Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка29/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   42

2


Із Сашком і справді останнім часом діялося щось дивне. Вряди-годи виникав гострий біль у грудях - мусив спинятися й глибоко вдихати повітря, з’являлася неприємна важка млість - все, про що раніше не відав. Пішов до лікаря, йому зробили кардіограму, а заодно прогнали по інших лікарях. Відчував себе піддослідним кроликом, бо йому перевіряли очі, міряли тиск, примушували роздягтися й присідати, мацали йому живота, казали заплющити очі й підносити вказівного пальця до носа, наказували крутити очима, стежачи за пальцем лікарки, послали на рентген і на аналіз крові та сечі. «Господи! - думав він, вирвавшись із того немилосердного й душного світу білих халатів, - що це зі мною діється?» Помітив, що після всіх цих маніпуляцій світ для нього одмінився, зінакшіли й люди. Раніше це були просто люди, але тепер ніби віддалилися, зчужіли, начебто він істота інших вимірів - щось йому від того стало не так. Щось у ньому фатально порушувалось - ота машина, яка досі так бездоганно працювала, раптом дала збій; лікарі, обдивившись його та обмацавши, нічого йому не сказали й не пояснили, але кожен по багато записував у лікарняну картку; кожен писав оте своє щось із професійною насолодою, а на його несміливі розпити буркав щось ухильне - треба його ще дослідити, провести детальніше обстеження - так просто хвороби не визначаються. Йому понавиписували незрозумілими хапливими почерками якісь рецепти, і змушений був ковтати якісь ліки з химерними назвами. Але він швидко ті ліки закинув - боявся переступити рубежа, за яким і справді почнеться щось інше, відразливо-неприємне, ба навіть страшне. Це мав бути також черговий злам, отож поки що сховав рецепти і, хоч здав на аналізи кров та сечу, хоч зайшов у темний кабінет і просвітився, а в поліклініку більше не повертався - страх його недовідомий долав. Хотілося одного: дістати звільнення на кілька днів, щоб не ходити на роботу й відпочити, але лікарняного йому не дали. Отож знову змушений був виїжджати на завдання редакції й висиджувати на роботі, адже й для того, щоб пройти всі оті маніпуляції, треба було відпрошуватися - поліклініки не працюють у позаробочий час. Загалом він людина старанна, але останнім часом перестав писати заробітникові статті на краєзнавчі теми, на які, до речі, треба було збирати матеріал. З жінкою він був посварений, але помирився і жив тепер здебільшого в неї, в місті. До матері тільки забігав і хіба в часи сварок затримувавсь у неї більше, інколи перебував вихідні. Чекав, як свята, неділі, бо до відпустки ще бозна-скільки. Тільки в неділю міг розслабитись, але тоді вдома збиралася родина: жінка, різка, копітка й надуміру криклива, і діти, мав їх уже двоє, крикливі не менше. Після того, як признався жінці про свою хворобу, вона почала придивлятися до нього підозріливо-співчувально і принаймні дала спокій з домашніми роботами, яких у неї завжди збиралася незмірна кількість. Був радий хоч би з того, що вивільнився, як казав собі, для рефлексій - вже це по-своєму його заспокоювало. Отож користався з нагоди й тікав з дому, щоб побути, як сповіщав, на свіжому повітрі.

Але на вулиці зупинявся, йти, власне, не було куди, хіба до матері. Порожній хідник, попереду - машина, в кузові - заляпані вапном дівчата. Дівчата сміються (це сьогодні так!) - звичайний дівочий сміх. Але він поморщився, начебто старий - буває ж таке безпричинне і лихе роздратування. Звернув праворуч і пішов вулицею, обсадженою тополями, їх огороджено побіленими загородками, впроздовж тяглися паркани й садки. Тиша покривала вулиці й хати. З хвіртки викотив на триколісному велосипеді хлопчина й поїхав просто на нього. Затутукав, коли наблизився, обличчя мав урочисто-незворушне, наче був паном усесвіту. Сашко зійшов з дороги владному наїзнику і ледве не нарвався на здоровенного дядька з цигаркою в роті. Від дядька густо запахло, він, ухиляючись від Сашка, зробив кругленькі очі й проказав шамотливо, не виймаючи цигарки: «Здраствучки вам, не розійдемося, га?» Сашко рушив далі, й тут на нього знову поїхав хлопчак, але вже на двоколісному велосипеді. Стояв на педалях і насвистував пісеньку, долішня губа була підігнута під горішню. Розчинилася хвіртка і з неї повільно почала виповзати коляска. Зупинився, пропускаючи її, - на нього зирнула молода тілиста жінка з сонними затуманеними очима. Жінка позіхнула, не прикриваючись, а візочок з дитиною, немилосердно повискуючи, покотився по хіднику…

Він прокинувся сьогодні вночі, розбуджений далеким погуком тепловоза, довго не міг заснути, зворушений тривожним і дивним сном: дерся він на кручу разом із батьком, і батько не втримався на крутосхилі й полетів сторчака. Сашко із жахом, розтуливши рота, дивився, як падає старий, лисий, зі срібними вусами чоловік, падає спиною, повернувши до нього прохальне й перестрашене обличчя - упав таки спиною з глухим звуком, як мішок. Унизу був смітник: старі кастрюлі, уламки керогазів, бляхи, спинки старих післявоєнних ліжок, папери й папки, розсипане лискуче скло. Батько, певне, поранився, бо з натугою звівся окарач, і його руки, сперті на білий папір, покривалися кров’ю. Отоді він і прокинувся; навколо стояла тиша, густа, темна, морок повивав кімнату, речі проступали в рідкому світлі, як допотопні повільні, але рухливі звірі. Здивувався на цей сон, адже батько для нього - абстракція. Лежав і згадував той далекий час, коли вони сиділи з матір’ю і їли капусняк після його першої переможної бійки з Вовкою; чи не тому мати вирішила, що він став дорослий настільки, що йому можна оповісти історію про батька. Він і раніше дивувався, що в їхньому домі не було жодної його фотокартки, власне, завалялась одна, мацюпенька, для паспорта, її він відшукав у щілині материної шухляди. Любив роздивлятися ту фотокартку, але вона була така потерта, що й справді не людина була на ній зображена, а тінь. Дивне було те, що зараз, уві сні, побачив він батька не образом тієї фотокартки, а в образі одного загадкового старого, котрий якось йому стрівся. Йому стало в тім сні невимовно шкода батька, який боровся в ямі, закиданій усяким непотребом, закривавлений і побитий, - не міг допомогти йому, бо й сам висів над прірвою зовсім так, як герой Франкової притчі «Про життя», на котрого напав лев і котрий знайшов захисток на скельній кручі, на якій висіла квола берізка. Нога його вперлась об виступа, але це була гадюка звита в клубок, що дрімала в щілині й підняла голову з шипінням. Там же внизу, в прірві, розкрив пащеку здоровенний змій, чекаючи на жертву, а корені берізки, за яку тримався, запопадно гризли білі миші…

Поруч пухкала крізь сон дружина, він повернувся по неї і раптом завмер - на нього дивилися напівприплющені очі. Дивилися темним поглядом, у якому гуляють сни; між лопатками в Сашка з’явився холодок - той його сон про батька так нагло увірвався, отож він думав, що старий залишився бабратися внизу між ламаного мотлоху, кастрюль і мисок, стільців та керогазів.

Кімнату заповнило місячне світло, бо в той момент світило вирвалося з-за хмари - все в кімнаті затріпотіло, заворушилося: розкидані в розгардіяші речі, неприбраний після вечірнього чаю посуд; він подумав, що вони з жінкою вже давно впали в цей власний, рідний смітник і так до нього призвичаїлися, що не бачать його нечупарності й убогості.

Звівся і підійшов до вікна: місяць горів серед неба, ясний і чистий. Довкола блищали зарошені дахи, і йому привиділося, що в небі летить білий кінь. У коня розвихрена грива, роздуті ніздрі, він легкий і вільний, він - наче лискуча комета, що пролітає небом, несучи землі ворухку тривогу. Довкола стояла первісна тиша Вже не посапувала дружина; здавалося, всі звуки обірвалися і зникли, зник і кінь, перетворившись у буденну, хоч і чисто-срібну хмарку; йому здалося, що й він, і дружина, й діти, і їхній смітник, і цілий дім їхній запаковано в прозору кулю, і вони летять у безвість, де зникають світло й форми речей, де немає й темряви і де ані бадилини, хоч гостро пахне землею. І справді, відчув раптом запах землі: перетліле листя, уривки коріння, дощові черв’яки, що виповзають і корчаться в місячному світлі. Його затрусило. Посеред грудей ліг камінь, не вистачало повітря, притис руки до підвіконня, щоб погасити безпричинний, ламкий дрож, губи в нього заворушилися і весь він, залитий місяцем, в обвислій на грудях майці, в довгих рябих трусах здався сам собі людиною бозна-яких давнєколишніх часів. Приплющився й намагався заспокоїтись.

- Що таке? - спитала дружина хрипким як каркання голосом. Він злякався. Той голос прозвучав несподівано - важко загупало серце.

- Тобі недобре? - спитала дружина.

Він повернувся. Сиділа в постелі, розколошкана й сонна. Пішов до ліжка, сів і під ним зарипіли пружини.

- Розумієш, - сказав хвилюючись. - Чомусь запахла мені земля. Не знаєш, до чого це?..

Перед ним лежала вуличка його дитинства Десь там, у глибині, в долині, в малому на курячих ніжках будиночку він народився й вибігав дитячі літа. Вулиця залишилася тільки частково - до неї впритул підступали багатоповерхові коробки. Сашко спустився заплилим землею бруком і рушив по нерівному, вимощеному кам’яними плитами хіднику. От вона, вулиця, на якій і зараз буває кілька разів на тиждень, вона завжди його хвилює. Саме тут живе його стара самотня матір, вона зустрічає його радо, але завжди переповідає одні й ті ж історії, які він знає вже давно; здається, метерине життя зупинилось і не оновлюється, а історії свої вона оповідає, можливо, й тому, що сама починає побоюватися: навіки їх забуде. Він проходить повз сусідній із материним двір. З одного його кінця в другий протягнуто мотуза і молода жінка, Олена Бутенкова, розвішує білизну. На виході з двору сидить з найдобродушнішим виглядом брунатний молодий песик і, кліпаючи довговіїми очима, лукаво дивиться на Сашка. Вся вуличка побита вибоїнами, і в найглибших із них стояла вода, в якій купалося сонце разом із горобцями; коли він наблизився, горобці покидали сонце і з шурхотом розліталися навсібіч. Він не зайшов відразу до материного двору, а пішов туди, де колись була школа - повз малі хатки і сирі паркани. Мимоволі зазирнув в одне з відчинених вікон: Сіроводиха збивала там червоні без пошивок подушки, а на столі стояла пляшка з-під олії і лежало півбухінця хліба.

І тут він зустрівся з Семенюком. Власне перед ним виросло щось жердиноподібне, десь так на метр дев’яносто і з нахиленою маленькою голівкою, на якій трохи дивними видавалися гарні, довговії сірі очі. Загалом же обличчя Вовки було одутле, сіре і трохи помнуте - цей чоловік, напевне, віддавався нездоровим пристрастям.

- Чого не признаєшся, Саш, - м’яко сказав Вовка. - Гордий став, чи мо’ не пізнаєш?

- Пізнаю, - сказав Сашко, не відчуваючи й найменшої радості від цієї зустрічі.

- Да, ми старі кореша, - мовив Вовка, по-телячому дивлячись гарними, з «каламутинкою», очима. - А то думав, що, може, після тюряги я змінився…

- Хіба ти був у тюрмі? - здивувався Сашко.

- П’ятак одішачив, день у день, - гордо сказав Вовка. - Я так їм і сказав: чхав я на вас, хоч ви мені п’ятака ріжете. Покатись ти покотьолом.

- Так і сказав?

- А думаєш, тільки ти тілігент. Я, може, не гірший од тебе тілігент. Помниш, як ми з тобою билися - класно бились! Не серчаїш, шо я тобі тоді дав?

- Коли то було? - засміявся Сашко. - І по-моєму, все сталося навпаки.

- Ну да, раз ти мені дав, а раз я тобі. Тепер ми вже взрослі пацани, а спомнить приятно. Я там, у тюрязі, не раз тебе споминав: класно ми з тобою пацанами бились. Я перед тюрягою в інституті вчився: повезло! Провчивсь два года - кошмар! Думаю: Сашка в інституті шибає, а я шо - гірший? Нє, брат, у мене макітра кашку варить. Я, Саш, тих приподавателів за пояс засовував. А не хочуть ставить добру отмітку, я їм кулака під носа - як шовковенькі! Ну, а попав у тюрягу, лафа кінчилась. Виперли мене, понімаш, з того інститута, ну й так далі.

- В якому ж інституті ти вчився? - спитав Сашко.

- В автодорожному, в Києві, як і ти. Мені вже інжинєрську должность давали після другого курсу, да! А я, Саш, кажу: пашлі ви! Яка там зарплата в інжинєра: півтора куска! А шо, кажу, мені півтора куска, коли я зара без інститута маю три. Я зара старшим інжинєром на комбінаті, да!

- А за що ж ти в тюрмі сидів? - спитав Сашко, відчуваючи дивний якийсь жаль і до цієї маленької, задурманеної голівки, і до тих очевидних її брехень.

- Було діло! - загадково підморгнув Вовка. - П’ятака за нього врізали, а я: пашлі ви! Ну, вони мені хотіли ще більше врізать, а мамка - на касацію, ну й скинули. Сьомку хотіли приліпить… Тепер я на волі й чхать на них хотів. А ти шо, тоже інжинєром пашеш?

- Ні, - збрехав і собі Сашко, - я викладаю історію в технікумі.

Віктор свиснув і личко його при цьому й не здригнулося. Дивилося по-телячому каламутними, гарними очима.

- А скільки тобі в руку кладуть?

- Та ж півтори сотні, - сказав у тон Вовці Сашко і всміхнувся.

- Да, лафа невелика, - цвиркнув під ноги Вовка. - А я думав: п’ять кусків гребеш… Я чого того інститута кинув? Шо ви мені, думаю, в руку покладете; я, так сказать, і без інститута три куски хапну. Ну, й покинув, катись ви покотьолом! Приїхав - маманя в сльози, такий-сякий, як я сусідам в очі подивлюсь, а я їй як на щотах: кляц, кляц! Отак-то, маманя, кажу, шо тобі лучче: щоб син з дипломатиком бігав по півтора кусочки, чи щоб засипав тебе, маманя, грішми? І засипаю, не зна, де тратить…

- Нежонатий ти? - спитав Сашко, хоч добре знав, що Вовка жонатий та й дітей має, але щось там у нього з жінкою не клеїлось.

Вовка озирнувся, ніби боявся, що його підслуховують, схилився нижче й зашепотів, обдаючи співрозмовника хронічним сопухом:

- Повезло мені! Одна там бабка приклеїлася, ну, я їй те, друге, а їй все мало. Думаю, на який хрен ти мені нужна, кошмар! Ну я й те, послав її, понімаш, подальше, котись кажу покотьолом!.. Отак як у костюмчику був, так до мамані й прийшов - все добро їй оставив. А там у мене того крушталю, коври, знаєш, до чорта всього їй натягав. Кажу котись ти покотьолом, я і в одному костюмчику проживу. Ще в мене того крушталю буде - тобі не снилось! А шо, думаєш не буде? Макітерка в мене ще кашку варить…

3

Ця балачка залишила враження важке. Сашко подумав, що й справді не бачився з Вовкою років зо п’ять - той уже не жив на околиці. їхню хату знесли, закинувши пожильців на далекий мікрорайон - отак вони й не зустрічалися. Часом бачив Вовку біля пивниць у гурті сизоносих і намагався обійти його, а коли пивниці позачиняли, той терся біля гастрономів. Але вразило його не те. Цей чоловік зі своїм скаламученим мозком, з тією кашею, яка все-таки не могла зваритися в його черепочку - варилася там і справді «кошмарна» мішанка, - цей Вовка чомусь не забув тієї хтозна-як далекої



їхньої дитячої бійки, бо, можливо, та бійка щось у ньому й порушила. Його тіло росло, гналося вище й вище, а пацаняча голова залишалася незмінна - за цей час у ній, здається, не додалося ані звивини. Через це й виріс він отаким недолугим матякалом, бо не вмів навіть збрехати вірогідно. Знав, що нічого в житті не досяг і не досягне, через те й заливав оту невеличку кількість сірої речовини в голівці всілякою мерзотою, і з тієї сірої речовини почали проростати бліді, немічні, як картопляні пагони в льоху, черви-думки - химерні квіти з важким сопушним запахом. Сашко подумав, що вся оця їхня розмова - своєрідна Вовчина спроба взяти реванш, бо, здається, від тієї страшної поразки, ще хлопцем, він, цей довжелезний чолов’яга з каламутним зором, ще й досі не оправився. «Чорт забирай! - подумав Сашко з якоюсь відчайною тугою, - чому ти мені зустрівся зараз?» Зараз, коли відчув: щось і в ньому похитнулося, щось почало тихо руйнуватись. Невже, думав він, якась елементарна хлопчача бійка може бути настільки фатальна, що стала двигуном чи руйнівником цілого життя? Заболіло в грудях, і він замість того, щоб піти до матері (ледве відв’язався від того Вовки, який молов і молов, вихвалявся й брехав і ніби не міг зупинитися), ліг тут-таки, на березі, в зелену траву, з присвистом удихаючи повітря, бо раптом забракло його. Заплющився й слухав, як ніжно пестить сонячне проміння лице, повзає по ньому, тепло обмацуючи, як прилітає від ріки вітерець, навіває прохолоду; ні, він надає непотрібного значення речам елементарним - все значно простіше. Те, що має стати в цьому світі бур’яном, буде ним, незалежно від того, чи був чоловік у хлопчачих бійках переможцем чи переможеним; все, що має дати плоди - дасть їх, хоч би десять разів вихаркував свою кров на білий сніг. «Я зараз тут, на цій траві, - думав він, - так само клапоть нікчемної плоті, хворої і кволої, хоч цей бідолаха заздрить мені». Заздрить і через це хоче виставитись - ось причина його брехень, хизування й бахвалячок, навіть про тюрму розповідей, в якій, до речі, він ніколи не сидів. Сашкові гостро боліло в грудях, але то міг бути й не серцевий біль, а відгук важких сьогоднішніх сновидінь і недіспаної ночі, адже тоді земля пахла точнісінько так само, як зараз, коли він хоче надихатися киснем… Земля була вогка, і він уже відчував, як вільга просякає через тонку тканину. Мати його, певне, чекає, бо в неділю приходив до неї завжди о цій порі; сидить посеред хати на ослінчику, маленька, сива аж так, що її волосся палає білим вогнем, із вицвілими синіми очима; сидить на ослінці з повернутим до входу обличчям, щонеділі зустрічає його в цій позі і саме оця поза незмінно свідчить, що мати не тільки старіє, а вже стара. Жити під одним дахом з невісткою вона не захотіла, власне, вони не вжилися; тут, у дворі на кілька хат, вона прожила свій вік і нічого не бажала змінювати - зрештою, ще чудово могла обійти себе. Він же приходив сюди не так щоб чимось допомогти, як перекинутися словом, бо вони все-таки не втратили духовної злуки, адже він її одинчик і пестунчик - було йому в материнському домі затишно. Саме для відчуття цього затишку й вирушив у сьогоднішню мандрівку, бо в ньому й справді щось сколихнулось. Окрім того, ця дурна зустріч із Вовкою притулила йому до серця ще один неприємний приважечок. Ще один, бо існував той перший - дивний сон про батька, що його не терпілося йому розповісти матері, - ніколи ж бо раніше йому батько не снився!..

Поліна сиділа, як завжди, - на ослінці посеред хати, сяючи срібним волоссям і приязною усмішкою. Сашко важко сів на канапу й повільно, трохи іронічно розповів їй про сьогоднішню важку ніч, про те, що йому вночі боліло серце і не вистачало повітря.

- Ти б цього діла не задавнював, - сказала мати. - Піди в поліклініку, хай тобі щось порадять.

- Ходив я вже в поліклініку, мамо, - мовив він, - таке враження, що їм мої хвороби, як мені - торішній сніг.

- А результат аналізів знаєш? - сказала мати. - А що показала кардіограма? Обов’язково піди.

- Гаразд, - згодився він.

- З цим жартувать не варто. Ти ще зовсім молодий!

- Я не зовсім молодий, - сказав він. - Я вже підтоптаний.

- В тридцять п’ять років? - розсердилася мати. - Тридцять п’ять років - це ще не вік!

- Коли рівняти до твого, - всміхнувся він.

Тоді, дивлячись у вікно, за яким було вивішено білизну таку ж, яку вивішувала в сусідньому дворі Бутенкова, оповів Сашко матері свій дивний сон - про батька, з яким вони дерлися по скелистій кручі, й про те, що батько впав на смітника, - дивний такий сон, який продовжує й зараз жити в ньому, а чого? Й досі не виходить йому з голови ота картина - побитий, закривавлений батько зводиться на руках, по яких дзюрить кров, і не може звестись.

- Що воно значить? - спитав з тонкою усмішкою, адже вона, матір його, звісна тлумачка снів.

Стара сиділа на ослінці серйозно, із заціпенілим личком і з кам’яними вустами, з застиглими синіми оченятами. Пауза між ними затяглася, і йому аж незручно стало - може, не треба було всього того оповідати?

- Це значить щось погане? - спитав він і трохи сполошився, бо все-таки, в глибині душі був трохи марновірний.

- Бачиш, сину, - сказала обережно й тихо мати, і її обличчя залишилося так само нерушно-серйозне. - Не хотіла тобі того говорити, бо нічого це не дасть, та й, може, непотрібно тобі це знати. Ми прожили з тобою немало років, ось тобі й тридцять п’ять, і той кнур за тебе ні разу не згадав. Про себе не кажу, хоч і я була молода й гарна, але на милування, як то кажуть, нема силування… Я кажу про інше: про тебе забувати не мав він права, хоч би що там мені казали. Я завжди говорила: коли ти, кнуряка, породив дитину, мусиш про неї дбати…

- Щось я тебе не зовсім розумію, - сказав Сашко. - Яке відношення це має до мого сну?

- Пряме, - сказала мати тим-таки сталевим голосом. - І коли тобі таке наснилось, змушена розказати більше…

Замовкла, опустила очі й сиділа, ніби маленький Будда жіночого роду, завмерлий, закостенілий. Буддочка зі срібним волоссям і з руками, покладеними на коліна, знайомими від дитинства руками, тільки значно постарілими й покритими старечими плямами, ніби пліснявою.

- Повір мені, що я себе картаю, - не треба було про нього тобі розповідати, хай би ти думав, що, ну, що так у мене сталося. І не снилися б тепер тобі такі дурні сни.

- Але ж, мамо, - сказав він, чудуючись із її мови. - Хіба сни залежать від нашої волі? Найбільше мене здивувало: ніколи не бачив батька, а в сні - наче живий!..

- Ну і який же він із себе? - цікаво блиснули материні очка.

- Лисий, з вусами, повний, але в міру. Так жалісливо на мене дивився…

- Значить, він, - загадково сказала мати.

- А ти звідки знаєш, як він зараз виглядає? - зчудувався Сашко.

- Вгадала. Оце якось думала про нього й угадувала.

Вона легко зіскочила з ослінця, рухлива і ще цупкенька бабуся, і моторно подибцяла до старого, ще довоєнного комоду - єдиної гарної речі в її хаті.

Рвонула за вушко шухляду і за мить протягла синові конверта.

- Уявляєш, - сказала з видимими нотками обурення. - Він написав мені листа. Тридцять п’ять років мовчав, а тепер написав. - Мене це жахливо обурило, жахливо!

Поліна Войцехівська була вчителька. Вчителька української мови й літератури, любила читати і свої думки вміла виповісти гарно й інтелігентно. Зрештою, вона - тонка душа, але весь її життєвий досвід, хоч прожила довгий вік, був літературний. Літературою вона міряла світ та життя, може тому мислила й вирішувала свої клопоти на літературний зразок: трохи піднесено, але й прямолінійно.

Сашко узяв листа й помітив: руки в нього тремтять. Незнайомий почерк, літери чіткі, але вже трохи розхитані - видно, писав їх немолодий чоловік. Та цей чоловік умів тримати себе в руках: намагався писати каліграфічно й чисто, охайно вимальовуючи кожну літеру. Лист був російською мовою, в якій вряди-годи проскакували українізми. Сашко зирнув на конверта - прислано його з Мурманська. Відчув, як затіпало йому в скронях, а під горло підкотився зрадливий клубок. Але лишався спокійний - на нього дивилася мати. І він не прочитав, а проковтнув того листа, пожадливо хапаючи зміст.

Шановна Поліно Степанівно!

Не знаю, чи випадає мені писати цього листа, тобто чи маю я на те моральне право, але не написати мені також неможливо. Я завжди відчував провину перед тобою і сином нашим, але час минав, моя провина усугублювалась, і я розумів, що в мене з роками стає все менше шансів її позбутися. Зараз я пишу коротко, бо не можу вгадати, які почуття викличе в тебе цей мій лист. Справа в тому, що в моєму нікудишньому житті склалася така ситуація, коли можна спробувати використати єдиний шанс, щоб свою довголітню вину не загладити, ні, я розумію: всі оці роки, які минули, не викреслити єдиним розчерком; вони - прірва, якої, можливо, ніколи не перейти, але тільки зараз я можу спробувати щось чи якось тут зарадити. Пишу просто й без хитрощів: життя моє після того, як я покинув свою справжню родину, не склалося. Не мав щастя, але не мав і сили, щоб удруге поламати сім’ю. В мене з тією жінкою народилося двоє дітей, вони вже дорослі, а покинути двох, щоб прийти до одного, я не мав морального права. Отож, як не гірко мені жилося, тягнув лямку і свій обов’язок батька виконував у цій своїй другій родині справно. Вам не допомагав з двох причин: ланка моя, знаючи про це моє бажання, оголосила мене любителем випити, забирала зарплату, і я ніколи не мав на руках вільної копійки. Тепер моя жінка померла, діти мене не люблять, бо мати їхня прищепила їм до мене зневагу. Оце і є той єдиний шанс, на який я розраховую. Тобто дуже хочу повернутися на рідну землю, але тільки при одній умові, що ти знайдеш у собі силу пожаліти самотню стару людину і не відкинеш моєї прохальної, покаянної руки. Додам до цього ще одне: все своє життя я жалкував за тим, що приніс тобі й дитині нашій велику кривду. Бажаю спокутувати її і спокутувати свою вину, хоч не відаю, чи це можливо. Коли неможливо, викинь цього листа й не май супроти мене серця, бо я вже покараний тим, що діти мої виганяють мене з дому. Пенсія в мене маленька, ощадної книжки не маю, отож не можу принести з собою нічого. Є тільки одне моє бажання побачити вас і попросити вибачення.

Завжди твій Іван Павленко

Мати стояла в позі полководця, перед яким розгортається генеральна баталія, сині оченята її були, як лід.

- Що на це скажеш? - спитала переможно.

- Скажу: мій сон щось та й значить, - відповів Сашко. - Йому, очевидно, не позаздриш, раз написав такого листа. А що скажеш ти?..

- Що він шельма, - скоромовкою заговорила мати. - Хитра зараза, як отой Коник-Стрибунець у Глібова. Що він, ще зі мною живши, не про сім’ю дбав, а про розваги. Що в нього друзяки були на першому місці, а сім’я - десь у кишеньці для годинника. Не все можу тобі розповісти, але невірний мені був ще до заміжжя. Зараз він проливає сльози й кається, але тільки тому, що там добре його знають і прищемили.

- Така ти немилосердна?

- Немилосердна, - сказала мати, і вуста її раптом здригнулися в усмішці. - А більше рада. Рада, що він заскавучав, як пес, котрому наступили на хвоста.

- І нічого йому не відпишеш?

- А ти гадав, розплачуся й побіжу назустріч? Ач, яку милість мені виявив! Не озивався тридцять п’ять років, а тепер ощасливив!

Її вуста затремтіли, а очі стали двома шматочками болю.

Сашко сидів на канапі, розкинувши на сидінні руки, й дивився у вікно.

- Той сон, - сказав він, - не виходить у мене з голови. А може, йому й справді зовсім зле?

- Ясна річ, зле, - сказала мати, вмощуючись на ослінці. - А хіба Конику-Стрибунцю, який дострибався до морозів, не було зле? Але кожен повинен за свої діла відповісти.

- Мені завжди здавалося, - сказав Сашко, - що той вірш… ну, не зовсім доброї моралі. Розумієш, адже там ідеться про митця, якого не сприймає світ практичний і діляцький. Митця, який все-таки прикрашав своїм співом і танцями життя і світ.

- Не вигадуй дурниць, - різко відказала мати. - Твій батько ніякий не митець, а гульвіса й шельма. Отож і проливає тепер крокодилячі сльози. Але я не така простачка щоб у них повірити.

Сашко дививсь у вікно і раптом згадав далекий шкільний вечір, який організувала його ж таки мати. Для того, щоб утворити кін, стягли в кінець коридору столи й застелили їх червоною тканиною. Позносили з усієї школи стільці й утворили ряди. Йому мати, тоді ще зовсім малому, доручила прочитати вірша Леоніда Глібова «Коник-Стрибунець», перед цим довго його тренувавши й розказуючи на яких словах робити наголоси. Він вийшов на той кін зі столів, а стіл, на якому стояв, похитувався; отож він, похитуючись разом зі столом, не продекламував, а прокричав того вірша в юрбу школярів, які, наче рій, збилися у щільно спресовану масу. Та маса ворушилася, смішкуючи, балакала, а він на хиткому столі кричав свого вірша, а коли зійшов під ріденькі оплески додолу, мати гаряче пригорнула його до себе, а що сталося це на очах того смішкуючого рою, Сашко із жахом усвідомив, що пропав, адже тепер його довіку прозиватимуть Коником-Стрибунцем, що й сталося. І тільки тепер він збагнув, що мати тоді не випадково вибрала для нього саме цього вірша, адже його зміст відтоді засів у ньому гвіздком; зрештою, ота маленька декламація була помстою тому-таки невідомому Іванові Павленку, фотокартки якого було знищено в їхньому домі за винятком отієї мацюпенької, котру він випадково розшукав в одній із материних шухляд, - збереглася вона там не тому, що мати тримала до батька задавненого сентимента, а тому, що фотокартка забилась у щілину між фанеркою дна й стінкою шухляди, біліючи загнутим крайчиком. Забрав ту фотокартку, хоч не був до кінця переконаний, що на ній (потертій і подряпаній) зображено таки батька. Але йому потрібно було мати батька, як і кожній дитині, й він часто тайкома роздивлявся ту дрібну парсунку, намагаючись збагнути дитячим розумом, чому людина, маючи сина, зовсім долею того власного пагона не турбується? В школі ж він став Коником-Стрибунцем, а найбільше досаджав йому тим Вовка; зрештою, саме через те й почалась ота знаменита бійка між ними, яку й досі згадують вони обидва. Він не перестав бути Коником-Стрибунцем і подолавши Вовку, та й тепер цей віршик викликає в ньому болючий спазм, бо він, попри все, не поділяв нещадного осуду, якому піддано було нещасного співця й танцюриста - можливо, й це було його своєрідним самозахистом.

І тільки тепер раптом зрозумів, що мати, виставляючи його на того хиткого стола, мала й свою потаємну мету, вона хотіла не тільки, аби вірш запам’ятався синові, а щоб мораль його стала синовим переконанням, адже вивчені в дитинстві вірші не забуваються - то була одна із материних помст тому, котрий на все життя її непростимо образив.

- Він стояв у тому сні на смітнику, - повільно проказав Сашко, - покривавлений і нещасний. Хотів звестися, але не мав сили, тільки дивився на мене й плакав.

- Не розумію одного, - різко сказала мати. - Ну, гаразд, він тобі приснився. Але як ти пізнав, що це твій батько, ніколи ж бо його не бачив?

Тоді він розповів про паспортну фотокартку, яка забилась у щілину в її шухляді, про те, що тримає світлину й досі в себе і, хоч вона пожовтіла й на ній не роздивишся до ладу того, хто сфотографований, але вгадати образ таки можна. Не диво й те, що він постарів, зрештою, чого в сні не привидиться! Він бачив того чоловіка і знав, що то батько, та й називав його той чоловік сином.

- Казна-що, - сказала мати. - Не треба надавати снам значення.

- Але, по-моєму, ти сама надаєш снам значення, - лукаво сказав він. - По-моєму, надавати снам значення - одне з твоїх улюблених занять.

Але мати зараз нездатна була сприймати його гумору - залишалася серйозна.

- Я дала тобі прочитати листа, - сказала вона строго, - не тільки тому, що він тобі приснився. Як не є, а він твій батько; можеш, коли хочеш, прийняти його до себе.

Це було голковколювання. Тонке й добре розраховане, адже недаремно стара не хотіла жити разом із ним та з його родиною. Сашко скинув на матір поглядом, вона сиділа на ослінці, мала, сива, ніби їжачок, із сухими ображено підтисненими вустами, з колючими, помалілими очима, і він аж задихнувся - увіч відчув прірву, яка розділяє ту жінку й чоловіка, котрий зветься Іваном Павленком, ніколи її, тієї прірви, не перейти!


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка