Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка9/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   42

8

Броня підходила до своєї вулиці негнучкою ходою, добрий її настрій давно пропав. А ще більше він пропав, коли зустрілася вона з Людкою, такою ж старою дівою, як і вона, але куди більш єхидною і язикатою. Людка зирнула на неї з усмішечкою, а вони вважалися ніби й подругами, зупинилася й почала розглядати Броню.

- Чого це отой Бомбовоз розкудакталася на цілу вулицю? - спитала.

- Який Бомбовоз? - здивувалася Броня.

- Ну, Тоська ота пришелепувата. Справді мала щось з її Льонькою?

Броня почервоніла раптом до вух і безсило закліпала очима.

- Та хто тобі таку дурницю сказав! - вигукнула вона.

- Ну, мені й ти могла б сказати, - мовила Людка, підморгуючи. - Тут той Бомбовоз так розпиналася, так тебе лаяла: і така ти, і сяка, і що чоловіка в неї відбиваєш!..

- Та їй-бо, Люд! - занепокоєно сказала Броня. - Я й не думала…

- Кажи, кажи, - знову підморгнула Людка. - А чого така червона стала, як мак?

Броня ще більш почервоніла.

- Та ж нічого в мене з ним нема й не було! - сказала сердито.

- Може, й нема, - сакраментально відповіла Людка, - але вулиця про те гуде. Ой, я побігла, до однієї з роботи хочу заскочить…

Вона побігла, а Броня стала й боялася зрушити. Щось творилося з нею несусвітне. Ясна річ, роздзвонила про все сама Тоська і то через дурний Бронин язик, бо вона таки пожаліла вголос отого її мізерного Льоньку, навіть сказала, дурна, що могла б його до себе забрати. Їй аж нудко стало й вона облизала пересохлі вуста. З жахом подумала, що може зустрітися на вулиці з Льонькою - а що, коли й він уже про все знає, хтось і йому міг донести про те? Ота недавно здобута несподівана краса її пропадала й змивалася; йшла вона сіра, як цей день і небо, стара, як світ, - баба стоптана і зморщена. Йшла вона і вицвітав на її щоках рум’янець, зникав, сповзав, щоки жовті ставали, очі гасли, наче той вогник у лампі; пасмо волосся висмикнулося з-під хустки: здалося їй, що те волосся пронизане сивими струменями; не знала, як подивиться Льоньці в очі; мабуть, треба-таки перемовитися з ним, бо це ж такий сором, що й не сказати; Тоська не була для неї така страшна, страшно було тільки зустрітися з ним, бо що він може про неї подумати? Схотіла повернутися, пройти через міст і той завулок, де до неї всміхнувся гарний, як Бог, чоловік, хай знову засвітяться усмішки шоферів і витягнеться по-молодцюватому чудний дід. Але то була казка переказана, і вона, зітхнувши, взялася за свою хвіртку, водночас озираючись і на сусіднє подвір’я. В дворі було порожньо, вітер махав ганчіркою для миття підлоги, а кури видзьобували посипане в грязюку зерно. Вона полегшено зітхнула: добре хоч те, що з Льонькою так і не зустрілася. Зайшла в порожню й вогку хату, сіла посеред кімнати, не роздягаючись, - замислилася. Льонька їй подобався: тихий, простий, роботящий. Чого він пристав до тієї мегери, яка й дітей йому народити не може? Тлуста, почварна, коротконога. Броня встала й підійшла до дзеркала. Була струнка, може й захуда, з великими очима. Ніс, правда, задовгий, але це аніскілечки її не псувало. Ні, вона виглядала куди ліпше за ту вульгарну Тоську, але чоловіків у цьому світі також не збагнеш: женяться на опудалах, тягаються за почварками, аби тільки вміла відверто крутити сідницею, а їй, скромній, порядній, тихій, доводиться безнадійно дівувати. Ні, вона ніколи не буде відбивати від тієї пащекухи її Льоньку, хоч він їй і подобається, - просто цього не змогла б. Коли вже на її долю випала оця тоскна самотність, так воно, очевидно, й буде.

Здивовано побачила, що по її щоках течуть сльози. Втерла їх похапцем і роззирнулася по хаті: що б його зробити? Сьогодні неділя, вона пішла в місто, щоб там чимось себе зайняти, думала піти в кіно, але кіна виявилися всі бачені, магазини зачинені, купила сяке-таке з харчів і от знову вона в порожньому домі, знову стоїть перед вікном і дивиться на вулицю, а посеред вулиці стоїть ряба Надька з таксистихою і щось гаряче обговорюють - чи не про неї мова? «Господи, - стукнула вона кулаком об кулак і пішла нервово кімнатою, - яка ж я дурна, яка дурна! Знову сіла, заплющилася й побачила Льоньку, як той моторно махає сокирою, як той біжить із порожніми відрами, а потім і з повними, як вологий вітер гуляє навколо і б’є в обличчя, і мружить кружала води в тих відрах - якось так дивно він, тобто Льонька, на неї тоді позирнув! Ні, це вона вигадує, ніяк на неї не дивився. Броня навіть подумала, що треба їй зайти до Тоськи, бо між ними ніби й справді пробігла кішка, треба все вияснити, щоб замовкли оті рябі й таксистихи, бо інакше вона тут, удома, збожеволіє. Рішуче вдяглася (в нутрі тенькнуло: «А що як зустрінуся з Льонькою?»). Ну й що, хай і зустрінеться: чи між ними щось коли було і чи ж що є? Колись, правда, він спробував до неї пристати, всього раз, але так і не зачепив, чи ж і те брати до уваги? Броня рішуче вийшла надвір, зачинила хату й подалася до сусідки, долаючи в душі спротив і лячне бажання повернутися, знову втекти в хату. Ряба Надька й таксистиха, побачивши її, миттю замовкли; вона привіталася, але пащекухи ледь-ледь кивнули, тільки дивилися круглими очима, ніби хотіли її тими очима з’їсти. Броня увіч переконалася, що балакали кумасі таки про неї, тож пройшла повз них спокійно і так само спокійно ввійшла у двір, де вітер так само мотав ганчіркою для миття підлоги, а кури видзьовбували із грязюки зерно. Собака знав її і не потрудився вийти з буди, дивився тільки печально й ніби згадував щось. Броня взялася за ручку й натисла на клямку. Заспівали прозоро двері, і вона закоцюбла зі страху: в сінях, проте, було порожньо. Тоді вона рішуче переступила хатнього порога - Льоньки не побачила й тут. Стояла тільки серед хати Тоська в зеленому вузькому для неї платті, розставила ноги, наче під нею хиталася підлога, і лила зелене світло погляду. Броня спинилася несміливо: вицвіла, зичена, суха, безгруда, з ногами надто тонкими і з волоссям, побитим першою сивиною; так, вони різнилися - та пишнотіла, а ця суха, та зелена, а ця жовта Броні знову захотілося повернутися й піти геть, остаточно забувши цю дурну історію. Але вона стояла супроти тієї зеленої й настовбурченої і тільки переминалася з ноги на ногу.

- Можна до тебе? - видихла зрештою.

- Чого ж не можна, заходь, - сказала Тоська не зовсім люб’язно.

- Не знаю, як його й сказать, - несміливо проказала Броня, червоніючи й потуплюючись. - Зустріла оце Людку і такого вона наговорила.

Тоська понуро зирнула на недавню подругу, як великий, зелений, тлустий кіт, відвернулась і підтягши стільця, сіла, заповнюючи сидіння круглими зеленими формами.

- Що ж вона такого наговорила?

- Мені аж казать стидко, - затараторила раптом Броня. - Але нє, думаю, прийду до тебе, хоч воно й неудобно, знаїш, воно так… ну, я не знаю, як це сказать таке… на вулиці почали плести, що стидко мені людям в очі дивитись.

- Що ж вони плетуть? - строго спитала Тоська.

- Та кажуть, ніби я твого Льоньку… Ну, ніби я його в тебе… ну, відбиваю. А в мене такого і в голові нема.

- Так уже й нема, - відвернулася від неї Тоська.

- А таки нема, - згукнула Броня, відчуваючи, що кров приливає їй до обличчя.

- Бач, може б, і я таке подумала, - мовила Тоська і пильно зирнула на Броню. - Але по-моєму, Бронько, це ти в цій-осьо комнаті сама мені сказала що я така і сяка, і що ти його б собі забрала… Може, й забрала б, коли б він пішов, - сказала згорда. - А то не проста вєщ…

- Але ж, Тось, Богом тобі клянусь!.. Не зманювала я його!

Броня подивилася на колишню подругу, вії її затремтіли, затремтіли й губи, і вона в цю хвилину стала така, що Тоська дозволила собі всміхнутися краєчком вуст - суперниця нікчемна.

- Може, й не зманювала, - холодно сказала Тоська - Але теперички, коли люди язиками про те чешуть, а з нічого не чесатимуть, ти б до нас лучче не ходила.

Броня вражено встала Була бліда й перелякана.

- То це ти мене виганяєш з хати?

- Може, й виганяю, - подивилася на вікно Тоська. - Нічого тут ходити й чужих чоловіків зманювати… Права чи винувата, а ти мені до чоловіка баньок не лупи! Може, десь він тебе й помнув трохи - це така в них, у кнурів, поведенція, то це ще не значить, що можеш його зманювать, бігаючи до нас.

У Броні бризкнули з обличчя сльози, вона притьма кинулась у двері.

- Кляча чортова! - люто проказала їй у спину Тоська. - Не такій, як ти, чоловіків зманювать!

Броня вискочила з хвіртки і аж одубіла; просто перед нею стояли ряба Надька, таксистиха, Магаданша, яка вже, мабуть, помирилася з рябою Надькою, і Людка - дивилися на неї на всі очі. Там за спиною раптово рвонув із буди собака і забрехав.

- Чого це ти плачеш, Бронь? - солодко спитала Людка. - Може, з подружкою своєю посварилася?



9

Льонька розминувся з Бронею навмисне. Він вчасно побачив її на вулиці й різко звернув під Просиновську гору. Потім зайшов у кущі й перечекав, поки вона пройде. Ось вона з’явилася в проймі вулиці, й він мав змогу придивитися до неї пильніше. Була струнка і ще молода, принаймні куди принадніша за Тоську, Тоська була карячкувата, а ця довгонога, хоч ноги мала й захуді. Коли Тоська йшла, то ніби котилася, а ця пливла по землі ніби пава. Досі Льонька уваги на Броню і справді не звертав, хіба що одного разу під мухою, коли Броня бігла до Тоськи на баляндраси, він її біля хвіртки прихопив, але вона так його відштовхнула, що він ледве не впав. Потому побачив її червоне, обурене обличчя і добродушно кліпнув повіками.

- Не сердься, Бронь, - пробелькотів. - Я по-сусідському.

- Ще раз зачепиш, - сказала гостро, - Тосі розкажу! - Але Тосці про це розповіла не вона, а він, бо чогось та до нього з цією Бронькою причепилася, чогось нею очі витикала, чогось пащекувала про неї. Окрім того, за кілька хвилин до цього він перестрів Шурку Хаєцького, і той, мигаючи білими повіками і недоречно гигикаючи, сказав йому:

- Тут про тебе, ги-ги, баби ляси точать. Ну, що ти ту Броньку, ги-ги, причавив. Я сам думав, ги-ги, коло неї покрутиться, але боюся старих дів, ги-ги! А вона шо - те?

- Пошов ти! - огризнувся Льонька і рушив, у розмову не вступаючи.

- Та я до тебе, як до друга, Льонь, - улесливо сказав Шурка, ступаючи за ним. - Я, знаїш, бабник опитний. А до тої Броньки побоявся б лізти. Ще по мармизі вріже!

- А вріже! - сказав Льонька.

- О, це вже знаїш! - почухмарив потилицю Шурка. - Значить, баби правду брешуть?

- Пошов ти! - знову огризнувся Льонька.

Шурка не «пошов», а став серед вулиці й знову зачухмарив потилицю. Хмикнув, сьорбнув носом, а тоді подавсь у бік зворотній, власне, у бік зворотній він, Шурка до цього йшов. Минув гурток бабів, насталивши вуха, і виразно почув: «Льонька, Бронька, Тоська». «Ну да, - подумав споквола Шурка, - а може, вона справді - те?» Він знову хмикнув, почесав неголену щоку, ніби вже дістав ляпаса, і тут уздрів Броню, яка йшла вулицею. Обкинув її поглядом і знову йому здалося, що цієї дівчини йому ліпше не чіпати, тобто не підлазити до неї, та не така вже й молода вона була Шурка покліпав білими повіками і рушив до парку, бо там він призначив побачення з такою, котра ляпасів йому ніколи й не подумає давати. Втретє хмикнув і про Броню щасливо забув…

Зате не забув про неї Льонька. Видерся на Просиновську гору і подався Пушкінською. В голові в нього сидів кілочок, а вологий вітер хльостав в обличчя, якось чудно збуджуючи. І він, Льонька, відчув, що наповнюється й цією осінню, і вологим вітром, і запахом жовтого листу, і неспокоєм дня, і тим, що в нього в кишені є два карбованці, що він, коли пощастить купити, може випити цілу пляшку вина, а вже тоді напевне щось придумає, бо коли він тверезий, голова в нього тупа й порожня. Однак почав думати й зараз, бо вже трохи сп’янів од вітру й того, що власна жінка почала чомусь закидати йому цю Броньку; від того, що про нього думають, ніби він може когось спокусити, та й Шурка подумав, ніби в нього з Бронею щось закрутилося, - все це дивно й глибоко хвилювало Льоньку; він ішов, зімруживши очі, й бачив перед собою обох: жінку свою і її подругу, і несвідома гордість наповнювала йому груди. А що, - сказав подумки, - не можу я їх обох?» Але він знав інше: Тоська тільки тому така до нього поблажлива, бо й сама не вірить, що він з Бронею щось мав; більше того, цю «пушку» вона сама на вулиці й пустила. Отут уже Льонька не все тямив, отут уже, аби зрозуміти, треба було б Льонці чогось гаряченького ковтнуть.



І він те гаряченьке ковтнув. Зайшов до гастронома, купив пляшку «чорнила», потім сів у скверику, роздивився, а що було людно, та й міліціонери шаландалися, спустивсь у підземний туалет біля собору, замкнувся в кабінці, здер, підпилявши, пластмасову покривку і за кілька ковтків усе із пляшки видув. Тоді акуратно поставив пляшку в кутик кабіни і спокійнісінько вийшов на свіже повітря. І йому заграли в голові червоні вітри і видули звідтіля нетямковитість його, він підтягся, випнув груди, розпрямив плечі, надувся й випухнув зі щік повітря, і тільки потому почав знову думати, зовсім забувши про купу доручень, які йому надавала жінка. А що, - подумав він, ідучи так рівно, як жоден тверезий, - коли б ця Бронька його в Тоськи на якийсь разок випросила?» Ну, щоб не жити самотою, вони ж подружки. Але в те Льонька якось погано вірив - не така була Тоська, щоб чимось із сусідкою ділитися, а ще й таким делікатним. Окрім того, цілком тверезо міркував Льонька, чого б тоді тій клятій Тосьці було б роздзвонювати про те на вулиці? Чого б не сказати йому це нишком, домовитись, як люди, аби було все шито-крито, а він би вже біля тієї Броньки якось управився. Коли чесно, думав так само тверезо Льонька, то йому Тоська вже приїлася достобіса. Приїлося оте безконечне ґдирання, оті команди, оте вічне помикання, а він же теж не без чортяки в голові. Ось і зараз його чортяка уже заворушивсь у мозкові, а коли це з ним трапляється, то він навіть озвіріти може, принаймні кілька разів Тоську був відлупцював, і вона після того як по шнурочку ходила. Але він збився у своїх думках: усе-таки й тепер, із помічним, не тямив: чого це замандюрилося тій холерній Тосці його до Броньки ревнувати? А може, ще більше зімружив оченята Льонька, він ту Броню якось так полюбив, що Тоська те помітила, а сам він, Льонька, й ні? «Хе-хе!» - засміявся, засунув руку під пальто й сорочку й почухмарив лахматі свої груди. А може, та Бронька якось крутила перед ним тим і сим, Тоська це помітила а він, Льонька, ні? «Да задача!» - подумав він і плюнув собі на правого носка черевика. Обтер його об штанину і раптом злякався: він ось уже скільки мотається по місту, а про доручення забув. Що це та вирва казала? Ні, голова його була прочищена для високих думок, але з неї зовсім вимило, навіщо його Тоська посилала. Полапав себе по кишенях: ага, гроші! Ага, книжечка - за електрику заплатити. В іншій кишені - авоська. Почухмарив потилицю і цілком резонно вирішив: оці гроші, які послано його тратити, заробив він, Льонька, а не ота Тоська, яка он які на його харчах паси відростила. Отже, буде цілком розумно, подумав тверезо він, коли всі оті гроші витратить так, як йому захочеться. Але стоп, раптом ударив себе по лобі Льонька, чого це вона, ота бісова Тоська сьогодні така добренька? Дала навіть рубля на пиво. Як це вона сказала? Ага, це для того, щоб на ту клячу ані дивився! «Але ж я на неї ані дивився!» - сказав уголос Льонька, злякавши благочестиву бабусю з білим як сніг, перманентним волоссям, яка вела на повідку білою як сніг, з перманентним волоссям пса.

10


Броня прибігла додому і не подумавши розказати Людці й бабам, чи не посварилася вона з Тоською; зрештою, плетухи і без її розповідей все зрозуміли, бо чого б це вона вискакувала від Тоськи заплакана? Плетухи багатозначно перезирнулися й, підморгнувши одна одній, вдали із себе байдужих, а вона, запечатавшись у домі, проревла вдосит. Тоді лягла на канапу, вмикнула телевізора (до Тоськи ходила на телевізор не тому, що свого не мала, а що вкупі все-таки веселіше) і почала дивитись якийсь фільм. Потім устала, намила яблук і стала, дивлячись, ті яблука помалу згризати. Це її не задовольнило, пішла на кухню й принесла пачку печива, і те печиво помалу схрумала. Фільм і тоді не закінчився, вона втретє пішла на кухню і прихопила торбинку цукерок. Дивилася кіно та їла цукерки, і потроху на душі в неї розтерпало, нарешті й фільм закінчився, як усі дурні кіна, щасливо, і трохи щастя додалось у її змучену й запечалену душу. Не вимикала телевізора, але вже не слухала, що він передавав, бо в її голові поплелися чудні думки; ясна річ, думала вона про Льоньку і про те, що Тоська якось дивно себе веде. Виходило, що ті її невинні слова на Льончину оборону впали на ґрунт догідний; виходило, що Тоська мала підстави ревнувати подругу до чоловіка Броня згадала оту півзабуту сцену здається, стояв тоді туман, вона зайшла до Тоськи в двір, і з того туману раптом виплив підхмелений Льонька, на обличчі в нього лежала якась цілком дурнувата усмішка і щось він до неї забелькотів, а тоді поліз лапатися. Вона його відштовхнула й суворо виговорила, після чого він до неї вже не приставав. А може, подумала раптом Броня, і аж захолола від тієї думки, він її таємно й справді любить? Недарма кажуть: що в тверезого на умі, те в п’яного на язиці, адже ніколи не ліз він до неї тверезий! А може, він якось виказав себе і Тоська це примітила А може, він давно про неї палко мріє, адже помітила це не тільки Тоська, а й вуличні плетухи, а вона, Броня, одна ні? Почала пропускати через голову всі випадки, коли вони здибувалися: ні, він, крім того єдиного разу, вів себе стримано і до неї інтересу ніби й не виявляв. Але якось на неї так подивився, ну, так по-особливому подивився, що їй ніяково стало. «Господи - подумала Броня, яка-я дурна!» Очевидно, вона й засиділась у дівках, бо не вміє розібратися: подобається комусь чи ні й не веде себе, як належить. Тепер же вона постановила трохи більше й пильніше до того Льоньки придивитись, хоча й справді не збирається його в Тоськи відбивати, а чинитиме це так, задля інтересу. Отож і почала стежити за Тосьчиним двором. Для цього мала вікно, яке дивилось якраз у потрібному напрямку; ставила біля себе миску яблук із власного садка, аби було веселіше, сідала до вікна і, трощачи ті яблука, дивилася на Тосьчин двір куди з більшим інтересом, як ті дурні фільми по телевізору. Могла чинити так тільки у вільний від роботи час, а працювала Броня телефоністкою на міжміському перемовному пункті; Льонька працював слюсарем на механічному заводі, а Тоська була прибиральницею в магазині. Броня мала зміни вечірні й денні, а Льонька тільки денні, отож для цих нових телесеансів вона мала час не завжди. З тих оглядин вона винесла кілька цілком конкретних помічень: Льонька був, як бджілка, трудолюбний і безконечно щось у дворі робив: стругав, рубав, пиляв, будував, прибивав, копав; друге, що вона помітила: Тоська була з чоловіком увіч посварена, бо рідко й у двір виходила, а коли виходила, вели вони себе так, ніби сварилися. Часом Тоська тицькала пальцем у бік Брониної хати, і тоді Бронині груди заливала солодка неміч. Третє, що вона помітила: сам Льонька також не був байдужий до її хати, часом спинявся у дворі й пильно дививсь у її бік. Тоді Броні здавалося, що вони ніби зустрічалися очима, і вона не могла витримати його погляду й відводила очі, червоніла непомірно і здивовано помічала, що в неї тремтять пальці.

А ночами їй почали снитись еротичні сни, хоч не завжди в тих снах її напарником ставав Льонька, інколи - зовсім незнайомі чоловіки, тобто часом знайомі, а часом і незнайомі. Однак найчастіше снився їй він, Льонька, пестив їй груди, цілував, лоскотав кінчики вух, провадив їй рукою по хребтовому вигину, погладжував стегна, і вона не тільки мліла від тих ласк, а й пливла кудись, ніби на хвилях, а коли її кидало на ті хвилі, відчувала солодкий біль. Снилися їй сиві далі, снилися їй дороги, стежки, по яких вели її незнайомці, снився їй вологий вітер, який і досі не переставав віяти, снилася самотня руда лисиця, котра сідала на горбку й дивилася тремтливими очима на місто, все ще не зважуючись: лишитися жити в кущах чи безпечніше їй перебратися в саме місто й поселитися на якомусь горищі. І страшно, й солодко було Броні від усього того, але вранці прокидалася вона з важкою головою і тонким болем у серці. І чи від власних думок, чи від сеансів підглядання за Льонькою, чи від тих еротичних снів, вона знову ніби омолоділа, скинула з себе шкурку бридкого каченяти, аж їй одного разу запропонував побачення мерзький тип із тонкими вусиками, круглими очками й широкими вустами. Вона того прилипалу, котрий дивився на неї як кіт на сало, всунувшись у віконечко, різко відшила, але в серці солодко кляпнув якийсь м’яз чи клапан: ніколи нічого подібного з нею не траплялося - чоловіки дивилися на неї й ніби не бачили. Броня почала ошатніше одягатися, пустивши на те всі свої мізерні заощадження, стала користуватися косметикою, але обережно, і от якось, коли поверталася з роботи, побачила її Людка і аж руками сплеснула:

- Чи це ти, Бронь, чи не ти?

- А чого б не я?

- Красіва стала, - заздрісно мовила Людка. - Нє, тобі той Льонька йде на користь.

- Що ти мелеш? - почервоніла Броня.

- Хо, мелю! Ціла вулиця про те гуде. І що ходить він до тебе вночі, і що Тоська пообіцяла його зарубати. І що вона на нього щодня верещить, як свиня.

Броня зробила круглі очі. Вона знала, що Тоська з Льонькою в мирі зараз не живуть, але те, що всі говорять, ніби він ходить до неї вночі?..

- Знаєш що, Люд, - сказала червона, як рак, Броня. - Те, що вони сваряться, мені до лампочки, а те, що про мене плещуть - брехня! І ти, як подруга моя, так їм і скажи!

- Кинь виламуватися, Бронь, - гаряче зашепотіла Людка. - Коли б до мене хтось почав ходити, то я б їй-богу…

- Не хочу про таке й слухать! - відрубала Броня й гордо пішла вулицею.

- Горда стала! - проказала їй у спину Людка. - Дивись, щоб боком та гордість не вилізла!..

У цей-таки день, власне, після того, як передибалась із Людкою, Броні випало зіштовхнутися лицем у лице і з Льонькою, і то так несподівано, що обоє отетеріли. Він привітавсь, усміхнувся ледь-ледь, і вона помітила, що кинув на неї аж зовсім небайдужим поглядом. Наступної хвилі її ніби щось опекло, як кропива у дворі в обрубках із гумових чобіт, важка, розгрузла й сердита, у величезному картатому фартуху, на якому було відбито пляшки з вином і тарілки з м’ясивом, у брудно-червоному халаті дивилася на неї Тоська. Броня з нею не привіталася, тільки відвела очі, задерла кирпулю і подефілювала мимо, чудово знаючи, що в неї, Льоньку й Тоську в’їлося кільканадцять очей, які аж тремтять від цікавості. Ввійшла у свою хвіртку й озирнулася: Льонька ніби байдуже йшов по вулиці, а Тоська помітила її озирки й пригрозила їй кулаком. Вона вдала, що не помітила того виразного жесту колишньої подруги, розважно перейшла двір і мирно сховалась у дверях уже не побачивши, як із сусідніх обійсть, ніби змовники, вигулькнули ряба Надька, таксистиха, молода Смердиха і Людка, які повільно пішли до колонки, де на них чекав камінь, на якому всі вони любили справляти посиденьки і полоскати свою білизну.

11

Льонька відчував майже те саме, що й Броня. Одне те, що не давала йому забути Броню Тоська, колячи йому нею очі при найменшій нагоді, тож він якось не витримав і, не доївши улюбленого бігусу, ревнув на неї, як лев, аж вона спинилася перелякано й розтулила здивовано чи й захоплено рота.

- Чого ти мені, зараза, поїсти не даєш? - крикнув Льонька - В’їлася до мене з тією Бронькою, як болячка. На чорта вона мені тра!

Тоді Тосьчине обличчя стало кругле-кругле, а вуста розсунулися в уїдливій, удаваній, злостивій усмішечці, а голос її став тоненький, як нитка.

- То так тобі Бронька ні в глазу? - спитала підступно. - Отак ти на неї не рачиш очей, не крутиш мордякою, коли вона преться по вулиці, такий ти святий і божий, такий добренький, а бодай би ти в землю запався?

- Коли я тобі неугодний, можу й піти! - буркнув він.

- А-а! - закивала, як лялька, головою Тоська. - Можеш піти! Коли приліз у мою хату, то я тебе, гицеля, прийняла й прописала, інакше десь зігнив би п’яний під парканом. Нє, ви послухайте, - тонесенько проказала Тоська - Він, паразіт, набачив собі ту хвойду, отого кащія, оту костомашну, йому, бач, на м’якенькому спати надоїло! А я ж тебе, паразіта, а я ж тебе, худобину! - кинулася вона на нього з кулаками, і він мусив прикритись, а коли вона не заспокоїлася, змушений був двигнути її просто під око, і вона раптом зламалася й заголосила і пішла в хату, а він, тремтячи, гукнув їй услід:

- Щоб я більше цих разговорув про Броньку не чув!



Друге, що не давало йому забути про сусідку - вуличні кумасі, які підкочувалися до нього, наче круглі, ворсисті тенісні м’ячики, і розсипали медоточиві слова, і були такі лагідні, як персики, жаліли й співчували і тонко натякали йому на Броню, сподіваючись, що він із ними розговориться. Але він тільки блимав оком і жартував якось так незручно, що сусідки - ворсисті м’ячики - відбивалися від нього й котилися геть: цієї стіни пробити вони не могли. Зате чудово пробивали вони іншу стіну, коли Льоньки вдома не було, тобто коли він ішов на роботу чи коли збиралися біля магазину, де Тоська була прибиральницею - і Тосьчин двір, і магазин стали зосередженням особливого інтересу, ніби магніти, витягували з того чи іншого двору котрусь із осіб у халатах, капцях чи й куфайках, і вони, бідолахи, не могли ніяк опертися магнетичній витяжній силі, їх волочило, бідолах, до Тосьчиного двору чи до магазину, а потім у дворі чи біля магазину вони мусили на якийсь час невідривно приклеїтися до землі, аж поки магнетична сила не відпускала їх, тоді вони втомлені, щасливі, але й розбиті, поверталися до своїх домівок, бо їм і там треба було те чи й те зробити, але не завжди до тих домівок щасливо доходили, бо весь час їх та клята магнетична сила до землі приклеювала, здебільшого тоді, коли передибувалися одна з одною. Отак вони й хворіли тією магнетичною хворобою, ці бідолашні халатоподібні істоти, і мали ще й те щастя, що Тоська не проганяла їх від себе жодної, більше того, перестала навіть їсти варити, бо все більше й більше увірувала в те, що придумала сама, і все більше забувала, для чого вона те придумала, а може, не знала цього й на початку. І тільки в проміжки між відвіданнями тієї чи тієї пащекухи її часом пробирав несвідомий жах - увіч відчувала, що маленька іскра, яку роздула вона з примхи, запалюється вже у вогонь, що вже безсила того вогню загасити, що він, здається, запалив і саму Броньку, бо чого б це вона почала так вифранчуватися і так мазатись, і так прокручувати своєю сухостійною сідницею, і так гордо нести кирпулю, чого б це вона, паразитка, й вітатися перестала? Вогонь, здається, запалив і Льоньку, того тлумака, мурмила, дурбела, вайла, який без неї, Тоськи, сам би не знав, куди б хвостиком крутнути; вона, Тоська, не була дурна, а стежила за ним у два, а може, й у три ока і чудово бачила, як він позирає у бік Броньчиного двору, як зупиняється часом і втюрюється в той бік і яке по-телячому дурне стає в нього при цьому обличчя. Отож, як тільки з’являлася найменша можливість, Тоська лаяла його і сварила, гризла й дорікала, а ввечері не допускала до себе, хоч він і робив до того певні заходи, - їй, зрештою, складало якусь особливу приємність його від себе відтручувати, але приносило це не меншу й гіркоту, бо, чинячи так, не могла не тямити, що відштовхуючи й пиляючи немилосердно, ніби сама штовхає його в обійми до тієї клячі, отієї костомашної. Ні, в глибині душі Тоська вірила в силу своїх чар і власної очевидної переваги над тією сухостійною; може, саме це й давало їй стільки зловтіхи, ні, вона, перш ніж остаточно забуде про ту Броньку, дасть Льоньці до кінця зрозуміти, як погано йому без її ласки, без її прихильності. Він іще стане перед нею на коліна й запроситься, бо аж зовсім нелегко лежати спраглому чоловікові поблизу такої гарячої жінки, як вона. Це було й справді так, бо однієї ночі він таки й справді не витримав, і хоч вона пручалася, смикалася, сварилася, навіть дряпнула його і вкусила, - це не зменшило його натиску, і вона змушена була підкоритись, але без найменшої віддачі, хіба що лаяла його крізь зуби.

- Битиму, коли мені фокуси викидатимеш! - пригрозив він, коли вдовольнився.

- Собі на голову! - сказала вона. - Візьми ножа й заріж мене. Тоді й підеш до своєї Броньки.

- Сказилася ти зі своєю Бронькою! - мовив він.

- Я чи ти? - верескнула вона.

- Дай мені спокій! - буркнув він. - Спати хочу!

- Нуда, наїздився, як бугай, а тепер спати хоче! Завтра я окремо постелюся.

- Стелись! - байдуже прорік він і відразу ж захропів, аж їй справді захотілося встати, схопити оту гостренну сокиру, якою він рубає дрова, і порубати його на шматки. Але вона того не вчинила. Тільки заплакала, скиглячи тоненько, як побита сучка, а ще більше зло її розібрало від того, що він її скиглення не чув: хропів і присвистував носом і плямкав губами, бо йому снилося, що він сидить у Броні на кухні, а вона подає йому смаковитого борщу зі сметаною і з куркою, по тому подає смаженю, котлети, голубці, фарширований перець, тушений у маслі зелений горошок, холодець, відварену й засмажену шкварками картоплю, гарбузяну кашу з пшоном, кукурудзяні відварені качани, ріже йому скибку за скибкою кавуна, підсуває смажені грибки і карасі в сметані, несе до столу смажену качку з яблуками, ставить макітру вареників, тушену в смальці квасолю, коржі з маком і медом, галушки, гору млинчиків з сиром та корицею. А ще на столі були поставлені пляшки з казьонкою, коньяком, винами й наливками: спотикач, слив’янка, а ще кальвадос, домашні вина з полуниці, яблук, слив та аличі. Він все те їсть і п’є і не може наїстися й напитися, отож і плямкав губами і так йому затишно було й тепло, що запросив її сісти поруч, а коли вона сіла, міцно пригорнув до себе і сласно чоломкнув її масними вустами в солодку щоку.

- Їж десерта, - сказала вона, вивільнившись із обіймів. - Це потім.

- Ти мені десерт, - мовив властолюбно він, розсвічуючи широку усмішку. - Найкращий!



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка