Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка7/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   42

7

Вітер у цей час сидів у закапелку. Він добряче нагулявся і мав право передихнути. Йому було затишно й гарно. Бо закапелок, який він обрав між скель, був сухий і теплий, звідси добре було оглядати річку й долину, окрім тою, сюди любили заходити й родичі: Грім та Блискавки. Розмовляли вони про вітер - говорив це Вітер, розмовляли й про Грім - говорив це Грім, а блискавки нахвалитися не могли блискавками. Потім вони розійшлися: Грім та Блискавки спати, а Вітер захотів посидіти на самоті. Тоді він і побачив у долині малу смішну постать, яка, не зважаючи на дощ, махала іграшковим молотом і лупила камінь. Дощ у цю хвилину припинився; з хвіртки вийшла жінка з парасолею, вона рушила, обходячи калюжі, якраз до того дивака. Подивилася на нього з-під парасольки сердито, бо зовсім не похваляла його безрозсудності. «У тебе зовсім нема в голові розуму», - сказала вона і в тому голосі чулося більше ласки, ніж. Чоловік засміявся. Бо в тіні своєї парасольки жінка була чудова, гарними здавалися навіть павутинки довкола її великих, лагідних очей. «Раденький, що дурненький!» - буркнула вона й повернулася, щоб іти назад. «Я зараз кінчу!» - гукнув він їй услід, але вона була сердита й не повернулася. Він підняв над головою молота й кількома ударами добив каменюку.

Тоді відчув і жаль. Була то остання каменюка і для паркану матеріалу досить. Не треба вже бігти щовечора на річку й лупати камінь, не треба буде боротись із сірими, кошлатими чудиськами! Відчув жаль, і в очах у нього народилася сива хмарка.

Диміла в тиші річка, у воді лежали ніким не діткнені камені, тепер їм забезпечено спокій, вони можуть полегшено зітхнути. Зелене волосся їхнє може вільно розвіюватись у течії і до нього вільно можуть збиратися малі рибенята. Покусуватимуть те зілля й жуватимуть, і воно від того гойдатиметься у швиді, зовсім певне свого спокою. В печерах вестимуть розмови ліниві пічкурі, вони оповідатимуть про небезпеки, які чатують їх щокроку, і про те, що останнім часом немає спокою й під камінням. «Окрім того, - скаже найстарший із них, - бруднішає вода і ще невідомо чи ми виживемо!»

Вітер вийшов зі свого закапелка й розімнувся. Від довгого сидіння заніміли йому плечі, й Вітрові раптом захотілося гульнути.

8

Цілу ніч скаженів вітер. Немов зірвався з припону, налітав несамовито на дуби й немилосердно жбурляв сухим дробом крапель у шибки. Цілу ніч ганяв він по місту, зламав кілька акацій та кілька осик і порвав чимало дроту на стовпах.

Сірий чоловічок лежав, увіткнувшись носом об подушку, і не міг заснути. Власне, борсався між сірих, як і він сам, видив і прокидався щоп’ять хвилин. Вітер трусив погано приправленими шибками, перекидав картонні коробки біля магазину і шурхав ними по асфальті…

Сірий чоловічок аж на постелі сів: до вікна притулилася біла постать. Виразно побачив голову, плечі, нічну сорочку - біла постать трусила погано приправленим склом і просилась у хату. Серце в сірого чоловічка впало, він сидів блідий і безмовний, тільки ворушив закляклими вустами. Бо йому згадалися раптом казки про мітичних жінок, котрі ходять від оселі до оселі - жінки-хвороби і жінки-дні. Вони мають кожна зосібна свої промисли, а коли люди чинять переступа, туляться до погано приправлених шибок і просяться в хату.

Сірий чоловічок закричав, від чого підхопилася його дружина. Груба й розколошкана, вона позіхнула так, що на сірого чоловічка повіяло запахом пустки. Витягнув руку, палець його трусився, очі вилізали з очниць, він весь був білий, як полотно, витягував пальця в напрямку вікна, і жінка його, зирнувши туди, ще раз позіхнула. Всунула ноги в капці й заколивалася, велика й могутня, до вікна. Була широка, як дзвін - білий дзвін серед морочної й вітряної ночі, і йому раптом захотілося югнути під ковдру, замотатись і заплющитися. Білий дзвін повільно підпливав до вікна, звівся навшпиньки, показуючи могутні литки - калатало до того дзвона, - і притулився до скла. Сірий чоловічок перевів тимчасом подиха. «Що це?» - спитав він хрипким голосом.

Дзвін уже повертався. Махало внизу калатало, беззвучно лунав удар за ударом - билось у сірого чоловічка серце; вдаряло махало-калатало - білий дзвін простував до нього. «Що це?» - вдруге перепитав він. «В голові тобі замакітрилося, - позіхнув білий дзвін, овіюючи його запахом пустки. - Вітер газету приклеїв!»

Тоді сірий чоловічок засміявся. Від серця йому відвалився тягар, бо жінки-хвороби і жінки-дні знову відійшли у казки, де цікаво блукати тільки дитячому розуму. Насправді все є, як є. Все узвичаєне й просте. І можна спокійно спати.

Сірий чоловічок ліг біля жінки, котра вже посапувала носом і задоволено приплющився. Він хотів спати, а коли заснув, йому не снилося нічого.



9

Вранці швець оглядав те, що накоїв вітер. Він зламав деревце, під яким ховався учора від дощу сірий чоловічок, загнув на сараї толеву покрівлю, а шматок тієї покрівлі відірвав. На подвір’я прикотив бозна-звідки обруча і той уклеївся в заспокоєне і пригусле болото. Стежки покрилися рівчаками і в них ще й зараз поблимувала вода. Швець обійшов паркана В одному й другому місці каміння завалилося й лежало безладною купою.

Він дивився на ту купу спокійно. «Ну то що? - спитала дружина - Завалився твій паркан?» - «Нічого страшного», - коротко відказав він, і вона раптом здивувалася: був задоволений.

Швець розглядав паркана Його й побачив тут сірий чоловічок, який за приписом лікаря чи своїм власним вирішив ходити ще й на ранішні прогулянки. Прогулянка перед роботою, прочитав він у журналі «Здоров’я», зміцнює нерви, особливо коли робота у вас сидяча. Робота у сірого чоловічка таки була сидяча, через це він і вийшов сьогодні так рано. Він сардонічно всміхнувся, зирнувши на розгубленого, як йому здалося, шевця, а очі його спалахнули жовтим вогнем. Сірий чоловічок задер угору писка, і це його радісне обличчя освітило ранішнє сонце.

Деревце, під яким учора ховався, було зламане. Сірий чоловічок здригнувся: а коли б він тут сидів? Корона деревця мочилась у калюжі, світлів свіжо-жовтий злам - чоловічок поспішив відійти від цього місця. Сірий чоловічок переступив через кілька каменюк, що відкотилися від зруйнованого паркану й подався до Тетерева. Там зупинився й подививсь на воду. По річці їхав великий голубий човен. На веслах сидів Йонта з наймиролюбнішим виразом обличчя, на кормі, важко вчавивши її у воду, розлога жінка - Валька, а посередині мале їхнє подобенство - Вова; вони в незаконний спосіб ловили сіточками рибу.

Чоловічок пройшов далі, спинився біля квітучої бульби і задивився крізь маленькі, схожі на соняшникові, суцвіття на той бік. Кущі були намоклі й ніби присоромлені - в них тепер не ховалася жодна закохана пара. Чоловічка пробрав холод: ранок випав свіжий та й пора йому було вертатися. Він закотив сірого рукава й позирнув на годинник. Брови його з круглих стали трикутні, й він швидко пішов геть, обганяючи по дорозі одна за одною рябу Надьку, Магаданшу, Броню і Людку, які вибралися зарані в магазин по молоко.

- Чи не тому ти такий радий, - сказала шевцева жінка, - що знов возитимешся коли свого паркану?

10

Увечері швець таки лагодив паркана Клав камінь до каменя, уважно припасовуючи й приміряючи. Коло нього крутилися двоє його хлопців, креслили на землі лінії і стрибали - хто далі. Погукували дзвінкими голосами, коли хтось перемагав, а швець позирав на них добродушно. Плечі його темніли від смаги, на руках і спині грали м’язи, і дівчата, котрі поверталися з пляжу вже в застебнутих халатиках, цікаво на нього зирнули. Вітерець кошлатив шевцеві чуприну, а коли він звівся, волосся заворушилося на голові, як живе. Дивився туди, де кручі й скелі, де острів зі своїми деревами й річка - горів у його погляді сивий вогник, наче нічний каганець. Серед цього каміння він начебто посірів, і сірий чоловічок подумав про це не без відради. Презирливо скривив вуста й кинув поглядом на дівчат, котрі розмлоєно проходили повз нього. Дівчата пахли літнім сонцем і густим серпневим вітром, були наче піщані створіння, і їм, як таким, цікаво було кинути оком на м’язистого силаня.

З глибини двору дивилася жінка, біля очей якої вже плуталися павутинки, погляд був спокійний і простий: вона не заздрила піщаним дівчатам, котрі пахнуть сонцем і вітром. Погляд став мудрий: їй доводиться стояти на сторожі обійстя, яке обвів таким смішним парканом господар: чоловікові треба мати химерне відчуття сили. Вона не перешкоджає йому бавитися - в тому й ховається мудрість, тож сила її тим більша, чим старанніше огороджує своє гніздо цей химерний силань.

Сірий чоловічок сплюнув і пішов. Зрештою, він весь час спльовує, мов викидає із себе скверну. В нього малий крок і примружені оченята. Руки його висять, як нитяні: згинає й розгинає пальці. Він іде собі, попльовуючи, наче це так важливо, і на нього ніхто не зважа, бо це, очевидно, й не важливо…



11

Вечорами вони сидять на лаві. Лава під кленом, біля неї грядки з квітами: матіола, настурція, кручені паничі, майори й чорнобривці. Трохи поодаль, уже на городі, цвіте зірчаста мальва, ще трохи далі - перецвілий бузковий кущ. Квітів на ньому свого часу не зірвали, і кущ викинув зелені, гостроносі китиці.

Вони сидять і мовчать, зрештою, їм і треба мовчати. Бо настав вечір, пахнуть матіоли, паркан довкола обійстя зведено, і сьогодні він не обвалювався. Від річки напливають голубі сутінки, і вони роблять прозорим навіть постать сірого чоловічка. Вони люблять отакі вечори, швець та його жінка, тоді спускається до них невидимий птах. Великоокий та лагідний, він сідає біля них і спокійно дивиться на світ. Його крила пахнуть матіолами, і це він приніс у долину вечірній спокій. Навколо тепла тиша, м’який, блідий і синій серпанок, і хоч птах уже спустився, в повітрі чути посвист його крил - співають цвіркуни. Вони сидять із тим птахом на колінах, і на обличчях їхніх печать сьогоднішнього дня. Він перебув роботу на фабриці, а вона мала безліч клопоту вдома. Отож сидять вони й чекають. Їм хочеться глибше увійти в цей вечір, щоб відчути, як затишно згущується ніч і щоб сон склепив очі їхніх невгамовних увірвителів, понісши в царство своїх казок. Тоді вони по-справжньому залишаться наодинці. Тоді й пропаде цей сірий чоловічок, що туляється по березі, наче шукає вчорашнього дня, тоді стулить ніч краї своєї мушлі й покриє їх. І прийде до них оксамитна радість, вони побачать чорні квіти на білому полі, чорні тюльпани на яскравосиній траві. Буде шепіт і радість і будуть вони безконечно єдині. Після того зможуть узятися за руки й піти, як діти, в царство вже своїх казок.

Отак вони й сидять на лавці під кленом і чекають, коли піде з берега сірий чоловічок. Це звістить їм, що пора вкладати дітей.

Сірий чоловічок пішов. А може, вдав, що пішов. Звелася жінка, а за нею й чоловік. Вони дивляться одне на одного довгим, теплим поглядом і рушають у дім. Довкола стає порожньо.

Сірий чоловічок стоїть у заростях верболозів. Йому дивно відчувати цю порожнечу, довкола ані душі, лише біля мосту гуркотять авта. Сірому чоловічку треба повертатися додому, але він стоїть у верболозах, і в нього холодно горить ув очах жовтий вогонь. Жовтоокий неспокій засів у грудях сірого чоловічка.

І він зважується. Виходить із верболозів і роззирається навсібіч. Темно. Горить у небі холодний місяць. Сірий чоловічок шмигає, наче кіт, через дорогу і спиняється біля камінного паркану. Мирно тягнеться сіра, застигла смуга.

Сірий чоловічок дивиться на паркана, і його очі звужуються. Губи тоншають і ущільнюються: сірий чоловічок блідий і холодний, як місяць. У глибині його тіла спалахує, як жовта музика, біль: печінка сірого чоловічка волає до неба. І чи від цього болю, чи від місяця, що наливається йому в розхилену душу, сірий чоловічок відчуває силу, яка струшує його єство. Він запалюється під білим місяцем, він увесь уже, наче вогнище, холодно палахкотить до неба і заморожує цей безглуздий паркан. Десь гавкають і виють собаки, сон накрив шевцеву хату: сплять уже діти й дорослі, чорний кажан креслить у голубому повітрі чорну риску, а сірому чоловічку здається, що й місяць, і зорі також запалали. Пожовтів увесь світ: дерева, земля і річка, кручі, на яких розкинулося місто і навіть цей недоладний паркан.

Сірий чоловічок аж струшується від лихого накоту, він турляє ногою складене каміння і те схитується. Це додає сміливості сірому чоловічку, і він кидається на паркана, як на свого ворога. Хапає, здираючи нігті, каміняччя й розкидує його навсібіч, турляє ногами і аж сичить від болю й захвату.

Згори сіється бліде світло. Сірий чоловічок засапався. Шматок паркану розкидано, а на більше в нього немає сили. Він втирає чоло, а з грудей йому виривається повітря. Печінка йому вже не болить. Очі вже не горять жовтим, а мирно світять зеленим Зеленіє місяць і зорі. Сірий чоловічок усміхається. Кажан креслить над ним загадкові зигзаги, але сірого чоловічка вони не страшать. Він знову втирає піт: усмішка ще ширше розквітає на його вустах. Він спльовує і закладає руки за спину. Стоїть якийсь час і задоволено дивиться на роботу своїх рук. З вуст йому зіслизує, як темний вуж, мелодійка. Вона провисає над розтрощеним парканом і пропадає.

Сірий чоловічок іде, спокійно заклавши руки за спину, по білій від місячного світла дорозі. Голова в нього знесена, а вуста попльовують. З грудей йому вихрипується модна пісенька, а очі п’ють світло ліхтарів, між які він зараз навіки пірне.

1974 р.


Оповідка третя

Вологий вітер 
1

Вологий вітер насідав на землю, на вікна, вряди-годи прикладав прозору руку до рота й вив, наче хотів злякати, але від того в хаті було ще затишніше, мірно цідив голубе світло телевізор, усе блакитніло: Тосьчине й Бронине обличчя ставали в цьому світлі холодцювато-драглисті; у дверях спинився Льонька, так само дивлячись на голубу латку; синіли навколо, як молочні, стіни; сволок випускав із себе темну бульку електричної лампочки - світла не палили.

- Нарубав дров? - спитала Тоська, повертаючись до Льоньки.

- Іду! - буркнув той і знехотя розвернувсь у дверях. Глянуло на нього й Бронине лице, але в сутіні годі було його роздивитися: Броня була темна, як циганка.

Вологий вітер насів на шибки, ніби прорізав їх тоненькими пилочками; гострі, як списи, струмені холодного повітря пролізали в хату і сягали Тоськи. Вона зіщулилась, і в ній народився раптом, вигулькнув, як видра з води, тупоносий звірик.

- Бач, як дме. Казала цьому бовдуру встав вікна, то як горохом об стінку. Покарала мене ним лиха година.

- А мені кажеться, - озвалася з сутіні тонким, як нитка, голосом Броня, - шо добрий він, твій Льоня…

- Трасця його матері з такою добротою, - завовтузилася Тоська і раптом, розкривши рота, втупилась у синє дечко телевізора: двоє молодиків у тому синьому тумані завзято цілувалися. - Хе-хе-хе! - засміялася вона, і її тіло заходило разом зі стільцем.

Льонька курив, пускаючи в темінь густі клубені, вогник жеврів і пригасав, освітлював на мить його незворушне лице; вітер ударив його в одну щоку й другу, а чоловік мружився й поморгував повіками. Серед двору лежали порізані ще вдень колодки, світила лезом сокира біля них, дерево ще пахло живицею, а може, пах живицею цей вологий вітер, вдосталь нагулявшись перед цим по соснових борах. Льонька виплюнув, пухнувши, недопалка - прокреслилося жовте коло - засичала, мов заболіло їй, калюжа. Тільки тоді Льонька ввімкнув надвірню лампочку - вечір раптом відступив із двору, лишивши у глибокій світляній ямі невеличкого чоловіка в піджаку; Льонька поплював на руки й потягся до світлолезої сокири. Раптом забув про цілий світ, про жерло телевізора і про холодцювато-драглисте лице жінки своєї; у грудях піднялося щось жовте і ясне, як оцей чистий зріз колодки з запахом живиці, як цей вітер, що стільки гуляв по борах. Чоловік поставив колодку на пенька, і над головою його блиснуло гостре лезо…

- Не знаєш ти цих чоловіків, то й щаслива, - бубоніла байдуже Тоська. - Ледач така, скільки я йому товкла, щоб уставив вікна, холодно уже. Нє, ото піде, буде ті дрова пилять, буде ото ті цигарки кадіть, або сяде мовчуром і хоч ти його самого пиляй.

- Це через те, що добрий він, - кволо обізвалася Броня, світло з телевізора так і не змогло освітити її обличчя.

- А по мені хай би вже із характером був. А то щось таке, як м’яло. Лопух, хе-хе-хе!

- То ти його й не любиш? - спитала наївно й наче здивовано Броня, і чи від здивування очі її зволожіли й заблищали в сутінку, наче мала вона не тридцять два, а тільки вісімнадцять.

Тоська засміялася. Тіло її заходило ходором, як і стілець - аж потріскував з натуги.

- Це ти чи дурна, чи придурюєшся! - сказала і раптом повернулася до подруги. - Ті романси-манси добре в телевізорі подивиться - лижуться, мов конфєти їдять. А воно, коли отак щодня, так осточортіє, скажу тобі по совісті, що і тобі позавидуєш.

Броня наче ковтнула щось гірке й негнучке, випросталася, закам’яніла, заморгала.

- Ну, не дуйся, не хочу тебе обідить, - поправилася Тоська і раптом зойкнула: хлопець там, у синьому, повалив дівчину на синю траву, плаття в неї задерлося, оголюючи надміру стрункі ноги. - Безвстидство ж яке! - прошепотіла Тоська захоплено. - І треба таке показувать, щоб вам добра не було!

Знову завмерла, але там, у синьому, діло далі не пішло, а вже їхав трактор, а за кермом сидів той-таки хлопець, трактор гуркотів і грозився розтрощити своїм могутнім тілом і синю землю й увесь телевізор.

- А-а-а-ах! - позіхнула Тоська, ніби на крилах знялася, наче підхопило її й винесло з цієї хати, повної мертвосинього світла, понад сволок, що випустив із губи темну бульку електричної лампи, аж понад дах у вологий сильний вітер: побачила на мить освітлений дворик і чоловічу постать: згинався та розгинався, махаючи над головою яскравою блискавочкою сокири, світліла купа свіжопоколеного дерева; Тоська різко й сильно полетіла назад, а коли приземлилася на свого стільця, коли знову загусла в холодцюватому світлі, побачила: зігнулася на ослінчику Броня, ніби притлумило й прибило її щось.

- Оце дивлюся на тебе, - сказала Броня тим-таки кволим голоском, - і так мені чогось чудно. Взяла ти його в руки…

- А взяла! - коротко й задоволено потвердила Тоська - Не возьмеш - розіп’ється тобі, розстервениться, спасу не дасть - цей я урок заучила, - вона заморгала вічками, прагнучи зрозуміти, що діється в тій голубій коробці. Але не збагнула нічого - стала, мов лялечка в коконі, сон звивав уже в її мозочку кубло, з того кубла вигулькнули бліді, теплі личка, що почали дмухати на неї, як на гарячу страву діти, - Тоська ставала сонна й неповоротка. Проте струсилася, роздерла повіки і з тихою увагою задивилася - діялося на екрані вже щось зовсім незбагненне: герої фільму бігали, кричали й сварилися…

Льонька там, надворі, сів на колодку і знову закурив. Жовто палала над ним лампочка, світилося розкидане по дворі поліняччя, клубені диму здіймалися над ним, як пара вогкий вітер випивав той дим, набирався духом живиці зі свіжопорубаного дерева, рвався відтак геть туди, у ніч, у вологу темряву, де ще гуляє жовте листя, де хитаються розтривожені дерева і де вряди-годи можуть ударити межи очі двома променями авта. Вітер гнався по землі, втомленій і змерзлій, у норах спали кроти й жаби, вужі й жуки - сплячка в них довга, аж на зиму. Вийшов із нори хіба що самотник-їжак, котрий щовечора приходив до дубця, спинявся тут і розгрібав листя. Задумливо й напівсонно хрумав жолуддя, і його смутні оченятка мружилися навстріч синьому, вологому вітру. Їжачок принюхувався: запах тютюну й живиці: живиця нагадувала йому давно покинутий ліс, де стало жити аж зовсім неможливо, а тютюн - людське житло, до якого він прибився років з чотири тому. Розгрібав лапкою із розчепіреними пальчиками дубове листя, вигортав блискучого жолудика, лузав його зубцями й, спльовуючи лушпиння, жував та й ковтав. Від того йому байдуже ставало: чи ліс ото навколо чи людські хати; вітер шепотів йому на вухо про небезпеки цього світу, і від того їжачкові зубенята ще прудкіше й натхненніше перемелювали смаковите й ситне зерно…

- Ми, баби, дурні, - заговорила знову Тоська, так і не втямивши того, що показували в коробці. - Ото дівчиною біжиш заміж, аж посторонки рвеш, хе-хе! А дориваєшся до тих посторонків… Нінащо воно все…

- Так уже й нінащо! - зітхнула важко Броня - її обличчя знову пропало в сутіні. - Засиділась я у вас..

- Та чого там, додивись. Із цим, знаєш, мовчуром і словом не перекинешся. Втюриться в цю дурну коробку, хоч ти йому кола на голові теши. А воно й дивиться надоїда…

Розтулила рота, потекло туди голубе світло, мигнув голубий язик і голубі зуби - печера; там за стінами пролетів вогкою хвилею вітер, виніс із ночі кілька мокрих листків і наліг на шиби вогким плечем, припечатавши ті листки до скла. Здалося Броні, що це два ока жовтенні дивляться на неї з темряви; їй і справді не хотілося виходити з теплого кутка, в якому вона, на жаль, тільки гість, адже там, між ночі, погасло стояла її хата, не горів вогонь у печі й не світилися вікна. Вологий вітер хазяйнував там як удома, ходив порожніми покоями і даремно розщуковував господиню. Від того легенько порипувала підлога, хата ціпеніла у тій темній, вологій порожнечі - Броня чудово знала не зігріє вона її своїм кволим диханням..

- А жере як! - продовжила Тоська - Кабана б годувала, польза якась була б. А цей так: і смачного йому, і жирного, перше, друге і десяте, а щось не так - надується, як сич, і сопе цілими днями.

- Він же зарплату приносить! - згукнула тихесенько Броня.

- Ну то й прожирає ту свою зарплату. Кабана заріжеш, продаси, а теперички, хе-хе, мнясо в ціні, всі мняса теперка хочуть, свіженьке щоб, добреньке, базарне, трасця вашій мамі!..

Льонька складав під повітку дрова: живиця й вологий вітер, смак тютюну в роті; дим рветься тонкою смужкою за плече; між гіллям клена з’явилося холодне, жовте коло - місяць вирвався із хмари. Льонька аж зупинився, задивившись: брати лупили одне одного на тому місяці, але диміло; вітер напав на чоловіка з поліном у руці, роздув вогника цигарки і обсипав попелом обличчя. Льонька вийшов з-під повітки й прислухався до шереху під дубком їжачок почув його й завмер, перетворившись у сіру кудлату грудку. На річці шуміла, падаючи з греблі, вода; гавкав пес куцої Наталки, чорні ковтки били в темряву, наче хто гатив палицею в чорний барабан. Льонька озирнувся на власні вікна: були темні, тільки одне - тьмяно-голубе. Йому раптом захотілося отак піти в ніч, найти таких, як і він, самотніх і поволі пити пиво, чи вино, чи й самогон. Вітер задував вогника між його губів, тьмянів той і розпалювався, покривався кострубатою плівкою попелу, світивсь у щілинах між того попелу, вмирав і знову розпалювався. Їжак дихнув вітру, але тютюнового диму не розпізнав, хіба живицю й пітне тіло десь побіч; обережно перебіг листям, але знову мусив завмерти: перед його носом упав вогкий і погаслий недопалок…

- Коли він тобі такий невгодний, - засміялася тихо Броня, - то чого ти за нього держишся! Прожени його!..

Тоська поверталась до Броні всім тулубом, разом зі стільцем, наче на дзиґлику, поверталася повільно, бо її ударило з несподіванки. Брови її лягли аж біля волосся, очі стали побільшені, рот розтулився - темний як ніч, адже вона повернулася боком до телевізора. Броня завмерла на своєму стільці, наче мишка, на яку ось-ось вискочить і схопить пазурями кіт; здалося їй, що повітря разом із цим телевізором, хата ця під вітром вибухне страшно і покриє її руїнами. Пошкодувала раптом, що бовкнула таку дурницю: після цього чи зможе сюди приходити і чи не доведеться щовечора самітно сидіти у своїй порожній вогкій хаті й слухати обережний поступ вологого вітру на половицях. «Ах, - подумала вона, - завжди мене хтось смикає за язика!»

Та все лишилось як було: мірно сіяв у кімнату синяву телевізор, вітер насідав на шибки й підвивав у комині, тільки звідти, з темного Тосьчиного рота, з тієї отхлані бездонної, виривалися чудні чи ж то сміх, чи плач, чи кудкудахкання. Броня все ще сиділа, мов кригою обтулена, зігнула плечі, втягла голову, адже не зовсім тямила, що так раптом розвеселило її подругу.

- Ото розсмішила мене! - ледве перевела дух Тоська. - Та я з милою душею! Але куди він піде і хто його прийме, ледач отаку жеровиту?

Броня наче висмикнулася з кілка, на якого була насаджена, випрямилася, скільки могла, розгорнула плечики, голова її вийшла з пліч, з’явивши зовсім-таки непотворну шийку, очі заблищали в синьому світлі, що раптом осяяло її обличчя, зняло з нього добрий десяток років - Тоська вдивлялася в те несподівано погарніле обличчя з підозрою й лихим спокоєм, але Броня не зважала на неї - розцвіла раптом у синьому світлі, як нічна квітка.

- А я! - сказала чітко й дзвінко, і це був не її голос. Це був голос ізвідти, з ночі, а може, позичений у тієї надмір стрункої героїні, що недавно так завзято цілувалась і обнімалася з героєм у цій-от коробці.

- Ти-и-и!? - протягла все ще здивована Тоська. - Шо ти собі позволяєш? Нє, шо ти, скажи, собі позволяєш?..

Вимовила останню фразу швидко із захлином, аж пригнулася на стільці, подалась уперед, зависла скособочено до Броні, бо те коротке слово, де є «з» і «ш», було вимовлене не просто так, а вилізло з розхилених вуст, як шипіння, ніби гадюка звідтіля виповзла.

- Та я нічого не позволяю, - сказала наївно Броня. - Сама ж кажеш, що він невгодний тобі, що він сякий-такий! Ну, я й подумала, хіба я всерйоз?

- То ти шуток не понімаєш? - засміялася трохи ніяково Тоська, але очі її продовжували світитися в сутіні загрозливо й напружено. В голові споватіло, забриніли якісь напнуті струнки і перш, ніж у тій ваті зв’язалися видимі вузли, вуста її викинули з себе скоромовкою кілька сухих і кострубатих слів:

- То оце ти в мене така подруга?

- Та нє, я тобі посучуствувать хотіла, - ледве не пошепки видихла Броня, і вони раптом завмерли, прошиваючи одна одну пильними й настороженими поглядами. Броня ще більш витягла шию і звела плечі, а в Тоську наливалася, як вода у дзбан, зневага - завжди легковажила цю стару дівку, адже минуло так багато часу, а ще ніхто не понадився на її звадності; в горлі у Тоськи купчилися, звивалися й рвалися спазми, хотілося їй розреготатись у вічі цій дурепі, бо це ж глум і нахабство принесла ця хирля в її дім; щось у ній зростало, підіймалося знизу, холодило серце, з іншого боку, була ще й досі вражена отим несподіваним Брониним випадом Чи не тому щось у ній з’явилося й розважне: а що коли вони вже знюхались чи починають знюхуватися, а хирля тільки тому й топче до них стежку? Броня сиділа так само випростувана, насталена, змолоділа й гарна, настовбурчена й насторожена.

- Чудачка ти! - сказала Тоська і повернулася до телевізора, в якому вже виднілася перекошена фізіономія диктора - з поважним виглядом та перекошена фізіономія читала останні вісті. Тоська встала і покрутила гвинта: фізіономія перекосилася на другий бік, Тоська покрутила іншого гвинта, і фізіономія сплющилася, роздавшись набіч.

- То як, скажи мені, оті слова твої понімать? - спитала Тоська, повертаючись од телевізора. - Це, може, ти із ним уже й знюхалась?

- Та з ким? - вигукнула вражено Броня.

- А про кого ми говоримо? - насторожено на неї дивлячись, спитала Тоська.

Рипнули двері, й вони обоє здригнулися. В прочілі постав і сперся об одвірок Льонька. Тоська розтулила рота, але миттю опанувала себе.

- А води приніс?

- Мо’ спершу повечеряти даси!..

- Принесеш, то й дам! - сказала, ніби розколола колодку, Тоська - Справ-но, щоб не кривило йому морду, - хитнула вона на телевізора.

Льонька підійшов, дикторове обличчя скакнуло й поправилося. Чоловік вийшов, трохи зарізко хряпнувши дверима, а Броня вже надягала пальто й запиналася хусткою. Щоки її палали, і вона навіть рада була, що в кімнаті тільки це мертве світло.

- Куди це спішиш? - Тоська засклила око. - Ми ще, по-моєму, не кончили розговора.

- Дурне ти взяла собі в голову, - печально сказала Броня. - Ні з ким я не знюхувалася й відбивати твого Льоньку не збираюся. Та й не хочу…

- Отак уже й не хочеш? - єхидно мовила Тоська - Шось мені ця сторія не наравиця!

- Дивна ти! - сказала Броня. - То кленеш його, то ревнуєш…

- Клену й ревную, бо мій! - виставила пишні кулі грудей Тоська. - Коли матимеш свого і таке стерво, й сама почнеш клясти й ревнувать. Інакше й хвоста його в дворі не стане.

- То я пішла, - мовила ледь чутно Броня. - Не обіжайся! Якось воно недобре вийшло… дурне я сказала.

- Отож-бо, - буркнула Тоська. - Це вже такі шуточки, шо лучче не нада… І лучче було б, щоб ти на чужих чоловіків не заглядалась.

- Та не заглядалася я! - вже з розпачем сказала Броня. - Це до слова мені впало.

- Хай лучче таке дурне й до язика тобі не прилипає, - мовила трохи понуро Тоська. - Бо щось ти мені вже й підозрительна стала.

- Кинь це, Тось, чого завелася? - кволо оборонилася Броня.

- Знаю, чого завелась, - буркнула Тоська - То таке стерво, ці чоловіки, що тільки дивись.

Броня якось дивно мотнула головою й шмигнула у двері.

- І теє! - гукнула їй услід Тоська. - Щоб я такого від тебе більше не чула!



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка