Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка42/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42

11

Коли теща брала щось у підозру, Коля-рибалка відразу це помічав. Бо вона тоді дивно розширювала очі і вряди-годи втуплювалась ними в Колю-рибалку, непорушно застигаючи, ніби чарувала його або просвічувала мислительним промінням. Очевидно, вона щось відьомське в собі мала, бо Коля-рибалка від тих позирів відчував неприємний зуд у тілі, неспокій і відчуття, що його ось-ось прихоплять, а всі його секрети із ганьбою буде викрито. Треба було щось терміново вчиняти, а Коля-рибалка в таких ситуаціях здобув уже певний досвід - мав спершу збити тещу зі сліду, інакше вона до всього обов’язково донюхається. Через це він вирішив, як то кажуть, пуститися берега повністю; наступного дня на роботу до Юльки не пішов зовсім, а подавсь у бур’яни, де його із задоволенням зустріли п’яниці, тим більше, що він послав одного з них до колишньої господині Юльчиної кімнати, повністю ту місію оплативши. Чудово знав, що теща відразу ж зафіксує це, тому її мозок на якийсь час скаламутиться, а коли знову проясниться, то вона збагне: відчуття небезпеки в неї прокинулося вчасно й правильно, але вона не зметикувала тільки, звідкіля та небезпека йде.

Любка в цей час побігла вже на роботу, отже, теща не могла послати її відразу ж у бур’яни, щоб на законних підставах забрала звідти свого чоловіка, а тимчасом Коля-рибалка пив із п’яницями, щось там варнякав, вони також вигукували напівспотворені слова, і це в той час, як теща неприкаяно блукала біля бур’янів, не зважуючись туди зайти, бо знала, що Коля її брутально прожене, а може й стусана дати, бо забрати законно його могла тільки жінка, а тещі до цього, як він сказав би: зась!

Вона не втерпіла й побігла до телефона-автомата, що був на вулиці, аби потелефонувати дочці - може, та вирветься якось із роботи й наведе вдома лад, але рурка в телефоні-автоматі в черговий раз була відрізана й лежала поверх апарата, отже, щоб потелефонувати, треба було дертися під Просиновську гору, на що теща не зважилася, бо не захотіла втрачати заблудлого зятя з очей - її не так турбувало, що зять нап’ється чи навіть програється в карти, хоч і це також зле, як те: чи не почне він безсовісно Любці зраджувати - саме це й було основним пунктом моральних турбот тещі Колі-рибалки. Це вона вже трошки й підозрівала, однак виявилося, що Коля-рибалка зблудив зовсім в інший бік, тобто пустився берега, втрапивши в запій, що з ним також не раз траплялося - річ неприємна, але не порівняти її з тим, коли б він почав по-негідницькому, на переконання тещі, як справжній паскудник, стрибати в гречку, бо це вже було б не «пустився берега», а це вже була б розпуста - це слово Колина теща промовляла з такою зневагою, навіть ненавистю (коли дивилася телевізора і щось там таке показували, коли про щось балакали і таке згадували), що в неї при цьому тремтіли вуста й повіки. Тому до певної міри вона заспокоїлася, через це й не потелефонувала дочці на роботу - ввечері у них із Колею буде серйозна розмова.

А Коля тимчасом гуляв. Він напився й варнякав щось не до розуміння, як і його тимчасові кореша; потім вони грали в карти, а що Коля рішуче сказав, що всі наявні гроші він віддав на горілку, а на борг ніколи не грає, п’яниці поставилися до нього великодушно, і вони почали грати на щиглі, отож, коли програвали Коля з напарником, їх били по лобі щиглями, при цьому гомерично реготали, роззявляючи майже беззубі пащеки з білими лопатками язиків у ротовій отхлані, а коли вигравав Коля з напарником, вже вони били щиглями супротивників і так само гомерично реготали: «Га-га-га-га!» - і вилуплювали очі й роздирали пащеки, і ляпали радісно себе по стегнах, а часом обнімалися й слинили один одному мармизи. Потім Коля-рибалка встав і категорично мовив:

- Усьо, хлопці! Я баста!

І раптом метнувся з несподіваною для п’яного прудкістю (скажемо, що Коля дуже п’яний не був, бо пив не з охоти, а для годиться, та й грати комедію, як він відзначав, треба було) туди, де мала ховатися, за його розрахунками, теща. Розрахунок був напрочуд точний, теща підскочила, як на пружині, а Коля-рибалка загорлав:

- Гутюга! Лови її, заразу, лови підглядачку! Ось я тобі зараз кості переламаю!

Теща вже чесала від нього щодуху і коли хтось цікавий спромігся б зафіксувати швидкість, з якою вона чеше через бур’яни й городи (біг з перешкодами), а тоді й по стежці, то напевне б визначив рекорд у бізі для літніх людей, і це в той час, коли Коля-рибалка і в гадці не мав за нею гнатися чи її ловити, а тим більше ламати їй кістки - ні до чого це йому було, - а тільки либився самовдоволено, бо чудово знав, що теща не зупиниться ні на мить (для пристрашки він ще потупав ногами на місці, вдаючи, що біжить), щоб озирнутися (вона й не зупинилася й не озирнулася), що вона вскочить у хату і зачиниться там, сподіваючись, що він ломитиметься в двері - так вона й справді учинила. Але Коля й не думав сьогодні до вечора повертатися додому; зараз він би міг вільно погостювати в котроїсь своєї любаски, але любаски мають звичку не приймати того, з ким перестали крутити любов, а до Юльки не підеш із тієї простої причини, що її вдома нема, та й на роботу він до неї не вийшов, отже, нічого в неї не заробив. Тому Коля відв’язав човна, весла були тут-таки припнуті на ланцюзі, й виїхав на чудове, лискуче сонячне річкове плесо, а що не мав снасті для риби, то пристав до берега, роздягся й почав пічкурувати, тобто лапати рибу в прибережному камінні та корчах, і йому пощастило, бо вилапав головника, кілька великих пліток і кільканадцять пічкурів. Потім він пішов до компанії з трьох рибалок, які готувалися варити юшку, - риби в них було зловлено мало. Через те появу Колі-рибалки вони зустріли з ентузіазмом, один із них метнувся на городи, щоб потай нарити картоплі, заодно смикнувши й цибульку, другий же витяг із кишені аптекарську пляшечку з сіллю, другу з потовченим лавровим листком та перцем і був цілком переконаний, що цією часткою право на юшку здобув. Третій був грибник, тому махнув у кущі й невдовзі приніс два боровики, одного красноголовця та чотири бабки - і вони зварили таку юшку, від якої пахло на кілометр, і в тих, хто потрапив у той кілометр, густо потекли слинки, але чорта лисого вони з кимось тією юшкою поділилися; недаремно кожен з них носив із собою ложку й не розлучався з нею, отож і вихлептали ту юшку з казанка, для більшого смаку прикладаючись вряди-годи до плящини, яка знайшлась в одного з них; кожен мав, як то кажуть, «неблагополучне сімейне життя», отож шукали собі розваги й душевного спокою, як уміли.

А Колина теща в цей час сиділа, тремтячи, біля дверей, зачинених ізсередини на защіпку, із качалкою в руці одній і з коцюбою в руці другій і даремно, із завмиранням серця, сподівалася, що Коля ломитиметься в двері; зрештою, і в думці не кладучи, що в неї за цей короткий час виріс гусячий ніс, привішений їй зятем, і виросли, як лопухи, вуха, а досить їй було б поставити ту качалку чи коцюбу між ноги, як вона пурхнула б, як рокер, пухкаючи перегаром бензину, затахкотіла б і мала б змогу помчатися зі швидкістю світла у ясне небо. Але вона через наївність не відала в собі таких традиційних талантів, а в дзеркало якось забула зирнути, та й не дивилася вона в нього вже віддавна. Колина теща була жінка обмежена і могла думати за раз тільки одну думку, і думка ця була: як би болючіше огріти рідного зятя качалкою чи коцюбою, коли він спроможеться свої двері вирвати. Отак через самообмеженість, скажемо про себе, пропав у цьому світі ще один відунський талант.

А ввечері, коли Коля-рибалка таки змушений був повернутися додому, була буря: блискавка та грім, а дві могутні чорні хмари, в образі жінок, виступали з пучками стріл-блискавок у руках проти невеликого, змореного понікуди, непохмеленого, майже безсилого чоловічка, котрий сидів на ослінці з одним заклепленим оком, яке вже спало, і з другим напіврозплющеним.

- Та почекайте ви, чортиці, - сказав мирно він. - Дайте хоч слово сказать…

Але вони не давали йому й слова сказати: одна верещала, а друга ґелґотала, а коли жінки у такому сказі, то чи й здатні вони на розумне й розважливе слово? Отож вони кричали й репетували, а він спокійнісінько собі подрімував, вряди-годи прислухаючись до тих верескливих вигуків: чи не скажуть вони того, що мали б, за його підрахунками, сказати, адже для того він і розіграв усю цю комедію. Очевидно, Коля-рибалка мав до режисури талант, але й цей талант, на жаль, був закопаний у землю, бо саме Коля відкрив один прецікавий закон: коли режисер хоче, щоб актори геніально грали, треба, щоб вони не знали, що грають, а були впевнені, що оце так вони живуть. Отож Колина жінка й теща геніально грали, не відаючи, що вони таки грають розлючених фурій - Коля-рибалка для справедливості їхній фурійний геній цілком визнавав. Через це так покірливо сидів він на ослінці із заклепленим одним оком і з напіврозплющеним другим, бо мусив же він хоч упівока з них милуватися і ними захоплюватись.

- Кинь, мамо, щось йому доказувати, він, чортовий п’яничка, спить, - нарешті сказала Любка.

Він і справді спав і бачив Місячну Зозульку з Ластів’ячого Гнізда із круглим обличчям скіф’янки, з розлитими на підвіконні грудьми, його знову до них потягло, бо вже відпочив, тільки треба було одного: аби ці жінки до неї його послали.

Цупка, як коцюба, в якої виросли раптом розчепірені пальці, рука потермосила його за плече; пів лівого ока розплющилось.

- Да, - сказав він. - Постели. Хочу спать.

- Щоб завтра не шлявся, а пішов на роботу, пойняв!

Ліве око розплющилося більше.

- Да, обізатєльно, - сказав Коля-рибалка - Це ви правильно кажете… Ставити сінці… Обізатєльно! Можу я конець-концом оддихнуть? Стели, хочу спать.

- Перевірю, як ти підеш, я перевірю, - тоненько запищала, як причавлена миша, теща. - Ганьба на нашу голову з таким робітничком! А вона озьме й не заплатить! І все, що ти там настроїв, піде тюльці під хвіст. Цього хочеш?

- Собаці під хвіст, - поправив поважно Коля-рибалка.

- Фу, як ти некрасіво виражаїся, - сказала теща.

Тоді він зовсім прокинувся. Встав і потягся, а тоді глянув на них цілком тверезо й притомно:

- То що, мені на ту роботу завтра йти? - спитав, мов того не докумекав ще.

- Ти якийсь сьодня приторможений, - сказала Любка. - А про що ми тобі цілий вечір торочимо?

Коля-рибалка зрадів. Його очі знову приплющились, але для того, щоб ці дві артистки, котрі так геніально грають фурій, не помітили, що він радий понікуди, адже цілий вечір чекав од них саме цих слів.

- По-моєму, ви не говорили, а кричали, - миролюбно мовив Коля і рушив туди, де мало бути його ліжко, адже він уже справді засинав і це було єдине, чого сьогодні праг.

«Нє, - подумав мудро він, простуючи до спальні, - баб усе-таки можна дурить, не такі вони вже й пронирливі».

12

І от сінці у Юльки побудовано, скажемо, не дуже вникаючи у деталі, що незабаром до них з’явилися й двері, бо Коля-рибалка збудував їх без дверей, згодом усередині їх було отиньковано, завезено газову плиту й балона, а двері, що вели до колишньої хазяйки Юльчиної кімнати закладено цеглою; до речі, саме ці двері й було переставлено на сінешні, отже, Юлька не мала потреби доставати нові, що теж для неї було немаловажно.



Минуло відтоді, може, з півмісяця, а може, й місяць, на землю дихнуло осінню, і саме тоді Юлька остаточно переконалася, що насіння, яке щедро сіяли в неї баламути, Шурка Кукса та Коля-рибалка, виявилося порожнє, бо й не проросло в ній; вони ж самі з Безназванного завулку зникли й більше сюди не потикалися; непевні ж вітри долі їхньої носили їх по інших завулках цього світу; Юлька також навіки про них забула, бо й не було про що згадувати; лишили вони їй після себе хіба смуток, який вряди-годи проростав у ній замість плоду, на який все-таки сподівалась, і цей смуток часто ставав, ніби розлоге дерево із напівжовтим листям, бо осінь уже дихала на землю, і те дерево смутку невидно виростало з неї, шелестіло жовтим листям, а часом плакало краплями сліз. Тоді Юлька не витримувала, знову сідала у вікні, розливаючи по підвіконні свої пишні перса, й дивилася на світ Божий порожніми круглими і вже не здивованими очима. Із героїв цієї оповідки одна тільки Людка була щаслива, бо тільки вона оплодотворилася таїною світовою, а що це так, знала вже напевне, хоч на вулиці про те ще ніхто ані здогадувався, - дивувалися тільки, чому вона зробилася така неговірка й нетовариська, а у вільний час все в хаті ховалася. Дехто зі всюдисущих жіночок винюхували тут щось незвичайне, але на підтвердження своїх підозр вивірених фактів не мали, отож цілком резонно вирішили, що шила в мішку не втаїти, - треба тільки зачекати, і те шило обов’язково вилізе, що справді незабаром сталося. Тоді всі заспокоїлись, і Людчине життя потекло цілком спокійно у щасливому передчутті, а живіт її набухав і круглішав, і вона прислухалася до того росту в собі із щасливою увагою. Але це буде через певний час, а тепер Людка просиджувала годинами біля швальної машинки, і тільки інколи машинка її затихала, і вона подовгу задумливо вдивлялась у вікно, нічого в тому вікні не бачачи.

Юлька ж сиділа у своєму вікні й дослухалась, як шелестить жовтим листям безвидне дерево її смутку; часом вона думала, що її гніздечко ще не зовсім упоряджене (ще один доказ: коли була вона Зозулею, то цілком дивною, тією, яка перестала літати по світі, перестала шукати чужих гнізд, а твердо вирішила влаштувати власне, хоч і в зозулячий спосіб), але не могла придумати, що б їй тут упорядити; знову настали місячні ночі, але місяць був ще неповний, бо молодий. Отож, дивлячись на того молодою місяця, вона думала; щоб упорядкувати своє гніздечко до решти, їй не так багато й треба: збудувати хлівця й завести собі курей чи качок, ліпше курей, бо качок і сусідки перестали розводити: їх душили на річці пси, п’яниці і хлопчаки. А ще, придумувала вона, можна було б зробити сходи на пагорба, де стояли її сінці, бо взимку слизько ходити, але думала вона про те мляво, була-бо ніби стомлена тією невсипущою діяльністю, яку виявила, ладнаючи своє гніздо, а більше від того, що розчарувалася в своїх помічниках, в отих шалапутах: які лізли до неї, щось для неї робили (ніде правди діти), а самі були порожні, як гнилі дерева чи свищі-горіхи, хоч трудилися на її полі ніби й старанно й без остороги. Через це Юлька просякла презирством до тих химерних, улізливих істот, була вона сита ними по горло. Отож, коли хтось новий зупинявся у Безназванному завулку, вона гостро спроваджувала прибульця, бо й справді втомилася й розчарувалася; та й про неї почали негарно побазікувати оті жінки із Ластів’ячого Гнізда, і жінки з інших кутків, що вона, мовляв, сяка й така, але ніхто з них не знав, а може, й не хотів знати, що вона й не сяка й не така, а що живе в ній, і росте, і все більшає дерево смутку, і що ночами вона по вінця наливається місячним світлом, а сон тікає від неї геть, а вона сідає серед ночі біля вікна зовсім не для того, щоб принадити якогось кнурця, а щоб помолитися місяцеві, й небові, і землі, бо вони починали помаленьку навколо неї вмирати, бо й вона сама помаленьку вмирала разом зі світом, бо й місяць, і земля, і зело чомусь не посприяли їй у її задумі. Отож сиділа у вікні й шепотіла місяцеві якісь непевні слова; може, переконувала, що вона зовсім не із зозулячого племені, а коли й так, то вигнанець із нього, що вона мріє не про зозулячу долю, а про звичайну людську, а коли того не станеться, засохне у своєму вікні, як вазон без поливання. Сама дивувалася, що з неї випливають такі чудні, стародавні, хвилюючі й нуртуючі слова, не до кінця їх розуміла, бо то були не її слова, а того таємничого в ній, якого безвідмовно слухалась. І те таємне, принаймні так виходило, ніби зрадило її, бо повного задоволення їй так і не принесло. В такі хвилини вона плакала, і сльози її текли в ніч, сльози обмивали й обпікали її обличчя, і те темне в ній знову прокидалось, і вона чула в собі, в глибині нутра свого, тихий пошепт, такий тихий, що не розбирала слів, хоч добре відала, про що їй оте таємне віщає. А віщало воно їй про те, що все, що є в цьому світі, має бути, що все, що сталося, мало статись, а що не сталося, не мало статися - на те є воля не її, і не її таємного, а воля отого Місяця й Зірок, і повинна лишатися слухняна, має впокоритися й чекати і слухатися таємного в собі; тоді, можливо, вона буде в цьому житті й благословенна, а непокора й занепад - то буде зрада самій собі. Не могла зрозуміти того резону до кінця, але відчувала таємний смисл отих прошептаних слів, і вже цього було досить, бо хто вміє таке відчувати, тому не треба вищого розуму і він у цьому світі ще не пропащий.

І от в одну з таких віщих ночей, коли листя на деревах жовтіє скопом, коли осипається на землю останнє насіння; коли маленькі жучки вичавлюють із себе слину, що має стати павутиною, тобто їхніми крильми для польоту; коли затихають цвіркуни, а вирійні птахи чують у грудях тоскний і прекрасний погук до далекого, багатоденного польоту, вона знову не могла заснути і знову сіла, розчинивши вікно, навіть сама не відаючи, для чого це чинить.

І ось вона побачила в глибині Безназванного завулку чоловіка. Він безшумно рухався, облитий місячним світлом, у синьому плащі та кепці й ніби світився. Юлька завмерла у своєму вікні, боячись і дихнути; водночас у ній все раптом схвилювалося, кожна жилка її тіла затремтіла, ніби заграла, але це тривало тільки мить. Наступної хвилі заспокоїлась, але від чоловіка у синьому плащі не відривала очей. Він підійшов до паркану, що огороджував обійстя Ластів’ячого Гнізда, і зупинився. Юлька на хвилю сполошилася й нервово прислухалася, чи спить Ластів’яче Гніздо? Був то такий час, коли Гніздо справді спало. Глибоким сном, забувши про клопоти й гризоти, підозри, неприязнь та приязнь, облуду й доброчесність, співчуття до інших і злоби до них. Гніздо спало, ніби хтось наслав на нього безпам’ятство навмисне для того, аби те, що відбувається, відбулося. Мертво спали люди, собаки, коти, кури, нутрії, кози, пташки, їжаки, цвіркуни - все живе і сутнє.

Чоловік відчинив хвіртку і зайшов у двір. Юлька непорушним привидом завмерла у вікні й чекала. Чоловік знову зупинився, облитий місячним світлом, а може, те світло відходило від нього, - довкола стояла мертва тиша. Знову рухнувся й пішов на пагорб, простісінько до Юльчиного вікна.

- Доброї ночі, - сказав неголосно. - Треба тобі зробити сюди сходи… Окрім того, в усіх є хлівець, а в тебе нема. Робітника тобі не потрібно?

Стояв і всміхався лагідно, золота голова його під місячним світлом палала.

Юлька мовчала.

- Чого мовчиш? - ще лагідніше спитав він.

- Я не мовчу, - сказала Юлька. - Двері відчинені.

- Знаю, - мовив він і роззирнувся. - Дивна сьогодні ніч, правда?

- Правда, - сказала Юлька й опустила голову.

- То не потрібні тобі робітники? - знову спитав він.

- Ні, - відповіла Юлька.

Тоді він підійшов до вікна й погладив її по голові. Юлька заплакала. Мабуть тому, що її давно ніхто не гладив по голові, хіба що неймовірно далека й забута мати, і далекий, давно забутий батько.

- Не плач, - сказав тихо й лагідно чоловік. - Все буде добре. Все буде так, як ти хочеш. Для того я й прийшов.

1991р.


Оповідка шістнадцята

Короткий хронограф «безперспективної» вулиці

Багато води витекло в обох річках, до яких прилягала околиця; багато вітрів промчалося, багато й змін сталося на вулиці. Цю книгу можна писати без кінця, пора й честь знати. Опишу коротко ряд подій, принаймні зв’язаних із тими героями (до речі, їх понад вісімдесят), які на ці сторінки потрапили чи в просторому описі, чи в короткослівній згадці. Тобто долі героїв знайшли своє, часом сподіване, а часом несподіване завершення чи продовження, і мені таки годиться хоч би хронографічно їх зафіксувати. В першу руч, хотів би віддати належне померлим чи загинулим, а їх з-поміж тих вісімдесяти є не один. Зрештою, та чи та оповідка вже підводила героя до тієї крайньої межі, але оскільки читач, як правило, любить ясність, а в історіях - довершеність, перечислю всіх покійних, бо це свята повинність наша, живих, віддавати увагу тим, хто ступив за поріг вічності.

Отже, помер старий Смерд, котрий так молодцювато глянув був на Броню, а потім недостойно перестрашився старої Гуменючки, бувши у човні з рибою, що майже наповнила того човна. З ним трапилася нещаслива пригода, старий ловив хваткою рибу, хватка десь там зачепилася - Смерда потягло в один бік, а течія погнала човна в інший, і дід бовкнув у воду, але, на щастя, поблизу виявився Віталій Корж, котрий під’їхав і дав старому зачепитися, дотягши до берега. Було то у вересні. Смерд захворів запаленням легенів, яке переросло у хронічне. Він став лагідний і покірливий, помирився зі старою Смердихою, відписав на неї хату, а також заповів їй тисячу карбованців, які мав на книжці. Дотяг він ще до червня наступного року, йому ніби полегшало, і він попросив сина (який, до речі, ані характеру, ані звичок своїх не змінив і тільки часом, як то кажуть, «просихав»), так от, у той рідкісний момент синового просихання старий Смерд попросив Юрка довести його до річки й посадити у човна. Старий не захотів, щоб син його супроводжував, сам відплив на середину річки, а сина відіслав додому. Але молодий Смерд додому, звісна річ, не пішов, сів на траву й почав за батьком стежити, попередньо роздягтись на той випадок, коли доведеться стрибати у воду. Старий просидів у човні годину, й тільки тоді йому вдалося підсікти й витягти окунця в долоню, на місцеві виміри досить великого. Він так схвилювався, що ледве здолав окунця витягти, а коли витяг, поклав голову на ручки весел і заплакав. Молодий Смерд гукнув батька і спитав, чи зможе він до берега допливти. Старий хитнув головою і, невправно дзюбаючи веслами воду, ніби не він усе життя прокатався по тій річці й веслував так само природно, як дихав, - це було його останнє зусилля в житті. Молодий Смерд відвів старого додому, Смердиха підсмажила йому останнього зловленого ним окунця, але дід покликав онука Сашка (Сашків на вулиці було три, окрім цього ще Сашко Войцехівський та Сашко Кравчук), і онук ту рибину не без задоволення умнув, дід при тому замиловано на нього дивився. Помер він перед ранком о п’ятій годині при повній свідомості й душевному спокої.

На відміну від Смерда, стара Гуменючка помирала важко. Побачивши в телефонній будці, коли йшла телефонувати пожежникам, аби почистили димаря, Невідомого, котрий видався їй чи рідним сином, який, до речі, помер немовлям, чи Сином Божим, вона впала тут-таки біля будки, а що служба нагляду на вулиці завжди працювала справно, за мить біля неї опинилися ряба Надька, Магаданша, Людка і Сіроводиха: вони занесли бабу додому і викликали швидку. Гуменючці дали заштрика й порадили викликати дільничного лікаря, щоб покласти її до лікарні, а що там вільних місць не було, особливо для вмираючої, то її залишили вдома. Стара стогнала й кричала й прохала сусідок розшукати маленьку листоношу з бантиками, як у школярки, бо та листоноша (при тому саме та, а не інакша) має принести їй листа від сина. Ясна річ, ніхто із сердобільних сусідок і не подумав розшуковувати маленької листоноші з бантиками, а що всі історію про те, як Гуменючка взяла якось пенсію двічі на місяць, знали, то й дружно вирішили, що то мучить стару її нечисте сумління, а може, й чортяка. Через це на синкліті вони вирішили покликати Олексія та шевця й попросити, щоб ті розібрали стелю в хаті. Хто зна від чого: чи від того, що Гуменючку справді мучив чортяка, чи від того, що вона перелякалася, коли над нею почала рушитися стеля і з тріском відламуватися дошки, але Гуменючка саме в цей мент і померла, а на її обличчя поклався отой відомий нам смиренний вираз доброї бабусі, який вона мастак була накладати за життя, отже, й вона здобула собі мир.

Померла також Олексієва мати, і це сталося невдовзі після того, як Олексій одружився на дочці рябої Надьки Гальці. Галька виварювала білизну й перекинула на себе баняка з окропом. Олексієва мати мала хворе серце й так перелякалася, що їй стало недобре, ледве дійшла до ліжка у своїй кімнаті й упала на нього. Перелякана Галька з криком побігла до власної матері, тобто рябої Надьки, а та вже не розгубилась, омила дочку її власного сечею, і в тієї навіть пухирів на тілі не вискочило. Коли ж Галька вернулася в дім і зайшла до свекрухи, то застала її вже околілою.

Помер зять таксистихи Вовка Семенюк, його називали молодший, бо на вулиці існував ще один Володимир Семенюк-старший, це був дядько молодшого, але відзначався такою відлюдькуватою вдачею, що його ніхто на вулиці навіть у власному дворі не бачив, хіба коли йшов на роботу і з роботи, а коли дістав пенсію, то й зовсім зник. Такої вдачі була і його жінка, її могли бачити тільки в магазині, але й там вона ні з ким у балачки не входила. Казали, що Семенюк-старший сидів за Сталіна і чудом повернувся живий, він так звик до тюремного життя, що вдома уладнав собі камеру, куди жінка подавала йому у віконечко їсти, але це могла бути й неправда, а тільки злостиві вигадки Магаданші, найближчої сусідки Семенюка-старшого. Правдивіше, на мою думку, припустити, що Семенюк-старший добре пізнав ціну спілкування з людьми, страшно вистраждав за це й вирішив ні з ким більше не знатись. Отже, Семенюк-старший та його жінка не потрапили на сторінки цієї хроніки раніше, бо участі в житті вулиці не брали, але маю все-таки пояснити, чому в мене згадується Семенюк-молодший, а не згадується Семенюк-старший. Так от, Вовка Семенюк-молодший, котрий свого часу одружився був із дочкою таксистихи, але був прогнаний нею за пияцтво, поселився в однокімнатній квартирі матері, яку та дістала замість знесеного власного дому (на його місці мали збудувати насосну станцію, але не збудували, отож лишилася там тільки пустка), і отруїв їй життя настільки, що вона прожила з сином тільки рік і переселилась у вічність, залишивши на ощадкасі кілька тисяч - компенсацію за знесений дім. Вовка поховав матір скромно, бо доступу до тих тисяч іще не мав, але через півроку, коли законно їх успадкував, почав улаштовувати такі оргії, що споїв навіть дільничного міліціонера і всіх своїх пляшкових приятелів, аж вони всі не просихали тижнями; до речі, частенько бував там Смерд-молодший, і Марія виганяла його звідти тумаками, це було ще до їхнього полюбовного розлучення. Вовка ж Семенюк розрахував усе дуже точно, він помер від розкладу печінки якраз тоді, коли від його тисяч залишився тільки дим, який і забрав його, щоб кипів блаженно в диму вічному.

Помер чоловік дочки Красицької Шіллер, який тримав на околиці коня. Того коня викрала банда неповнолітніх молодчиків і дико з нього познущалася, виколовши очі й випустивши тельбухи. Шіллер був на злочинців такий озлоблений, що без допомоги міліції вистежив банду, віддубасив кількох молодчиків аж так, що тих забрано було в лікарню, але молодчики не попустили того й Шіллерові, напали, коли повертався напідпитку, під парком, і хоч він ще кількох відправив ремонтуватись, але йому всадили ножа, і він, не приходячи до пам’яті, відійшов.

Тихо й спокійно помер спершу Ціпун, а через півроку Ціпа, розчинившись у вічності, наче й не було їх. Вони мали в житті єдину прикрість: Шурко Хаєцький, не треба його путати з Шуркою Куксою, постійно перекидав їм будочку нужника. Ціпун покірливо ту будочку підіймав, але за тиждень Шурко Хаєцький її знову перекидав. Так тяглося довгі роки, аж поки Ціпун не помер. Після того її Шурко Хаєцький не чіпав, а коли померла Ціпа, то будочка довго стояла, і її руйнували тільки вітри й негода. Вона якось дивно обросла зеленим мохом, а сам дім Ціпуна й Ціпи був настільки ветхий, що там уже ніхто не поселився, його розібрали ночами сусіди на будматеріал, притому так капітально, що вигризли навіть фундамент. На тому місці проріс чудовий бур’ян, в основному кропива й чорнобиль, але загніздитися твердо не зміг, бо там поставив залізного гаража той-таки Шурко Хаєцький, якого, ми попереджали, не треба плутати з Шуркою Куксою, - це, може, й були двійники, але аж ніяк не родичі.

Як уже було сповіщено, пропав безвісти Юрко Тишкевич, молодший син шевця; про нього так ніхто й не дізнався анічого. Його наречена Свєта щасливо вийшла заміж за Васю Равлика, точно в строк, тобто через дев’ять місяців, день у день народила йому дитину і створила Васі таке життя, про яке він мріяв, ясна річ, з корективами. Про Васю Равлика ми ще скажемо, тут тільки годиться додати, що Свєта в глибині душі мала підозру, що Юрко просто від неї втік і що він десь живе, заховавшись, - цю підозру вмовила їй власна мати, і твердити це я маю підстави, бо Сіроводиха, Свєтина мати, не раз осуджувала Юрка Тишкевича, заявивши, що він усе-таки негідник, бо морочив її Свєті голову чотири роки, дурив дівчину, а женитися й не збирався, і це добре, що їй підвернувся під руку той остолоп Вася Равлик, партія далеко незавидна, коли врахувати, яке розпусне життя він вів до одруження, але краще синиця в жмені, ніж журавель у небі; принаймні Свєта має тепер де жити і старається Васю Равлика тримати в руках, бо за таким треба око й око.

- Коли чоловік уже спорчений, - сказала кумасям Сіроиодиха, - то його не так легко наставити на праведний путь. Але можна, Свєта й пробує, - додала, чомусь стишивши голос.

Помер Сашко Войцехівський, який все-таки посилав батькові скромні грошові перекази, за що його постійно гризла жінка, часом і скандали влаштовуючи, бо зарплатні Сашкової і їм самим не вистачало. Осуджувала сина й Поліна Войцехівська, хоч і не так войовниче, як жінка. Цікаво тут те, що перекази назад не повертались, але Іван Павленко навіть не написав синові (хоч би через Поліну, адресу якої знав) - сам Сашко посилав перекази без зворотної адреси своєї, але з адресою материною й зі своїм прізвищем. Отже, батько мовчки ті гроші приймав, а коли Сашко раптово помер (це сталося вночі під час грозової бурі) й перекази перестали йти, так само не відгукнувся, хоч Поліна Войцехівська від розпачу за свого єдинчика послала (здуру, як потім коментувала) Іванові Павленкові телеграму; отже й на похорони сина Іван Павленко не з’явився також.

Нещастя вдарило й по веселій компанії в п’ятому номері: одна за одною продовж року відійшли тітки Лілі Капілі Клава й Маня, з сестер Войцехівських залишилася тільки Капілина мати Тамара, але й вона сильно «здала»: посивіла, зігнулася й у неї почали труситися руки. Материним сестрам Капіля і її чоловік Шурик та їхні численні двоюрідні поклали по пляшці самогонки з тієї ж таки кринички, з якої черпалася вона й черпається; було їх дві, одною володіла Красношапочка, а другою колишня хазяйка Юльки-Зозульки.

Невдовзі нагло помер і Ромка, обпившись якоїсь загадкової рідини; він до кінця днів кипів злобою проти Юрка Тишкевича, адже той йому так і не віддав боргу, і це був єдиний випадок у його шулерській практиці, коли свої гроші з рук випустив. Твердо вважав, що Юрко Тишкевич ніде не дівся, а ховається від нього, Ромки, і останнім словом його перед кінцем був наказ одному з шулерських дружків помститися над Юрком Тишкевичем, бо той напевне повернеться додому після його смерті (тут Ромка, на жаль, помилився). По тому він випустив дух, а наступного дня його тіло почорніло й почало роздуватись. Його жінка забила тривогу, збіглися Ромчині дружки, запакували приятеля в труну, але він продовжував роздиматися, ніби на дріжжах, аж уже годі було накласти й забити покришку, її до труни прив’язали червоними стрічками. Коли ж приїхала поховальна машина, Ромка був, як бубон, і вже зовсім чорний - його спішно відвезли на Корбутівський цвинтар, котрий у народі ще зветься «Дружба народів», бо раніше в Житомирі існували цвинтарі за релігійною та національною ознакою. Жінка за Ромкою голосила й рвала волосся, яке він їй не встиг висмикати, і сльози текли по її брезклому обличчі струмками, а після того вона стала ретельно відвідувати всі похорони, які відбувалися на вулиці; лихі язики казали: для того, щоб випити, а я думаю, що в неї вселився той непереборний інтерес до смерті, який мають майже всі старі жінки - психологічний феномен, який чоловікові нелегко пояснити.

З усіх смертей, однак, найбільше здивувала пожильців вулиці смерть Миколи. Катря спустилася сюди, щоб запросити вуличних кумась і колишніх своїх сусідів на похорони; при цьому вона похмуро сповістила, що в смерті Миколи найбільше винуватий отой чортяка, отой тюремний Іван Пустовойтенко, бо випер їх із їхньої хати, де Миколі було так добре, де Микола жив як риба у воді, де і їй, Катрі, краще жилося. Вона пояснила, що Микола помінявся з Пустовойтенком на хати не тому, що йому це було вигідно, а тому, що той опіяка таємно пригрозив, що заріже бідолаху Миколу, коли йому не поступиться, а він же, покійничок був такий, що й мухи не вб’є, хіба ненароком ковтне. Раніше про це вона мовчала, але зараз мовчати не буде - хай приходить до неї, Катрі, й ріже її скільки хоче, бо після смерті чоловіка, плакала Катря перед непорушно завмерлою рябою Надькою, їй життя не миле. На її, Катрину, думку, Іван Пустовойтенко зловмисний чоловік і цю смерть Миколі наслав, щоб той не одумався і не вигнав його назад з їхньої хати. Отож він Миколі й наврочив, бо той помер дивно, вчавившись шматком сухої комісійної ковбаси, яка потрапила йому в дихальне горло.

Я цілком щиро співчуваю Катрі, бо горе є горе, але для справедливості вважаю, що її розум через нещастя затемнився і вона на Івана Пустовойтенка наколотила якоїсь каші. Але чого людина з гарячки не поре, єдине неприпустиме в її поведінці було те, що вона голосно, на всю вулицю закляла Івана Пустовойтенка, визнала, що Сталін правильно робив, коли таких чавив, ніби бліх, і насамкінець щиро побажала йому «здохнути як собаці», бо цей зарізяка недаремно по тюрмах шаландався; таких, до речі, і з тюрем випускати не варто.

Кумасі потім сердешно зітхали й розказували, що в труні Микола був гарніший, ніж у житті, й мав печально усміхненого рота.

В дечому Катря мала рацію. Іван Пустовойтенко й справді відсидів великий строк, але як політичний, а не «зарізяка» (Катря через свою простоту плутала ці поняття). Вина його була в тому, що він був актор, а в час окупації грав у театрі в народних українських драмах. За тією логікою треба було б садити шевця, який шив у час окупації взуття, чи кравця, який шив годі одежу. Певна річ, що Іван Пустовойтенко й не думав загрожувати Миколі ножем - це у Катрі розігралася фантазія. Він жив тихо й непомітно у своєму домі, але не зажився, бо нею житейську енергію вичерпав. Помер так само спокійно: купив перед цим самовара й дешевого сервіза, варення й печива, скип’ятив воду, запарив міцного чаю, розклав блюдечка й філіжанки на столі, налив у вазочки варення, поклав печиво і відчув, що надійшов отой віщий мент, до якого готувався продовж усього життя. Сів до столу, розлив чай собі й невидимим рідним і востаннє випив із ними по філіжанці чаю, розмовляючи як із живими. Можливо, вони й справді сиділи під ту хвилю в нього за столом, але випито чай тільки з однієї філіжанки, та й то наполовину. Іван Пустовойтенко й помер за тим столом, поклавши на скатірку голову, і його в такій позі застав Сашко Кравчук, якого Іван приманив до себе тим, що, як тільки той приходив, наливав чарочку горілки, яку спеціально для Сашка Кравчука й тримав. Сашко заговорив до Івана, але той мовчав. Подумав, що той заснув, і покірно присів на одного зі стільців, на якому під час того останнього тайного чаювання мав сидіти хтось із Іванової рідні. Але й тоді Іван не подав ознак життя. Сашко Кравчук кашлянув, а коли й це не допомогло, встав і поторсав Івана. Тіло того було холодне; Сашко Кравчук зітхнув і подався до Поліни Войцехівської, щоб сповістити їй про те, що він побачив. Поліна зайшла в дім, а був той без меблі, лежав тільки в кутку матрац із постіллю, і знайшла на поличці, яку єдину не забрав Микола, пакуночок з написом: «На похорон». Це було останнє добро Івана Пустовойтенка, який зумів одного все-таки досягти в житті - помер там, де й народився.

Цей сумний ряд я закінчую двома смертями: в Афганістані був убитий син куцої Наталки Митько на прізвисько Гілляка - звідтіля привезли труну, яку не дозволили відкривати, й поховали на тому ж цвинтарі «Дружба народів» під нелюдське ячання Митькової матері. Нарешті, помер Сашко Кравчук. Він заліз у густі зарості кропиви, ліг там, тримаючи у складених руках незапаленого недогарка свічки, й, дивлячись у ясно-синє небо, поплив у його невиміряну глибінь.

Решта з вісімдесяти з лишком живе й досі, але в декого з них стались у житті ті чи ті зміни, які я й хочу коротко описати в цьому хронографі.

Йонта не зупинився у своїй пристрасті здобувати знадності світові. Після човна він придбав мотоцикла, але довго на ньому не їздив, замінивши його спершу «Запорожцем», а тоді «Жигулями». Щось однак продовжувало мулити йому душу, а що саме, збагнув він тільки тоді, коли Микола помінявся з Іваном Пустовойтенком, тобто змінив околичну квартиру на міську. Саме це й стало черговим верхом його прагнень, а оскільки Йонта знаходив шляхи, щоб свою мрію конче зреалізувати, то й переїхав незабаром у місто, знайшовши двох пенсіонерів, яким було важко лазити без ліфта на п’ятий поверх і які за старістю літ потяглися до природи.

- А мнє ета природа, Валь, - сказав Йонта своїй жінці, - какось без надобності…

А оскільки й човен при такій позиції був також уже «без надобності», то вони й продали його Віталію Коржу, який раніше рибалив на позиченому, за використання його платячи, - човен належав згаданому тут Шурці Хаєцькому.

На цьому історію з Йонтою можна було б закінчити, тобто мали б ми цілковитий «хеппі-енд», але життя любить завжди викидати такі колінця, які не вигадає жоден белетрист. Вова, котрий непропорційно ріс, устиг за цей час закінчити школу (без особливих успіхів), і Йонта, зважаючи, що найменше працює, а найбільше спить пожежник (за загальноприйнятим визначенням), порадив сину піти в школу пожежників. Оце й був роковий Йонтин учинок, який не тільки розбив його благодушність, а й цілком знищив вічну жадобу збагачуватися, власне обростати добром. Вова ще не закінчив училища, як вибухнув Чорнобиль, і його кинули в те пекло. Повернувся звідтіля опромінений і більше лежав у лікарні, ніж був удома, ясна річ, пожежництво покинувши. Валька од того якось одразу змарніла й почала катастрофічно худнути (в неї знайшли діабет), а незабаром стала зовсім така, як її сестра Марія Смердиха, в якої в житті, однак, після полюбовного розлучення особливих змін не сталося, а Йонта не тільки засумував, а в кожну вільну хвилину тікав на околицю, тобто перетворивсь у двійника сірого чоловічка (до речі, подальша доля першого сірого чоловічка невідома), так само, як той, сідав навпочіпки біля річки, але на оголених пляжниць не дивився з тієї простої причини, що їх тут уже не було - пляж перенесли вгору по річці, на Корбутівку, а сама річка, як це ми говорили в оповідці про Рудька, перетворилась у сморідне водоймище, яке до всього почало зацвітати, тобто стало зовсім зелене. Ряба Надька якось застала в такій позі Йонту, щиро поспівчувала йому за сина, але що мала язика без припону, бовкнула таку фразу, від якої Йонта аж зіщулився і зробився ще сіріший, ніж був.

- Бач, Йонто, - сказала ця немилосердна пащекуха. - Ті, шо удірають з нашої улиці, так якось їм не щастить, - певно, що мала на увазі не тільки Йонту, а й Миколу…

Швець давно позбувся кам’яного паркана, на який витратив стільки сили, бо якось на галявину перед його хатою прискочила чорна машина, з якої виліз пузатий чоловік у чорному костюмі, показав грубим пальцем на паркана із каменю і спитав у верткого свого підлабузника:

- А ето шо такоє?

По тому чорна машина поїхала, натомість прийшов дільничний міліціонер і наказав шевцеві кам’яного паркана розібрати, бо таке «не положено», а коли він цього не зробить, заплатить «громний штрахв», от і пам’ятного паркана на вулиці не стало. Невдовзі по тому на галявину почали приїжджати важкі самоскиди і скидати будівельне сміття, закидавши недавно таку зелену й ошатну галявину аж так, що повиростали того сміття здоровенні гори, які взимку діти почали використовувати для катання санками, а наступного літа з тих куп дружно попер бур’ян, серед іншого й такий, який ріс на околиці хіба двадцять років тому, зокрема велетенські білолисті будяки, паслін і сивий полин. Тут, як ми писали, і знайшли своє прихистя п’яниці.

Швець зрезюмував ці разючі зміни біля своєї хати так:



- Ну от, кам’яний паркан - це не можна, а сміття - можна! - і махнув при цьому рукою цілком безнадійно.

З веселіших подій на вулиці варто відзначити таку. Терпляча жінка Шурки Хаєцького, яка прожила з ним п’ятнадцять років, раптом покинула його і втекла до своїх перестарілих батьків у село. Звідти вона написала дітям, що до батька ніколи не повернеться, а коли вони хочуть жити з нею, то хай приїжджають, тут є де жити, не те що в їхній однокімнатній конурі… Дітей у Шурки було двоє: дівчинка чотирнадцяти років і хлопчик дванадцяти. В село діти їхати категорично відмовилися, бо вони не кугути, а городські, і кугутами бути не збираються. Шурка почухав потилицю і почав активно підбивати клинці до Броні, яка після втечі Льоньки (до речі, Льонька з Києва таки повернувся на вулицю, але не до Броні, а знову-таки до Тоськи, очевидно, вирішивши, що Тоська таки достойніша пара, і в них почалося таке саме життя, як і раніше, правда, тепер Тоська була уважливіша з огляду на «дурки» в Льоньчиному характері) жила самотою, завжди була ошатно одягнена і самовіддано виховувала своє руде дитя. Броня дала Шурці Хаєцькому відкоша, але той мав немалий досвід в охмурюванні осіб жіночої статі, і Броня таки стала матір’ю трьох дітей, власне, матір’ю була вона одному, руденькому, а Шурчиним байстрятам, як вона їх називала, стала класичною мачухою. Шурка Хаєцький свою однокімнатку продав, гроші поклав на книжку і зажив з Бронею душа в душу, в них виникали сварки хіба тоді, коли Броня аж загостро виявляла нелюбов до своїх падчеренят. Зрештою, старша дівчинка закінчила вісім класів і подалася в технікум у Бердичеві, а хлопець рідко коли сидів удома, зв’язавшись із компанією юних бандитів, саме тих, які познущалися з Шіллерового коня, а потім зарізали й самого Шіллера, отже, хлопець із дружками потрапив у колонію для неповнолітніх - ідилія в Брониному домі встановилася повна; Шурка не тільки перестав лазити, як висловлювався, «по чужих бабах», а в розмовах тепер часто дивувався з тих, котрим недосить ставало власної жінки. Свою руденьку падчерку він щиро полюбив, і тільки одну людину ненавидів, окрім своєї колишньої жінки, - це Рудька. До речі, Рудько після того, як усі старі діви на околиці, за винятком провізорки та Юльки-Зозульки народили рудих діток (Людка також), з вулиці виїхав разом зі своїми двома жінками і двома рудими увірвителями (це врятувало їх від долі сина Шурки Хаєцького, бо і вони були в тій-таки компанії, але до історії з Шіллером). Ряба Надька, правда, любила розказувати, що Рудько пробував спокусити і провізорку, але та накинула йому на голову власні панталони, одні з чотирнадцяти, які щосуботи сушилися на шворці, закрутила їх біля шиї і вибила Рудька качалкою; от ніби після того Рудько й покинув вулицю. Може, воно й так, а може, це ще одна з легенд, що їх невдало витворив міфотворчий мозок рябої Надьки, і не беруся судити, безсумнівне лише те, що провізорка руденької дитини не народила, а Рудько з вулиці виїхав - це могло статися й тому, що тут йому вже нічого було робити, як утішувачу самотності старих дів, а ще вірогідніше він утік, бо його до і смерті налякала Культурна Нора.

А історія з Культурною Норою вийшла така: їй, здається, найшов дур у голову, бо маланці (гадаю, що це слово походить од прізвища ультрареакційного бюрократа 70-х років Маланчука) та інопланетяни зовсім її заморочили, і вона вирішила власноручно перевірити, чи Рудько людина, чи посланець із далеких галактик, отож запрагла його спокусити й почала сама до нього приставати й заговорювати, зовсім не зважаючи на підзорну трубу рябої Надьки та й очі інших стовбчиків у халатах та капцях біля власних обійсть. Це було миттю донесено її чоловікові, агроному Козаку, але той поставився до доносу напрочуд спокійно:

- У неї в голові ролики за шарики заходять, - сказав байдуже. - Мені вже ці інопланетяни ось де сидять! - він стукнув себе в те місце, де в людини печінка, очевидно, Нора зі своїми думками зовсім перед ним не ховалась. - Я коли чую щось про екстрасенсів, інопланетян, індійську філософію чи біологічні поля, мене чорти починають брати.

Цікаво, що цю фразу він сказав Магаданші, яка тільки покліпала очима, бо, здається, вперше чула про всякі такі речі.

- Да, - сказала вона, - у нас у Магадані такого не случалось.

- І не тільки в Магадані, - цілком серйозно сказав агроном Козак. - Навіть у Бердичеві такого не случалось.

Магаданша знову видивилась у повні очі на агронома, гумору вона, певна річ, не втямила, зате подумала, що не тільки Нора малахольна, але і її чоловік не менше.

Цікаво те, що Рудько не тільки почав Нори уникати, а й панічно тікав, коли бачив поблизу, зрештою, й зовсім перестав виходити на берег - це ще більше підкріпило Нору в її підозрах, і вона стала чатувати на нього біля дому, здебільшого потемки, не відаючи, а може, ігноруючи такі очевидні речі, як труба рябої Надьки й очі інших кумась, а раз таки його прихопила й почала переконувати, щоб він не ховавсь, що вона чудово знає про його інопланетянське походження і аж кипить од бажання з’єднати його й своє біологічне поле, тоді вона від нього причаститься не тілесно, як зробили це дурепи - старі діви, а духовно, й понесе від нього дитину, десь так, як понесла Діва Марія. Рудько нажахано сахнувся од неї, вирвавши руку, яку вона цупко тримала, а Культурна Нора цілком мелодраматично бухнулася коліньми в порох, простягла прохально руки і, як акторка в театрі, проказала декламаційно:

- О, не покидай мене, нещасну! Дозволь бути твоєю Магдаленою!..

Описую цю сцену так, як її оповідали на вулиці: коли ж вигадували, то і я з ними, а розказували вони, що Рудько нажахано вдарив руками у двері й міцно замкнувсь у хаті, а з Норою стався нервовий напад, вона впала в порох вулиці й тяжко ридала. Це відразу було донесено її чоловікові, й він пішов забрати жінку, але вона від нього відбивалася й не хотіла йти. Тоді він зовсім не по-культурному дав їй кілька ляпасів, і Культурна Нора миттю впокорилася й пішла додому. Що там було у них удома, тяжко сказати, але на ранок агроном викликав «швидку», яка й завезла Культурну Нору на Гуйву, тобто в божевільню, і звідти вона повернулася через тривалий час цілком спокійна, але з напрочуд уповільненими рухами, все про щось забувала, вряди-годи закочувала очі під лоба й зітхала. Магаданші, рябій Надьці й Людці, що її відвідали, вона сказала з урочистими нотками в голосі:

- Я була дурна й нерозважлива. Про ці речі не можна говорити вголос. От я й поплатилася. Йдіть од мене геть - я більше ні слова не скажу!..

Кумасі од того щиро жахнулися, повискакували з хати, залишивши агрономові самому турбуватися про жінку. Людка ж при цьому незнарошне (в неї спав при втечі туфель) затрималася в сінях і мала щастя почути ще й таке Норине слово, звернене вже до чоловіка:

- Знай, через дев’ять місяців я народжу Сина Божого. Чи будеш ти мені Йосипом?

- Буду, буду, - сказав агроном. - Спершу того Сина Божого народи! Людка мало збагнула з тієї мови, тим більше, що на вулиці жодного Йосипа не було, але пожаліла подругу цілком щиро і зовсім із неї не сміялась, як Магаданша й ряба Надька, бо мала нелихе серце, а біда - це біда, навіть коли в комічні одежі вдягнена. Отак Нора відтоді й живе: трохи на Гуйві, а трохи вдома, вона вже кілька років чекає закінчення своїх дев’яти місяців вагітності й дочекатися не може…

Коля-рибалка якийсь час наставляв тещі гусячого носа, отож коли дивився на неї підхмелений, мав щастя бачити її у вигляді химородної істоти, яка має людське тіло та обличчя, але в якої стримить аж кілька гусячих дзьобів. І так би, може тривало більше часу, бо Коля-рибалка - талановитий режисер безіменних вистав, де був водночас і постановником, і єдиним глядачем, коли ж життя зіграло з ним дивного жарта.

Якось передибався з Віталієм Коржем і той, світячи синіми очима, спокійно повів йому, що бачив Любку в парі з якимсь бевдзем і прямували вони в кущі (нагадаємо, що й Коля, і Віталій були з одного рибальського клану і не раз спільно варили й сьорбали на березі юшечку - цим і зумовлюється товариська послуга Віталія приятелю). Це так дико вразило Колю-рибалку, що він кілька днів ходив як причмелений і тільки по тому дійшов до твердого рішення вистежити власну жінку. Виявилося, що Віталій Корж мав цілковиту рацію: Люба таки шукала в тетерівських кущах своє друге щастя. Але Коля-рибалка не вчинив так, як свого часу Вася Равлик чи й Смерд-молодший, тобто не побив свого суперника; причиною його м’якості стало те, що суперник виявився справжнім бугаєм, а Коля-рибалка був малий і слабкосилий. Але жахливого скандала вдома влаштував, ганяючи не так жінку довкола власного дому, як тещу, бо жінка, хоча з хати вискочила, бігати не захотіла, а стала стовпцем і засвітила зневажливим усміхом. Теща ж запрагла поставитися супроти Колі-рибалки героїчно, через те крикнула:

- І правильно Люба зробила, бо ти їй більше зміняв!

Отак і почалася та гонитва: теща мчала по колу довкруг дому, а за нею з ломакою Коля-рибалка, тоді як Любка все ще стояла, криво диблячись. Кінчилося це тим, що Коля таки вгатив тещу ломакою, і та впала мов той комар із пісні, розкинувши ніжки й ручки. Коля перелякався, що вбив тещу і дременув з дому, а прихистя знайшов у Юльки-Зозульки, цим виказавши таємницю однієї зі своїх вистав. Правда, коли з обійстя здимів, теща спокійнісінько із землі звелась, і вони з дурного Колі разом пореготали. Коля швидко довідався, що він не вбивця, але у Юльки-Зозульки затримався, навіть прожив тут півтора місяці: за цей час поставив їй хлівця і зробив сходи, тобто те, про що мріяла Юлька-Зозулька; при цьому активно її порав, аж притомлюватися став. Коли ж утомився, до нього з’явилася з повинною Любка і без особливих труднацій забрала додому, бо, як сказав потім Віталію Коржу, в Любки йому все-таки лучче, принаймні вона не експлуатувала його так дико. Любка ж поклялася більше його не зраджувати, отже, його чоловічого гонора задовольнила. На жаль, і після того Юлька в тяж не зайшла, отож і долучилася до провізорки, тобто до тих винятків на околиці, котрі своєї біологічної місії у світі не виконали. Відтак знову все пішло по-старому: Коля-рибалка привішував носи тещі, а Любка начебто тримала цноту, чи, може, Коля-рибалка вже не зміг її вистежити. Часом, правда, з дому тікав, але вже не до Юльки-Зозульки, а на берега, де варив юшку з Віталієм Коржем та іншими лоботрясами-рибалками. І так увійшов у мир душевний, якого з певного часу, відколи втомився біля Юльки, конче потребував…

Клара Жасминова Пані помирилася зі старшим сином Стахом: вони прибудували до будинку старих кімнату з кухнею, свекруха з невісткою чи мирилися, чи сварилися - тобто жили нормально. Вряди-годи приїжджав до Жасминових Панів їхній молодший син, який ще більш помалів і ніби усох, тоді в їхньому домі звучала музика Шопена, Вагнера, Бетховена й Сен-Санса. Жасминовий Пан відривався від своїх погодних записів, які продовжував регулярно вести, і на вустах його грала блаженна усмішка, музику він по-справжньому любив. Стах же почав будувати в городі гаража під машину, звів, однак, лише фундаменти, купивши частину каменю із загорожі обійстя шевця, але на машину грошей ще не зібрав. Тоді він зважився попросити позичку в брата і зробив це саме тоді, як той програв улюблену свою увертюру до «Тангейзера» Вагнера.

- Гаразд, - сказав маленький чоловічок, опускаючи руки па коліна, цього разу він приїхав як ніколи смутний. - Скільки тобі треба?

- Три тисячі, - сказав Стах.

- Купиш машину і що?

- Нічого, - відповів Стах. - Ти маєш місце для втечі, а я хочу його знайти.

- На машині?

- Авжеж, - сказав Стах. - Другого дому, як у тебе, в мене нема.

- Гаразд! - мовив маленький чоловік і його довгі пальці вільно побігли по клавішах. - Коли тобі ті гроші дати?

- Коли підійде черга, - мовив Стах. - Під кінець цього року чи на початку наступного.

- Як доживемо, - на обличчі маленького чоловіка заграла сумна, але напрочуд гарна усмішка. - Але не журись, коли не доживу, гроші все одно матимеш.

- Кинь ці дурні жарти! - сказав Стах, відвівши очі. - Ти ще мене переживеш…

Після того пропам’ятного випадку, коли Вася Равлик оганьбив Віталія Коржа, той рішуче настояв, щоб Марина покинула материн дім, коли хоче з ним жити далі. Вони найняли у Смердихи ту ж таки кімнатку, де жила у свій час Марія Демиденко, поки не стала Смердихою-молодшою, потім жив Стах з родиною. Кімнатка була погана, низька, вогка, хліб у ній вицвітав на другий день, але Віталій Корж не брав того собі до серця, особливо як купив у Йонти човна. Просиджував увесь цільний час на річці, випивав із рибалками, часом там варив і юшку, і після такого життя кімната здавалася йому цілком сухою. Марина народила йому першу дитину ще до випадку з Васою Равликом, а після того весь час ходила з животом завдяки невсипущим старанням Віталія Коржа, який свою нестриманість оправдовував так:

- Коли будемо багатодітні, то, може, нам квартиру дадуть! - а друге, що він казав, було таке: - Ти ж хочеш, щоб я тільки з тобою жив!

Отож Марина вже народила четверо дітей, ясна річ, що ніхто квартири їм не давав, діти бігали за мамою як курчата за квочкою, а котре не могло бігати, возилось у колясочці. Марина роздалася аж так, що Віталій Корж почав позирати на неї не без остороги і вряди-годи пропонував їй якось схуднути.

- Яке там худати, - резонно казала Марина, - коли тут ніколи в небо глянути.

Тоді Віталій Корж зітхав і знову зникав на річці, рибу тепер він приносив додому і, хоч вона смерділа мазутом, вони її поїдали, бо треба було настачити на таку велику родину. Марина вже не працювала, отже, зарплатня у них була одна. Не дивно, що й амурних пригод більше в Коржа не було.

Валентина ж Карташевська зятя судила при тому аж так, що Степан Карташевський хихикав, крутив головою й незмінно казав:

- А мій зять був би луччий!

- Був би луччий, коли б не пив! - відрізувала Валентина (Валентин на вулиці було дві: Йонтина жінка і вона, а після втечі з вулиці Йонти стала тут єдиною Валентиною).

Андрій Карташевський оженився на дівчині з заводу, де сам працював, тихій і смирній, мав од неї двоє дівчаток і таки справді попивав. У них завелося зі Степаном Карташевським заходити на цвинтар, сідати біля могили Адама Солов’я, де вони й розчавлювали пляшечку. Степан Карташевський незмінно шкодував, що Андрій не його зять, але той ставився до того спокійніше:

- Значить, не судьба, дядьку, - казав, попахкуючи цигаркою. - Та воно якось і дивно було б: Карташевський женився б на Карташевській. Хе-хе! Це воно, дядьку, як на родичці якійсь… Нє, так у жизні не бува…

- Еге! - шкрябав тім’я Степан Карташевський. - А все одно мені жаль!..

Магаданша так і не змогла примиритися з ладом, який панував на вулиці й вирішила повернутись у Магадан. До речі, її чоловік, хоч і хворів важко свого часу, таки не помер, але, як виявили здивовані кумасі, жив із Магаданшею нерозписаний, більше того, їхати у Магадан категорично відмовився. Тоді Магаданша продала хату, яка була куплена свого часу на спільні гроші, але на її ім’я, і залишила свого незаконного чоловіка без даху над головою, бо нові господарі й не думали тримати квартирантів, вони самі ледь уміщались у цій мініквартирі з мікрокухнею. Отож чоловікові Магаданші, тобто Магадану, довелося згадати, що в нього колись були діти і перша жінка, тобто майже повторилася ситуація, яка була у Сашка Войцехівського з його батьком із тією різницею, що у Магадана дітей з Магаданшею не було. Він виїхав молити в дітей прощення, а Магаданша великодушно рознесла пащекухам насіння квіток, які вона садила біля своєї хати; не зайве буде сказати, що наступного року жодна квітка з того насіння не зійшла. Магаданша ще раз обійшла пащекух, розцілувалась із коленою й розплакалася:

- Мушу їхать, - сказала. - У Магадані другії люди. Там і барак у мене був луччий. Нє, може, я роблю об шибку, але душа моя рветься в Магадан…

Отже, її душу рвонуло в Магадан, і вона з вулиці зникла, але, як донесла вулична розвідка, чомусь у Магадан не потрапила, а опинилась у Тольятті, хоч де той Тольятті чи й Магадан, жодна з пащекух не уявляла. А взнали про це на вулиці просто: до Тоськи приїхала сестра Вальпургія, яка жила в Тольятті і чоловік якої працював на тому заводі, куди влаштувалася перелітна пташка, тобто Магаданша. Вальпургія сказала, що Магаданша якось її в тому Тольятті вислідила і тепер не дає спокою: плачеться, як було добре в Житомирі, які там славні люди і як вона мріє туди повернутись…

Шурка Кукса оженився на своїй клишавій Мусі, розтовстів, а на дівчат дивився ніби ситий кіт - вони вже його не хвилювали, а ледь-ледь збуджували, як ледь-ледь збуджує ситого кота миша, котра пробігає в нього перед носом. Муся увихалася по хазяйству, бігала на роботу й тягала у вільний час за собою двох замурзаних пуцьверіньчат, копалась у городі, де виціджувала плантацію квітів, які продавала біля гастроному «Темп» її окоренкувата, вузькоока мати, котру Муся забрала до себе, щоб гляділа дітей, оскільки батьки Шурчині того робити не бажали…

І нарешті кілька слів про Васю Равлика. Свєта, як ми вже казали, виявилася товкущою й невгамовною господинькою, як Васі Равликові й мріялось, але вона не вдягалася так гарно, як ті дівчата, що Васі подобались, і не була така гарна як та, котра свого часу вийшла була з воріт водолікарні й Васю зачарувала. Вася тепер нічого по дому не робив, хіба відро води принесе, добре їв і розтовстів майже так само, як Шурка Кукса. Свєта часто виказувала йому за його лінощі, але він на те не реагував. І тільки коли-не-коли на Васю Равлика ніби щось нападало. Він смутився, тікав із дому, пив з рибалками, найчастіше з Віталієм Коржем, самогонку і засинав там-таки, на острові - Свєта тоді ходила його забирати. Спершу вона пробувала гніватися, «гризла» його, як казав Вася Равлик, але виходило тільки на гірше, бо тоді Вася Равлик ставав ще смутніший, виходив на город, виривав там усі квіти і їхав на цвинтар «Дружба народів», де ретельно обполював Раїну могилу та обкладав її всю квітами. На це йшло чимало часу, бо трава на Раїній могилі напрочуд щедро заростала, але він не заспокоювався, доки стриміла там хоч бадилина, по тому довго сидів, про щось думаючи чи згадуючи, - він і досі вважав, що таки винуватий у Раїній смерті, тож і карався муками сумління. Але це траплялося нечасто, а тільки тоді, коли Свєта надто йому допікала, отож вона, бувши мудрою жінкою і вивідавши, яку реакцію її допікання приносить, змінила тактику, і коли на Васю Равлика «находило», ставала з ним м’яка й лагідна, хоч це й нелегко їй давалось. Отоді Вася й перестав рвати у себе на городі квіти й упорядковувати Раїну могилку - він Раю поступово забував. Свєта ж знайшла в собі силу підтримувати свою тактику аж два роки, але більше не могла. Потому знову почала на Васю Равлика кричати і «гризти» його, він од неї тікав, але не далі як на острів. Тільки раз занесло його на Раїну могилу, коли ховали Сашка Войцехівського, була вона ущерть заросла травою, бо, крім Васі Равлика, про неї ніхто не дбав. Він смикнув жмут трави, але махнув рукою й повернувся туди, де стояла траурна процесія….

Іще одну подію на вулиці не можна оминути. Нова ватага хлопчаків-підлітків, яка зібралася замість тієї розгромленої, що вбила Шіллера та його коня, закидала камінням чорногуза, котрий жив тут багато років, і у свій час дружив із воронами. Чорногуз був поранений, але злетів, зробив над річкою кілька великих кіл і, гублячи краплі крові з розбитих грудей, подався геть із околиці - сюди більше не прилітав. Зате побільшало тут ворон. Чорні, великі, вгодовані, вони літали над річкою, над смітником, яким було відгороджено від річки вулицю, і цілий день крякали. Це вивело із себе агронома Козака, який був у той день знервований, бо змушений знову відправити Нору в божевільню. Він начинив шматки хліба отрутою і розкидав по смітнику. Ворони накинулися на той хліб, потому злетіли на дуба Карташевських, а через якийсь час, крякаючи, почали падати звідти, як груші, з гухкотом розбиваючись об землю. Після того зникли з околиці й ворони. Смітника так і не прибрали, зате явилися сюди енергійні жінки із зеленого господарства міста і обсадили смітника вербами. Ці верби ще мають вирости, але поки що біля них зупиняються вуличні пси і оббризкують їх, піднявши задню лапу. Це невідь-чому веселить Йонту, який приходить сюди щодня, і він скалить розхитані, вражені пародонтозом зуби. Це свідчить про те, що він од нещастя, яке гак немилосердно вдарило по ньому, помаленьку одужує.

1989 р.

Інтерполяція

І коли впала пітьма, коли все заспокоїлась, а сон поклав кожному в околиці на повіки по вогкій, теплій лапці - всіх лапок у того сну було стільки, скільки жило людей, - на вулицю вийшов знайомий уже нам, але й досі нікому недовідомий чоловік у синьому плащі та кепці - він же пастух. Цього разу був зростом у звичайну людину, та обличчя його не могла б побачити навіть ряба Надька через чарівну трубу, адже місяця в цю ніч не було, ані зірок - лежала над околицею тверда, широка

і глибока, а не дощова хмара. І коли рушив чоловік у синьому плащі від початку вулиці, аби пройтися нею, за його спиною почали ворушитися тіні: закублилися, скручуючись, і стали помалу складатись у привиди. Отож за чоловіком у синьому плащі виплив на своєму човнику старий Смерд, помахуючи в повітрі весельцем, як Івасик Телесик; за ним, опираючись на патерицю, з лівого боку дибала стара Гуменючка, дивлячись у землю, ніби шукала там загублених грошей, з правого боку ступали матері Олексійова та Васі Равликова, та й усіх інших, яких ми тут не називали, - були вони в темних хустинах і з очима, повними любові до своїх іще сущих дітей та внуків та правнуків. За Гуменючкою тягнув ноги високий, як каланча, зять таксистихи Вовка Семенюк і просувався він, ніби вдягнений у ґратчасту сорочку, а може, був засаджений у клітку. Далі ступав Семенюк-старший, бо й він уже на той час помер - затулив руками обличчя: на чорному коні без голови й копит повільно їхав Шіллер, за ним ступали, любовно взявшись під руки, Ціпа й Ціпун; біля них Юрко Тишкевич, але розмитіший за інших: коли б мати подивилася на нього, навряд чи впізнала - залишилося від нього кілька клаптів туману. Побіч ішов Сашко Войцехівський, чомусь весь час озираючись; не ступав, а плив розбухлий як бочка і чорний як ніч Ромка, а далі - всі інші, названі тут і не названі, згадані й не згадані - ті, котрі з вулиці вже навіки пішли, кожен із них мав ту тіньову форму, якої у світі заслужив і в яку сам себе вбрав. Вся ця армада безшумно й мирно пливла за чоловіком у синьому плащі, він же ішов загаданий, опустивши голову, ніби про щось вельми важливе міркував чи готувався сказати, а може, чекав, аби всі на околиці таки позасинали. Тоді він і прокаже свою проповідь, слова до якої ще не були з’єднані в його голові, тож не могли прийти й до язика, щоб виповістись. Але настала мить, і чоловік у синьому плащі зупинився, озирнувся на армаду покійників, що простувала за ним, обдивився хати - не світилось у них уже ані вогника. Відтак сказав тихо, але так, що його добре і почули і покійні, і сплячі:

- Заспокойтесь - це я, і не лякайтеся!

І всі справді заспокоїлись, і не було ні серед сплячих, ні серед тих, що прийшли за ним, жодного зляканого.

- Залишаю вам мир, - голосніше сказав чоловік у синьому плащі, - мир свій даю вам у цю велику ніч. Даю вам не так, як дає світ. Серця ваші нехай не тривожаться, але й не жахайтеся, бо прийшов я для того, аби мали ви мир у Бозі. Бог покликав нас до миру, бо він і є мир, не війна, не збурення, не ненависть, не пристрасті, не невдоволення, не заздрість, не нетерпимість. Бог не є Богом безладу, а тільки миру. Бог любові та миру буде з нами, коли його покличете, а коли не покличете, він до вас все одно прийде зі своєю любов’ю та миром, бо ними він і є. Знайте, плід духа - любов, радість, той-таки мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра. Хто хоче, нехай іде за ним, а хто не хоче, хай не йде. Він же благословив мир вам, далеким, і мир - близьким. Хто бажає, нехай рушає й за мною, а хто не бажає, нехай залишиться. Але не думайте, що коли не підете за Богом чи за мною, він покине вас: ви ж бо всі - тіло його, вуда його, хоч не завжди ви - розум, дух і воля його. Розум, дух і воля в кожного власні, вони вами керують, але один вибирає світло, другий тьму, а третій вибирає і світло, і тьму - четвертого ж у цьому ряді нема.

Чоловік замовк і довго стояв, вслуховуючись у глибоку, безмежну, живу тишу. На вуста його поклалася всмішка, і саме в і цей час у найближчій хаті, вже в кінці вулиці, заплакала дитина. і не має значення, чия це була дитина, має значення, що то був голос розумної істоти, яка ще не пізнала світу. Мати дитини (також не має значення хто саме) вийняла маля із ліжечка й подала йому персо. Відтак засвітив у небі місяць, дитя пило материне молоко, і від того почали засвічуватися в небі зорі, а хмара розсувалась і відступала до окоєму, повільно звільняючи баню неба від свого покрову. Від того світла, що пролилося на землю, тіні на вулиці почали розпадатися й розпливатись, а за мить годі було упізнати, хто є хто.

Тільки один чоловік у синьому плащі та кепці не зник. Стояв, облитий місячним світлом, звівши обличчя до неба, і на те обличчя осідала тепла і свята роса Дитина ж у хаті, найближчій до нього, жадібно смоктала молоко, і це молоко ставало в ній живою водою, якою споконвіку наповнено світ і все суще у нім. Чоловік у кепці й синьому плащі це знав, тому й дививсь у небо й тепло всміхався, адже жива вода у світі і в сущих його - це й був мир, що його послано їм провістити й проповідати.



Notes


1


Шевченківську премію письменникові було присуджено 1988 року за роман-триптих «Три листки за вікном», за цей самий твір він дістав і престижну премію Фундації Тетяни та Омеляна Антоновичів (США).
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка