Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка4/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

14

Йонта вагався, чи купувати йому кухонного комбайна. Валька не підтримала його сумнівів, висловившись трохи категорично: «На чорта він мені здався!», але ця категоричність не переконала Йонту. Бо він кілька годин простояв біля того комбайна (у той день, коли купував пральну машину), дивлячись на нього зі змішаним почуттям страху й зухвалості. Уявив на мент Вальку-кухонний комбайн і йому радісно теленькнуло в грудях: велика Вальчина постава поруч цих блискучих цяцьок (у душі він згоджувався, що все-таки то цяцьки) виглядала, як на рекламі: Валька всміхалася до нього фотографічною усмішкою, і очі її були щасливі. Йонта приплющився од задоволення: ревізор тресту їдалень Валька і Валька-кухонний комбайн. Валька перемелює м’ясо на електричній м’ясорубці (вони вже з сили вибилися біля тої, дідівської), - це так само, подумав Йонта, як возити у місто воду бочками замість водогону. Валька з рекламною усмішкою сидить на ослінці (як личить їй сидіти на ослінці!), а електрична м’ясорубка меле й меле, ковтає рожеві шматки м’яса і витискає пречудовий фарш; меле жилки і кістки, жилки і кістки теж стають чудовим фаршем і то не шкодить навіть Вовиним зубам Поруч ріже хліб інша машина (ми просимо вибачення в читача, який віднайде в Йонтиних мареннях технічні неточності), ще поруч шаткується капуста і збивається картопляне пюре або крем до торту. Домашній торт, зготований ревізором тресту їдалень з продуктів того самого тресту їдалень - це було як казка, як голубі крильця метелика в сонячний день - заради цього варто було переконати Вальку, що оте її «на чорта він мені здався» було чимось таким, ну… як це б сказати, як мушка в оці. Щоб вийняти її, треба підняти пальцями повіку й потрусити. Мушка пропаде, і світ знову стане ясний та чистий. Валька, звичайно, потрусила повіку, бо того хотів Йонта, а раз Йонта побачив в її оці мушку - читач, навіть недовірливий, може зрозуміти цю думку. Одне тільки в комбайні було непотрібне: кавоварка. Вже пізніше Йонта добряче розпитався, він зрозумів: продати її окремо від комбайна йому не вдасться, а кава в його домі - це щось таке, як зорі в небі. Він міг ще випити склянку білої кави, приготовану добросовісним ревізором тресту їдалень, але щоб йому капала в чашку якась гірка гуща - це вже занадто!

- А може, ми, Валь, - сказав про цю кавоварку Йонта, мудро примружуючись, - тоже станем антілігентами?

Валька зареготалась, а Йонта придбав у дім (не без роздумів та мук сумління) річ не таку вже в домі конче необхідну.

Йонта завжди знав, що робить, бо йому треба було відчувати торжество життя. Крім того, ми попросимо читача не забувати й сцени, з якої почалася ця оповідь - вибору, який Йонта зробив, оцінюючи сестер Демиденків. Бо коліна Вальчиної сестри таки справили на Йонту враження, і він виношував добру думку, яку ще не місце тут зголошувати, але яка пов’язана і з Марією. Відтак купівля комбайна - теж у певний спосіб пов’язана з Марією - мала стати втіхою за оті втрачені коліна. Врешті, то була втрата неминуча, бо зараз він уже й не розумів доладу, чого так довго вибирав. Він забув і про зміни, які сталися з Валькою; здавалося, Валька ніколи інакшою й не була, що вона й уродилася така, якою стала отепер, - йому навіть не подобалися її фотокартки з допухового періоду. Але пух летів і зараз, Йонта навіть подумав про безгосподарність керівників, які могли б навчитися переробляти цей пух для діла, але ця думка займала Йонту мало. Його займав більше комбайн, який мав виказисто блищати, як блищить і пральна машина. Ми ведемо до того, що, упоравшись із кріслом та пуфиком, які привіз на околицю безнадійний п’яниця-візник, Йонта знову готувався порушити спокій таксистихи, бо найняв таксі й примчав на околицю з не меншою статечністю, ніж при купівлі ящика, котрий виточує голубі видива. Таксистиха зойкнула, вона побігла, забувши про свою вагу, зі сходів, вона була, як пташка, яка от-от має злетіти в повітря, обличчя в неї зробилося червоне і схвильоване, тиск піднявся: 180 на 110, з очей бризкнули сльози, хоч рот безнастанно всміхався. Але таксі було немилосердне, як лічильник; таксистиха зупинилась у хвіртці, обличчя її пригасало, як гасне ввечері західне небо, тиск упав: 150 на 90, барва з обличчя зникла, усмішка ще висіла в повітрі, відділена від цілого її обличчя, руки спазматично стискали штахетину, а таксі в цей час зупинилося біля Йонтиного подвір’я, і Йонта вистрибнув, тримаючи під пахвою Вову, на вулицю. Потім він ніс якийсь ящик; все відбувалось, як завжди: летів пух, білий, наче печаль таксистихи, ганяли одне за одним двоє безпечних кошенят, у прочілі своїх дверей з’явився Козак, дивлячись на все це чорним поглядом; десь кликала Олєжика дочка Трасицької, і таксистиха зненавиділа Йонту, як може ненавидіти самотня печальна жінка, котра ще не втратила надій.

15

Марія поверталася зі своїм Смердом додому. Вони мовчали. Смерд кліпав синіми, добрими очима і вряди-годи шмигав носом, як дитина, котра довго не могла припинити плачу. Марія йшла трохи позаду, наче ескортуючи його: після тих верболозних пристрастей вона стомилася й заспокоїлась. Їй навіть хотілося добратися до постелі (позаду лишався нелегкий робочий день, гуркіт і дзенькіт, крики «віра» й «майна») і заснути, забувши про все на світі. Але перед нею ступав її Смерд, трохи заточувався і шмигав носом, і твердість не покидала її душі. Вона побачила ще здалеку лавочку (пух продовжував летіти), а на ній, як дві кам’яні статуї, - Ціпуна й Ціпу. Вони сиділи, вдивляючись кудись у далину, кудись у західне небо, туди, де крайобрій і червоні, засипані пухом хмари. Але Марія не хотіла одурюватися цим спокоєм так само, як і вечором, вона взяла свого Смерда під руку і притислась до нього плечем. Смерд повернув до неї здивоване обличчя, а вона всміхнулася до нього з такою ніжністю, що Смердове обличчя стало по-дитячому щасливе. Марія зробила щасливе обличчя й собі - то було, як ніколи вчасно, бо звідти, від лавки світили до них два повні, як місяць, і спокійні, як місяць, обличчя, вони пронесли повз ці обличчя своє щастя, і це щастя так і залишилося тут, на дорозі, серед пуху, перед двома місяцями, які аж закостеніли на лавочці. Потім Марія відсторонилася від Смерда, хоч і тримала його під руку, обличчя її знову посуворішало, а Смерд, який і досі переживав своє щастя, здивувався. Однак Марія не дала йому спам’ятатися: назустріч їм ішла, гукаючи Олєжика, дочка Трасицької - з Маріїного обличчя хлюпнуло таким щастям (Смердове й не переставало бути щасливе), що дочка Трасицької забула й привітатися, так і не догукавши до кінця солодкого імені свого сина. Марія теж забула привітатися, заполонена своїм щастям, а Смерд і не збирався того робити, тож вони проминули одне одне, як незнайомі. Дочка Трасицької одразу подалася до каменя, на якому сиділа ряба Надька, а Марія знову здивувала свого Смерда, зиркнувши на нього вовком.

Так вони і йшли. Смерд весь час дивуючись, але й не тратячи свого щастя, а Марія борсаючись у щасті й нещасті, доки не підійшли майже впритул до Йонтиного, колись її власного, порогу. Марія знову спалахнула щастям, цього разу якимсь незрозумілим, аж прекрасним, у Смерда від того ледве не розірвалося серце, бо він ніколи не сподівався такого від своєї жінки, у нього закрутилася голова і захотілося… того! Але він зрозумів: вулиця, рух, люди, пух, вони підходять до Йонтиного порогу, потутукують горлиці, вже чекає їх із бабою Сашко, іде по рибу з сіточками Олексій, хміль ще не покинув його голови, але щастя його жило і в тому хмелі, більше того, росло, як тропічні квіти, обплутувало й забирало в полон. Вони дійшли до Йонтиного порогу, Марія пломеніла від щастя, бо на порозі таки стояв Йонта, стояв і Вова й визирала з-за їхніх спин Валька.

- Здоров! - кивнула Марія Вальці і притислась до щасливого Смерда, обдарувавши його такою усмішкою, що Смерд почав думати, чи не завести їм другої дитини.

Йонта курив «Біломорканал», Вова ясував губами, і вони щасливо б розминулися, коли б не потаємна Йонтина думка, про яку ми вже згадували. Тож він виплюнув допалений наполовину «Біломорканал» і сказав:

- Ти чо’ не заходиш, Марусь? Заходьте з Юрою.

Вова подивився на них з усією поважністю, на яку спромігся, а Валька велично кивнула:

- Заходьте, чого там!

Оскільки Марія не знала таємної Йонтиної думки, вона схвилювалася. Це була її перемога. Не вона напрошується, а вони. Ну, чого ж, вона зайде. У неділю, певна річ: робота, сім’я, клопотів не оберешся. Де працює Смерд? Влаштовується на «Електровимірник». Ага, стара робота невигідна. Зарплата абияка, а тут у півтора раза случаїться. В них усе добре. В них усе дуже добре. Чудесно! Звичайна річ, як же інакше! А у вас?

Таке зайве й смішне запитання. Мабуть, і недовірливий читач засміявся б у цьому місці. Бо що питати, коли перед тобою такі чудові обличчя: Йонта, Вова і Валька? Що питати, коли все тут, як божий день? Тут хіба поблажливо всміхнешся, тож Йонта, Валька і Вова поблажливо всміхнулися.



16

Ми не будемо утяжувати читача повним описом розмови рябої Надьки з дочкою, бо це, певне, зайняло б забагато місця. Крім того, зопалу виказуються такі подробиці людського життя, які, здебільшого, не потрапляють на сторінки писань, догоджуючи вічній соромливості роду людського. Скажемо тільки, що спершу, як пригадує читач, плакала ряба Надька Галька, можливо б, заплакала й собі, і вони знайшли б ту злагоду, якою відзначаються стосунки матерів та дочок, але Галька була надто збуджена тим бігом через околицю, у ній горів вогонь, який запалює тих, хто остерігається чи ховається, тож вона, замість заплакати, нагородила матір колекцією досить виборних слів, од яких ряба Надька миттю перестала плакати, і сльози в неї висохли, наче були зі спирту чи етеру. Вона сказала у відповідь щось таке, так виразно й однозначно, що заплакала вже Галька. Лєна підтримала свою маму, і вони заревли разом Але ряба Надька не могла спинитися, то вже було її ґанджем; почавши, ніколи не могла спинитись, аж доки не виходило їй із грудей повітря і доки не забивало подиха. А що того повітря було в грудях немало, ряба Надька була показної статури (в ній уміщувалося повітря вдесятеро більше, ніж у юнаків, котрих примушують видувати на призивних пунктах зелені циліндри), то вона спинилася не швидко. Галька плакала, а Лєна втомилася й заснула. Окрім того, Галька згадала про свої обов’язки матері і всунула в її сонного ротика персо, на якому ще лишалися сліди від поцілунків таємничого верболозного зальотника. Сама вона плакала й чекала, коли мати передихне, чекала, може, надто довго, бо ніч уже стояла глупа; Лєна уже спала (ще й досі в пелені) і спала заспокоєно - вдома! Галька дивилася на матір розпаленими вогниками, а коли вислаблена і знеможена Надька спинилася, щоб наповнити повітрям легені, Галька почала говорити й собі і то з таким запалом і так гаряче, що ряба Надька заплакала вдруге. Лєна тим часом прокинулась, і Галька, не спиняючись ні на хвилю, всунула їй у рота темну пипку, а ряба Надька, котра сподівалася, що це примусить Гальку замовкнути, була одурена й мусила плакати далі (Галька мала груди не менш розлогі, як і в її мами). Це тривало доти, доки одна і друга не виконали обов’язкової програми, крім того, від хвилювання їхнє дихання почастішало, і вони почали сипати одна в одну вже короткими чергами, в той час як Лєна солодко спала в пелені й гадки не маючи, що вчинила такий шарварок. Врешті-решт (було вже аж зовсім пізно, десь під ранок) і мати, й дочка збагнули, що пристрасті все одно нічого не допоможуть, і зморена ряба Надька замовкла. Замовкла і Галька, і їх покрила така тиша, що обоє відчули, як втомлено ниють їхні тіла. Змора закутувала їхні мозки, і вони, може б, і позасинали на своїх стільцях, коли б не Лєна. Вона прокинулася й зажадала молока, а ряба Надька придивилася до внуки уважніше.

- Славненька, правда? - спитала Галька, всовуючи в рота Лєні пипку, і ряба Надька втомлено звелася.

- Я вже тут приготувала одежок, - і почала ритись у шафі, ущерть заповненій шматтям.

Галька позіхнула й щільніше пригорнула до себе дитину.

- Славненька ти моя!

- Назви її Лєною, - сказала від шафи ряба Надька.

- Я вже назвала, - сказала Галька, дивлячись на Лєну розчуленим поглядом

- Хто її батько? - спитала ряба Надька, і Галька не задумуючись назвала свого верболозного залицяльника.

Ряба Надька задумалась: ім’я було безнадійне, як глупа темрява, і тут одурюватися не випадало.

- А мені він і не треба, - мирно сказала Галька, вкладаючи Лєну в ліжко.

- Ніхто тебе з ним не бачив? - ряба Надька покинула вибирати одежки і стояла серед хати зосереджена й спокійна.

Тоді Галька розказала про дочку Трасицької і про верболозного залицяльника, який шмигнув у кущі, наче кіт.

- То така вирва! - сказала ряба Надька про дочку Трасицької, і Галька згодилась.

- А ти взнай! - коротко порадила вона.

- Та доведеться, от тільки…

- Чхати мені на них! - сказала Галька.

- Чхати, не чхати, а язики розпустять.

- Чхати мені на них! - сказала вдруге Галька.

- Зате мені не чхати! - звищила голос ряба Надька. - Щось тут треба придумати.

Галька хотіла втретє сказати про «чхання», але зрозуміла материну рацію. Вона зітхнула й позіхнула

- Пізно вже, лягай спати.

- Треба щось придумати, - сказала Галька, і ряба Надька подивилася на дочку з любов’ю.

- Чхати нам на них! - сказала ряба Надька, і вони обоє заспокоїлись.

На дворі вже світало, і вони так потомилися, наче цілий день підкидали в жерло ненаситної молотарки снопи.

17

Йонтин поріг дивився на вулицю. Але хата, яку він посів, мала ще одну особливість, про яку не можна промовчати. Стежка огинала хату, бігла через город (цього року Валька здала його сусідам, наче передчувала події пухового періоду, лишила тільки грядки), по городі було висаджено якимось гарячим аматором озеленення міст цілий виводок нині аж білих од пуху тополь; потім стежка натрапляла на затишну лавочку під однією з тополь, на якій любили посидіти і жителі околиці, й заблуклі закохані, де їх удосталь обсипало тополиним пухом і де вирішувалися важливі, на все життя, справи: укладалися угоди, або ж розливалися сльози. Можливо, через це повз лавку текла річка, хоч наша гіпотеза (річка виникла з тих сліз) може й обурити недовірливого читача. Річка звалася Тетерів і починалася, радше, од великої греблі, з якої в правому кутку, якщо стати обличчям проти течії, виривається каламутно-зелений потік, котрий збиває унизу таку піну, що Йонта, не знаючи доладу місцевих див, гадав, що то позбивавсь у купки пух, який летить і зараз.

Але Йонту не цікавив нині пух, як і гіпотези походження річки; він сидів на лавочці, покурюючи «Біломорканал», дивився на розлоге водяне плесо, на кущі по той бік річки (моста для закоханих, якого будували щороку, вже не зводили - це потрібно зазначити, щоб зрозуміти, чому закохані покинули ті розкішні кущі й замінили їх не зовсім зручними верболозами) і на човни, в яких сиділи самі жителі околиці, оскільки водну станцію перенесли на новий пляж (у річці виявилося по пуп води); Йонта дивився з показним спокоєм, як мирно плавали ті, і ті, і ті: жінка, чоловік, одна чи дві дитини, часом якась стара чи старий (старий здебільшого їздив сам), і в Йонти від зворушення затремтів кінчик губи. В цей час підійшов Вова і вмостив на лавці свій чималий задок, а на стежці, що з’єднувала цю лавку з Йонтиним будинком, вже заколивалася поважна й спокійна Вальчина постать. Валька йшла, як велетенська качка, перевалюючись з боку на бік, - звичка бути живими вагами й перекидати з руки на руку клунки. Вона й тепер наче перекидала ті клунки, і Йонта всміхнувся їй назустріч.

- Диви, папа, - торкнув його Вова й показав на річку, на якій плавали човни, навантажені жителями околиці.

Йонта зрозумів Вову, а Вова від захоплення розкрив рота. В цей час надійшла і Валька Вона стала за їхніми спинами, поклавши пухкі руки на спинку лавки й дивилася також: чисте плесо води, кущі по той бік річки, човни, завантажені жителями околиці.

- Скільки стоїть? - спитала Валька.

- Вещ, шо нада! - сказав тим самим тоном Йонта, і вони якусь мить зорили, як мирно плавають по водяному плесі жителі околиці. Вова тим часом смикав і смикав Йонту.

- Чого тобі? - подивився на нього Йонта.

- Слиш, папа, - все ще смикав Вова. - Купи желєзного.

- Щоб не протікав, - додала поважно Валька, і Йонта виплюнув скурений до останньої крихітки тютюну «Біломорканал».



18

Все це діялося, як і купівля кухонного комбайна, без участі рябої Надьки, тобто без участі її труби. Причини до того були поважні, й читач мав змогу в тому переконатися. Через ті важливі й не зовсім приємні події читач матиме деякі втрати: так він ніколи не довідається, на які кошти прибудували собі Семенюки (Семенюк-молодший + дочка таксистихи) ще одну кімнату, а чергова сварка зі Семенюками відкладалася на невизначений час, який виходить з рамок цієї оповіді. Бо мозок рябої Надьки на кілька день перестав працювати для загального добра; треба було вирішити проблеми власні, її суспільна діяльність припинилася на два дні. Тепер вона чатувала на дочку Трасицької, яка, мов курка, котра вивела каченят, бігала вздовж берега і кликала Олєжика - Олєжик так само, як ті нерозумні каченята, пірнув у засипаний пухом світ, лазячи разом з котами і верболозними залицяльниками по тих-таки верболозах. Відстань від річки до каменя (той камінь годилося б писати з великої літери) була завелика, тому ряба Надька, в якої на два дні послабшала суспільна свідомість, рушила від каменя й повільно пішла до річки, захопивши помийне відро, щоб заодно набрати води й вимити вдома підлогу. Вона перехопила дочку Трасицької, коли та вже хотіла перейти до греблі й пірнути у верболози, а оскільки пух уже виморив її, забула про свого Олєжика, а помийне відро рябої Надьки почало випарюватися сонячним промінням, що було потрібно з дизенфекційних міркувань.

Таким чином дочка Трасицької пожалілася на Олєжика, і ряба Надька погодилася з мудрим її узагальненням «Тепер такі діти!»

- Он у мене вже доросла, - сказала ряба Надька, і ця тема так зацікавила дочку Трасицької, що вона аж озирнулася навсібіч.

На обличчя рябої Надьки наплив сум, такий безмежний, що в дочки Трасицької радісно тенькнуло серце. Тоді ряба Надька зітхнула й виголосила промову, яку вирішила повторити принаймні ще дев’яносто дев’ять разів. Вона проказала її, нітрохи не заникуючись і не збиваючись, а оскільки значення її немале (не кожну промову проголошують сто разів), ми зважуємося подати її від слова до слова, не вмішуючись у її стилістичну структуру.

- Хто б подумав, - сказала ряба Надька, - що впаде на мене такий сором? Господи, коли б мені хто сказав, що таке має случиться, я б йому очі заплювала. - «А заплювала б», - подумки згодилась у цьому місці дочка Трасицької. - В нашому роді споконвіку не було байстрюків, - дочка Трасицької при цьому всміхнулась (ясна річ, також подумки). - Я їй годила, я їй те, я їй се, а вона дивіться: отблагодарила! - ряба Надька при цьому витисла сльозину з правого ока; згодом, коли вона повторила це п’ятдесят два рази, довелося витискати сльозу і з лівого ока; дочка Трасицької при цьому притакнула, намагаючись дивитися на співрозмовницю якнайспівчутливіше. - Від теперішніх дітей благодарності не жди! Мало я била її, сучку, їй, бачте, - сорочку шовковую, кофточки, ліфчики моднєйшиї; їй, бачте, - Капрони, нейлони, рости розумна дєвочка, аж нє - вітер у голові! - «Пух», - подумала консервативно дочка Трасицької, засуджуючи методи виховання рябої Надьки. - Я кажу: Галя, все тобі дам, тільки будь порадошна, будь умна; що я вже старалася: хіба в молоці, бестія, не купалася: духи, адікалони, мазі й перемазі, помади усякі. Воно, самі знаєте, хочеться, щоб дєвочка була, як усі, а вона - в кущі! - «У верболози», - уточнила подумки дочка Трасицької. - Вижену заразу, вижену паскуду, хай іде до того, з ким волочилася! - ряба Надька в цьому місці заплакала, бо саме в цьому місці й дочка Трасицької, і всі дев’яносто дев’ять сусідів мали б її втішити, тобто сказати те, що вони й казали з долею лукавства, але й цілком доброзичливо: «Ну, що це ви, Надечко (видозміни: Надю, Надіє Опанасівно, сусідко, мадам), з ким воно не случаїться. Неприятность, що й казать, але ж своя кров!» - Отож-то, що своя кров, - схлипувала ряба Надька, - бо де їй подітися з малою. - «Що, донечка?» - запитували сусіди. - Славненька, очки, як тернятка, губки такі потішні, а апетит! Глянула на неї і серце розтопилося, - ряба Надька втирала сльози, даючи змогу дочці Трасицької і всім дев’яносто дев’ятьом сусідам уставити те речення, яке годилося сказати неодмінно: «Не беріть до серця. Не ви перша, не ви й остання. Тепер такі діти!» - Тепера такі діти, - згоджувалася ряба Надька і звела голову: очі в неї сухі й сині і в них горить сухий і синій вогонь.

Дочка Трасицької почувалася не зовсім добре. Попри все, їй доводилося співчувати рябій Надьці, а єдине місце, де вона могла вставити своє запитання (там, де ряба Надька обіцяла вигнати дочку до того, з ким волочилася вона легковажно пропустила, бувши розчулена пристрасністю й багатою мімікою рябої Надьки. Тож мусила гадати, як повернути розмову до того, що її цікавило, але ряба Надька приголомшила її таким різким переходом, що дочка Трасицької знову змушена була по-дурному роззявити рота, як це трапилося ще там, у верболозах. Тобто ряба Надька навпрямки спитала у дочки Трасицької про того, хто цікавив значною мірою і її.

- Не хоче признаваться, - сказала ряба Надька. - Секрети од матері строїть.

Тоді дочка Трасицької закліпала очима, по-дурному розтулила рота і їй перед очима шмигнув верболозний залицяльник, власне, його білі з розрізиками по боках труси, заросла голова й широкі плечі, вона зрозуміла, що довідатись щось про цього загадкового типа в рябої Надьки їй-таки не вдасться, що вона потерпіла тут поразку, і що ряба Надька повелася в цьому випадку з нею таки нахабно.

- Я, я, - замекала дочка Трасицької, але зустрілася з сухим і синім вогнем, що струмував з очей рябої Надьки і, переможена остаточно, схилила голову, як схиляють їх переможені перед переможцями. 



19


Отож ряба Надька ходила від двору до двору, дратуючи собак, які здебільшого, зустрічали її появу гаряче, хоч перед цим, змучені пухом, майже безживно лежали по своїх будах. Вони рвалися з ланцюгів і давилися в ошийниках, але собаки здатні до перебільшень, і ми не оцінюватимемо цього емоційного ефекту, що може викликати ремствування недовірливого читача. Не можна сказати, що те ходіння замість обслуговувати підзорну трубу й шліфувати вікопомного каменя (загадка для майбутніх археологів) було приємніше рябій Надьці: оті усмішечки, погано сховане презирство в очах, оте переглядання за її спиною (дехто небезпідставно свідчив, що третє око рябої Надьки зовсім не ідентичне з підзорною трубою, як це вважала дочка Трасицької), ота роблена чемність, роблене співчуття і знову-таки погано прихована радість, що лихо впало не на їхню голову. Коли б не впливала на рябу Надьку цивілізація, тобто, коли вона не була б навчена достатньо добрим звичаям, плюнула б у вічі вісімдесяти сімом з тієї маси, яку мусила відвідати, - це може достатньо висвітлити, як поставилися до горя рябої Надьки більшість із власників негостинних собак. Але ряба Надька знала й інше: не вони мають дивитися на неї переможно, а вона на них, бо за одним заходом затикала рота цілій вулиці, й це, зрештою їй удалося. Летів пух, було парко, всі дев’яносто дев’ять сусідів, яких відвідала ряба Надька, сподівалися дощу на свої поморщені городики, жевріла ще й маленька надія, що дощ таки приб’є й остогидливий пух; ряба Надька теж хотіла, щоб припинився цей пух, так само хотів того Йонта з Валькою та Вовою. Хотіла того й Марія, яка вже вдруге проробила маршрут Гадючник - Верболози зі своїм Смердом на плечах. Хотіла того й дочка Трасицької, яка аж охрипла кликати свого Олєжика, тільки одна таксистиха молила Бога, щоб пух летів і летів, бо коли він виніс так нагло з її обійстя таксиста, то може так само принести його назад. Таксистиха вже вибачила чоловікові його провину (правда, коли б сталося чудо і він повернувся, йому було б непереливки), вона навіть згоджувалася, щоб її чоловік трохи й потовк тої ненависної для неї гречки, але потовк, не рвучи делікатних ремінців, якими хотіла управляти неподільно. Однак ремінці було порвано, і таксистиха, вмостивши сідницю на стільця, пила печаль і виточувала сум. «Піду в сторожихи», - думала вона з тією приреченістю, від якої в неї завмирала і зіщулювалася печінка, а оскільки тої жертвенності не міг і не хотів уже бачити таксист, вона заплакала. Сльози її були великі, як помаранчі, що їх вона нестерпно любила, і які часом возив їй із Києва таксист (тепер уже ніколи не покуштує того райського плоду); її очі були, як озера перед грозою, коли по хвилях сердито гасає вітер; її ніс був, як гора, за яку спускається увечері сонце, сиплячи на світ сумовитим промінням. Вона зливалася зі склом, куди безперервно дивилася, начебто запаковано її в акваріум чи океанаріум, звідси її погляд тік на околицю; до неї, крізь білу заметіль пробиралась облущена й вибілена постать, схудла й печальна, - те, що називала вона Сторожихою, до неї бігли, мов безтілесні собаки, десятки таксі, за кермом котрих вгадувалось обличчя, що було в цьому світі одне. Всі оті таксисти на одне обличчя тримали перед собою (однією рукою, другою цупко трималися за кермо) лічильники, й ті лічильники (значно побільшені від звичайного) цокотіли, як годинники. Таксисти на одне обличчя їхали і їхали, дивлячись на неї риб’ячими, безбарвними очима, і вона ставала у цьому дні рибою, яку викинено на берег і яка хапає безтямно повітря. Таксисти сигналили, і це було як похоронний марш; летів пух, засипаючи і таксистів, і ті лічильники, а таксистиха чекала, коли добереться до неї та облущена й вибілена постать. Бо тут, перед цими обличчями й лічильниками, серед цього безнастанного сигналення - велична й чорна мелодія траурного маршу - таксистиха губила по краплині свій гонор: Сторожиха все наближалася й наближалася до неї.

Але вона до неї так і не наблизилася, бо хоч відстань між ними зменшувалася, треба було не один мільйон років, щоб подолати її. Адже на устах у таксистихи ще лежала погордлива всмішка, і вона, заплющивши очі й дослухаючись до траурного маршу, який все ще сигналили їй оті безтілесні таксі з таксистами на одне обличчя, вирішила остаточно й безповоротно: «Піду пиво продавати!»

Знала, що в ту пивницю, де продаватиме пиво, обов’язково завітає колись таксист - великий любитель пива, і тоді траурний марш заграє йому вона. В цьому таксистиха була переконана, так само, як був переконаний і Йонта, що завтра наступить такий самий день, як і сьогодні.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка