Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка41/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42

8

Отак Коля-рибалка й почав будувати Юльці сінці. Правда, перед цим у нього з нею відбулася досить практична розмова, бо Коля любив, щоб усе йому було ясно. Першого дня він викопав траншейку для невеликого фундаменту й почав возити для нього камінь від річки. Від Юльчиного борщу на обід він відмовився, сказавши, що обідатиме вдома, а от вечері згодився приймати, а після вечері виразно настоював на платі за сьогоднішній день. Юлька спробувала викрутитись, як це робила була з Шуркою, але з Колею це в неї не вийшло, бо той пригрозив покинути роботу і нагадав Юльці, як дорого вона йому обходиться. Юлька впокорилася й покірно пішла до ліжка - він коло неї попрацював із насолодою і справно, аж Юлька тихенько застогнала під ним. Але його при цьому не обнімала й не цілувала, тож він змушений був на неї прикрикнути, і вона його обняла, а на поцілунки відповідала, проте, мляво. Ну, що ж, першого разу хай буде так. Часу багато ці операції не зайняли, жінки з двору знали, що він з нею вечеряє, а це входило у порядок речей; скільки ж там страв Юлька йому подає і що в неї на десерт, то це вже доглянути було важко, хоч, правда, колишня господиня Юльчиної кімнати, коли вони вечеряли, прикладала вухо до замкової щілини, про це Юлька напевне здогадалася, бо вмикала радіо і те радіо покривало всі звуки, а в жінки-кози була така особливість, що коли звук накладався на звук, вона нічогісінько не могла дотумкати. А спробувала колишня хазяйка Юльчиної кімнати стати на підслухи тільки частково зі своєї волі; річ у тім, що вона одна із Ластів’ячого Гнізда була дружна з Колиною тещею, а теща, хоч і була сповнена презирства до жіночих Юльчиних здатностей, обов’язків сторожа Колиної цноти не занехаяла, а примчала сюди ще зрана, ще коли Коля-рибалка спав, і попросила за тим люципером (визначення самої тещі) простежити, бо це такий, що довіряти йому не можна. Коля ж рибалка після активного десерту, яким його пригостила Юлька, мав іншу проблему: все це відбулося підвечір, а під ніч доведеться мати те саме з власною жінкою, а цього йому вже було, може, й занадто. Першого вечора він ще зумів послатися на втому (Любка знала, що він тягав каміння, бо підходила на його роботу глянути); другого вечора також послався на каміння, а той день він уже вимостив підмурівок, і Любка це також знала, сама вона вже не ходила дивитись, але теща ходила, а її інформації не довіряти було годі. Отже, проблема була в третьому вечорі, після того дня, коли займався зведенням каркасу - як на те, Юлька саме того дня розпеклася й розходилася, хоч він планував сьогодні зробити з нею перерву. Ішов він додому цілком запаморочений від такого «десерту», з тугою думаючи, шо коли він того самого не повторить із жінкою, то не тільки жінка, а й теща візьмуть на нього підозру. Через те Коля-рибалка вирішив удатися до допінгу. Річ у тім, що і йому Юлька не давала чарки, і тут він уже не зміг її пересилити, при цьому вона навіть згоджувалася, щоб Коля покинув роботу, але п’яних вона ненавидить, хоч ти її вбий.

- Я буду тоді тобою бридитися, - сказала прямо Юлька, і він здався, бо таки не хотів, аби вона ним бридилась.

Отож, прийшовши додому, заковерзував і став, як це часом з ним бувало, ніби вередлива дитина, заявивши, що коли вони з тещею не поставлять чарки, то завтра на роботу не піде і хай зроблене залишиться без оплати.

«Все одно, я сам собі плачу», - подумав при цьому.

І взагалі, укалувать йому вже набридло і все таке, бо з нього досить, бо вони не дають відпочити в відпустку, що вони тільки й знають, що гроші, гроші - подавіться ними, - виразно сказав Коля-рибалка.

Отож, щоб залагодити конфлікта, теща змушена була побігти до колишньої хазяйки Юльчиної кімнати, щоб купити в неї банку самограю, а заодно й довідатися про результати підглядацької діяльності жінки-кози.

- Вони там радіво крутять, - сказала та, а що радіо крутила кожна жінка околиці, то це підозри в тещі не викликало, та й якось не могла вона цього разу взяти до голови, щоб Коля-рибалка спокусився такою «кугуткою» - надто вона, на її погляд, була незугарна, особливо, коли порівняти її з Любою, яка була таки, на її переконання, красунечкою. Теща оповіла жінці-козі свій клопіт, про те, що Коля-рибалка заковерзував, і побігла швидше додому з півлітровою банькою цукрівки, на кухні відлила звідти четвертушку, а решту сховала до чергового зятевого сказу.



Колю ж рибалку ніщо так сексуально не збуджувало, як алкоголь, отож він вижлуктив свою четвертушку, а що теща десь знову помчалась, а хлопець із гулів ще не повертався, Коля-рибалка розіграв пристрасну сцену, і чи горілка, чи сама сцена належно його збудила; вони зачинилися з жінкою зовсім у непригожий для таких речей час і не вийшли з кімнати навіть коли почули, що повернулася теща, а коли та почала шкрябатися до них у двері, Любка так грубо її відіслала, що та вмить здиміла, відразу ж утямивши, що тут до чого, а в таких речах заважати подружжю вона вважала неприпустимим. Після такого спалаху Коля-рибалка з чистою совістю захріп, а розгарячіла й розчервоніла Любка вийшла на кухню, бо в неї там ще була сяка-така робота. Вона зирнула на матір гнівно й переможно, а та скулилася на ослінці, але не сказала їй нічого; зрештою, обоє були задоволені й спокійні, а найбільш задоволений був Коля-рибалка, який прокинувся, коли Любка виходила з кімнати, накидуючи на голе тіло халатика, почекав поки вона піде, а тоді переможно захихотів і визнав, що він таки вправно наставляє носа і тещі своїй, і жінці, а коли так, то чого іще й бажати.

Після того Коля-рибалка чомусь заснути не міг: чи то в ньому блукав ще неперепалений хміль, чи й справді був понікуди задоволений, чи, може, надто засмітилася йому голова дивними думками, а думав він не про свою жінку, з якою тільки-но відбув любасну баталію, і не про тещу, якій він так славно наставив цього разу гусячого носа, а думав він про Місячну Зозульку із Ластів’ячого Гнізда, бо раптом зрозумів, що його в ній вабить. А вабила його в ній саме ота її «кугутість», і це збудило в ньому чи спогади про власне дитинство та юність, чи йому запахло батьківською хатою, бо в тій Юльці й справді все було «кугутське» - а до подібних дівчат залицявся він хлопцем, і вони вважалися йому верховенством принади й краси. Більше того, вони й пахтіли по-сільському, може, полями, може, сіном, може ароматичним зіллям, у якому століттями купали свої тіла, може, первісною силою людей, близьких до землі, і закладеною в полях, лугах, гайках та городах. Колись Коля-рибалка їздив до Києва і його бозна-чому занесло до музею, а біля музею стояли кам’яні, грубо витесані з каменю, баби із пласкими лицями, з величезними звислими грудьми, з короткими карачкуватими ногами і низькими клубами; і він раптом здивовано відзначав, що Юлька напрочуд подібна до тих кам’яних жінок із предковіччя. Коли б не грав у його тілі й досі хміль, він би, може, й не думав таких чудних і дурних думок, бо йому здалося, що Юлька - це в дивний спосіб ожила скіфська баба, а може, в ній нуртувала ота не висякла іще з живих тіл скіфська кров. Він згадав, яка палка й гаряча вона була сьогодні, як він нею обпікався - такого в нього ніколи не бувало з жінкою власною. Він виразно відчував, що Юльчине тіло пахло полином, ні, не пахло, а пахтіло, а може, полином з любистком, і від того в Колі-рибалки, в його сп’янілому, задурманеному мозкові й у схвильованих грудях, підіймався недовідомий щем, бо йому раптом згадалось, як він, ніби не в цьому, а в іншому житті, косив траву, як він кидав снопи в молотарку, згадалося йому пекуче сонце, запах перетертої в порох соломи, саме вона й пахла сонцем, перев’язані білими косинками, бадьорі, закурені, прекрасноокі дівчата на молотарці й захоплений дзвін жайворонка над усім тим. І тоді він біля молотарки притиснув одну з тих прекраснооких дівчат, вона заверещала й почала відбиватись, а він відчув у руці тремтливо пульсуюче персо і на повні груди вдихнув отого сільського, чи, як казала його теща, «кугутячого» духу дівчини - ото його він сьогодні так само виразно почув од Юльки. Але таке запаморочення тривало в Колі-рибалки тільки мент, бо хміль витік із нього, як зайва вода, і він озирнувся задоволено примруженим оком. І став гордий од того, що лежить не в якійсь задрипаній селянській хаті, а тут, у міській, що від нього тільки-но пішла жінка, котра не зіллям пахне, а духами, бо перед любов’ю завжди трохи духається, бо вона годить йому, от навіть випити сьогодні дала і ще щось інше, а він не оганьбився, хоч міг би, бо не така проста штука достойно впорати за один вечір двох. Оце й стало тим заспокійливим акордом, який знову допоміг йому приплющити очі й поринути в сон, а сон його, попри все, був про село, про ожилих скіфських баб із круглими місячними обличчями; про коней, котрі бігли в нічне, і від них дурманно пахло ніччю; про корів, які топтали вранішню золоту росу й подавали трубні гуки назустріч великому світилу, що сходило; про запах скибки свіжого із печі хліба, политого олією й притрушеного сіллю, і про те, як із хрумкотом кусав він щойно вирваного з грядки огірка. І там, уві сні, він відчув, що якась невіджалована туга гложе його, а від чого вона й до чого - Бог відає; а ще він побачив, що йде через хату біла мара з білим крейдяним обличчям, і стояв у горішній шибі повний місяць і обливав ту постать ззаду, а над головою в тієї мари щось металеве блиснуло, і він раптом перелякався, що це йде до нього якась нечиста сила, аж злякано підхопився;

- Шо?


- Та це я, - засміялася Любка. - Зробила собі ні ніч косметичну маску.

9

- Ти того, - сказав Юльці Коля-рибалка, коли прийшов на роботу, а та саме готувалася відходити на свою, - шукай чим покрити сінці, бо я вже через два дні буду кончать.

- А ти мені не дістанеш? - спитала Юлька, якось загадково всміхаючись.

- Про те в нас договору не було, - сказав Коля. - Ти й так мені дорого обходишся.

Вона нічого не мовила й пішла, а Коля озирнув її з висоти, тобто з горбка: і справді була почварна. І що він у ній знайшов - аж так на неї укалує, ще й немалі гроші за те своїй жінці платить на відкупне: нє, він-таки справді сказився. Подумав, що сьогодні треба дати собі відпочити, тобто попрацює він сьогодні й безплатно, або спробує домовитися, що вона заплатить йому іншим разом, бо він після вчорашнього якийсь ніби ватяний. Позіхнув на повного рота, закурив, але сигарета йому не смакувала. Озирнув критичним оком свою роботу: виходило ніби й непогано.

«Да, я малахольний, - подумав він самокритично, - як уже кажусь, то кажусь!»

Йому жахливо не хотілося братися до роботи - був ніби викручений віхоть. Тоді відчув, що на нього хтось дивиться - була то жінка-коза.

- Слиште, цьоць, - сказав Коля-рибалка. - Може б ви мені якусь чарку вцідили на похмілля?

- Хай тобі Юлька цідить, це вона тебе найняла.

Коля-рибалка сів на колодку.

- Юлька не вцідить, бо вона проти цього, та й нема її, - сказав. - Я вам заплачу. Скільки ви берете за одну чарку?

- Як для тебе - руб!

- Ото! - сказав Коля. - Дорого. А в чарку у вас скільки влазить?

- Тепер все дорого, - сказала жінка-коза. - А в чарку в мене влазить сто грам.

- Ну, то несіть, бо я щось ніяк не візьмусь за роботу.

В цей самий час Юлька переходила через кладку, поставлену над розмитою водою греблею, і назустріч їй із кущів, як чорт, висунувся Шурка Кукса.

- Хе-хе, - сказав він, облапошуючи Юльку. - От я тебе й передибав. Таки найняла Колю-рибалку?

- Бо ти не хотів, - сказала байдуже Юлька, на лапання вона ніяк не зреагувала.

- Але мені це дорого, - сказав Шурка Кукса. - Може, тобі щось дешевше тра?

- А чого ж, тра, - спокійно сказала Юлька - Два рулони толі.

- На ті нещасні сінці аж два рулони? - обурився Шурка. - Та туди й одного досить.

- То достань одного, - мовила незворушно Юлька.

- І можна буде до тебе прийти? - по-молодецькому ошкірив зуби Шурка.

- Якщо не будеш п’яний, договоримся, - сказала Юлька, а коли він ще раз хотів схопити її за пишні груди, відбилась.

- Аванс, Юль, - ображено сказав Шурка.

- Аванс ти уже взяв, - сказала вона і розважно пішла стежкою так, наче вони були незнайомі.

- Нє, почекай, - догнав її Шурка, схопивши за плечі. - Це коли я дістану толі, тоді ти з обома?

- А це вже не твоє діло, - вирвала плече Юлька. - І я тебе не силую. Хочеш, приходь, а не хочеш, я за тобою плакати не буду.

Облила його холодним перламутром своїх дивних очей, і він раптом зрозумів, що за ту плату толь він дістане. Дістане, бо його потягло до неї, як магнітом, аж відчув у голові знайомий заверт. З іншого боку, йому було образливо, що його замістив Коля-рибалка, що вона така до нього байдужа, що так холодно й безсоромно вимагає за свою любов плату, тобто що він як чоловік таки не зумів закрутити їй голову.

- Фу, чорт! - сказав сам собі Шурка Кукса. - Що це я в неї влюбляюся?

Він аж засміявся, бо хіба можна в таку закохатись? Пішов через кладку - вирішив подивитися, що там робить Коля-рибалка. Рулона толі він знав де взяти, бачив його у повітці у Васі Равлика, там, де той тримав дрова. Повітка була край городу, задалеко від хати, пролізти туди було нескладно, йому неприємно було інше: з Васею Равликом вони тепер вороги.

«А може, саме тому й можна забрати того рулона, бо ми вороги?» - розважно подумав Шурка Кукса і заспокоївся. Заспокоївся і засвистів щось під носа - йому ставало весело. Бо й справді, чого йому чимось перейматися, коли над головою світить ясне сонце, коли він знає, як дістати рулона толі, коли вже немає ніякого клопоту і коли так легко на душі. Адже сьогодні він усе це діло проверне і знову відчує гаряче, пекуче, як присок, Юльчине тіло, а потім знову стане вільний, як пташка, нікому нічого не винний і не зобов’язаний.

Уже здаля почув удари молотка й пішов на звук - хотілося йому подивитися на того дурня, що заради принадностей почварки завербував себе аж так, що будує тій лярві цілі сінці. Він, Щурка, од такого задоволення відмовився, а цей на гачок попався - недаремно він рибалка.

- Привіт, Коль, - сказав він, вийшовши на горбка. - Укалуєш?..

- Як бачиш, - сказав Коля-рибалка.

- І вона платить тобі наложним платежем? - показав зуби Шурка.

Коля-рибалка подивився на нього насторожено.

- А ти все знаєш? - спитав.

- Брось, Коль, я їй оті двері вставляв, тож і знаю. Гаряча вона бабка, нє?

Тоді він побачив, що Коля-рибалка аж посутенів, Шурці було то приємно.

- Шо там у тебе з нею було, мене не інтерисує, - сказав жорстко Коля-рибалка. - А мене вона найняла за плату, пойняв?

- Да, пойняв, Коль. Наложним платежем.

- А будеш язиком патякать, то ти мене знаєш! - погрозливо сказав Коля-рибалка.

Шурка знав. Одного разу Коля його віддухопелив - було в них діло.

- По-моєму, ми говоримо як кореша, - сказав примирливо Шурка.

Тоді Коля дихнув на нього, і Шурка відразу ж збагнув, чого той такий войовничий, - несло з нього, як із бочки.

- Так от, запомни, - жорстко сказав Коля. - Мене чесно найняли і я чесно своє відробляю. І тих твоїх дурних намйоків не пунімаю, дійшло?

Тоді Шурка вирішив схитрувати.

- Дійшло, Коль, - сказав він. - Я чого до тебе прийшов? Підходить до мене твоя теща, ну, й розпитувать почала, чи не помічав я чого.

- І ти їй про свої двері й розказав? - уїдливо спитав Коля, а Шурка Кукса відчув, що потрапив у ціль. - Коля його побоювався.

- Я ж не дурний, Коль, - відказав Шурка - Мені вона платила наложним платежом, а тобі, може, й інакше, хе-хе! Просто інтересно було взнать.

- То хай буде неінтересно, - сказав, щілункувато дивлячись, Коля-рибалка. - А язика не розпускай!

- Я чого ще до тебе прийшов, - мовив Шурка. - Чи немає в тебе рулона толі? Тра кой-шо покрить… Я б тоді язика на замок закрив.

Тоді Коля схопив його за барки й підняв над землею, Шурка задригав ногами.

- Ти з мене ідіота не роби, - сказав, а скоріше зашипів Коля. - Я тобі інакше язика прищемлю, так прищемлю, що пісочок посиплеться. Я не шуткую.

Турнув Шурку, і той впав на всі чотири.

- Да, я тебе понімаю, - сказав Шурка зводячись. - Дорого вона тобі стоїть. Вона й мені дорого стоїла, і є за що, - він засвітив зубами. - А коли теща твоя почне в мене знову розпитувати, то що їй казать?

- А те, що знаєш, - сказав Коля-рибалка. - Шо я чесно тут найнятий і чесно укалую.

«Не вийшло, шкода! - подумав Шурка, йому жахливо не хотілося лізти по той толь до Васі Равлика, але з Колею в нього номер таки не вийшов. - Шкода».

- Я все пойняв, і ти мене пойняв, Коль! На лапу!

Вони потисли одне одному руки й розійшлись. Але Колі-рибалці розмова зіпсувала настрій. Здавалося б, так чудово він усе організував, так вправно навісив тещі, його моральному сторожові, носа, таке мав від того задоволення, а тут прителіпалося це одоробло; більше того, виявляється, це одоробло ще до нього переспало з Юлькою, бо вставило їй двері; отже, Коля був для Юльки один із багатьох, що їх вона безсоромно використовувала, аби на дурничку опорядити собі хату, а мала б ним, Колею, принаймні захопитися. Ні, Колі це все жахливо не подобалося, а може, так сталося через те, що мав сьогодні кепський настрій, тож подивився вперше на неї тверезими очима; та й не має сьогодні до неї, як і взагалі до жіноцтва, аніякісінького інтересу, бо треба собі й перепочинок дати. А може, це минув у нього його сказ, адже він так довго вже у тому стані перебуває! З іншого боку, кинути все також не випадало, бо тоді б це викликало б нездоровий інтерес у жінок цього двору, а відтак і в його жінки з тещею. Хіба що, подумав Коля-рибалка, зробити перепочинок на сьогодні й махнути на рибу, бо йому від того Шурки занудило на душі. Шурка й справді був патякало; Коля не сумнівався, що той безпосередньо тещі про всі ці секрети не розкаже, але не втерпить розпатякати комусь із вуличних дружків, а ті принесуть своїм жінкам, а вже останні подбають якнайшвидше донести все Любці й тещі - тут уже сумнівів нема. Тоді не Любка й теща опиняться з наставленим носом, а він, премудрий Коля-рибалка, який і гроші свої відкладені втратить, і ганьби зазнає. Саме тому Коля не піддався на Шурчин шантаж, а вирішив його прилякати - це може подіяти на цього розхлябаного ловеласа дійовіше - одного разу він уже йому морду бив.

Ні, сьогодні винятково несприятливий і нещасливий день, тож Коля-рибалка не мав уже сили орудувати пилкою, сокирою і молотком, поскладав інструмента і рушив з двору, ясна річ, наштовхнувшись на одну з жінок - була це котоподібна, себто Вадимова жінка, що йшла з котярою на грудях, і обоє лагідненько собі муркали.

- Щось ти сьодні рано кинув роботу? - сказала жінка-кішка, чи жінка з кішкою.

- Не робиться, - показав зуби Коля. - Хочу на річку скакнути, сьогодні мені риба снилася.

- Жива чи мертва? - поцікавилася жінка-кішка.

- Жива, - сказав Коля-рибалка.

- Це поганий сон, - мовила жінка-кішка з котярою на грудях. - Мертва - то ще гірший, а жива тоже погано. Нє, це і поганий сон…

- Через це мені й не працюється.

- На річку луччо не ходи, Коль, - сказала жінка-кішка, і Коля-рибалка раптом розширив на неї очі: була не така вже й молода, але ще цілком придатна.

- То може, ти мене до себе в гості покличеш? - спитав, стрільнувши бісиком, Коля.

- Отак уже й зразу, - засміялася жінка й пішла геть.

«Клюнула!» - захоплено й задоволено подумав Коля-рибалка і, обернувшись, промацав поглядом налиті литки й фігурний задок, що мирно коливався собі через двір.

Це поправило йому настрій, і Коля тут-таки вирішив: коли відпочине сам та й коли уляжеться пух цієї історії, можна буде спробувати кинути камінця в того городчика. Але до роботи сьогодні він повернутися не міг, зрештою, й плати сьогодні не братиме, тож вискочив із хвіртки Ластів’ячого Гнізда і йому в очі, як величезна риба, радісно й заклично блиснула тисячею іскристих очей річка.

10

На щастя, Вася Равлик був сьогодні на другу зміну, отже роздобути толь проблеми великої не буде, в одному тільки треба було остерегтися: чи не стежить за ним вулична нишпорка Людка. Загалом, останнім часом Людка вела себе дивно: вже не моталася вулицею від однієї сусідки до іншої, не висиджувала на знаменитому камені з рябою Надькою, куцою Наталкою, Магаданшею чи таксистихою; її взагалі на вулиці стало ніби й непомітно, і Шурка Кукса був тим трохи стурбований, безпечніше-бо себе почуваєш, коли нишпорка на очах; коли ж ні, починаєш підозрювати, що вона знайшла якісь невідомі способи стеження, десь такі, як підзорна труба рябої Надьки. Але підзорної труби вночі він не боявся, а от що чекати від Людки конечно не знав. Тому здолав цю проблему просто; вирішив сам до Людки зайти, тим більше, що вони були однокласники, і вже це давало йому таке право; скаже, мовляв, що зустрівся з тим і тим із їхніх однокласників, тим більше, що з одним із них він таки справді зустрівся. Отож Шурка зайшов у хвірточку, що вела в маленький засаджений квітами палісадничок і постукав у двері з облізлою фарбою. Людка була вдома, щойно повернулася з роботи, на Шурчин візит здивувалась, а по тому вони мило потеревенили про однокласників.

- Що це тебе на вулиці не видно? - спитав Шурка. - Не заслабла?

- Набридла мені та вулиця, - байдуже проказала Людка - Шию тут дещо.

І справді, біля стола стояла швальна машинка для ніг, відкрита і з якоюсь тканиною, затисненою лапкою.

- Да, - філософічно сказав Шурка, - старі ми стаємо.

- Ти, мо’, й стаєш, а я ні, - відрізала весело Людка. - І досі волам хвости крутиш?

- Нє, - сказав Шурка. - Вже буду устраюваться.

- А до Юльки стежечку топчеш?

- Ну, шо ти таке кажеш, Люд! - обурився Шурка. - Вона найняла мене двері їй уставить. Два дні я в неї робив - і все!

- А що це там гупає цілий день?

Питання Шурку ошелешило - чудасія! Людка не знає, що не він, а Коля-рибалка працює в Зозульки із Ластів’ячого Гнізда. Ні, це щось незбагненне, та й ненормальне: Людка, котра знала куди й для чого пробігла чиясь курка, не відала тепер такої простої речі.

- То Коля-рибалка їй сінці будує, - сказав Шурка і згадав Колині погрози. - Тоже найняла. Кугути, вони мають гроші.

У Людки спершу засвітились очі, а тоді й погасли.

- Хай собі будує, - байдуже сказала. - Мені воно що!

«Чи вона не больна?» - подумав Шурка Кукса, виходячи від Людки. Зрештою, це його влаштовувало, хай трохи похворіє, поки він дістане того рулона толі, ну, і візьме сьогодні належну плату, а що буде завтра, його мало цікавило. Був він із породи нетль, коли правда, що кожна людина має біологічну сув’язь із певної істотою живого світу: твариною, пташкою чи комахою. Адже недаремно стародавні люди мали свої тваринні чи пташині тотеми, та й прізвища їм такі давали: Вовк, Лисиця, Заєць, Тхір, Орел, Сокіл, Горобець, Синиця, Комар, Метелик; Шурка ж Кукса був істотою нічною, любив політати по довколишньому простору, а коли бачив якогось вогника, кидався туди стрімголов, робив довкола запаморочливі піруети й сальта, п’янів, позбувався голови і часто припікав собі крильця. Потім од того помаленьку відходив, аж доки його знову не гнало на нічні зальоти чи польоти, і знову кидався сторч головою у темінь. Темінь його хвилювала, наливалася йому в груди, темінь його п’янила, місячне світло збуджувало, цвіркуновий спів надихав; пітьма наливала його силою й відчайдушністю, і все, що він чинив незаконне (ніколи в компанії, а завжди все сам) відбувалося з її благословення; Шурка залюбки ставав безпечною дитиною тьми; зрештою, й шкода, яку він чинив, була невелика, швидше бешкети, як злочинність.

Отож він пішов у зарості бульби, чи як її по-науковому звуть - земляної груші, чи топінамбура, і приліг там, слухаючи покрики п’яниць у тих заростях і миле зудіння комарів, які теж були нічними істотами і свого брата кусали не дуже - його кров для них була малоїстівна. Отож Шурка й заліг у заростях, щоб, одне, - переконатися: Людка таки не думає виходити зі свого двору на стежі, а друге, - вичекати тієї хвилі, коли пожильці двору, де їх жило сто чи більше, перестануть ходити до туалета - вони, як тільки западала тьма, йшли туди, мов сновиди, одне за одним, монотонно, спокійно; відчиняли персональними гачками двері (туалетів біля садиби Васі Равлика стояло три), ховалися там, витримували паузу, а тоді й виходили; натомість приходили інші, а останньою йшла ще одна дитина тьми - провізорка, груба, роздольна, люта на себе й цілий світ, просякнута наскрізь медичними запахами і така повільна в рухах, що нагадувала черепаху; отож та черепаха й завершувала цей вечірній похід, бо їй треба було сховатися в дерев’яній будці довше; можливо, вона звідти ворожила на зорях, які зазирали в конуру крізь шпарини; після неї міг прибігти хтось загулялий, один чи два, і тоді наставала та містична тиша, коли все завмирає; коли сім’ї п’ють чай перед тим, як лягти в просторі чи вузькі ложа, коли виповзають із криївок черв’яки, їжаки й равлики, а кішки граційно виходять із домівок з уявно зав’язаними уявними бантами на шиї і ступають у зрошену траву, мов гранд-дами чи балерини.

Саме тоді Шурка Кукса перескочив притьма дорогу й проліз через дірку в город до Васі Равлика. Було тут цілком тихо; правда, щось затаєно шаруділо, ніби шепотіло, ніби зітхало, і Шурка Кукса невідь од чого відчув тихий острах, адже недаремно йому не хотілося сюди йти. Він обережно й нечутно ступав стежкою, дістався повітки, швидко розшукав там рулона толі, звалив його на плечі, а коли визирнув назовні, то побачив: місяць яскраво освітив садка Васі Равлика, посплітав тіні з мережним тріпотливим світлом і від того сад чарівно осяявся, затремтів, задихав, і Шурка Кукса відчув, як волосся в нього на голові починає ворушитися, бо саме там, під яблунею, на якій повісилася кілька років тому Равликова любаска, біля якої й він трохи терся і яку кликали Чортицею, він уздрів світляну прозору, виткану з місячного проміння постать, і ця постать була з кошачою головою, в білій сукні та в білих туфлях на високому підборі; вона стояла ледь-ледь поколихуючись, розріджуючись чи знову згущуючись; Шурка міг би голову віддати на відсіч, що була то таки Чортиця.

У цей час за парканом із ревом промчали на мотоциклах рокери; тендітна прозора постать, виткана з місячного проміння, ніби розпалася від того реву на кілька площин; Шурка використав цей момент і кинувся через сад до дірки в перелазі, власне у паркані, не покидаючи й рулона толі, що ніби приріс йому до пліч; йому здавалося, що до нього протягуються світляні руки, готові от-от схопити його й зачавити, і перемісити разом із рулоном в липку чорну масу; горло йому стисла судома, він упав навкарачки і поліз у пролаза, зчухрав собі з плеча рулона, але про нього не забув, тож звівся, знову кинув його на плече і чкурнув чимдуж: туди, де у вікні сиділа печальна Місячна Зозулька з Ластів’ячого Гнізда; можливо, юна сумувала, адже Коля-рибалка на сьогодні покинув її, як і будівництво сінець; а може, він до неї більше й не прийде, наситившись доволі; тоді треба буде знову стриміти у вікні, а коли б їй хтось сказав, шо того вона прагне, гой би зовсім не розумів жіночої психології, бо ніхто із цих брутальних кнуриків, котрим тільки й хочеться, що потолочити гречану нивку, не знає про неї анічогісінько, нічого їм про неї не відомо, а тим більше про її сокровенну таємницю, адже її таємниця - це біль і смуток її, це намагання в цьому світі не засохнути, як билині, а зрости квіткою і щоб до тієї квітки обов’язково прилетіла бджола чи й джміль і щоб той джміль чи бджола забрали в неї солодощ її, бо коли цей солодощ не буде забраний, то він перетвориться в отруту. Це її бажання, вище нікчемних тілесних насолод, в ній розросталося, як зілля-мокрець, сплітаючи між собою стебла, чи парость винограду, котрий чіпляється за стінку вусиками й повзе-повзе угору, аби там десь, у невідомій височині, закріпитися надійніше за якогось балкона чи ґратки, а по тому ловити площинками листків сонце, аби згодом відчути в собі народження великої таємниці. Саме для того будує й вимощує своє гніздо, і зовсім вона в цьому світі не зозулька, бо та безтурботно підкидає свої яйця в чужі гнізда, але вона й Зозулька, бо користується чужою працею, застосовуючи такі засоби, які їй самій противні. Але виходу не має, бо, як та ж таки зозуля, будувати сама собі гнізда не вміє - для цього їй конче треба помочі. Вона ж самітна в цьому світі, прилетіла невідь-звідки, і в неї немає ні родини, ні близьких, бо всі зозулі живуть без родини і без близьких. Отож їй смутно стало й печально під місячним світлом, і обличчя в неї стає також світляне, і воно блідо й ненадійно світить собою в ніч, і її єдина принада - перса, розлиті по підвіконні, як молоко, бо й самі вони вже давно прагнуть набубнявіти й налитися молоком, а тоді бризкнути тим молоком сонцеві у вічі, щоб умило воно й омолодило цей проклятий Богом світ. Отож єдине, що їй лишалося: бути покірливою і спокійною, сидіти й чекати, іншого способу зарадити собі не відала.

У завулку щось зашаруділо, Юлька здригнулась. Тихо відчинилася хвіртка, і в двір почало всовуватися якесь чудовисько, з дивно видовженою чорною головою. Чудовисько хитнуло цією головою, як хоботом, і полізло на пагорба до неї, Місячної Зозульки з Ластів’ячого Гнізда.

- Це я, - сипко зашепотів, задихавшись, Шурка Кукса. - Приніс тобі толь. Не чекала так швидко?

- Чого ж, - сказала спокійно Юлька. - Ми ж догуварувались.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка