Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка36/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   42

10

Прокинувся, коли вже світло вщерть налило його кімнату. Звично лапнув біля себе, але Раїне місце було порожнє. Все відразу ж пригадав і підхопився: певне, вона так і провела ніч па порозі. А може, й пішла, хто знає? Вася Равлик полежав - щось його мулило. Щось його невдоволило, хоча твердо відав: учинив учора правильно. Рано чи пізно, а таке життя мало закінчитися, і він це знав уже давно. Добре, що так воно сталося, бо він, Вася Равлик, м’який і, коли б вона не вчинила з ним так паскудно, приймаючи отих вуличних кнурів, навряд чи знайшов би в собі силу з нею порвати. Вася згадав, як учора розправився із тими кнурами й усміхнувся. Йому заболіла губа, він почіпав уже зашерхлу ранку. А що, коли вона й досі сидить за дверима? Ні, він же її прогнав, зовсім так само, як проганяли її інші чоловіки, з якими жила, - вона до того, напевно, звикла. Отже, повернеться до своєї «мамки», щоб потім знайти ще одного такого дурного, як він, Вася Равлик. Ще один равлик танцюватиме біля неї, поки йому не набридне. «А що, коли вона й досі на ґанку сидить?» - знову подумав він і його аж заморозило: вже не мав злості її проганяти. Тоді він просто на неї не зважатиме. Хай посидить, а тоді й піде, - йому вже того досить. Вася Равлик потягся рукою до столика і захопив пачку сигарет - то були Раїні сигарети. Закурив, черкнувши сірником, і йому раптом запахло її тілом. Чудово якось запахло - аж зубами скреготнув.

- Чортиця, - пробурмотів. - Справжня чортиця!

Зіскочив із ліжка і побачив звалені в кутку постільну білизну, плаття і джинси. З-під джинсів висовувалися її туфлі. Йому знову стало мулько - подався на кухню. Припав до вікна, але на ґанку (його було видно звідси тільки частину) Раї не побачив. Вася Равлик вирішив вийти: сидить вона чи не сидить? Розчинив двері, але на ґанкові її не було. Він полегшено зітхнув. Ну от, слава Богу, все закінчилося. Треба буде частіше прогулюватися по Петровській, подумав Вася, може, й справді ще раз зустріне ту дівчину. Йому запекло в паху, і він подався стежкою за хату туди, де у нього був туалет. І раптом зупинився як укопаний. На яблуні, саме тій, де так любила загоряти, висіла на шнурку, на якому він розвішував білизну, Рая. Була зовсім гола, сіре її плаття валялося на траві. Ранкове сонце освітлювало її синє лице, висолопленого язика і чудове, молоде, до темного засмагле тіло. Вася Равлик схопився руками за обличчя і закричав.



1988 р.

Оповідка чотирнадцята

Полюбовне розлучення 
1


Смердиха-молодша, в дівоцтві Марія Демиденко, рідна сестра Йонтиної жінки Вальки, вирішила розійтися зі своїм чоловіком, Юрком Смердом-молодшим, бо їй таке життя, як вона сказала Смердисі-старшій, у печінках сидить. Смердиха-старша подивилася тоді на невістку вовчицею і сказала кілька таких їдких слів, що Смердисі-молодшій не залишалося нічого іншого, як заплакати й утекти у свою половину хати; добре хоч те, що вони тепер жили цілком відокремлено: дві кімнатки з окремим виходом у старих і дві у молодих - незугарні сінці, покриті толем, були єдиним творчо-будівельним ділом на цій землі Смерда-молодшого, і він здійснив цього подвига років шість тому, в час єдиного за все їхнє життя просвітлення. Саме годі вони розділилися зі старими, Смерд-молодший урочисто поклявся не брати чортового зілля до рота, збудував сінці й почав наділяти свою жінку такими бурхливими ласками, що вона, лежачи гола й розмлоєна на розбурханому ліжку, навіть почала трохи вірити, що їй колись усміхнеться доля, їй навіть захотілося завести другу дитину; перша, Сашко, спала в цей час у сусідній кімнатці, й Марія, жахливо соромлячись, прошепотіла про те своє бажання так само розпаленому чоловікові, і, може, так воно й сталося б, коли б чоловік, тобто Смерд-молодший мав трохи більше чоловічої сили, але він уже в той вечір цілковито вичерпався і щасливо спав, навіть і в думці не кладучи, що свою жінку в той вечір до кінця так і не задовольнив. Отож Смердиха-молодша, впевнившись, що її сокровенне бажання до чоловіка не дійшло, поплакала, скільки їй хотілося, і хоч Смерд-молодший так і не прокинувся, але у якийсь спосіб був наповнений її негаційними струменями, вранці ще жінку поцілував і трохи помилував, але встав Сашко й не дав їм того діла докінчити, та й на роботу треба було бігти, бо в цей час Смерд-молодший цілком справно працював; але ввечері він з’явився сивий і майже непритомний, що недвозначно засвідчувало: їхньому щастю й добрій погодженості таки надійшов кінець… Про все це думала Смердиха-молодша, сидячи в хаті після пересварки із свекрухою - картала себе за те, що чомусь полізла до неї зі своїми болями, хоч твердо знала, що не знайде ніколи в неї співчуття, бо ніколи не знаходила. Цього тижня вона ходила на другу зміну, отож мала час посидіти в хаті й поплакати, хлопець був у школі, Смерд-молодший залишавсь у компанії п’яниць, які збиралися посеред великих куп сміття, що його сюди навезли з міста самоскиди і яке встигло обрости бур’янами та молодими деревцями; він прилізе додому не раніше як пізно ввечері (Смерд знову покинув роботу, і в думці не кладучи шукати нову), а може, й не прийде, а залишиться у бур’янах після всього, що між ними сталось. Власне, може, все Смердиха-молодша й пережила б, як переживала вже не раз, коли б не історія, яка переколотила її всю: півгодини тому, виходячи з дому із відром помий, вона виразно почула в бур’янах, де засідали п’яниці, а між них і Смерд-молодший, жіноче кудкудахкання, що безперечно свідчило: п’яниці привели в своє коло маруху, а може, й не одну. Марія задубіла і простояла б зі своїм відром вічність, коли ж до неї спокійнісінько підійшла, тримаючи на повідку собацюру, куца Наталка, яка миттю змикитила, чого Смердиха-молодша нерушно стовбичить перед бур’янами, навіть не виливши із відра помий, чому в неї таке бліде лице і страшненькі очі, - куца Наталка поблажливо і співчутливо всміхнулася і спитала, ніби й не знала того:

- Твій тоже у тому котлі?

Марія тільки повела в її бік очима.

- Да, - сказала куца Наталка, стримуючи пса, який поривався обнюхати Смердиху-молодшу. - Сьогодня вони туди дві марухи привели.

- Хто привів? - видихнула Марія.

- Ну, не твій же. Єва й Партизан привели.

- Єва вже марух водить? - неймовірно здивувалася Смердиха-молодша, чим видимо потішила куцу Наталку, бо та закудкудахкала зовсім з тими самими інтонаціями, що й марухи в бур’янах.

- Нє, про Єву тут сомнєній нема - він бідолашка, - сказала куца Наталка. - Це їх Партизан десь підхопив.

- А мо’, вони заразні? - з тим-таки жахом сказала Марія.

- А шо ти думаєш? - строго сказала куца Наталка. - Іди лучче забирай звідти свого, бо ще принесе додому чорті-шо!..

Оце й стало причиною вибуху, який повів за собою всі інші події цього погожого травневого дня з його сонцем навпереміж із дощами, саме тими, від яких гінко росли бур’яни, а може, бур’яни так гінко росли, бо саме тоді бахнув Чорнобиль; городина ж росла погано, бо пізніше, влітку, жовтіло і в’яло огірчане гудиння, зате пишно розростався чорнобиль, уже з маленької літери, вигналися ще й гігантські лопухи, аж діти зривали листки й носили ніби парасолі, а коли мочило, то ті листки й справді ставали їм за парасолі.

Смердиха-молодша не була з нерішучих, не раз їй доводилось, як уже оповіщалось у цій книзі, тягати свого милого до безтями п’яного, через що вона, так; і не виливши помий, героїчно кинулася в бур’яни, за нею метнулася куца Наталка із псом, який одразу ж почав рватися й гавкати (не могла ж вона пропустити, щоб не побачити такого «кіна»), вони вдерлися у логово п’яниць, яке було вимощено бур’янами, і тут Марія побачила таке, чого не сподівалася ніколи побачити поки віку її: якраз навпроти сидів Смерд-молодший, і його обіймала за плечі така почвара в ясіночому образі, яких вона ніколи не бачила. Уздрівши жінку, Смерд-молодший побілів як полотно, вирячив очі десь так само, як це робила вона, Марія від того ще більш осатаніла і, схопившись за відро, облила маруху й свого коханого, а потім почала товкти тим відром раз маруху, а раз чоловіка, маруха верещала й відбивалася, а Смерд-молодший якось дивно перевернувся через голову і кинувся з бур’янів, але з ходу перечепився через шматок арматури фігурного профілю, який стирчав із землі й на якому висіла авоська з порожніми пляшками. Пляшки задзеленчали, ззаду радісно гавкав пес куцої Наталки; сама вона взялася руками в боки й щасливо кудкудахкала; друга маруха кинулася обороняти подругу, за що дістала відром по голові й сіла там, де стояла; з очей у неї покотилися сльози, які розмивали вульгарно накладений грим, через що попливли по її щоках чорні, червоні й сірі патьоки. Решта п’яниць піджукували Марію, тільки Єва сказав, виплюнувши заслиненого недопалка:

- Даремно ти його, Мань, бйош! Ета она хотіла, а он отказувався…

Але та умиротворяюча інформація не дійшла до вух Смердихи-молодшої, принаймні вона досягла того, що маруха, яка залицялася до її чоловіка, з вовчим виттям кинулася навтьоки, а за нею побігла її подруга, діставши ще раз відром по спиняці, від чого глухо гупнуло, ніби била Марія по порожній бочці. П’яниці й не подумали захищати своїх марух, а тільки весело шкірилися, тільки Єва прорік, кривлячи рота:

- Да, розгон демонстрації. Капіталістіческі штучки!..

- Молодець, Маріє, молодець! - казала куца Наталка, ведучи однією рукою під руку розхвильовану й досі роз’ятрену Смердиху-молодшу, а другою пса, попустивши повода, через що пес зумів обнюхати Марію і навіть лизнув її праву литку. - Так йому й тра, кобиляці! А тим лярвам тоже добре дала!.. Гнать їх отцюдова тра, паскуд, щоб духом сифілісним не пахли, курви! Коли б вони тобі шо зробили, я на них собаку натравила б, їй-бо!

Але Марія вже вичерпалася. Йшла і схлипувала, тож куца Наталка випустила її руку, тим більш, що помітила; пес надто вже багато уваги виділяв сусідці, лізучи їй навіть під поділ.

- Ах ти безвстиднику! - крикнула куца Наталка і смикнула пса аж так, що той ледве не вдавився на ошийнику. Смердиха-молодша використала цей момент, відірвалася від Наталки й побігла, вимахуючи помийним відром; куца Наталка не могла не помітити, що відро те зовсім погнулося, знати добре ним Марія поорудувала. Смерд же молодший у цей час сидів на траві біля річки й малодушно плакав, був-бо сильно підхмелений, а після всього, що сталося, не знав, як і додому повертатися. До нього з бур’янів виліз, як ведмідь із берлоги, червоний, одутлий і тлустий Єва, він сів і обійняв приятеля.

- Брось, Смерд, какось воно перемелиться! - сказав він. - Шо ти обращаїш уніманіє. Не обращай уніманія, і хай йому дуля під хвіст.

- Вона тепера мене в хату не пустить! - сказав Смерд, покліпуючи білястими віями над синіми очима.

- Юрунда! - сказав Єва й гикнув. - Хата ж не її, а твоя.

- Але я не винуватий! Не винуватий я! Це та чортова зараза до мене лізла.

- Да, баба - як болото, - сказав Єва і знову гикнув. - Лучче з ними діла не мать… Я давно так, не імєю дєла і каюк!.. Хоч, піду до твойої на переговори?.. Скажу: так і так ска’ть, не винуват і каюк!

- Ну да - не винуват, коли та курва мене обнімала.

- Напрасно. Партизан їх привьов. Була в нас така славна компашка, мужеська, чесна і хароша. Нє, баби, то як курячий помйот! Фу!

- Це ти так кажеш, бо сам не можеш, - мовив, схлипнувши, Смерд.

- Хто тобі сказав? - аж помалиновів Єва. - Ти шо, в морду хочеш?

- Ну, чого придурюваться, Єва, - сказав, знову схлипнувши, Смерд. - Це ж усі знають…

- І напрасно, - сказав Єва, відводячи очі. - Я можу, но брезгую, пойняв?

- Хай буде так, - сказав Смерд і кліпнув білими повіками. - Що ж мені тепера робить?

- Коли хоч, піду на переговори. А поки суд до діла, підем вріжем і каюк!

- Да-м, - сказав Смерд-молодший. - Поки суд до діла - це можна.

В цей час Смердиха-молодша входила до свого двору і перше, що вона уздріла, - це Смердиха-старша, яка стояла, ніби баба Яга з казок, опираючись на ціпка; голова в неї закутана, незважаючи на теплінь, хусткою, а поверх халата була одягнена сіра вовняна кацавейка із хутряною облямівкою, на ногах же - хутряні капці.

- Знаєте, до чого ваш синок докотився? - спитала у свекрухи з ходу, бо й досі ще була розпашіла й роздразнена. Свекруха поставила супроти неї холодні очі.

- Він там у бур’янах з марухою тягається! - бухнула невістка.

Тоді губи в свекрухи стали тоненькі й сині, а очка малі й колючі, і вона стрілила в невістку, ніби вбити її збиралась.

- Бо, навєрно, не даєш йому того, шо нада! - сказала чи власне пропищала вона, від чого Марія спалахнула, як піон, і притьма кинулась у хату, адже це була образа з образ, і свекруха чудово знала, як дошкулити.

Отож сиділа в хаті й ридала, а Смердиха-старша подибала до старого Смерда й почала буркати проти невістки, що така вона й сяка; старий Смерд у цей час плів сіточку й дивився на тепле плесо річки; воно манило його до себе, але добре знав, що сили до ловитви вже не мав. Отож слухав, а власне, не слухав шичне ґдирання жінки, і йому було зовсім байдужісінько і до невістки, і до того, що та сяка-така, і до власної жінки, а хотілося йому одного: сидіти в тиші, дивитися на тепле плесо річки, на якому завмерли чорні й сині човни з сірими постатями рибалок, плести сіточку й пити власний смуток, бо смуток останнім часом його не покидав - що не день, менше й менше в ньому залишалося сили.

- Чуєш, що я кажу? - спитала, звищивши голос, Смердиха-старша, вже й сердитися починаючи.

- Чи ж воно мені тра? - сказав старий Смерд і знову кинув поглядом на тепле синє і принадне річкове плесо, бо звідти війнуло на нього вологим запахом води й риби, і від того смуток його ще збільшився.

Тоді Смердиха сплюнула, бо що взяти з цього мурла, бо цей мурло останнім часом зовсім чудний зробився - немає йому ні до чого діла, а задирати його більше Смердиха-старша не зважувалась, отож подибцяла на вулицю, де завжди можна біля каменя зустріти когось із кумась, а ті вже не будуть такі безтямно тупі й байдужі, принаймні з ними якось і душу відведе.

Саме в цей час п’яниці в бур’янах допивали рештки самогону, обговорюючи подію, що звалилася на них, вони щиро співчували Смердові-молодшому й тихо радились, як йому допомогти. Смерд же молодший тихо сидів у дружньому колі і вряди-годи втирав собі ліве око, яке в нього хронічно сльозилось, а сьогодні тим більше. П’яниці зійшлися на думці, що найкраще когось із них послати до Смердихи-молодшої, щоб розказати, як було діло, і щоб вона Смерду вибачила, адже Смерд тут і справді не був винуватий, а тільки маруха, яка почала сама лізти до нього зі своїми телячими ніжностями.

- Я можу піти, - сказав Єва, - але в мене з бабами розговор плохо получаїться. Я з бабами якось общого розговору не находжу.

- А я от знаходжу, - сказав Партизан і гордо блиснув оком.

- То ти й піди, - сказав Єва - Слиш, Смерд, пусть Партизан пойдьоть, бо це він марух притащив, ти не проч?

- Мені все’дно, - сказав приречено Смерд-молодший. - Буза получаїця…

- То може, зара і йти? - спитав Партизан.

- Нє, зара вона сердита, - кволо заперечив Смерд-молодший. - Зара до неї лучче не соваться та й на роботу їй скоро йти. Буза получаїця…

- Брось, Смерд, а то ти какось як шмата, - сказав Єва. - Поживи в нашому бліндажику, сама прибіжить. А не прибіжить, тоже біда невелика. Нє, я проти того, щоб баб у нашу компанію водить. Од баб самі неприятності виходять - курячий помйот!.. Фу!

2

На цю пораду Смерд-молодший ночувати додому не прийшов. Мого жінка повернулася пізно вночі з твердим наміром виставити чоловіка з власного ліжка, вона вже наготувала відповідні слова, і те, що Смерда вдома не застала, якось дивно її врадило - це значило, що до нього повернулася маруха, і вони, певне, зараз десь забавляються у бур’янах. Сама думка про те так переколотила жінку, що вона й не вечеряла й цілу ніч прокрутилася, не мігши заснути, - все їй уявлялося, що її чоловік лижеться з тією почварою або й злягається, від чого все в душі в неї попалилось, і вона твердо вирішила таки покласти край своїм мукам.

Уранці в неї боліла голова, вона пересолила яєчню синові й випровадила того до школи, а сама випила аж дві таблетки обезболючого. Голова боліти перестала, натомість прийшло якесь отупіння, Марія вмикнула телевізора й дивилася, що там показували, - якийсь цілком ідіотський фільм. У цей час і прийшов до неї Партизан, умитий і зачісаний, і цілком тверезий; він хазяйновито роззирнувся по хаті й без запрошення сів, і собі дивлячись телевізора.

- Прийшов, бо мені тебе жалко, - заявив він Смердисі-молодшій. - Твій босяк тебе не вартий. Така ти женщина, що глянути любо, а він, паскуда, на курв тебе міня…

- Знову вони з вами? - кволо поцікавилася Смердиха-молодша.

- А как же, - сказав Партизан. - Мурка з твоїм таке витворяла цілу ніч, що стидно й казать.

У Марії все похололо всередині.

- Це ти правду кажеш? - пошепки спитала.

- А чо’ мені брехать? - мовив Партизан. - Коли б я мав таку женщину, як ти, все бросив би: і пить, і гулять, і баб водить. Я тобі тут у хаті й на дворі все зробив би як картиночку…

- А чом ти в себе не зробиш картиночку? - в’яло спитала жінка.

- Нєт стімула! - сказав Партизан й урочисто замовк.

- Як це стимула? - не зрозуміла Марія.

- А чо’ думаїш, я почав пить? А того, шо така мені зараза попалась, як та Мурка. Я їй те, я їй се, морожене з города носив, а вона з хахалями. Ну, й почав пить і гулять, хіба не знаїш?

Смердиха-молодша це знала. Партизаниха й справді тягалась, як він сказав, із хахалями.

- А я, може, - сказав Партизан, - про сімейне гньоздишко мічтав. Я, може, про ласкову женщину ночі напрольот думав. Не повезло!..

- Чого прийшов? - холодно спитала Марія.

- Розказать, як воно там із твоїм получилось.

- Ти ж привів тих хвойд!

Партизан скинув очима.

- Ну да, я Бо не давав мені покоя Приведи, ка’, бабу й приведи.

- Чого ж двох привів, а не одну?

- А вони по одній не ходять. Бояться, шоб чо’ не случилось.

- Залиш мене, - втомлено сказала Марія.

- А мо’, я до тебе заходить буду. - смиренно попросив Партизан. - Ну так, по человєческі… Завидую твоєму дурбаку…

- Завидуєш, що з хвойдами тягається по кущах? - гостро спитала Марія.

- Нє, шо таку женщину, як ти, має… Має й не уважа, пользоваться не уміє.

- Йди ти, трепло! - м’якше сказала жінка, і Партизан, видимо задоволений, пішов із хати. На порозі запалив, з осолодою пихнувши димом, коротко реготнув і рушив до братії, яка його вже виглядала з бур’янів.

- Нічо не вийшло, - сказав, пихкаючи димом і мружачи ліве око. - Тверда вона…

- Да, вона така! - сказав печально Смерд-молодший. - Вона в мене така!..

У цей час повернулися до них і вчорашні марухи - Смерду так було гидко на них дивитися, що він устав та й пішов. Таке на нього іноді находило: коли щось не так - вставав і йшов. Перейшов кладку через Кам’янку, піднявся на Павлюківку й рушив до Корбутівки, а тоді подався лісом асфальтованою стежкою до Тетерівки, потому - до Корчака, і тільки коли навколо споночіло, отямився, а що йшов цілком безтямно; не зразу розібрав, куди його занесло. Одне знав: місто мало бути там, звідки простував, тож проголосував автобусу, який їхав із Чуднова. Автобус зупинився, і він, обнишпоривши кишені, тільки й знайшов копійок, аби заплатити за проїзд. Але на його зчудування шофер копійок не взяв, очевидно, в нього був надто задурманений вигляд.

- Спасибочки, - байдуже сказав Смерд-молощший і зійшов з автобуса біля школи. Пошкрябав по підборідді й відчув на лиці кількаденну щетину - подумав, що виглядає таки страшненько. Але й це не змінило йому лихого настрою і він рушив униз по Чуднівській, бо вже більше не мав сили шаландатися. Знав, що жінки зараз нема вдома, тож сміливо зайшов у двір - відразу ж напоровся на матір.

- Що це ти вичворяєш? - спитала мати.

Мовчав, тільки дивився поверх материної голови.

- Мало тобі жінки, що ти на цих хвойд спокусився?

- Ат! - махнув він рукою. - Нічо ти не знаєш!

- А шо я маю знать? - аж закипіла мати. - Дивися, вона тебе вижене, я тебе годувати не буду. І батько тобі ні копійки не дасть.

- Знаю, - сказав Смерд-молодший і підсьорбнув носом, ніби збирався заплакати, як колись у дитинстві.

- І в кого такий ти непутящий вдався? - сказала мати, а він побачив, що за спиною в неї цвіте, аж палає в сутіні бузок. І той бузок запаморочливо пах, і раптом бризкнули з глибини їхнього двору солов’їні трелі, й щось дихнуло з глибини мороку, аж задихнувся, бо раптово пожалів і жінку свою, й себе, і їхнього хлопця, і матір, яка придивлялася до нього, ніби була короткозора, і тих марух, що знову пили в бур’янах, і тих п’яниць, у яких немає місця під сонцем, і всіх людей, бо всі приречені - як би не жили і що б не робили. Бо над ними усіма пролітала, як відьма, невидима смерть, бо вона облягала землю, дерева й людей, бо вливалася в людину разом із повітрям та водою - хтось нерозважний випустив її, і годі вже зловити. Пішов повз матір, ніби то й не жива істота була, зайшов у сінці, зроблені його руками і вразився, які вони нечупарні й тісні і як пахне там чимось несвіжим і важким. «Це я так пахну!» - самовідречено подумав він і переступив порога. На нього від столу, від розкладених книжок дивилися вивідчі синові очі, й він не сів, а звалився на стільця, який аж захитався під ним, був-бо розклеєний.

- Мати де? - спитав хрипко.

- Хіба не знаєш? - різко відповів Сашко.

- Да, конєшно, - почухав неголене підборіддя батько. - Є що похавать?

- Не знаю, що це таке, - визивно сказав хлопець.

- Пожрать є шо? - вже сердито спитав Смерд-молодший.

- Не знаю, - мовив Сашко і знову схилився до книжок. Смерд вийшов у коридорчика, де стояла в них газова плита, що живилася від балонів, і підняв покришку; був там борщ. Налив тарілку й вийшов надвір, щоб не заважати хлопцеві. Але тут його чатувала мати.

- Це вже отямився чи знов підеш волочитися?

- Дай мені спокій, - буркнув він.

- Не будь дурний і перепроси жінку, - мовила мати. - Бо я тебе годувати не буду, ось землю можу поцілувати, що не буду.

- Знаю, - сказав Смерд-молодший і йому вже й борщу перехотілось.

- Ти шо, знов не робиш? - спитала мати.

- Чо’ ж, роблю, - невпевнено сказав він. - Це в мене одгули були.

- Не одгули, а загули, - єхидненько сказала мати. - Совість би мав!

Доїв борщ і подумав; а далі що? Піти в хату, чи в бур’яни, чи взяти вірьовку й повіситись? Але він не зробив ні перше, ні друге, ні третє, а все сидів у той час, як мати говорила й говорила, виказувала й докоряла, повчала і шпетила, і це було ніби далеке постукування поїзда. Він же сидів посеред двору порожній як гарбуз, нічого не бачив і не чув, а тільки похитувався ледь-ледь і відчував, як там, над головою, несуться невидимі хвилі смерті, а в тарілку з борщем опадав цвіт бузку і ще якийсь цвіт, і пелюстки плавали по червоній поверхні; він же дивився на той цвіт, на стіл, почорнілий од негоди, на шмат облупленої стіни і раптом помітив, що мати вже давно пішла, покинувши його, і що це тільки йому вчувалося, ніби вона шпетить і вимовляє, а може, це він сам шпетив себе й дорікав, і вимовляв, і сварив, бо він таки в цьому світі як отой цвіт у борщі: і плоду на дереві не зав’язав, і борщ спаскудив. Отож завмер і загус у цій темені, навіть комариних укусів не відчував, а тільки заціпеніння, з якого вивів його пристук хвіртки - поверталася з другої зміни Смердиха-молодша.



3

Він слухав цокіт її каблучків з якоюсь збентегою й настороженістю, бо не відав, що йому має принести. Не обертався й не дивився в її бік, а тільки в миску з недоїденим борщем і з насипаним туди пелюстям. Крізь гілля дерев від вулиці прорізувався промінь од ліхтаря, і це світло ніби прожектором висвітлювало і його постать, і миску на столі, і шматок стіни. Цокіт каблучків затих.

- Чого тут сидиш? - спитала Марія. - Чи вже, може, тебе маруха прогнала?

Не відповів, бо й не міг - заклинило йому язика між зубів.

- Сашко спить? - втомлено спитала жінка і сіла неподалік. Від того, що вона сіла, а не пішла далі, не сховалась у хаті, в нього сіпнулось у грудях серце, і він пробурмотів, що не знає: спить Сашко чи ні.

- Уроки вчив, - сказав.

- Не хочу, щоб з нього виріс такий лоботряс, як ти, - мирно сказала жінка. - Хочу, щоб з нього люди були.

Мовчав, бо що мав сказати? Пахло бузком, і ніччю, і жовтим світлом од ліхтаря, а може, це так йому здавалося - тобто трохи й осінню, а може, його смутком, котрий цілий день їсть його, чи смертю, що невидна летить над головами. І йому здалося, що, може, він і не людина в цьому світі, що з нього залишилася тільки оболонка, сама шкіра, котра обтягує трухлявого стовбура, мішок, у якого накидали тієї трухлявитини, й тільки мала скалка того дерева стала світляком - тьмяно світить із нього синім світлом.

- Утомилася я від тебе, твоїх коників і від цього нашого життя, - сказала Марія. - Все, може б, перетерпіла, але не те, що побачила.

- Я не хотів, - хрипко буркнув. - Вона сама до мене лізла.

- Не хотів би, то б не лізла, - так само втомлено відгукнулася жінка. - Після такого не можемо жити разом.

Здригнувся і злякано скинув на неї очима.

- То це хочеш…

- Не будемо жити разом. Але давай по-мирному, без скандалів.

- Як це по-мирному? - не зрозумів він. - Це ж треба в суд подавать.

- А ти на тій марусі хочеш женитися? - різко спитала.

- Та Бог з тобою! - вигукнув він.

- Я тоже не збираюся заміж виходити, - сказала Марія. - Отож ні до чого той суд. Винуватий ти, отож тобі й платити за той суд, а з чого заплатиш?

Це була правда, і він ще нижче схилив голову.

- Нічого нам у наші діла чужих людей уключать, - мовила ще тихіше й утомленіше Марія. - Хай буде в нас полюбовне розлучення.

- Як так полюбовне? - здивувався він.

Промовчала. Чути було, як з вулиці дзижчав ліхтар, саме той, який протягував аж сюди синю руку й вимацував їх у темені, ніби хотів чи помирити, чи ще більше посварити.

- Цілу зміну сиділа на верхотурі й думала, - заговорила Марія. - Думала про життя наше покалічене і про тебе непутящого. Хлопець наш на тебе дивиться, а я не хочу, щоб і він був непутящий. Хочу його в люди вивести. Чого, думала, Йонта з моєю сестрою в маслі купаються, а я наче оте відро помийне розбите? Чого люди живуть душа в душу, а я наче деркач розтріпаний. Тільки те, що тягаю тебе п’яного й дурю себе, що отямишся. А ти ж не отямишся…

- Ну, чого таке кажеш? - невпевнено мовив він.

- Кажу, бо знаю. Тебе тільки на два дні стає, щоб триматись.

- Да, - сказав він. - Бо мені трудне!..

- Отож я й кажу розійтися нам тра. Але без скандалів, полюбовно. Згоден?

Він мотнув головою і хоч важко було сказати: був це знак згоди чи незгоди, жінка прийняла те, як їй хотілося.

- Нас двоє, то візьмемо більшу кімнату, - сказала вона вже діловим тоном - Шафа буде наша із Сашком, тобі й шафки вистачить. Стіл візьмеш, який захочеш, одежу кожен забере свою. Стільців у нас шість - три тобі і три нам. Двері заб’ємо, а собі зробиш вихід з вікна. Зведеш сінці й напополам купимо тобі газову плиту, поки що даю тобі лектричну. Три каструлі й одна сковорідка - вистачить чи хочеш більше?

- Вистачить і однієї каструлі, - сказав він і вперше ворухнувся. Повернувсь так, що ліхтар із вулиці висвічував половину неголеного обличчя.

- Даю три, бо їх у нас шість. Продукти, які є в хаті, тоже розділимо, щоб по-справедливості було. Кажи, що тобі не так?

- А може, не будемо, - печально мовив він, і його одне освітлене око кліпнуло. - Може, я того…

- Будемо, - твердо сказала. - Будемо, бо в мене все в нутрі вигоріло. Ото тільки й лишилося сили, щоб полюбовно з тобою… Не хочу, аби люди в мене пальцями тикали… Що тобі не так?

- Все так, - сказав тихо. - Про одне забула.

- Про що? - спитала різко.

- Пропаду я без тебе.

- Не пропадеш! - мовила жорстко. - А припече, маруху покличеш. Захочеш женитися, подамо в суд. Заплатиш, скільки там тра - і живи. Я вже відер на тобі й марухах бити не буду.

- А лучче б била, - сказав він печально.

- Ну, вже ні! - мовила втомлено. - Перегоріла я…

- Де ж мені спати? - спитав він.

- Да, про ліжко забула, візьмеш собі Сашкове, він поки па розкладачці поспить, щось там потім йому куплю.

- Я питаю, сьогодня де мені спать?

- Піду гляну чи заснув Сашко, - мовила вона і звелася. - Коли ще сидить, підеш до себе, а коли ні, на горищі переспиш.

- А може, ми те, - сказав, ковтнувши гірку слину. - Ще раз, наостанок… Ми ж по-любовному…

- Ну ні! - обурено повернулася до нього Марія. - Коли гак тобі пече, до марух забирайся. Бо ти, може, від них і хороби якоїсь паскудної набрав.

У цей час із бур’янів долинув до них регіт: глухий чоловічий і різкий жіночий, подібний до вереску.

- Твої жирують, - їдко сказала Смердиха-молодша й мотнулася чимдуж у хату, голосно вдаривши дверима.

Смерд витяг цигарку й запалив. Руки йому тремтіли, і він подумав: як би добре було напитися зараз до безтями. Подумав, що там, у бур’янах, зараз, можливо, п’ють, але в нього порожньо в кишенях, отже, своєї частки вкласти не може, а даремно ніхто в цьому світі нічого не дає. Тому він пожадливо смалив цигарку й пив дим, од якого його ще більший смуток і почав з’їдати. Через це не зміг більше опиратись і, не чекаючи жінки, яка мала сказати, де вибере сьогодні нічліг, поволікся з двору на той закличний регіт, бо зовсім ниций був, а ницим усе одне, що про них подумають, і все одно, що їх чекає завтра й позавтра, ниці на те і є, щоб жити як метелик чи комар - з ранку до вечора Ранок уже був давним-давно, а вечір прийшов і пронеслися над головою невидні й невідчутні хвилі смерті, і цей вечір на догоду тій пані виїдає їх, мов черв’як зерно горіха, бо ницість у світі - це і є черв’як у шкаралущі плоду; він уже доїдає горіха дня, але хто зна, чи зможе знайти у шкаралущі ту дірочку, в яку був сюди забрався.

Смерд-молодший зупинився. Ридали з верболозів солов’ї. Ридав у небі неповний місяць, ніч відкусила від нього клаптя, як од яблука. Повз Смерда пройшла тінню куца Наталка із псом, пес на чоловіка загарчав. Куца Наталка не привіталася й нічого не сказала йому - тягла пса, а може, й не пса, а ніч. Бо вже не вечір був навколо, а ніч, і він знав, звідки вона починається - з його нутра. Порожнього й гнилого, де нещодавно губився єдиний світлячок, але й той погас. Озирнувся на свій двір: може, вийде жінка, може, щось скаже йому приязне. Ну, хоч би запросить у дім, хай і в ту кімнату, яку йому виділила. Але ніхто на двір не виходив. Пройшов повз Смерда з клунком трави на плечах Олексій. Під пахвою тримав косу, і та коса раптом холодно блиснула під променями ліхтаря чи, може, надкушеного місяця. У Смерда-молодшого поза шкірою пройшов холодок - ніби це смерть повз нього пропливла: невідь-чому цілий вечір про неї думає. Заверещали в бур’янах марухи, очевидно, Партизан їх там мнув. Смерд-молодший здригнувся, і йому перехотілося йти до п’яниць. Повернувсь у двір: миски з недоїденим борщем на столі не було: очевидно, жінка таки виходила. Виходила й не застала його, отже, подумала, що й сьогодні він подався до марух. «А хіба не все одно?» - подумав він і став біля паркану, щоб помочитись.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка