Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка24/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   42

2

Сиділи з матір’ю на кухні одне біля одного, бо кухня в них настільки мала, що годі поставити стіл посередині. Перед ними стояло заплакане вікно, яке виходило на город, на якому росло кілька карачкуватих яблуньок, - розмовляли за їжею. На сніданок була смажена картопля, квашена капуста й рідесенький, ледь жовтий чай - мати була переконана у шкідливості цього продукту.

- І все-таки, сину, якийсь ти у мене не такий, - сказала Ніна. - Та й браток твій не луччий.

- Яблуко від яблуні далеко не котиться, - мовив Юрко.

- Зараз тих дівчат - хоч греблю гати, - сказала мати. - Бери й вибирай. Але ти вперся об ту Свєтку, наче тобі на ній світ колом зійшовся…

- Стояв оце біля річки, - блиснув зубами Юрко, - і дивився, як гатили дівчатами греблю. Непоганими, скажу тобі, дівчатами.

- Фе! - пирхнула мати. - Мелеш таке за їжею..

- А що я такого сказав? - наївно перепитав Юрко.

- Оце пішла на пенсію, - поважно відказала мати, - то все це мені в голові. Вітька, той уже так уліз, що не вибереться. Тоже надумав: взяти сільську дівку!..

Юрко знав, про що мова: сільська дівка, до якої старший брат уже вліз так, що не вибереться, ходила вагітна. Вона жила в гуртожитку, отож Віктор мав привести її сюди.

- Думала: теперички сільські гроші мають, - мовила мати. - Чорта лисого вони їх мають!

- Як у кого, - сказав Юрко.

- Не кажи, - озвалася мати, посилаючи виделку до рота - Вони теперички лучче нас, городських, живуть. Просто та Надька - з плохого коліна.

- Тобі не вгодиш, - Юрко черпнув змащеної олією капусти. - Свєтка городська…

- Ти начебто й не дурний хлопець, - обурено поклала на стола виделку Ніна, - а в голові в тебе - капуста… Ну добре, той приведе сюди свою кугутку, а де дінешся ти? Підеш до своєї Свєтки? Та в них же така кімнатка, як собача буда… Де ми всі помістимось? А мав би трохи розуму, то хоч би до Лєни Бутенкової прилизався б. У них дім такий, що можна м’яча ганяти.

- Але у Лєни Бутенкової довгий, отакий-во, - показав, - носяра. І Лєна Бутенкова того носяру любить задирати. І у Лєни Бутенкової отакі манесенькі, як пувички, очі…

- Я й кажу, що ти дурний, - добродушно мовила мати, знову беручись за виделку. - Пожив би і звикся б. Зате дах мав би над головою.

- Вітька хоче прибудувати кімнату, - сказав Юрко: апетит у нього увіч пропадав.

- Хіба не знаєш тих дурних законів? - сердито спитала мати. - Он де і в газеті писали: без дозволу не прибудовувати, а дозволу вони не дають. Хтось із сусідів напише, не оберешся клопотів. Та й продати хату тоді годі буде.

- А вам так уже треба її продавати, - розсердився Юрко. - Хто продаватиме: ти, батько чи Вітька? Та й для чого її продавати, коли жити ніде?

- Всяко може буть, - Ніна зітхнула й почала сьорбати ріденький чай. - Розумний чоловік, коли їде на возі, то на задні колеса оглядається.

- Немає тепер возів, - відказав Юрко і встав: чаю пити йому не хотілось.

- Та сядь і доїж, - сполошилася мати. - І чаю випий! Пече тебе гарячка.

- Набридли мені ці розмови, - сказав Юрко.

- Вся біда в тому, що ми чесні, - понуро, але й трохи урочисто промовила мати. Тільки и живемо, що на зарплату. А скільки тієї зарплати?

- Хай батько кроликів розведе, - зіронізував Юрко.

- Йому чарка в голові, а не кролики, - сказала мати. - Он люди на книжках тисячі тримають, а в нас тільки й того, що в получку.

- А що б ти хотіла? - вже сердито спитав Юрко. - Щоб я крав, чи щоб Вітька махінації робив?

- Я хотіла б, щоб ви не були дурнями, - сумирно сказала мати, - і щоб не брати собі таких самих, як і ми, дурних дівчат. Щоб хоч дах собі над головою розстаралися. Так нє: той попався на гачок кугутці, в якої ні копійки за душею, а цей хоче в собачу буду залізти. Я ту Сіроводиху знаю: то таке хитре, таке язикате, таке вредне - не буде з ними життя!

Він це знав і сам, адже виріс на околиці. Свєтина мати була люб’язна до нього, неприродно, солодко люб’язна - од тієї люб’язності в нього часом і страх у душу закрадався: добре знав, що пальця їй у рота класти не можна. Але так уже сталося, вони зійшлися з Свєтою давно, і він не уявляв, що може бути інакше, - попри все йому з дівчиною було добре. Не складав поки що планів на майбутнє, не сушив собі голови, де житиме, - чи так уже конче це вирішувати зараз. Тільки цієї осені повернувся з армії - тепер йому двадцять один. Свєта писала йому наївні й милі листи, а він, відкинутий од рідного дому (служив далеко на півночі), мав од тих листів немалу втіху. Свєта була на рік його молодша, але про одруження між ними мови ще не було. Зустрічалися раз на тиждень, ходили в кіно, а вечорами цілувались. Він заходив до неї додому, а раз завітала до нього й вона. Мати гостю зустріла чемно, але холодно. Не було сказано жодного слова, але дівчина вдруге заходити до нього рішуче відмовилась. «Я твоїй матері не подобаюся», - категорично мовила вона, і це було так насправді…

Ніна збирала посуд - готувалася мити. Юрко пішов до себе, почав одягатися. Кватирка й досі була відчинена, в кімнаті гостро пахло болотяним лісом. Зачинив кватирку, а водночас і на річку зирнув: чи літають чайки? Але небо над водою було порожнє.

- От ти кажеш, - виросла на порозі мати, вже була об’язана хвартухом, що Лєна Бутенкова тобі не наравиться. А що, Свєтка лучча? Така вже красуня, що далі нікуди.

- Знаєш що?! - сказав, густо почервонівши, Юрко.

- Ну хай, - здалася мати, помітивши, що перебрала - Кожному своя гуска до шмиги… А на яку ти роботу влаштувався? Сидиш у якійсь там лаборатолії, копійки тобі платять - що ти там хоч робиш у тій лаборатолії?

- Довго розказувать, - мовив Юрко і рушив просто на неї. - Я вже тобі казав…

- Еге ж, казав. Інженером хочеш стать. А що теперички ті інженери? Роботи по вуха; он у нас був інженер - бігає, висолопивши язика, а платять йому, що й собака не оближеться. Пішов би туди, де я робила, я і слово за тебе замовила б, чоловіків там не багато, зате платять їм, куди тому інженеру…

Відступилася з порогу, пропускаючи сина, і говорила своє ще й тоді, коли вже він у плаща й кепелюха вбрався.

- Я тобі лиха не зичу, але теперички таке життя, що треба вміти крутитися. Твій батько теж такий розумний, як ти…

- І брат, - блиснув зубами Юрко. - А це тому, мамо, що яблуко від яблуні далеко не котиться.

- У мене ви не пішли, - сказала мати. - Я що - баба, а баба живе так, як їй виходить. Думала; хай буде чудний, то й мені спокійніше, а він не чудний, а темний.

- То ти не з любові за батька пішла? - засміявся Юрко.

- Ну, це вже не тобі казать, - сказала мати й підтисла вуста. Її очі, навпаки, полагіднішали і з них хлюпнуло на сина теплом - Так же мені не хочеться, щоб ти їхав…

- Взялася з тією поїздкою, - сказав Юрко. - Чи ж я її вигадав: посилають мене… І що це за проблема така: тепер люди тільки й їздять…

- Хай собі їздять, - відвела очі мати. - А я після тієї армії хочу, щоб ти на очах був.



3

Знав, що мати його любить. Воліла б, щоб з їхньої хати пішов ліпше Віктор, бо Віктор був з матір’ю різкий і непоступливий: надто гостро постала супроти його одруження. Надія ж уже при надії, як терпко пожартував батько, і мати з тим уже примирилась. З’їдало її інше: після того, як Віктор приведе сюди ланку, Юркові з родиною місця не буде. Про це вони не раз і не десять балакали з батьком; навіть засинаючи, Юрко чув їхнє бубоніння: мати говорити на цю тему не втомлювалась. Квартира в них була така: кімнатки, де спали брати й батьки, вели в кухню, звідси двері виходили в сінці, де стояла газова плита. Батьківську кімнатку, як меншу, планували віддати Віктору й Надії, старі мали переселитися до Юрка. Ясна річ, що Юркові приводити сюди жінку не випадало, і вже сама думка, що Юрко колись піде з дому, виводила матір із рівноваги.

Ішов по вулиці, по якій ганяв, посвистуючи в голому гіллі, вологий вітер, і не бажав думати про ці самоїдські проблеми. Калюжі мружилися, коли навійло налітав на них; дощ уже перестав, але повітря було обважніле. В долинці, де росли старі тополі, стояла вода од розлитої ріки, і тополі покірно й терпляче мокли - на стовбури поначіплювалося річкове зілля й огудиння після повені.

Туди, в долинку, котився струмок, гортанно плюскотів, котячи рябу, брудну течійку. Двоє дітей, одне Шіллерове, а друге Семенюкове, спускали в того струмка кораблики, які стрімко неслися донизу. Допливти до води широкої, однак, їм не вдавалося: перекидалися, і їх одразу ж покривала і мочила вода. Діти кричали й бігли їх визволяти, але, змочені й розклеєні, кораблики безживно провисали в їхніх руках.

Волога проникала крізь плащ, і Юрко подумав, що в цей час ліпше йому було б у лабораторії, де робота його все-таки захоплювала, і хоч влаштувався поки що учнем, однак стежити за маніпуляціями лаборанток йому завжди було цікаво. Працювало їх там двоє: одна літня, а друга молодша. Молодша і роботи часто зникала: в неї хворіли діти, тоді він виконував її обов’язки і вже майже освоївся з ними. Саме тому його й посилали в це відрядження: жінки для того не годилися - старша от-от готувалася вийти на пенсію, в неї був підвищений тиск і хворе серце, а молодша розривалася між домом і роботою.

Юрко ішов, обходячи рясні калюжі й думав, що день сьогодні почався невдало. Завжди його в такі дні охоплювала тринога, невдоволення; відтак ціпенів, як ці голі дерева, - йому аж подих закладало. Попереду тяглася дорога, якою ходив безліч разів, - в’язала його дім з роботою і містом. У хвилі, коли на нього напливало таке почуття, зупинявся (ось і зараз став, ніби на ріку дивлячись), міцно стулював повіки і відчував себе стовпом, якому вік тут стояти. Плащ гнітив плечі, вологий вітер пружно обвівав обличчя, а коли розплющив очі, світ кидавсь у вічі - сумирний і знайомий. Думав, що завтра йому доведеться товктись у незнайомому місті, що в тому листі він конечно почне тужити, як тужив завжди, коли покидав оцей знайомий світець; чи не про це думала й мати, нутром відчуваючи, що і йому не хочеться нікуди їхати. Адже буде йому самотньо й порожньо, хоч чекають його клопоти і справи, - щось таке потрібне, але малоцікаве для всіх. А може, це ліпше, що він таки кудись поїде, вирветься з цього кола, де немало своїх турбот, і хай простелиться перед ним вабна й незнайома дорога «Живе є живе, - подумав він, - а всі вибаганки, хай вони летять під три чорти!»



4

Він здригнувся. На вступі до п’ятого номера стояв грубий чолов’яга з буряковим обличчям, у куфайці й кирзових чоботях, у роті в нього цвіла цигарка, очі дивилися з вузьких щілин, а голову приплющувала сіра козирчаста кепка.

- Вже й здороватися не хочеш? - спитав Ромка прохрипло. - А я мо’ тут спеціяльно став, щоб тебе перестріть.

Розтулив широчезного, як верша, рота й зареготав безгучно, власне, вихекнув із шипінням повітря; диво було в тому, що цигарка при цьому не випала - приклеїлася до губи.

Цієї зустрічі Юркові хотілося найменше. «Чорт його виніс», - стрельнув очима, ніби шукав, куди б дременути.

- На роботу біжу, - сказав похапцем - Запізнююся…

- Спішиш, бо мені борг не віддав, - сказав чоловік і знову широко розтулив «вершу».

- Чого ти так кажеш? - злякано озирнувся Юрко, Ромка говорив надто голосно, їх міг би почути хтось із сусідів. Але навколо було порожньо.

- Кажу отак, - вже серйозно мовив чолов’яга, - бо сам знаєш: не люблю, коли мені боргів не віддають. Ходи, побалакаємо…

- Спішу я, - сказав Юрко, - і не забув про борг. Ще цього місяця віддам…

- А я хіба кажу, що не віддаси? - мовив Ромка і посмоктав цигарку, яка вже й не диміла - Ще такого не було, щоб мені боргів не віддавали. Ходи, поговоримо…

Повернувся й пішов у двір, грубий, але випростаний. Ступав, коливаючись, і Юрко поплівся слідцем, хоч добре знав, що ліпше було б тієї розмови зараз не вести.

- На роботу спішу, - сказав він жалібно у спину чолов’язі, але той і шиєю не рухнув.

Піднялися на дерев’яного ґаночка, й у вічі Юркові дихнуло несвіжим духом Кімната, в яку ввійшли, була маленька, занехаяна, постіль брудна, неприбрана, а на столі темніла сковорода з незастиглим жиром і жовтими плямками від яєчні.

- Сідай, - кинув Ромка, бухаючись на стільця, який під ним аж затріщав, цигарки в його роті вже не було. - Сам знаєш, не люблю я про такі вещі на вулиці говорить. Скільки зараз можеш дати?

- В мене тільки два карбованці.

- Давай, - похапцем проговорив чолов’яга. - Але ці два рублі даси так. За проценти.

Він знову розтулив рота й безгучно зареготав.

Юрко хотів вирватися звідси якнайшвидше. Вихопив гаманця і поклав гроші.

- Віддам тобі борг, - сказав. - У першу ж получку.

- А матері що скажеш? - звузив очі чолов’яга - Що, мовляв, Ромка в шахи тебе обіграв? Що, мовляв, Ромка в шахи на гроші грає, а тебе, бідолаху, обмахлярив? Чуй, давай-но партійку! Може, й відіграєшся…

- Ніколи мені, - тонко сказав Юрко, задихатися починав у цій берлозі. - Та й не виграю у тебе.

- Зневірився? Да, брат, я сильно граю. Скажи, махлярив я у грі?

- Ні, - мовив Юрко. - Ми грали чесно.

- По умові грав з тобою? На гроші?

- По умові, - видихнув хлопець.

- Ну, то старайся про гроші. Або ж відіграйся. Виграй у мене - і чорт з тобою!

- Ніколи мені грати - на роботу спішу.

- Затявся зі своєю роботою, - зморщився Ромка. - Не виздихають вони, коли на годинку припізнишся. Давай, партійку!.. Ну, не на гроші…

- Не можу я.

- Тоді давай так, - Ромчине червоне лице стало хитре. - Коли програєш, то не на гроші, а виграєш, піде за борг?

Юрко завагався: ця бестія знову втягала його в свої сітки. Так воно сталося й спочатку: вони грали не на гроші, а ніби для розваги: Ромка Юркові більше програвав. Тоді хлопець і попався: жодного разу на гроші він не виграв і тепер був винен п’ятдесят карбованців.

- Ні, - сказав твердо. - Зараз зі спізненнями круто. Хіба не знаєш? Вони з годинниками на прохідній стоять.

- Звідки мені знать? - ліниво мовив Ромка, - я інвалід…

- То я пішов, - Юрко порвався до дверей: увіч хотів звідси вирватись.

- Нє, стривай. Ми ще не поговорили.

- Про що нам говорити?

- Як про що? Про борг… Мені вже не терпиться. Получка в тебе коли?

- Сімнадцятого.

- Значить сімнадцятого й віддаси. Ані на день пізніше! Знаєш, я жартувать не люблю.

Юрко знав і це. Вряди-годи когось із хлопців околиці сильно били: ходили з чорними від синяків обличчями.

- Отож затям, лапочка: сімнадцятого. А коли хоч комусь писнеш…

- Знаю, - понуро сказав Юрко.

- А тепер вшивайсь, - паном відкинувся на спинку стільця Ромка. - Надоїло мені на тебе, лапочку, дивиться.

Юрко вискочив із дверей кулею. За спиною почув хрипкі, спазматичні вихлипи - Ромка реготав.

5

Над землею низько неслися хмари, сколошкані, темно-сірі. Клубочилися й розмотувалися на брудно-білому тлі, попереду виростала хмара більша і з неї звисла долі темна мережа - десь періщив дощ. Юрко вискочив із п’ятого номера й озирнувся. На одному з численних ґанків стояла жіноча постать у якомусь, барви цього неба, сіряку, у темній, нижче колін спідниці й у стьобаних валянцях з калошами, була це Тамара, Капілина мати. На голові в неї було накручено сіру вовняну хустку - дивилася в його бік. Він подумав, що літні жінки в цьому дворі всі такі, як в уніформу вдягнені. Всі мають пронизливі очі й сірі обличчя, а усміхалися хіба що по-п’яному. Загалом про цей двір слава ходила погана: люд заселяв його непевний. Тут часто спалахували дикі сварки, а ще частіше долинали галасливі звуки оргій. Ще з дитинства мати забороняла йому сюди приходити, але тут росло немало його ровесників, і Юрка сюди все-таки вабило. «Віддам отой клятий борг, - покаянно думав він, - і ноги моєї тут не буде!»

Ззаду задеренчав мотор, Юрко повернувся - їхав Стах, син Жасминової Пані. Мотоцикл перевалювався з баюри в баюру, вода з калюж розплескувалася віялами; здавалося, Стах і його мотоцикл п’яні.

Мотоцикл зупинився, й Стах гукнув, перебиваючи гуркіт мотору:

- Погода, чорт забирай, хоч вішайся! Ти в місто?

- На роботу! - гукнув йому Юрко.

- Сідай, підвезу, - крикнув Стах, у нього була заляпана багнюкою одежа й навіть обличчя.

- Замажуся! - гукнув Юрко.

- В колясці не замажешся. Сідай!

Юрко вмостився в коляску, й мотоцикл притьма зірвався з місця. Розліталася брудна вода, краплі прискали об вітрове скло, міцно вп’явся в ручки Стах, його обличчя під каскою було смішно зосереджене. З-під коліс клаптями вилітала грязюка, й зустрічні люди передбачливо сходили на узбіччя. Шматочок багна залетів і в коляску й плеснув Юрка по щоці. Стах повернувся до нього й показав білі зуби.

- Дуже втішно, - буркнув Юрко, втираючись.

- Куди тебе підвезти? - крикнув Стах.

- До Першого тролейбуса, - відгукнувся Юрко.

Стах зупинився трохи ближче, біля скверика Юрко вискочив із коляски й подякував.

- Ходиш у п’ятий номер? - спитав приятель.

- Так вийшло, - одвів очі Юрко.

- Кажуть, із тим шулером зв’язався? Чи не знаєш, що то за людина?

- Ні з ким я не зв’язався.

- З ним уже ніхто з наших не водиться. То паскуда..

- Ти теж грав з ним у шахи?

- А-а! - пильно зирнув на Юрка Стах. - І ти попався?

- Нічого я не попався.

- Мені діла до того, звичайно, нема. Але дивись!

- Дивлюся, - показав Юрко зуби й звів руку на прощання.

- Дивись, - повторив Стах. - Я тобі родич і друг, отож попереджаю.

- Іди к чорту! - незлобиво озвався Юрко.

Стояв і дивився вслід мотоциклу. На душі було бридко. Аж так, що захотілося: хай би пішов дощ, хай би покрив цілий світ. Тоді він звів би коміра плаща й неквапно рушив між вулиці, щоб не думати ні про що і нічого не вирішувати. Зрештою, нічого й не відчувати, окрім цієї вогкості, сухого шарудіння крапель і хоч так утримати в душі ту дрібку тепла, яка іде там лишалася. Сума, яку програв він Ромці, була невелика, але непомітно викроїти такі гроші із зарплати не міг. Мати знала його заробіток і забирала все, даючи карбованця-другого на кишенькові витрати: кожна копійка в домі, зароблена чоловіками, пильно обліковувалася, бо й потреби їхні були немалі - мати вважала, що їм щоденно потрібне м’ясо, а ціни на нього на базарі і в комісійних відомо які. Єдине, що міг придумати в цій ситуації - сповістити, що зарплатню у нього витягли в тролейбусі. Мати панічно боялася злодіїв, у неписаній хроніці вулиці, яку творили всюдисущі жіночі язики, описи злодійних істот займали місця багато. Можна було б раз ті гроші «згубити», але це викликало б у матері таку бурю, що вона не дала б синові спокою цілий рік, безконечно нагадуючи, щоб берігся й був уважний. Про злодіїв у тролейбусах мати повірить легше, окрім того, вся її лютість за втрачені гроші й весь жаль виллється не на його голову, а на того неіснуючого нечестивця, який лінується працювати і не дає добрим людям спокійно жити. Вона розвержеться гнівною промовою супроти всіх урків, і на цьому все може скінчитись. Боявся Юрко іншого. Стах йому виразно натякнув: те, що він відвідував п’ятий номер, на вулиці не секрет, отже, довідається й мати - тоді вони з батьком його загризуть. Точитимуть денно й нощно, і ні від кого співчуття він не дістане. Брат тільки кисло всміхатиметься, бо й він Юрка попереджав. Здається, й він потрапив був свого часу Ромці в лапи, але це коштувало йому менше, коли каже правду. «Я зразу розкусив цього субчика, - сказав йому якось брат, - отож програв йому тільки раз». Програти Ромці раз означало втратити тільки десять карбованців; Юрко ж програв двічі, а тричі ще через те, що мав надію відігратися. Зрештою, Ромка знав, як до нього ставляться на вулиці, а за Юрка взявся тільки тому, що той щойно повернувся з війська. Зараз партнерів він шукав здебільшого в місті, де збиралися шахісти й доміношники.

«Тепер і я розумний», - думав Юрко вже в переповненому тролейбусі. Його притисли до залізної штаби біля вікна, і він сумирно дивився на залиті сірим присмерком вулиці: у тролейбусну шибку стукотів дощ… І йому раптом знову згадався сьогоднішній сон про поїзд, дивний поїзд, у якому в кожному купе - людська родина, а коридор у вагоні, як безконечний тунель. Вони всі - у тому поїзді: сумні й веселі, щасливі й печальні, заклопотані й безжурні, їх несе по сірій площині часу, і ніхто з пасажирів не відає, яка конечна станція його призначення. Вони тут сплять, їдять, справляють природні потреби, кохаються, біжать на роботу, а тоді повертаються, а насправді зі свого купе не виходять. Бо те купе - особливе. Воно незмінне, хоч вони, здавалося б, існують у широкому просторі. Зрештою, той широкий простір - теж купе: омежений світ, з якого вони майже ніколи не вириваються, і єдине, що їм усе-таки дано, - можуть вийти у довгий коридор, де спиняються раптом, і в їхніх грудях починає народжуватися крик. Крик, який часом виривається з їхніх грудей, але того крику ніхто по купе не чує, бо то крик волаючих у пустелі.

«Фу, верзеться казна-що», - подумав Юрко і раптом відчув, що, незважаючи на те, що в тролейбусі людей, як оселедців у бочці, що кожне пашить і дихає, його пробирає воложиста вільга, яка хлюпає на нього з покритого краплями вікна.

6

З армії він повернувся восени, заморочений від кількаденного переїзду до рідного міста. Потім йому ще довго здавалося, що під ним не канапа, а горішня полиця плацкарту, і чув тупе стукотіння коліс. Сівши біля вокзалу на тролейбуса, він не зразу відчув, що це його рідне місто і що він таки вдома. Вряди-годи вловлював (це інколи трапляється й зараз) якісь обличчя звідти, де випало йому жити три роки: очі, усмішка, вираз очей. Дивувався, що ці обличчя не покинув там безповоротно, що ніби прихопив їх із собою, отож і навідували його тут, у Житомирі. Був переколошканий, роздразнений, а може, й схвильований. Вискочив із тролейбуса на Театральній і, переходячи вулицю, ледве не потрапив під машину - шофер його вилаяв. Зрештою, звернув на Чуднівську - момент, який перебачив в уяві не раз: знайомі будинки, а дещо й змінене - виросло кілька коробок, із правого боку зникла хата, яка колись гордо стояла на горбі, так само зник і горб. Од міста на кручі, колись густо порослі дерезою, насунули привезену землю, і та ніби проковтнула хатки набережного виселку, колись такого мальовничого й затишного. Дивно було й те, що першою знайомою людиною, яку зустрів у рідному місті, був той самий Ромка. Повільно чвалав назустріч, нетвердо ступаючи і якось неприродно випроставшись; у ту хвилину Юрко зрадів навіть йому. Вони зустрілися й привітались і вступили в сяку-таку розмову, хоч до армії він з Ромкою знався тільки по-вуличному. Той завжди збирав біля себе підлітків і місцевих нероб, Юрко його тоді сторонився. Але зараз вони поговорили щиро й просто, як давні й добрі знайомі; Юрко не затримався, бо поспішав додому, Ромка ж на прощання потис йому руку й між іншим запросив заходити до нього - вони розлучилися повні взаємної приязні. Швидко пішов, майже побіг на рідну вулицю, зрештою, вже й звідси уздрів рідні прирічкові горби. Кущі вже поскидали листя, але деякі ще жовто палали - там же, звідкіля повернувся, вже шумували заметілі. Став і дивився: лисини полів, а з правої руки на Павлюківці, з-між низьких дахів, що тулилися один до одного, витиналася його школа. Внизу побачив вузеньку, засипану брилами граніту, Кам’янку і хати Закам’янки - трохи чудні, наче здивовані, - як бабусі, котрі перестріли дорогого гостя. Біля них також палали жовті дерева, і він раптом розчулився - прекрасне все це було.

Потім не раз довелося сприскувати свій приїзд: галас і безконечні розмови. Якось його перестрів і Ромка, заявивши, що і йому він мав би поставити пляшку. Не відмагався, бо мати перед цим усунула йому кілька карбованців, на які купив «чорнила», і тоді вперше зіграли в шахи: Ромка йому програв.

Вечорами зустрічався зі Свєтою, і вони довго, запаморочливо цілувалися. Було в ньому багато радості, а трохи й смутку: ніяк не міг увійти в ритм, та й свято повернення мало колись закінчитись. Тоді йому захотілося сховатись од приятелів та знайомих і він кілька днів провалявся на канапі, перечитуючи ті книжки, що були в них удома, а ще кілька книжок-детективів дав йому почитати Ромка. Виходив на берег і блукав, ступаючи по зеленій траві, яку не брав осінній тлін, і не втомлювався милуватися: горби, річка, заросла верболозами, місток через Кам’янку, постаті рибалок на Тетереві. У голові було надзвичайно ясно, але й неспокій відчував. Мати дивилася на нього з любов’ю і щедро напихала їжею; дихала на хлопця осінь, як розфарбована жінка, котра не хоче старіти і через те виглядає старішою. Від річки тягло прохолодою, запахом мулу, води й риби, а люди, яких зустрічав, начебто мали просвітлілі обличчя. Особливо запам’ятав одну пару; йшли, тримаючись за руки, дівчина - довгонога, і її литки в капронових панчохах матово світилися. Здається, ніколи раніше не зустрічав такої гарної дівчини, та й хлопець біля неї - високий, стрункий і гарний. Плащ дівчина розстебнула, а коли проходили мимо, подарувала Юркові погляда повного щастя й тепла.

Свєта на ту дівчину схожа не була, але дивилася на нього тим-таки поглядом, і це теж його розчулювало. Зрештою, вони зустрічались у сутінках, коли всі вади зовнішності обраниці і пропадали, й він щиро милувався і на її красу.

А найбільше, що його захоплювало: відчуття волі. Дивувався, що не має на собі уніформи, а лежачи на канапі, не треба остерігатися, що тебе застукають у такій позі; міг спати скільки хотів і читати; зрештою, й іти, куди очі дивляться. Там, у цьому золотому світі, блукають закохані: стрункі парубки й дівчата з чудовими, сяючими ногами; там, у цьому золотому світі, намагається приховати старіння розфарбована осінь; по-домонтарському гребуться кури, яким байдуже до пічних секретів світу, одна з них настромила на бічного кігтика листка і ходить, легковажно помахуючи ним; на березі лежать білі, як сніг, качки, а так само білий котяра присів на річковому камені, ніби хотів розгадати вічні секрети світу, а може, просто виглядав дурної риби, яка сама до нього припливе.

Вечорами, коли не був зі Свєтою, виходив у місто. Біля кінотеатрів і на Михайлівській товклася молодь, хихотливі дівчата й лахматі, трохи нечупарні у своїх джинсах та кросовках парубки. Вони поблимували з-під навислих кучугур волосся, і їхні куртки противно шаруділи; дівчата - в штанях і здебільшого простоволосі, вони дивилися на нього, як на чужоземця, а йому дивно ставало, що зовсім недавно блукав тут ледве не щодня.

Майже не бачив знайомих лиць, натомість приходили обличчя ізвідти, з півночі; невже так швидко іде час, думав він, що за ці два роки все ніби й справді одмінилось? А коли уздрів одну з ровесниць, одну з тих, з ким кружляв на головній вулиці, на його обличчя поклалася всмішка - ровесниця несла перед собою величезного живота. Вони зустрілися поглядами й жінка ніяково відвела очі, а йому невідь од чого посмутніло на серці - щось таке дивне відчув: напівспогад, далека мелодія з магнітофона - уперше за весь час відчув власну дорослість; зрештою, йому не було вже на вулицях так цікаво, як раніше.

Спускавсь униз, на свою околицю, незмінно натикався біля п’ятого номера на Ромку, і той люб’язно запрошував його зіграти партійку. «Хай йому чорт!» - думав він і сходив на ґанок із рипучих дощок, заходив у барліг-кімнату, де кисло пахло і де ледве блимала під стелею кволенька електрична лампочка.

Якось він лежав на канапі й безмовно дивився на стелю, біля нього на стільці сиділа мати й оповідала вуличні новини. Зайшов і батько, мати щось згадала незроблене й побігла, а батько вмостився на її стільця. Сидів і мовчав, ніби в дрімки запав - втомлений постарілий. Мати стала на порозі, а Юрко в цей час дивився на голу, привішену до довгої дротини лампочку. Мати знову щось почала оповідати, а швець сидів мовчуном і дивився собі під ноги. Потім скинув очі на сина - були вони помережані червоними жилочками.

- Може б, ти того, - обірвав материну мову, - і роботу вже почав би собі шукати?

Мати заперечила, хай ще трохи відпочине, онде люди у відпустку йдуть щороку, а він за два роки не відпочивав. Юрко зупинив погляда на цвяху, на якому сиділа муха й чистила крильця. Глина біля цвяха обсипалася й руділа плямка. Швець знову зирнув на сина помережаними червоними артерійками очима:

- А по-моєму, вже пора.

- Що? - спитав Юрко.

- Пора вже роботу шукати, - сказав батько.

- Звісно, - мовив Юрко, сідаючи на канапі й струшуючи із себе напівсонне оціпеніння. - Завтра й піду…



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка