Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка37/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42

4

Вранці прокинувся пізно. Боліла голова, язик у роті ніби розпух і висох, тіло, покусане комарями, зуділо. Внизу, в хаті, щось пересували, при тому так енергійно, що стеля тремтіла. Зліз із горища й задивився заспаними очима на сонце, покрите югою. Бузки осипалися, від чого й земля стала бузкова. Починав зацвітати жасмин, доцвітали й ті кілька яблунь, що в них були - позаростали бур’янами. Зайшов у хату: Смердиха-молодша двигала шафку. Двері в меншу кімнату були розчинені на дві створки: в хаті пахло знятою курявою і тим особливим духом, який з’являється під час ремонтів та перестановок.

- Давай поможу, - сказав, і жінка витерла з лоба піт.

Вони потягли шафку вже разом і приставили її до стіни.

- Можеш телевізора на неї поставити, - пожартувала жінка. - Коли купиш.

На розстеленому ліжку, де раніше спав Сашко, лежала купкою білизна: випрана, випрасувана й охайно складена: його сорочки, майки і труси. Тут-таки лежав костюм і шкарпетки. На бильці висіла ковдра, а подушки були без пошивок. Жінка принесла з коридорця каструлі й сковорідку: на столі вже лежала вермішель, борошно, мішечки й пакунки з крупами.

- Картоплю переділю пізніше, - сказала Марія, вона від клопотів та роботи розчервонілася й стала майже гарна. Такою бувала, коли мастилася хата, в кімнатах лунали розлунені голоси, пахло глиною і водою. Він помилувався на неї й зараз, але відразу ж схаменувся - це ж зовсім не те, не чепурить вона зараз своє гніздечко, скоріше навпаки. Переніс до себе стільця, бо їх тут стояло два.

- Ти заб’єш двері чи я? - спитала Марія.

- А може, їх не забивати, - мовив ніяково.

- Ну, ні! - сказала гостро. - Коли вже розлучатися, то в усьому.

- А може, Сашко захоче до мене зайти?

- Знайде як! - відрізала Марія. - Нічого не забула? По-моєму все…

- Слиш, це! - несміливо мовив він. - Я зараз без копійочки, то, може, це…

- Що це? - перепитала вона.

Його сині очі забігали, а тоді втупились у куток.

- Може б, ти в мене відкупила дві каструлі? Вони мені без надобності…

- Як так, відкупила? - аж здуміла жінка.

- Тобі вони більше тра, - сказав він. - Недорого візьму. Троячку…

Аж зрадів, що таке прийшло до голови. Все-таки якісь гроші в кишені. За троячку можна купити пляшку вина, а більше йому зараз не треба.

- Гаразд! - сказала Марія й пішла по гроші.

Узяв троячку й недбало засунув у кишеню. Настрій у нього покращав.

- Я того, - мовив, подивившись упритул. - Коли тобі щось наравиться з моїх вещей, то я того…

- Продаси мені? - все ще здивовано спитала Марія.

- Лучче тобі продам, як комусь чужому. Не схочеш, то комусь чужому, але спершу - тобі. Так воно нічого з дому й не пропаде.

- Ти це тепер придумав? - трохи насмішкувато спитала.

- Ну да, тепер. Ми ж з тобою не вороги, а полюбовно розходимось…

Видивилася на нього, як на небачене чудо, захопила каструлі й подалася до себе.

- Так коли забивати: зараз чи пізніше? - крикнув він.

- Зараз забивай! - почувся із сіней її голос.

Узяв молотка й два великі цвяхи, і йому по-дурному здалося, що забиватиме не двері, а труну на собі самому.

- Так не хочеться забивати! - сказав.

- Не виляй! - відрізала і руки в боки кинула. - Думаєш, передумаю… Нє, дорогуша, цього не буде! - кулаками вдарила один об одний. - Не вийде, пойняв! Не хотів по-доброму, живи собі як хоч! І затям раз і навсіда: повороту не буде. Втяв?

- Та пойняв, - протяг він. - Дверей не хочеться портить…

- Давай я! - сказала гаряче.

- Ну, чого, - мовив в’яло, - і я можу.

Причинила половинку дверей, загнала шпінгалети, тоді ще раж озирнула його кімнату, ніби прощалася, і з гуркотом заплеснула половинку другу.

- Забивай! - крикнула вже зі своєї хати.

Приставив цвяха, і йому знову здалося, що забиватиме на собі гроба. І так йому печально й недобре зробилося, що й руки опустились.

- Нє, - сказав глухо. - Не можу я!

Половинка дверей різко відчинилася, і в прочілі постала рішуча й невмолима Смердиха-молодша, а його, Смерда, донедавна жінка.

- Давай сюди! - наказала й забрала молотка й цвяхи. Він без спротиву все те добро віддав, і знову по-дурному подумав, що труну випадає забивати комусь сторонньому, а не тому, хто в ній лежить, отож він у ній лежав, а власне сидів на стільці і єдину втіху мав: троячку в кишені, яка тепло його гріла й бадьорила. З того боку в цей час загупав молоток, і йому здалося, що ті цвяхи входять не в дерево дверей, а в його тіло, і так боляче входять. Ніби бачив, як невправно ходить у жіночій руці молоток, як туго лізуть цвяхи, згинаються й кривляться, як відлітає від дощок стара фарба, оголюючи жовте тіло деревини, як кришиться та фарба на підлогу, а по тому раптом настала така гнітюча тиша, що відчув: ось воно й відбулося їхнє розлучення; от він і опинився сам як палець у цьому світі; ось і прийшов початок кінця: його забито в труні, і зараз опустять в яму, і зараз закидають землею й усі навіки забудуть, що існував такий-собі Смерд-молодший, який невідь для чого жив на білому світі й ні для чого не був потрібний, бо саме такого кінця і заслужив, і це навіки, навіки, навіки. І коли б не троячка в кишені, яку обережно й любовно мацав, розпач би зовсім його опанував. Але в нього було в цьому світі ще й діло, яке мав зробити: знайти дві жердки і збити драбинку, аби влазити нею у вікно; всі-бо знають (і жінка, і батьки, й він сам), що зробити других сінець він уже не зможе, не має вже для того сили, отож лазитиме в свою нору драбинкою (дай боже, сили й для цього), на ніч втягуватиме її в кімнату, а на день виставлятиме. Отож треба не гаятися, поки ще не зовсім опустився і ще притомний, і зробити це останнє, що має, але йому було так тяжко вставати зі стільця, так тяжко розгинати тіло - ліпше б навіки закоцюбнути, і хай його й справді винесуть разом із цією заколоченою труною й викинуть у морок небуття. Відчинив вікно, і в обличчя йому пахнуло духом цвіту яблунь, жасмину й доквітаючих бузків, заридав у глибині дня соловей, а на стовпа, що стояв біля їхнього обійстя, отого самого, який світив їм ввечері ліхтарем, прилетіла пара горлиць і затуркали й почали цілуватися; і Смерду захотілось нагнутися, схопити, що під руку потрапить і жбурнути в тих птахів. Але він застогнав, перекинув ногу через лутку, а тоді й другу - цибнув, упавши на всі чотири. І коли б жив він раніше, тоді, як вірили у вовкулак, то помчав би з цього двору на чотирьох, щоб ніколи більше сюди не повертатись, але він жив у раціональні часи, отож устав, обтрусив руки й тільки тепер побачив, що навпроти стоїть і пильно дивиться на нього мати, і що мати не просто здивована з того, що вилазив він у вікно, а й уражена, і що вона не відпустить його, поки не задасть ті кілька запитань, які в’їлися в неї гачками, і що вона не заспокоїться, поки не вирве з тіла тих лихих гачків, бо деруть вони її. Через це звів на матір тихі, сині й покірливі очі й віддав себе у жертву тим маленьким очкам і лихим гачкам її запитань.

- Чого це лазиш через вікно? - спитала мати. - Дверей тобі мало?

- Тепер я так і лазитиму, - сказав лаконічно, обливаючи її синім світлом лагідних очей.

- А що це у вас там гупало? - викинула мати другого гачка.

- Забивали двері, - коротко пояснив він.

- То це ви шо: посварилися чи розійшлись?

- Розійшлися, - сказав він. - І навіки.

- А чого вона віддала тобі меншу кімнату? Це ж твій дім.

- Так захотів я. Ми розійшлися полюбовно, - мовив він.

- І ти був такий дурний, що взяв собі менше, а віддав більше?

- Ну да! - сказав він. - Їх двоє, а я один.

- І це ти не міг собі вибрати так, щоб ходити через двері?

- Я драбинку собі зроблю, - мирно сказав.

- І ти не міг узяти її за коси й викинути з нашої хати геть?

- Ми полюбовно розійшлися, - сказав Смерд-молодший і кліпнув білими віями.

- Ти дурний чи малахольний? - спитала чи строго, чи здивовано мати.

- Ваша кров, - сказав і пішов спокійненько повз неї, бо вже відповів на всі її запитання.

Смердиха-старша метнулася притьма до Смерда, який і сьогодні плів сіточку і з тугою дивився на синє плесо річки. Вона затараторила і замахала руками, а Смерд-старший звів до неї такі ж, як у їхнього сина, тільки строгіші й важкіші, очі, - від того погляду в неї часом і мурашки по спині бігали, - і сказав коротко і владно:

- Згинь, сатано! Немає в мене сили на вашу колотнечу!

І Смердиха-старша заломила руки і вдарила ними об поли, але старий Смерд уже не бачив її й не чув, бо руки його не переставали плести сіточку, а очі спочивали на синьому плесі ріки, на якому нерушно стовбичили сині й чорні човни, і в тих човнах сиділи шоколадні рибалки, вистромивши перед собою списи вудок; старий Смерд пристрасно мріяв і собі опинитися біля них і між них. Через це він і не чув причитань, скиглінь і волань своєї жінки, а коли того ніхто не чує, то навіщо скиглити чи волати, резонно подумала стара Смердиха. Отож перепила скиглити й хутенько шмигнула на вулицю, де вже її чекали пащекухи: ряба Надька, куца Наталка, стара діва Людка і ще там хтось. Вона подибала до них, як качка з перебитим крилом, а Смерд-молодший у цей час розрізів на дві частини довгу дошку, щоб з неї зробити драбину-містка до власного вікна. Йому все ще не вірилося, що все це відбулося, тим більше, що не відчував за собою вини - ну, обійняла його, бавившись, маруха, та це ще нічого не значить. Отож він майстрував драбинку, позираючи на двері, які ще вчора були його, - сподівався-бо, що з тих дверей вийде його жінка, і він спробує ще раз із нею і перебалакати. Його насторожувало те, що вона, натурально вибухнувши там у бур’янах і побивши на ньому й марухах відро, отак несподівано втишилась і не виявляла супроти нього й найменшого гніву - оцього до кінця він і не розумів. Знову помацав у кишені три карбованці і всміхнувся; принаймні, сьогодні мав надію поліпшити настрій, а про завтра такі, як він, ніколи не думають. Прибив до дощок поперечки (молоток і цвяхи взяв тут, у столі, що стояв надворі), позгинав виступи з того боку - жінка з дому не виходила Не поралася вона й біля плити в сінцях - очевидно, переживає. І йому стало зовсім добре від того, що вона «переживає», бо коли так, не все ще в нього закінчено: нехай перевіситься й перегорить, висердиться, скільки їй-треба - він, може, теж сердився б, коли б побачив її в обіймах хоч би Партизана. Та це вже було щось несусвітне, аж головою покрутив, тоді поволік драбину до вікна і встановив. Вікно відчинялося всередину. Смерд сів на підвіконні й озирнув світ - ридали солов’ї з того боку річки у верболозах і стояв над річкою туманець, хоч уже давно не ранок. Зістрибнув із вікна і ще раз перевірив, чи на місці троячка, бігцем подався в місто, навіть не помітивши біля каменя й колонки власної матері, оточеної, як матка бджолами, вуличними кумасями.



5

І як тільки сховався він із очей, з кущів виступив Партизан та й швиденько, щоб не помітили його від каменя, югнув у хвіртку до Смердів. Сміливо відчинив двері і вже з сінець чемно постукав у хатні.

- Заходьте! - гукнула Марія.

Сиділа біля столу, якась і справді осмутніла й притихла, і Партизан весело ошкірився.

- Драстє! А твій де?

- Мого в мене вже нема, - гостро сказала жінка. - Він живе там! - вона показала на забиті двері. Партизан двигнув туди.

- Тут нема проходу, - сказала Смердиха-молодша - Він через вікно ходить.

Партизан присвиснув і присів на стільця.

- То в тебе освободилося мєсто? - спитав, показуючи зуби.

- Освободилось, та не для тебе.

- А чого? Хіба я не мужчина?

- Досить мені босяків.

- Ну, ти мене не обіжай, - сказав Партизан. - І не рівняй до того кодла. Вони - тунеядці, а я робочий чоловік, зарплату маю. То в мене жизня не состоялась, так ска’ть, то я до них і заскакую, а коли б мені женщина така, як ти, - ноги моєї в тому кодлі не було б. Я б тобі дворик і хату як лялечку зробив би. Возьми на спитательний строк. Ну, на тиждень. Зразу тобі сотню кладу, ну і всьо такеє прочеє…

- Не мороч мені голови! - сказала жінка - Все тобі смішечки.

- Нє, я серйоз. Надоїла собача жизня, їй-бо! В печінках сидить.

- А мені ваш брат у печінках сидить. Іди до своїх марух!

- Думаєш, я тих марух трогав? На який вони мені чорт, може, вони заразні. Не такий я дурний, щоб погану болєсть прихопить. Даремно про мене так думаєш. Це твій Смерд - дурак; не лізь, кажу, бо ще всякого сволоцтва наберешся. А мені всьо’дно, каже дурак. Нє, я таких, як твій Смерд, не пунімаю.

- Ти ж їх сюди привів?

- Конешно, - оскалився Партизан. - Бо вони бутилку мали. А та брашка пристала до мене: ти робочий, то купи випить. А я не дурак, щоб на всякого тратиться. Вони мене самі, чувихи, зачепили: де, кажуть, тут мона харашо, з удобствами випить. Вам ресторан, кажу, дєвочки? Ресторан. Ми тоді з Євою були. Ну, й привели у компашку. Шо, думаєш, брешу?

- А мені все одно: брешеш чи ні. Вимотуйся, Партизане!

- Як хоч. - Партизан устав. - А ти про те, що я сказав, подумай. Я серйозно. Возьми на спитательний строк.

- Іди ти! - мовила вона.

- Іспараюсь, - сказав Партизан. - Нє, ти подумай. Така ти мені приятна.

- Зате ти мені не приятний, - сказала Марія, і Партизан посунув у двері, задоволено либлячись.

І так стало їй після того самотньо й порожньо на душі, що вона стукнула кулаками об стола й заплакала. Обвела поглядом кімнату: не кімнату, а барліг, така була убога й занедбана, а ще після поділу. Цілий вік тягла жили: бігала на роботу, прибирала, прала, готувала їсти, утримувала сина і свого лоботряса, і все для того, щоб усе поламалося. И справді не хотіла законного розлучення, бо тоді б старі виїли її з хати - де б вона з хлопцем поділась. Обтирала б чужі кутки, бо прописана вона в приватному секторі, а таким квартир не дають. Спокою вона хоче, самого спокою, щоб жити як люди і в люди сина вивести - он уже й школу кінчає, щоб не дивилася так спогорда на неї сестра з Йонтою, щоб не перешіптувалися в неї за спиною сусідки - хай їм усім колька в бік! Через це й придумала це полюбовне розлучення. Принаймні тепер зможе скласти якусь копійчину, бо цей її мурло все пропивав і все проциндрював. Він, правда, плохий, її не ображав, радше вона його, але від того їй не легше. Отож сиділа й ревла, й губила на стола рясні сльози, бо ще це друге одоробло прителіпалося зі своїм ідіотським жениханням. Зирнула на годинника й ахнула: в неї нічого не зварено й не прибрано, а Сашко через кілька годин прийде зі школи. Вона йому ще нічого не казала, і це теж нелегка річ. Марія кинулась у сінці й стала мотатися звідти й до хати: на плиті вже кипіло і шкварчало, швабра ходила по підлозі, віник вимітав пил та сміття, вже знаходили свої місця речі і її «барліг» почав набирати затишного вигляду. Витирала, терла, стелила, кришила, чистила, смажила, переставляла, заправляла, підправляла, розставляла, прикрашала - і це все в якомусь гарячковому танці, з якого вирвалася хіба аж коли гримнули сінешні двері і в них став із сумкою за плечем Сашко.

- Сьодні в мене дві п’ятірки, мам! - радісно сказав, бо знав, чим потішити матір. Мати кинулася до нього з поцілунками, але він був для цього надто великий і відвівся. Тим більше, що п’ятірок тих і в помині не було, а тільки трійка й четвірка. Але звик уже брехати матері, бо знав: коли хвалиться п’ятірками, вона дає ще й карбованця за кожну і ніколи після того не дивиться в його зошити та щоденники; зрештою, й щоденника для оцінок він учителям давно не дає. Підійшов і смикнув двері, забиті двома великими цвяхами, - здивовано повернувся до матері.

- Що таке, мам?

- Нічого, нічо! - заусміхалася та крізь сльози. - Там тепер папка буде, а ми з тобою тут. Так ми з ним рішили: не можу я жити з п’яницею та босяком.

І вона знову кинулася до сина, обійняла його, обілляла слізьми, приказуючи крізь ридання:

- Не будь, як папка твій непутящий! Немає він ні совісті, ні честі, а живе як блудящий пес. Не будь такий!..

Але вона йому так часто казала ці слова, що вони давно вже на нього не впливали.

- Та що ти, мам, хіба я не знаю! - сказав юнацьким баском і вивільнився з її обіймів, бо ж не розкаже він, що в бур’янах між куп сміття є місце не тільки для старих, а й для молодих, отож і вони зробили там з хлопцями притончик, часом там випивають і ріжуться в карти, і йому, Сашкові, здебільшого на карти щастить, і мають вони там дві марушки, з якими не раз злягалися, навіть робили те по черзі - і це так цікаво, що коли згадує потім, у нього серце колотиться, отож і сьогодні він дочекається, щоб мати пішла на роботу, бо й сьогодні їхні марушки обіцяли прийти, і вони робитимуть те саме; і зовсім од того, що робить, не стає він поганший; зрештою, і батько його не краде й ні на кого не нападає, хіба на роботу не хоче ходити й компанії любить.

- Де ж я буду уроки робить? - спитав невдоволено, коли поїв.

- Я твого стола папці віддала, - винувато сказала мати. - Поки що за цим посидиш, я потім куплю, ну, потерпи трохи, синулю…

- Треба своє місце мати для уроків, - сказав Сашко.

- Матимеш, матимеш, - запобігливо обізвалася. - Це поки що.

Засопів, але нічого не сказав і почав розкладати книжки на великому столі - робив це поважно, неквапно.

- Після школи відпочив би, - сказала мати тим-таки запобігливим тоном.

- Зроблю уроки й погуляю, - сказав Сашко. - Ніколи мені зара відпочивати…

Вийшла з дому заспокоєна й потішена синовою старатливістю, а біля річки у верболозах ридали солов’ї, тонко пахли в обійсті вже майже перецвілі бузки, та й жасмин розквітав, і літо вже йшло на землю, зелене й молоде, літо з квіту. Й було б уже, здається, все добре в неї, коли ж побачила на стежці свекруху, замотану в хустку і в вовняній кацавейці поверх линялого халата, а ще й у капцях на босу ногу, оторочених хутром, як і кацавейка. Свекруха поблискувала ґудзичками-оченятами, що їли Марію й проїдали, а вуста зробилися такі тонкі, що й видно їх не було.

- То це вже ти з чоловіком розділилася? - спитала свекруха.

- Самі знаєте, - відказала невістка.

- А хто його, лобура, годувати буде?

- Мені яке діло? - мовила невістка - Годуйте ви, коли такого виростили.

- Не я виростила, а ти його такого зробила! - закипіла свекруха. - І чого б я його годувала - він уже самостоятельмий, - тоненько додала, і це було лихим знаком, коли так тоненько починала говорити. - Да, і жонатий він!

- Припече, то на роботу піде, - сказала невістка.

- А як не піде?

- То хай здихає з голоду. Або іде красти. З мене досить.

- І це ти, в чужу хату утелющившись, а хазяїна в малу комнату виперши, а собі велику взявши, таке смієш казать? - вже зовсім тонко пропищала свекруха.

- Смію, бо я годувала вашого лобура шістнадцять літ, - все ще спокійно мовила Марія.

- Годувала, а за те мала де жить! - вигукнула стара.

- Е, дайте мені спокій - на роботу мені пора, - невістка спробувала обійти свекруху. Але та стояла на стежці, як стовп, ще й руки розвела, щоб не пропустити невістки.

- Так ти від мене не відкрутишся! - сказала. - Коли така ти цяця і не хочеш з моїм сином жить, коли ти з ним розійшлася, то забирай свої манатки й вимотуйся, бо ти тепера нам ніхто. Я міліцію викличу і тебе випруть з моєї хати в два щота!..

Тоді Марія зціпила зуби, очка в неї стали майже такі, як у свекрухи, та й подобати вона на неї стала, і крізь ті зціплені зуби вона не проказала, а прошипіла:

- Нічого мені не зробиш, стара сучко, бо я з твоїм виплодком не розведена через суд і поки що його законна жінка. І хата не твоя, стара сучко, а твого чоловіка і ти тут така ж приймачка, як і я. І лучче мене не задирай, бо я тобі останнє волосся на голові вискубу. Зійди з дороги!

Тоді Смердиха-старша заломила руки й ударила ними об поли, а з рота в неї почали вириватися зойки, чи лемент, чи лайка, чи все разом, і побігла вона, як качка з перебитим крилом, до Смерда, котрий плів сіточку й дивився на затуманене сьогодні плесо річки, на якому позастигали сині й чорні човни і ніби в смолі варилися разом із сіро-шоколадними рибалками.

- Нє, ти послухай, послухай, що мені та лярва сказала! - заверещала Смердиха-старша в той час, коли молодша притьма тікала із власного двору. - Нє, ще такого не було, ой господоньки!

- Згинь, сатано! - погрозливо сказав Смерд-старший, бо не до баби йому було й не до баб’ячих сварок. - Я вже сказав тобі раз і навсіда; немає в мене сили на вашу колотнечу.

Тоді Смердиха-старша завила як вовчиця й побігла, ніби качка з перебитим крилом, на вулицю, де вже постійно перебувала чесна компанія вуличних пащекух, адже не щодня на околиці відбуваються такі цікаві події; отож, аж тремтячи з цікавості, вони начікували оту качку з перебитим крилом, а та качка дорогою ячала й каркала, бо вже ніяк не могла себе стримати, а Смердиха-молодша в кінці вулиці була десь така, як метелик, а може, й менша. Вона промчала повз гурт пащекух, не привітавшись навіть до куцої Наталки, ані не кивнула, а була вона Наталці начебто й приятелька, з чого чесна компанія пащекух миттю зметикувала: інтересні речі там відбуваються у Смердів, страх як інтересні!

6

Партизан, вийшовши від Смердихи-молодшої, і не подумав вертатись у бур’яни, він обігнув хату, побачив драбинку, що вела до вікна, і спокійнісінько тією драбинкою заліз до хати. Тут він прибрав із ліжка білизну й одежу, скинув черевики, ліг на ліжко й задоволено потягся. Мав Партизан одну дивовижну рису: тільки-но лягав (без жінки), відразу ж засинав, хіба присутність жінки могла його в горизонтальному положенні втримати у безсонні хвилин із тридцять. Потім все одно засинав, а коли прокидався, то мав одразу ж ставати на ноги, інакше сон його знову поглинав. Сидіти довго він також не міг, бо його тягло прилягти, отож Партизан доти був бадьорий, поки на ногах, а коли бував бадьорий, то напевне до якоїсь молодички залицявся, інколи в неї поселяючись, доки та не викидала його, як неробу й паразита, геть. Партизан відходив без претензій, і все починалося, як у відомій пісні про попа й собаку: наша пісня гарна, нова, починаймо її знову.

Смерд-молодший повернувся додому з пляшкою вина, заліз драбинкою у власне вікно й побачив Партизана, який дрих на його ліжку. Розштовхав компаньйона й примусив стати на ноги, після чого Партизан радісно плеснув у долоні, бо і побачив на столі пляшку. Вони підсмажили на електроплитці п’ятеро яєць із тих десяти, що виділила чоловіку жінка, відрізали по скибці хліба з того півбуханця, що віддала Смердові Марія, випили вина й почали варнякати один до одного. Кінчилася ця ідилія тим, що Смерд-молодший випер приятеля з хати і то за те, що той почав просити, аби він уступив свою жінку, тобто Смердиху-молодшу, йому, Партизанові. Вона вже на те схилилася, сказав Партизан, а все діло стає тільки за його, Смерда-молодшого, згодою, бо він її законний чоловік і Партизановий приятель, а він Смерда уважає, а раз так, то не хоче чинити йому свинства, бо все можна владнати полюбовно, сказав Партизан, і він не сумнівається, що Смерд-молодший його і пойме.

Смерд його «пойняв» і хоч був теля-розмазня, але цього разу так остервенів, що врізав Партизанові ляпаса, а поки той зумів отямитися, виштовхав його у вікно, ще й драбинку втяг по тому до хати. Партизан же не звик уражатися через гнів рогоносців майбутніх чи теперішніх, спокійненько пішов геть, а що був уже пізній вечір і саме той час, коли Смердиха-молодша мала повертатися з другої зміни, вийшов їй назустріч у початок вулиці - на його щастя, ліхтарі сьогодні чомусь не горіли, що з ними вряди-годи траплялося; галантно запропонував жінці провести її додому, аби на неї ніхто не напав.

- Скільки тут живу, ніхто на мене не нападав, - сказала Марія.

- Бо мала чоловіка, - розважно сказав Партизан. - А тепер уся вулиця знає, що ти з ним розійшлась.

- Так скоро знає? - здивувалася жінка.

- Для цього багато не тра, - прорік Партизан, і вона дозволила йому її провести, власне, не могла його здихатися, хоч чудово знала що, незважаючи на темряву, це навряд чи буде непомічено. Дорогою Партизан розпатякував, скільки він заробляє і який з нього був би хазяїн, коли б мав таку жінку, як вона і просив прийняти його до себе в прийми, бо він так у неї залюбився, що коли вона його відшиє, казна-що з собою учинить. Смердиха-молодша не була готова дати йому відкоша, був-бо з нею лагідний, а вона поверталася додому розжалоблена й засмучена - цією її слабкістю Партизан миттю скористався, отож у дворі схопив її в обійми, обцілував обличчя й лапнув за груди, за що дістав ляпаса і змушений був з того принадного двору піти, бо жінка не на жарт розгнівалася. Був так тим усім роздразнений, що пішов у бур’яни, де сиділи з марухами п’яниці, схопив одну з них за руку й потяг у темінь. Вона не дуже опиралася, і він неподалець од компанії накинувся на неї з таким шалом, що навіть маруха, яку важко було чимось здивувати, була вражена. Заснув відразу ж, як зробив своє діло, маруха повернулася до компанії, а йому цілу ніч снилася Смердиха-молодша і то, що він розкошує у неї на подушках, і те, що вона приносить йому в ліжко їсти, а він її тягне до себе і забавляється з нею, як уміє, а вона аж верещить од задоволення. Він прокинувся вранці від того, що Смердиха-молодша біля нього виявилася надто холодна, а її лице, яке цілував, ще холодніше; тоді він встиг злякатися, подумав, що Смердиха з великої пристрасті вмерла, а прокинувшись, здивовано збагнув, що обіймає навіть не маруху, а продовгувату бетонну балку зі смітника і лиже ту плитку язиком, а в роті в нього повно піску, при тому справжнього, а не як результат хворої печінки. Сів по-турецькому, виплюнув пісок і подумав, що він таки нещасний у світі чоловік.

Смерд же молодший прокинувся вранці й відчув, що душа його скиглить та ридає і зовсім не так, як ридали у верболозах солов’ї. Озирнув свою майже порожню кімнату, навіть не снідав, а подався у двір до дверей своєї жінки - щасливо надибав її, коли несла від колонки воду.

- Слиш, - сказав мирно, - мені якось невдобно, що забрав у Сашки стола. Він привик на ньому уроки робить, то, може, того… ти в мене його відкупиш?

Те, що сказав, потрапило в око, бо вона сама про це відучора думала. Але не буде ж вона сама пропонувати, щоб продавав їй свої речі.

- Скільки ж хочеш?

Зирнув на неї теплими синіми очима й пошкрябав потилицю.

- Ну, десятку дай.

- Троячку дам, - сказала вона, беручись за відро. - Коли хочеш десятку, продай ще і шафку. І скажи своєму дружку Партизану: як буде до мене липнуть, окропом ошпарю.

- А він до тебе лип? - в’яло спитав Смерд-молодший.

- Вчора, як з роботи верталась.

Пішла з відрами далі, а він побіг витягати з вікна столика і шафку. Те, що так легко загнав жінці речі, його мало б радувати, хоч після цього в нього вже нічого не лишалося на продаж, але те, що почув про Партизана, вбило йому всю радість. Був Смерд-молодший теля шматяне, але мозолі, на які не можна було йому наступати, таки мав. Тут він був схожий на Васю Равлика. Ні, нічого не змінилося в ньому зовні: та ж вайлувата постать, ті ж добрі сині очі, та ж ніякова півусмішечка на обличчі, але біля серця висів камінь. Миттю згадав учорашнє Партизанове патякання, отже, брехав, що Марія згодилася, отже, вона не тільки не згодилась, а й по-своєму попросила в нього захисту. Поставив столика перед дверима до сінець і пішов по шафку. Так само поставив шафку й чекав, поки вона вийде. Ну от, рипнули двері, Марія з’явилась у прочілі, і в ньому щось тихенько застогнало: так повабило до неї, що впав би зараз у ноги й просив би вибачення. Але він того не зробив. Байдуже взяв червінця й сунув до кишені. Курив, і дим вився в нього біля очей. Дивився крізь той дим не на неї, а на доцвітаючий бузок.

- Слиш, - сказав. - Я з тим Партизаном поговорю.

- Поговори! - мовила жінка. - Бо коли в’язнутиме, я на вашу брашку в міліцію заявлю.

- Ну, того вже не тра, - сказав. - То вже занадто. Він тебе не обідив?

- Обідив, - сказала гостро жінка.

- Це я для того, щоб знать, - мовив тихо, повернувся й пішов, навіть вікна свого біля драбинки не прихилив.

Марія постояла у дворі: йшов до бур’янів. Трохи була схвильована, через те не взялася втягувати столика до хати, а підійшла до хвіртки. Смерд-молодший ішов розслабленою ходою безвольного чоловіка, спокійно курив, і його сині очі дивилися туди, де ридали у верболозах солов’ї.

Компашка сиділа колом і різалась у карти, марух не було. Партизан з осторогою зирнув на Смерда-молодшого, але той був добродушний.

- Є навар, - сказав він. - На літру самограю. Хто піде?

- Давай я, - сказав Партизан.

- Не, лучче Єва. Єву Іваниха лучче любить.

- Можна, - сказав Єва встаючи. - Давай червонця.

Смерд віддав, і Єва, як ведмідь, почалапав через бур’яни.

- Чо’ стоїш? - спитав Партизан. - Сідай замість Єви.

- Он же дєньгі на випивон оддал, - захихикав Харя. - Ілі у тібя що єсть?

- Коли он вгощає, - сказав Торя, - ми йому подкинуть можем.

- Нє, я тут до Партизана дєло маю, - мовив Смерд. - Поки Єва прийде, пішли, Партизане, погуляєм.

- А може, я не хочу з тобою гулять? - показав зуби Партизан.

- Коли так, то й так, - сказав Смерд і раптом урізав Партизана носком черевика. Той з криком повалився, хотів зірватися на ноги, але на ньому вже сидів несамовитий Смерд і гамселив, по чому бачив.

- Та ти шо, Смерд, очумєл? - крикнув Харя. - Сказився?

Торя навпаки спокійно вклав цигарку до рота й пихнув димом.

- Пусть б’ються, - сказав спокійно. - У них там свої щоти. По бабах!

Партизан рвонувся з-під Смерда, перекинув його і вдарив між бур’яни, ревучи, як бугай.

- Шо ви не поделілі? - спитав Харя, закурюючи й собі.

- Знає киця, чиє сало з’їла, - сказав Смерд.

- Конєшно, - мовив Торя, випускаючи дим - Кода б он до моєї баби ліз, я йому б тоже харю розтовк, ги-ги!

- Да, - сказав Харя, - баби - причіна человєческіх нещасть.

- Усьо чотко! - сказав Смерд, сідаючи на притоптаний бур’ян. - Де це той Єва, бо в мене вже кишки болять.

- Ну, скоро полєчіш, - сказав Харя. - І ми коло тібя, ги-ги!

- Ги-ги! - показав гнилі зуби Торя.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка