Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка30/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   42

4

Ішов і подумки декламував вірша про Коника-Стрибунця - слова самі лізли у свідомість: «Коник плаче, серце мліє, кинувсь він до Мурав’я: ‘Дядьку, он зима біліє! От тепер же згину я! Чуєш, в лісі ворон кряче, вітри буйнії гудуть? Порятуй, порадь, земляче, як се лихо перебуть?’» На галявині біля річки грала в карти компанія, він знав із цієї компанії кількох. Наче каланча, витинався з-поміж них Вовка, маленька голівка його похитувалася, мов маківка. Ошкірював рідкі попсовані зуби, очевидно, хворів пародонтозом, і Сашку раптом здалося, що його історія з батьком недаремно переплітається чи, може, в’яжеться з історією цього опущеного чолов’яги. Минув компанію, махнувши на привітально зведену до нього Семенюкову руку, і в його голові на заміну отому віршику забринів сипкий, пропитий Вовчин голос: «Повезло мені! Одна там бабка приклеїлася - думаю, на який хрен ти мені нужна. Кошмар! Ну, я й те, послав її, понімаш, подальше, котись, кажу покотьолом!»

Ні, той Іван Павленко, про якого думає весь час, не мав бути схожий на цього Вовку: мова його листа була не блатняцька, незугарна - листа було написано з певним стилістичним блиском. Писала людина тонкої душевної організації, але щось їх з’єднувало, оцього Вовку Семенюка та Івана Павленка, адже Вовка у цьому світі теж Коник-Стрибунець. Ні, не ідеальний митець з його незрозумілими, через вищу досконалість, світові піснями, з його вивищеною недоступністю над тими, котрі живуть практичною щоденністю, а звичайний елементарний житейський паразит, який тільки й мислить, щоб урвати щось із того, що неміцно лежить.

І тільки тепер Сашко дозволив собі згадати таке, про що не розповів матері, адже і в нього була від неї маленька таємниця, зв’язана з батьком. У 1975 році, тобто десять років тому, він опинився в армії в Мурманську, де й прослужив свої два роки, і це були далеко не медові роки. Одного разу, маючи звільнення, він пішов у кіно - було це невдовзі перед демобілізацією. Біля буфету стояв чоловік із сивими вусами, лисий і пив лимонад. Пив, не кваплячись, підливаючи собі з пляшки в паперову формочку і блукаючи поглядом по публіці. Сашка струснуло - обличчя чоловіка було напрочуд знайоме. Він не належить до контабельних людей, підійти йому до незнайомій ціла проблема, але цей випадок був особливий. Узяв лимонаду й собі, став навпроти чоловіка, випив для хоробрості, а тоді раптом усміхнувся до незнайомця.

- Ви, часом, не з України? - спитав по-українському.

- З чего вы взяли? - спитав чоловік, видимо насторожившись.

- Вуса, - відказав Сашко. - Як у запорожця!

- Так, - сказав уже по-українському чоловік. - Я з України, але давно звідтіля виїхав.

Тоді Сашко відчув, що йому тремтять вуста. Випив ще одну порційку лимонаду, а тоді й бовкнув те, про що потім каявся.

- А ви, часом, не Іван Павленко?

Тоді сталося щось несподіване. Чоловік поблід, крутнув очима, кинув на стойку паперову формочку з недопитим лимонадом і раптом кинувся через юрбу до дверей. Сашко не встиг отямитися, коли ж чоловік прошмигнув повз білетерку і з його визору пропав. Першим порухом у хлопця було кинутися слідом і спробувати наздогнати старого, але щось його стримало. Пізніше він розказав цю історію своєму земляку й приятелю, з яким вони разом служили. Чоловіка, коли він житель Мурманська, вирішили вони, розшукати не важко, треба тільки звернутися до адресного бюро. То, напевне, був Сашковий батько, інакше не зреагував би він так на його слова. Може бути, сказав тоді приятель, що Іван Павленко мав якісь свої підстави остерігатись колишніх знайомих, але які? Страх перед аліментами? Хлопець уже давно повнолітній, і батько це чудово знав. Може, він учинив щось не те під час війни, а зараз переховується? - припустив його приятель. Але Сашко був іншої гадки: батько миттю збагнув, хто перед ним, і не забажав із сином контакту. Зрештою, коли мав рацію його приятель, то батько міг жити в Мурманську не під своїм прізвищем - оце й варто було перевірити. Але в адресному бюро, куди вони з приятелем таки звернулися, їм видали точну адресу Івана Карповича Павленка, 1924 року народження, який мешкав на проспекті Леніна в будинку під номером 25 у квартирі 54, тобто ніякої детективної історії, яку сподівався відкрити Сашків приятель, не могло бути, батько втікав тоді не від власних гріхів, а таки від сина, бо, здається, єдиним його гріхом і був той син, тобто він, Сашко Войцехівський - прізвище материне, людина 1949 року народження, доля якого склалася ементарно - жити без батька. Але за вказаною адресою Сашко так і не пішов, хоч приятель і переконував його те вчинити - що б це, зрештою, дало? Хіба те, що, побачивши його, той чоловік зачинив би перед ним двері або ще й вилаяв за надмірну нав’язливість. Ось чому, беручи в руки батькового листа, якого той прислав оце до матері, Сашко здригнувся, побачивши адресу, - була вона та сама, яку добре запам’ятав. Однак матері цієї історії не оповів, знаючи, як вона спалахує в подібних ситуаціях, - не хотів вислуховувати зливи античоловічих звинувачень, якими б мати ще довго обсипала б його батечка. Єдиним результатом цієї зустрічі стало те, що, повернувшись додому, він витяг зі сховку батькову фотокартку і пересвідчився: все правильно, доля там, у Мурманську, звела його таки з батьком. Ні, він не порвав тієї фотокартки, але образ, на ній відбитий, утратив для нього ту принаду, якої раніше йому надавав. Отже, батько таки був Коником-Стрибунцем, інакше чому б мав лякатися власного сина? Тоді, в 1975 році, йому був лише 51 рік, тобто мав ще здоров’я і силу, і признатися до сина значило б узяти на себе якісь щодо нього зобов’язання.

- «Розгулявся на всі боки, все байдуже, все дарма!» - процитував уголос Сашко і схаменувся: на нього з цікавістю дивилася від ґанку, що виступав просто на вулицю, особа жіночої статі, цнотливо зав’язана білою хустинкою і непевного віку, тобто куца Наталка.

- Доброго дня! - привітався він до особи, і та відповіла, лукаво блиснувши оком.

Отже, історія складалася своєрідна. Чи так уже відчував батько провину, велику провину, як писав, перед своєю першою жінкою та сином, адже тоді, в Мурманську, явно від того сина втік? Чи так уже мучився і чи усугублювалася його вина, чи справді родина в Житомирі, яку покинув, була для нього «справжня», і чи конче треба було йому ламати ту другу сім’ю, коли б до сина він тоді признався? І, зрештою, чи жалкував він «все життя», або хоч і трохи за тим, що приніс першій своїй родині «велику кривду»? «Він шельма, - почув схвильований, скоромовний материн голос. - Хитра зараза, як отой Коник-Стрибунець у Глібова». Здається, мати й справді мала рацію, кажучи це, і не тільки ураза й задавнений біль рухали її вустами. Відчув, що його млоїть. Щось пізнавав у собі недовідоме, дратівливу роздвоєність і хвилювання - зрештою, був він і справді нездоровий. Легка нудота підступала під горло, і він радо б десь присів, але йшов вулицею, де не було лавок. Тому повернув у парк, а звідтіля вийшов на бульвар. Сидів на лавці й дивився, як біля його черевиків повзали мурашки; тіло його обхопила млявість, а може, й сонливість; відчував потилицею сонячне проміння, очі приплющилися - хотів перепочити від цих думок та хвилювань. Не бажав повертатися додому, бо тут добре, тихо й затишно. Поступово заспокоювався, стояла біля нього тиша, прозорий коридор бульвару з синім тремким повітрям, з метеликами, які неквапно снували між дерев. Один з метеликів, кропив’янка, сів на протилежний кінець лавки й помахував крильми, поводячи сторожко вусиками. «Що вони шукають тут, ці метелики?» - подумав він.

Завищала коляска, Сашко не без здивування упізнав ту ж таки жінку з сонними притуманеними очима, що помітив її ще на початку сьогоднішньої мандрівки. Метелик стріпнув крильми і знявся з лавки, а жінка розвернула візочка й сіла навпроти, виставивши пару пухких колін. Відкинулася на спинку й приплющилася - вночі явно недоспала.

І позираючи на ту сонну, з пухкими коліньми молодичку, ще зовсім юну, бо щось дитяче застигло на її змореному лиці, він подумав, що в тому батьковому листі було, окрім лукавово, щось по-справжньому щире, що людина пише покаянні листи не з легкого серця, що зима й справді постукала по його розуму й душі, і що написати листа колишній жінці завдання психологічно важке.



«Дядьку, он зима біліє! От тепер же згину я!» - продекламував подумки. - «Чуєш в лісі ворон кряче, вітри буйнії гудуть? Порятуй, порадь земляче, як се лихо перебуть?»

У візочку запхинькала дитина, і пухкі коліна навпроти підстрибнули. Жінка завозила туди-сюди коляску; Сашко ледве витримував те однотонне повискування. Нарешті здався і встав. Але звівся зарізко, крутнулася голова, і він стояв якусь мить, дивлячись на жінку. Вона блимнула на нього цікаво чи й сердито, але продовжувала тягати туди-сюди вискітливого візка - повні білі ноги енергійно полискували перед його напівпригашеним зором. Сашко рушив бульваром між м’яке мерехтіння світлотіней, між ряди лавок та дерев; на лавах сиділи люди, а біля них ганяла й горлала дітвора. Пообабіч бульвару тяглися дві шосівки і по них котилися авта - він сам був наче авто, в якогось щось негаразд із мотором. Спинився й дихав, ніби бігун після довгої дистанції. Збоку голосно заревіло, аж затрусилося повітря, - на шосівку виповзав бульдозер. Хитав великим, приставленим спереду гребком, гарчав, потрушував могутнім тілом і розбивав виплесками того гарчання синє повітря в прозорих коридорах бульварів. Сашко уздрів, як нервово тріпоче облите сонцем листя; в будинку навпроти жінка розчинила вікно, розсунула фіранки, обперлася білими, аж молочними руками об підвіконня, налягла грудьми - добродушно дивилася на потвору, яка ярісто тарахкотіла гусеницями об асфальт. Пролетіло кілька переляканих голубів; Сашку прийшла до голови дурна й блаженна думка, що весь цей шум на досі тихому бульварі пробудився від крику того дитяти, яке прийшло у світ цих машин-почвар, щоб ними повелівати. Під ногами в Сашка лежала цукерчата обгортка, і він утупився в неї, бо на обгортці було намальовано літака; інший літак, уже справжній, стояв на дитячому майданчику і по його трапу підіймалися один за одним діти, серед яких можуть бути діти і його. Вони всядуться у м’які крісла і перед ними спалахне екран - діти захоплено полетять у світ власного майбутнього. А тут, унизу, на хіднику бульвару, стоїть, намагаючись утримати рівновагу, людина із зіпсованим мотором у грудях; людина з широко розплющеними очима і кричить подумки білими, як сніг, губами: «Дядьку, он зима біліє! От тепер же згину я! Чуєш, її лісі ворон кряче!» І він раптом повірив, що той Коник-Стрибунець, про якого весь час сьогодні думає, можливо, колись опинивсь у подібній ситуації, і раптом злякався; можливо, однієї ночі він також прокинувся (чи не сьогодні це сталося?) і побачив раптом серед неба летючого коня, котрий мчав через небо, ніби комета - віщунка лиха. А ще відчув той чоловік гострий запах землі й збагнув, що так не може пахнути заполярна земля. І він подумав раптом: чи не пропустив, може, часу покаяння, адже досі був певен, що в нього є ще багато часу, що і цей час не пізно прикликати будь-коли, що зима ще далеко, за горами та долами, що йому, Конику-Стрибунцю, можна стрибати й бавитися, співати й танцювати - ні про що важке не думати. І от тільки в ту ніч, можливо, за тиждень перед тим, як приснитися рідному синові, коли й він, Сашко, відчув на обличчі зимовий подих, той чоловік, Іван Павленко, збагнув, що оце він настав - єдиний час покаяння. Зірвався з ліжка і, як був, у білизні та босий, сів до столу, вихопив з підставки ручку й написав листа. І тут розчинилося сколихнуте вихором вікно, вітер вихопив пописаного листа з-під його рук і погнав через ліси й гори, уже покриті снігом і через це негостинно-холодні, а сам він підійшов до розчиненого вікна й дививсь у темінь, власне у ніч-день, бо там, на Заполяр’ї, на початку літа ніякої темені нема, хоч сніг може ще покривати й горби, й долини. Отож дивився він на темінь - білий іскристий сніг, отой образ Вічності, яка прийшла до тебе, розчинила безшумно двері й готова покарати тільки за те, що ти ніколи не думав, а що тебе чекає завтра?

5

Дружина поралася на кухні, діти й справді побігли в кіно, яке крутили в умерлому й поставленому на дитячому майданчику літаку; Сашко сів у тісному проміжку (кухня в них мікроскопічна), між столом і білим кухонним пеналом; фіранки були розсунуті, й він міг бачити шматок хідника, на якому весь час вигулькували якісь люди. Оповідав жінці тихим голосом оту історію з батьковим листом, а потому й історію зі сном, коли йому приснився батько на смітнику, побитий і закривавлений; про те, що сказала мати і що вирішила; про її немилосердного засуда; про те її «а тепер танцюй, небоже, на морозі гопака» - розповідав це дружині, бо сподівався на її практичну мудрість: йому самому важко щось вирішити розумне, бо й сам він був для цієї жінки якоюсь мірою Коник-Стрибунець. Окрім того, коли щось важливе вирішуєш не ти, а хтось близький, кому улягаєш, як просто тоді зсувається гора із пліч!

- Мати має рацію, - сказала дружина, кришачи на дощечці криваво-брунатного буряка, - той твій батько й справді хороша штучка. Так просто жінка не одержуватиме за чоловіка зарплату, певне, пив добряче й гуляв. Діти його не люблять, значить є за що - добре в’ївся їм у печінки. Не бери тієї історії до серця, - сказала турботливо вона, - побережи себе!

Вона краяла й краяла буряка, й Сашко почудувався: смужки виходили рівнесенькі, однієї товщини. Руки його жінки були багряні від бурякового соку, а думки чіткі, виважені, рівнесенько відбатовані зовсім так само, як оці бурякові смужки.

- Коли тверезо розмислити, - казала дружина, - то він батьком твоїм називатися недостойний, сам же казав, що не озвався до вас ні разу, а коли ти його в Мурманську відшукав, то паскудно від тебе втік, як шкідливий кіт. Я до таких милосердя не маю.

- Тепер уже точно знаю, - мовив Сашко, - там, у Мурманську, це був він…

- Я тобі й раніше казала, що то був він, хто б іще? - жінка почала краяти капусту. Ніж і пальці були червоні від буряка, і капуста де-не-де ясніла червоними плямами. - Ні, я таких людей не розумію. Судити таких треба!

- А коли б це був твій батько? - спитав Сашко. - Тоді б ти так спокійно не говорила.

- Мій батько, - рівно відказала жінка, - мене доглядав. Мій батько горба надривав, щоб нам легше жилося, через це і н могилу пішов передчасно. Ти мого батька з цим паскудником і ю рівняй!..

- Я не про те, - тихо, але вперто сказав Сашко. - Питаю, коли б твій батько виявився такий?

- Сказала б те саме, - вона взяла багряними пальцями жмута пошаткованої капусти й кинула її до кастрюлі. - Чи може, хочеш, щоб він приїхав сюди, в нашу конурку на одну кімнату? Це хочеш сказати?

- Нічого я не хочу сказати! - буркнув він.

- Нє, ти це хотів сказати. А я не бажаю приймати до себе ніяких п’яниць і блудяг.

- Але ж я нічого, Ольцю, такого не сказав! - змолився він.

- Не забувай, що ти нездоровий, - різко мовила жінка. - Тобі самому треба спокою і догляду. Зрештою, не до тебе ж він звертався…

Це була правда. Нещадна, але ясна в своїй очевидності, бо таки не до нього був посланий той крик із далекого, холодного краю. Та ж, до кого він був посланий, знайшла також недвозначне рішення: «Опізнився, небораче, - ось яку відповідь знайшла Поліна Войцехівська. - Хто кохав життя ледаче, непереливки тому!»

Він сидів і дивився на клаптика хідника, що виднівся з вікна Хідник був порожній - сірий рівний асфальт, на якому світліють цятки недопалків, сірників та обгорток з-під морозива й цукерок. Голосно лементували горобці, обсівши липку, що росла під їхнім вікном Сашко подумав: а що, коли вчинити простіше. Піти на пошту й послати йому гроші. І отак висилати щомісяця, бо хоч і правду казала його жінка, - це була правда тільки однієї мірки. Існувала ще інша правда, про яку не став казати, бо вона словами не виявляється - це правда отого сердечного щему, який не може не відчувати, чи не тому він свого часу повернувсь у сім’ю? Є житейська проста і ясна логіка, яку йому з нездоланною переконливістю виповіли сьогодні й мати, й дружина його, а є правда недовідома. Правда задавненого болю, такого собі безнадійного розглядання напівстертої фотокартки, випадково знайденої в щілині материної шухляди; є правда Коника-Стрибунця з його нестримною втечею у світ краси й волі. Є правда людської самотності, яка раптом остуджує гаряче серце, - і чоловік уже не той, чоловік раптом починає дивуватися з себе, бо той, котрий жив у ньому раніше, зник, а може, й помер. За одну ніч можна перейти рубікона, в людині може вмерти одне «я», а народитися друге, бо людина недаремне сподівається на всесильну милість часу покаяння, але нема покаяння без прохально протягнутої руки. І вона протягує ту руку, тобто пише: «Я дуже хочу повернутися на рідну землю, але тільки при одній умові, коли ти знайдеш у собі силу пожаліти самотню стару людину». Сашко не міг висловлюватись у цій ситуації так категорично-нетерпимо, як мати його й дружина, але він був од цих жінок залежний. Сам потребував їхньої опіки, бо і його сила надломилась, як і в того невідомого батька. Він сам Коник-Стрибунець, і вже не має ані сили, ані завзяття доказати свою правоту, як доказував колись із Вовкою, котрий опоганив йому шапку і немилосердно дрочив Коником-Стрибунцем. Сашко був залежний і від дітей своїх, оцієї тісненької квартирки, «конурки», як назвала її дружина, від малої зарплатні, та й невідомо, чи довго зможе працювати, адже завтра-позавтра йому таки доведеться йти до тих байдужих і трохи брутальних білих халатів.

- Що це ти задумався? - спитала жінка, обмиваючи під струменем тушку курки.

- Я не задумався, - відповів тихо. - Я не маю слів.

- Не гризися, - м’яко сказала жінка. - В тебе є мати й ми…



6

Він пішов прилягти, поки в хаті тихо і не ввірвалися з гамором діти, і настільки був зморений, що відразу ж заснув.

Йому привидівся той-таки сон, що й уночі: вони лізуть із батьком по майже прямовисній скелі. Хапаються за виступи і за непевні, дрібні кущаки, якими поросла скеля. Намацують босими ногами щілини й притискаються спинами до розпеченого сонцем граніту.

- Ще трохи, тату, - сказав Сашко. - Бачиш отого куща?

- Бачу, - сказав батько, обличчя в цього було аж лискуче від поту. - Але в мене немає вже сили.

- А ти знайди ту силу, знайди! - закричав Сашко. - Я сам ледве тримаюся!..

- Бачу, - сказав тихо батько, - саме тому в мене й немає сили. Будь милосердний.

Сашко стояв, розпластаний на скелі, розкинувши руки й і ноги, серце важко билось у грудях, відштовхуючись від каміння, на якому був розіп’ятий; одна рука його трималася за колючого терена, а друга за кореня, ноги його висіли над прірвою, а з тієї прірви вирвався раптом тонкий і гострий крик…

Він прокинувся й побачив перед собою яскраве, залите голубим світлом вікно, а в ньому летючого вогняного коня.

- Чого ти кричав? - спитала десь зовсім поруч дружина.

- Дай валідолу, - прошепотіли сині його вуста. - І швидше, будь ласка!

1987р.


Інтерполяція


І йшов небом Пастух у синьому плащі та в кепці, із золотою ґерлиґою в руці, награючи, як це водиться в букулічній поезії, на сопілці, а хто зі сплячих посельців околиці був інтелігентніший, бачив у тій сопілці флейту; біля Пастуха покірливо ступав покритий темною попоною, жуючи вату хмар, вогняний кінь, в якого з ніздер вряди-годи виривалися іскри; а всі вони, жителі вулиці, були зігнані у спільну кошару, котра була збита з напівзгнилих дощок; і ця отара розмістилася саме там, де найгустіше насаджено будинків, на невеличкому майданчику між дворами й туалетами, тобто саме там, де жила і найчастіше любила вистоювати ряба Надька. Були забиті в тій кошарі в купу - усі мали овечі шкури, але обличчя кожен своє. І дивно змішалися поміж себе, ніби сплетені тілами у сітку, котра покривала квадрата кошари. Згори ж виглядало, що всі вони сплетені одним поворозом, який тягся від одного до другого, захльостував третього, тягся до четвертого, уплутував п’ятого - і не було в цьому нічого дивного, всі-бо так само були сплутані поміж собою і вдень. Отож отара, сплетена єдиним поворозом, ворушилася, ніби згустки тьми, у тій ночі, й ті згустки часом темнішали, а часом розріджувалися, часом щось вигукували, сварилися, билися чи сплітались у любовному злитті. І над усим цим провисала інша сітка, цього разу тонша - сітка теплої, спокійної й мелодійної музики, сопілкової чи флейтової, як собі хто її чув. Пастух грав із заплющеними очима, відтак гасли і місяць, і зорі, і його золота ґерлиґа, і золотий кінь, тобто ті його частини, що не були прикриті попоною. Коли ж Пастух розплющувався, то все знову засвічувалося, темінь розріджувалася й ставала ніби срібляста. А Пастух грав і грав, натхненно і в забутті, аж доки не спинився раптом, відвів сопілку, чи флейту, від вуст і тривожно озирнувся. І була на те підстава, бо в глибині ночі раптом почувся чи рик, чи рев, ніби вмикнуто водночас кільканадцять моторів. Люди, чи, власне, вівці, загнані у квадрата кошари, не звернули на те жодної уваги, і то з простої причини: всі чудово знали, що десь біля річки Гуйви є танковий завод, і на тому заводі люблять випробовувати двигуни саме вночі, мабуть, для того, щоб далі було чутно, а ще для того, щоб пожильці мілітарної держави завжди перебували у бойовій готовності й звикали, що мотори заводяться саме у відпочинкомий час. Тоді вся околиця ніби трусилась, і всі, хто не звик до подібних оказій, мав би відчути недовідому тривогу. Але пожильці околиці вже давно не зважали на той дикий серед ночі рев, через це єдиний, хто зупинився й тривожно озирнувся, був Пастух у синьому плащі та в кепці із золотою ґерлиґою. А ще Пастух був угорі і міг звідтіля все бачити, а вівці з кошари - внизу, і кожному з них, окрім цього спільного, снився ще й власний сон, а власний сон - це й були власні клопоти, пристрасті, інтереси. Отож кожен, хто ворушивсь у тому квадраті із гнилих, власне уявних, дощок, мав досить свого, і де їм було бачити, що на околицю пішли приступом бульдозери числом рівно тринадцять. І були в тих бульдозерів гнівно розпалені очі-фари, а лискучі стальні гребки попереду войовниче виблискували сталлю. І ті бульдозери раптом виладнались у стрій, наче уявили себе перед танковою атакою. І в кабінах бульдозерів завмерли залізні водїї у залізних піджаках, чоботях та штанях із залізними масками замість облич, з очних прорізів яких лилося не таке потужне, як із фар, але не менш їдке фіолетове світло. І ці бульдозери раптом опустили стальні лискучі гребки, натужніше ревнули моторами, вгризлись у землю й рушили на околицю, немилосердно трощачи перші будинки, - всі виявилися під цей мент порожні, бо посельців їхніх зігнано волею Пастуха у синьому плащі та кепці в ту-ото, описану вище, кошару. І почали валитися трухляві й нетрухляві стіни, більше було трухлявих, і перетворювались у купи лому-мотлоху, в яких змішалися перемнуті ліжка, поламані столи й стільці, шафи, змішана подерта й ціла одежа, розтрощені ока телевізорів, лопати й інструменти, кастрюлі, скатірки, самогонні апарати, лічильники, вікна, розбите скло, телеантени, миски, побитий і цілий посуд, виделки, ложки, коробки, холодники, килими, доріжки, дзеркала, навіть ванни й унітази, які в декого вже завелися, труби, крани, вішалки, хустки й капелюхи, найрізноманітніше взуття - все це поміж себе змішалося майже так само, як і вівці в кошарі, сплелося, з’єдналося, помнуте, погнуте, побите, потрощене. А мотори ревли й ревли, ніби співали над усім цим урочисту поховальну пісню, але не було в тому співі смутку, тільки потужна, переможна мелодія тринадцяти залізних горлянок. І Пастух там, у небі, раптом зірвав із голови кепку, і його пелехата голова засвітилася, бо запалала кожна волосина, а очі засяяли, але не так потужно, як очі бульдозерів. Він звів золоту ґерлиґу й махнув нею. Відтак почувся різкий металічний звук, ніби щось зламалось, і бульдозери погасили люті очі, мотори їхні почали кашляти, ніби захворіли раптом на сухоти, а тоді один за одним позамовкали. І вже без допомоги моторів, а тихо, неохоче, хиляючись, почали важко відповзати на висхідні позиції, відтак знову стали, ніби перед новою танковою атакою, виладнувані вряд. І зробилися згустками пітьми, круглими, кошлатими, синьо-чорними, мовчазними, нерухомими, помалу розчиняючись, як грудки смоли від вогню. А всі ті розтрощені речі почали стягуватися, з’єднуватися, розпрямлятися і знову ставали такими, якими були дотіль, так само стягались і складалися розтрощена цегла, дошки, колоди, камені основ, бляха покрівель, знову уладновуючись у ті ж таки форми, які мали передоцім. Отоді-то й збудився вогняний кінь. Скинув із себе темну попону, яка розпливлась і розляглася й почала розтавати, ніби хмара, сипнув вогняними протуберанцями з ніздер і запалав. І вибіг на крайнебо, маючи золотими копитами. Заіржав безголосо і перетворивсь у велике кругле око, що гостро розсипало довкола жмутки проміння, яке й пробудило світ, прогнавши з нього всі привиддя й примари, відтак почався день новий. Пастух же зник із неба, а може, перетворивсь у хмару, яка поступово почала розчинятися серед неозорої блакиті неба.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка