді він, може, скаже… Що він скаже? — її щоки палила гаряча кров. — Чому він так дивно поводився після того фільму? Такий дивний. І все ж я впевнена, що насправді подобаюся йому. Я певна”.

І саме в цей момент Бернард повернувся з новиною: Дикун не вийде до гостей.

Леніна раптово відчула все те, що звичайно переживають на початку лікування Сурогатом Великої Пристрасті — почуття жахливої порожнечі, задушливу тугу, нудоту. Її серце, здавалося, перестало битися. “А може, це тому, що я йому не подобаюся?” — подумала вона. І відразу ця можливість переросла в упевненість: Джон відмовився прийти тому, що вона йому не сподобалася… Не сподобалася…

— Це справді ні в тин ні в ворота, — говорила Головна вихователька з Ітона до Директора Крематорію й Утилізації фосфору. — І подумати, що я навіть…

— Так, — почувся голос Фенні Краун, — про алкоголь — чистісінька правда. Знайома моєї знайомої працювала в Ембріонарії в той час. Вона казала моїй подрузі, а подруга мені…

— Паскудний жарт, — співчутливо притакнув Генрі Фостер Архіспівальникові Кентерберійському. — Вам, мабуть, цікаво буде довідатись, що наш екс-Директор уже майже був перевів його до Ісландії…

Проколена кожним сказаним словом, туга куля Бернардової щасливої самовпевненості зморщилася, випускаючи газ із тисячі дірочок. Блідий, розгублений, жалюгідний і схвильований він метушився тепер поміж гостями, затинаючись, белькотів невиразні вибачення, запевняючи, що наступного разу Дикун неодмінно прибуде, благав пригоститися каротинними сендвічами чи скуштувати пирога з вітаміном А, випити склянку штучного шампанського. Гості справно їли й пили, але Бернарда вже ігнорували, грубіянили йому в обличчя чи просто перемовлялися про нього голосно й образливо, наче його не було поряд.

— А тепер, друзі мої, - говорив Архіспівальник Кентерберійський тим красивим дзвінким голосом, яким він правив під час святкування Дня Форда. — Тепер, мої друзі, я думаю, що пора вже… — Він підвівся з крісла, поставив свою склянку, струсив з фіолетової віскозної жилетки крихти перекуски й поважно попрямував до дверей.

Бернард кинувся навперейми.

— Невже вам справді вже треба йти, Ваша фордосте?.. Адже ще дуже рано. Я сподівався, що ви…

Так, на що він тільки не сподівався, коли Леніна по секрету сказала йому, що Архіспівальник Кентерберійський прийме запрошення, якщо воно буде надіслане.

— А знаєш, він дуже милий, — і вона показала Бернардові маленьку золоту Т-подібну застібку для одягу, яку подарував їй Архіспівальник на спогад про вікенд, проведений з ним у Єпархіальній Співальні. “Званий вечір за участю Архіспівальника Кентерберійського і пана Дикуна” — ці тріумфальні слова красувалися на всіх запрошеннях. Але Дикун вибрав цей вечір, щоб замкнутися в своїй кімнаті й кричати “Хані!” і навіть (на щастя, Бернард не розумів мови зуні) “Соне eco це-на!” Те, що повинно було стати вінцем всієї Бернардової кар’єри, перетворилося на його найбільше приниження.

— Я сподіваюся… — затинаючись, повторив він, поглядаючи на великого сановника благальними, розпачливими очима.

— Мій дорогий друже, — промовив Архіспівальник гучно й урочисто-суворо; запала могильна тиша. — Дозволь мені дати тобі пораду. — Він погрозив Бернардові пальцем. — Добру пораду, поки не пізно. — Його голос став замогильним. — Виправся, мій молодий друже, виправся. — Він зробив знак Т над ним і відвернувся. — Леніно, моя радосте, — покликав він уже іншим тоном, — ходи зі мною.

Слухняно, хоча без посмішки й захвату, зовсім не усвідомлюючи зробленої їй честі, Леніна вийшла за ним із кімнати. Через хвилину всі інші гості рушили слідом за ними — з пошани до Архіспівальника. Коли останній з них грюкнув дверима, Бернард залишився сам. Геть приголомшений, він упав на крісло, затулив обличчя руками й заплакав. А за кілька хвилин, не придумавши нічого кращого, прийняв чотири таблетки соми.

Нагорі, у своїй кімнаті, Дикун читав “Ромео і Джульетту”. Леніна й Архіспівальник вийшли на дах Співальні.

— Скоріше, мій юний… тобто Леніно, — нетерпляче погукав її Архіспівальник з дверей ліфта. Леніна, що загаялась була, задивившись на місяць, опустила очі й поспішила через дах до ліфта.

“Нова біологічна теорія” — такий був заголовок наукової праці, яку Мустафа Монд саме закінчив читати. Якийсь час він посидів, задумливо хмурячись, тоді взяв ручку й написав упоперек першої сторінки: “Запропонована математична обробка концепції Мети є оригінальною й досить дотепною, проте єретичною й, оскільки стосується сучасного соціального ладу, небезпечною й потенційно руйнівною. Не публікувати, — підкреслив він останні слова. — Автора тримати під наглядом. Можливо, виникне потреба його переводу на Морську біостанцію на острові Святої Єлени”. А шкода, — подумав він, ставлячи підпис. — Праця досконала. Та тільки дозволь їм розмірковувати над категоріями Мети, як Форд його знає, до чого вони дорозмірковуються. Подібними ідеями можна збити з пантелику представників вищих каст, зруйнувати їхню віру в Щастя як Найвище Благо й переконати їх, що життєва мета десь далі, десь поза сучасною людською сферою; що мета життя полягає не в підтримці добробуту, а в певній інтенсифікації й удосконаленні свідомості, в поширенні знання. І цілком можливо, — подумав Головконтр, — такою і є мета життя. Але в сучасних умовах це недопустимо. — Він знову взяв ручку і під словами “не публікувати” провів другу лінію, грубшу й чорнішу, потім підписався й зітхнув: “Як би весело було, коли б не треба було думати про щастя!”

З заплющеними очима, з обличчям, осяяним захватом, Джон ніжно декламував у порожнечу:

Померкли смолоскипи перед нею!

І світить вродою вона своєю

На щоках ночі — діамант ясний

у вусі мавра; скарб цей дорогий

І для землі, і для життя сія.

Вона — омріяна любов моя![5]

Золота Т-подібна застібка блищала на Леніниних грудях. Архіспівальник підхопив ту застібку і грайливо потяг.

— Я, мабуть… — сказала раптом Леніна, обриваючи довгу мовчанку. — Я краще прийму пару грамів соми.

Бернард на цей час уже міцно спав і посміхався до своїх райських снів. Посміхався, посміхався… Але кожні тридцять секунд велика стрілка електрогодинника над його ліжком невблаганно й майже нечутно клацала, стрибаючи вперед. Клац, клац, клац, клац… І настав ранок. Бернард був знову між нещастям простору й часу. У найгіршому настрої мчав він на службу у Кондиціювальний Центр. Тижні п’янкого успіху кінчилися. Бернард знову ставав собою; спустившись на землю з захмарного аеростата, він як ніколи зле почувався в довколишній атмосфері.

До цього Бернарда, зніченого й протверезілого, Дикун несподівано проявив співчуття.

— Тепер ти знову схожий на того, яким був у Малпайсі, - сказав він, коли Бернард розповів йому про сумний фінал вечірки. — Ти пам’ятаєш нашу першу розмову біля будинку? Тепер ти знову той самий.

— Бо я знову нещасний.

— Про мене, хай краще нещастя, аніж фальшиве, облудне щастя.

— Добре тобі казати, — скрушно зітхнув Бернард. — Це ти винен. Відмовився вийти до гостей і зробив їх моїми ворогами.

Бернард розумів, що звинувачення його абсурдні й несправедливі. Внутрішньо й навіть уголос він визнавав правоту Дикуна, котрий стверджував, що гірш ціна таким друзям, які через дрібниці стають ворогами й гонителями. Проте навіть усвідомлюючи й визнаючи його правоту, цінуючи його підтримку і співчуття, Бернард вередливо й уперто затаїв образу, обмірковуючи як помсту, цілу купу дрібних прикростей для Джона.

Плекати образу на Архіспівальника марна річ, неможливо так само помститися й Головному Ампульнику чи асистентові Визначальника.

Як жертва Дикун мав для Бернарда величезну перевагу над іншими в тому, що був досяжний. Однією з головних функцій товариша є терпіти кару (в м’якій і символічній формі), кару, яку б ми хотіли, але неспроможні завдати ворогам.

Іншим Бернардовим другом-жертвою був Гельмгольц. Коли Бернард, зазнавши поразки, прийшов до нього поновити дружбу, яку в часи успіху не вважав за потрібне підтримувати, Гельмгольц погодився. Погодився без докору, без жодного коментаря, ніби й забув, що колись між ними була якась сварка. Зворушений цим, Бернард одночасно почувався приниженим такою великодушністю, тим більш дивною, і тому ще принизливішою, що вона аніскілечки не походила від соми, а була повністю проявом Гельмгольцевого характеру. Це був Гельмгольц повсякденний, що вмів забувати й пробачати, а не Гельмгольц, задурманений сомою. Бернард, звичайно, був вдячний (велика втіха — знову мати друга) і водночас ображений (приємно було б якось досадити Гельмгольцу за його великодушність).

При першій же зустрічі Бернард вилив другові свої нещастя й прийняв слова розради. І лише через декілька днів він довідався, собі на диво й сором, що не він один у біді. Гельмгольц також законфліктував із Владою.

— Це сталося через вірші, - пояснював Гельмгольц. — Я читав звичайний курс із Вищої емоційної технології для студентів третього року навчання. Дванадцять лекцій, з яких остання була про поезію. Точніше: “Про використання віршів у моральній пропаганді та в рекламі”. Я завжди ілюструю свої лекції багатьма конкретними прикладами. Цього разу я вирішив пригостити їх віршиком, який тільки-но сам написав. Чисте безумство, звичайно, але не міг стриматися, — засміявся Гельмгольц. — До того ж кортіло побачити, яка буде реакція. Крім того, — додав він серйозніше, — я хотів упевнитися, чи зможу надихнути їх тими почуттями, які мав сам, пишучи вірші. О Форде! — Він знову засміявся. — Який здійнявся крик! Директор Інституту викликав мене й пригрозив негайно звільнити з роботи. Відтепер я піднаглядна людина.

— А про що твої вірші? — запитав Бернард.

— Про усамітнення.

Бернард звів брови.

— Якщо хочеш, я продекламую, — і Гельмгольц почав:

Немов барабанна паличка

Зламалася — день минув.

Флейти угамувалися,

Центр міста заснув.

Лиця заснули і губи,

Машини в пітьмі.

Купи сміття на вулицях,

Де кишіло людьми.

Тиша повниться тишею,

Шепотом, що згасає,

Наче голосом дівчини,

Якої ніяк не згадаю, —

Еджері чи Сюзанни?

Мрійний шелест ходи…

Руки, плечі кохані,

Апетитні зади…

Промовляє до мене —

Що? Навіщо? Чому?

Як з порожньої сцени

У порожню пітьму.

Може, врешті, згадаємо,

Чим заповнити ту

Монотонних злягань

Німоту, пустоту.

Отож, я навів їм це як приклад, а вони донесли на мене Директорові.

— Я не дивуюся, — сказав Бернард. — Бо віршик заперечує все, чого навчають під час сну. Не забувай — їм щонайменше чверть мільйона разів втовкмачували, що самотність шкідлива.

— Знаю. Але мені хотілося побачити, який буде ефект у слухачів.

— От і побачив.

Гельмгольц лише засміявся.

— Я відчуваю, — сказав він, помовчавши, — ніби знаходжу, ніби вже бачу те, про що варто писати. Ніби я стаю здатним використати ту силу, яку відчуваю в собі, - особливу, приховану силу. Здається, у мені щось пробуджується.

“Наперекір біді він щасливий”, - подумав Бернард.

Гельмгольц і Дикун відразу заприятелювали. Та так сердечно, що Бернарда аж шпигонули заздрощі. За всі ці тижні йому не пощастило так зблизитися з Дикуном, як Гельмгольцові з першого дня. Спостерігаючи їх, прислухаючись до їхніх розмов, Бернард іноді жалкував, що звів їх докупи. Він соромився своїх заздрощів, намагався їх притлумити то зусиллям волі, то сомою. Але зусилля не мали особливого успіху, а сомою без кінця напихатись не будеш. Мерзотні ревнощі-заздрощі настирливо поверталися знову й знову.

Під час третьої зустрічі з Дикуном Гельмгольц прочитав йому свого вірша про самотність.

— Як тобі мої вірші? — запитав, коли скінчив.

Дикун похитав головою.

— Послухай-но краще це, — відповів і, відімкнувши шухляду, вийняв обгризену мишами книжку, розкрив її й почав читати.

Над простором аравійським

Злине птаха голосна —

Мов гучна сурма сумна,

Чеснокриле скличе військо[6].

Гельмгольц слухав дедалі схвильованіше. Почувши про “аравійський простір”, він здригнувся, на “чеснокрилому війську” приємно посміхнувся, від “хижацького крила” кров ударила йому в обличчя, а на “благочестивому реквіємі” він поблід; його кидало то в жар, то в холод. Дикун продовжував читати.

Щось цілком незрозуміле,

Як дволике божество:

Двох створінь одне єство —

І не пара, і не ціле.

Розум, сам недосконалий,

Збіг розбіжностей лиш бачив;

Та розбіжності, одначе,

Досконало пасували…

— Оргія-поргія, — сказав Бернард, голосним неприємним сміхом перериваючи читання. — Це схоже на гімн Служби Солідарності. — Він мстився обом своїм друзям за те, що вони любили один одного більше, ніж його.

Під час наступних двох чи трьох зустрічей він часто повторював цей глузливий акт помсти. Акт невибагливий, проте дійовий: Гельмгольц і Дикун глибоко переживали осквернення їхнього поетичного кристалу. Гельмгольц навіть пригрозив викинути Бернарда з кімнати, якщо він і далі перешкоджатиме Дикуну. Та, як не дивно, наступне втручання, найганебніше з-поміж усіх, було з боку самого Гельмгольца.

Дикун голосно читав “Ромео і Джульетту”. Читав пристрасно, з тремом у голосі, бо ж у Ромео бачив себе, а в Джульєтті — Леніну. Сцену їхньої першої любовної зустрічі Гельмгольц прослухав із зацікавленням. Сцена в саду захопила його своєю поезією, проте почуття закоханих викликали лише посмішку. Доводити себе до такого стану через дівчину — досить смішно. Але коли зважити кожну словесну деталь, то це справжній зразок інженерії почуттів. Перед старим Шекспіром, визнав Гельмгольц, наші найкращі техніки пропаганди — ніщо, цілковиті дурні.

Дикун тріумфально посміхнувся й продовжив читання. Все йшло досить гладко до часу, коли в останній сцені третьої дії, де подружжя Капулетті спонукають Джульетту вийти заміж за нелюба, Гельмгольц неспокійно засовався, коли ж, патетично відтворюючи благання Джульетта, Дикун прочитав:

Невже немає співчуття у неба,

Щоб глянути в журбу мою до дна?..

О мамо люба, не женіть мене!

Лиш місяць, тиждень почекайте з шлюбом,

Як ні — мені готуйте шлюбне ложе

У тому ж склепі, де лежить Тібальт, —

Гельмгольц вибухнув нестримним реготом. Мати й батько (подвійна непристойність) змушують дочку мати когось, кого б вона не хотіла! А дочка, як ідіотка, приховує, що має іншого, кому, принаймні в даний момент, віддає перевагу! Абсурдна й брудна ситуація, надзвичайно комічна. До цього він героїчним зусиллям умудрявся стримувати натиск веселощів, але “рідна мамо” (ці слова Дикун вимовив тремтливим, страдницьким голосом) і посилання на Тібальта, що лежить десь мертвий (очевидно, неспалений, тобто марнує свій фосфор у темній гробниці), доконали його. Він реготав, аж сльози котилися йому з очей, не в змозі зупинитися, тимчасом як зблідлий від образи Дикун дивився на нього поверх сторінок, і врешті, обурено закрив книжку, підвівся й сховав її до шухляди — нічого, мовляв, розсипати перли перед свинею.

— Втім, — сказав Гельмгольц, перевівши дух і вибачившися, чим дещо змилостивив Дикуна, — я визнаю, що драматург потребує смішних, безглуздих ситуацій, подібних до цієї, бо без цього не можна написати по-справжньому захоплюючий твір. Чому той старий дідуган був таким чудовим техніком пропаганди? Тому що писав про безліч безглуздих, болісних речей, які хвилювали його. Вам мусить щось дошкуляти й виводити вас із рівноваги, інакше ви не зможете придумати справді хороших, проникливих, як рентгенівське проміння, фраз. Але “Батько! Мати!”. — Він покрутив головою. — Вибачте, але я не можу сприймати всерйоз батьків і матерів. Та й хто з нас, хто перейматиметься тим, чи візьме, а чи не візьме хлопець дівчину? — Дикун скривився, проте Гельмгольц, задумливо втупившись у підлогу, нічого не помітив. — Ні, - закінчив він, зітхнувши, — зараз це нам не до шмиги. Ми потребуємо якогось іншого роду безумства й насилля. Але якого? Чого? Де шукати? — Він помовчав, хитаючи головрю. — Не знаю, — нарешті сказав. — Не знаю.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

У червоних сутінках Ембріонарію замаячив Генрі Фостер.

— Підемо сьогодні на стереоконтактний фільм? Леніна покрутила головою, не кажучи ані слова.

— А з ким ти сьогодні? — його цікавило, хто саме з його друзів. — З Беніто?

Вона знову похитала головою.

Генрі помітив утому в її пурпурових очах, блідість під глянцем червонуватих плям і смуток у куточках неусміхненого малинового рота.

— Тобі нездужається? — запитав він трохи стурбовано, побоюючися, що вона підхопила одну з небагатьох інфекційних хвороб, які ще часами траплялися.

Та Леніна знов заперечливо похитала головою.

— На всяк випадок зайди до лікаря, — сказав Генрі. — “Схопиш десь якусь заразу — мчи до лікаря відразу”, - додав гіпнопедичну приказку й поплескав дівчину по плечах. — Може, тобі треба пройти псевдовагітність або прийняти посилену дозу Сурогату Великої Пристрасті. Іноді, сама знаєш, стандартна доза не цілком…

— О Форда ради, — нарешті порушила свою вперту мовчанку Леніна, — замовкни! — і відвернулася до своїх занедбаних ембріонів.

Не вистачало ще Сурогату Великої Пристрасті! Вона б засміялася, якби не хотілося плакати. Мало їй власної пристрасті! Вона глибоко зітхнула, наповнюючи розчином шприц. “Джон, — прошептала вона тужливо, — Джон… — І раптом похопилася: — Форде мій! Чи ж зробила я ін’єкцію проти сонної хвороби цьому зародку? Зовсім не пам’ятаю… Але краще не ризикувати з подвійною дозою…”- і вона перейшла вздовж конвеєра до наступної ампули.

Через двадцять два роки вісім місяців і чотири дні багатообіцяючий молодий мінус-альфа, адміністратор з Мвамза-Мвамза, помре від трипаносоміазизу — сонної хвороби, і це буде перший випадок за півстоліття з гаком.

Зітхаючи, Леніна продовжувала свою працю.

Через годину, в переодягальні, Фенні енергійно протестувала:

— Абсурдно доводити себе до такого стану. Просто абсурдно, — повторювала вона. — І то через що? Через чоловіка — якогось одного чоловіка!..

— Але він саме той, кого я хочу.

— Ніби нема мільйонів інших на світі.

— Але їх я не хочу.

— А ти спробуй, тоді кажи.

— Я пробувала.

— Багато? — зневажливо хихикнула Фенні. — Одного, двох?..

— Кілька десятків. Ефекту жодного — не помагає.

— А ти ще пробуй, не лінуйся, — повчала Фенні, хоч було видно, що її впевненість у власних приписах захиталася. — Нічого не досягнеш без наполегливості.

— Але я… він…

— Викинь із голови!

— Не можу.

— Прийми сому.

— Приймаю.

— Ну й продовжуй.

— Але в інтервалах він продовжує подобатися. Він завжди буде мені подобатися.

— Ну, коли так, — рішуче сказала Фенні, - то піди й візьми його! Хоче він цього чи ні.

— Але якби ти знала, який він дивак!

— Тим більше, потрібні рішучі заходи!

— Легко тобі казати…

— Не зважай ні на що. Дій! — голос Фенні гримів сурмою, ніби в лектора Фордіанської Асоціації Молодих Жінок, що проводить вечірню бесіду з мінус-бета-підлітками. — Дій негайно, зараз же!

— Я боюся, — сказала Леніна.

— Прийми соми — і всі клопоти. А тепер я йду купатися, — і Фенні пішла, волочачи за собою рушник.

Задзеленчав дзвінок, і Дикун, що нетерпляче дожидався Гельмгольца, аби побалакати з ним нарешті про свою любов до Леніни, скочив на ноги й кинувся до дверей.

— Я передчував, що ти прийдеш! — закричав він, відчиняючи двері.

На порозі в білому ацетатно-сатиновому моряцькому костюмі, в кругленькій білій шапочці, надбало збитій на ліве вухо, стояла Леніна.

— Ой! — зойкнув Дикун, ніби хтось його зненацька добряче стусонув.

Півграма соми виявилося досить, щоб Леніна забула про свої побоювання й збентеження.

— Хелоу, Джоне! — мовила, усміхнувшись, і, оминувши його, зайшла до кімнати. Джон машинально причинив двері й подався за нею. Леніна сіла. Запала довга мовчанка.

— Ти ніби не дуже радий мене бачити, Джоне, — сказала Леніна нарешті.

— Не дуже радий? — з докором поглянув на неї Дикун, потім раптом упав на коліна, взяв за руку й шанобливо поцілував. — Не дуже радий? О, якби ти тільки знала, — прошепотів він і врешті насмілився звести на неї очі. — Мила Леніно, найпрекрасніша, найдорожча в світі! (вона всміхнулася до нього зі спокусливою ніжністю). О, ти така досконала! (розтуливши губи, вона почала хилитись до нього). — Така досконала! (Ближче, ближче). — Щоб створити тебе, взято все найкраще у земних творінь. (Ще ближче). І тут Дикун раптом скочив на ноги. — Ось чому, — сказав він, відвертаючи обличчя, — я хотів би спочатку щось звершити… Я хочу сказати… довести, що я вартий тебе. Я знаю, що ніколи не буду таким… Але я повинен показати принаймні, що я… не зовсім… Звершити б що-небудь…

— А для чого це треба… — почала була Леніна й не кінчила. В її голосі чулася нотка роздратування: коли прихиляєшся ближче й ближче, тягнешся розтуленими губами і раптом незграба-дурень схоплюється на ноги, а ти мов провалюєшся в порожнечу, то мимоволі охопить досада, хоч у твоїй крові й циркулює сома.

— У Малпайсі, - пробелькотів Дикун, — треба було принести шкуру гірського лева, кугуара… Тобто, коли хочеш з кимось одружитися. Або вовчу…

— В Англії немає левів, — майже різко сказала Леніна.

— Та хоч би й були, — негадано вибухнув презирливим обуренням Дикун, — їх би все одно повбивали з гелікоптерів чи потруїли отруйними газами. Я б зовсім не так змагався з левами, Леніно! — Розправивши плечі, він відважився знову глянути на неї і не побачив на її обличчі нічого, крім досади й нерозуміння. — Я зроблю що завгодно, — продовжував він збентежено, все більше плутаючись у словах. — Усе, що ти тільки забажаєш. Є види важкого спорту, ти знаєш. Але ті зусилля приносять насолоду. От і я б… Накажи — і я буду підмітати підлогу…

— Для цього є пилосос, — збентежено сказала Леніна. — Замітати підлогу нема потреби.

— Потреби нема, але й непрестижна робота може бути виконана шляхетно. От я й хотів би зробити щось благородно. Невже ти не розумієш?

— Але ж у нас є пилососи.

— Не в тому річ…

- І є епсилони-напівкретини, щоб пилососити, — продовжувала вона своє. — Ну, справді, для чого тобі це?

— Для чого? Та заради тебе, Леніно, заради тебе. Щоб показати, що я…

— Але яке відношення мають вакуумні пилососи до левів?..

— Щоб показати, як я дуже…

— А леви — до того, що ти радий мене бачити? — вона все більше дратувалася.

— Як я люблю тебе, Леніно! — вимовив він із мукою в голосі.

Хвиля радості затопила Леніну, до щік припливла кров.

— Ти освідчуєшся в коханні, Джоне?

— Мені б ще не годилося цього говорити, — вигукнув Дикун, ледь не заламуючи рук, — поки не… Слухай, Леніно, в Малпайсі закохані беруть шлюб.

— Беруть що? — знову почала сердитися Леніна. Про що він торочить?

— Назавжди. Дають обіцянку завжди жити разом.

— Що за маячня! — Леніна була по-справжньому шокована.

- “Пронести пломінь щирого кохання, оновлюючи ним постійно вроду…”[7]

— Що таке?

— Це у Шекспіра так: “Але якщо, не дочекавшись шлюбу, ти розплетеш її вінок дівочий…”[8]

— Джоне, Форда ради, говори по-людськи. Я не можу зрозуміти ні слова з того, що ти тут мелеш. Спершу якісь вакуумні пилососи, потім якісь вузли. Ти доведеш мене до нестями. — Вона схопилася й, ніби боячись, що й Джон утече від неї, як тікає смисл його слів, стиснула його зап’ястя. — Відповідай мені прямо: подобаюся я тобі чи ні?

Зробилося тихо. І він ледь чутно сказав:

— Я люблю тебе більше за все на світі.

— Так чому ж ти відразу так не сказав? — вигукнула вона, і її роздратування було таким сильним, що гострі нігті самі вп’ялися йому в шкіру. — Верзеш нісенітниці про віночки, пилососи й левів і позбавляєш мене радості стільки тижнів. — Вона випустила його руки й відкинула їх від себе. — Якби ти мені так не подобався, — сказала вона, — я б на тебе люто розсердилася…

І раптом її руки обхопили його шию, він відчув її ніжні губи на своїх губах. Такі приємно ніжні, такі теплі й електризуючі, що Джон не міг не згадати обіймів у “Трьох тижнях у гелікоптері”. “Ууу-ууу!” — завивала трьохвимірна блондинка; “Ааа! Ааа!” — нелюдським голосом гув негр-полюбовник. Жах, Паскудство!.. Він спробував був визволитися, проте Леніна ще тугіше стисла свої обійми.

— Чому ти мовчав? — прошепотіла вона, відкинувши голову, щоб глянути на нього. В її очах був лагідний докір.

“Так ти повір, що ні нагода зручна, ні мла печер, ні зваба духів злих ніколи не здолають обернути мою любов на хіть”[9]. Ніколи, нізащо! — вирішив Джон.

— Дурненький, — шепотіла Леніна. — Я так тебе хотіла, і якщо ти також хотів мене, то чому ж ти не…

— Але, Леніно, — почав він протестувати, і вона негайно розчепила свої руки й відпустила його. Він на хвилинку подумав, що вона зрозуміла його безмовний натяк. Та коли вона розстібнула свій білий пояс із кишеньками й акуратно повісила його на спинку стільця, він зрозумів, що помилився.

— Леніно! — боязко повторив він.

А вона вже смикнула “блискавку” — і її моряцька біла блузка розпахнулась донизу. Тут уже Джонова підозра згустилася в тверду певність.

— Леніно, що ти робиш?

Джик, джик! — у відповідь. Вона вилізла зі свого моряцького кльошу й залишилася в блідо-рожевій комбінації. Золота застібка, подарована Архіспівальником, поблискувала на грудях.

“Бо перса їхні білі, що до себе з віконця загратованого ваблять цікаві погляди чоловіків…”[10]Співучі, гримучі, чарівні слова робили її подвійно небезпечною, подвійно принадною. Ніжна, ніжна, але пронизлива! В’їдаючись, вгвинчуючись у розум, розбиває рішучість. “Бо найсильніші клятви, мов солома, у полумені пристрасті згоряють. Отож шануйсь…”[11]

Джик! Округла рожевість комбінації розпалась, мов навпіл розрізане яблуко. Вигин рук, крок однією, потім другою ногою — і комбінація мляво, ніби спустивши дух, лежить на підлозі.

У туфельках і шкарпетках і недбало збитій набакир круглій шапочці Леніна наближалася до нього.

— Коханий, коханий! Чому ж ти досі мовчав! — вона простягала до нього руки.

Але замість того, щоб у відповідь сказати “Кохана!” й прийняти її в обійми, Дикун із жахом відступив, відмахуючись руками, ніби відганяючи якусь причіпливу й небезпечну тварину. Чотири кроки назад — і він уперся в стіну, як у безвихідь.

— Коханий! — говорила Леніна і, поклавши свої руки Джону на плечі, притискалась до нього. — Обійми мене. Обіймай мене, любий, поки не зімлію! — В її розпорядженні, виявляється, теж була поезія, принаймні слова, які співають, чарують і б’ють барабанами. — Поцілуй мене, — вона замружила очі й знизила голос до дрімотного шепоту. — Цілуй мене, поки не зомлію. Обійми мене, любий, міцніше.

Дикун, ухопивши її за руки, одірвав їх від своїх плечей і грубо відштовхнув геть.

— Ой! Мені боляче, ти мене… ой! — Раптом вона заніміла. Жах змусив її забути про біль. Розплющивши очі, вона побачила його обличчя. Ні, не обличчя Джона, а якогось шаленого незнайомця — бліде, спотворене сіпанням і скаженою, незрозумілою люттю. Приголомшена, вона прошепотіла: “Що з тобою, Джоне?” Та він не відповідав, упершися в неї несамовитими очима. Руки, що стискали її зап’ястя, тремтіли. Дихав він важко й нерівно. Почувся слабий, але моторошний скрегіт зубів. — Що з тобою? — Леніна вже майже кричала.

І, ніби отямившись від того крику, Джон схопив її за плечі й затряс.

— Блудниця! Потаскуха! Нахабна шлюха! Курва!

— Ой, не тре-е-ба-а-а! Перестань! — голос її від того трясіння скидався на бекання й мекання.

— Повія!

— О, зжалься-я-а-а…

— Проклята шлюха!

— Краще-е-е півгра-а-ама, ніж… — почала вона.

Дикун відштовхнув її з такою силою, що вона не втрималась на ногах і впала.

— Геть! — зерепетував він, загрозливо нависаючи над нею. — Забирайся геть з-перед моїх очей, а то вб’ю. — Він зціпив кулаки.

Леніна затулилася рукою.

— О, благаю, будь добрим, Джоне, не бий мене…

— Забирайся! Геть! Швидше!

Затулившись рукою, перелякано стежачи за кожним його рухом, вона схопилась на ноги і, пригинаючись та ховаючи голову, кинулася до ванни.

Дикун навздогін дав їй ляпаса по сідницях, сильного і лункого, як постріл.

— Ой! — підскочила Леніна.

Замкнувшись у ванні й відсапавшись, вона взялась оглядати свої пошкодження. Ставши спиною до дзеркала, зирнула через ліве плече. На перлистій шкірі виразно рум’янів відбиток розчепіреної долоні. Обережно потерла ясно-червоний слід.

А за дверима Дикун походжав сюди й туди під музику й барабани магічних слів, що гриміли у вухах. “І птах дрібний, і мошка золота у мене на очах перелюб чинять, — гуркотіли божевільні слова. — Знай: ані тхір, ні ярий жеребець до хтивості палкішої не здатні! Так. Це з жіночим тулубом кентаври! До пояса — це божі сотворіння, а що нижче — те від диявола. Там — пекло, морок, сірчана безодня, вогонь, пара, сморід, зараза. Пху, пху, пху! Дай мені унцію мускусу, любий аптекарю, щоб я прочистив собі уяву”[12].

— Джоне! — долинув боязко-підлесливий голос із ванни. — Джоне!

“О ти, отруйне зілля чарівне, — таке солодке, запашне й прекрасне, що розум тьмариться, — о краще б ти ніколи й не родилася на світ!.. Невже для того створено оцей папір прекрасний, цю чудову книгу, щоб тільки написати там “повія”? Що ти вчинила?.. Від твоїх учинків і небо міцно затуляє носа…”13

Але Ленінині парфуми ще плавали над ним, на куртці біліла пудра, що нагадувала бархатисте Ленінине тіло. “Повія безсоромна, повія безсоромна, — невблаганно стугоніло в свідомості. — Повія…”

— Джоне, мені б мій одяг…

Він підняв моряцькі штани, матроску й комбі.

— Відчини! — гукнув, гримнувши носаком у двері.

— Не відчиню… — голос був переляканий, проте норовистий.

— А як же я передам?

— Просунь у вентилятор над дверима.

Він проштовхнув одяг і знову заходив у сум’ятті кімнатою. “О, вже почав їх лоскотати своїми пальцями-щипальцями крижаний демон любострастя!”14

— Джоне!

Він не відповів. “Крижаний демон”.

— Джоне!

— Що таке? — перепитав похмуро.

— Мені б ще мій пояс.

Замкнувшись у ванній, Леніна прислухалася до кроків за дверима. Скільки він ще так ходитиме? Чекати так, поки він забереться з квартири чи, може, він урешті вгамується і тоді можна буде втекти?

Ці її тривожні роздуми перервав телефонний дзвінок у другій кімнаті. Тупання стихло. Вона чула, як Дикун із кимось перемовляється.

— Алло.


……..

— Так.


……..

— Якщо я не присвоїв сам себе, то я тут.

……..

— Так. Що ви не дочули? Містер Дикун слухає.



……..

— Що? Хто хворий? Звичайно, це мене цікавить.

……..

— Це серйозно? У тяжкому стані? Негайно буду…



……..

— Не вдома? Куди ж її забрали?

……..

— О Боже мій! Дайте адресу!



……..

— Парк-Лейн, номер три. Третій? Дякую.

Леніна почула, як цокнула покладена слухавка. Поспішні кроки. Грюкнули двері. Тиша. Чи справді пішов?

З ретельною обережністю вона прочинила двері на півсантиметра, глянула в щілину — в кімнаті порожньо, прочинила їх трохи ширше й висунула голову, нарешті, навшпиньки зайшла до кімнати, постояла кілька секунд, прислухаючись, і з шалено гупаючим серцем шмигнула до вихідних дверей і кинулась навтьоки. Лише у ліфті, що мчав її вниз, відчула себе безпечно.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка