Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка40/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42

4

Шурка Кукса прийшов до Юльки наступного дня, коли вже та повернулася з роботи. Був він тверезюсінький, навіть одеколоном пах, волосся було змочене й охайно зачісане, хоч одежа як була нечупарна, такою й залишилась.

- О! - сказала Юлька, пильно його оглянувши. - Тепер ти на людину схожий, а не на свиню.

Він теж уважно обдивився Юльку, прикидаючи, а на кого схожа вона, адже всі пожильці Ластів’ячого Гнізда на когось із тварин таки подобали. Мацнув по-свійському її за груди, на що вона аж ніяк не зреагувала, а тоді поважно сказав:

- Це щоб ти не думала, шо я не порядошний. Купила замка?

Замка вона купила, і він цілі дві години возився, врізуючи його в двері; пожильці Ластів’ячого Гнізда до нього вже звикли і перестали ловити супроти нього витрішки, хоча, пробігаючи, одна чи друга, чи хтось із дітей завертали в його бік голови й дивилися. З’являлися після роботи й чоловіки цього дому: Мишко, чи Міша, чоловік власниці бульдожка, навіть піднявся на пагорба, потис Шурці руку й почав стежити за його роботою, вряди-годи даючи цінні вказівки; вони мирно при цьому теревенили, в той час як Юлька варила (поки що в кухоньці колишньої господині її кімнати) картоплю і смажила котлети, притому не на одного, а на двох.

- Це ти його й на харчі узяла? - спитала колишня хазяйка.

- А шо ж, - спокійно відказала Юлька. - Раз я його найняла, то й погодувати чоловіка тра.

- То, може, ти для нього щось і гарячішого купиш?

- Обійдеться, - категорично сказала Юлька. - Терпіти не можу п’яних.

- Да, - сказала хазяйка. - Я тоже!

Їхня розмова на цьому й вичерпалася. Хоч ні, жінка-коза зробила виразну паузу, а тоді поцікавилася промекавши:

- І скільки він у тебе за ті двері здер?

- Всі гроші, цьоць, - сказала Юлька.

- Це чо’ я питаю, - скромненько проказала колишня господиня Юльчиної кімнати, - в мене в самої двері сама знаєш які. То коли він так уміє їх діставать, і коли він отакий майстер, і коли недорого візьме, то хай би й мені вставив.

- Це вже з ним самі говоріть, - байдуже сказала Юлька й попробувала картоплю ножем. - З мене він узяв двісті каребе.

- Аж двісті? - жахнулася колишня хазяйка.

- Ну да, тепер усе дорого.

Пішла подивитись, як іде робота, Мишко, чи Міша, вже пішов, а Шурка Кукса випробовував ключем замка: чи добре зачиняється.

- То коли в нас із тобою рощот буде? - спитав шкірячись.

- Не зараз же, - мовила байдуже Юлька. - По одинадцятій прийдеш. Тільки щоб ніхто не бачив, пойняв?

Він її одразу ж «пойняв» - запрошувала саме на той час, коли чоловіки згадували своїх жінок, а діти уже спали, і коли чоловікам та жінкам уже не до стеження, - мудра вона була, ота Юлька.

- Спробуй чи харашо работає, - сказав Шурка.

Замок працював нормально, і, поки вона ото випробовувала, він зайшов до неї ззаду (були вони в хаті) та облапав усі її куточки, на що Юлька аж ніяк не зреагувала, ніби вони були чоловіком і жінкою.

- Їсти будеш?

- Чо ж, - сказав Шурка. - Тілько коли даси сприснути, інакше замок буде заїдать - це вже точно.

- Я тобі сказала п’яних не люблю, - озвіріла Юлька. - А прийдеш п’яний вночі, не пущу, пойняв?

Почухмарив потилицю: з жіночими примхами треба було рахуватись.

- Коли ж мені та їжа до рота не полізе? - жалібно сказав.

- То й не їж, - байдуже мовила Юлька. - Мені чи поїси ти чи нє, до лампочки.

Він зирнув на лампочку: сонце падало на неї і відсвічувало, зітхнув і знову почухмарився.

- Руки в тебе є де помить?

Провела його в мікрокухоньку, де картопля вже зварилась і де стояла жінка-коза, тобто колишня господиня Юльчиної кімнати, і з цікавістю дивилася на нього, ніби щось хотіла в ньому видивитися, чого раніше й не бачила Шурка пішов до крана й почав милити руки.

- Не знала, шо ти такий мастєр, - сказала жінка-коза. - Може, коли так умієш діставати двері, й коли ти такий мастєр, і коли недорого візьмеш, то може б, ти і мені їх вставив, бо мої розсипаються. Я тобі за роботу й горілочки б вточила, скільки там договорилися б.

- Ви ж казали, що вам двері не треба, - мовив Шурка.

- Було не треба, а зараз передумала.

- Трудно теперички двері діставать. Але попробую, цьоць. Може б, ви мені авансом баночку вцідили?

В Юльки аж очі заіскріли. Штовхнула жінку-козу й моргнула.

- Нє, - сказала жінка-коза. - Авансом не даю. В мене ото вже не один авансом брав - і до сьодня! Нема в мене вже довіри до вашого брата.

То ви мали діло з непорядошними, а я порядошний. Хай вам Юлька скаже. Правда, Юль, я порядошний?



- Не давайте йому нічо, цьоць, - сказала Юлька. - Вони їй і, як вип’ють, малахольні робляться.

5


І от саме в той час, після одинадцятої й перед дванадцятою, Шурка Кукса знову намочив волосся, причесався, бризкнув на себе одеколоном і не пішов, а поплив вулицею, сторожко роззираючись, і то не тому, що чогось боявся, а тому, що мав підозру до нишпорки Людки, яка, до речі, сьогодні, коли він вставляв замка, не з’являлась у Ластів’яче Гніздо. Отож був обережний тільки тому, що відав: за ним хтось стежить, а коли за гобою стежать, то це не вельми приємно, Шурка навіть подумав зухвало: а що, коли прихопити Людку в бур’янах і там, в бур’янах, її трохи примнути, але ця думка видалася такою дикою, що він аж засміявся сам до себе. І якраз отой недоречний та дурний сміх почула Людка, яка сиділа ще в своєму дворику сама, від неї тільки-но вийшли Магаданша, куца Наталка, ряба Надька і Культурна Нора; цього разу Культурна Нора розповідала жахи про інопланетян, аж Людка сиділа тепер як непритомна. А оповіла Культурна Нора, що ті прибульці тепер крадуть дівчат, але тільки непорочних, і забирають із собою. І їх, таких забраних, уже тисячі, а що вони з тими дівчатами роблять, сам Господь знає; а що тепер непорочних не так і багато, то вони підбирають усіх таких, а оскільки Людка таки була непорочна, тож і сиділа перелякана й запаморочена й міркувала: чи не покинути їй стежити за Шуркою Куксою? Аналітично вона знала, що саме сьогодні, закінчивши роботу, Шурка Кукса має прокрастися до Юльки, і що це можна буде достеменно вистежити (питання: для чого - перед Людкою не стояло, бо її дії не підлягали практичним резонам; а звідки вона знала, як розплачуватися буде Юлька, то вже її слідчий секрет: була Людка талантом у цьому ділі, отож її захоплював сам процес стеження). Але після тієї страшної Нориної розповіді вона вже не сумнівалася, чи так це їй потрібно; а що, коли її з тих бур’янів підхопить невідома сила й доведеться їй за цапову душу пропасти? Або надибає її в тих бур’янах отой нерозгаданий і нею дивний вуличний тип - Рудько, в якого з нею уже щось зв’язалось, але чомусь і досі не розв’язалося, котрий теж, можливо, з тих, як була твердо переконана Нора; як же їй тоді? Тим більше, що Рудька вона справді сьогодні бачила, і він на неї так пильно подивився, що вона ледве язика не ковтнула, а ниточка між ними весь час в’яжеться. Але ні, Людка все-таки була не така збаламошана, як Культурна Нора, вона вміла мислити чітко й без усіляких фокусів, отож, коли почула, як сміється у темряві Шурка, то всі її страхи й вагання як водою змило, і вона, вже нітрохи не роздумуючи, подалася за Куксою, який не йшов, а плив дорогою; вона попливла за ним слідом: до верболозів і до кладки над розмитою греблею, а тоді й до Безназванного завулку - Шурка Кукса таки прямував туди. І це був саме той момент, коли чоловіки, переконавшись, що їхні діти сплять, так само, як було це в Білому Домі, і в Ластів’ячому Гнізді підгорнули під себе дружно й майже одночасно (були бо налиті млостю літньої ночі) своїх жінок (також налитих млостю літньої ночі), і все Ластів’яче Гніздо захиталося, ніби сколихнув його лагідний землетрус: Юлька чула це погойдування, і її вже почало розбирати зло, що Шурка десь гається, але саме в цей час щось зашкребло у шибку, і вона, підхопившись, пішла навшпиньки відчиняти. Двері перед цим залила олією, і ті розчинялися вже цілком безшумно, впускаючи Шурку Куксу; і він одразу ж схопив її в обійми, але вона випручалася, зачинила двері, а він, поки те робилося, метав із себе одежу, поспішаючи і рвучи ґудзики. Вона ж спокійно скинула із себе сорочку й рушила до ліжка; він бачив тільки розмитий обрис її тіла, а особливо величезних грудей; і ледь встигла вона лягти, Шурка стрибнув у те ліжко десь так, як хлопцем стрибав із нахиленого дерева в річку, але його не охопила вдячна й приємна прохолода, а впав він ніби на розпечену плиту чи в казан з окропом, а коли ввійшов у її розхилене тіло, його просто-таки спалило. На мить завмер, прислухаючись до ритму, яким жив будинок, вловив його, як музикант мелодію, підхопив той ритм і піддався лагідним коливанням, чуючи під собою розлите і розхитане тіло. І пішов блукати по розпечених червоних прірвах, а сам зробився ніби хлопчик-мізинчик, який потрапив у казкові вертепи, і, щоб не осліпнути від червоного сяйва, яким обіллявся, заплющився й блукав, намацуючи патичком стежку. І доблукався він до розпеченої червоної гармати, запалив від неї Гнота, приклав до порохового отвору, і гармата раптом потужно, але цілком безшумно вибухнула, розносячи його самого, розірваного на тисячу-тисяч білих, а може, й червоних шматочків.

- Фу, - сказав він, віддихавшись. - Доброго я тобі поставив замка.

Юлька захихотіла, вислизнула з-під нього, і вони обоє відчули, що будинок уже заспокоївся, вже його не колише лагідний землетрус, що будинок зморився, але вони не знали, що в цій ночі тільки одна людина (схована, скажемо, в бур’янах) плаче сивими слізьми, бо їй зовсім не легко в цьому світі бачити й відчувати, як ото хитаються й пульсують біля неї будинки й хати, і слухати, як любасно хихочуть у них задоволені самиці.

І вона, та загадкова людина з бур’янів, звела руки вгору, до зорещливого й холодного неба, з холодним круглим лицем на ньому, до всіх отих міліардів світів й безгучно крикнула в нього, до всіх його чортів та богів, до всіх інопланетян та прибульців, до того неозорого ніщо, який є усім, усе бачить, усе знає й усім керує: хай би вона прийшла, ота сила, що має тіло надії, а очі любові; хай би вона пролила і над нею свій вічний глек світляного молока; хай би не була вона в цьому світі самотньою тростинкою, яку ламає сухий вітер й засипає піском пустеля, і насіння якої - відчай, бо вона в цьому світі теж до чогось має здатися, а коли ні, то хай спустяться до неї ті, що шукають у цьому світі непорочних, і навіки її з цього бур’яну наберуть.

І тут вона побачила на стежці Рудька, того загадкового й незбагненного чоловіка, єдиного такого на вулиці, котрий вишуковував між ночі самотніх і непорочних також і наділяв їх тайною. Рудько стояв, залитий місячним світлом, і його руда чуприна палахкотіла; і Людка раптом усвідомила чітко й недвозначно, як це вміла тільки вона: Рудько уже давно її зрозумів, знає, що вона відчуває зараз; знає, що вона самітна, і немічна й безвольна, що в неї течуть із очей чорні сльози і що вона вже не має сили ні покликати його, ані прогнати. Тож схилився над нею, розпростертою на прохолодному лоні землі й і погладив їй волосся, заодно втираючи і сльози.

- Все буде добре, Люд, - сказав ніжно. - Все буде добре, тільки Бога ради не плач.



6

Через кілька днів до Ластів’ячого Гнізда під’їхала вантажівка, з неї вискочила Юлька, а з другого боку кабіни вийшов опасистий шофер. Шофер скинув заднього борта, і вони почали стягати з машини дошки. У дворі вже вилаштувалися всі восьмеро жінок у всій красі своїй із подобенствами-дітьми, які порозтуляли роти, від чого лиця їхні стали нетямкуваті. Й усі вони непорушно дивились, як падають спершу на траву, а потім одна на одну з виляском жовті дошки; від цього в дворі тепло запахло сосною. Юлька тицьнула в руку шоферові якісь гроші, авто ревнуло, газонуло, наповнило двір смородом та сопухом й виповзло задом у Безназванний завулок, тоді розвернулося й спокійно собі від’їхало. Юлька зирнула на жінок, що дивилися на неї мертвими очима, й рушила на пагорб до своїх нововставлених дверей, навіть і не подумавши пояснити цим майже мертвим жінкам, дітям і бульдожку, для чого вона ті дошки сюди приварганила. Тільки одна колишня господиня її кімнати, жінка-коза тихо мекнула вслід, ніби й інтересу великого до всього того не мала й ніби їй зовсім не хочеться щось розпитувати:

- Це вже щось строїть будеш?

- Аякже, цьоць, - рішуче сказала Юлька, повертаючись до жінок. - Треба мені десь газову плиту й балона поставити, не все ж я буду на вашій кухні. Ми ж із вами так і догуварувалися, бо платить мені вам за ту кухню нема з чого.

- А дошки тобі безплатно дали? - мекнула колишня хазяйка.

- Ну да! На приприятії виписали.

І вона понесла кругле лице й пишні перса, і закандзюбленого носика до своїх свіжопоставлених дверей, про які хтось із сторонніх ніколи б не сказав, що вони свіжопоставлені, бо старі були, репані й потерті. І жодна з тих виставлених у дворі жіночок ані на мак не повірила, що дошки Юльці виписали на «приприятії», а повірили вони хіба в те, що навряд чи колись дізнаються, звідки ці дошки з’явились, а коли так, то спосіб діставання дощок увіч був у Юльки незаконний, що давало їм законну підставу дружно її засудити, чи принаймні обсудити. Цей загальний осуд, чи засуд, висловила вголос тільки колишня господиня Юльчиної кімнати, як особа до Юльки найближча:

- Ти ці дошки з двору прибери. Діти тут бігають і вопще!

Юлька не перечила, тим більше, що, крім дітей, існувало те загадкове «вопще», пішла переодяглася, хоч перед цим скидала дошки не перевдягаючись - загадки жіночої алогічності, і почала тягати своє добро на пагорба, охайненько складаючи його там під вікном. Шурка Кукса саме в цей час знамірився пройтися Безназванним завулком у надії, що домовиться з Юлькою на чергове нічне побачення, але вчасно помітив, що вона тягає дошки і по-лицарському сховався у верболози, сказавши розбитому відру, котре там валялося:

- Вона бабка нічо, гаряча, але дуже дорога. Це я так у неї за наймита стану.

Цю велемудру фразу проказав Шурка Кукса уголос, а тоді побрів на острів, де ліг горілиць на траву, дививсь у ясне небо, слухав жайворонків і віддавався солодкому безділлю, для повного щастя закусивши бадилинку і посмоктуючи її сік. У такий простий спосіб він навіки забув про Юльку, тим більше, що мав стільки кебети, аби зметикувати: оці дошки Юлька пре під свої вікна недарма, тож коли він знову попроситься на ніч, то вона йому, напевне, голову на відріз, скаже, навіщо їй ті дошки потрібні й твердо пов’яже цю потребу з його нічними відвідинами, начебто між тим і тим конче існує зв’язок - ще одна загадка жіночої алогічності. Отож він тішився хоч би від того, що вчасно хильнувся у верболози, що розкусив ту зозульку відразу, зрештою, інтерес до неї в нього був швидше інерційний, як реальний; отож виходило, що, втікши у верболози, він її у певний спосіб обдурив, а це його, як справжнього ловеласа, не могло не втішати.

Юлька тимчасом тягала дошки, вона таємно сподівалася, що її за цим заняттям застане Шурка, бо нутром відчувала: не покине він її після першого разу; тоді вона роботу перекладе на нього хай би ціною ще одного нічного відвідання, а тоді, подумала реально й тверезо мисляча Юлька, домовиться з ним про будівництво сінців - отже, цією операцією відразу хотіла зловиги кілька зайців. Заєць перший: будівництво сінців для газової плити. Заєць другий: зробити це без особливих затрат, бо в неї не було що тратити, та й не хотілось. І нарешті, заєць третій: той Шурка Кукса нежонатий - це вона напевне довідалася, - тож вона в такий спосіб спробує до себе прив’язати надійніше, в неї для того, щоб загніздитись у Ластів’ячому Гнізді, куди вгатила всі свої гроші, є ще бозна-скільки роботи. Окрім того, коли Шурка Кукса прикладе до того гнізда рук, то легше зможе прижитися в ньому, адже в такий спосіб воно стане ніби трохи і його. Таким чином, Шурка Кукса вгадав абсолютно точно: вона хотіла зробити з нього наймита-приймака. Сам же Шурка був дитиною системи, яка проголошувала: ліпше всі бідні (крім начальства), ніж половина бідних і половина багатих, отож він волів ліпше лежати без діла на траві острова, ніж тягати Юльці дошки, навіть жертвуючи нічним задоволенням. За тим Шурці було трохи й жаль, але він заспокоїв себе у досить простий спосіб: заплющив очі, солодко відчуваючи, як повзають повіками сонячні мацачки-промені, й перепустив через уяву все те, що творилося з ним у Ластів’ячому Гнізді, - було це солодко й утішно, аж він щасливо передрімав увесь той час, поїси Юлька тягала дошки, вже киплячи супроти нього гнівом, бо він, лобур, таки не прийшов, як вона твердо того сподівалась. Шурка, однак, теж був не зовсім простак, бо як тільки вона ту роботу закінчила, миттю прокинувся, ще полежав, поки вона вмилася, переїла, помила посуд, а відтак перестала бути така сердита, й коли всілася біля свого вже єдиного вікна, позіхнув квакнувши, звівсь і знову поплівся до Безназванного завулка; бо як чоловік не міг отако просто не прийти до неї, коли мав ще надію, що на тому полі урве любасну квіточку. Оце й був резон, що повів його до Ластів’ячого Гнізда, а побачивши у вікні її кругле обличчя і розлиті на підвіконні перса, він спинився та й обперся об паркана, хоч двір у цей час не був порожній, там стояло кружком троє із восьми жінок Ластів’ячого Гнізда і вели їм одним зрозумілу балачку.

- О! - сказав Шурка. - Ти вже і з роботи прийшла!

- Як бачиш! - коротко відрізала Юлька, бо трохи була ще сердита за те, що він не прийшов учасно, тобто тягати дошки, хоч, тверезо мислячи, про ті дошки він нічого не знав і з нею не домовлявся - чергова риса жіночої нелогічності.

- Хороші я тобі двері вставив, - сказав двозначно Шурка Кукса - Як картінка!

- Двері як двері, - однозначно відказала Юлька, бо мала на увазі самі двері, а не його дурні натяки.

- А що це в тебе за дошки під вікном?

- Сінці хочу пристроїть, - лагідніше відказала вона.

Шурка Кукса зрозумів, що про дошки він запитав даремно; зрештою, не дошки ж його цікавили.

- Слиш, - навпрямки сказав він, - мо’, й сьодня в гості присогласиш?

Круглі, здивовані очка полили на нього сірий перламутр, ніби холодну воду.

- Чого ж, - сказала Юлька - Коли мені сінці зробиш.

Шурка розхвилювався. Нє, це вже переходило всілякі межі.

- А знаєш, скіки тра заплатить, щоб сінці построїть?

- Я тебе не нуджу, - сказала спокійно й навіть холодно Юлька. - Спитав, я тобі відповіла.

- Щоб сінці построїть, тра мастєром буть.

- Ну да, - сказала Юлька - Двері ти ж поставив.

- Двері - це просте, сінців я не поставлю.

- Як знаєш, - мовила Юлька й відвела від нього очі, задивившись на річкові краєвиди, а може, на місяць, що вже проглядав, хоч небо ще було ясне, а світла довкола багато. І той місяць, урізаний у світле небо, був так само трохи здивований, як і Юльчині очка; і Шурка Кукса відчув, що йому невідь-чому стало соромно, що не вміє будувати сінець; з іншого боку, він боявся й зав’язнути в цьому сірому перламутрі очей і в тому широкому розливі грудей на підвіконні; йому подумалося, що то був тільки сон, оте їхнє гаряче з’єднання, бо принаймні аж нічого не змінило в їхніх стосунках, і вона від нього так само далека, як була, а може, й далі, бо для нового зближення пропонувала вже вищу ціну, хоч тут можна було б і поторгуватись, але він страшився влазити в нове ярмо, хай і тягло до неї невимовно.

- Я з Колею-рибалкою поговорю, - сказала вона байдужно. - Він сінці уміє ставить.

Цього разу двозначно, здається, сказала вона, і Шурка аж очі на Юльку поставив - саме за те, що сказала так двозначно - це отверезило його, примусило отямитись, а може, трохи й обурило.

- Ну да, поговори, - мовив він. - Колька вміє. Пока!



- Пока! - сказала байдуже Юлька і знову задивилася на прирічкові краєвиди, ніби їй до нього й діла нема, та й не знає вона його і знати не хоче, адже головний інтерес тепер у неї не він, а сінці.

Отож Шурка пішов, а вона й далі стриміла у вікні; лице її стало сонне, ніби то місяць посірів і сів отак на підвіконня відпочити; при тому була вона така непорушно відсторонена, що всяк із чоловіків, котрі проходили завулком, неодмінно повертався в той бік. Вона ж узагалі нічого не бачила, а рухатися то й не мала потреби. І так знову тривало день у день, часом з’являвся поблизу і Шурка, але ближче не підходив, а в Колі рибалки якось так клалися шляхи, що в Безназванний завулок він не забредав; зрештою, шляхи його були елементарні: з роботи й на роботу, від дому до річки, де він не менш непорушно сидів, як Юлька, у човні та й ловив рибу, а тоді з річки додому; хіба інколи потрапляв і в доміношну компанію. Але чортяка сидів і в Колі-рибалці, отакий чорний, тілистий, із натуральними ріжками та хвостом, але в нього до того чортяки було приставлено сторожа, чуйного, як гуска, та й на гуску він подобав, і це була його власна теща, її звали Маня, була це сестра Тамари й тітка Капілі, бо жінка його Любка до того чортяки не то що була байдужа, а якась нечутлива - мала вона в житті досить іншого клопоту. Отож, коли той чортяка прокидавсь у душі Колі-рибалки, то він або напивався, неодмінно виганяючи з дому жінку з тещею (це був простіший і менш небезпечний сказ), або ж удавався у любасні пригоди, а тоді вже виганяти з нього чортяку рішуче бралася теща; саме вона вистежувала його і вчиняла скандал тій чи тій нетіпасі, яка на зальоти Колі-рибалки відповіла. Все кінчалося, як завжди, просто. Коля знову повертався в родинне лоно, чортяка лишався поганьблений, вибитий, випотрошений, із обірваним хвостом і зламаними ріжками, тож покірно і злякано ховався на споді душі Колі-рибалки, і Коля-рибалка знову користувався тільки двома шляхами: на роботу і на річку; заспокоювалась і теща, хоч і потому не випускала зятя з-під чіпкого нагляду; принаймні вона досить часто з’являлася на острові й перевіряла, чи Коля-рибалка сидить у човні й чи він там сам. А коли його з потреби із околиці відносило, то вона напевне знала, куди він подався й коли повернеться, і хто ті люди, з якими він спілкується. А була теща маленька й сухенька, з гострим гусячим личком і з лагідненькою усмішечкою на видку, і тільки коли говорила про розпусників та розпусниць, голос її ставав іржавий та низькотонний, а личко закляте й люте, а в очах закипав брунатний вогонь, а губи вже не всміхались, а ставали двома крицевими платівками - ось якого сторожа моральності мав Коля-рибалка. Всі жінки на вулиці чудово про те знали, отож коли в Колі-рибалки прокидався чортяка (у складнішому варіанті, скажу), жодна із них уже не піддавалася на мого зальоти, ось чому ми про нього не згадували, і він змушений був літати деінде; принаймні чинив це на роботі, де була сувора контрольно-пропускна система, очевидно, спеціально організована, щоб не пускати таких тещ, бо від розкрадання так званої «державної власності» вона аж ніяк не хоронила, і це також знали всі, навіть ота контрольно-пропускна сторожа, якій теж треба було з чогось жити. Таким чином і лагодилося більш-менш гармонійно сімейне життя Колі-рибалки, але чортяка не спить, і його таке гармонійне життя зовсім не влаштовувало - такий він уже в цьому світі і їда вся: коли не порегоче й не позбиткується з людської глупоти та пристрастей (які вони дрібні та одноманітні), то впадає в меланхолію, а коли чорт упадає в меланхолію, то це вже не жарти, це, кажучи фігурально, означає не що інше як початок чортячої смерті.

7

Коля-рибалка завернув у завулочка цілком випадково і з мирними намірами: там, у Ластів’ячому Гнізді, жив такий собі Надим, чоловік жінки, що мала подобу кішки, відповідно й гримала в себе чудового, гарного, з білою китичкою на хвості і з білою маніжкою на грудях кота, якого любила більше чоловіка й дітей; через це чоловік відчувався вдома незатишно, тому й став рибалкою; отож він колись пообіцяв Колі чи жилки, чи поплавка, чи черв’яків, чи грузило; тому-то чортяка, який саме сьогодні прокинувся в душі Колі-рибалки, склав пальця бубличком і тихо постукав у серце свого патрона (давні греки описали б цей акт поетичніше: маленький крилатий божик Купідон, чи Амур, чи Ерос, наклав на лука стрілу і, хоч мав зав’язані стрічкою очі, влучно уцілив тією стрілою у серце Колі-рибалки); в такий спосіб той і опинився в Безназванному завулку і найперше побачив незнайому особу жіночої статі, яка стриміла у вікні, розливши по підвіконні пишні груди, із круглим, як місяць, лицем, яке було таке спокійне, байдуже і самозаслухапо, що Коля-рибалка забув про свого рибальського приятеля Вадима і вкляк, дивлячись на мимолітнє диво - щось його при цьому схвилювало, збаламутило, схопило залізною п’ятірнею за серце й викрутило його, як мокру ганчірку.

- Привіт, Місячна Зозулько, - м’яко сказав Коля-рибалка. - Щось я тебе раньше й не примічав.

Вона звела на нього очі й облила холодним перламутром, а може, це були якісь крижані мацаки, що обмацали його колючими, але й ніжними пальцями.

- Привіт, - байдуже сказала Місячна Зозулька.

Тоді Коля-рибалка ще більше забув про Вадима, а повів із Юлькою солодку балачку, бо вважав, що хто-хто, а він уміє охмуряти жіноцтво; вона ж відповідала коротко й байдуже, але якось так, що він все більше й більше піддавався не так чарові од цієї Зозульки, бо чарів, окрім пишних грудей, вона й не мала, як пошептам отого свого чортяки, який відразу ж дав йому знати, що тут зірвати квіточку буде досить легко. Про тещу в цей мент Коля-рибалка й не думав, бо йому вже було й не до неї; зрештою, так склалося, що він був саме у відпустці, отже, на роботі завести романа, як казав, не міг, а без романі, коли в ньому прокидався чорт, йому, ясна річ, не вижити, хіба з горя напитися й черговий раз вигнати з дому жінку та тещу. Але він уже сказав надто багато солодких слів, які підказував йому на вухо чортяка, отож тим простим засобом (напитися й вигнати жінку й тещу) вже не одбутись, отож його язик пролопотів те саме, що колись лопотів і язик Шурки Кукси:

- Мо’, ти мене в гості присогласиш?

- Багато ти хочеш, - сказала незворушно Юлька.

- Нє, я серйозно.

Вона замовкла і знову облила його холодним перламутром.

- Може, й присоглашу, - сказала спокійно. - Зроби мені з цих дощок сінці, то й договоримся. Кажуть, що ти вмієш…

Коля-рибалка отетерів: це що, вона з нього сміється? Сінці робити треба не менше тижня чи й два, за це можна взяти добрий кусок, а вона хоче так?

- Заплатиш мені чи так? - спитав Коля-рибалка.

- Сам знаєш, - сказала, не дивлячись на нього, Зозулька.

В голові Колі-рибалки вихором почали проноситися думки, розкладаючись саморушно на «так» чи «ні». Він робитиме їй сінці - це чудова ширма, і чортиця-теща ні про що не здогадається. Зможе робити, отже, сінці і тут, і там, і то не раз, аж поки перестане мучити його чортяка, - романи ж у Колі-рибалки тривали після того, як досягав він свого, не більше тижня. Коли жіночка траплялася законозиста, здобував її довше, але коли вже її мав - таки не більше тижня, такий уже в нього організм. Тут здобувати її довго не доведеться, і він залюбки б узявся до тих сіней, але виступав ще один резон. То, що він узявся б за підробіток, утішило б і жінку, і тещу, але вони однодушно, різко й безкомпромісно зажадали б, щоб він віддав їм зароблені гроші. Отже, виходило, що за сінці, зроблені ним, мав би заплатити він сам. Коля мав приховані від жіноцтва п’ятсот карбованців; міг би сказати, що взяв сімсот, а двісті і ніби лишити собі - вони після ґвалту на це погодяться, але чи не задорого випадало таке задоволення.

І поки він отак міркував, Юлька у якийсь спосіб устигла порозумітися з його чортом, і чорт почав у ньому ворушитися, ластився до нього, шепотів, ніжив, задурманював голову; брав його очі, одне в одну долоню, а друге в другу і жбурляв ними, цілячи в отой пишний розлив перс на підвіконні, й Коли рибалка став відчувати, що зараз він розіллється перед нею в озерце, що йому вже зовсім байдужі практичні резони, що живе він раз, сказав йому чорт, а гроші все одно розвіються, як дим. А тут, сказав чорт, ти нап’єшся. І не те інтересно, мовив мін, що ти завоюєш якусь жіночку, аби потім про те солодко згадувати, а те інтересно, що навісиш здоровенного гусячого носа тещі з її стежами, підгляданнями - за це варто заплатити не тільки п’ятсот, а й тисячу рубликів. І це був, здається, останній аргумент, який переконливо Колю-рибалку подолав.

- А бляха в тебе є, щоб покрить?

- В тебе нема? - спитала безтурботно Юлька, вона вже знала, що він погодився.

- Матеріал твій, - сказав Коля.

- Толем покриєш, - мовила Зозулька - Я дістану.

Тоді Коля-рибалка трохи помнувся і почав дивитися кудись поверх її голови.

- Треба мені там кої об чом переговорить. Не знаю, чи буду свободний, - сказав він.

- Переговори, мені не горить, - сказала байдужно Юлька.

Коля-рибалка недаремно так сказав: він був тактик управний, оскільки працюватиме на очах не тільки Безназванного завулка, а й цілої вулиці, то на таку роботу мали дати і санкцію жінка, а передусім теща як його моральний сторож. Усе, що чиниться, має бути відкрите, щоб у жінок не виникло передчуття чого таємного, схованого, - вони на все це нюх мають бездоганний, таємним, отже, має бути тільки одне, а для цього треба вибрати найлогічніший час. Той час, що його бездоганно точно вибрала Юлька для Шурки Кукси, Колі-рибалці, звісно, не підходив і то з простої причини: він тоді мав лежати побіч своєї законної жінки і давати тій жінці якось раду, як дають раду в цей час своїм жінкам інші чоловіки околиці, - і все це при нервовому наслуханні тещі, бо коли б він того не робив і не возився б із жінкою, теща відразу б засікла, що тут щось не так, і почалися б вивіди, шпигування, а це вже діло небезпечне і до цього доводити не можна. Отож Коля-рибалка довго з Юлькою не розбалакував, а пішов до Вадима (це також треба було зробити на випадок потреби доказувати алібі), узяв у нього жилку чи поплавка, грузило чи черв’яків, а коли переходив двір Ластів’ячого Гнізда, відчув, що настромлений на вісім жіночих поглядів, ніби якийсь там святий (Коля-рибалка випадково бачив таку картинку, ну да, в тещі була релігійна книжка); отож він був як той святий (Себастіян, скажемо від себе), а всі вони конечно засікли його балачку з Юлькою і тепер умирали від цікавості все вияснити, адже в дворик та балачка не донеслася, дув вітер і слова відносив і осипав у сусідньому садку, де їх міг почути хіба що старий, шолудивий пес, що понуро сторожував майже порожні цього року яблуні й такі дрібниці, як балачка Колі-рибалки з Юлькою, були йому цілковито нецікаві.

- Це не про сіни для себе Юлька з тобою догуварувалась? - сміливо мекнула колишня хазяйка Юльчиної кімнати.

- О! - спинився Коля-рибалка здивовано. - Ви все знаєте, цьоць. Про сіни! Але не знаю, чи братися, з жінкою тра переговорить.

- Мало дає? - спитала жінка-коза.

- Малувато, - сказав Коля-рибалка. - Тепер таке времня, що все дорого.

- Да, врємня теперички тяжолоє, - мовила власниця бульдожка і сама схожа на бульдожка.

- Не знаю, не знаю, - сказав Коля-рибалка - Може, візьмуся за цю роботу, а скоріше ні. Рибку ловить мені інтересніше. І додому якогось хвоста принесу, й укалувать не тра.

- Да, теперички чоловіки ледачі, - сказала власниця бульдожка.

- Бо кому воно, цьоць, нада - жили надривать? - мовив Коля-рибалка й пішов геть; саме таке про себе враження, як про незацікавленого, він і хотів залишити. Потім він їм розкаже, що його до цієї роботи приневолили власна жінка і теща, і що може бути принадніше, коли власна жінка, а ще й теща, тобто власний сторож його моральності, штовхають тебе в обійми якоїсь Місячної Зозульки. Не був би він мужчиною, щоб таку нагоду втратив.

Отож Коля-рибалка спокійнісінько повернувся додому, тещі не було, хлопця їхнього також, жінка - сама. Він трошки з нею погрався, хоч вона не була схильна до любовних ігор і на його приставання відбивалася й огризалась, хоч не пальми активно. Наразі прийшла й теща. Трохи попорався біля рибальського причандалля, здобувши кілька словесних колючок від жіноцтва на цю тему, і аж тоді ніби згадав те, чого не забував, але так подія мала виглядати малозначущіше.

- Забув сказать, - мовив він. - Оце заходив я до Вадима, то там нова якась у Ластів’ячому Гнізді… Хоче сінці пристроювать. Звідкісь знає, що я це вмію.

- Це я їй сказала, - мовила теща.

«Чудово, - подумав він. - Один-нуль в мою користь».

- Просить, щоб я їй ті сінці поставив. То я їй нічо не сказав, думаю, дома пораджуся. Щось мені не дуже охота одпуск собі переривать, лучче я на човничку посиджу…

Вони обоє витягли в його бік обличчя й заблищали очима. «Рибка клюнула» - подумав по-рибальському Коля й солодко за курив сигаретку.

- А скільки дасть? - спитала Любка.

- В тому то й річ, що дурничку. П’ятсот.

- А ти поторгуйся, - жадібно сказала теща.

- Каже, нема в неї більше.

- То кугутка, - сказала пристрасно теща. - А кугути гроші мають.

- Я її грошей не лічив, - мовив Коля-рибалка. - І не дуже мені хочеться в одпуск укалувать, досить, що на роботі укалую. Коли хочете знать, мама, я тоже кугут.

Теща дещо знітилася.

- Ти вже не кугут, - сказала вона. - Ти вже давно в городі живеш. А кугути - це ті, шо тільки-но з села перебрались… По-моєму, та за ту роботу візьмись… Там таке воно шкарапетне, таке почварне, - сказала до своєї дочки. - І такі в город лізуть. На шо вона надіється. Аж смердить од неї кугутством.

Те, що вона так відзивалася про Юльку, було добре, хоч трохи дрочило самолюбство Колі-рибалки; не така вже, як на нього, та Юлька була почварна.

«Отже, два-нуль?» - спитав він себе.

- По-моєму тоже, - приклала останню печатку до санкції Любка, - замість ото байдики бити на тій річці, якусь копійку додому принесеш. Хай тобі хоч харчі дає…

Це вже Колю-рибалку розсердило: Любка бувала часом егоїстично-уїдлива.

- Я шо, дому свого не маю! - гаркнув він.

- Чого не маєш, маєш, - сказала улесливо теща. - Та й вона, по-моєму, на роботу ходить. Це вона хату на тебе покидатиме?

Питання увіч було із вивідчих, тож Коля-рибалка збув його найбайдужіше:

- Я ж вам сказав, що з нею нічого ще не догуварувався. Отак тільки поговорили. Мені не дуже хочеться й укалувать.

- Нічого, трохи й повкалуєш, - сказала байдужно Любка. - Трохи живота скинеш, бо на тому човні з неробства ще більше салом обростеш.

Шпилька, кинута Любкою, була колюча в Колі останнім часом і справді почало витинатися черево, в той час як жінка його залишалася худа й гінка, вона любила з того черевця покпити, бо худий товстого чомусь не любить, а ще добре бачила, що це його допікає.

«Що ж, - подумав він милостиво. - Хай буде три-один. Але посмійся, посмійся!..»


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка