Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка5/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

20

У суботу, тобто перед тим, як прийняти в себе Марію з її Смердом, Валька посилила свою ревізорську діяльність і пильність удвічі. Через це Йонта з Вовою прийшли у певно визначене місце на певну годину і застали там розпашілу Вальку, яка обмахувалася капустяним листком (зазначимо, був тільки початок червня). Йонта подивився на дружину і на клунки, що стояли біля неї, подивився на її розпашіле обличчя і на марнотратно використаного листка капусти - Валька, здавалося, потовстішала ще більше, і ще більше споважніла

«Крепка бабка!» - подумав Йонта, і йому захотілося легесенько ущипнути її. Але довкола сновигали люди, Вова вже всівся на одного з клунків, і Йонта подумки оцінив те, що приволочила сюди Валька. Кінчик правої Йонтиної брови поліз угору, в нього засвербіло під коліньми і на мить перехотілося влаштовувати той завтрішній бенкет, але Валька стояла біля клунків така рішуча й поважна, що він не зважився виявляти легкодухість.

Врешті спробував опиратися:

- Може, Валя, - сказав він, зовсім не турбуючись про розтривожену душу таксистихи, - таксі наймьом?

Але Валька жила сьогодні у вищому світі, тож позирнула на Йонту, як на найостаннішого; Йонта сполошився, його чоловічий авторитет, який, здавалося, стояв так твердо, захитався. Він виплюнув недокурок, напустив на себе ще більше статечності й раптом гаркнув на Вальку: чого, мовляв, вона там стала, коли, мовляв, діло не стоїть; вони, мовляв, уже півгодини стовбичать тут, як йолопи, людські очі на себе збираючи, а вона десь тиняється. Валька порожевіла від задоволення, бо Йонта - все-таки Йонта! - схопила в обидві руки клунки й запосміхалася йому назустріч. Йонта схопив клунки й собі, аж йому захитався світ, прикрикнув на Вову, щоб той узяв собі клуночки (як помітив читач, клунків було шість, і, на жаль, лишиться секретом те, як зуміла доперти їх сама Валька на місце зустрічі), і потяг з Чуднівської з такою спритністю, що Валька бігла за ним, висолопивши язика, так само біг, висолопивши язика, і Вова. Вони ледве не наскочили на Марію, яка штурмувала свого Смерда у верболози, але Марія виявилася проворніша. Вона кинула Смерда на траву (це вже було біля річки), а сама впала поруч, майстерно заголивши стегна і накривши обличчя руками, - загоряла! Але в Йонти мигали в очах зірочки, тож він не помітив напівоголених Маріїних стегон; Вальці теж заливало очі потом, і вона також не завважила ні швагра, який солодко спав коло річки, ні сестри, яка робила вигляд, що загоряє (метода загоряння без купальника). Вова помітив і Смерда, і тітку, але не надав тому значення, треба було здоганяти батьків - був Вова ще недосвічений. Тимчасом вони доходили до каменя, назустріч ішла з порожнім відром ряба Надька, вона привіталася якнайсолодше; на камені сиділи Галька з дитиною, Магаданша і дочка Трасицької; таксистиха подивилася на Йонту з родиною зневажливо, вона саме згадувала, як чоловік возив її в село і як вона там пишалася. Таксистишина дочка, нині Семенюкова, вилила їм під ноги відро помий, але вчасно заохала і почала вибачатись.

Йонті ж здавалося, що він не людина, а кінь - вже сердився на Вальку, що не взяла таксі. Через надмірне напруження система його мислення трохи ускладнилася й набула певної образності: він - кінь до воза, віз - Валька, а візниця - Вова. Валька думала майже те саме, тільки трохи видозмінено: вони - коні, а віз і візниця - Вова, була Валька, як бачить читач, м’якша натурою, Йонта однак пер свої клунки, не зупиняючись, висів у повітрі, як лебідь із відомої байки, яку знав навіть він; Валька була щукою з тої самої байки, а Вова… Вова просто сидить на возі, повному клунків, і віз, як бачить навіть недовірливий читач, їде. Іде, аж курить, аж змовкли на камені Галька і дочка Трасицької, аж забула згадувати солодке минуле таксистиха: вона знову дивилася на Йонту крізь сльозову пелену - їй увижалися щасливі й добрі дні.

- До чогось готовляться, - сказала Галька, загойдуючи дитину, а дочка Трасицької почала шукати очима, чи не видно де її Олєжика.



21

Вальці довелося добряче попрацювати і цього вечора, і вночі, й наступного ранку. Вона підсмажила 181 котлету, загорнула в капустяні листки 205 голубців, зробила м’ясний рулет вагою 9 кг, 24 миски салату і 80 мисок холодцю. Окрім того, Валька вшаткувала і стушила 40 головок капусти, зварила п’ять відер картоплі, порізала з допомогою машини 5 кг ковбаси (твердокопченої) і чотири головки голландського сиру. Вона звеліла Йонті відкрити 30 коробок шпротів і сайри та й поставила до столу дві мисочки кав’яру. Але з кав’яром вийшло не все гаразд, хоч це не дуже розстроїло Йонту і Вальку: його таємно зжер Вова - вони поспіли тоді, коли він вилизував мисочки.

- Кіт тобі не поміг? - спитав Йонта, але Вова заперечив досить виразно:

- Нє, я сам!

Валька спекла 15 качок з рисом і втушкувала 28 курей. До столу подали ще 18 банок консервованих самою Валькою огірків та помідорів (трилітрових), Йонта притяг дві пляшки коньяку (з остереження перед Вовою їх поки що сховали) і 51 пляшку горілки виробництва Ружинського винзаводу з пишною, здається, французькою, назвою «Мерішор» - останній крик горілчаної моди. Крім того, Йонта купив 100 пляшок пива і 12 ситра, з яких шість випив Вова ще до накриття столу. Валька спекла 21 торт і зварила п’ять відер компоту. Крім того, вона зготувала желе з вишневого соку зі сметанним кожушком - желе зайняло 11 мисок. Йонта хотів купити ще й вина, але Валька сказала, що вино погано діє «на жолудок», і Йонта докупив тільки ситра, цього разу вже 20 пляшок. Вова тимчасом устиг вкласти, перш ніж сісти до столу, печену качку - його відігнали від неї, коли залишилася сама тільки перепалена шийка і до блиску обгризені та обсмоктані кістки. Крім того, Валька не дорахувалася 11 котлет і 15 голубців. Але вони з Йонтою тільки всміхнулися, гріха великого тут не було; Йонта ж при цьому розповів, як у його часи він украв у матері грудочку цукру, і як його за це побили солдатським паском.

- Тепер усе пливе саме до рота - сказав Йонта задоволено і сів у фотелі, щоб подивитися футбол.

Валька в цей час напекла пиріжків (з повидлом, сиром, рисом з м’ясом, з консервованими вишнями й зі свіжої, хай і дорогої ще полуниці) і поставила їх біля Вовиного пуфика ціле решето. Тож Вова сидів на пуфику, дивився футбол і час від часу простягав руку до решета. Рука на якусь мить застигала над решетом, тримаючи пиріжка, а тоді з разючою швидкістю кидала його до рота: зуби зжовували його миттю. Тоді Вова ковтав, так само не відриваючи очей від телевізора, по тілові його проходила солодка спазма

Одне слово, Валька постаралася на славу. Йонта дивився на неї м’яко й тепло, вона навіть схудла від цієї роботи, а Йонта, пообгризавши перед цим кістки від холодцю, всівся, як ми казали, до свого фотеля і мав право задоволено гикнути. Він сидів перед телевізором (це було ще в суботу, бо й холодець варився в суботу) і солодко примружував очі. Футбол уже закінчився, телевізор щось показував і розказував, а Йонта думав про ті ж кістки з-під холодцю - давня його солодка пристрасть, особливо коли траплялася мозкова кістка: наставивши губи трубочкою, він із сюркотом висмоктував шпиг. Тоді заїдав липкими хрящиками і обсмоктував цукрові кістки. Коли кістки були м’які, він їх розжовував і ретельно висмоктував, а Валька, дивлячись під таку хвилю на Йонту, була задоволена.

- Після тебе собакам робити нічого, - казала вона тепло, і Йонта ошкірювався, натягуючи на зубах лискучі від жиру й липкі від желатину губи. Потім він сідав до телевізора, і з солодким задоволенням смоктав «Біломорканал» - біля нього смачно трощив пиріжки Вова.

Валька підійшла до них, вже упоравшись. Вона прилипла до свого стільця і втупилась у телевізор. Тоді Йонта повернув до неї носате, вмиротворене обличчя:

- Дуже вона носиться зі своїм Смердом! - сказав він.

Валька захихотіла, струшуючись на стільці всіма своїми стома кілограмами, а Йонтине обличчя стало ще вмиротвореніше.

- Покажемо їм, Валь, - сказав він. - Утрьом носа?

- Утрем, - солодко й твердо відказала, не відриваючись од телевізора, Валька.



22

Марія вибиралася до сестри, як на прощу. Правда, її урочистий настрій був порушений ще зранку, коли вона знайшла в шафі між шматтям півпляшки самогонки. За це вона дала своєму Смерду кілька добрячих ляпасів (у цей час Смердиха й Сашко були на городі) й гостро вилаяла його.

- Ти що, - закричала вона, - хочеш напитися перед гостями?!

- Це я на похмілля, Марусь, - покірливо сказав Смерд, почухавши спершу одну, а потім і другу щоку.

- В тебе кожен день похмілля! - загорлала Марія і хотіла вліпити чоловікові ще одного ляпаса, але той відхилився.

- На завтрішнє похмілля! - злякано сказав він, і в Марії відлягло від серця: завтрішнє похмілля мало бути законне.

Тож поставила горілку в буфет, але, не бувши дурна, надряпала ножиком риску на пляшці.

- Коли хоч раз глинеш, розіб’ю на голові, - сказала вона так виразно, що Смерд двічі кліпнув чистими, невинними очима.

- Чим більше ти мене б’єш, - сказав він, - тим більше я тебе люблю, Марусе.

- Не мели дурниць! - буркнула Марія і почала бабратись у шафі, де висіли всі її, надбані ще за дівування, плаття. Їй зробилося сумно й гірко, бо плаття ті зараз висіли на ній, як мішки; вона схудла, позбулася пухкенької сідниці, шия її стала жилава, очі побільшали, стегна потужавіли, литки лишилися м’ясисті, але не пухкі, вона, йдучи до сестри, мала проробити чимало роботи, щоб постати перед нею і Йонтою коли не в колишньому, то наближеному до колишнього вигляді. Груди вона могла підмостити, використавши дівочого станика, але стегна були втрачені назавжди. Тож Марія провела немало часу, підганяючи під свою нову фігуру найкращу сукню з жовтої тканини у блискітку. Нога в неї не змінилась, але її святкові туфлі так зсохлися, що мусила потримати їх над парою. Волосся вона стягла по-дівочому гумкою, вирізаною із соски, Сашка вдягла у бідненького, але чистого костюмчика, а на Смерда напнула костюма, якого він уже не вдягав років з десять. Білу Смердову сорочку довелося трохи підлатати, а краватка, яку Смерд, здається, вдягав двічі в житті, стягла йому горло, як петля. Від тої краватки чи від того одягання Смерд ще ширше викруглив тихі, покірливі очі і всміхався кутиком рота. Особливо його дивували до блиску наваксовані туфлі, які Марія купила навмисне задля цієї нагоди, бо його власні стали вже іржаво-білі, і ваксування їх не рятувало. Марія повертала Смердом, як опудалом (той розширював очі і всміхався), зняла кілька пушинок (даремна робота, коли зважити, що пух на вулиці продовжував летіти) і відчула, як їй шалено колотиться серце.

- Чого ти лупишся на мене? - гарикнула вона, а Смерд усміхнувся вже широко.

- Ніколи не подумав би, що ти в мене така гарна, - сказав він так, що Марія залилася червоною барвою, в неї затремтіли повіки. Це зробило її такою привабливою, що Смердові заколотилося серце також, і він, може, дозволив би щодо жінки вільніший рух, коли б не Сашко, що з’явився під цю пору й уважно розглядав обох.

Отже, вони були готові, проминули невдоволений погляд старої Смердихи (стосунки Марії зі свекрухою були досить типові), взяли за обидві руки Сашка, який відразу почав матиляти ногами і звішуватися на руках, і урочисто рушили на вулицю. їх відразу ж примітила ряба Надька, Тоська, дочка Трасицької і Магаданша, які сиділи на незмінному камені й проводжали їх уважними очима; Смерд ковтав слину в передчутті добрящої випивки, а Марія думала, що краще було б їй волочити свого Смерда від Гадючника, ніж від сестри. Бо в душі в неї була гризота: йшовши на гостини, не покидало її почуття, наче йде жебракувати. Вона озирнула свого Смерда, що в незвичній одежі був ще більше здивований і безпомічний, на костюмчика Сашка, на свої вже потріскані туфлі й міцно закусила губу.

23

На стіл попливли 170 котлет (181 мінус 11), 190 голубців (205 мінус 15), дев’ятикілограмовий рулет, вісім мисок салату і 80 мисок холодцю; на стіл попливли 40 ушаткованих і стушених головок капусти, 5 кг нарізаної кухонним комбайном сирокопченої ковбаси і чотири головки сиру; на стіл попливли 18 банок (трилітрових) консервованих огірків та помідорів, дві пляшки коньяку і 51 пляшка «Мерішору», на стіл попливли 100 пляшок пива і 26 пляшок (12 - 6 + 20) ситра Марія моталася разом із Валькою, Йонта зі Смердом тягли пляшки, а Вова поважно викладав перед Сашком всі 508 іграшок, які купили йому Йонта з Валькою, і розповідав одноманітним, рипливим голосом їхню будову. Бо тут були ракети, танки, літаки, олив’яні (чи пластмасові) солдатики, автомати, пістолети, автомобілі (прості, заводні, легкові й вантажні, деякі навіть із кнопковим управлінням), дитяча залізниця, гармати, самохідні артилерійські установки, барабани, настільний футбол і настільний більярд - Сашко дивився на все це трохи заздрісно, а трохи й байдуже. Йонта крайока спостерігав за сестрами, різниця між ними тепер увіч впадала в око, і він знову подивувався, що тоді, коли пух заніс його сюди, так довго вагався. Марія розчервонілася, і Йонта визнав, що вона покращала, але в неї залишилося так мало схожого з Валькою, що вона вже його не хвилювала. Він задоволено облишив ці розглядини і повів Смерда по кімнаті, показуючи йому все добро, до якого мав стосунок перш за все він, господар: телевізора, холодильника, пральну машину, кухонного комбайна, новий посуд, фотель і пуфик. Він розповідав Смердові про все так само рипливим голосом, як і Вова, а Смерд вигукував вряди-годи одне й те ж: «Ану!» Йонта розповів йому про човна, звісно, залізного, вони вже навіть виїжджали всі разом «отдохнуть», а Смерд зирив на 51 пляшку «Мерішору» й ковтав слину. Валька повела по квартирі Марію, вона показала їй телевізора, пральну машину, кухонний комбайн, новий посуд, фотель і пуфик. Потім показала їй 101 шовкову сорочку, 53 ліфчики і 95 трусів. Ще вона показала 208 пар капронових панчох і колготок (з візерунками і гладкі, різного кольору й тону) і 80 пар нових туфель. Вона показала Йонтині костюми (21) і 15 пар Йонтиних туфель. Ще вона показала 20 пар жіночих чобітків (білих, червоних, фіолетових, рожевих, сірих і брунатних) і кільканадцять вже трохи злежаних хусток. Вона показала сестрі 215 кофт, 50 спідниць і 150 плать.

- А що, коли ти поправишся? - несміливо спитала Марія, косуючи на сина й племінника.

- Продам! - незворушно сказала Валька. - Мій размєр тепер ходкій. А собі нове, хе-хе!

Вони засміялися разом, Йонта і Валька, зупинилися серед кімнати й хихотіли. Тільки тепер Марія помітила, що Йонта схожий з лиця на Вальку, хай і худий він, а Валька - на Йонту. Бо вони стояли і задоволено похлюпували сміхом, власне, хихотом, радісним, щасливим, як їхні обличчя і як обличчя Вови. Смерд покліпував очицями: йому вже хотілося до столу, тож він знайшов фразу, яка до решти мала задовольнити і Йонту, й Вальку.

- Так, так, - сказав він, - дім повна чаша!

- Дім повна чаша! - вичавила з себе Марія, а Йонта й Валька вдоволено захихотіли.

- Не чіпай! - закричав раптом, б’ючи Сашка по руці, Вова в нього було люте й затяте обличчя, а Сашко перелякано озирався.

- Ну, Вова, - м’яко докорив Йонта. - Мальчик пограїця і отдасть.

- Я вже їсти хочу! - буркнув Вова, і всі вони запоспішали, заметушилися; Валька засовувала своє добро у шафу, а Смерд уже розкорковував «Мерішор».

- Ти коньячок для начала одкрий, коньячок! - кричав Йонта.

- А самогонки в тебе нема? - спитав у нього Смерд.

- Маня, насипай собі й чоловіку, давай Саші, це все тра з’їсти!

- А з’їмо, - щасливо сказав Йонта, - чому не з’їсти!

Йонта розливав горілку.

- Дім повна чаша! - сказав весело Смерд. - Тож наливай мені повну чашу.

Він засміявся під крижаним поглядом Марії, але Йонта засміявся й собі, від чого крижаний погляд станув, і Марія почала похапцем розповідати сестрі, яку купила вона того тижня чудову комбінацію.

- А покажи! - засвітились у Вальки очі, але оскільки комбінацію ще треба було забрати з магазину, та й показувати її при чоловіках чи й годилося, Марія миттю переключила розмову, підхопивши Йонтину пропозицію випити. Смерд підтримав цю пропозицію практично, тобто не чекав і цокання, а вкинув у себе з півпляшки «Мерішору».

- Пече, зараза! - скривився, і в Йонти стало горде обличчю, начебто «Мерішор» гнав він сам.

- Ти куди спішиш? - закричала Валька.

- А ти наздоганяй! - так само весело закричав Смерд.

Вова їв качку, Сашко їв качку також, але ледве-ледве мемзяв; вони налили собі в бокали ситра і цокнулися. Цокнулися Марія, Йонта, Валька, забулькала рідина, заговорили язики, крізь відчинене вікно залітав до хати пух; сусідки на камені спокійно обговорювали останні вісті, таксистиха розпитувала в рябої Надьки про сторожування, хоч вона вже влаштувалася в пивницю, але ряба Надька сказала, що займе те місце сама. Дочка Трасицької кликала Олєжика, а крізь відчинене вікно лунав брязкіт чарок і виделок, чвакання й сопіння, веселі вигуки й слова.



24

Недовірливий читач може закинути нам, що ми пересолюємо опис цієї скромної недільної зустрічі (календарі в цей день не показували ніякого свята), але Йонта, як ми казали, завжди знав, що робить і завжди мав рацію. Ми не будемо переконувати читача, особливо недовірливого, що наші герої з’їли всі вищеописані страви. Після того обіду дещо й лишилося, так залишилося 20 котлет, сім голубців, хвостик од рулета, кілька мисок капусти. Погано пішли нарізані кухонним комбайном ковбаса і сир, залишилося три коробки сайри і півкачки, якої так і не зміг подужати Сашко, хоч Вова уклав їх три; лишилося трохи курятини й картоплі, півбанки консервованих огірків і дві пляшки пива. Солодкий стіл було з’їдено повністю, залишилося хіба піввідра компоту, та й то сама гуща.

По тому Смерд з Йонтою сіли грати в шахи, а Валька показувала Марії свої кофти, чоботи й сорочки. Мова їхня була надто професійна, щоб переказувати її тут, але про одну річ розповісти не завадило б. Це було відчуття миру. Відчуття щасливого, доброго блаженства, м’якої задоволеності й радості. Вова з Сашком побігли надвір, Смерд, хоч і випив 20 пляшок «Мерішору», не валявся під столом, а грав у шахи, на Йонтиному обличчі лежала погідна заспокоєність, всіх ніби загорнуло в колисливі теплі хвилі. Марія вже не хвалилася новою комбінацією, а тільки бурмотіла захоплено фразу, яку вигадав її Смерд про «повну чашу», хоч, може, хтось недоброзичливий (приміром, обтирачі історичного каменя) і міг би завважити іронію - було ж тут щире, беззаздрісне захоплення. Бо вони всі неначе плавали в тій повній чаші, в тому домі з розтопленим м’яким повітрям, їм було тихо й радісно, тихо й гарно, їх колисав мир, благодать і задоволення. Йонта вмикнув телевізора і, хоч ніхто його не дивився, всі були задоволені, що телевізор так гарно працює. Бо він освітлював «повну чашу» блакитним, тремтливим світлом і від того світла блакитними ставали вони всі, блакитним зробився світ, і Марія, випадково опинившись перед вікном, з радісним здивуванням помітила, що пух надворі перестав. Вона хотіла звідомити про це сестру і Смерда, але чомусь промовчала, бо чисте повітря й голубе небо, що так нагадувало око телевізора, видалися їй сумними. Не так щоб дуже, але в тому небі бриніла напівосіння печаль, і Марія, щоб прогнати ту печаль, приплющила очі.

- Може, підемо на човні покатаємося? - сказав за спиною Йонтин голос.

- Ще встигнемо, - відказала Валька, і Марія почула, як до неї чалапають важкі Вальчині капці.

Валька спинилася в неї за спиною, поклала їй на плече підборіддя і зашепотіла, дихаючи перегаром горілки й перетравленою їжею:

- Йди, покажу тобі щось іще!

Марія повернулась, і вони пішли в глибину непролазних бебехів, щоб покупатись у своєму задоволенні по зав’язку.

1972 р.

Оповідка друга

Профілі на камені 


1

Швець переходив Мальованку: двори з лютими псами, молодиці, котрі кричать на дітей, діти посеред немощеної вулиці. Він любив цей шлях: повільний та спокійний, зараз заходило на вечір, і молодиці стояли біля літніх кухонь: ось-ось мали надійти їхні чоловіки. Швець теж мав таке обійстя, але там - у долині, коло річки й дубів. У шевця теж була літня кухня, і його жінка поралася біля неї так само, як і ці молодиці. У дворі в нього теж був пес, але не злющий, а лагідний, він нетерпляче чекав хазяїна з гостинцями, а коло двору - діти. Але його хата унизу; тут, на горбах, відчувається він чужим: інакше шумлять дерева і сухіше - та й синіше повітря.

Він завернув. Була тут ціла тисяча вуличок, немощених і покручених, тісно сплетених провулками, витиналися паркани, тини й кам’яні загорожі; відчувався навіть присмак села, хоч передмістя вже років зі сто належить до міста, вулиці немощені, закалюжені й закурені, вряди-годи загрузає в котрійсь із калюж авто, бубонить і виє - як муха в павутині, коло нього порозкривало роти з десяток хлопчаків і кілька дівчаток; швець іде повільно і в однаковому ритмі. Попереду тисяча переплутаних вуличок, за парканами - саджалки, вряди-годи врізується в обійстя невеличка скеля і на ній, немов золотий слимак, - півголий підліток. Саджалки позаростали ряскою, в них покумкують жаби, озиваються пси: музика вечора і вмиротвореного світу, яку він сприймає по-своєму. Очевидно, це і є втома після робочого дня, однак м’язи його не втомлені - тіло його наповнюється вогнем. Тут гарне повітря, синє й чисте, в ньому - присмак застояної води з ряскою, але цей присмак любий йому: швець виріс біля річки. В цьому повітрі пахне й каменем: теплий, вигрітий за день, на ньому - лишайник чи мох, на ньому вигріваються сліпучо-білі качки чи збираються, розмовляючи, кури. На ньому стоїть, закинувши горду голову, півень і сокотить, повний величі й задоволення. Швець любить запах каменю, може, тому не тратить нагоди завернути й до кар’єру. На дні його - блакитноока саджалка, де купається кілька хлопчаків, ще кілька ловить рибу, роботу закінчено - навколо непорушна тиша. Навіть біля розкладених каменюк не стукають молотки й зубила, не в’ється сухий кам’яний пил і не сидять укриті тим пилом постаті у великих окулярах - не довбуть надмогильних пам’ятників. Їх багато, цих майбутніх пам’ятників, ними закладено півгори коло кар’єру, чорні й сірі, а то й рожеві: дуби зі зрубаними гілками і з розгорненими кам’яними сувоями на стовбурі; плити, які мають засяяти чорно-синім вогнем - блиском сумним і величавим; зараз вони бліді, подзьобані й покинуті, квадрати й прямокутники, піраміди і знову-таки дуби зі зрізаним гіллям; на кожному вже намічено зубцями площину для обличчя - початі барельєфи: лоб, ніс чи загальний обрис. Швець дивиться спокійно на це надзвичайне накопичення каменю, кожен незабаром з’єднається з чиєюсь долею, однією чи іншою - всі вони, ці камені, поїдуть звідси і займуть належне місце, де їх митиме дощ і повільно руйнуватиме вітер… Швець іде геть, бо і йому, такому спокійному та врівноваженому, починає шкроботати в душі, бо навіть той вогонь, що завше струмить у його м’язах і котрий надихає його, безсилий впоратись із малим, але напрочуд беручким черв’ячком, що раптом прокидається. Ні, він не слабкодухий, в нього могутнє тіло, під сорочкою виграють повні дзвінкої сили м’язи, ноги його, немов стовпи, бронзові й могутні. В ньому не втихає золотий вогонь - світло сили його і його м’язів, обличчя, мов викарбуване; ні, йому тут не місце!

Стоїть на горі й бачить долину, куди має спуститися. Через річечку перекинуто моста, по ньому мчать авта, річка крутить слизьке тіло між безлічі кам’яних брил, перетягується де-не-де кам’яною гребелькою, наче паском, - недаремно вона Кам’янка. Нижче, за мостом, мурована гребля зі шлюзом, зліворуч - густі корони дубів, і між тих дубів топиться мала і неймовірно рідна хатина. Біля неї - димок, курить літня піч, коло печі дрібненька звідси постать; він напружує зір і здається йому: бачить краплі поту на чолі в дружини; поблизу крутиться двоє хлопчаків, Віктор і Юрко, як дві краплі води схожі на них обох. Обійстя оточено кам’яним парканом, але того паркану тільки смужка - обтягує частину подвір’я. Звідси вона, та смужка, мала й сіра, решта обійстя за дротом, і швець мружиться, розглядаючи все те. В погляді в нього м’яка печаль, й це аж ніяк не пасує такому могутньому і м’язистому! Але воно так: у глибині темних очей запалюється сива іскра, від того погляд його немов примеркає. Бо все-таки недаремно звертають його ноги до того чудного кар’єру, все-таки той черв’ячок, холодний, але ворухкий, не покидає його душі. Гніздиться в глибині і їсть золоту силу; зрештою, швець має втомлену спину (цілий день нагинці), і ця втомлена спина тихо озивається до нього. І тільки синя смужка каменю там, глибоко в долині, вабить його невимовно; зітхає на повні груди й починає спускатись у долину. Його чекає жінка біля літньої печі і двоє вертлявих невгамовних хлопчаків. Його чекає смужка кам’яного паркану, і його крок від того розгонистий та швидкий.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка