Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка25/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   42

7

Вийшов сьогодні з дому пізніше тому, що був вільний: мав їхати. Треба було оформити в бухгалтерії документи, дістати відповідні інструкції, купити квитка, зібратись у дорогу день від’їзду - перший день відрядження.

Він завітав у лабораторію і застав тут тільки начальницю.

- Галя не вийшла? - спитав.

- У Галі знову захворіла дитина, - відповіла начальниця. - До речі, вона хоче роботу покинути: дуже хворовите в неї мале.

Знав, що це значить, і мав би зрадіти - випадала нагода піти з учнів і стати повноцінним лаборантом.

- Тобі на цій роботі буде сподобніше вчитися, - сказала начальниця, адже про його плани відала.

Вони вийшли з лабораторії. Знову заморосило, тож ледве не побігли по заболоченому заводському дворі до адміністративного корпуса.

- Ця погода мене душить, - сказала начальниця і змушена була зупинитися, коли вони вскочили в приміщення.

Зирнув на неї: добре старе обличчя, бліде, з темними колами під очима - жінка стояла, розтуливши рота і з присвистом дихала. Він ніяково тупцював поруч, позираючи в розчинені двері - повітря й небо були сірі, а через двір з гуркотом їхав трактор, немилосердно чавлячи калюжі й розкидаючи чорне, масне багно.

- Вступиш до інституту, - сказала начальниця, все ще дихавично вбираючи в себе повітря, - то й мене заміниш.

- Що ви таке сумне говорите? - спробував усміхнутись Юрко.

- А те, що є. Тому й у відрядження тебе посилаємо, хоч і замолодий ти ще. Звикай помаленьку…

- Мені з вами працювати добре, - сказав він, бо хотів хоч якось поспівчувати цій змореній і хворій жінці.

- Ходімо, - сказала вона, і вони подалися під сірі бетонні, заболочені сходи.

На другому поверсі був довгий коридор з безліччю дверей, вифарбуваних у брунатне, і йому на мить здалося, що це той самий поїзд, про який весь час сьогодні думає. В одному з купе - бухгалтерія, в другому - інженер, в третьому - завкадрами, в четвертому - директор, у п’ятому - плановий відділ. Під ногами легенько похитується підлога, тахкотять об стальні рейки колеса - тах-тах, тах-тах, - а за вікном сірі краєвиди з навкісними смугами дощів, що клюють голі дерева, і покриті калюжами поля. Одне поле зеленіє, друге чорніє, а хати в глибині весни позагортались у сірі хустки присмерку.

- Ми з Вірою Миколаївною віримо, - сказав директор, - що ти впораєшся із завданням. Заводу це потрібно як повітря. Будь настирливий і не злізай їм із шиї…

Слухав усе, що промовляв директоровий голос, уважно: хотів запам’ятати. Розумів, що ця поїздка для нього багато значить, що це, зрештою, справа Віри Миколаївни, яка відчуває до нього довіру і хоче мати собі в лабораторії заміну. Дивився директорові в рота і таки не пропустив ані слова.

«Ну от, - думав він, перестрибуючи калюжі заводського двору й добираючись до прохідної, - справи мої не такі вже й погані». Брат приведе жінку до них і поселиться у меншій кімнатці, він же сам житиме якийсь час з батьками, одружуватися зараз передчасно, хоч Свєта про це вже кілька разів натякала. Але в неї з матір’ю й справді надто мацюпа кімнатка («Собача буда», - визначила його мати) і йти туди третім таки не варто, а наймати кімнату з його зарплатнею поки що годі - мати тут має цілковиту рацію. З тим дурисвітом, Ромкою, він розрахується найближчим часом - це добре, що той на нього натискає, принаймні буде спонука швидше звалити цей тягар із пліч. Потому обходитиме його десятою дорогою, як обходять інші хлопці околиці. Можна було б ті гроші позичити, хоч би й у Стаха, той заробляє добре й хвалився книжкою в ощадкасі, але для цього треба було б Стахові все розказати й вислухати, який він, Стах, розумний, а який Юрко дурний. Цього ж йому хотілося найменше, ліпше вже витерпіти зойки й стогони матері - хай обсипле прокльонами всіх злодіїв та дурисвітів.

Від цих думок у Юрка просвітліло, і він майже веселий ускочив у тролейбуса, який повіз його до вокзалу. На сьогодні в нього справ лишалося небагато: довідатися про квитка на поїзд - їхня станція надто мала, отож не знав, чи брати треба зазделегідь чи по приході поїзда. У Віри Миколаївни розпитувати він посоромився - вправиться якось і сам. Потому завітає ще до Свєти, в неї сьогодні відгул, а потім поспить і збереться. Можна буде рушити через Просиновську, щоб не проходити зайвий раз повз п’ятий номер: зустрічі з Ромкою останнім часом його гнітили…

Стояв у тролейбусі біля якоїсь дівчини й тільки зараз її помітив: ніжний тонкий профіль, тоненька рука - вони цікаво одне з одним ззирнулися. Десь зустрічав уже цю дівчину, але роздумувати було ніколи - під’їжджали до вокзалу. Він зіскочив з тролейбуса і раптом згадав: це ж та сама дівчина, яка вразила колись його, як ще повернувся з армії.

Зайшов на вокзал і вдихнув застояного вокзального повітря - всі вокзали пахнуть однаково. На лавках сиділи люди: сонні, зморені, біля кас вилаштувалися черги. Він став до довідкової каси - звісна річ, поїзд, на який збирався сісти, був прохідний. Треба прийти за кілька годин; ні, зараз наплив невеликий. З полегшенням покинув приміщення і вже тут, на привокзальному майдані, йому знову стало незатишно й самотньо. Дощ, правда, перестав, але над головою висіла сіра площина неба. Йому раптом подумалось: як добре не мати турбот. У такі дні, коли мокро в черевиках, коли на тобі набубнявілий плащ і волога їсть плечі, коли в тебе є півдня вільного часу, яка то розкіш сидіти в теплій квартирі, вмикнути транзистора й віддатися музиці, що бадьорить і викликає тиху радість. Тоді можна думати тільки про приємне, відчути віщу красу спокою, тоді легко знайти приємне і в негоді, а серце в грудях звеселіє, бо піддається музиці, яка сочиться з транзистора, тоді можна побажати, щоб продовжився той настрій, а мить оця спинилась. Перед очима буде вікно, і погляд тонутиме в мережі гілля, вже налитого соком, - адже воно тільки й чекає ясної зміни, щоби небо очистилося й повищало, щоб воно розчахнуло брами, розвіявши хмари, і хай у ті брами потече голубе й золоте, голубе й червоне, воскресивши світлі барви землі. Він теж, як ці самі дерева, він теж налитий соком і повен чекання, а всі прикрості й негоди - це щось незначне й перехідне. І йому раптом уперше за сьогодні стало радісно, що покине ці вулиці й вузький світець, в якому живе, що той поїзд, який йому цілий день мариться, - це тільки маленька втеча і спроба знайти собі свято, що всі в тому поїзді тільки й сіли в нього, щоб утекти з будня, який їсть і з’їдає, який ніби це сіре небо, або ж мокрий плащ, котрий чавить на плечі. «Мені б чогось такого, подумав він, дивлячись, як у кінці вулиці з’явився тролейбус, - що б мене піднесло, мені б такої дівчини, яка двічі вже зустрілася за ці півроку, мені б…

Він ускочив у тролейбуса і натрапив на сварку. Контролери зловили зайця, а той не хотів платити штрафа й люто огризався.

8

Повільно ступав під парканами, вибираючи сухіші місця, в черевиках і без того було вогко. Паркани пахли цвіллю і це нагадувало йому щось із дитинства. Подумав, що ходить цим шляхом уже давно, а в ці півроку, коли вдома, й зачасто. Все відбувається за наперед установленим ритуалом: перші пристрасті й радість після повернення вже минули. Часом у погоду гіршу вони йшли зі Свєтою в кіно, супроводжені приязним поглядом її матері, тобто Сіроводихою; неприємне в цій ситуації було тільки те, що дивилася та нього не просто, а вивчаючи, з прижмурцем. Ніби гіпнотизувала поглядом, і поки Юрко був у їхньому домі, відчував, що той погляд невідривно причеплений до нього. Коли ж зустрічався з Сіроводихою очима, вона незмінно всміхалася й ніби підбадьорювала. Хлопця постійно мучило передчуття, ніби стара чогось од нього вимагає, до чогось спонукає, понуджує, наче він зобов’язаний промовити слова, без яких його стосунки зі Свєтою без значення. Але він тих слів не проказував, отож щоразу, як тільки вони покидали зі Свєтою її дім, він помічав в очах старої легке розчарування, а може, й осуд.

Свєта була дівчина звичайна. Оповідала йому про роботу, про ті невеликі й малоцікаві пристрасті, які там траплялися, про в’язання й шиття, чим захоплювалася, про речі, які бачила в тому чи в тому магазині і які її захопили; про життя ж домашнє воліла мовчати. Свого часу вступила на вечірній відділ політехнічого інституту, провчилася рік, але екзаменів здати не змогла, й інститут той без жалю покинула. Ще дівчина любила розповідати про їхнього кота, а більше про домашнього песика Локшу і про перипетії співжиття цих милих тваринок - тоді голос Свєтин звучав весело й мило дзвенів. Вона дружила з Мариною Карташевською, і вони часто зустрічалися, бо обоє любили в’язання та шитво. Свєта зі сміхом розповідала про Марининих обох женихів і про те, що та вибрала таки Віталія Коржа, при цьому її голос чомусь тремтів; а що розказала йому цю історію не раз, він подумав, що Свєта вкладає в неї якийсь глибший зміст, можливо, спонукає і його до рішучіших дій. Вона ж Коржа чомусь не любила, а давала перевагу Андрієві, якого не хотіла Маринина мати: її мати супроти Юрка нічого не мала. «Ти їй подобаєшся», - казала вона Юркові вже не один раз, і він до цього звик також. Зрештою, йому було зі Свєтою затишно, вона дівчина тиха й спокійна, але десь у глибині душі він відчував, що з нею йому трохи й нудно. Ніколи не спалахував до неї гарячим почуттям і навіть коли вони цілувалися, дібравшись у безлюдні місця (для цього треба було перейти пішохідний міст, що вів через Тетерів із парку у Варваровий сад), він відчував тільки приємне збудження, а не вогонь. І все-таки його до неї вабило, та й надто довгі й усталені були їхні стосунки - не мав жодної причини їх переривати…

Знову посипався дощ, наче пересіювався крізь дрібне сито. Вулицею повзла інвалідська машина, перевалюючись із калюжі в калюжу. Юрко знав і того інваліда, що сидів у машині: з червоним обличчям і без обох ніг. Він, той інвалід, любив чарку, а випивши, чудно хитався на протезах і плакав. Отак ішов по вулиці не бачачи світу, і сльози струмками стікали по його червоному обличчі. Юркові здалося, що він чує той плач і зараз: плач інваліда та його машини, яка невпевнено похитується між калюж… Але він помилився: машина наблизилась, а обличчя в інваліда було спокійне. Тліла між уст його цигарка, а вуста ніби й усміхались.

Юрко відчинив знайому хвіртку, до нього вискочив із буди собака, але впізнав і замахав хвостом, чекаючи, як завжди, подачки. Юрко витяг з кишені кілька круглячків печива, собака почав пожадно вихоплювати їх із наставленої долоні.

Відчинила Свєта. Як завжди, тихо зойкнула, ніби не сподівалася на його прихід, і на щоках у неї зацвіли рум’янці.

- Я така рада, що ти прийшов, - шепнула вона. - Заходь, будь ласка.

Вони опинилися в темряві сіней, і Юрко притяг дівчину до себе, чмокнувши десь біля вуха.

- Ша, - засміялася тихенько Свєта. - Мати вдома…

Мати й справді була вдома. Розцвіла назустріч Юрку круглим і повним обличчям, а він незграбно скидав із себе плаща.

- Зовсім промок, - турботливо сказала Свєта, забираючи в нього мокру одежу. - Зараз вип’єш гарячого чаю.

- Я на хвилинку, - мовив він, струшуючи з капелюха краплі.

- Погода не позаздриш, - сказала добродушно Сіроводиха. - Ти що, сьогодні не на роботі?

Сів на поставленого йому стільця й почав оповідати про відрядження, про те, що їхати сьогодні, і в нього ще безліч клопоту, бо треба зібратись і ще дещо вдома зробити на материне прохання - оце «дещо» він, звичайно, вигадав.

- Я теж оце збиралася в магазин. Не бачив, відчинено?

- Ясна річ, відчинено, - сказала Свєта і метнулася в коридорець, де в них стояла газова плита з балоном.

- Щось привезли, - звістив Юрко. - Машина стояла і люди зібрались…

- А не помітив що? - зацікавлено спитала стара.

- По-моєму, копчену рибу, - збрехав він, бо знав: копчену рибу Сіроводиха любила.

- Ставриду? - перепитала вона, бо все-таки не хотіла йти на дощ.

- Здається, мойву.

- Доведеться піти, - мовила стара і важко звелася з ослінця, присунутого до теплої стіни. - Ви тут погомоніть…

- Ти це куди? - вскочила з сінець Свєта.

- Та от, Юрко каже, що в магазин копчену мойву привезли.

- Не знаю я, що там привезли, - засміявся Юрко. - Це мені тільки так здалося.

- Все одно, подивитися тра..

Обоє лукавили: Сіроводиха виявляла делікатність, чи що, дбаючи, щоб молодята перед розлукою побули самі, а він добре знав, що привезли таки копчену ставриду і ніякої черги в магазині не зібралось.

- Хочеться тобі в дощ іти? - сказала для годиться Свєта.

- Все одно, засиділась у хаті, - відповіла мати, натягаючи тільника. Потім вона замоталася хусткою, взула стьобані валянці й стала увіч подібна до Тамари, Капілиної матері, яку Юрко бачив уранці в п’ятому номері.

- Ви тут погомоніть, - сказала вона, намагаючись не дивитися на Юрка.

Однак Свєта з її відходу чомусь не раділа була сьогодні трохи сумна, Юркові навіть здалося, що недавно плакала.

- Вимкни чайника, - сказав він, - мені й справді ніколи.



9

Захотів пригорнути дівчину, але в цей момент ожив кімнатний песик Локша, який досі мирно посопував на підстилці біля теплої стіни. Песик попереджувально загарчав. Юрко однак на нього не зважив і пригорнув дівчину щільніше, на що мала почвара грізно ошкірила зубенята й почала ляско гавкати. Свєта засміялася й вислузнула з його обіймів.

- Це він ревнує, - сказала задоволено. - Правда, розумний песик?

- А чи не виставила б ти його за двері? - спитав Юрко.

- В таку негоду? - обурено перепитала Свєта. - Хіба ми не можемо просто собі побалакати? Окрім того, й настрій в мене сьогодні…

- Теж через негоду?

- Е, багато розказувать… Хочеш подивитися, що я зв’язала останнім часом?

Йому було глибоко байдуже, що вона зв’язала, але хитнув головою. Песик знову влігся на підстилку. Свєта принесла в’язання і щось там почала оповідати - це мав бути светр йому в подарунок. Робота велика, але для неї це - радість, адже старається для нього…

- Слухай, - перебив він її, - ти сьогодні плакала?

- З чого взяв?

- Ну, якась трохи не така… Щось сталося?

- Е, це все наші вічні суперечки з мамою.

- Таке, що сказати мені не можеш?

- Можу, але не хочеться. Ну, чого про це завів?

- Розкажи.

Вона промовчала. Дивилася на забризкане краплями вікно.

- Через тебе ці суперечки й були, - сказала смутно. - Але я не хочу про те говорити…

- Коли через мене, то сказати мусиш.

Вона опустила голову і з її очей на початий светр, який плела для нього, капнуло по сльозі. Він зчудувався.

- Щось має проти мене? - спитав. Дівчина крутнула головою.

Юрко поклав їй на плече руку й погладив. З кутка попереджувально загарчав Локша. Відсмикнув руку й роздратовано зирнув у куток.

- То я слухаю, - сказав.

- Не примушуй мене це говорити, - прошепотіла Свєта, і сльози знову викотилися їй із очей.

- Але коли стосується мене, мушу знати.

Вона мовчала. Мнула в’язання й не дивилася на нього.

- В мене мало часу, Свєт, - сказав він. - І досі ми, здається, були щирі поміж себе.

Хитнула головою. Юрко взяв її руку в свою. Знову погрозливо загарчав песик.

- По-моєму, не вчинив нічого тобі прикрого, не ображав і твою матір.

Вона хитнула. Локша в кутку гарчав.

- То що сталося?

Дівчина заплакала навзрид.

- Не хочу тобі цього казати… Не примушуй мене…

- Кажи швидше. А то прийде твоя мати - ніякої копченої мойви в магазині нема.

- Не прийде, - мовила Свєта. - Навмисне нас залишила…

- Дивно, - всміхнувся Юрко. - А я вважав, що мудро спровадив її.

- Вона каже…

- Що ж вона каже?

- Тяжко мені це повторювати.

Знову замовкла, тільки схлипувала Він тримав її руку, а песик у кутку гарчав.

- Не тягни!

- Вона каже… Ну, що я довго чекала тебе… Що навіть на танці не ходила..

- І даремно, - мовив він. - Я від тебе цього не вимагав… Ну, і не ходила, так що?

- Вона каже… Що вже півроку минуло… А ти…

- А я?


- Це не мої слова, - зирнула нарешті на нього. - Я тобі цього зроду-віку не сказала б…

- Звісно, - мовив Юрко. - Переказуєш слова материні. То що вона каже?

- Каже… Ну, що ходиш, ходиш… Не можу я… Язик не повертається… Даремно ти завів цю балачку.

- Що не женюся на тобі? - спитав навпрямки.

Хитнула швидко головою, і сльози знову покотилися з очей.

- По-моєму, я тобі все роз’яснив, - мовив він, виструнчуючись на стільці. - Мій старший брат жениться, бо в нього буде дитина. Старі віддають йому маленьку кімнатку, а я з ними поселюся в більшій. Де б ми помістилися?

- А я хіба не знаю? Але вона каже, що в нас… є кімната…

- Оця? З твоєю матір’ю і псом, який не дозволяє мені тебе обійняти? Тут же ніде зайвого ліжка поставити…

- Вона каже… ні, не можу я…

- Ми з тобою ще молоді, - мовив він. - Надто молоді…

- І я це мамі казала… Хіба не знаю?

- Мені обіцяють ліпшу роботу… Окрім того, я вже казав: улітку хочу вступати до інституту. На вечірній.

- Все це я знаю. Але вона каже… коли б серйозно до мене ставився…

- А я несерйозно до тебе ставлюся?

- Та Бог з тобою, Юрчику… Хіба ж це мої слова?.. Просто відбулася між нами така розмова… А буде так, як вирішиш.

Він замовк. Прибрав руку, й песик у кутку перестав гарчати. Дивився у вікно й бачив краплі, які тремтіли під вітром. Смуток відчув, тихий і покірливий, - чи добре вчинив, що примусив її повести цю розмову? Чи не ліпше було б їм і справді просто й по-приятельському погомоніти, адже перед дорогою він? Ще буде в них час вирішити свої проблеми, багато доброго й спокійного часу!

- На квартиру в мене поки що надій ніяких. А в тебе на роботі?

- Так само, - сказала Свєта - Тому вона й каже…

- Що ж вона каже іще? - трохи роздратовано спитав.

- Краще, ніж є, все одно у найближчому часі не буде… Але це не мої слова.

- Хочу твердіше стати на ноги, - мовив він. - Дістати ліпшу роботу і вступити до інституту. Спершу вчитися важко, а сім’я й дитина…

- Дитину не обов’язково зразу заводити, - прошепотіла, вже не посилаючись на матір Свєта.

Скинув на неї очима, але сиділа перед ним покірна, засоромлена і трохи жалюгідна - гаряча хвиля хлюпнула йому в груди.

- Треба мені хоч якось у житті встановитися, - пробурмотів. - Поговоримо про це, коли повернуся, гаразд?

Хитнула головою і втерла очі - якось по-дитячому, затиллям долоні.

- Тому я й не хотіла сьогодні про це говорити, - мовила і шморкнула носом, як дитина після плачу.



10

Вони зупинились у сінях, він у мокрому плащі й капелюсі, а вона в домашньому халаті, який робив її опрощеною, але й беззахисною. «Хочу думати про неї гарно», - мигнуло в голові, і він притяг її до себе: принаймні тут їм ніякий песик не перешкодить, її руки лягли йому на плечі й зімкнулися на потилиці. Віддих став уривчастий і схвильований, а вуста спрагло зустрілись.

- Все буде добре, - прошепотів він у перерві між поцілунками.

- Швидше повертайся, - шепнула й вона - Чекатиму…

Знову злилися вустами, горнув до себе тонке тремтяче тіло і сам тремтів. У цей час різко відхилилися двері, і в прочілі виросла кругла постать у куфайці, з обмотаною вовняною хусткою головою. Свєта, як водяна, миттю випливла з його обіймів.

- О, - солодко сказала мати. - А ти вже йдеш?

Він пік раків. Посторонився, щоб пропустити стару, а та аж цвіла широкою усмішкою.

- Це не копчену мойву привезли, а ставриду, - сказала. - Таку, що сама тільки шкура і кості.

У хаті залився гучним ляскотом песик, а Юрко, як шкідливий кіт, шмигнув у розчинені двері.

- Швидше приїжджай! - гукнула йому вслід Свєта.

- Щасливої тобі дороги, - солодко проказала Сіроводиха.

Він волів би, щоб зараз був дощ. Щоб змив із його обличчя оцю недоречну й ганьбівну барву і щоб охолодив щоки. Все вийшло по-дурному й оце зумисне залишання їх на самоті, й ота ревнива почвара в собачому образі, і їхня розмова, й, нарешті, це несвоєчасне, а може, надто своєчасне з’явлення Сіроводихи. І хоча на перший позір нічого особливого не сталося, йому було неприємно. Дощ, здавалося, припинився остаточно, хмари підбились угору, ніби між ними й землею натекло більше повітря, яке й підняло їх у височінь. На крайнебі хмаровиння навіть розірвалося і в прірву полилася ясна синява; він задивився на того ясного клаптика, ніби сподівався дістати звідти хоч трохи благоти. Не треба думати про неприємне, спогадав, не треба думати про ту ранішню зустріч із Ромкою; не треба думати, що розмову про одруження Свєта могла по-акторському розіграти; не треба думати, що вони вчинили те з матір’ю злагоджено; не треба думати, що відбувається за його спиною, і яка розмова зараз точиться в малесенькій кімнатці, де щойно побував; не треба думати про насурмлене небо, а ліпше про ту голубу латку, що благовістить: усі дрібниці, якими цілий день сьогодні обкидується, можуть лягти на душу каменем; не треба думати й про поїзд, який глухо тахкоче колесами, і в якому їдуть усі вони - живі під цією латочкою неба; не треба думати й про омани, ну, хоч би про ту дівчину, яку зустрів за півроку двічі - не в твоє купе вона завітає. Варто забути кругле, усміхнене обличчя Сіроводихи, варто повірити, що вона добра і зичить йому й дочці своїй блага; варто згадати, що є в нього власна домівка, де його чекають і люблять, є робота, яка йому подобається і де його так швидко оцінили; є, зрештою, важлива поїздка, в яку вирушить уже сьогодні, а ще є весна, що посилається на землю для того, щоб усіх оновити.

Голий, блискучий і безлистий клен підняв гілки і з них вряди-годи крапали краплі. Коли падали в калюжі, дзвінко розбивались, а коли плюхались на землю - глухо. Звів руку й одна із крапель розбилася на долоні, холодно її змочивши і наливши по вінця всі лінії його долі. Назустріч од колонки рухалася громіздка жіноча постать в гумових блискучих чоботях і з головою, закутаною у вовняну хустку, - від того голова та здавалася ніби у скафандрі, була то Магаданша. Він почекав, щоб жінка перейшла йому дорогу з повними відрами, адже хотів, щоб усе в його житті склалося добре.

- Доброго дня! - сказав Магаданші, й та неохоче йому відповіла.



11

По обіді вирішив передрімати, адже в поїзді добре не виспишся, окрім того, в хаті було напалено, а він, блукаючи по дощі, змерз; зрештою, й обід був смачний та поживний, а мати запобіглива й мирна. Вони перекинулися словом, він відчув солодку притому і зватілість у голові, відтак і бажання сховатись під ковдру, щоб із тіла вийшла зайва вологість, набрана на дворі. Теплу тишу відчув у рідному домі; мати рухалася в капцях на повстяній підошві нечутно, ледь-ледь муркотіло радіо, плащ і мокрі черевики його сушилися: плащ розтягнутий на стільці біля груби, а черевики настромлені на поліна. З насолодою простягся на канапі, а мати принесла йому вкривало - старого ліжника. Загорнувся в нього й приплющив очі, які вже йому й поколювало. Мати затягувала на вікнах штори, й він слухав, як із шурхотом рухаються підвіски і як шарудить тканина. Тихі кроки прошелестіли мимо нього, а за мить зі співом причинилися двері. Знав, що в хаті півсутінь, що грубка в кутку пашить теплом, що в ній дотліває жар кам’яного вугілля і довго ще тлітиме, що вже не станеться нічого, що б вибило його з цього м’якого й ніжного колисання, бо його таки похитувало, похитувало канапу й увесь дім. Почув, як тихо стукотять по рейках колеса - несуть його в глибину сну. І сон йому приснився той самий, що і вночі: про поїзд, де в тісному купе їде з батьками і братом, з братовою і своєю дівчиною, із Ромкою, хоч той, здається, був тут зайвий, але це він розставляв на вагонному столику шахи, із лаборантами, з якими працював: Галею та Вірою Миколаївною, Віра Миколаївна про щось мирно розмовляла з Сіроводихою; на руках Свєтина мати тримала песика Локшу, і той песик, перебивши жінок, почав раптом оповідати людським голосом, що він, Юрко, вів себе зі Свєтою неподобно, безцеремонно хотів її обійняти, поклав руку на плече, а ще мав нахабство взяти Свєтину руку в свою і довго не відпускав. Що вони робили в сінцях, він, песик Локша, не бачив і брехати не буде, але гадає, щось стидке й неґречне. Брат на ту розповідь сміявся, а Свєта відвернулася й дивилась у вікно. Мала до того підставу, адже через лутку вікна переступала дівчина, яку він бачив за останні півроку двічі. Вона ступила ніжкою, взутою в золоту туфельку, між шахові фігури, тоді поставила туди ж другу ногу і враз почала маліти, аж поки не перетворилась у шахову королеву. Через стіну, начебто була та безтілесна, пройшов до них його приятель Стах, мав строге обличчя, а завітав тільки для того, щоб повідомити Юркові: грошей йому не позичить.

- Коли б у нього не було на хліб, - сказав поважно Юрковій матері, - я і хвилини б не вагався, бо Юрко мені друг, але коли подумаєш, кому потраплять мої гроші…

Ромка звів очі від шахівниці, й вони стали маленькі, примружені.

- Ще не було жодного, - жорстко повідомив він, - хто б не віддав мені боргу. Зі мною жарти погані.

Тоді Юрко помітив, як заплакала на шаховій дошці біла королева, взута в золоті туфельки, і плакала вона золотими сльозами, а в шибку їхнього вікна дивилося обличчя, приклеєне, як вирізка з журналу, - той хлопець, з яким колись біла королева гуляла на Тетерівському березі.

Тоді Юрко сказав:

- Любі мої! Постараюся зробити так, щоб усім було добре. У тебе, Стаху, я не позичатиму грошей, і ми залишимося приятелями. Я, Ромку, поверну борг, і тобі не доведеться мене калічити: хіба ж можна, щоб хтось тобі грошей та й не віддавав? Буду старатися й на роботі, і вам, Віро Миколаївно, стану достойною заміною, щоб спокійно пішли на пенсію, а ви, Галю, можете роботу не покидати, робитиму її за вас Оженюся з тобою, Свєто, і хай заспокоїться твоя мати, а ваш песик Локша мене полюбить і не гарчатиме - я годуватиму його комісійною ковбасою. Ми прибудуємо, Вікторе, до нашої хати незаконну прибудову, і ти матимеш де жити з родиною. Собі ж я хату намалюю. То буде такий дім, який може тільки приснитися, і він нам конечно присниться. А щодо білої королеви в золотих туфельках, можете не турбуватися ти, Свєто, і ви, хлопче, приклеєний, як вирізка з журналу, до скла - я любитиму її тільки у мріях і вві сні.

- Здорово ти сказав! - мовив Ромка, повертаючи до нього хитре обличчя. - То, може, ми з цієї нагоди зіграємо? На гроші?


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка