Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка38/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42

7

Марія Смердиха-молодша, в дівоцтві Демиденко, стояла біля хвіртки, хоч її чоловік уже давно зник у бур’янах, - чогось їй на мить смутно стало. В цей час повз неї ніби ненавмисно протягла пса куца Наталка; пес, побачивши Марію, до якої мав свої особливі собачі симпатії, ніби ненавмисне звернув до Смердишиного двору, потягши, звісна річ, за собою й куцу Наталку, бо та була мала, а пес великий, отож часто випадало, що не вона його вела, а він її, і ніколи з того вона не жалкувала, бо проголосила якось біля каменя: «Ніззя нікада опираться: шо має статься, станеться, а шо не має, то не станеться. Ото веде тебе, йди і ніззя тіки робить чорті-шо!» Отож куца Наталка звернула до двору Смердів, що миттю відзначила підзорна труба рябої Надьки, а за мить та вже стриміла біля каменя, ніби хотіла підслухати їхню балачку: її недоброзичливці казали, що та відьма чує за кілометр. Куца ж Наталка перебувала у тривалій сварці з рябою Надькою, через це особисто не була присутня при розмовах, які вела там роздразнена Смердиха-старша, що не завадило їй, певна річ, все, що там говорилося, відати по дрібочки.

- Здоров! - сказала Наталка, а пес зробив спробу обнюхати Марію крізь штахетини паркану, при цьому сильно матиляючи хвостом. - Бачила, що твій у хату вікном лазить.

- Треба ж цих паразитів якось учить, - трохи захолодно мовила Марія.

- Ну да, - сказала куца Наталка, - їм тільки дай волю - це таке стерво! А шо, правду кажуть, що ти з ним розійшлась.

- Хто каже?

- Ну хто? Свекруха твоя. Каже, що ти й двері забила двома цвяхами і шо все добро розділила і шо не годуєш уже його.

- Може, й правда, - сказала Марія, - а може, брехня. Стара до нас не заходить, то вона не може того знать.

- А ти і з нею посварена? - з інтересом спитала куца Наталка, аж подаючись до приятельки.

Марія промовчала. Увіч не мала настрою вступати в балачки.

- Думаєш, він справиться? - з сумнівом спитала куца Наталка, а її пес зробив спробу відчинити хвіртку лапою, щоб зайти до Марії, що йому, ясна річ, не вдалося, бо та хвіртку тримала.

- Горбатого могила справить, - сказала Смердиха-молодша.

- Да, трудно з цими паразітами. То це ви і в суд подаватимете на розвод?

- І це свекруха сказала? - неприязно зирнула Марія.

- Нє, цього не казала. Це я вже від себе питаю.

- Ми з ним полюбовно розійшлися.

- Полюбовно? - округлила очі куца Наталка. - Це значить, що у вас як ото сварка. Ну, конешно, паразітів тра учить.

- Ми з ним розійшлися назовсім, - трохи сердито відказала Марія.

- Да, інтересно, - мовила куца Наталка, вела вона розпит обережненько, бо увіч бачила непривітність товаришки. - По судах кому воно приятно тягаться. Тоже придумали: не хочеш разом жить, то тягни в суд.

- А я не хочу ні перед ким вивертати своєї білизни.

- І це правильно, - сказала Наталка - А шо, ти і з сестрою посварена?

- З чого ти взяла? - здивувалася й трохи вразилася Марія.

- Аз тою, що вона про тебе у мене розпитувала. Ну, про цей твій розвод… А чого мене? Могла б і до тебе прийти.

Ця новина Марію раптом схвилювала добре знала, що сестрі її біди - як маслом по серці, що вони з Йонтою залюбки перебиратимуть її кісточки, що, зрештою, може, сестра до неї й прийде, щоб розпитатись, а може, й не прийде, бо так повелося, що Валька з Йонтою ніколи в її двір і ногою не ступали, хоч не раз до себе їх запрошували - ніби підкреслювали, що вони між собою не рівня, що роблять їй милість, запрошуючи, - гнів уже клекотів у Марії, і вона хотіла відшити куцу Наталку - не до балачок їй було.

- Ну, я пішла, бо в мене нічо не зварено, - сказала й покинула Наталку з її вельми розчарованим псом, бо йому так і не вдалося сьогодні з насолодою обнюхати Смердихи-молодшої. Він аж заскавчав легенько, але міцна Наталчина рука повела його, куди не хотів, і він, опираючись і рвучись із ланцюга, рушив у подальші мандри, навіть не запримітивши, що ту розмочу біля хвіртки слухала, схована за рогом хати, Смердиха-старша, якій, однак, підслухи дали зовсім мало поживи, тож вона зайшла у невістчин дворик, щоб розпитати про сина, який потеліпався в бур’яни, зокрема, її страшенно цікавило, де взяв її син гроші, адже місцеві сороки вже встигли їй донести, що компанія в бур’янах уже п’є, прогнавши тільки Партизана, що марух із п’яницями нема і що «ставить» ніхто інший, як Смерд-молодший, а решта, навіть Торя, який виграв сьогодні у карти, п’ють надурнячка. Таке марнотратство синове тяжко вражало Смердиху-старшу; вона навіть подумала, чи не вкрав її синуля ті гроші в своєї жінки - оце й була причина, чому Смердиха-старша підслуховувала і чому так швидко забула про недавню з невіткою сварку - ось і стовбичила в невістчиному дворику, сподіваючись, що та з’явиться, в чому й не помилилась.

- Вийшла в мене сіль, - сказала свекруха, коли Марія ступила у двір. - Чи не позичила б? Неохота з-за одної солі до магазину пертися.

Марія блимнула на свекруху, але так уже в них повелося: коли першою заговорювала старша, то молодша цей знак миру безвідмовно приймала. Пішла й винесла старій скляничку солі, що й стало знаком їхнього миру.

- Не знаєш, чого Юрка поліз ото в бур’яни? - спитала солоденько.

- Мене це не інтерисує, - коротко відказала Марія.

- А не знаєш, що вони там п’ють? - тим-таки голоском спитала свекруха.

- Він весь час п’є, - мовила Марія. - Мені вже до нього діла нема.

- А не знаєш, що вони п’ють на його гроші?

- Ви звідки знаєте? - не втримала байдужого тону Марія.

- Ну, в нас на вулиці таке сховать трудно, - ухильно відказала свекруха.

- З марухами п’ють? - холодно спитала Марія.

- Нє, ті ще не приходили.

- Ну, то хай п’ють, мені яке до того діло.

- Воно то так, - сказала свекруха. - А де Юрка взяв гроші?

- Десь узяв, - буркнула невістка. - Може, у вас украв.

- У мене? - зчудувалася Смердиха-старша й засміялася, поводячи замотаною в хустку головою. - В мене не вкраде, бо в мене тих грошей нема. Де в бідного гроші? А може, він у тебе потяг?

- Ми з ним розділені, - сказала Марія.

- Ну, мені до твоїх грошей діла нема, - пропищала Смердиха. - Я тебе хотіла придупридить.

- Спасибочки, - мовила Марія. - Якось розберемося.

Смердиха-старша пішла до себе невдоволена. Одне те, що загадка залишалася загадкою, а друге: довелося йти на дочасне примирення з невісткою і все заради скіпки солі. По-третє, вона не мала з чим новеньким вийти до пащекух біля каменя - це найбільше її огірчувало. Зирнула на Смерда-старшого, той сидів на стільці і плів сіточку, водночас тужно позираючи на річкове плесо, - їй страх як захотілося зруйнувати спокій старого, а як це зробити, чудово знала: треба з ним заговорити про гроші. Через це вона крадьки підступила до старого й мовчки стала, тримаючи водночас на обличчі такий загадковий, тривожний і водночас таємничий, ще й урочистий вигляд, що він раз і другий кинув на неї роздратованим поглядом.

- Чого це стала тут, як стовп? - не витримав нарешті.

- Є чого, - багатозначно сказала Смердиха-старша. - Тіки тобі неінтересно, шо в нас у домі робиться.

- Нехай він завалиться твій дім.

- Твій, а не мій, - покірливо озвалася стара.

- Я вже тобі казав: немає в мене сили на вашу колотнечу.

- Ну да, - тоненько сказала Смердиха-старша. - А я нічо тобі й не кажу. Бо шо тобі до нашого дому, сімні і грошей наших, ну да!

- Яких грошей? - спохмурнів старий.

- А Юрка за шо п’є з тими гицелями в бур’янах? - кинула вона сухеньким перстом - Чи мо’, заробив?

- То, може, та кляча йому дала?

«Клячею» вони називали в своїх розмовах невістку.

- А ти й не знаєш, що вони не разом живуть? А ти й не знаєш, що вони забили двері, і Юрка лазить теперички у вікно? А ти не знаєш, що вони вже й вєщи розділили? Нічо ти цього не знаїш?

Смерд сидів, витріщивши очі: і справді нічого цього не знав. Серце в нього почало шалено гупати в грудях, а кров припливла до обличчя. Смердиха тимчасом цвіла від задоволення, бо й не сподівалася, що так легко зможе зруйнувати спокій старого.

- Що це ти там мелеш? - крикнув строго старий. - Що там брешеш?

- Млин меле, а я людина, - гордо сказала Смердиха - А бреше собака…

Старий спустив на коліна недов’язану сіточку.

- Що там таке? І не тягни!

- А я й не тягну, - спокійно сказала Смердиха. - Тіки-но і клячею балакала. Кажу: чи не поцупив у тебе грошенят? Нє, каже, все моє на місці. Тоді де взяв? У мене тоже не брав, бо в мене нема чого брать. То, може, в батечка поцупив?

- Немає і в мене чого брать! - ще більше налився кров’ю старий.

- Ну, тоді не інакше, як заробив, - єхидно мовила стара. - Отак, не ходячи на роботу.

Знала, що буде далі. Старий не витримає й подибцяє в комірчину, яку замикає на здоровенного замка, ще й із секретом, а ключа ховає на шиї. Ні, він спершу лапне себе за шию: ми є ключ? Старий і справді те зробив - ключ був. Зараз він жбурне сіточку на землю. Р-раз! Жбурнув. Зараз він підійметься й подибцяє в хату. Ну да, зірвався як ошпарений і подибцяв. (А вона все чудово знала про цього старого: знала, де він ховає свого капшука і що по кілька разів на день зачиняється в комірчині й перераховує гроші; знала, скільки тих грошей, бо старий дурний і свого ключа кілька разів губив; знала, що не у старого дістав гроші їхній непутящий синок, але перевірити зайвий раз не завадить, бо гроші, хоч і не її, але її - старий довго не потягне при своїх болячках, отож треба і їй ті гроші берегти. Смердиха навіть не побігла вслід за ним, щоб підглянути, - не потрібно це було, а сіла тут-таки, на чоловікового стільця і все у ній заспівало й заторжествувало, адже зруйнувала спокій старого, зруйнувала! Хай і він трошки попереживає, бо не тільки їй одній хвилюватися й мучитись. Коли вже колотитися, то всім, і хай це буде маленькою помстою за його бездушність.



8


Смерд-молодший покинув бур’яни тоді, коли перша темрява впала на землю; він ніби вигулькнув із ями, обдивився своїх компаньйонів, які щось варнякали один із одним, і здивувався, що між них спокійнісінько сидів Партизан і так само мерзько варнякав. Хотів обуритись і встати, або ж висварити Партизана, але язик його приклеївся до піднебіння. Йому здалося, що він, зрештою, й не людина, як не людьми були компаньйони: Партизан мав дві лисячі морди, Торя одну - котячу, Харя - свинячу з одним оком серед черепа, а Єва - кінську. «Оце то так! - подумав Юрко Смерд. - Шо це воно здєлалось?» Але він не мав сили розбиратися, що це з ними усіма «здєлалося», бо що він знав про секрети вибухлого атому і про те, як діє той на живий світ, тож став на всі чотири й пішов, власне, похилитався з кущів, бо йому здалося, що він теж не людина, а пес із двома, правда, головами, а пси мусять ходити на чотирьох. Компанія й не помітила його відходу, а Юрко сів на бетонну плитку і виставив лице, якщо у псів бувають лиця, до неба. І те небо його злякало: якесь страшне було, загрозливе, та й не диво, адже й досі там літала невидима й безвідчутна смерть, і хиталося те небо, а зорі на ньому були, наче яблука, притому кожна з хвостиком А ще страшніший був місяць, який розростався в його зорі, а потім малів, ніби це було живе тіло, яке дихало: при вдиху збільшувалось, а при видиху зменшувалося. Роздутий живіт місяця було стягнуто солдатським ременем із морським якорем, а трохи вище паска розплющилося трикутне око, й те око незмигно дивилося на Смерда, чи, власне, на те, що від нього залишилося чи мало залишитись: на подобу у песій шкурі. І Смердові-молодшому стало так смутно, як ніколи, йому почало свербіти все тіло, як завжди, коли відчував тугу, а ще це трикутне око із неба не давало йому спокою, і він відклеїв прилиплого до піднебіння язика, і це йому вдалось. У цей час із верболозів ляснули співом солов’ї, і це ще більше додало йому туги, цього разу, здається, любовної, і він подумав: а що, коли піти зустріти з роботи Марію, як це робив раніше, коли не бував надто п’яний. А що, коли б упасти їй у ноги й покаятись, і висповідатися, й пообіцяти все, що вона захоче, і потім спробувати те здійснити. Однак відразу ж злякався цієї думки, бо що подумала б про нього жінка, побачивши у подобі пса. Через це відкинувся од шляхетних поривань, став на чотири й подибцяв далі, муркаючи пісню про попа й собаку і то через те, що пісню цю можна було співати без кінця. Але з його рота виривався не спів, а гарчання, і це гарчання до смерті перелякало пса куцої Наталки, яка вибралась, як завжди, на вечірню прогулянку, а перш за все тому, що хотіла і перевірити, чи й досі п’є в компанії п’яниць Смерд-молодший. Але пес куцої Наталки раптом заскавулів, забив хвоста між нош і так рвонув ланцюга й припнуту до нього куцу Наталку, що бідна жінка змушена була побігти туди, куди він її тяг; вона опиралася, хотіла стримати пса, але той рвався і рвався, зрештою, вирвав їй ланцюга з рук і, все ще скавулячи, помчав у ніч, а куца Наталка покотилася по росяній траві, а коли підхопилася на ноги, то тільки й почула, що дзвін ланцюга, який, ударяючись об землю, все тихшав і тихшав. Через це вона марновірно подумала, що тут, напевне, діє нечиста сила, а може, там десь у бур’янах засів із котроюсь дівкою, можливо, Людкою, Рудько, - адже це була друга тема цього неспокійного тижня, і виникла вона через те, що Людка перестала виходити до каменя, дивно одмолоділа й проходила по вулиці з таким задоволено-щасливим виглядом, аж вуличні пащекухи з цікавості ледве не повмирали. Через це куца Наталка забула про свого утеклого пса й рушила в бур’яни, але й сама почула гарчання, хоч це було й не гарчання, а співав про попа й собаку Смерд-молодший. Але де було куцій Наталці знати, що за метаморфоза сталася сьогоднішньої ночі з Юрком та з компанією п’яниць, та й такого слова «метаморфоза» вона не знала; тож подумала, що в бур’яни забився скажений чужий пес, бо чого б то так дико перелякався її собака власний? Позадкувала, позадкувала, хоч із собаками вміла ладити, але скажений пес - це скажений, тож навіщо їй зайві ускладнення? З іншого боку, подумала, що скаженого пса міг удавати із себе Рудько, ну, хоч би для того, щоб відлякувати підглядальників за його зальотами, а може, він так гарчить, коли любиться зі старими дівчатами, але від таких думок страху в неї не зменшилось, і вона почесала через бур’яни з таким стрімом, як мчав був передоцім її улюбленець. Де їй було, бідолашці, знати, що це мирно простував собі на чотирьох додому Смерд-молодший, і що мирнесенько наспівував безконечну пісеньку, і що його гризла туга через те, що псом людина може стати, тільки цілком опустившись, а він, здається, до цього дійшов. І тут Смерд раптом урвав свою пісню і, хоч який був п’яний, зтверезів і насторожився: по стежці на межі між бур’янами й городами йшли, прогулюючись, Йонта з Валькою. Йонта з Валькою про щось тривожно перемовлялись, а Смерд-молодший відчув, що він із пса перетворюється у вовка, що в нього на лапах насталюються пазурі, що він ошкірює рота, повного білих міцних зубів, хоч зуби в нього були не білі й усі подірявлені каріозом, і що йому нестерпно хочеться стрибнути з бур’янів на цю щасливу й добродушну, як йому здалося, пару, на цих ситих, задоволених і заможних, ніби це була їхня вина, що він лазить псом по бур’янах. Але він був надто п’яний, щоб учинити такий подвиг, хоч і нагода до цього з’явилася: Йонта з Валькою зупинилися, тож лежав черевом на груді сміття й тільки ошкірювався безсило, як старий вовк, і це було так дивно, а ще дивніше було, що Йонта з Валькою розмовляли таки стривожно.

- Ти думаєш і Вову поженуть у той Чорнобиль? - спитав Йонта. - Він же тільки на першому курсі училища.

- Все може буть, - сказала Валька. - Поживемо, побачимо.

- Ну, не такі ж вони нелюди, щоб дітей у те пекло гнать?

- Не своїх же пошлють, а чужих, - відказала Валька. - Давай про це не говорить, серце розривається.

Вони замовкли, чути було їхнє дихання.

- Ти слишала, Валь! - сказав Йонта. - Кажуть, твій дівер з Марусьою горшки побив, це правда?

- Він дурний, а вона ще дурніша, - самовпевнено сказала Валька.

- Да, оні в жизні дурачки, - поважно сказав Йонта, і Смерд-молодший тихо заплакав у кущ лободи, в який упирався обличчям безсилий був і немічний, а може, й справді «дурачок». Рука його стисла шматок бетону, але жбурнути його не мав сили, отож тільки й міг, що помахати, як кінь, головою, а коли його родичі сховались у темряві, знову звівся на чотири і ще повільніше пішов на блідий вогник власної хати: до неї не було далеко, але він тужливо виміряв поглядом ту відстань і навіть сумніватися почав, що той простір таки зможе перейти. Отож, щоб поправити собі настрій, Смерд-молодший замуркав ту ж таки пісню про попа й собаку, але швидко обірвав її - гірко йому стало.

А у верболозах плакали солов’ї, і він уже не запалювався від них любовною тугою, а сів на траві, майже мокрий од роси і знову подивився на оте страшне небо, по якому летіла безвинна й безвідчутна смерть, і на роздутого ще більше місяця, а найбільше в те трикутне всевидюще око, яке продовжувало незмигно дивитися на нього, на бур’яни і на цілий світ.

- Да, - пробурмотів він. - Паскудна штука вийшла… Не нада мені того, не нада…

І він тихесенько завив до того місяця і до всевидющого в ньому ока, і того виття не почув ніхто, хіба оте трикутне око, яке не переставало його жахати. Сльози котилися з майже і осліплих синіх і добрих Смердових очей, бо йому раптом здалося, що нічого вже в світі нема: ні його Марії, ні п’яниць у бур’янах, ні хати його, ні неба, ні смітника, ні солов’їв, ні Йонтн з Валькою, ні куцої Наталки із псом, а є тільки суха, безводна й дика пустеля, є тільки трикутне всевидяче око, і є його туга, якій ні кінця, ні краю, а ця його туга і є криком волаючого у пустелі.



Оповідка п’ятнадцята

Місяцева зозулька із ластів’ячого гнізда 
1

Юлька була мала, може, лише на п’ядь вища куцої Наталки, із низькопосадженими клубами над карачкуватими ногами, з несподівано великими, аж випирали вони з одежі, грудьми, а ще до того і з геометрично круглим, пласким, як місяць, обличчям, на якому, ніби закадзюбинка, був маленький (пипочкою) ніс. Сірі вуста майже не виділялися на обличчі, а очка були так само круглі, здивовані, сірі з кущиками брів; голова з ріденьким волоссячком також сірої барви, стягнутим ззаду гумкою. З’явилася вона з одного із сіл неподалік Житомира, прописку здобула, влаштувавшись на якомусь шкідливому заводі; пожила трохи в гуртожитку, а тоді придбала собі на околиці кімнатку, таку маленьку, що в ній уміщувалося тільки ліжко, маленький столик та один стілець. Кімнатка, однак, мала аж два вікна, але без окремого виходу; хазяйка, в якої Юлька купила кімнатку, поки що дозволяла їй ходити через кімнату свою (коли це говорила, то якось так примружила очі, що й сліпий би побачив - це недовго триватиме); Юлька ж була недурна, принаймні втямила, що колишній господині кімнати таки недовго захочеться терпіти таку незручність, але вони були в однаковому становищі: хазяйка хотіла продати, а Юлька купити, отже, справу було залагоджено, Юлька стала власницею кімнатки, а містилася та в будинкові на косогорі, і всього подібних комірчин було в ньому дев’ять, отже, на даху стояло поки що вісім антен, а до кожної кімнатки було прибудовано по незугарному, часом зі сходинками, ґаночку, а всі вони були наліплені на будинка, ніби ластів’ячі гнізда.

- Розживетеся й проб’єте собі хід через вікно, - сказала доброзичливо колишня господиня Юльчиної кімнатки і знову змружила очі - це був майже ультиматум, але й на це Юлька мовчки згодилася, бо чудово знала: їй самою купівлею не обійтися, коли вона хоче жити у своїй хаті, а не в бридкому гуртожитку, тож їй доведеться біля цієї хати повозитися й потратитись, а це була немала проблема, бо Юлька витратила на хату всі гроші, а із зарплатні, що їх діставала на шкідливому заводі, навряд чи що відкладеш.

Ось чому у вільний час вона відчиняла вікно, присовувала до нього стільця (до речі, стільця, столика і ліжко вона купила и хазяйки разом із кімнаткою), сідала, клала пишні перса, аж випалювалися вони із блузки, на підвіконня й засинала, чи завмирала, чи то зирила на прирічкові краєвиди із верболозами або й на вулицю, шматок якої потрапляв їй у визір, а може, ні на що і ні на кого не дивлячись, - лице її при цьому ставало байдуже, ніби то місяць посірів та й сів на підвіконня відпочити; була Юлька така непорушно-відсторонена, що всяк із чоловіків, котрий проходив мимо, неодмінно повертав у її бік фізію; одні тільки окидали її поглядом, інші шкірили зуби, але піхто не зупинявся й не пробував до неї заговорити, хоч кожен аж поглядом їв оті розвалені на підвіконні перса. Юлька ж на ці розглядини не реагувала ніяк, навіть не дивилася на тих, котрі ото проходять і пасуть очима її єдину, справді достойну принаду; вона в ці хвилини взагалі ніби нікого не бачила, а зворухнутися то й не мала потреби, хоч, може, це так тільки здавалося, бо хто його вгадає, що думає собі жінка і що вона там бачить, а чи й не бачить?

Так тривало день у день і до неї почали вже звикати, як звикають до дерева, що спокійно собі росте, або куща, що спокійно собі цвіте, аж завело в завулочок, де стояв той дім, - Ластів’яче Гніздо, Шурку Куксу, який того дня був печальний, бо саме покинув чергову почварку, з якою крутив любов, а нової ще не знайшов; мав до почварок Шурка Кукса особливий інтерес. Коли ж у нього таке траплялося, ставав розтривожений і збентежений, тоді йому, бідасі, не сиділося на місці, отож він блукав, мов сновида, а в грудях у нього немилосердно товклося серце і грало якусь вельми невиразну мелодію, ніби хтось надимав міха; відтак Шурка й сам надимався, випухкуючи і повітря і густо червоніючи на виду, - був видимо хворий, і хвороба ця - увіч любасна. Губи його при цьому мнули цигарку, а дим ковтав, як воду, а випускав і ротом, і носом, і дим той (здавалося, що він більше його видихав, як вдихав) обволікав Шурчине обличчя габою, щіпав очі, тож очі натурально воложились. І ось він, бідаха, крізь дим, сльози, габу любасного туману, який його оповивав, крізь любасний одур, який і витворював отакі з ним фінти, побачив мимолітне видіння, маленьке чудо у вікні: блідого, сірого, заснулого місяця і розвалені біля того місяця сніжні кучугури (сьогодні Юлька була в білій блузці). Од того видіння Шурчине серце в порожніх грудях скакнуло під горло, кумельгнулося кілька разів, а тоді сціпилося, стислося в маленьку грудку й зупинилося, відповідно, зупинився й сам Шурка Кукса та й умер, розтуливши рота, з якого безвольно випала цигарка і лягла на висохлого куща трави біля його правого черевика, котрий, здається, ніколи не знав вакси. Із того куща почав витися тонкий синій димочок. І той почав окручувати Шурку, ніби сповиваючи його в кокона, бо на те він і вмер перед мимолітним видінням, чудом у вікні, щоб, фігурально кажучи, «ококонитись», а в наступні хвилини, може, перетворитись і в метелика Павине Око; відтак ударити крильми й полетіти на той білий вогонь, що роївся на підвіконні під сірим отим, заснулим місяцем.

- Драстє! - сказав Шурка Кукса, бо вже вийшов чи вилетів із кокона і мружив ліве своє павине око. - Це ви купили в тої Гідри хату?

Заснулий місяць розкрив круглі, здивовані оченята і облив Шурку Куксу сірим перламутром погляду, губи при цьому в місяця ледь-ледь скривились.

- Дивіться-оно, у вас-оно під ногами-оно земля-оно горить!

- Оно! - сказав Шурка Кукса й подивився собі під ноги. Висохлий кущ трави вже не тільки димився, а з нього й справді вибивалися маленькі язички полум’я.

- Це я од вас його запалив, - сказав Шурка Кукса. - Очарувався. Я такий, що можу хату запалить, када нада і када мені хто не то. Отак гляну й запалю.

- Да! - сказала незрушно Юлька. - Розкажеш своїй бабушці.

- Нє, правда! - мовив Шурка Кукса, підступаючи гоголем до паркана: гоголем - це значить бічком, а бічком тому, бо під парканом ріс буйний кущ кропиви. - Я такий, шо всьо можу.

- Може, й можеш, - сказала Юлька і знову завмерла.

Шурка ж Кукса пас очима її перса. Так пас, що йому в голові білі з чорним пасмуги заходили, і він, здається, й зовсім утратив тямку, а його любасна хвороба палахкотіла в ньому куди дужче, ніж той мізерний кущ під ногами.

- Слиш, як тебе звать? - спитав він, безсилий відклеїти погляда од тих розлитих на підвіконні принад.

- Мене звать Розірвать, фамілія Лопнуть, - сказала Юлькп і по-простецькому розреготалася. Шурці ж од того сміху стало млосно, бо він уже був, як та риба на гачку - гарячий, видно, характер мав. А може, й не так: річ у тому, що той сміх сколихнув білий розлив грудей, і вони, перса оті, затрусилися й затанцювали на підвіконні.

- Слиш, - сказав Шурка Кукса й роззирнувся, чи ніхто не бачить, - може, ти мене в гості присогласиш?

- Багато ти хочеш, - сказала незворушно Юлька й завмерла.

- Нє, я серйозно, - сказав Шурка.

Тоді відчув, що круглі здивовані очка знову полили на нього сірий перламутр, ніби холодну сіру воду, а може, висунули якісь невидні мацаки й обмацали його крижаними пальцями.

- Може, й приглашу, - сказала спокійно й розважно Юлька. - Коли ти мені замість цього вікна, - вона махнула рукою, - двері вставиш.

- Двері? - зчудувався Шурка Кукса, його цей Юльчин практичний інтерес шокував.

- А ти хочеш, шоб я тебе приглашала за красіві глаза? - спитала Юлька. - Вони в тебе й не красіві. Зроби мені з вікна двері, тоді й буде в нас разговор.

Він стояв, кажучи фігурально, ніби мішком прибитий: ще з жодною з жінок чи дівчат такої розмови не вів. Щоб отак зразу, отак прямо… хм..

- Я не мастєр уставляти двері, - сказав трохи ображено.

- То йди своєю дорогою, - незворушно сказала Юлька і знову непорушно завмерла.

Шурка почухмарив потилицю, озирнувся на куща трави, але той уже й не горів, той уже навіть не димів, трохи обвуглився та й усе.

- А двері в тебе є? - спитав він, трохи й вагаючись.

- Принесеш, - категорично сказала Юлька й облила його холодним перламутром.

Шурка знову зирнув на ті груди, якось вони вже й не так його хвилювали, на те кругле обличчя, сіре й ніби неживе, - сиділа собі й зирила на річкового краєвида, ніби й не було його тут, або він був щось не більше як кущ трави.

- Шутніха ти, - сказав він. - Придумала… Давай лучче просто, по-хорошому…

- За дурничку шукай дурних, - категорично сказала Юлька. - І не мішай мені оддихать.

Знову почухав потилицю, - ні, треба звідсіля забиратися! Малахольна вона, чи що? Це ж придумати тра - двері!

Хихикнув і порвався йти, але потрапив у кущ кропиви й попік руку. Юлька знову по-простацькому розреготалась, і від того вдруге сколихнувся отой принадний білий розлив - перса затрусилися й затанцювали підвіконням. Тоді Шурка Кукса відчув себе до решти задурманеним, тож поволікся завулочком геть; в нього, бідахи, перед очима мигало, бо чи ж міг забути отой принадний білий розлив? Ще подумав: а мо’, повернутися до своєї останньої любаски? Але любаска недвозначно вимагала в нього женитися на ній, а Шурка того не тільки не бажав, але й уявити себе не міг жонатим - для чого йому те, в біса, здалося! Отже, повертатися до останньої любаски годі було, інакше вона неодмінно його на собі оженить, а він не такої вже відпорної сили чоловік, аби гратися з вогнем.

Шурка Кукса дістав поволеньки цигарку, запалив, але якась гірка трапилася йому сигарета - цвіла чи що? Але все одно її палив, не викидати ж добра! И отой цвілий дим вповзав у нього, як вужака, наповнював його від ніг до голови, тож сам ставав цвілий, бо щось йому на душі мулило, щось його невдоволило. А ще він знав, що гачка із приманкою, кинутою тією місячною рибалкою з вікна, він таки проковтнув - оце той гачок і рве, розбирає йому нутрощі. Водночас щось йому в цій історії й не подобалося, бо звик здобувати жіноцтво без особливих затрат, а тут (хай тобі нечистий!) треба роздобувати ще й двері, прорубувати стіну, вставляти - і все це за непевну обіцянку: тоді, мовляв буде разговор. А що, коли він отак розпадеться, а вона йому - дулю з маком, або, ще гірше, почне ще чогось вимагати?

Шурка Кукса був робітник не вельми. Десятки разів улаштовувався на роботу, звідки його чи виганяли, чи сам ішов; оце й тепер він покинув роботу, а нової шукати не поспішав, сидів на материнім хлібі, а вдома й за холодну воду не брався.

Шурка зітхнув, замотав головою: цілий тобі клопіт. Через це йшов і світу білого не бачив, не побачив він і Людку, яка кудись швиденько чимчикувала вулицею, саме ту Людку, котра все на вулиці бачила і все знала. Уздрівши Шурку, вона раптом з розгону зупинилася, ніби її прикувало до землі, а Шурка й собі зупинився, хоч сам не знав чого.

- Вже до тої Юльки клинці тешеш? - спитала Людка і засміялась.

- До якої це Юльки? - спитав він тупо.

- А тої, з Безназванного.

«Ага, - подумав він. - її звуть Юлька», - і видивився на лукаву Людчину мармизю.

- Тешу, - сказав він. - А тобі шо?

- А мені нічо! - сказала Людка і ніби не було її перед ним - гналася вже геть далеко.

Шурка сплюнув. Отже, те, що він на хвильку став і побалакав із Юлькою, на вулиці вже знали. Зрештою, коли він візьметься за ту роботу, то це тим більше всі бачитимуть.

- А мені до лампочки, - подумав він легковажно, вдихнувши на повні груди цвілого диму. - Пашлі ви всі!

Серпневе сонце щедро наливало землю, казилися цвіркуни, бур’ян одурманливо пахтів; хтось у недалекому подвір’ї’ вибивав килима: бух, бух, бух! Серце в Шурки також тахкало в такт того вибивання; він пішов до річки, скинув одежу, лишившись у вицвілих маленьких трусах, раптом розігнався і шубоснув у воду. Випірнув, фуркнувши і поплив наввимашки, вже майже зовсім забувши, що там, у вікні, й досі сидить непорушна Юлька й дивиться на прирічкові краєвиди, бачить, як він купається, як студить перепалене, перетліле тіло, як поринає у воду, знову з’являється на поверхні, а вода довкола нього закипає; і він у тій воді не холодиться, а вариться; а сонячні спалахи стріляють йому просто в очі, роблячи його сліпим, а вуха його позаливало водою, ніби два кляпи хто вставив; Шурка фуркав, віддувався, плив над водою і під водою, хапався руками за підводне каміння, переконував себе, що він таки зовсім забув Юльку, а тоді знову виринав: і зовсім не дивився в той бік, звідкіля до нього було повернуте сіре кругле обличчя зі здивованими круглими оченятками. І він знову казав собі, що майже забув її, а ті оченятка продовжували незмигно дивитись, і він, хотів чи не хотів, відчував на голому тілі холодні присосики тих оченят, а вода біля нього закипала, бурунячись і булькаючи.

- Хай ти сказишся! - мовив уголос Шурка Кукса, вибредаючи із тієї киплячої води, яка ніби хапалася йому за тіло й не відпускала від себе, отож він, бідаха, вибредаючи, ніби й тягнув на спині, як здоровенну рибу, оту пекучу і їдливу, чарівницькими очима збурену річку.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка