Розділ перший



Сторінка3/10
Дата конвертації06.05.2016
Розмір1.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ


1

Ліфт був переповнений чоловіками з альфа-роздягальні, й Леніну вони зустріли привітаннями, дружніми кивками й усмішками. Вона була популярною дівчиною: майже з усіма — з одним раніше, з другим пізніше — провела ніч.

Милі хлопці, думала вона, відповідаючи на вітання. Чарівні хлопці! Шкода лише, що Джорд Едзел такий капловухий (можливо, йому впорснули понад міру гормона паращитовидки на 328-у метрі?). А глянувши на Беніто Гувера, вона мимохіть пригадала, що без одягу він надто волохатий.

Очі її ледь посмутніли при згадці про чорнокучерявого Беніто, і тут вона побачила в кутку маленьку щуплу фігуру й сумне обличчя Бернарда Маркса.

— Бернарде, — підступила вона до нього, — а я тебе шукаю, — задзвенів її голос, покриваючи шум ліфта, що підіймався вгору. Чоловіки з цікавістю озирнулися. — Я хотіла поговорити з тобою про наш план поїздки в Нью-Мексико. — Краєчком ока вона побачила, як Беніто Гувер здивовано роззявив рота. Це роздратувало її. “Здивований, що я не напрошуюся до нього знову”, - подумала з легкою досадою. І мовила ще голосніше: — Це було б чудесно — поїхати з тобою у липні на тиждень. (У всякому разі вона публічно засвідчує свою невірність Генрі. Фенні мала б бути задоволена, дарма що це Бернард.) — Звісно, — Леніна чарівно й багатозначно посміхнулася, — якщо ти ще мене хочеш.

Бернардове бліде обличчя почервоніло. Чому б то? — подивувалася Леніна, збентежена й водночас зворушена цією дивною даниною своїй чарівності.

— Може б, краще поговорити про це десь в іншому місці? — Бернард знітився й почав заїкатись.

Ніби я сказала щось стидке, чудувалася Леніна. Так засоромився, ніби вона непристойно пожартувала — запитала, хто його мати чи щось подібне.

— Не тут, не при всіх, — душило його збентеження.

Леніна розсміялася щиро й незлостиво.

— Який ти кумедний, — сказала вона від душі. — Ти попередь мене принаймні за тиждень. Добре? — продовжувала вона вже іншим тоном. — Я думаю, що ми полетимо на “Синій тихоокеанській ракеті”. Звідки вона відходить? З Черінгт-Т вежі чи з Гемстеду?

Не встиг Бернард відповісти, як ліфт зупинився.

— Дах! — повідомив скрипучий голос.

Провідником ліфта було мавпоподібне створіння, одягнене в чорну туніку для мінус-епсилон-напівкретина.

— Дах! — ліфтер розчахнув навстіж двері. В очі йому вдарило пообіднє сонце, аж він здригнувся й закліпав очима. — О, дах! — повторив він захоплено. Раптом він ніби пробудився від глухого мертвотного отупіння. — Дах!

Піднявши свою мордочку до пасажирів, він заусміхався якось по-собачому — обожнююче і з надією. Перемовляючися та сміючись, пасажири вийшли з ліфта. Ліфтер подивився їм услід.

— Дах? — промовив ліфтер тепер уже запитально.

Але тут задзеленчав дзвінок, і зі стелі кабіни, з динаміка, почулися ласкаві, але наполегливі накази.

— Спускайся вниз, спускайся вниз. На вісімнадцятий поверх. Спускайся вниз. На вісімнадцятий поверх. Спускайся…

Ліфтер грюкнув дверцятами, натиснув на кнопку і відразу шугонув у монотонні сутінки колодязя, в сутінки звичайного власного отупіння.

На даху було тепло й сонячно. У дрімотному літньому післяобідді дзижчали, пролітаючи, гелікоптери, рокотали ракетоплани, невидимі в яскравому небі у п’яти чи шести милях над головою. Бернард глибоко вдихнув повітря. Він поглянув на небо, на голубі обрії, а потім на обличчя Леніни.

— Яка краса! — його голос ледь тремтів.

Вона усміхнулася до нього сердечно й розуміюче.

— Якраз для гри в гольф із перешкодами, — відповіла вона захоплено. — А тепер, Бернарде, я мушу летіти. Генрі гнівається, коли я запізнююся. Отже даси мені своєчасно знати про дату. — І, помахавши рукою, вона побігла по широкому рівному даху до ангарів.

Бернард стояв і дивився, як миготять білі панчохи, як грайливо то згинаються, то розгинаються засмаглі колінця, як плавно погойдуються під темно-зеленим жакетом щільно припасовані шорти. На його обличчі відбилося страждання.

— Нічого не скажеш, красуня, — пролунав за спиною чийсь гучний бадьорий голос.

Бернард здригнувся й оглянувся. Повнощоке червоне обличчя Беніто Гувера сяяло явною сердечністю й щирістю. Беніто славився своєю доброзичливістю. Про нього казали, що він може прожити ціле життя, не вживаючи соми. Його ніколи не тіпала злостивість, ніколи не навідував поганий настрій. Для Беніто дійсність завжди була радісною.

- І страх яка одухотворена. Та ще й як! Але слухаймо, — продовжував він серйозніше, — ти справді виглядаєш якось похмуро. Що тобі треба — так це грам соми. — Беніто вийняв слоїк із правої кишені своїх штанів. — Соми ковтнем — і немає проблем… Але куди ж ти?

Та Бернард, відвернувшись, заспішив геть.

Беніто пильно й збентежено подивився йому вслід: “Що з цим хлопцем діється?” Дивуючись та похитуючи головою, він вирішив, що Бернардові й справді, мабуть, домішали алкоголь у кровозамінник. Видно, йому пошкодили мозок, бідоласі. Він засунув слоїк соми назад до кишені, а з другої витяг жувальну секс-гормонну гумку, запхав до рота й, жуючи, повільно пішов до ангарів.

Генрі Фостер викотив свою машину і, коли підбігла Леніна, він уже чекав на неї, сидячи за кермом.

— Запізнилася на чотири хвилини, — зауважив він, коли вона сіла поруч. Запустив мотори і включив гвинти гелікоптера. Машина рвонулася вертикально. Генрі натиснув на акселератор, гвинти задзижчали, як джмелі, потім, як оси, і нарешті, як комарі; тахометр показував, що вони підіймаються з швидкістю не менше двох кілометрів за хвилину. Лондон зменшувався під ними. Величезні будови з рівними, як стіл, дахами через декілька секунд стали не більшими за грядку кубовидних грибів, що розповзлися у зелені парків і садів. Серед них на тоненькій ніжці розташувався вищий і стрункіший гриб — Черінг-Т вежа підносила до неба свій диск-таріль з блискучого залізобетону.

Як контури казкових атлетів, величезні пухнасті хмари розлягалися по синьому небі. Раптом з-поза одної з них виринула дзиготлива багряна кузька.

— То “Червона ракета” повертається з Нью-Йорка, — сказав Генрі й поглянув на годинника. — На сім хвилин припізнилася, — додав і похитав головою. — Ці атлантичні маршрути скандально непунктуальні.

Він відпустив прискорювач. Гудіння над головою спало на півтори октави, і дзижчання набирало зворотного тону — від комариного до джмелиного. Підйом уповільнився, ще мить — і вони нерухомо зависли в повітрі. Генрі натиснув на важіль, клацнула передача. Спочатку повільно, а тоді швидше й швидше закрутився перед очима гвинт, аж поки став невиразним кругом. Машина перейшла на горизонтальний політ, різко й пронизливо засвистів вітер. Генрі стежив за індикатором обертів; коли стрілка торкнулася поділки 1200, він вимкнув передачу. Машина дала досить швидкості, щоб летіти як планер.

Леніна глянула вниз крізь вікно під ногами. Вони летіли над шестикілометровою зоною парків, що відокремлювала центральний Лондон від першого кільця передмість. Зелений килим примхливо вібрував. Ліс відцентрових веж виблискував нікелем між деревами. У районі Шепард-Буша дві тисячі мінус-бет грали змішаними парами в теніс на риманових кортах. Не були безлюдними й майданчики для ескалатерного гандболу, що облямовували шлях від Вілстенду до Нотінг-Гіла. На Ілінгському стадіоні дельти проводили гімнастичний парад і співоче свято.

— Який у них огидний колір хакі, - зауважила Леніна, виявляючи гіпнопедичне упередження своєї касти.

Будинки Гаунсловської студії стереоконтактних фільмів розкинулися на площі семи з половиною гектарів. А неподалік армія робітників у хакі і в чорному склила наново покриття Великої західної автомагістралі. Якраз у цей час в одному з пересувних тиглів відкрили льотку. Сліпучим розжареним потоком розплавлене каміння лилося через дорогу; вперед-назад їздили важкі асбестні котки; з-під термозахищеного водовоза білою хмарою здіймалася пара.

Цілим містечком постала фабрика Телекорпорації в Брентфорді.

— У них, мабуть, перезміна, — сказала Леніна.

Зелені гамма-дівчата й чорні напівкретини роїлися, мов попелиці й мурашва, біля входів або стояли в черзі до монорейкових трамваїв. У юрбі іноді появлялася постать бета-мінусовика в уніформі кольору достиглих ягід шовковиці. Дах головного будинку ніби ворушився від прибуваючих та відлітаючих гелікоптерів.

— Слава Форду, — сказала Леніна, — що я не гамма.

Через десять хвилин, приземлившись у Сток-Поджі, вони розпочали перший тур гольфу з перешкодами.

2

Майже не підводячи очей, які якщо коли й зустрічалися з чиїмсь поглядом, то зразу ж поквапливо опускалися або відводились, Бернард поспішав через дах. Ніби хтось за ним гнався, а він не хотів бачити переслідувачів, щоб вони, часом, не виявилися ще страшнішими, ніж йому гадалося, і щоб його не пойняло почуття ще більшої провини і ще більшої безпорадної самотності.

О, цей Беніто Гувер! А він же хотів, щоб було краще. А вийшло набагато гірше. Доброзичливці завдають йому такої самої урази, як і ті, що ставляться до нього вороже. Навіть Леніна завдає йому страждань. Він пригадував тижні боязкої нерішучості, коли він поглядав на неї здалеку і впадав у розпуку, не наважуючись підійти. Чи ж смів він ризикувати — зустріти зневажливу відмову? Але якщо вона скаже “так”, яке то буде щастя! І ось вона сказала “так”, а він і далі нещасний — нещасний, бо вона вирішила: погода цього дня вельми сприятлива, аби пограти в гольф із перешкодами, і побігла до Генрі Фостера, а його, Бернарда, вважає потішним через його небажання говорити при всіх про своє найінтимніше. Нещасний, словом, тому, що вона повелася як усяка здорова й доброчесна англійка, а не якось інакше, дивно й ненормально.

Він відчинив двері свого ангарного відсіку й покликав двох дельта-мінусовиків з обслуги, які сиділи без діла, щоб вони викотили на дах його машину. Ангари обслуговувались близнюками з одної групи Бокановського, ідентично маленькими, чорними і бридкими. Бернард віддавав накази різким, зверхнім і навіть образливим тоном, тому що не почував себе досить упевнено у своїй зверхності. Взаємини з членами нижчих каст завжди завдавали Бернардові прикрощів. Невідомо, чи правдиві були чутки про помилково введений алькоголь у його кровозамінник (а такі випадки траплялися), проте фізичні дані Бернарда були справді ненабагато кращі від даних пересічного гамми. Він був на вісім сантиметрів нижчий і, відповідно, щупліший від стандартного альфи. Контактуючи з членами нижчих каст, він завжди боляче усвідомлював свою фізичну миршавість. “Я такий як є, але хотів би бути інакшим”. Його гнітило гостре відчуття неповноцінності. Кожного разу, коли йому доводилося дивитися прямо, а не згори в обличчя дельтовика, він почувався приниженим. Чи поводитиметься те створіння з повагою до нього, як належить відповідно до його касти? Це питання переслідувало його. І не без причини. Бо гамми, дельти й епсилони, до деякої міри, були привчені пов’язувати соціальну вищість із розмірами тіла. Гіпнопедичне упередження на користь розміру було універсальним. Цим пояснювався сміх жінок, до яких він залицявся, і насмішки чоловіків, його колег. Терплячи від глузування, він почував себе чужаком, отже й поводився як такий, і цим іще збільшував упередження проти себе, підсилював зневагу й неприязнь, викликані його фізичними дефектами. А це, в свою чергу, підсилювало його відчуття відчуженості й самотності. Хронічний страх бути зневаженим примушував його уникати рівних собі і змушував у стосунках із нижчими за себе поводитися підкреслено гордовито. Як гірко заздрив він таким, як Генрі Фостер чи Беніто Гувер! Їм не треба було кричати, щоб епсилони виконували накази; для них покірність нижчих каст була звичайною річчю; в системі каст — вони як риба у воді, настільки вдома, в затишній добродійній стихії, що не відчувають ні її, ні себе в ній.

Мляво й неохоче, як йому здалося, обслуга викотила на дах його гелікоптер.

— Швидше! — роздратовано наказав Бернард. Один із близнюків поглянув на нього. Чи то не тваринна насмішка майнула в сірих пустих очах близнюка? — Швидше! — закричав він різким голосом. Заліз до кабіни й за хвилину полетів на південь, до річки.

Інститут технології почуттів із різними відділами пропаганди розташувався в шестидесятиповерховому будинку на Фліт-стріт. У підвалах і нижніх поверхах розмістилися друкарні та бюро трьох найбільших лондонських газет, “Щогодинні радіоновини” для вищих каст, блідо-зелена “Гамма-газета”, а також “Дельта мірор”, що друкувалася на хакі-папері й мала виключно односкладові слова. У наступних двадцяти двох поверхах знаходилися різноманітні відділи пропаганди: Телевізійної, Стереоконтактного кіно й Синтетично-музичної. Над ними були дослідні лабораторії й оббиті звукоізоляцією кабінети, в яких лібреттисти й композитори синтетичної музики займалися своєю делікатною справою. Верхні вісімнадцять поверхів займав власне Інститут технології почуттів.

Бернард приземлився на даху Будинку пропаганди й вийшов із літака.

— Подзвоніть містеру Гельмгольцу Вотсону, — звелів він гамма-плюсовику, — і скажіть йому, що містер Бернард Маркс чекає на даху. — Бернард сів і запалив сигарету.

Гельмгольц Вотсон чекав на той дзвінок.

— Передай, що я прийду негайно, — сказав він і повісив слухавку. Потім звернувся до секретарки безлико й офіційно: — Приберете мої папери, — й ігноруючи її осяйну усмішку, встав і жваво пішов до дверей.

Гельмгольц був атлетичної статури, мав кремезні груди, широкі плечі й хоч був великий, рухався спритно й жваво. Круглі сильні в’язи підтримували красиву голову. Чуб кучерявився, риси обличчя були виразно окреслені. Він виглядав красенем — справжній альфа-плюсовик “від тімені до п’ят”, як невтомно повторювала секретарка. За професією він був лектором-викладачем Інституту технології почуттів (у департаменті письменства), а часто займався й освітньою діяльністю як технік-формувальник почуттів. Він постійно писав до “Щоденного радіо”, компонував стереоконтактні сценарії, з завидною спритністю й легкістю творив гіпнопедичні віршики й рекламні заклики.

— Здібний хлопець, — говорили про нього зверхники, — може, — і тут вони крутили головами й багатозначно стишували голос, — аж занадто здібний.

Так, трохи занадто. Старші казали правду. Надмір розумових здібностей виділив Гельмгольца Вотсона й привів майже до того, до чого привели Бернарда Маркса фізичні дефекти. Непоказність Бернарда ізолювала його від суспільного оточення, а почуття окремішності, що за всіма існуючими мірками є розумовим надміром, стало в свою чергу причиною ще ширшого відчуження. А надмір здібностей принудив Вотсона усвідомити й з тривогою відчути свою винятковість і одинокість. Спільною для обох стала свідомість своєї індивідуальності. Але фізично неповноцінний Бернард усе життя страждав від почуття відчуженості, а Гельмгольц Вотсон лише недавно усвідомив надмір своєї розумової сили, одночасно усвідомив і свою відмінність від людей, що його оточували. Цей чемпіон тенісної ескалаторної гри, невтомний коханець (подейкували, ніби він мав шістсот сорок різних дівчат менше ніж за чотири роки), цей чудовий комітетчик і найкращий заводій раптово виявив, що спорт, жінки, громадська діяльність були, поскільки це його обходило, лише другорядними. Насправді, в глибині, його цікавило щось інше. Але що? Ось про це й хотів поговорити з ним Бернард. Або швидше — послухати, оскільки Гельмгольц сам говорив увесь час.

Три чарівні дівчини з Синтетично-голосового відділу перестріли Вотсона, коли він вийшов із ліфта.

— О серденько Гельмгольчику, ходи з нами на пікнік на Есморі, - благально липли вони до нього.

— Ні, ні, - крутив він головою, протискуючися між ними.

— Ми ж не запрошуємо жодного іншого чоловіка.

Але Гельмгольц не спокусився навіть таким заманливим запрошенням.

— Ні, - повторив він, — я зайнятий. — І він рішуче попрямував своєю дорогою.

Але дівчата рушили слідом. І лише коли він сів у Бернардів літак і захлопнув за собою двері, вони відчепилися. Звісно, не без нарікань.

— Ох, ці жінки! — сказав він, коли машина піднялася в повітря. — Ох, ці жінки! — він насупився і знову покрутив головою. — Просто немає спасу.

Бернард по-фарисейськи підтакнув, а сам подумав: якби мені стільки дівчат і так запросто. Його раптом охопила нагальна потреба похизуватися.

— Я беру Леніну Краун з собою до Нью-Мексико, — сказав якомога недбаліше.

— Невже? — байдуже запитав Гельмгольц. А після короткої паузи продовжив: — Ось уже два тижні, як я відмовився і від засідань у комітетах, і від дівчат. Ти не можеш собі уявити, що за шум піднявся з цього приводу в Інституті. Одначе, я думаю, відмова варта цього. Результати… — він завагався — ну, незвичайні результати, дуже дивні.

Фізична недостача може привести до певного розумового надміру. Але, виходить, що й навпаки буває. Розумовий надлишок може викликати в людини свідому, цілеспрямовану сліпоту й глухоту навмисної самотності, штучно холодний аскетизм.

Решта короткого польоту минула без розмов. Потім, зручно розпроставшись на пневматичних софах у Бернардовій кімнаті, вони продовжили бесіду.

— Чи ти коли-небудь відчував, — говорив Гельмгольц дуже повільно, — ніби в тебе щось зачаїлося всередині й тільки чекає від тебе дозволу вийти на волю й утвердитися? Ніби якась особлива сила гине в тобі марно — як вода, що рине водоспадом, замість крутити турбіни? — Він запитально дивився на Бернарда.

— Ти маєш на увазі ті емоції, що людина могла б відчути за іншого способу життя?

Гельмгольц заперечно похитав головою.

— Не зовсім. Я про дивне почуття, яке іноді виникає, - ніби я маю щось важливе сказати й маю здатність сказати це, тільки не знаю, що саме, й тому моя спроможність гине без користі. Якби якось по-іншому писати… Або про щось інакше… — Він помовчав хвилину, а потім продовжив: — Бачиш, я досить вправний винаходити фрази, слова такі, що аж підскочиш, ніби ти сів на шпильку; вони видаються такими новими й хвилюючими, хоча насправді їхній зміст гіпнопедично-банальний. Але цього мені замало. Мало, щоб фрази були хороші — треба, щоб їхній вплив був так само значним і хорошим.

— Але речі твої, Гельмгольце, загалом гарні.

— О, в певних межах, так, — Гельмгольц знизав плечима. — Але ці межі такі вузькі. Я почуваю, що міг би зробити щось вагоміше. Щось глибше, досконаліше й запальніше. Але що? Чи є в нас більш важливі теми? Та хіба те, про що я пишу, може бути значнішим? Слова можуть бути всепроникаючі, як рентгенівське проміння, коли їх вживати як слід. Прочитаєш — і мов пронизаний наскрізь. Ось цього, серед іншого, я й пробую вчити своїх студентів — як писати правильно. Але яка користь із цього для статей про громадські співи чи останнє вдосконалення запахових органів? Та й чи можна знайти слова справді пробивні, як інтенсивне рентгенівське проміння, коли пишеш про такі речі? Чи можна сказати щось про ніщо? Ось до чого воно, врешті-решт, зводиться. Я пробую, силкуюся знову й знову…

— Цить! — раптом сказав Бернард і застережливо підняв палець. Вони прислухалися. — Здається, хтось під дверима, — прошепотів Бернард.

Гельмгольц підвівся, навшпиньках підійшов до дверей і рвучко розчахнув їх навстіж. Там, звичайно, нікого не було.

— Пробач, — сказав Бернард винувато й дещо сконфужено. — Мабуть, нерви розгулялися. Коли всі тебе підозрюють, починаєш підозрювати й сам. — Він приклав долонею очі, зітхнув, і голос його зазвучав жалібно. Він продовжував оправдовуватися майже в сльозах. Його сповив жаль до самого себе. — О, якби ти тільки знав!

Гельмгольц Вотсон слухав з якоюсь ніяковістю. Йому було шкода Бернарда. Але одночасно й трохи соромно за свого друга. Не завадило б Бернардові мати трохи більше гідності й самоповаги.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ


1

О восьмій годині почало темніти. Рупори на вежах Гольф-клубу синтетичними тенорами оголосили про закриття кортів. Леніна й Генрі покинули гру й пішли знову до клубу. З території Тресту внутрішньої й зовнішньої секреції чулося мукання худоби, чиє молоко й гормони були сировиною для великої фабрики в Фарнем-Роялі.

Безперестанне гудіння гелікоптерів заповнювало сутінки. Кожні дві з половиною хвилини дзвінок і свистки оголошували про відхід до столиці одного з легких монорейкових потягів, на яких від’їжджали гравці нижчих каст.

Леніна й Генрі сіли в свою машину й відлетіли. На висоті трьохсот метрів Генрі збавив швидкість, і на хвилину-дві вони зависли над меркнучим ландшафтом. Бернгемський буковий ліс простягався до ясних берегів західного неба, як великий налитий темрявою затон. Багряниця на західному горизонті поволі танула, спочатку в жовтогарячому, потім жовтому, а затим у поблідлому водянисто-зеленому небі. На півночі за деревами сяяла електричними вогнями фабрика Внутрішньої і зовнішньої секреції, кожне вікно якої по всіх двадцяти поверхах ніби палахкотіло злістю. Під ними лежали будови Гольф-клубу — величезні бараки для нижчих каст, а з другого боку роздільної стіни — невеликі будинки для альф і бет. Всі підходи до моновокзалу аж чорніли від кишіння мураховидних нижчих каст. З-під скляного склепіння станції вилетів освічений потяг. Провівши його очима через темну рівнину вздовж південно-східного маршруту, вони прикипіли поглядом до величезних будівель Слауського крематорію. Для безпеки нічних польотів його чотири височенні димарі були підсвічені, а їх верхівки обведені червоними сигнальними вогнями, попереджуючи про небезпеку. Крематорій стримів, як віха.

— Чому димарі обвішані ніби балконами? — запитала Леніна.

— Щоб уловлювати фосфор, — лаконічно почав пояснювати Генрі. — Підіймаючись по димарях, гази обробляються чотирма різними способами. Колись п’ятиокис фосфору після кремацій просто випадав із життєвого кругообігу. Тепер 98 % його уловлюється. Більше ніж півтора кілограма з кожного дорослого трупа. А це майже чотири сотні тонн фосфору щороку в самій лише Англії. — Генрі говорив із задоволенням і гордістю, від душі радіючи з досягнень, ніби вони були його власними. — Приємно думати, що й після смерті будемо суспільно корисними, посприяємо вирощенню рослин.

Леніна тим часом перевела погляд униз, туди, де виднівся моновокзал.

— Приємно, — погодилася вона, — але дивно, що рослини від альф та бет ростуть не краще, ніж від тих огидних маленьких гамм, дельт й епсилонів, що вовтузяться он там.

— Всі люди у фізико-хімічному відношенні рівні, - повчально сказав Генрі. — При цьому навіть епсилони виконують необхідні функції.

Навіть епсилони… Леніна раптово пригадала випадок, коли ще була маленькою дівчинкою в школі; вона якось прокинулася серед ночі й уперше розчула шепіт, який переслідував її уві сні. Місячне світло, ряд маленьких білих ліжечок, вкрадливий ніжний-ніжний голос вимовляв (після стількох цілонічних повторень закарбувалось у пам’ять навічно: “Кожен працює на всіх інших. Нам завжди хтось потрібен. Кожен нам необхідний…” Леніна пригадала перший шок від страху й здивування, свої безсонні півгодинні роздумування. Зрештою, під впливом тих безконечних повторень свідомість врівноважилася й повільно, плавно, вкрадливо наповз сон…

— Мабуть, епсилона й не турбує те, що він епсилон, — сказала вона вголос.

— Звичайно, що ні. Чого б їм турбуватися? Вони ж не знають, як це бути неепсилоном. Ми, звісно, були б проти. Але ж ми інакше влаштовані. Крім того — спадковість у нас інша.

— Як гарно, що я не епсилон, — сказала Леніна з глибоким переконанням.

— А була б епсилоном, — сказав Генрі, - то завдяки своєму вихованню раділа б, що ти не бета або альфа.

Він увімкнув передній пропелер і спрямував машину до Лондона. Позаду, на заході, багряна з жовтогарячим зоря згасла; темні краї хмари підсунулися в зеніт. Коли перелітали крематорій, машину підхопив стовповий струмінь гарячого повітря з димарів, та відразу ж літак потягнув донизу спадний потік прохолодного повітря.

— Що за чудесний зигзаг! — сміялася Леніна.

— А ти знаєш, — промовив Генрі майже сумно, — що то був за зигзаг? То якась людина остаточно й безповоротно зникала в струмені гарячого газу. Було б цікаво знати, хто згорів — чоловік чи жінка, альфа чи епсилон… — Він зітхнув. Потім рішуче й бадьоро закінчив: — В усякому разі, можемо бути певні: хто б то не був, він був щасливий, коли жив. Тепер усі щасливі.

— Так, тепер усі щасливі, - відгукнулася Леніна. Цю фразу їм повторювали сто п’ятдесят разів кожної ночі протягом дванадцяти років.

Приземлившись у Вестмінстері на даху багатоквартирного сорокаповерхового будинку, де жив Генрі, вони зійшли вниз прямо до їдальні. Там, у галасливому й веселому товаристві споживались чудові страви. До кави подавали сому. Леніна взяла дві півграмові таблетки, а Генрі — три. У двадцять по дев’ятій вони пішли через дорогу до нововідкритого кабаре у Вестмінстерському абатстві. Ніч була майже безхмарна й безмісячна, але цього, по суті, гнітючого факту Леніна й Генрі, на щастя, не помічали. Космічну темряву забивала світлова реклама. З фасаду нового абатства заклично палахкотіли величезні літери: “Кельвін Стоунс і його шістнадцять сексофоністів”, “Найкращий у Лондоні кольоро-запаховий орган”, “Програма найновішої, синтетичної музики”.

Вони зайшли. На них війнуло гарячими й задушливими пахощами амбри й сандалового дерева. На купольному склепінні зали кольоровий орган саме малював тропічний захід сонця. Шістнадцять сексофоністів грали давній улюблений мотив — “Ти моя найкраща ампула”. Чотириста пар танцюристів совалися в файв-степі по вилощеній підлозі. Леніна й Генрі тут же стали чотириста першими. Сексофони завивали, як мелодійні коти на місяць, вони стогнали альтами й тенорами, ніби сама смерть насідала на них. Рясніючи обертонами, їхній вібруючий хор голоснішав, сягаючи кульмінації. І накінець помахом руки диригент викликав останню приголомшливу ноту неземної музики, що здула шістнадцять людців-дударів, вони перестали існувати. Грім великого бемоля. А потім, майже в онімінні й темряві поступово наблизився спад, димінуендо — поступове, повільне сповзання в домінантний акорд, який звучав тихо, майже пошепки, поверх ритму (в розмірі 5/4) і наповнював секунди напруженим чеканням.

І ось нарешті наступило сподіване. Пролунав вибух сходу сонця й одночасно шістнадцятка гримнула піснею:

Ампуло моя, як мені бракує тебе!

Ампуло моя, пощо я покинув тебе?!

Небеса сині в твоїй середині —

Блаженна блакить забуття.

О ти, найкраща на цілому світі,

ампуло моя.

Танцюючи з іншими чотирмастами пар по Вестмінстерському абатстві, Леніна й Генрі в той же час перебували в іншому світі — теплому, барвистому, безконечно дружному світі, у святковому світі соми. Які ласкаві, які красиві, які приємно потішні всі навколо! “Ампуло моя, як мені бракує тебе…” Але Генрі й Леніні вже нічого не бракувало… Вони вже закупорилися під ясними небесами, в блакиті неба. Виснажена шістнадцятка відклала сексофони, й апарат синтетичної музики заграв найновіші мальтузіанські мелодії. Генрі з Леніною заколисувало, ніби пару ембріонів-близнят на хвилях ампульного кровозамінника.

— На добраніч, дорогі друзі, на добраніч, дорогі друзі, - стали прощатися репродуктори, пом’якшуючи накази щирою музичною чемністю. — На добраніч, дорогі друзі…

Слухняно, разом з іншими, Леніна й Генрі залишили кабаре. Гнітюче далекі зорі уже значно перемістилися на небі. Але хоча рекламні вогні порідшали, пара молодих людей усе ще блаженно не помічала ночі.

Повторна доза соми, яку вони проковтнули за півгодини перед закриттям кабаре, непроникною стіною відгородила їхню свідомість від реального світу. Все ще закупорені, вони перейшли вулицю, піднялися ліфтом на двадцять восьмий поверх, де було помешкання Генрі, і зачинили за собою двері.

Однак, хоч як Леніна була закупорена другим грамом соми, вона не забула використати всі рекомендовані правилами протизаплідні засоби, майже автоматично й неуникно, як кліпання очей.

— О, до речі, - сказала вона, повернувшися з ванної, - Фенні Краун цікавилася, де ти роздобув мені на подарунок цього прекрасного зеленого сап’янового пояса з капшуком.

2

Щодругого четверга Бернард мав брати участь у Дні Служби Солідарності. Після раннього обіду з Гельмгольцем в “Афродиторії” (куди Гельмгольца нещодавно обрали згідно з параграфом два Клубного Статуту) він попрощався з друзями, сів на даху в таксі, наказав пілотові летіти до Фордзонівської громадської співальні. Піднявшись метрів на двісті, таксі помчало на схід; на повороті перед Бернардовими очима розкрився красень-палац. Затоплені світлом його триста двадцять метрів білого штучного каррарського мармуру сніжно сяяли на Ладгейтському пагорбі; на кожному з чотирьох кутів гелікоптерної платформи у вечірньому небі багряницею сяяло гігантське Т, а з отворів двадцяти чотирьох величезних золотих сурм гриміла урочиста синтетична музика.

“А бодай йому Форд, я запізнююся”, - подумав Бернард, глянувши на циферблат “Великого Генрі” на вежі палацу. І справді, не встиг він розрахуватися за проліт, як Великий Генрі озвався.

— Форде, — вдарив густий басюра з усіх двадцяти чотирьох золотих сурм. — Форде… — і так десять разів.

Бернард кинувся до ліфта.

Великий актовий зал для урочистостей Фордового дня й інших масових фордовідправ був на нижньому поверсі. Над залою — сім тисяч кімнат, по сотні на поверх, де Групи Солідарності відправляють свої щодвотижневі урочистості. Бернард опустився на тридцять третій поверх, пробіг коридором, повагавшись, постояв під дверима 3210-ї кімнати, а потім наважився — відчинив двері й зайшов.

Слава Форду! Він не був останнім. Три стільці з дванадцяти за круглим столом ще були вільні. Наскільки міг непомітно Бернард сів на найближчий із них і приготувався з докором зустрічати тих, хто прийде ще пізніше.

— Ти в який гольф грав сьогодні? — обернувшися, запитала дівчина, що сиділа ліворуч од нього. — З перешкодами чи в електромагнітний?

Бернард глянув на неї (Форде, та це ж Моргана Ротшілд) і, червоніючи, зізнався, що він узагалі не грав. Моргана пильно й здивовано подивилася на нього. Зависла незручна мовчанка. Потім Моргана підкреслено відвернулася й заговорила до більш відданого спортові чоловіка, що сидів ліворуч од неї.

“Нічого собі початок для сходки Служби Солідарності”, - подумав Бернард, передчуваючи ще більшу невдачу в досягненні спокути. Розглянутися треба було як слід, а не бігти до найближчого стільця! Був би сидів тепер між Фіфі Бредло й Джоанною Дизель. А він натомість втелющився до Моргани. Моргани Ротшілд! О Форде! Оці її чорні бровища — швидше одна суцільна брова, бо ж вони сходяться над переніссям. Форде! А праворуч — Клара Детерлінг. Правда, брови в Клари не зрослися, але вона занадто вже пневматична. А от Фіфі й Джоанна — якраз що треба. Пухкенькі блондиночки й не занадто тлусті… А тепер той здоровило Том Кавагучі усівся між ними.

Останньою прийшла Сароджіні Енгельс.

— Ви запізнилися, — суворо сказав президент групи. — Щоб більше цього не було.

Сароджіні вибачилася й тихенько сіла між Джімом Бокановським і Гербертом Бакуніним. Тепер група була в повному складі, досконалий і цілісний Круг Солідарності. Чоловік, жінка, чоловік, жінка чергувалися кругом столу. Дванадцять були готові переплавитися в одного, щоб зійтися, злитися, розчинити дванадцять особистостей у спільній вищій істоті.

Президент підвівся, осінив себе знаком Т і ввімкнув синтетичну музику: квазідуховий, суперструнний ансамбль щемливо завів під невтомне биття барабанів коротку нав’язливу мелодію Першого Гімну Солідарності. Знову й знову, і вже не лише в ушах, а й десь під серцем залунав цей пульсуючий ритм; дзенькання й голосіння сприймалися вже не розумом, а всім стисненим нутром.

Президент знову осінив себе знаком Т й сів. Відправа почалася. Посеред столу лежали освячені таблетки соми. Любовна чаша суничного морозива з сомою переходила з рук у руки і з неї дванадцять разів пили, примовляючи: “Я п’ю за свою загладу”. Потім під акомпанемент синтетичного оркестру заспівали Перший Гімн Солідарності.

Нас дванадцятеро, Форде, —

Злий в єдиний нас потік,

Щоб летіли й мерехтіли,

Як авто твоє вовік.

Дванадцять побочних строф. Іноді любовна чаша подавалася другий раз. Тоді була формула: “Я п’ю за Вищу Істоту”. Всі випивали. Музика невтомно грала. Били барабани. Від усього того ставало млосно. Проспівали Другий Гімн Солідарності.

О Форде, суспільний наш Отче,

Що єднаєш Дванадцять в Одне!

Ми прагнемо смерть — ми вічності хочем,

Ми мріємо зріти Тебе.

На цей час сома вже почала діяти. Заблищали очі, почервоніли щоки, в душі кожного засяяло світло доброзичливості, і кожне обличчя розквітнуло щасливими, люб’язними усмішками. Навіть Бернард відчув, що він трохи розслабився. Коли Моргана Ротшілд оглянулася, усміхнена, до нього, він також усміхнувся у відповідь. Але брова — та чорна брова, суцільна брова — на жаль, не зникла. Він не міг зігнорувати її, хоч як силкувався. Розслабитися повністю не вдалося. Можливо, якби він сидів між Фіфі й Джоанною… Любовна чаша пішла третім колом.

— Я п’ю за близькість Його Пришестя, — проголосила Моргана Ротшілд, бо настала її черга пустити чашу по колу. Проголосила гучно, з тріумфом. Випила й передала чашу Бернардові.

— Я п’ю за близькість Його Пришестя, — повторив він, щиро намагаючись відчути те Пришестя. Але бровище чорніло невідступно, а пришестя для нього було жахливо далеким. Він випив і передав чашу Кларі Детерлінг. “Мені знову не пощастить, — подумав про себе. — Я певен цього”, - але продовжував з усіх сил усміхатися.

Любовна чаша обійшла коло. Президент подав знак, — і всі хором заспівали Третій Гімн Солідарності — пісню єднання.

Гряди, о Господи Наш Форде,

З’єднай нас в радісній юрбі,

Злий у музичні нас акорди —

Ти завжди в нас, а ми в Тобі.

З кожним рядком гімну збудження зростало. Повітря вібрувало, наелектризоване наближенням Пришестя. Президент вимкнув музику, і з останньою нотою останньої строфи запанувала повна тиша — тиша напруженого чекання, дрижання й тремтіння ніби нагальванізованого тіла. Президент простягнув руку, і раптом Голос, гучний Голос, музичніший від просто людського, багатший, тепліший, сповнений любов’ю, тугою і співчуттям, — чудесний, таємничий надприродний Голос пролунав над їхніми головами. Повільно знижуючись, стишуючись, проказав: “Форде, Форде, Форде”. Солодке відчуття теплоти тремтливо проникало в кожну клітинку тіла слухачів; їхні очі наповнилися сльозами; їхні серця й усі нутрощі, здавалося, жили самостійним життям. “О Форде!” — і вони танули; “О Форде!” — і вони розтанули. І тут раптом — іншим тоном, приголомшливо:

— Увага! — засурмив Голос. — Слухайте! — і вони прислухалися. Пауза, і Голос знизився до шепоту, але такого шепоту, що пронизував сильніше зойку. — Кроки Вищої Істоти… — і зовсім уже завмираючи: — Кроки Вищої Істоти на порозі. - І знову настала тиша; а напруга чекання, що на мить ослабла, знову зросла майже до межі, до розриву.

Кроки Вищої Істоти. О так, їх чути, чути їхнє наближення — ось-ось і вони переступлять невидимий поріг. Кроки Вищої Істоти… І напруга досягла межі. Витріщивши очі, роззявивши рота, Моргана Ротшілд скочила на ноги.

— Я чую Його! — заверещала вона. — Я чую…

— Він іде! — закричала Сароджіні Енгельс.

— Так, Він іде, я чую! — Фіфі Бредло й Том Кавагучі скочили одночасно на ноги.

— О, о, о! — нечленороздільно засвідчила Джоанна.

— Він наближається! — закричав Джім Бокановський.

Президент перехилився, натиснув вмикач — і ввірвався дзенькіт цимбалів, ревище духових інструментів і гуркіт барабанів.

— О, Він іде! — заголосила, ніби їй перерізували горлянку, Клара Детерлінг.

Почуваючи, що й для нього настав час щось робити, Бернард також підскочив і зарепетував: “Я чую Його, Він іде”. Але це була неправда. Він нічого не чув і ніхто до нього не наближався. Ніхто, не дивлячись на музику, незважаючи на піднесення й збудження. Але він махав руками й кричав не гірш за інших. І коли вони почали пританцьовувати, човгати ногами й притопувати, він також зачовгав ногами й затупотів.

Витанцьовуючи, вони пішли кружком, кожен поклав руки на стегна переднього й кричав з усіма в унісон, тупотів ногами в ритм музики, відбиваючи його руками на сідницях перед собою; дванадцять, як одна, дванадцять, як одна. “Я чую Його, я чую — Він іде!” Темп прискорився, швидше затупотіли ноги, швидше, швидше вибивали ритм долоні. І раптом могутній синтетичний бас прогув слова про наближення спокути й остаточного злиття Дванадцяти в Одному, втілення у Вищу Істоту. Бас виспівував “Оргію-поргію”, а барабани все вибивали своє жагуче:

Оргія-поргія, Фордня забава.

Цілуйся, кохайся, Форду на славу.

Хлопці, дівчата, радісний сміх —

Оргія-поргія, щастя для всіх.

— Оргія-поргія, — підхопили танцюристи приспів, — щастя для всіх…

Освітлення почало помалу мерхнути, затухати й одночасно тепліти, червоніти, аж доки вони почали танцювати в малинових сутінках Ембріонарію. Оргія-поргія… У кровобарвній внутріутробній темряві танцюристи продовжували крутитися, бити й вибивати невтомний ритм. Оргія-поргія… Коло похитнулося, розламалося, пари падали на кушетки, які стояли колом, — коло зовнішнє навколо кола внутрішнього — навкруг стола і стільців. Оргія-поргія… Басистий голос ніжно наспівував і воркував у червоних сутінках; здавалося, ніби якась величезна негритянська горлиця доброзичливо ширяла над танцюристами, які тепер лежали хто ниць, хто горілиць.

Вони стояли на даху. “Великий Генрі” саме проспівав одинадцять. Ніч була тепла й тиха.

— Правда ж, було чудово? — запитала Фіфі Бредло. — Правда ж, пречудово? — Вона дивилася на Бернарда з захопленням, але в захопленні вже не було ані збудження, ані хвилювання, бо там, де вдоволення, уже нема хвилювання. Захват її був екстазом досягнутого єднання — спокій не порожнечі, не сірої насиченості й ницості, а спокій гармонії життя, врівноважених сил. Спокій збагаченого, оновленого життя. Бо Служба Солідарності не лише забирала, а й давала; спустошувала, щоб виповнити. Фіфі сповнювало відчуття сили й досконалості, єднання для неї ще тривало.

— Ти ж теж вважаєш, що було чудово? — наполягала вона, дивлячися на Бернарда своїми надприродно блискучими очима.

— Так, це було чудово, — збрехав він, відводячи погляд. Її дивно змінене обличчя, здавалося, і звинувачувало його, і водночас глузливо нагадувало про те, що він перебуває в ізоляції.

Бернард був так само принизливо ізольований, як і тоді, коли почалася відправа, навіть більш усамітнений, спустошений, бо не був наповнений мертвотною ситістю. Ізольований і грішний, тоді як інші зливаються у Вищу Істоту; самотній навіть в обіймах Моргани — самотній, як ніколи в житті. Повернувшися з рожевих сутінків у світ звичного електричного освітлення, він відчув, що його знову обсіли сумніви, з якими йому несила боротися. Він почувався страшенно нещасним і, можливо (очі Фіфи звинувачувально блищали), в цьому була його власна провина.

— Справді чудово, — повторив він, але думалося знову про одне — про Морганину брову.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка