Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка3/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

7

Марія була заважка тілом, щоб пух одніс її далеко. Просто Йонта завчасу перестав дивитися їй услід, бо спинилася вона тут-таки, на околиці, у Смердів, які були родичами у других покійної Маріїної мачухи. Старий Смерд посварився зі Смердихою і виділив їй на прожиття зі своєї пенсії п’ять карбованців, тобто те, що належало Смердисі по закону. Смердиха, звісна річ, почала шукати квартиранта, а коли пух прибив до неї Марію, була навіть рада. Марія згодилася платити 40 карбованців (кімната її була прохідна), і це все мало скласти той бюджет, на який розраховувала Смердиха. Смердів син, відповідно, Смерд також, тридцятирічний кандидат у алкоголіки, зустрів Марію кривою усмішкою. Він обдивився її з голови до ніг (завважимо, що летів тоді пух) і першого ж дня, саме тоді, коли женилися Йонта з Валькою, ущипнув Марію за сідницю. Марія обурилася, хоч не так уже й дуже; летів, знаєте, пух, над ними висіло безхмарне небо й потутукували горлиці - Смердів син усміхнувся вдруге. Цього було досить, щоб він заблукав у власній хаті, шукаючи своє ліжко; у відчинені кватирки залітав пух; стара Смердиха не страждала від безсоння, а виводила носом трохи хрипкі, однак цілком мелодійні співи; старий Смерд відгородився од родини, зачинившись у глухій комірчині; Смерд-молодший приблукав ненароком до Маріїного ліжка, знову обуривши її; він прийняв од неї ляпаса, але вже втомився блукати по хаті; скажемо, що перед цим він випив самогонки, купленої на місцевому пункті продажу (треба визнати, таємному); Смерд терпляче прийняв од Марії ляпаса і попросив утішити його втомлену від безнастанних блукань душу. Марія задумалася. Вона, як і сестра, була тямковита, тож відразу оцінила ситуацію. Смерд не був добра пара (завважимо: кандидат на алкоголіка), але мав хату, а сорок карбованців щомісяця - це теж неабищо. Смерд був для неї застарий, але вона не така красуня (згадаємо поразку з Йонтою). Смерд може збрехати і, взявши що треба, потім відкинутися, але він, з усього видно, таки «шмата», і може й не збрехати. Одне слово, проти Смерда було стільки ж, як і за нього, і Марія зітхнула. Смерд зрозумів це зітхання по-своєму, можливо, навіть правильно, і віднайшов собі втіху. Правда, Марія дала йому ще одного ляпаса і ледве не скинула з ліжка, але то були, як думав опісля самовдоволений Смерд, «їздєржки проїзводства» - все закінчилося так, як хотів він і як вирішила вона: наступного дня вони одружились. Єдине, що трохи псувало цю історію: Смерд не був у цій ситуації оригінальний - за кілька років перед цим так само вчинив тут-таки на околиці (правда, не одержуючи ляпасів) його давній приятель Шурко Хаєцький.



8

Маючи такий прибутковий фах, Валька мусила купити собі холодильника ще до одруження з Йонтою, і це зменшило йому турботи на цілий день. Тож четвертого дня замість купувати холодильника (це могло б зворушити таксистиху, яка пам’ятає, як років десять тому дбав про свій дім таксист), Йонта купував пральну машину. А оскільки пральна машина була з центрифугою, то Йонта вже не міг приїхати на таксі (цього дня серце таксистихи мало лишитися несколошкане), а взяв вантажне авто, яке обслуговувало ту ж таки електростанцію, де він працював. Пральну машину було ледь видно з кузова, окрім того, Йонта накрив її лантухом (те, чого ніколи не допустив би таксист), а сам сів на дно: причина, чому ряба Надька ледве не пропустила цієї події. Погляд підзорної труби рябої Надьки байдуже пропустив вантажівку - їх приїздить на околицю немало: шофери люблять тут купатися, крім того, летів пух, а ряба Надька розмірковувала, на які кошти прибудовує собі кімнату Семенюк-молодший, який у минулорічний пух узяв (держав, як казала дочка Трасицької) дочку таксистихи. Але ряба Надька завжди мала троє очей (двоє власних і підзорна труба), окрім того, вона пережила надто велику ганьбу з Йонтою, цього разу сталося все, як треба, тобто вітер (той самий, що приніс сюди Йонту) здмухнув ледве не перед самим носом у рябої Надьки ріжка лантуха, отже, оголилася блискучо-біла стінка пральної машини, а що цей колір був куди біліший од пуху, то ряба Надька миттю з’явилася надворі, а ще за мить була біля каменя, де вже кликала свого Олєжика дочка Трасицької і звідки чудово було видно, як вантажівка зупинилася біля Йонтиного двору. З кабіни вистрибнув Вова, розставив широко ноги, аби краще стоялося, потім вистрибнув Йонта з цигаркою «Біломорканалу» в зубах, і вони з шофером скинули правого борта авта. Вова жував губами, начебто й собі курив цигарку, а шофер, залізши в кузов, наддав Йонті машину. Йонта зігнувся під машиною ледве не до землі, на нього налітав пух, піт струмів по лобі, пух клеївся до обличчя, Йонта став на мить марсіянином (тобто особою, яку можна уявляти, як хочеш), його тіло - пральна машина, голова - пральна машина так само, лише ноги якісь тонкі й худі порівняно з цим чудовим білим тілом і мізерні. Така ноша личила б більше Вальці, тобто до важких і міцних Вальчиних ніг, але Валька була на роботі. Крім того, їй випадало носити не менш потрібну й важливу ношу, та й сам Йонта не міг зробити такого порівняння, а те, що побачили його так ряба Надька і дочка Трасицької, було йому байдужки. Йонта подибав тими мізерними ноженятами до хвіртки, вплив у неї своїм квадратним і блискучим тілом, повернувся не без грації до дверей і заколихався через подвір’я, як велетенська качка, - ніс його таки нагадував качиний од природи, а на обличчя поналіплювався пух. Був і хвіст (Вова), який перевальцем коливався за Йонтою й намагався старанно вторити усім батьковим рухам.



9

Ряба Надька втомлено сіла на каменя. їй було чого втомитись, адже сорока, з якою вона мала періодично прес-конференції, сповістила їй про спадкоємця методи Шурка Хаєцького і про Марію; окрім того, до рябої Надьки прийшла з повинною таксистиха, вони помирились, а отже, й потеревенили немало: таксистиха вісім годин скаржилася на непостійність і підступність чоловіків, а найперше про клопоти, як жити далі. Донька вже була повнолітня (ряба Надька при цьому поцікавилася, на які кошти та дочка прибудовує собі кімнату; таксистиха, однак, злегковажила це запитання), пенсії в неї нема, отож хіба лишається іти «на старості літ», сказала таксистиха, сторожихою.

- Я пішла б сторожихою й собі, - сказала ряба Надька, - але щоб недалеко від дому, - читай: підзорної труби.

Таксистиха заплакала: йти сторожихою для неї була ганьба.

- Ви ще молода женщина, - втішила ряба Надька таксистиху, - може, знайдете кого?

- Кого? - вибалушилася на неї таксистиха.

- Порадошного чоловіка, - незмигно сказала ряба Надька, і розмова на цьому закінчилася: рябу Надьку покликав обов’язок озирнути околицю, як озирали недавно річку спасальники зі станції «Спасання на водах». Бо тепер була справжня заметіль, і спостережний пункт рябої Надьки ставав станцією не тільки спасання, а чогось більшого, чого й означити не сила, бо то мала бути, скажемо за неї, станція рівноваги, станція нормального життя на околиці, й гріх сказати, що ряба Надька не усвідомлювала своєї місії.

Дочка Трасицької опустилася на камінь так само втомлено. Вона з самісінького ранку гукала Олєжика, а що Олєжику пух позабивав вуха, вирішила вибрати з картоплі колорадського жука. Але вибирати жуків не дав пух, бо забивав не тільки очі, а й ніздрі, й рота, отож дочка Трасицької покинула це невдячне заняття і знову почала гукати Олєжика Це було безнадійно, і дочка Трасицької вирішила піти у верболози над Кам’янкою, сподіваючись там розшукати сина. У верболозах вона, правда, не гукала, проте добряче їх прочистила, набравши на себе пуху чи не менше, як приносить його додому Галька. Вона, однак, не думала про Гальку і те, що побачила її, було чистою випадковістю, яка вразила її ще більше, ніж саму дочку рябої Надьки. Од Гальки, як кіт, скочив чолов’яга, роздивитись його вона не встигла, хіба білі, з розрізиками по боках труси, а сама Галька хутко сіла, затягнувши на колінах поділ.

- Чого никаєш? - вороже спитала вона в дочки Трасицької і та аж отетеріла. Лише потім до неї дійшла ворожість та й завдана образа, а тоді вона по-дурному стовбичила перед Галькою і белькотіла щось про Олєжика, якого шукає ось уже годин зо чотири.

- Ти скажи своєму вилупку, - досить нечемно відрізала Галька, - що як підглядатиме, то я йому шию скручу!

Дочка Трасицької мала б обуритись і належно відповісти, але несподіванка та й пух, якого набралася, як вати, забили їй памороки, і вона, белькочучи щось недоладне, позадкувала від Гальки, тоді як Галька ліниво застібала на грудях ґудзики плаття…

Отже, вони обидві мали підстави втомитися і мовчки дивились, як заносить додому Йонта пральну машину. Порівняти Йонту з качкою придумала дочка Трасицької, і ряба Надька поважно притакнула.

- Мостить гніздечко качечка, - сказала дочка Трасицької не без іронії, хоча й без злості: голова її була й досі в полоні тої разючої картини, яку вона уздріла у верболозах; її лоскотала запізніла образа й ураза, і вона шукала приключки, щоб зачепити цю тему. Тому розповіла рябій Надьці про Олєжика, пожалівшись, що він геть одбився від рук, на що ряба Надька розповіла їй про таксистиху; дочка Трасицької несподівано поспівчувала таксистисі, висловившись досить різко про непостійність, підступність і легковажність чоловіків.

- Їм хоч корова, аби нова, - по-філософському сказала вона, очевидно, не виключаючи з-поміж чоловіків і свого, а по тому таки поцікавилася дочкою рябої Надьки. Ряба Надька подивилася на неї запитливо, але співбесідниця була нібито й справді наївно простодушна, і її запитання прозвучало просто так, без підступних і небезпечних колючок. Через це ряба Надька обережно поскаржилася дочці Трасицької на теперішніх дітей, убравши свою скаргу в канонічне: «Тепер такі діти!», - і дочка Трасицької відчула себе звільненою. Вона відразу ж проклала прямий місток між своєю далекоглядною фразою про корову і не менш далекоглядною фразою рябої Надьки, здобувшись, нарешті, на класичну зв’язку: «До чого це я питаю!» Після того вони забули про Йонту та його машину, а оскільки новина торкалася перш за все рябої Надьки, пропустили і Вальку, яка тягла сьогодні клунка більшого, ніж завжди.



10

Щоб принести в пелені ще одну (до великого числа інших на околиці) Лєну, Галька мала чекати у верболозах до вечора. Вона не мала на собі купального костюма, який дозволяє тут, біля річки, жінкам і дівчатам відверто піднімати пелену (згадаємо, як переходять вони на пляж через мілководдя), тож Галька не змогла зробити сюрприза своїй мамі відразу. Пух хоч і летів, але не настільки, щоб можна було нести ту пелену привселюдно, тим більше, їй треба було мати ніч для поради з матір’ю: її застукала дочка Трасицької і до вечора околиця знатиме все, що побачила вона, а трошки й такого, чого вона й не побачила Гальку цікавило, проте, інше, і вона найбільше про це й думала - чи не помітила дочка Трасицької, хто з нею був? Цікавитися цим у Гальки були підстави - все той же пух, а Галька за недовгий свій вік уже вивчила дію пуху на всілякі сакраментальні речі. Тож Галька сиділа у верболозах до самого вечора, гойдаючи в пелені свою Лєну і її не потривожила вже в той день жодна душа, якщо не зважати на величезного кота з бандитською мордою, який полював біля води на жаб. Цей кіт майже ігнорував Гальку, бо, зацапавши чергову жертву, з солодким роз’ятренням жер тих жаб на очах у Гальки, а коли вона шикала чи махала на нього рукою, він примружував велике бандитське око і, не випускаючи жаби з рота, гарчав. Галька пробувала кидати в нього паліччям і камінцями, але кіт так само ігнорував її, виказуючи це часом не в зовсім пристойний спосіб, відвертаючись од неї і відстовбурчуючи хвоста. Але завдяки цьому котові години, які вона мала просидіти у верболозах, протекли швидше, окрім того, їй треба було гоцькати свою Лєну, годувати і ніжно кутати її в пелену.

Вечір вона зустріла вмиротворено. Спершу, де гріха таїти, чекала, що Він повернеться - Він, який шмигнув у кущі, як кіт, людина в білих трусах з розрізиками по боках, якого не повинна була впізнавати дочка Трасицької і який мав лишитись у свідомості околиці таємничим Невідомим. Але він не повернувся, з’явився хіба цей кіт-жабожер, і Галька, вигойдуючи в пелені свою Лєну, все більше заспокоювалася - помалу забувала свого верболозного приятеля. А коли зайшов вечір, забула його зовсім, лишивши своїй Лєні таку саму долю, яку мала й сама, адже, скільки сягає пам’ять, вона теж не пам’ятала, щоб у їхньому домі був мужчина і щоб вона називала того нетіпаху батьком. Не було навіть ілюзорного його символу - аліментів, тож у Гальки були підстави заспокоїтися: вона навіть не розуміла до ладу іншого призначення цих трохи дивних істот.

Вечір настав тихий, помірний і теплий. Навіть пух перестав летіти, стомившись морочити людям цілий день голови. Лежав на верболозах, на траві, погойдувався на воді і звисав з електричних дротів, протягнених над верболозами до околиці. На заході червоно палало небо - завтра мав бути знову вітер, і в тому золотому полум’ї спалювалася висока лиса гора. Ішли стежкою пізні пляжники, дівчата одягались аж на греблі і їхні молоді, засмаглі тіла мирно червоніли в легких сутінках. Галька дивилася на них із верболозів, повна незбагненного, гіркого почуття. Вона сама любила пляж, ходити в купальнику було їй приємніше, ніж одягненою, вона виростала серед оголених тіл і не проти була, щоб її оглядали. Була-бо тонка і струнка, невимушена й весела, могла дванадцять годин бити м’яча, пливти викидаючи по-хлопчачому руки, могла вісім годин пролежати на розпеченому піску й камінні. Зараз, коли вигойдувала в пелені Лєну і чекала темряви, щоб дістатися додому, їй ставало трохи й сумно: це залишилося безповоротно в минулому, безповоротно зникло й ставало забутим, як забувалося обличчя її верболозного приятеля, - у ній пробуджувалася інша якість, далеко не пляжна, адже ті пляжні гулянки були по дорозі сюди, у верболози, а далі шлях її мав пролягати на вулицю й до каменя, на якому висиджували жінки, - мала увійти в те високопошанівне товариство, як рівноправний його складник. Отож уже горіла з нетерплячки, щоб швидше гас цей вечір, хотіла вже якнайшвидше дістатися додому - завтра вранці сяде на камінь поруч із матір’ю, її вже не проганятимуть, і так буде назавжди. Тоді вона заспокоїться остаточно і зможе зі зверхньою усмішкою зирнути на той пляж, де все ще валяються розморені тіла і де по дванадцять годин на день юні й дурні створіння ганяють і б’ють м’яча.



11

Наступного дня Йонта привіз м’яке крісло й пуфика. Ще ввечері, сидячи перед синім жерлом телевізора, він помітив, що стілець йому муляє, та й Вова не має куди приткнутися. Валька відчувала себе добре, вона сиділа на стільці м’яко і зручно, бо за ці кілька щасливих днів нівроку погладшала й поступово здобувала ту ідеальну округлість, од якої в Йонти пойойкувало в горлі. Вигини талії у неї зникли, плечі стали однакового обширу з клубами, руки налилися соком, а ноги залишилися такі самі. Обличчя покругліло, і коли б якийсь геометр захотів почудуватися, чого може досягти матінка-природа, був би вельми задоволений: поставивши до носа голку циркуля обвів би ідеально правильне коло, тобто таке коло витворила сама матінка-природа. Підгарло у Вальки означилося зовсім виразно - Йонті вже не треба було зусиль угадувати його, а волосся замість стягуватися гумкою, вирізаною із соски, складалося маленьким кільцем на маківці. Тож сиділа вона на стільці, як богиня, стілець їй личив так само, як недавно личила Йонті пральна машина. Валька знала про це - на обличчя їй клалася гордість і задоволення. Відтак, налюбувавшись дружиною й намулявши

маслаки на незручному стільці, а також глибоко поспівчувавши Вові, який був у той вечір неприкаяний, Йонта пішов у мебльовий магазин, аж на Житній базар, і приїхав звідти в досить дивний, дідівський спосіб, найнявши віз-платформу із сивим конякою і з таким безнадійним п’яницею при управі того коня, що з ним можна було, не остерігаючись, говорити рішуче. Крісло прив’язали вірьовками, а пуфика Йонта ніс. Тоді візниця, бувши не тільки п’яницею, а й доброю душею, запропонував посадити у крісло Вову. Йонта не хотів рекламувати себе чи Вову, але той так гаряче захотів проїхатися на платформі, що Йонта не знайшов у собі сили опиратися - вони проїхали так півміста. Спереду ступав сивий, безнадійно старий коняка (візниця їхав, оминаючи центральні вулиці), за конякою височів одягнений у якусь тюремну одежу сивоголовий візниця з носом-буряком, а на кріслі, як на троні, сидів, розвалившись, Вова, жуючи губами, начебто курив «Біломорканал». Позаду ступав Йонта, несучи під пахвою пуфика, в роті в нього стримів «Біломорканал», а очі дивилися поважно й статечно. Візник вряди-годи повертав набік свою левину голову й косив на Йонту понизаним червоними артерійками оком; у його голові крутилися якісь веселі думки. А що ті думки і справді були веселі, недовірливий читач може переконатися, бо візниця раптом зупинив свою платформу і, повернувши левину голову до Йонти, сказав, що це не діло! Йонта трохи злякався, але добродушна фізіономія візниці була мирна.

- Чого це вам бити ноги? - сказав візниця. - Сідайте в крісло, а малого - на пуфика!

Йонта відразу зрозумів, чого хоче візник, але ми вже попереджували, що він мав зовсім іншу натуру, як таксист, і нам доведеться тільки уявити цю і справді виразну картину: попереду ступає коняка, за нею височить, одягнений у якусь тюремну одежу, візниця, у кріслі сидить, як імператор, Йонта, а в нього в ногах на пуфику виструнчилася його мала подоба, його гордість і надія - Вова. Картина виглядала б прегарно, коли б Йонта мав натуру таксиста, а оскільки хотів бути імператором тільки вдома, то рішуче відмовився, і то так очевидно, що візниця таки забув свій альтруїзм і потрюхикав конякою далі, задовольнившись самим Вовою в кріслі.

Так вони з’їхали й на околицю, і платформа протягла Вову повз камінь, на якому захоплено завмерли ряба Надька, дочка Трасицької, Тоська і Броня. Йонта скромно ішов за возом, тримаючи під пахвою пуфика (а міг же покласти й пуфика на платформу), він проніс повз них свого профіля так гордо, що всі троє жінок порозкривали роти, а таксистиха відчула, як їй мокріють повіки: все-таки Йонта нагадував таксиста, і це схвилювало таксистиху: тої різниці, яку ретельно підкреслюємо ми, вона не добачила.



12

Ми трохи відстали з нашою розповіддю про Марію, але це, здається, не пізно надолужити, тим більше, що Марія, діставши у житті менш тверду позицію, як сестра (Йонта супроти Смерда), не могла дорівнятися до неї в усьому. Як може здогадатися навіть недовірливий читач, сестри ставали все одмінніші, хоч те спільне, що їх єднало, певне, до решти не зникне. Марія народила сина також, але через два дні, тобто вдвічі пізніше, як Валька. Здогадуватися про причини тут важко, відомо достеменно одне: Смерд був кандидатом в алкоголіки. Отже, той день, коли Йонта купив телевізора, був для Смерда прогаяний цілком - причина, чому Марія зі своїм Смердом лишилися поки що без телевізора - принаймні на той час, що про нього йдеться. Марія назвала свого сина теж не так, як Валька, а простіше - Саша; інколи по простоті душевній кликала його Сашком, що не зовсім подобалося Смердисі: нагадувало не таке вже давнє сільське життя Марії, а Смердиха на околиці звікувала. Отже, Марія пропустила золоту нагоду завести собі телевізора, а через те не мала ні найменшої потреби купувати для свого Смерда фотеля, а для свого сина - пуфика Відтак нам залишається описати тільки четвертий день, саме той, коли Йонта купив пральну машину, бо ці дні мали в обох родин, хай і далеку, схожість. У той день, коли Йонта тягнув на собі пральну машину і був ласкаво названий дочкою Трасицької «качечкою», Марія знайшла свого Смерда смертельно п’яного біля Гадючника (публічного місця, яке збирало спраглих душею з кількох досить просторих околиць). А що їх лежало там кільканадцятеро, то Марія мала перекидати тих «спраглих душею», як колоди, доки не вздріла чоловіка і не звалила його на свої досить широкі плечі. Вона несла його по Чуднівській, супроводжена радісними поглядами тих жінок, чоловіки яких у цей час не лежали біля Гадючника, і лице їй пашіло так, начебто вся кров, яка пульсувала у жилах, перемістилася до її щік. То був нелегкий шлях, тим більше, що долала його Марія вперше; читач, навіть недовірливий, може здогадатися: й не востаннє; вряди-годи вона кидала чоловіка на узбіччя й витирала чоло, крадькома озираючись, начебто вона те добро украла. Тут унизу (людне шосе залишилося вгорі, на високому насипі) вона дозволила собі впустити дві досить гарячі сльозини й закусила губу. Тоді знову звалила на плечі оте зовсім не крадене добро і потягла його з упертістю, яка була, здається, притаманна їй завжди.

Вона витримала погляди, якими її супроводжували протягом усього шляху, але коли зупинилась у рогатках і кинула на траву свого коханого, мужності їй забракло. Бо там далі мала бути підзорна труба рябої Надьки, камінь, на якому збирається судня рада, а що найгірше - поріг, з якого вона пішла у цей пух і на якому обов’язково стоятиме Йонта зі своїм Вовою та обов’язково куритиме «Біломорканал». Марія була мужня жінка, але перед таким випробуванням спасувала, тож замість тягти свого Смерда по Третьому, вона потягла його по Четвертому завулку, а там, де починався міст через Кам’янку, звернула на стежку, на якій паслося двоє козенят, і сягнула верболозів, сховавши і себе, і свого Смерда від щасливих поглядів, якими їх супроводжували жінки.

Тут вона змогла передихнути. Затягла Смерда глибше у верболози, майже до самої води, а тоді стала коліньми, що так захоплювали Йонту (Смерд ставився до них спокійніше), на траву і змила з обличчя піт. Потім вона сиділа на цій траві, дивлячись у небо, повне білих пушинок, і віддихувалася. Серце їй перестало колотитися, хоч ізсередини почав наростати глухий щем, який можна було б назвати і люттю. Бо щоки її знову заквітли рум’янцем, очі заблищали майже такі, як у кота, якого розглядала в тих-таки верболозах Галька; Марія встала і сильним кроком ступнула до чоловіка. Смерд напіврозплющив око і подивився на неї з тупим і радісним здивуванням. Марію це не зворушило, вона схопила чоловіка і затрусила ним. Але від струсу радісно здивоване око Смерда заплющилось, і Марія врізала своєму коханому такого ляпаса, що майже всі жаби, які вигрівали боки в тих верболозах, злякано скакнули у воду і надовго завмерли на дні річки. Смерд напіврозплющив обидва ока й подивився на Марію з любов’ю. Тоді Марія потягла його до води і кілька разів умокнула в річку. Смерд вирячив очі, пирхнув, а уздрівши Марію, всміхнувся лагідно й покірливо. За це він дістав ще одного ляпаса, але заплющився і по-християнському підставив другу щоку.

Марія не тямила себе. Вона била Смерда зліворуч і справоруч, виляски котилися над річкою, жаби повплавлялися в річковий намул і позаплющували зі страху очі, а Смерд підставляв під міцні Маріїні удари свої щоки. В неї вже втомилися руки, коли ж він сів, розплющив тихі очі й, ледве повертаючи язиком, якнайтепліше спитав:

- Чого ти б’єш мене, Марусь?

Вона отетеріла. Сіла і заплакала. Тоді він підповз до води і вже сам занурив голову в річку. Сльози текли Марії обличчям, роз’їдаючи густий рум’янець щік (от від чого старіють жінки!), а Смерд мочав і мочав голову, пирхаючи і чхаючи, доки не зміг глянути на світ більш-менш тверезо.

13

Галька кралася повз паркани, тримаючи перед собою пелену, в якій солодко спала її Лєна. Було вже зовсім темно, голосно кричали від річки жаби, заливалися солов’ї, заманюючи до верболозів інших шукачів пригод, ніч стояла густа й парка, вгорі лежав молодий місяць, біля нього тулилась, як дівчина, зоря; солов’ї співали й місяцю, і тій зорі; жаби теж співали і місяцю, й зорі: дві пісні, два натхнення - землі й неба, пуху й верболозів; хтось купався, принаджений і солов’ями, й жабами, бо зверескувала радісно жінка і бубонів чоловічий голос - все покривалося густим солов’їним лящанням. Галька несла пелену з Лєною і сторожко світила навсібіч очима, вечір холодив її голі ноги й живіт (вона не носила за новою модою сорочки), в пелені хиталася, як у люльці, Лєна, солодко посмоктуючи пальця; гавкали собаки, коли-не-коли прошмигне кіт - Галька вже майже досягла греблі. Але тут їй довелося затриматися: через греблю йшов цілий гурт мальованських хлопців та дівчат; кожен хлопець мав гітару і збуджено рвав пальцями струни. Дівчата солодко хихотіли, бо хлопці, граючи на гітарах, якось примудрялися зачіпати й своїх напарниць. Галька сиділа в бур’яні, перечікуючи, поки перейде цей похід, вона світила очима, як кішка, поколихуючи водночас і Лєну. Лєна спала, бо місяць, як і зоря, солов’ї і жаби, гітари і солодке хихикання дівчат були ще не для неї й не каламутили її сну. Не каламутили вони й Гальчиної душі, адже вона мала тепер тільки одну турботу - донести Лєну, тому терпляче сиділа в бур’яні й навіть не відганяла сіру лахмату кішку, що терлася тут-таки, в бур’яні, об неї.

Нарешті компанія пройшла, і Галька, зігнувшись над пеленою, проскочила великими кроками греблю. Тут їй довелося знову шмигнути у верболіз, бо вона побачила Ціпу й Ціпуна, які, взявшись під руки, робили вечірню прогулянку. Ціпун дихав важко, він мав 150 кілограмів, і це давалося взнаки у задушливий і каламутний вечір. Ціпа мала 125 кілограмів, але їй дихалося важко також - вони пливли у вечір, як дві непомірно роздуті риби, розтуливши роти й вибалушивши очі. Пливли повільно й скромно, наче не торкалися ногами землі, й Галька послала їм, таким тихим, кілька прокльонів. А коли вони повернулись і зникли в мороці, прокинулася Лєна. Вона випустила з рота пальчика й намагалася зловити своєю ручкою оту дивну, малу зірку в небі, яка так ніжно тулилася до місяця. Однак Галька побігла знову і заколихала її. Лєна заснула.

Галька бігла швидко й стрімко. Голова її відкидалася назад, у пелені гойдалася Лєна, голі ноги блискали в невиразному світлі молодого місяця та зір, і ряба Надька, яка востаннє озирала вулицю в підзорну трубу, знеможено опустилася на стільця й заплакала. Вона зрозуміла дві важливі істини: попри все, язиката дочка Трасицької казала правду, і їй доведеться, мабуть, на якийсь час забути свої громадські обов’язки: перед нею, як марево, як солдати на марші, заколивалися клопоти. Тому вона й плакала, облита каламутним світлом місяця і зір, а коли захекана Галька стала на порозі із задертим подолом і розтуленим од бігу ротом, вона не перестала плакати. У Гальки були розширені очі, ніздрі тремтіли, а з пелени витягувалася маленька, пухка ручка й щосили намагалася схопити в долоньку ту непокірну, ніжну зірочку, що здавалася їй найкращою із цяцьок.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка