Розділ перший



Сторінка10/10
Дата конвертації06.05.2016
Розмір1.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Двері незамкнені, прочинені. Вони зайшли.

З ванної долинув неприємний характерний звук.

— Що там сталося? — гукнув Гельмгольц.

Відповіді не було. Повторився неприємний звук, потім знову і нарешті стихло. Тоді, клацнувши, відчинилися двері ванни і звідти вийшов дуже блідий Дикун.

— Ого! — стурбовано вигукнув Гельмгольц. — Вигляд у тебе кепський! З’їв щось таке, що тобі завадило?

Дикун ствердно кивнув головою.

— Я наївся цивілізації.

— Чого?

— Я отруївся нею, опоганився. А ще, — додав він тихіше, — я наївся також своєї власної розбещеності.



— Так, але що саме..? Тебе ж тільки-но…

— Тепер я очистився, — сказав Дикун. — Я випив суміш гірчиці з теплою водою.

Друзі здивовано вп’ялися в нього очима.

— Тобто ти навмисно викликав блювання? — запитав Бернард.

- Індіанці завжди так очищаються, — Джон сів і, зітхнувши, провів рукою по лобі. — Я приляжу на декілька хвилин. Змучився…

— Не дивно, — сказав Гельмгольц. Потім, помовчавши: — Ми прийшли порадитися з тобою, — продовжував він іншим тоном. — Завтра вранці ми відлітаємо.

— Так, завтра відлітаємо, — підтвердив Бернард, і Дикун ще не бачив у нього на обличчі виразу такої умиротвореної покірності. - І, між іншим, Джоне, — продовжував він, подавшися на своєму стільці вперед, щоб покласти руку на Джонове коліно. — Вибач мені, будь ласка, за все вчорашнє. — Він почервонів. — Мені соромно, — голос його затремтів, — дуже…

Дикун не дав договорити, взяв його руку й ніжно потис.

— Гельмгольц повівся дуже порядно, підбадьорив мене, — знову почав Бернард після короткої паузи. — Якби не він, я не знаю, що б я…

— Досить, досить, — запротестував Гельмгольц.

Помовчали. Всупереч сумному настрою, навіть завдяки йому, бо сум стверджував їхню взаємну любов, троє молодиків були щасливі.

— Сьогодні вранці я ходив до Головконтролера, — нарешті сказав Дикун.

— Заради чого?

— Просився відлетіти з вами на острови.

— Ну, і він дозволив? — жваво запитав Гельмгольц.

Дикун похитав головою.

— Ні, не дозволив.

— А чому?

— Сказав, що хоче продовжити експеримент. Але я швидше провалюся, — з раптовою люттю додав Дикун. — Я швидше провалюся, ніж дозволю експериментувати наді мною далі. Хоча б і просили мене всі контролери світу. Завтра я піду звідси.

— Але куди? — в один голос запитали Бернард і Гельмгольц.

— Куди-небудь, — знизав плечима Дикун, — не має значення куди. Аби тільки побути на самоті.

З Гілфорда авіатраса Лондон — Портсмут йде через Вейську низину до Годалмінга, а потім через Мілфорд і Вітлі до Гаслемера і далі через Петерсфілд до Портсмута. Майже паралельно пролягла зворотна траса через Ворплесден, Тонгем, Елстед і Грейшот. Між Гог-Беком і Гіндгедом відстань між трасами не перевищувала шести-семи кілометрів. Для неуважних літунів така віддаль була занадто близькою, особливо вночі, або коли хтось із них прийняв зайвих півграма. Траплялися аварії, навіть катастрофи. Було вирішено відвести трасу Портсмут — Лондон на декілька кілометрів на захід. Між Грейшотом і Тонгемом чотири покинуті аеромаяки все ще визначали курс старого Портсмутсько-Лондонського шляху. Небо над ними тихе й опустіле. Зате тепер гелікоптери невпинно дзижчали й ревли над Селборном, Борденом і Фарнемом.

Дикун обрав для своєї відлюдної оселі старий аеромаяк, що стояв на гребені піщаного горба між Путенгемом і Елстедом. Споруда була залізобетонної конструкції і в доброму стані. Навіть занадто зручна, подумав Дикун, оглянувши приміщення, аж занадто цивілізована й розкішна. Він заспокоїв своє сумління, вирішивши тим суворіше самодисциплінуватися та повніше й досконаліше очиститися. Першу ніч на відлюдді він навмисно провів без сну. Вклякав годинами навколішки, молячися то до Неба (у якого колись Клавдій вимолював прощення), то позунійськи до Авонавілона, то до Ісуса й Пуконга, то до свого ангела-хоронителя — Орла. Час від часу він розпростирав руки, неначе був прикутий до хреста, й подовгу тримав їх так. Біль поволі зростав, аж поки ставав нестерпною мукою. Не опускаючи тремтячих рук із добровільного розп’яття, він повторював крізь стиснені зуби (а піт заливав обличчя):

— О прости мені! О зроби мене чистим! О допоможи бути чеснотливим!

Повторював знову й знову, відчуваючи, що ось-ось зомліє.

Коли настав ранок, він відчув, що тепер має право жити на маяку. Так, має, незважаючи на те, що більшість вікон залишалися заскленими, що з верхньої платформи відкривався такий гарний краєвид. Тому Дикун і обрав цей маяк, і тому відразу ж ледь не покинув його, щоб відшукати інше місце. Краєвид був такий чудесний — здавалося, він дивиться на втілення божественної істоти. Але хто він, щоб утішатися щодня й щогодини такою красою? Хто він, щоб жити у видимій присутності Бога? Він заслуговував жити тільки в якомусь огидному свинарнику, в якійсь сліпій підземній норі…

Закляклий, ніби побитий після довгої болісної ночі, але водночас від того й внутрішньо заспокоєний, він вийшов на платформу своєї вежі й дивився на вранішній світ, осяяний сонцем, в якому він знову одержав право жити. На північному круговиді простягся довгий крейдяний хребет Гог-Беку, з-за його східного краю здіймалися вежі семи хмарочосів Гілфорда. Побачивши їх, Дикун поморщився, але незабаром мусив примиритися і з ними, бо вночі вони весело мерехтіли геометричними сузір’ями, або були залиті світлом прожекторів-підсвітлювачів, то урочисто зводилися ніби осяйні персти, указуючи вгору (жестом, значення якого в Англії тепер, крім Дикуна, уже ніхто не розуміє), в непроникні таємниці.

У долині, яка відокремлювала Гог-Бек від піщаного горба з маяком, тулився Путенгем — скромне дев’ятиповерхове село з силосними вежами, птахофермою й маленькою фабрикою по виробництву вітаміну Д. А на південь, з протилежного боку, слалися до озер порослі вересом положисті схили.

За озерами, над гаями, здіймається чотирнадцятиповерхова вежа Елстеда. Тьмяні у туманному повітрі Гіндгед і Селборн ваблять око блакитною романтичною далечінню. Але не тільки далечінь вабила Дикуна, ближнє довкілля теж було спокусливе. Ліси, пустища, порослі вересом і жовтим дроком, соснові гаї, блискучі ставки з водяними лілеями, заростями ситнягу й навислими над ставками березами — все це прекрасне й дивне для ока, звиклого до безплідної американської пустелі. А яке почуття самотності! Днями він не бачив ані живої душі.

Від маяка до Черінг-Т вежі всього п’ятнадцять хвилин льоту, але навіть горби Малпайсу навряд чи безлюдніші за це суррейське пустище. Юрби людей, які щоденно вилітали з Лондона на відпочинок, прагнули одного: пограти в електромагнітний гольф або теніс. Путенгем їх не вабив, найближчі майданчики були в Гілфорді. А тут лише квіти й принадні краєвиди, так що летіти сюди нема чого. Перші дні Дикун прожив самотньо, і ніхто його не турбував.

Гроші, які він отримав на особисті витрати по приїзді, здебільшого були витрачені на спорядження. Перед тим, як залишити Лондон, він купив чотири віскозно-вовняні ковдри, трохи шпагату й мотузок, цвяхи, клей, сякі-такі інструменти, сірники (хоч він вирішив згодом добувати вогонь тертям), кілька каструль і сковорідок, дві дюжини пакетів насіння й десять кілограмів пшеничного борошна. “Ні, не треба синтетичного крохмалю й замінника борошна з бавовни, — твердо заявив він продавцю, — навіть якщо він поживніший”. Але від полігормональних бісквітів і вітамінованого ерзацу яловичини йому так і не пощастило відмовитися. Дивлячись тепер на ці бляшанки, він гірко дорікав собі за поступливість. Цивілізована погань! Він зарікся: з голоду помиратиму, а не доторкнуся. Я їм покажу! І себе провчу, слабака!

Він порахував свої гроші. Залишилося небагато, але вистачить, щоб пережити зиму. А весною, влітку город забезпечить всім необхідним, щоб бути незалежним від зовнішнього світу. До того ж, тут водиться дичина. Він бачив безліч кролів, а також водоплавну птицю на ставку. Тож не барячись, він став ладнати лук і стріли.

Недалеко від маяка росли ясени, а на стріли — цілий гай чудової рівної молодої ліщини. Спочатку він зрубав молодого ясена, відрізав шість футів стовбура без сучків, здер кору й почав обережно вистругувати біле дерево, як учив старий Мітсима, і вистругав шестифутову, у свій зріст, палицю, з досить потовщеною пружною серединою й звуженими гнучкими кінцями. Працювалося радісно й натхненно. Після стількох тижнів безділля в Лондоні, де не було чого робити, хіба що натискати вмикачі та крутити перемикачі, тепер було справжньою насолодою робити щось, що вимагало вміння й терпеливості.

Він майже кінчав вистругувати, як, похопившись, усвідомив, що наспівує — співає! Він винувато почервонів, ніби застукав себе на гарячому, на місці злочину. Адже прийшов він сюди не співати й розважатися, а щоб утекти від заразливої мерзоти цивілізованого паскудства, щоб очиститися й стати добрим, щоб у труді спокутувати свою провину. Збентежено похопився: занурившися в роботу, він забув про свою клятву постійно пам’ятати бідну Лінду, свою вбивчу до неї жорстокість і тих огидних близнюків, що кишіли як воші над таємницею її смерті, поганячи своєю присутністю не тільки його горе й каяття, але й самих богів. Він був поклявся пам’ятати свою провину й повсякчас її спокутувати. А ось тепер він любо сидить над своїм луком і весело співає, так, так, — виспівує…

Він зайшов до приміщення, відкрив коробку з гірчицею і поставив чайник на вогонь.

Півгодиною пізніше три дельта-мінусовики, сільськогосподарські робітники однієї з путенгемських груп, саме їхали на Елстед і з гребеня горба побачили дивину: стоїть біля маяка парубок, голий до пояса, і б’є себе батогом з вузлуватих одноличок. Його спина вся в поперечних смугах, і то з одного, то з другого пухиря сочиться кров. Шофер звернув з дороги і разом з своїми двома компаньйонами, вп’явши очі й роззявивши рота, спостерігав це надзвичайне видовище. Один, два, три — рахували вони удари. Після восьми парубок перестав себе батожити, відбіг до узлісся і там нестямно виблювався. Після того він узяв бича і знову почав себе хльостати. Дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять…

— Форде! — прошептав водій; його брати-близнюки були не менш ошелешені.

— Фордоньку! — вирвалося в них.

Через три дні, як стерв’ятники на мертву тушу, налетіли кореспонденти.

Висушений і затверділий над вогнем лук із зеленого сирого дерева був готовий. Дикун приступив до стріл. Тридцять ліщинових прутів стояли вистругані, висушені, на їхніх кінцях були забиті гострі цвяхи. Одної ночі він зробив наскок на путенгемську птахоферму і мав тепер досить пір’я, щоб спорядити всю свою зброю. Саме за роботою над опіренням стріл його й застав перший кореспондент. Безшумно, в своїх пневматичних черевиках, він ззаду підійшов до нього.

— Доброго ранку, містере Дикун! — сказав він. — Я від “Щоденного радіо”.

Кинувшись ніби від гадючого укусу, Дикун скочив на ноги, розкидаючи на всі боки стріли, пір’я, слоїк з клеєм і пензель.

— О, я перепрошую, — сказав кореспондент зі щирим жалем. — Я не мав наміру… — Він торкнувся свого алюмінієвого бриля, схожого на димар, у який було вмонтовано приймач і передавач. — Вибачте, що я не здіймаю бриля. Трохи заважкий… Як я казав, я представник “Щоденного…”

— Що ви хочете? — насупився Дикун.

Репортер відповів чарівною усмішкою.

— Наші читачі будуть глибоко зацікавлені… - він схилив голову набік і всміхався майже кокетливо. — Лише декілька слів від вас, містере Дикун.

Швидко, кількома звичними рухами, він розмотав два провідки від поясної портативної батареї, застромив їх одночасно з обох боків свого бриля, торкнувся за пружинку на ободі — і звідти вискочила антена, торкнувся за другу пружинку на вершку бриля — і як хлопчик-стовпчик виплигнув мікрофон і, дрижачи, завис у репортера перед носом; висмикнув і надягнув навушники, натис на вмикач з лівого боку бриля — і звідти задзижчало по-осиному, повернув вмикач з правого боку — і до дзижчання додалося стетоскопне сопіння й шарудіння, заїкання й раптовий писк.

— Алло, — сказав репортер у мікрофон, — алло, алло… — Раптом у циліндрі задзвонив дзвінок. — Це ти, Едзель? Говорить Прімо Мелон. Так, я впіймав його. Містер Дикун зараз візьме мікрофон і скаже пару слів. Будь ласка, містере Дикун. — Він поглянув на Дикуна з підлесливою і, здається, переможною посмішкою. — Лише скажіть нашим слухачам, чому ви поселилися тут. Що змусило вас покинути Лондон (не виходь з прийому, Едзель) так раптово. І, звичайно, про той батіг (Дикун здригнувся: як вони взнали про батіг?). Нам усім дуже хочеться довідатись, для чого батіг. А потім — що-небудь про цивілізацію. Наприклад: “Що я думаю про цивілізовану дівчину”. Лише декілька слів, дуже коротко…

Дикун виконав його прохання цілком і повністю. Він вимовив п’ять слів і не більше — тих самих індіанських слів, які чув від нього Бернард у відповідь на прохання вийти до Архіспівальника Кентерберійського: “Гані! Соне eco це — на!” І, схопивши репортера за плечі, обернув його задом до себе (зад був принадно опуклий), примірився і дав стусана з силою й точністю чемпіона з футболу.

Через вісім хвилин у продажу на вулицях Лондона був новий випуск “Щоденного радіо”. На першій сторінці був заголовок: “Загадковий Дикун вдарив носаком по куприку репортера “Щоденного радіо”. Сенсація в Сурреї”.

“Сенсація відчувається і в Лондоні”, - подумав репортер, коли, повернувшись до Лондона, прочитав газетний заголовок. До того ж, відчувається дуже болісно. Якнайобережніше, кривлячися від болю, сів він до столу, щоб пообідати.

Проте травма, якої зазнав куприк репортера “Щоденного радіо”, не залякала репортерів із нью-йоркської “Таймс”, франкфуртського “Чотиримірного континіуму”, “Фордівського наставника” й “Дельта міррор”. Вони навідалися того дня на маяк, і Дикун зустрів їх ще непривітніше.

— Дурню ти заплішений! — кричав репортер “Фордівського наставника” з безпечної віддалі, потираючи свій зад — Прийми сому!

— Забирайся геть! — посварився кулаком Дикун.

Репортер відступив далі й знову закричав:

— Прийми пару грам — і зло перестане бути реальністю.

— Кохатва іяттокія! — відповів Дикун погрозливо й насмішкувато.

— Біль — то ілюзія…

— Та ну? — схопив Дикун товсту ліщинову палицю й пішов у наступ.

Представник “Фордівського наставника” дременув до свого гелікоптера.

Після цього на деякий час Дикуна залишили в спокої. Декілька гелікоптерів, правда, якось прилетіли й зацікавлено кружляли навколо маяка. Дикун випустив стрілу в найближчого й настирного. Стріла пробила алюмінієву підлогу в кабіні, почувся зойк, і машина враз шугонула вгору. Інші з тих пір шанобливо трималися на віддалі. Ігноруючи їхнє надокучливе гудіння, Дикун (в уяві він прирівнював себе до стійкого індіанського жениха з Мацаки, який заради дівчини не злякався кровожерної мошви) скопував ділянку, що мала стати городом. Незабаром гелікоптерна мошва, очевидно, знудилася і відлетіла геть. Годинами небо над Дикуновою головою було чисте, тихе, навіть було б німе, якби не жайворонки.

Було безвітряно й задушливо, в повітрі пахло грозою. Увесь ранок аж до обіду він копав, а тепер, простягшися на підлозі, відпочивав. І раптом перед ним постав образ Леніни — живої, в черевичках, панчохах, оголеної й пахучої. “Любий, обійми ж мене!” — почув він. Нахабна лярва! Але — ой! — руки, що обвивали його шию, напружені груди, дотик її уст! Вічність була в її очах і на устах. Леніна… Ні, ні, ні, ні! Він схопився на ноги і як був, напівголий, вибіг на подвір’я. Край поля купчилися сизі колючі кущі. Він упав на них грудьми, обнімаючи не оксамитне бажане тіло, а оберемок зелених колючок. Вони впилися в нього тисячею гостряків. Він намагався думати про бідолашну Лінду, якій сперло дух, про її скарлючені пальці й невимовний жах в очах. Бідна Лінда, яку він поклявся пам’ятати… Але образ Леніни переслідував і володів ним. Леніни, яку він обіцяв забути. Хоч як було подряпане й поколене його тіло, воно однаково відчувало її присутність. “Любий, любий… Якщо й ти хотів мене, то чому ж ти не…”

Біля дверей на цвяху висів батіг, приготований на випадок наїзду нових репортерів. Оскаженівши, Дикун схопив батіг, розмахнувся — і вузлуваті ремені врізалися в його тіло.

— Потаскуха! Курва! — кричав він за кожним ударом, ніби батожив Леніну (а як несамовито, і сам того не усвідомлюючи, він бажав, щоб це була вона!), білу, теплу, напахчену, безсоромну. — Шльондра! — і кликав розпачливо: — О Ліндо, прости мене! Прости мене, Боже! Я поганий, я лихий. Я… Ні, ні, ти шльондра, ти курва!

Зі своєї хитро обладнаної в гаю схованки, за триста метрів від маяка, Дарвін Бонапарт, найдосвідченіший фотограф, за дорученням корпорації стереоконтактних фільмів спостерігав усе те самобичування. Його терпіння й уміння накінець були винагороджені. Три дні просидів він у дуплі штучного дуба, три ночі плазував на животі по вересу та в кущах дроку, маскував мікрофони та присипав сірим піском дроти. Сімдесят дві години тягот. Але тепер настав сподіваний момент, найважливіший, подумав Дарвін Бонапарт, ладнаючи апаратуру, відтоді, як він зняв свій знаменитий стереовиючий контактний фільм про весілля горил.

— Грандіозно, — сказав він сам собі, коли Дикун розпочав свої дивні вправи. — Першокласно! — Він обережно й старанно навів свої телескопічні камери, стежачи за рухами Дикуна, надягнув насадку, щоб крупним планом зняти шалене, спотворене обличчя (чудово!), ввімкнув на півхвилини сповільнене знімання — сповільнення дасть винятково комічний ефект. Прислухався до ударів, стогонів, маячних слів, які записувалися на звукову доріжку, спробував підсилити їх (так, безсумнівно, буде краще), почув і з радістю записав під час короткого затишшя дзвінкий спів жайворонка. От аби Дикун ще й обернувся, щоб можна було зняти крупним планом кров на спині. І майже відразу (щастить же сьогодні!) Дикун послужливо повернувся як треба, і Дарвін зміг зробити досконалий кадр.

— Грандіозно! — поздоровив себе Бонапарт, закінчивши зйомку. — Чудово! — Він витер спітніле обличчя. — Коли додати стереоконтактні ефекти, буде чудовий фільм. Не гірший за “Статеве життя кашалота”. А це щось та важить!

Через дванадцять днів фільм “Дикун Суррейський” можна було побачити, почути й відчути дотиком у кожному першокласному стереоконтактному палаці Європи.

Фільм Дарвіна Бонапарта подіяв негайно й могутньо. Після обіду в день прем’єри самотність селюка Джона раптово була порушена цілою зграєю гелікоптерів.

Джон копав свій город і намагався докопатися до того, що діялося в глибинах його душі. Смерть — і він загнав свій заступ раз, другий, третій. “І всі вчорашні наші дні освітлюють запилені шляхи до смерті й праху дурням”. Далекий грім прогуркотів на ствердження цих слів. Джон вивернув заступом новий шмат землі. Чому померла Лінда? Чому їй дозволили поступово перетворитися мало не в тварину, а потім… Він зіщулився. В цілований сонцем труп. Він поставив ногу на заступ і люто загнав його в тверду землю. “Ми для богів, як мухи для хлоп’ят — вбивають нас заради власної розваги”. Знову пролунав грім. Але той же Глостер назвав богів вічно благими. До того ж, “сон твій кращий відпочинок, ти відходиш часто в нього, і померти так боїшся, хоча смерть не більш як сон”. Не більш ніж сон? Заснути. І можливо, бачити сни. Його заступ наткнувся на камінь, він нахилився, щоб його підняти. А в тому смертному спанні якії сни присняться?

Дзижчання вгорі переросло в ревище, Джона раптом накрила тінь, — щось затулило йому сонце. Він глянув угору, але його думки все ще блукали в тому іншому світі, що був правдивіший від правди, все ще були зосереджені на неосяжностях божества й смерті. Глянув ще раз угору і побачив низько над собою рій машин. Вони налетіли, мов сарана, зависали в повітрі, а потім приземлялися навколо маяка. Із черева цих гігантських коників виходили парами — чоловік у білому віскозно-фланельному костюмі й жінка в ацетатно-шовковій піжамі (через спеку) або в оксамитних шортах і напіврозстебнених блузках-безрукавках. Через декілька хвилин десятки їх стояли широким колом округ маяка, витріщивши очі, сміючись, клацаючи фотоапаратами, кидаючи Джону (як мавпі) земляні горіхи, пакетики жувальної гумки, заправленої статевими гормонами. І з кожною хвилиною, бо тепер потік, який линув через Гог-Бек, став безперервний, їхнє число збільшувалося. Як в кошмарі, десятки ставали двадцятками, двадцятки — сотнями.

Дикун відступив до маяка, ніби звір, загнаний у безвихідь, уперся спиною в стіну, поглядаючи то на одне, то на друге обличчя з безмежним жахом, як людина, що зовсім знетямилась.

Вправно кинений пакетик жувальної гуми вцілив Дикуна в щоку. Раптовий біль вивів його із заціпеніння — він очутився, несамовитий гнів охопив його.

- Ідіть геть! — закричав він.

Мавпа заговорила! Пролунав сміх і оплески.

— Молодець Дикун! Ура, ура! — А крізь гамір чулися викрики: — Покажи бича, побичуйся.

Показати? Він схопив батога, що висів за дверима, і помахав ним, погрожуючи своїм мучителям.

З юрби відповіли глузливими оплесками. Дикун погрозливо рушив до них. Злякано закричала якась жінка. Лінія глядачів трохи відсунулась і знову затвердла, стала непохитною. Свідомість переважаючої сили дала цим гулякам відвагу, на яку Дикун не сподівався. Не знаючи, що робити, він зупинився й оглянувся.

— Чому ви не залишите мене в спокої? — В його гнівному голосі прозвучала майже жалібна нота.

— На ось мигдалю, присмаченого магнезієм, — сказав чоловік, що стояв прямо перед Дикуном (перший, кого б відхльостав Дикун), простягаючи пакунок. — Їй-Форду, смачний мигдаль, — додав він з непевною, улесливою посмішкою. — Магнезійні солі зберігають молодість.

Дикун пакунка не взяв.

— Чого вам від мене треба? — допитувався він, зазираючи у вишкірені обличчя то одного, то другого. — Чого ви від мене хочете?

— Бича, — безладно відповіла сотня голосів. — Покажи бичування. Ми хочемо побачити, як ти батожишся. Хочемо батожіння!

— Хочемо бича! Хо-че-мо-би-ча! — в унісон, скандуючи у важкому ритмі, повільно почала група, що стояла віддалік: — Показуй — бичування — показуй — бичування!

Інші відразу підхопили той крик, як папуги, раз за разом повторюючи фразу з наростаючою силою, аж поки після сьомого чи восьмого повторення “Показуй бичування” перекрило всі інші звуки.

Кричали всім гамузом, сп’янівши від крику, з одноголосністю, почуттям ритмічного єднання; вони, здавалося, могли скандувати годинами, до безконечності. Але приблизно на двадцять п’ятому повторенні сталася заминка. Із-за Гог-Беку прилетів ще один гелікоптер і, повисівши над юрбою, приземлився між глядачами й маяком, у декількох метрах від Дикуна. Рев пропелера на якийсь час заглушив скандування, але коли мотори стихли, знову почалося:

— Хо-че-мо-би-ча! Показуй бичування! — так само голосно, наполегливо й одностайно.

Двері гелікоптера відчинилися, спершу вийшов білявий рум’яний чоловік, а за ним жінка у зелених оксамитових шортах, білій блузці й жокейському картузі.

Побачивши молоду жінку, Дикун здригнувся, відсахнувся і поблід.

Молода жінка стояла, усміхаючись до нього непевною, благальною, майже жалюгідною посмішкою. Минали секунди. Та ось губи її заворушилися, вона щось говорила, але слів не розібрати — їх покривало ревище скандуючого натовпу.

— Показуй бичування! Хо-че-мо-би-ча!..

Молода жінка притисла обидві руки до грудей з лівого боку, і на її ясному, як персик, і красивому, як у ляльки, обличчі застиг недоречний вираз тужливого страждання. Її сині очі наче побільшали, пояснішали. І раптом дві сльозини покотилися по її щоках. Вона знову невиразно щось говорила, потім швидко й пристрасно простягла руки до Дикуна, ступила крок до нього.

— Показуй — бичування! Хо-че-мо-би-ча! По-ка-жи…

І негадано вони одержали бажане.

— Шльондра! — кинувся Дикун до неї, як божевільний. — Смердючка! — і він оскаженіло шмагонув її батогом.

Перелякавшись, вона кинулась була втікати, але спіткнулася і впала у верес.

— Генрі! Генрі! — закричала вона. Але її рум’яний супутник дременув за гелікоптер — подалі від лиха.

Лінія глядачів поламалася, з радісним криком вдоволення вони кинулися до магічного центру притягання — адже біль — чаруючий…

— Жарся, розпуснице, жарся! — знову шмагнув осатанілий Дикун.

Глядачі пожадливо збігалися, штовхаючись і деручись, як свині біля корита.

— Ох плоть! — заскреготав зубами Дикун, шмагонувши батогом по власних плечах. — Вбити її, вбити її!

Притягнені чарівним видовищем страждання від болю, привчені до стадності й співдії, невикоренимо прищеплених їм, глядачі мимоволі почали повторювати несамовиті рухи Дикуна, стали бити один одного так, як Дикун бив то своє власне збунтоване тіло, то те пухке втілення розпусти, що звивалося у вересі в нього під ногами.

— Бий, бий, бий!.. — знай кричав Дикун.

Раптом хтось завів “Оргію-поргію”, і всі дружно підхопили приспів, пішли колом, пританцьовуючи й плескаючи одне одного по плечах у ритмі 6/8. Оргія-поргія…

Було за північ, коли відлетів останній гелікоптер. Очманілий від соми, виснажений затяжною оргією, Дикун вклався і заснув у вересі. Прокинувся, вже коли сонце було високо. Полежав, кліпаючи очима, як сова на світло, потім раптом усе пригадав. Усе.

— О Боже мій, Боже мій! — затулив він обличчя руками.

Під вечір показалися гелікоптери — летіли із-за Гог-Беку десятикілометровою чорною хмарою. У всіх газетах була описана вчорашня оргія примирення.

— Дикуне! — покликали ті, що прибули першими. — Містере Дикун!

Відповіді не було.

Двері маяка прочинені. Вони відкрили їх, зайшли в сутінки вежі. В арці на другому боці кімнати вони побачили східці, що вели на вищі поверхи. А під короною склепіння гойдалися дві ступні.

— Пане Дикун!

Повільно, дуже повільно, як дві неквапливі компасні стрілки, ноги оберталися праворуч — на північ, північний схід, схід, південний схід, південь, південний захід; зупинилися, повисіли непорушно й знову почали обертатися, так само не поспішаючи, але вже ліворуч — південний захід, південь, південний схід, схід…



© ВСЕСВІТ. - 1994. - № 5/6, 7.

© МАРЕНКО Сергій, переклад з англійської, 1994.

Примечания


1

“Гамлет”, пер. Леоніда Гребінки.



2

“Гамлет”, пер. Леоніда Гребінки.



3

Крессіда”, пер. Миколи Лукаша.



4

“Ромео Джульєтта”, пер. Ірини Стешенко.



5

“Ромео Джульєтта”, пер. Ірини Стешенко.



6

Шекспір. голубка”, пер. Габлевич.



7

Крессіда”, пер. М. Лукаша.



8

пер. Миколи Бажана.



9

Афінський”, пер. Василя Мисика.



10

“Король пер. Максима Рильського.



11

“Отелло”. пер. Ірини Стешенко.



12


Крессіда”, пер. Миколи Лукаша.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка