Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка20/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   42

4

- Вибачте мені, люди, - сказав Іван, - з вашого дозволу я тут трохи посиджу…

- Сидіть, Бога ради! - озвалася Катерина, а Микола зирнув на неї сердито: так, чого доброго, він сьогодні до розкладачки й не добереться. Видихнув із себе повітря, ніби хотів, щоб під того зникла роздутість у животі, бо той живіт, здається, й був од того такий круглий. Зиркнув на прибульця вже неприязно, але до того знову-таки його погляд не дійшов: мав щось своє на думці, а може, вже й не існував у цьому часі, а десь-інде; хто зна, подумав Микола, чого можна сподіватися од таких прийд: а може, це злодіяка, який десь там сидів по тюрмах, а тепер завітав сюди, щоб роздивитись, а потім полізти й пограбувати його, Миколу? Він же не злидар і є в нього що грабувати, он місяць тому купили вони нового килима на стіну, а в шафі у нього поблискує кришталь, а в одежній шафі - новий костюм і жінчина шуба, бо він, Микола, неабихто, щоб у нього в хаті та й нічого не було: є в них і телевізор, і приймач, і пральна машина; є в них сервіз за двісті каребе, а на підлозі доріжки не прості, а килимові, які він сьогодні вранці довго й не без задоволення вибивав тріпачкою. І нічого в цьому немає дивного, бо коли вибиваєш тріпачкою добро, за яке плачено добрі гроші, то й на душі стає чудово. Микола злегка відригнув: обід сьогодні був ситний і важкий, і йому було б корисно подибуляти під горіха сорокалітньої давності (адже це його горіх!) і лягти голічерева. Катерина знову пішла домивати посуд; щось багато вона сьогодні собі дозволяє, розпоряджається, начебто не сидить він тут, Микола, за столом.

- В мене є сяка-така робота, - сказав він, таки натякаючи, що йому ніколи сидіти біля прибульця й витрішки продавати.

- А ви на мене не зважайте, - м’яко сказав Іван. - Робіть своє діло, а я посиджу…

Микола міг би встати і, принаймні, зайти в дім, там є затишна канапка, і хоч Катерина й бурчить, коли він лягає там удень (канапка застелена новим індійським покривалом, яке коштує півтори сотні), але при такій оказії… Ні, для того, щоб устати й піти, треба затягти паска на животі, а відтак - устати, але вставати й затягувати паска на очах у прийди якось невдобно; сидячи ж, його напевне не затягнеш, скільки не видимай із себе повітря.

- Як вам тут живеться? - спитав раптом прибулець, і Микола аж здригнувся з несподіванки.

- Чого ж, славно живеться, - сказав він просто.

- Я це до того, - мовив прибулець, - що люди тепер прагнуть до зручностей: теплий туалет, ванна. І щоб ніяких клопотів з опаленням..

- Ванна у нас є, - благодушно озвався Микола, бо цей чоловік хіба може знати, який з нього хазяїн. - А опалення я зробив собі парове. Одну грубку палю, а вся хата тепла.

- А газ?

- Газ у проекті, - сказав Микола. - Трохи задалеко ми від вулиці.

- Ванну ви зробили в маленькій кімнаті? - спитав Іван і якось дивно напружився.

- Та звісно в маленькій, хе-хе! - сказав Микола. - Саме там її й робити.

Маленька кімната колись була Іванова. Його царство, де прочиталася гора книжок і де стільки перемріялось. Він подумав, що зараз там плещеться оце кругле, роздуте тіло, блаженно випухкує з себе повітря або ж виставляє круглу, порослу рідким волоссям спину, щоб жінка гарненько її пошурувала. І жінка покірно шурує ту порослу рідким волоссям спину намиленою мочалкою, і з неї, тобто з круглої спини, спадають у воду клапті піни, і Микола од розкоші блаженно похрюкує. Іван здригнувся й зирнув на співбесідника очима, як у хворої тварини, і Микола не міг витримати того уважного, прискіпливого й трохи морочного погляду. Йому знову стало неспокійно на серці. «Як би його виперти звідси?» - подумав він безпомічно.

- Таким людям, як ви, - сказав тимчасом Іван, - треба жити в сучасній квартирі, в новому будинку. В квартирі з усіма зручностями, не на першому й не на останньому поверсі, з ванною і теплим туалетом. З центральним опаленням і з телефоном.

Він цідив ці слова, невідривно дивлячись на Миколу, і той відчув, що йому невідь од чого поповзли за спиною мурашки.

- Хе-хе, чоловіче, - сказав Микола - Кожен у цьому світі робить собі цвітущу жизню, як може. А в мене тут є усьо… Я тут у себе вдома, і не тра мені сусідів, не тра дертися на дев’ятий поверх, і повітрячко тут, хе-хе, як медок. Катя мені квітів насіяла; сяду, а воно мені медком під носа подуває. Прийдеш з роботи утомлений, да-м, а тут тобі повний рай і медком пахне. Отож і кажу я: кожен має в жизні своє удовольствіє, а я, по-моєму, не гірший од інших…

- Значить добре вам тут? - спитав Іван.

- Егеж! - відповів Микола і гордо зніс підборіддя.

- А дах не тече? Щороку й стіни треба білити.

- Дах я минулої осені наново пофарбував, - сказав Микола. - А білю і стіни підмазую не я, а жінка, хе-хе!

Він раптом посерйознів і насторожено вперся поглядом у прибульця.

- А до чого це ви?

- До того, - шорстко сказав Іван, все ще не одриваючи од Миколи чудного погляду, - що в мене у місті на другому поверсі є квартира зі всіма зручностями й телефоном. Чудова, світла квартира в нешумному місці і з високими стелями. Я поміняв би її на цю вашу, а може, трохи й доплатив би. Рівно стільки, скільки ви дали моїй матері, коли вона продавала хату.

Вони дивились один на одного якийсь час: Іван пильно й трохи погрозливо, а Микола нетямкувато і вражено.

- Не вимагаю у вас відповіді негайно, - сказав Іван, зводячись. - Думайте і зважуйте. Але одне мені потрібно, - він якось дивно смикнув головою і його губи скривились. - Я хочу на схилі віку повернутись у рідний дім..

- Але ж це мій дім, чоловіче! - фальцетом вигукнув Микола.

- Звісно, ваш, - сказав тихо Іван. - Я, як бачите, вас із нього не виганяю…

Він повільно пішов до воріт, сумно звісивши голову, а Микола сидів, наче правцем битий, тільки розтулив, як це немило робить його жінка, рота й безтямно кліпав очима. Його обличчя поступово наливалося багрянцем, а в голові колесом крутилася одна й та ж думка; «Буйний чи тихий? А що коли буйний?»



5


Сів на поваленому стовбурі верби і, розширивши очі, дивився, як до річки спускається екзотична кавалькада баб. Попереду ступала роздольна стара в купальнику такої ширини, що в нього міг би вдягтися столітній дуб, - через плече було перекинуто халата; а на голові в неї - широчезний капелюх з обвислими крисами, від чого ні очей, ні носа старої видно не було. Поруч дибцяла маленька й сухенька бабця із закрученою, як в індійського раджі, хусткою на голові. В другому ряді крокувала жінка у вицвілому сатиновому сарафані, ліва її нога була роздута й замотана бинтами, а ліва рука опиралася на палицю. Ззаду простувало ще двоє: одна худа й зігнута, в купальному костюмі, який висів на ній так само, як шкіра, а біля неї трюхикала круглолиця і червонощока в гігантських темних окулярах і з усмішкою на все лице. На ній віявся широчезний халат, який спускався аж до землі, тоді як плаття на її супутниці було увіч закоротке. Він дивився на тих старих з особливим інтересом, бо вони увіч були старші за сорокарічний горіх у колись його дворі (садила його ще мати), навіть старші за п’ятдесятирічного клена, якого садив його батько, - він захотів раптом упізнати їх, бо всі, здається, були місцеві й напевне жили в хатках, які розсипалися навдокіл. Іванові аж очі заболіли, так пильно він на них дивився, але помітили той його інтерес і вони й гордо поодвертались од нього. Троє з них несло під пахвою по ковдрі, і йшли вони до зарослого травою берега. Повертав за ними голову, ніби був локатором; невже й справді, подумав він, з цих п’яти жодна не жила тут тридцять років тому? За тридцять років це місто, в яке приїхав, стало іншим містом, а люди - іншими людьми. Те місто, яке він знав і до якого так рвався, здається, померло: воно вмирає якраз так, як росте дерево - кільцями. Отак накладаються одне на одне кільця, а те, що було назовні, ховається вглиб. Отож річ звичайна людина, прийшовши через довгі роки до рідних осель, не впізнає тут нічого, хоч перед цим вірила в своє воскрешення. «Я не вірю, що воскрес», - думав Іван, роздивляючись місця, які не раз відвідували його уві сні або й просто марились. Отож тут, куди так пильно рвався, куди привела його вся ота витрачена енергія, отой безумний його надпорив, він сподівався таки позбутися кволого в собі, що зневільнює людину й робить її безпомічною. Ага, він, здається, не врахував одного моменту: кільця міста все-таки мають сув’язь із тими, що ховаються в глибині дерева, отож не міг не повертатися весь час до тих, котрі так урочисто дибцяли до річки; щось пізнавав у них знайоме. Зрештою, бабці вже й придибцяли; розстеляють ковдри: одна, друга й третя. Та могутня, грубезна, як столітній дуб, розкидає солодко ноги й руки й не менш задоволено примружується. Та друга, в купальнику, дістає мотка вовни й починає плести собі сукню на зиму; та, в окулярах, стоїть, бо вона, здається, настільки запливла товщем, що вже й не згинається, отож тільки й може - лежати й стояти. Та, з пов’язкою індійського раджі, сідає й починає говорити, а та, з палицею й перев’язаною ногою, сідає повільно й довго, постогнуючи і допомагаючи собі палицею та рукою. Він подумав, що там, у колись власному подвір’ї, забув розпитатися про колишніх пожильців околиці. Хтось та й лишився з них, хай і один, хтось такий, повз кого він колись проходив, як повз порожнє місце. «Так мусить бути, - думав він, - інакше порожнім місцем стану я, бо земля без людей - мертва». Але він знав, що каже неправду; вона таки не мертва. Пізнавав це, бо дихала на нього живим подихом, адже живий він сам. Отож відчув на обличчі живий подих річки, землі, трави й дерев, хай це була інша річка, земля і трава. Такого почуття не знав раніше: щось зворушувало його, і щось викликало сльози. Вчора, коли уперше спустився в цю долину, раптом відчув, що не може володіти собою, став серед вулиці й заплакав. Ці його сльози, здається, бачила та, в чорних окулярах, вона стояла на ґанку, а нижче, на приступках того-таки ґанку, сиділа ота, з замотаною ногою; здається, вони покрутили пальцями біля скроні, помітивши, що старий чоловік стоїть серед вулиці й плаче. Але він плакав не тому, що нарешті повернувся, що таки дістався до цього так густо освітленого сонцем місця, він плакав тому, що місця оці наполовину були чужі. Отож швидко пішов до річки далі од сторонніх очей, обтер очі обома руками, а там сів на цього-таки стовбура поваленої верби й закурив. Тоді й відчув у собі якусь крайню вичерпаність, порожнечу, відчув, що він уже нікуди й ніколи не поспішатиме, що цвіркун, який прострибав тисячі кілометрів, нарешті поламав свої стрибучі ноги, що корабель, якого так довго й немилосердно кидало по морях, таки вплив у гавань. Я знайшов гавань, - прошепотіли його вуста рядок із давно колись вивчених віршів, - прощайте надія і щастя!»

6

Різко звівся й пішов просто до тих старих, які зручно й мальовничо розташувалися на березі. Вони раптом позамовкали, а та що плела вовняну сукню, зупинила шпиці.

- Прошу мені вибачити, - сказав він. - Ви, часом, не з цього кутка?

Тоді його погляд упав на маленьку бабцю, обв’язану, як індійський раджа. Маленька всміхнулася до нього: половина зубів її була золота, а половина справжня. Він раптом упізнав у ній щось знайоме; не в оцих зубах і не в хустині, пов’язаній, як у індійського раджі, - щось в усміху і в очах, бо обличчя в неї було брунатне, як в того-таки індійського раджі, й густо посічене зморшками.

- Ніна? - спитав він здивовано.

Ніна засміялась, а разом з нею інші четверо.

- Атож, Іване, - сказала вона баском. - Дуже ти загордів, що не пізнаєш давніх знайомих.

Тоді його погляд упав на ту, що ходила з палицею і мала зав’язану бинтами ногу. Вона сиділа, спираючись руками позад себе і дивилася на нього молодими, давно знайомими очима. Здається, він тільки й пізнав, що ці очі, смутні й гарні, незважаючи на те чуже, повне, капшукувате лице.

- І ти тут, Варочко? - сказав він полегшено. - Господи, багаті будете: здаля я вас і не пізнав.

- Зате пізнали здаля ми тебе. Ще від учора тут ходиш, - добродушно сказала Варка. - Чи так уже ми позмінювались?

- Ясне діло, що він загордів, - сказав десь поруч голос Поліни Войцехівської, і він почав шукати очима, хто ж Поліна: ота, що плете вовняну сукню, чи ота круглолиця, повнощока. Круглолиця стояла, а широка, як дуб, лежала, прикривши лице капелюхом, - голос вийшов з-поміж тих, що були долі. Але він не пізнав у тій, що плела вовняну сукню, Поліни Войцехівської - ця була увіч незнайома, хоч і всміхалася до нього, як оті, розпізнані.

- Не впізнаєш? - спитав голос Поліни Войцехівської.

- Пізнаю, Поліночко, - сказав він, ковтаючи гостру спазму. - Хіба можна тебе не впізнати?

- А я думала, що таке з мене стало опудало, і не пізнати! - сказала голосом Поліни Войцехівської та, що плела собі вовняну сукню.

Тоді він подивився на повнолицю й повнощоку, яка й не сідала, бо тяжко їй перегинатися, так щедро була залита товщем.

- Соромно тобі, Іване, не признаватися до своїх давніх приятельок. Пам’ятаєш, коли ми грали в садівника, я все казала, що закохана в тебе?

Щось було і в цьому голосі знайоме. Але ні, він не знав цього голосу. Щось мигнуло і в обличчі давнєколишнє, але він не знав і цього обличчя. Знав, що в час вечірніх молодіжних сходин найчастіше переглядався й перекидався двозначними фліртовими натяками з Кларою Прищепою, яку прозивали хлопці Жасминовою Панею, - в неї у дворі росли зарості жасмину, і мати Жасминової Пані продавала той жасмин на базарчику біля мосту…

- Жасмин - хорошенький цвіточок, він пахне харашо! - іронічно проказав Іван міщанського віршика своєї пори, і четверо старих розреготалося, навіть ота, котра ховала обличчя під капелюхом. Не сміялася тільки Жасминова Пані, бо чого їй і сміятися, коли це з неї чинили насмішку.

- Ти як був язикатий, такий і залишився, - сказала вона добродушно. - А жасмину нашого вже давно нема!

- І ніхто тебе не називає Жасминовою Панею? - смутно спитав Іван.

- Хіба позаочі! - в тон йому відказала Жасминова Пані.

- Я вчора тут цілий день блукав, - сказав Іван, кидаючи поглядом на ту, що була, як столітній дуб, і все ще прикривала обличчя капелюхом. - І так якось мені сумно зробилось: і вулиця не та, і люди. Ніби між чужих потрапив.

- Бо погано впізнаєш здаля, - сказала з-під капелюха та, що була, ніби столітній дуб.

- Спробуй тебе пізнати, коли обличчя закрила, - мовив Іван.

- А може, я тут зовсім недавно живу? - сказала та, що була, ніби столітній дуб. - Може, я сюди тільки на пляж прийшла і загаряю?

- Боїшся, щоб я тебе не впізнав, Клаво? - м’яко сказав Іван.

- Бач, упізнав, - Клава скинула з обличчя капелюха й сіла. Сиве волосся її було скручене в курдульку, а обличчя повне сальних складок. Сині, вицвілі очки пропадали між тих складок, і тихий жаль відчув раптом Іван: вона мала рацію, ця Клава: ніколи і нізащо він її не впізнав би.

- Дивно, - сказав він, присідаючи біля стареньких - Тут зібралася вся жіноча частина нашої юнацької компанії. А хлопці?

- Хлопців нема, Іване, - сказала смутно Жасминова Пані. - Хлопці там, де всі мають бути. Один тільки Сашко Кравчук дибає…

- Сашко Кравчук? - перепитав Іван.

- Але він уже на нас, дівчат, і оком не веде, - сказала Клава. - Ходить по березі, залізяччя визбирує. А ти з якого це неба впав?

- Я добирався сюди, дівчата, п’ять років, - сердешно сказав Іван. - Як ви думаєте, вдасться мені виперти з моєї хати отого когута на сідалі?..

На те посмутніли вони всі п’ятеро і задумалися тяжко, бо, здається, кожен із них подумав: коли когут сів на сідало, то, напевне, не для того, щоб летіти у світ.

7

- Чула? - спитав Микола у жінки, коли та знову вийшла з сіней, тримаючи у руці віхтя. - Це або якийсь бандюга, або малахольний.

- Чого це він малахольний? - спокійно спитала Катерина - Говорив розумно. Певне, з грамотних…

- Знаю я цих грамотних, - сказав Микола. Він досі сидів за столом, а перед ним стояла глибока тарілка з недоїденими кришеними огірками та помідорами.

- Може б, ми подивилися на ту кватирю, - сказала Катря. - Коли хороша кватиря, то й нам було б добре, і йому.

- Це мій дім, а там за ту квартиру щомісяця плати.

- І гроші він обіцяв.

- Які там гроші? - аж почервонів Микола. - Я в тої старої хату задурняк узяв. Знаєш, скільки наша хата тепер стоїть? Двадцять тисяч, о! Та й уклали ми в неї немало: ванну поставили - раз, парове - два, а перекривали, коли твоя мати померла…

- Ти в мене хазяїн, то й вирішуй, - несміливо озвалася Катря.

- Нє, ти подумай: гроші поверну. Тоді ці гроші щось стоїли… А те, що я працював коло цієї хати п’ятнадцять літ?.. Думаєш, чого він хоче? Видере з мене хату за три тисячі, продасть за двадцять, гроші - в кишеню, і шукай вітра в полі! Я цих жуліків добре знаю!..

- Та ж каже: заскучав, - мовила Катря, нетямковито звісивши долішню губу.

- А ти й повірила, - захихотів Микола. - Це все одно, щоб я вернувся в село і почав торгувати в дядька Кіндрата материну розвалюху. Та я туди у віки вічні не повернуся…

- Він же в городі, - сказала Катерина й зазирнула у тарілку з недоїденими огірками й помідорами. - Доїв би ти це, я тарілку вимила б.

- Пальцями? - розчепірив пухку п’ятірню Микола - Забрала ложку, а тепер доїж.

Катря подибцяла в сіни й винесла звідти ложку. Микола швидко виїв огірки з помідорами, тоді приклав миску до рота і з присьорбом випив сік з олією.

- На! - тицьнув порожню тарілку. - Він думає, що на дурного напав. Чорта лисого мене окрутить…

- А може, він десь там по тюрмах шлявся, - несміливо озвалася Катря. - Не схочеш, то ще й лиха собі напитаєш. Хата ж його…

Микола ніс руку, щоб витерти масні губи, жінчине слово заскочило його зненацька, і руки до вуст він не доніс.

- Моя це хата, а не його! - рявкнув він. - А його та квартира, що під носа мені тиче… Я на нього в міліцію заявлю!

- Але він нічого поганого не зробив. Хоче міняться… Скільки кімнат у тій його кватирі?

- Чи він сказав? Мабуть, така квартира, як я парубок… Я тут у себе вдома і самогоночку можу вигнать, і під горіхом полежать.

- Самогон ти вже не будеш гнать, - твердо сказала Катерина - Забув, що лікар сказав?

- Ну, нехай, я больний. А як больний, то мені під горіхом не можна полежать?

- Та лежи собі на здоров’я…

Але сьогодні йому було не до лежання. Сьогодні цілий день йому перекумельгнувся з ніг на голову. Сьогодні в нього якесь чортзна-що, а не вихідний. Робочому чоловіку оно спочити тра, а тут якісь малахольні шляються. Якісь підозрілі типи туляються: ножа під ребро нахваляються всунути. Бо коли й справді він десь по тюрмах валявся, чи довго це йому? Чи тяжко ножаку всунути якомусь там Миколі, що йому зараз важко і з-за столу вилізти. Близьких сусідів нема, рука в нього широка, як решето, - затулить тим решетом рота і випустить Миколі з живота кишки, вони, ці урки, мстиві! А тоді ні городської квартири, ні трьох тисяч… Микола здригнувся. Здалося йому, що з-під столу висовується довгий іржавий ніж і скобоче йому там, де починаються ребра. Катря мила в сінях тарілку з-під кришених огірків та помідорів, а він уже починав сердитися, що покинула його самого.

- Иди-но сюди! - гукнув сердито.

Катря стала на порозі з віхтем у руці.

- Чого це ти сказала, що він по тюрмах бував?

- Хіба я знаю? Видать, раніше не міг сюди приїхати, а чого? Чого це стара продала задурно хату і до нього подалась? А коли він уже там прижився, то чого було повертатися? Може, з пилітичеських?

Микола стрельнув до жінки поглядом і вперше здивувався з її розумових здатностей.

- Заковириста це штука, - сказав. - Там у тебе кислячку не лишилося? Щось жога почала мене пекти.

Катря безмовно сховалась у сінях і видибала з півлітровою банкою кисляку. Микола протягнув через стіл пухку руку і схопив ту банку міцним зажимом. Ковтав кисляк, аж щось йому йойкало всередині, а коли випив усе, віддувся.

- Чорт! - сказав. - Тут нам з тобою, жінко, треба добре покрутити головою. Щоб не влипнуть!

- Крути, - спокійно озвалася Катря. - На те ти в мене і хазяїн…



8

Отож «хазяїн» почав крутити головою. Але завжди, коли доводилося йому так чинити, незвичайна сонливість починала охоплювати його, ніби хто в кокон загортав: шовкові нитки, приємна млость, а замість думання - заватілість у мозку. Тоді рот його почав роздиратися так широко, як роздирається, коли хочуть озирнути запалене горло. І може б, і сьогодні все закінчилося тим-таки: він вирішив би, що найпожиточніші думки приходять, коли чоловік не сидить, а лежить, не забуваймо, що під горіхом стояла чудова, нова розкладачка, ясно біліла подушками, а вкривало гостинно відгорнуло подола, ласкаво запрошуючи. Але в людському житті бувають дні фатальні й щасливі, а сьогоднішній Микола аж ніяк не назвав би щасливим. Отож сталося так, що якась дуже вже дурна муха надто розігналася, чи від когось тікаючи, чи когось доганяючи. Вона не змогла вчасно скоригувати польоту, не змогла вчасно зреагувати на сигнал своєї локаційної системи і з усього маху ввігналася просто в того розтуленого рота, і від того Миколина щелепа спазматично смикнулась і горішні зуби аж дзенькнулись об зуби долішні; Микола відчув, що та муха рвонулася просто йому в горло, а оскільки горло його було привчене ковтати все, що потрапить до рота, то миттю ту муху пожерло. Очі в Миколи вирячилися, він став червоний, як рак, муха шкреботала його десь уже в глибині, шалено тріпаючи крильми, і відчув, що зараз станеться якась біда, що він може вивергнути на стіл усе, що тільки-но було з нього з таким смаком зметене. «Кар! Кар! Кар!» - захрипів він, очевидно гукаючи в такий спосіб Катерину, і Катерина перелякано вискочила з сіней з віхтем у руці; вона подивилася на чоловіка з таким переляком, начебто й справді хтось засунув під ребро ножа, і йому, бідоласі, таки прийшов отой очікуваний кінець.

- Що таке? - спитала вона пополотнівши.

- Муху ковтнув, - злякано прошепотів Микола. - Дай-но щось заїсти…

Він ледве вимовив ці слова, але жінка його була не така нетямуща, щоб тих слів не зрозуміти, вона жбурнула віхтя на стола і кинулася в сіни, де відбатувала добру крайку хліба насущного, швиденько намастила в півпальця маслом і моторно подріботіла назад.

Микола куснув такого клапотя, як тільки міг, і з полегшею відчув, що муха в його горлі вже не тріпочеться, що вона вже наковталася соку, який стрельнув під горло від шлунку, в’язкі хлібно-масляна маса посунула її в темну отхлань Миколиного нутра, від чого кров знову потекла від обличчя туди, де їй належиться пливти, а Микола пожадно доїдав те, що лишилося.

- Фу, чорт! - відсапнувся він. - Думав, учавлюсь.

- Бо треба руку прикладати, коли вершу роззявляєш, - немилосердно прорікла Катря.

- Коли ж не встиг, - сказав Микола. - І що це сьогодні в мене за день такий! Все мені якось навкіс іде.

- Ходи поспи! - сумирно порадила жінка. - Я це по собі знаю: коли вже не щастить, то я тоді тихіша води…

І він став тихіший води. Тобто продовжував сидіти за столом і тільки сонно покліпував очима. Тоді й почали крутитись у його голові думки. Може, й справді послати к чорту все це хазяйство й піти у городську квартиру де, коли й будуть мухи, то не такі, які з розгону вганяються в горлянку… Щось дуже грамотно говорив той малахольний… А коли затребувати з нього не три, а десять тисяч?. А коли він і справді блатний?.. «Блатні не говорять так грамотно», - сказав він собі… «Блатні усякі бувають, - відповів він сам собі, - треба не дуже з цим ділом поспішати, а може, й порадитися з кимось…» Жінка щось там молола, але жінку слухай, а свій розум май. Він має свій розум і не такий дурний, щоб його провели. Коли він уже звідси й піде, - Микола обвів двора, зупиняючись поглядом на дереві чи на городі, то вже не за дурничку. Копати города цієї весни не давала йому ядуха. Заважав живіт, а жінці впорати все самій також нелегко. Ще невідомо, яка та квартира і чи вона чогось варта. Якось перевірити б у цього типа документи: чи справді він той, за кого вдає?.. Такий у нього пильний погляд, бр-р, як жаба дивиться! Холодний такий і загрозливий погляд з такими, здається, ліпше діла не мати… А чи можна державну хату міняти на приватну?.. Хай ти гориш зі своїми обмінами, принесла його нечиста сила. А де він зараз?

- А де він зараз? - спитав Микола у жінки, яка вийшла на подвір’я з віхтем у руці.

- Хто?

- Хто, хто? Отой чортяка, що до нас приперся!



- А чи ж я дивилася за ним? Подався кудись…

Тоді Микола відчув рішучість. Оперся руками об дошки літнього столу й почав вилазити, бо лава стояа біля столу надто близько.

Став серед двору й застібав на штанях ґудзики. Тоді всунув кінчика паска у пряжку і хотів затягти його до тієї дірочки, на яку застібував учора. Але це йому так легко не давалося; тоді він упокорився й застібнув на одну дірочку далі.

- Дай-но мені спінджака, - повелів він жінці.

Катря дала йому піджака, і він рішуче усунув у нього руки.

- Кравата вдягати не будеш? - спитала Катря.

- Давай! І капелюха теж.

Він затягнув на шиї краватку і насунув капелюха. Застібнув ґудзики на піджаку і повагом пішов з двору: в капелюсі, з краватом і в капцях.

- Хочу розвідочку маленьку зробить, - повернувся він од хвіртки.

Жінка щось сказала, але він не дочув. «Чортова сірка у вухах! - подумав він. - Треба буде неодмінно почистити!»



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка