Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка28/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   42

6

Отакі події відбувалися цього літа на околиці. Людка, хоч і не розуміла до ладу, чому їй конче потрібно розв’язати загадково сплутані вузли цієї історії, все-таки нею щиро перейнялась. Можливо, й справді в ній дрімає немалий талант слідчого, але, на нашу думку, все ліпше пояснити простолінійністю її вдачі. Людка терпіти не могла таємниць. Усе в цьому світі мала розуміти: нічого фантастичного, нічого неясного - тільки тоді була спокійна. Можливо, саме цим і пояснювалася її дивна дружба з рябою Надькою, хоч між ними була чимала різниця в літах: ряба Надька - найпотужніший носій інформації з життя околиці. Ясна річ, що Людка чхати хотіла на всіх рудьків; ні, все-таки інші чоловіки не викликали в неї такого гострого й несподіваного інтересу. Отож ця історія її полонила. Знала: не матиме ані крихти спокою, поки не розгризе горішка: як, питала сама себе, як це сталося, що він зумів за такий короткий час обкрутити аж чотирьох, притому так, що про це й жива душа не здогадалася. Навіть ряба Надька, повз яку не пробіжить непомічено ані кіт, ані курка, та й сама вона, Людка, була пильним сторожем усіх любовних справ, що розігрувалися на околиці. Друге, що її непокоїло, ба навіть мучило: невже вона уподібниться до провізорки, адже не є старою дівою за покликанням - Людка не втомлювалася повторювати собі цю істину, не втомлюємося повторювати її і ми. Третє, що вражало й примушувало часом і подих затамовувати: що це за чоловік такий, який живе з двома жінками й умудряється сіяти своє насіння й по гречці? Ні, тут була таємниця глибша, її простим словом не поясниш, тут потрібно ще шукати й копати…

Читач пам’ятає, що ми почали цю оповідь описом посиденьок на камені. На перший погляд, це могло б виглядати як етнографічний образок - опис сучасного побуту, те-се. Але зібрання було скликане зумисне і то завдяки Людці. В своїй діяльності слідчого на громадських засадах Людка, сама того не усвідомлюючи, використовувала форми архаїчні - зробимо маленьку довідку вони практикувалися в XVІІ-XVІІІ століттях, коли суд був інституцією майже самоуправною, слідчі самодіяльні, які у роботі не вважали за принизливе скликати для своїх потреб більші чи менші ради, тобто судом ставала не так певна інституція, як народне представництво. Отож ті посиденьки на камені були, кажучи по-науковому, пережитковою формою такого народного представництва, і тільки чиста випадковість, що рябу Надьку покусали оси, не дала Людці змоги використати належно всіх переваг цієї форми слідчої роботи. Зараз Людка відчула, що заходить у тісний кут, їй конче треба було скликати нове народне представництво, а оскільки двоє членів п’ятірки виявилися недієспроможні, мала використати ще двох: таксистиху й Нору. Але таксистиху Людка в глибині душі недолюблювала, отже, залишалася Нора, і саме до неї, тієї, котра вважала себе в їхньому гурті чимось вищим, і вирішила звернутися Людка - хай виявить свою вищість на ділі. Вона не запросила Нору на каменя, бо туди одразу б злетілися інші члени п’ятірки, а заскочила, щоб позичити таки сито (хто знає, що вона вже позичала його в Лєнки?) - фантазія, як бачимо, була в Людки небагата. На жаль, сита в Нори не виявилося, вона взагалі ним не користувалася, хоч, може, й варто було б, але це вже, так би мовити, виробничі втрати, розмова відбулася й без сита. Людка не була така нерозумна, щоб відразу ставити потрібні запитання, часу вона не економила, коли йшлося про речі важливі, отже, аудієнція тривала близько трьох годин, а історію про Рудька майстерно було вплетено між інші історії, які цікавили Людку з порожньою інтересу. Але Нора найбільше зацікавилася саме цією історією, вона розтулила рота й сказала протяжне: «І-і-і-і!», - ніби бозна з якої причини трансформувалась у коня.

- Знаєш що, - сказала авторитетно Нора, - по-моєму, це не простий випадок. Треба з цього чоловіка не спускати очей, бо він може виявитися… сама не здогадаєшся хто…

Нора замовкла й загадково підтисла губи бантиком.

- Хто ж це може бути? - зчудувалася Людка. - Чорт?

- Бачиш, - авторитетно сказала Нора, - ми ще й самі добре не знаємо, кого й чому наші предки називали чортами.

Людка своєї співрозмовниці не зрозуміла, тому поставила супроти неї пару голубих очей, які в цю хвилину навряд чи хто зважився б назвати розумними.

- Не тямиш, бачу, - поблажливо сказала Нора. - Зараз я тобі поясню все популярно… Ти чула щось про маланців?

- Яких це маланців? - здивувалася Людка.

- Гм, - сказала роздумливо Нора. - По-моєму, тут маємо щось подібне… Гм….

- Але що подібне, Бога ради! - не стрималася нерозумна Людка.

Тоді Нора зробила таємниче обличчя, роззирнулася, підійшла до вікна, відгорнула завісу, щоб глянути, чи не підслуховує їх хтось, і навшпиньках повернулася на місце.

- Я розповім тобі, - зашепотіла, - але хай це буде між нами. Вони мстиві й не дуже люблять, коли про них тріпають помелом. Ти, мабуть, чула про літаючі тарілки, пришельців із космосу і всяке таке. Оце вони і є, маланці. Вони від людей звичайних майже не відрізняються, отож і живуть як звичайні люди. Але вони за нас розумніші, отож вибиваються і в начальство, і куди хочеш. І скрізь шкодять, скрізь! Так, щоб було непомітно, але щоб наше життя на землі перетворилось у бардак. Тямиш тепер?

Людка вперше злякалася Нори й подумала, що в тієї не всі вдома. Обличчя в жінки ніби видовжилося, очі злякано витрішкувались, стріляючи одне в один, а друге в другий бік, а вуста ще більше стяглися, ставши зморшкуваті.

- Я вже теж придивлялася до того чоловіка, - шепотіла Нора, - і помітила, що він не зі світу. Глянь при нагоді йому в очі - та ж його погляду не можна витримати! А оця рудизна? Хіба ти бачила коли-небудь таку дивну барву волосся? А чому він не купається? Отак зайде в річку, плесь-плесь, і вилазить. А те, що, кажуть, у нього дві жінки? А діти його, вони ж ні з ким не знаються! А чому такі шкодливі? Бо маланці. І він теж блудить, як котяра, і псує дівчат. Чому? Бо маланець. Вони скрізь втираються і скрізь улазять. Скрізь шкодять, тому й бардаку так багато у світі. Ти тільки придивися, придивись! Чи ж це звичайний чоловік? А таки незвичайний! Глянь, як вони вечорами штори засувають, аж ні щілинки, ні промінчика не вийде. А чому? Бо щось ховають. А що людям приховувати, коли живеш як усі. Вони навіть білизни своєї у дворі не сушать. От придивися, не сушать білизни, а знайди такого, щоб не сушив білизни і не прав? Живуть тут роки, а чи збиралися колись у них гості? Чи святкували свята, чи балакають із сусідами? Нє, ти скажи: що то за ясінки, які з сусідами не балакають? А чому? Бо маланці! І ясінки, й малі, і він сам! Я їх розкусила вже давно. Ну, хоч візьми таке: вони не купують у магазині вина. Ні разу, чуєш! То що вони, баптисти? Але ж ні, не баптисти, бо коли б баптистами були, то з баптистами зналися б. Я точно довідалася: не знаються вони і з баптистами. Нормально це? Зате олії купують чортзна-скільки. Для чого їм олія? А може, вони й не люди, а якісь механізми, от що я тобі скажу, а може, це ті, кого звикли колись називати чортами?

- І взагалі, тобі скажу, - мовила Культурна Нора, - в нас на вулиці діється казна-що.

І розповіла Людці про сон, який їй приснився кілька років тому, тобто той самий, що ми розповіли у своїй інтерполяції (до речі, терміна цього автор узяв математичного - це значить: шукання з допомогою низки відомих даних невідомої проміжної величини з-поміж змінних). І вона, культурна Нора, може, й забула б того сна, бо мало чого не наверзеться, коли б не її тверде переконання, що по вулиці щось ходить.

У цьому місці Культурна Нора зробила багатозначну паузу і то для того, щоб більше вразити співрозмовницю - ефекту, скажемо, вона досягла разючого, бо добровільний слідчий (точніше, слідча) на громадських засадах Людка зробила неймовірні очі й не так сказала, як видихла:

- Що ж воно ходить?

- Оце й найбільша загадка, - мовила урочим голосом Культурна Нора. - Якийсь таємничий чоловік у синьому плащі і в кепці. Часом буває такий, як усі чоловіки, а часом виростає в такого величезного, що неба сягає. Часом же стає малесеньким хлопчиком, але тоді він не в плащі і без шапки, а в звичайних дитячих одежках. І в нього на голові ціла копиця волосся. Я ж знаю всіх дітей на нашій вулиці, але жодна така дитина не живе тут. От що хочу тобі сказать!

- А може, Рудько і котрий у плащі та кепці - один і той? - спитала Людка.

- Оцього вже не знаю, - мовила Культурна Нора. - Я теж так думала Але, по-моєму, один і той самий: отой хлопець і той, що в плащі. А Рудько - це їхній антагоніст.

- Хто? - неймовірно округлила очі Людка.

- Антагоніст, - сказала Культурна Нора - Чи ж не знаєш цього слова? Ну, противенець Рудька, тобто маланців, той, що хоче нас од маланців збавить.

- А чого так думаєш? - спитала хитренько добровільна слідча.

- Не знаю, - загадково мовила Культурна Нора - Так мені чогось думається.

Людка вийшла від Культурної Нори, як її звали на вулиці, ошелешена. Злива інформації, під яку потрапила, не так порадувала її, як забила памороки. Найбільше її вразило те, що не одна вона звернула увагу на цю незвичайну родину. Нора, ота Нора, яку вважали трохи пришелепуватою за її звичку виставляти свою культурність і за її пиху, не тільки зібрала матеріалу про Рудого більше, ніж сама Людка, а й спробувала його пояснити; її мисельна схема була проста, чудово в’язала всі факти, але гостро суперечила реалістичній Людчиній натурі - вона, як ми казали, у фантастику не вірила Знала: Нора ледве не єдина жінка на кутку, яка читала книжки, при тому фантастичні й пригодницькі, отож не дивно, що й у голові їй запаморочилося. Водночас Людка не могла відмовити Норі і в деякій рації: погляд у Рудого й справді був такий, що пропікав, у цьому Людка переконалася на собі; рудизна його й справді була дивоглядна і таки не потворила цього чоловіка, тут уже Людка згоджувалася з Зінкою. Він жив зі своїми жінками (до речі, хто це пустив поголоску, що ота молодша - племінниця, чи не ряба Надька?) одлюдькувато, не збирав гостей, не пив і не курив - це були факти беззаперечні. Щодо білизни, то Нора не врахувала однієї речі: Людка так само не вивішувала свого причандалля і не тільки тому, щоб протиставитися провізорці (до речі, й провізорка не читала книг), а тому, що існують у місті комунальні пральні; до речі, в тій пральні, що до них ближча, Людка кілька разів зустрічала молодшу з жінок Рудого, а в пральні, як відомо, білизну й сушать, і прасують. Так само, не купатися в їхній річці - це теж не значить, що належиш до якихось загадкових «маланців», - Людка не купалася також, як і більшість посельців околиці. Це Нора розгулювала по березі в бікіні, а потім залазила в річку, в якій більше п’явок, як риби, й ніжилася, залізши в течію. Людка ж так панічно боялася п’явок, що її могли б затягти у воду хіба що силою. Дивацтво Рудого було не в тому. Він хлюпався не в чистішій тетерівській, а в брудній, з Кам’янки, воді, але це теж не підстава, щоб про чоловіка казати бозна-що. Знову ж таки, невідомо, чи таке вже зло вчинив Рудий, коли пустив у світ на їхньому кутку четверо руденьких дітей. За чортицю Мілку вона не розписуватиметься, а решта троє зовсім не відчувають себе упослідженими і не прирівнюють себе до Шевченківських покриток (і Людка вчилася в школі й знає, що воно таке): доля ж їхня до приїзду Рудька була безвиглядна. Жоден із тих кнурів, думала вона зневажливо про чоловіків околиці, і вусом не повів, щоб кинути в городець старих дівчат камінця, а цей не інших, а саме цих зачепив.

Коли Людка про це подумала, в неї невідь од чого захололо в серці, адже вона була п’ята й остання з-поміж старих дівчат околиці - провізорка тут не в рахунок. А що, раптом подумала Людка, і все в ній похололо, коли наступна в цьому ряді буде не вона, а таки провізорка? Коли якогось дня вона не вивісить усі чотирнадцять комплектів своєї білизни, а натомість пливтиме по вулиці вже з животом, котрий все більшатиме? Людка зупинилася: холола, як крига. Не витримала б такої ганьби і таки кинулася б у річку, де повно п’явок, - хай п’ють її кров. А може, й учинила б щось і гірше. Це так її наполошило, що притьма метнулася до двору провізорки, адже сьогодні субота. «Сьогодні субота!» - лементував якийсь голос у неї всередині, й вона вже не йшла, а мчала на превелике здивування рябої Надьки, яка, ніби стовп повапнений, стирчала у власному обійсті, тримаючись за перев’язану щоку. Людка, однак, до двору провізорки не добігла, вона спинилась, як різко осаджений кінь, - все було нормально. У дворику стояла провізорка і прищеплювала на дротину останню сорочку. Всі чотирнадцять пар панталон, стаників і сорочок вільно розвівав вітер. Людка зітхнула полегшено й подумала: «А чого це я так кажусь?»

7

Вона зовсім не гадала, що зустрінеться з Рудим, треба він їй, як возові п’яте колесо; просто треба було накопати картоплі; цього разу взяла не ножа, а заступа: вчора так нічого й не накопала Рудого на березі не було, отож спокійнісінько почимчикувала на города й почала копати посохлі кущі. Мала про що думати, тому й не помітила, що на річку вийшов і Рудий. Він ліг горілиць, тоді перевернувся на живота і, певне, пильно розглядав Людку, бо та аж стрепенулася, вийшовши із задуми.

- Є картопля? - спитав мирно Рудий.

- Та є трохи,’ - неохоче відказала Людка, відчуваючи, що паленіє.

- Ля оце вийшов своїх малих попасти, - буденно сказав Рудий.

Двоє мідноголових хлопчаків ганяло по прибережній ріні й метали у воду камінці. Людка мовчки копала картоплю, вибирала бульбиння з землі, при цьому пальці її чомусь тремтіли.

- Все не намилуюсь на тутешню природу. Гарно тут, - сказав так само мирно Рудько. - Є й дітям де побігати… Я в сьомому номері живу…

- І лежите на одному й тому ж місці, - не втрималася, щоб не пирхнути, Людка, на Рудька вона й не дивилась.

- Еге ж, - мовив Рудько. - Слухаю, як бджоли гудуть.

Бджоли пили мед із конюшини, якою заросла трава. Над головою розстелялося широке й мирне небо, повне сонячного трепоту, білих хмар і голубіні. Людка відчула раптом, що втишується, що їй добре отак вибирати з землі картоплю і неспішно перемовлятися з цим напівзнайомим сусідом.

- Не боїтеся, що вжалять? - спитала вона.

- Мене бджоли не жалять, - сказав він і тихо засміявся.

- А комарі?

- І комарі не жалять, я мідний!

Показав блискучі, рівним рядком зуби, на які вона зирнула мигцем, і їй раптом подумалося: а що, коли Нора має рацію? Ллє ні, дурниці все те, хіба мало в світі рудих?

Звелася й уперше зустрілася з ним поглядом. Опекло її, вразило; ні, таки не можна цього витримати. Знову потупилася.

- У мене й батько був такий - мідний, - сказав Рудько. - А от сестра в мене темна.

- Це ж котра ваша сестра, - не втрималася спитати Людка, - старша чи молодша?

- А ви їх примітили? - сказав Рудько. - Сестра - старша, худіша… Ви замужем?

Так просто поставив це запитання, ніби між іншим. Вона знову спаленіла: чи ж годиться питати таке в незнайомої жінки?

- А вам до того що? - гостро спитала.

- Та нічо, - відповів Рудько. - Сестра в мене незаміжня, от і спитав. Жалко мені її.

- Чого ж вона не замужем?

- Так вийшло, - мовив Рудько. - Мені всіх, хто незамужем, жалко.

- Чи ж вам не все одно? - так само гостро спитала вона.

- Може, і все одно, - зітхнув Рудько. - Не образив я вас?

- Чим?

- Ну, що про чоловіка запитав…



- Теж мені образа, - фуркнула Людка. - Дивіться, ваші хлопці онде шиї собі поскручують…

Він повернувся й побачив своїх шибайголов. Вилізли на прирічкову вербу і, зігнувши ноги в колінах, звісилися з гілки головами донизу.

Рудько засміявся.

- Вони в мене акробати, - сказав. - Таке вичворяють…

- Голови поскручують, то не так засмієтеся, - сердито сказала Людка.

Але хлопці розбиватися не збиралися. Почали розгойдуватися, тримаючись ногами за гілку, а тоді змахнули тільцями, перекрутилися і скочили на пісок.

- Славні в мене хлопці, - сказав Рудько. - Акробати!

Вона хотіла сказати йому про сороміцькі слова, які пишуть на парканах оці «акробати»; про те, що вони закинули Лілі Капілі в кімнату дохлого кота; про те, що вони б’ють із рогаток пташок і виривають на людських городах цибулю. Про те, що вони сховали Норине плаття, коли та гуляла в бікіні по березі; про те, що вони луплять жаб і кидають камінням у чорногуза, який живе самотою на околиці років із двадцять і ніхто ніколи в нього камінням не кидав (вона не врахувала практики Васі Равлика, бо це було давно); про те, що вони ловлять сорочкою мальків, зав’язавши рукави й коміра, а потім висипають тих мальків на траву, де ті дохнуть. Але всього цього невідь-чому не могла виказати: було їй тихо й затишно на душі. Попри все не відчувала до цього чоловіка й найменшої відрази, хоч, може, й симпатії не було. Коли б не такий він рудий, то, може, й симпатичним їй здався; а як просто він розв’язав таємницю про дві свої жінки. Виявляється, та, котра називалася «племінницею», - його жінка, а та, котру вулиця визнала за його дружину, була тільки сестрою. Чортзна-що можуть наплутати ці кумасі. Людка знову схаменулася: задумалась, а він дивиться на неї. Кинула оком - обпекло її, захопило, аж дихання заклало.

- Не образитеся, коли скажу славна ви! - мовив він.

- Жінка ваша славна! - спробувала вона огризнутися, але це в неї не вийшло.

- І жінка в мене славна, - згодився Рудько. - Але ви… нє, ви образитеся…

- Ясно, що ображуся, - сказала Людка, ставлячи на бік коробку з картоплею, а другою рукою беручи заступа. - Дивіться ліпше за своїми хлопцями.

Хлопці сиділи на верхівці верби і щосили її розгойдували. Але Рудько не дивився в той бік - не відривав погляду від Людки.

- Щось хотіли сказати ще? - трохи з викликом спитала вона.

- Нє, - мовив мирно Рудько. - Хотів лише сказати, що ви славна. Не образив я цим вас?

- На жаль, - сказала Людка й пішла геть, бо раптом відчула, що очі їй починає по-зрадницькому пощипувати.



8

Хтозна-чому так сталося, хтозна-чому Людка вступила в балачку з Рудьком; хтозна-чому їй стало боляче й самотньо після тієї принагідної балачки і чому вона кинула оте загадкове: «На жаль». Ледве трималася, поки йшла вулицею, а зайшовши в порожній свій дім, навіть рук не помила, а впала обличчям у подушки й розревілася так, як не ревіла ніколи. Оплакувала свою самотність і неприкаяність у світі, своє затяжне дівування, свою несміливість і цноту, адже була вона дівчина серйозна; оплакувала глупість чоловічого роду, адже не вміють вони цінувати по-справжньому жінку, а сліпо біжать на помах хвоста. Оплакувала свою кволість, бо все це її рознещасне слідство й було результатом великої кволості, перед якою відчувала ницість. Чому, чому тільки цей Рудько пожалів її і чому дозволила вона так себе пожаліти. Він був делікатний, ніде правди діти, не сказав жодного нескромного слова, але обоє чудово розуміли підтекст тієї розмови. Добре знав, що вона засиділася в дівках і що напевне знає про існування тих руденьких дітей, що з’явилися на вулиці, - значить, не делікатність була ота його балачка, а пропозиція. Пропозиція, яка ні до чого її не примушувала, але ставила перед потребою вибирати. Невже після неї він підійде із таким лагідним словом і до провізорки, думала Людка, кусаючи подушку, й пожаліє і її, як уже пожалів перед цим їх п’ятьох? Невже йому байдуже, що робиться в їхніх душах, і чи таке вже задоволення зривати вінки з них, покинутих усіма напризволяще, негарних і вицвілих. Вона відчула нараз гострий приступ ненависті до цього кнура, хай він добренький і жалісливенький. «Щоб ти здох! - кляла вона. - Щоб ти околів і перепавсь! Щоб твої руді часточки розметало по світу, щоб ти у жовтий пісок розсипався і щоб била тебе трасця із трасць!» Але трасця із трасць поки що била її, здригалася конвульсійно і зуби її дзвеніли, як мідні.

Хтозна-скільки це тяглося, здається, аж доки не вилилися з неї всі сльози. Потому заспокоїлася. Спершу пішла й вимила руки, а тоді лягла на канапі й тихо-сумно задивилась у вікно, за яким танцювали порушені легким синім вітром кленові листки. Дивилася на той танець і думала. Власне, не думала, а піддалася тихій меланхолії, яка інколи буває така, як оцей трепіт листя під теплим вітром.

- Ніякий він не маланець, - сказала вона Нориному обличчю, яке з’явилося серед того тріпотливого листя, - а звичайний собі чоловік…

Ні, він незвичайний, бо його погляд і справді годі витримати. Не все в ньому зрозуміле, і саме це принаджує їхні очі до нього, адже й ти, Норо, чомусь стала до нього придивлятися. Руде - це бридке, кожен знає, але й ти, Норо, чомусь почала цікавитися ним і навіщось збирала про нього все, що могла. Чи тільки з порожньої, пліткарської цікавості це стало тобі потрібно, Норо, - не вірю я в це! Це стало потрібно тобі, Норо, бо й ти, як я, і всі старі дівчата околиці, - не кинув твій агроном у твій городець сімені. Тебе теж їсть туга, Норо, як і мене, бо ми одного поля ягоди.

Щось таке думала Людка, власне, не думала, а відчувала, бо і з нею щось чудне творилося: чи ж треба тут усе розкладати, як на картах? Чи треба все так докладно обмислювати, творити з себе слідчого, залізати в чужий, інтимний світ - чи ж добре вона чинить?

Знала: момент, який надійшов, вирішальний, легко його пережити, заплющивши очі, але вдруге він може не повторитись…

Ні, вона справді казиться! Ну, що сталося? Перекинулася кількома реченнями з незнайомим чоловіком, то й що? Чи відає він, що відбувається в її душі й чи є йому до того діло? Чи бавив він порожньою балачкою час, бо лежав собі на траві й відпочивав. Ну, сказав жінці приємне слово, але чи вклепав у нього того смисла, що його побачила і відчула?

Сльози знову покотилися їй на очі, й не помічала, й не відчувала вона світу, а тільки свій біль. Біль, з яким вирішила боротися, бо інакше йому може не бути кінця. Тобто вона вирішила дочекатися ночі, яка, напевне, буде безмісячна, вийти на вулицю, а тоді заплющити очі.

1985р.


Оповідка дванадцята

Коник-стрибунець 
1

Це було так недавно, а може, й давно; залишились у пам’яті уривки, вони течуть, ні, не течуть, а спалахують - такі собі порвані клапті, які все-таки були його життям, були подіями, думками й пристрастями. І його, Сашка Войцехівського, дитинство - теж ніби клапті, і він, як і всі на цьому білому світі, любив часом роздивлятися їх. Заплющував очі й бачив, уявляв, згадував: усмішки і сльози, сонце й дощ, літо й зима Але це було так давно, з тих клаптиків, здається, не зшити ніякої історії - такі собі звичайнісінькі спалахи. Одначе вони продовжують жити у свідомості, не покидають його, як і всіх; навідуючись, невідь-чому тривожать і відгуються тонким, як звук струни, болем Тоді Сашко чинить так: сідає в крісло перед вікном, щоб бачити сірі, повиті дощовою мрякою краєвиди, наче в якомусь особливому кінотеатрі; на вуста його набігає смутна усмішка - прошу, шановне товариство, сеанс починається!..

Семенюк, звали його Вовка, здер Сашкові з голови шапку, його стареньку зимову шапчину зі штучним сірим хутром, яке вже наполовину вилізло, підставив під його ж, Сашковий струмок, коли той став до паркану. Її було споганено, оту стареньку облізлу шапчину, яку мати купила на товкучці. І Сашко заплакав. Він ішов додому й гірко заливався слізьми. Вовка ж стояв серед дороги і аж боки рвав.

- Ага, ага дістав! - кричав він на втіху собі й хлопцям-роззявлякам, для яких все те й чинилося. - Коник-Стрибунець! Коник-Стрибунець!

Отак він реготався, а разом з ним реготались Олексій, Льонька й Вовка Карташевський.

- Чого це ти з голою головою, - спитало кругле сусідське обличчя, власне таксистиха, але Сашко не відповів. Він ніс споганену шапку, сльози мерзли в нього на щоках, а він ще мав підстави боятися, що дістане за шапку вдома. Адже тоді, коли мати прийшла з товкушки, така вона була смутна й принишкла, кинула оте диво шапкарського мистецтва на отоманку й сказала: «Яка не є, а на дві зими вистачить. Чуєш, на дві зими!» Він ішов, відчуваючи, як мерзнуть на щоках сльози й думав: «От тобі й дві зими!»

Поліна стояла в дворі з мискою з-під зливків, які перед тим виплеснула у сніг на городі, вибивши в тому снігу нерівну сіру, торочкасту ямку, невеличка, з печальними очима, стояла й надчікувала сина, адже не щодня він повертався додому простоволосий. Напрочуд не сварила сина, а пригорнула поривисто до грудей і прошепотіла там над головою, ніби вітер пробіг:

- Бідне моє! Знову тебе образили - чому вони такі безсердечні!

Сашкові знову захотілося заплакати, але він стримався. Вивільнився з материних обіймів, бо подумав: оті хлопці, котрі з нього сміялися, оті дрочиляки, можуть стежити за ним, а ці материні обійми стануть для них ще одним приводом для кпинів.

Стояла зима. Чудова біла зима. Сніг гарно порипував під ногами і чарівливо поблискував. Блискітки чудово вигравали, чудово мінилися, а може, це було від того, що очі його покриті водяною плівкою? Він дивився на світ, малий, простоволосий, той, котрого дражнять Коником-Стрибунцем, а побіч завмерла з мискою в руці мати; поруч стояло вікно, розкреслене рамою на чотири шибочки - ось вона, одна із малих завмерлих хвилин, палахкий клаптик, який чомусь не перетворивсь у сірий попіл.

Так, це було давно, хоч і недавно. Все сплуталося, спопеліло, потемніло, стало ніби й непотрібне, але ця картинка цупко тримається пам’яті й палає перед його внутрішнім зором - чи не тому, що вона зв’язана з чимось важливішим у його житті, адже воно, те життя - така дивовижна сув’язь ниток, сувоїв, уривків і яскраво освітлених сонцем картин. Отак вони пливуть, власне, не пливуть, а спалахують, оті краплі, а він відчуває химерно й болісно себе колишнього, себе неіснуючого - порвані шматки дорогої, але вже обстриганої тканини…

Наступного дня все повторилося, бо й цього разу Вовка сміявся з нього, дрочився Коником-Стрибунцем, а Сашко тільки дивився на нього, і єдине, що міг, не заплакати й не оганьбитися перед цим покидьком. Вовка був сильніший і старший, Сашко не мав анінайменших шансів його перемогти, знав це він, знав Вовка й хлопці, що стояли довкруж з роздертими у блаженному усміхові ротами. І він, може б, повернувся й пішов геть, коли б щось тонке його не затримало. Щось тонке - це ледь уловима засторога у Вовчиних очах; щось тонке - це гострий насторожений позир, яким той більший і старший вряди-годи кидав на Сашка. Добре відчував оцю Вовчину непевність, бо попри все той, сильніший і старший, теж був не без ґанджу.

«Ага, - подумав Сашко і стис кулаки. - Ага! Він усе-таки боїться! Ану, Конику-Стрибунцю, ану стрибни!»

Отак воно й сталося те, від чого хлопці аж роти пороззявляли. Сашко скочив до Вовки і зопалу вгатив йому в обличчя. Супротивник захлинувся від злості, здається, він таки не сподівався такого, а Сашко заліпив йому ще одного ляпаса. Світ навколо повився червоними смугами; Сашко перестав відчувати, що чиниться навкруги, він місив кулаками Вовчину пику, а Вовка й собі не дармував - нещадно лупив Сашка; в обох були розквашені носи, в обох каламутніло в очах, але вони завзято махали кулаками, лупили куди потраплять, не розуміли й не відчували нічого; каламутна злість спалахувала червоними виплесками - палюче, каламутне марево. Кров крапала на одежу, а хлопці, оті роззявляки з утішно розверстими ротами, оточили їх колом, і їх було вже так багато, як бджіл, - нюхом чують такі оказії.

- Бий… так-так! - кричали вони тонко. - В дихало його! Вовка!.. Сашка!.. Так, так… Бий його… В дихало!

Розтяг їх дорослий. Дав одному й другому поза шию, і Сашко кинув оком туди, де стояла його хата І сьогодні мати стояла з порожньою мискою, ні, поклала ту миску на сніг - біла кругла пляма з чорним обідцем на білому снігу, й поспішає сюди. Сашко зирнув на супротивника Той, сильніший і старший, зігнувся в три погибелі й червоно випльовував на білий сніг свій авторитет. І хлопець зрозумів, що в цьому світі сталося щось велике, а може, й більше за велике, бо його раптом гойднула шалена хвиля. Рот його роздерся в чорному крикові, і він, отой миршавий Коник-Стрибунець, сам, не тямлячи, що чинить, кинувся знову на ворога, того, котрий уже не був більший і сильніший. Несамовито лупив його, сильнішого й більшого, котрий стояв зігнутий у три погибелі, і хлопці знову закричали й загоготіли:

- Бий!.. Так його, так! У дихало!

А на снігу була кров, і той старший, що й першого разу, знову розтяг їх, відволікши Сашка за коміра й давши йому поза шию. Той дорослий сказав:

- Ото дурна малеча! Чи ж ви показилися?

Мати вже бігла до них щодуж, а той дорослий усе ще трусив, витрушував Сашка з пальта Потім рука розтислася, Сашко упав на всі чотири, а коли підхопився, дорослий уже йшов дорогою, великий, лахматий, незнайомий, бо то й був незнайомий, якийсь чужий дядько, котрий з’явивсь у його житті тільки для того, щоб вчасно схопити його за коміра й витрусити з нього отой дикий шал, скажену пристрасть, яка з’являється у кволого й малого Коника-Стрибунця, бо він уже зовсім не кволий і не малий, бо він уже й не Коник-Стрибунець, він уже щось у цьому світі доказав.

Поліна була вже зовсім недалечко, а він умився снігом; Вовка з дороги зник, щось захоплено ґеґотіли хлопці, як гуси, - ясна річ, що похваляли його. Усміхався на обидві щоки, і з його рота вибулькувалися слова самопохвальби. В цей час і вскочила між хлоп’ячу юрбу його мати, схопила за руку й потягла, а хлопці порозтікалися по вулиці як вода - отак були й позникали раптом: не було їм уже тут інтересу. Та й який може бути інтерес, коли зникли обидва заводіяки.

- Чого ти від них не тікав? - казала сердито мати, тягнучи його за руку, вона була переконана, що й сьогодні її синка відлупили. Він же йшов, власне, майже біг за матір’ю й усміхався на обидві щоки, хоч із носа в нього витікала червона смужка - така яскрава на яскравому сонячному тлі, та й сніжка, яку тримав у вільній руці, так само червоно палала.

- Горе ти моє! - казала мати, зовсім не помічаючи його усмішки. - Коли вони перестануть із тебе знущатись?

- Вони вже не будуть із мене знущатися, мамо, - сказав, нарешті, й він. - Цього разу я йому дав!

А потому вони їли капусняк, і мати не вимовляла йому й не дорікала, хоч у нього лоб був замазаний йодом, а на щоці темніла подряпина, а з носа визирала ватяна кляпка; вони сиділи одне супроти одного: Поліна кидала вряди-годи на сина позира, а він повільно, навіть розважно носив ложку від миски до рота. І от саме в ту хвилину, коли вони, може й уперше, відчули поміж себе особливу близкість, а може, вперше відчула вона, що побіч сидить не просто квола немічна подоба її, а щось і від того, котрий мав би бути з ними, а котрого не було; отож саме в той момент вона з’явила йому одну зі своїх сокровенних таємниць. Поквапним, полохливим голосом розповіла, що їхній батько їх покинув і невідомо: живий він чи вбитий, що десь там зв’язався він з якоюсь хльоркою (Сашко не зовсім зрозумів це слово) і був настільки нахабний, що написав про це їй.

Хлопець раптом звів очі й побачив червоне, набрякле лице, уздрів якусь незнайому жінку перед собою, уста її й підборіддя тремтіли, очі стали червоні, а вії збилися, зліпилися по кілька волосин. Все це він побачив і злякався, бо та історія, яку тільки-но вислухав, ще не дійшла йому до свідомості, він збагне її трохи пізніше; зараз же він перелякався, бо ніколи ще не бачив такого дивного й страшного материного лиця.

- Що, мамо? - прошепотів він.

Мати схаменулася. Зрозумів це по тому, що обличчя її знову почало мінитися, червону барву з нього змивало, а натомість напливла блідавість, мармурово-кам’яна блідавість, навіть вуста стали з червоних синюваті.

- Ой, навіщо я тобі це розповіла?

- А що, - спитав він, роблячись отаким маленьким старчиком - Це мені не потрібно знати?

Мати здвигнула плечима, дивлячись убік, обличчя її ще більше помармуровіло.

- Може, й не треба, а може, й треба, - сказала вона.

Тоді він підтис губенята, бо не міг нічого сказати, бо йому треба було ще пережувати те, що почув, увібрати в розум і серце й збагнути до кінця. Треба було зв’язати якісь ниточки, хоча б ці: чому мати заговорила з ним про такі речі зараз, після тієї бійки, чому не насварила його. Але в нього не було ще тоді достатнього розуму й сили, він тільки відчув, що стався злам не тільки в його стосунках із вуличними хлопцями, злам відбувся й удома; збагнув краєчком мозку, а може, додумався до цього пізніше, подорослішавши, що світ - це куля, яка котиться по рівній площині тільки до часу, приходить пора, і ця куля починає битись об перепони, одну, другу й третю, що надходить час і вона розламується, розпадається на кілька куль менших, і в кожній опиняється якась частина його єства, що й думки, буває, січуться й розсипаються, ніби пісок, що людина вчора була з піску, а сьогодні з каменю чи й навпаки.

А коли лежав уже в постелі, не міг спершу не згадати Вовку, цього сильнішого й більшого за нього хлопця. Не міг не відтворити в уяві того, що відбулося на вулиці: Вовка зігнувся в три погибелі, а в нього з носа юшить і крапає на білий сніг кров. І в Сашкових грудях знялося не зовсім гарне, але солодке торжество, а трохи й смутку. Відчув раптом, що те його торжество - це і є смуток, бо він у цьому світі ще надто малий. А ще відчув, що докладена сьогодні історія про батька - не для сьогоднішнього дня. Про це він ще добряче подумає, але тільки тоді, коли його перестане змучувати оте сумне торжество…

Це було недавно й давно. Так, можливо, траплялося не тільки в нього, так відбувалося й у інших хлопців. Так, а може, й не так. Може, вони, подорослішавши, не мали потреби сідати біля вікна, щоб подивитися на вологі краєвиди, і не згадували, зшиваючи свої клапті в цільну історію. Бо чи ж має значення для тебе, що це відбувалося так, а те інакше. Чи має для тебе сьогоднішнього значення, що колись у твоїй душі стався один і другий злам, що саме завдяки цим зламам за одну ніч стаєш інакший, адже тільки перед сном відчув своє сумне торжество. Вночі прокинувся і крізь вікно до нього простяглася холодна місячна лапа. І Сашко злякався раптом, що та лапа дотягнеться йому до горла, схопить і зачавить…

Вони зустрілися наступного дня. Більший і сильніший подивився на нього й відвернувся. Ні, він швидко пішов геть. Сашко підбіг до нього і схопив за пальто, сіре пальто, бідне навіть для їхньої вулиці.

- Нє, стривай! - крикнув Сашко, бо в ньому раптом щось заколотилося, щось збурилось. Якась чорна хвиля сколихнула його, з якою непросто впоратися.

- Мало я тобі вчора дав? - тонко крикнув Вовка.

- Мало! - люто вигукнув Сашко. - Що, злякався, в штани напустив?

І як учора, хлопці знову оточили їх півколом, а Сашко підскочив і заліпив Вовці ляпаса. Знову закрутилося все навкруги, земля робила оберти: вгору і вниз, кулаки ліпили м щось м’яке, вони вже боліли, їхні кулаки; забіяки тузали один одного, били з незбагненним завзяттям та люттю. Били, й червона кров знову крапала на білий сніг. А хлопці кричали, як і вчора:

- Бий, бий! Так його, так! В дихало гати!..

Тоді Вовка раптом побіг. Вирвався з хлопчачого кола, без шапки, з роз’юшеним носом і з плачем почав утікати. Йому засвистіли вслід, залюлюкали, а перший свистів і люлюкав Сашко.

- Ти йому дав! - кричали захоплено хлопці, а Сашко гордо звів голову, сплюнув на сніг червоною слиною і закопилив зневажливо губу. Тоді вперше побачив: хлопці дивляться на нього, як на героя, і вперше пізнав, що відчуває людина, коли на нього отак захоплено дивляться. На снігу світилася чудова червона кров - його чи ворожа, хто розбере?

- Я йому дав! - гордо сказав і знову чвиркнув багряним згустком, що ляпнувся на сніг, ніби проросла на ньому яскрава квітка. - Вже він буде знати, хто з нас Коник-Стрибунець!..

Це було так недавно, а може, й давно: лишились у пам’яті уривки, вони течуть, ні не течуть, а спалахують - порвані клапті, які все-таки були його життям. Поспішлива розповідь матері, сумне його торжество, сніг і кров - ніким не знятий кінофільм і ніким не записана маленька історія. Він сидів у м’якому кріслі перед вікном, дивився на сірі повиті дощовою мрякою горби, і йому здалося, що в житті й справді залишаються такі сторінки, яким не дано постаріти.

Не знав, чому воно так. Чому людина живе, крутиться у веремії щоденщини і їй діла немає до того, що було, а що буде. Має клопоти і клопотів тих невідь-скільки. Колись побачив на одній із виставок чудного малюнка; власне, не одного, а серію: художник намалював химерного звіра, якого не знають учені: чудний фантастичний бронтозавр. Певне, він сам, той художник, довго міркував над власним малюнком, бо підписав його несподівано: «Час». Тоді його рука накреслила другого образка: бронтозавр мчить щодуху, а навзаводи з ним біжить чоловік. Сашко тоді здивувався: йому здалося, що бігун схожий обличчям із ним. Щось той художник йому нагадав. Власне, й не нагадав - щось у ньому відбувалося й раніше. Здається, не дуже жадав на те, та й навіщо? Але йому раптом здалося, що час зупинився. Мав тоді багато роботи: обов’язкової й підробіткової, але відчув, що стає не здатний ні до чого, що зносився, чи втомився - кат зна що! Звісна річ, змушений був ходити на роботу, але від роботи підробіткової відмовився, хоч його й упрошували.



- Погано себе почуваю, - сказав він і не збрехав - так воно було й насправді. «Коли людина підходить до межі, - подумалося тоді, - це миттю відчувається!»

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка