Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка19/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   42

8

Він скінчив грати. У хаті було зовсім темно. Вже прийшла мати й тихо перемовлялася з батьком. Почувши, що він не грає, зайшла в кімнату.

- Чого ти поночі? - спитала, клацаючи вмикачем Світло так раптово розлилося по кімнаті, що він примружився.

- Вечеряти будеш? - спитала мати.

- Та мабуть, - відповів маленький чоловік.

- Батькові не терпиться з тобою випити, - безапеляційно сказала вона - Не полінувався навіть збігати в магазин.

- Коли я грав? - навіщось спитав маленький чоловік.

- Ні, коли ти у Стаха був. У нього нечасто трапляється до того нагода. Це й синок старший у нього пішов.

- Такий питець, як батько! - сказав маленький чоловік. - Що значить принагідна чарка?

- Все з чарки починається, - мовила мати. - Візьми його сеструню, твою тітку Ніну. Знаєш, що вона вже п’яниця?

- Не може бути! - сказав маленький чоловік.

- А так воно є. Теж із чарки все починалося. Коли б на мене, то я ще вдесятеро збільшила б ціну на горілку.

- А я купив не горілку, а вино, - сказав, заходячи, батько: в руці в нього й справді була пляшка чудового марочного вина. - Це таке, що й тобі не гріх випити.

Мати промовчала й, підтисши губи, пішла готувати вечерю.

- Бач, як підколює! - підморгнув маленькому чоловіку батько. - П’яницю з мене робить. А я - сам знаєш! Про сестру ж, а твою тітку, вона правду сказала, - зітхнув він. - Вийшла на пенсію, і її лихий попутав. І знаєш після чого? Зробили їй переливання крові, а той, що кров здавав, певне, алкоголіком був. Ну, її й потягло…

- Чудеса! - сказав маленький чоловік.

- Сумні чудеса, - мовив батько.

Поставив пляшку і пошкандибав до дверей. Мати була в сінях, де стояла газова плита, але він прислухався і тільки тоді заговорив:

- Слухай, - сказав пошепки, - не чув? Кажуть, Стась випиває. Інколи зовсім п’яний являється. Тільки не кажи про це матері, сам знаєш, яка вона в нас… Вона того Стася страх як любить. Розтривожиться, розхвилюється, а може, воно і брехня. Людям попадися на язика..

В глибині рипнули двері, батько поклав пальця на вуста.

- Гарно ти грав, - сказав голосно. - Тільки сумно чогось.

- Погода така, - відповів маленький чоловік.

- Погода на настрій вплива, - мовив батько. - Більше того, навіть відчуття поганої погоди впливає на настрій. Я це по твоїй матері бачу, - він хитро засміявся й позирнув у бік жінки, яка входила з каструлею і з металевою підставкою.

- Це в нього називається гумор, - сказала добродушно мати. - Про що не заговорить, на погоду зверне. А розказував тобі браток, що його жіночка сказала, коли він мені нагрубив?

- Еге, еге, послухай, - підхопив батько уже без гумору. - Це таке матері сказати, яка душу їм, можна сказати, віддала.

- Вона сказала, що з мене вийшла б добра поміщиця. Ні, ти чув таке?

- Як так, поміщиця? - не зрозумів маленький чоловік.

- Бо я, бач, попросила твого братика принести мені, хворій, ліки! Бо я, мовляв, поганяла ним, як кріпаком. Бо він, бач, мені води приніс і дров два рази врубав і вже хотів, щоб я йому за це в ноги кланялась. А я кланятися не вмію.

- Теж мені робота, - сказав батько, - нарубати дров і води принести. У мене тоді температура була, то мати й не пускала.

- Рвався сам до тих дров і води, - мовила мати, - а як його пустити, коли температура була така! Перележали б і в холоді пару днів, а тої жебраної допомоги нам не тра.

Батько накручував коркотяг і на це материне слово урочисто бахнув корком. Понюхав напій і заусміхався.

- Кров землі, - сказав. - Недаремно колись це вино кров’ю господньою вважали. Сідай, стара, пригостимося.

Мати принесла чарки. Поставила зі стукотом і присіла до столу.

- Я вам трохи грошей привіз, - сказав ніяково маленький чоловік і поліз до кишені.

Він поклав банкноти на стіл, і мати скосила на них око.

- Ти завжди був добрий, - сказала вона. - Тільки я не хочу тебе грабувати.

- Це дрібниця, - відповів маленький чоловік і почервонів.

Вони випили по чарці й почали їсти. Дивилися кожне в тарілку й мовчали: пауза вийшла задовга й незручна.

- Що там сьогодні по телевізору? - спитала мати.

- Та чортзна-що, - відказав батько. - Коли буде про погоду, вмикнемо…



9

Маленький чоловік вийшов покурити - стояла темна березнева ніч. Війнуло широким, свіжим подихом: примерзлим болотом і запахом кори. Здавалося, дерева попри негоду почали вже прокидатися із зимової сплячки. Посилали одне одному попереджувальні сигнали й тихо зітхали. Світлий попіл зарипів під ногами, його прихопив легенький морозець. Маленький чоловік жадібно ковтнув диму - він хвилювався. Невідь од чого - чи від неприємних розмов, які вислухав, чи від цього раптового подиху весни. На вулиці блимотіло два ліхтарі, і його потягло за хвіртку. Хруско ламався під підошвами льодок, і він не повернувся в обійстя навіть докуривши сигарету: щось його тут затримувало. Десь поодаль задзвонили відра: хтось ішов по воду, кроки чітко лунали у весняній тиші. Світліли вікна хат, од кожного на дорогу падала світла стяга, осяюючи приморожені легкими мережками калюжі, брудні, сірі кристали льоду поблискували.

- Це ти, дядю? - сказала братова, наближаючись із порожніми відрами. - Бачиш, які ви добрі. Чарку випити не забули, а от води принести, то мені поночі тягнись.

Вона була повна, круглолиця й усміхалася. Те, що казала, було, здається, жартом.

- Здоров! - мовила вона - Дихаєш повітрячком?

- Давай сюди відра, - мирно сказав маленький чоловік.

- Ну що ж, допоможи, - братова передала йому відра - Вже наскаржилася баба на нас? - невістка засміялася глухо і ображено. - Дивна вона жінка!

- Ми всі у цьому світі дивні…

Ішов, подзвонюючи відрами, а братова важко ступала слідом.

- Так наморилася сьогодні на роботі, - сказала вона - Тіла не чую.

- Спочивай! - мирно відказав він.

- Де там спочинеш? Хоч борщу на завтра наварю. То що тобі баба наплела?

- Про все добре й недобре.

- Про добре навряд, - мовила братова - Мабуть, розказувала, що Стах не купив їй ліків. А коли тих ліків в аптеці не було?

- Звісно, - сказав маленький чоловік, накладаючи відро на носика колонки, повернутої в бік Олексієвого городу.

- Сам знаєш, Стах не такий, що розірветься в роботі. Але коли вони хворіли, то й дрова рубав, і воду носив. Я такого-сякого накручу й занесу. Мені здається, що це вона спеціально…

- Як так, спеціально?

- Не хоче, щоб ми дитину до неї приводили.

Він натис на важеля: вода шумко полилась у відро. Звук був заголосний, щоб при цьому балакати, і братова терпляче перечекала, поки наповняться відра.

- Мені здається, що вони і з хати нас вижили, щоб дитина їм не заважала.

- А мені здається, що тут подіяв давній закон, - сказав маленький чоловік. - Дві жінки під одним дахом не вживаються.

- Чого б то я мала їй терпіти? - сказала братова.

Він схопив відра й потяг їх через вулицю. Братова важко ступала слідом Дорогою вона оповіла йому докладно ту ж таки історію, яку він слухав сьогодні не раз, але оповіла по-своєму брат і вона винуваті не були.

Він підніс відра під самий поріг.

- Може, зайдеш? - сказала братова.

- Пізно, - мовив він. - Ще трохи подихаю свіжим повітрям і піду спати.

- Ми зі Стахом зараз на різних змінах, - сказала братова. - Майже не бачимося.

- Сильніше любитимете одне одного, - всміхнувся маленький чоловік.

- Що з тої любові, коли чоловік не на очах?

- Це правда, що він почав випивати?

Вона замнулася. Певне, не хотіла говорити.

- Теж мати тобі сказала?

- Та ж не він.

- Трохи й правда, - сказала знехотя невістка. - Але це тому, що ми на різних змінах.

- Зайду ще завтра, - припідняв капелюха - Хочу, щоб помирилися…

Але невістка на те не відповіла Стояла біля відер, важка й самотня, й дивилася кудись повз нього втомленим пригаслим поглядом.

Відійшов, голосно хрустячи жужелем, що покривав стежку. Знову дихнуло густим весняним подихом. Маленький чоловік глибоко засунув руки в кишені, бо відчув, що холод пробирається йому під пальто і хапає за плечі. Було йому самотньо й холодно на цій порожній дорозі, яка сторожко світить до неба всіма своїми майже заскленими очима. Зійшов донизу, де не було ліхтарів і де німо розмовляли між собою дерева Дивно й просторо стало йому на душі і здалося, що ось-ось має надійти мент, якого вже давно очікує. Можливо, заради нього й приїхав сюди, адже мав, окрім цих, що навалилися на нього, ще й свої, не менш терпкі й нерозрішені пристрасті.

Але він про те не думав, він чекав. Сподівався якогось віщого голосу чи шепоту, а може, звичайного струсу, адже так воно буває завжди в місяці березні. Тоді прокидається жива вода, жива земля і живе небо. Тоді всі дерева раптом розплющуюють очка бруньок, напружуються і також чекають. Тоді й люди відчувають звільнення й перше тепло. Може, це хвиля вітрова, а може, вічний князь тьми зганяє з неба хмари, як зганяє з чола зморшки людина, думаючи про сокровенне. Тоді зорі стають удвоє більші й удвоє виростає місяць. І все раптом завмирає у щасливому передчутті. Оживає в землі коріння дерев та кущів і починають гнати по сухих капілярах перші, несміливі потічки соку - вимиватимуть із стовбурів трутизну і смертне наїття. Тоді місяць шепоче щось землі й вони без тлумачів чудово починають розуміти одне одного.

Він закинув голову й побачив перед собою небо. Воно цвіло. Міріадами срібних очей і неповним місяцем. По тілу його раптом пройшла гостра спазма, і він до болю в душі зрозумів: ось він прийшов, цей мент, якого сподівався! Здригнулась у нього під підошвами земля, щось у ній зануртувало й зашуміло, пінячись. І йому захотілося раптом звести руки й відштовхнутися од цієї спіненої тверді. Чомусь увірував, що тоді напевне станеться чудо. Що його таки потягне в себе неозоре безмежжя, і пізнає він при цьому щось більше за щастя.

По тілі його пройшов трем, наче оте хвилювання, яке відчував підошвами, вже перейшло в нього. Ступні йому загуділи, він голосно видихнув із себе повітря, а тоді зморено спустив голову. Земля його тримала. Могутньою й непереборною силою, а він у цьому світі таки маленький чоловік.

1983 р.

Оповідка восьма

Гість удома 


1

Цього чоловіка Микола вже бачив. Здається, з’являвся він кілька разів на їхній вулиці вчора чи позавчора; щось було в ньому таке, що відразу запам’ятовується: чи ота нездорова худизна, чи високий зріст, а може, очі - якісь випиті, тужливі, як у хворої тварини. Сьогодні цей чоловік підійшов до його двору, став біля хвіртки й дивився на будинка. Микола саме завершив обід і сидів за літнім столом, приємно віддихуючи. Він розпустив з цієї нагоди паска й затишне черевце вивалилося із штанів, мирно відпочиваючи, очі стали вузькі - одне слово, впав у той майже нірвановий стан, який любив відчути перш ніж перекинутися на розкладачку, що стояла під волоським горіхом Розкладачка й зараз чекала на нього, гостинно відгорнувши полу укривала, і він уже кинув кілька разів туди погляда і то не без утіхи. Але поки що між його пухких вуст тліла цигарка, і він чекав, доки вона дотліє, доки дим солодко перебродить у грудях, додавши трохи притоми, а все це разом солодко його оздоровить. Це був Миколин недільний обряд, через це увіч відчув невдоволення, побачивши перед своїм обійстям того дивака, котрий щось хотів у нього розгледіти.

- Глянь, Кать, - сказав Микола, ледве розтуляючи вуста, щоб не випала цигарка - Якийсь оно чортяка до нас у двір загляда.

- Мо’, когось шука, - сказала Катерина, стаючи в дверях із віхтем у руці.

- То ти його спитать не можеш, чи як? - вже невдоволено озвався Микола, і з його рота викотилося досить правильне димове колечко.

Жінка неспішно подалася до воріт, все ще стискаючи в руці віхтя, - чи задля самооборони, чи забула його покласти. Микола застиг, як індійський божок, а прибулець, побачивши, що до нього йде жінка, й не подумав забиратися геть, мовчки її надчікував. Катерина щось тихо спитала в прибульця, а той тихо відповів. «Чорт забирай з цими вухами, - подумав невдоволено Микола, - знову позабивалися сіркою». Він аж шию витяг, щоб почути розмову, але оскільки шиї в нього не було, тільки вдав, що витяг ту шию.

Катерина поверталася назад, невідь-чому всміхаючись і це в той час, як чолов’яга незрушно стримів над хвірткою.

- Що там? - спитав фальцетом Микола, був-таки невдоволений.

- Якийсь він чудний, цей чоловік, - нерішуче сказала Катерина, зупиняючись на стежці. - Каже, що народився в нашому домі.

- То й що? - каркнув Микола, вже й червоніючи спересердя.

- Чого ти сердишся? - незворушно спитала Катерина.

- Бо не кажеш все одразу, а тягнеш…

- Тра все порядком розказать, - спокійно промовила Катерина. - Каже, що народився в нашому домі.

- Це я вже чув.

- Каже, що його мати продала цей дім.

- Продала мені, я це знаю, - так само нетерпляче сказав Микола.

- То ти знаєш цього чоловіка? - спитала здивовано Катерина.

- Я знаю, що купив цей дім у якоїсь старої, - невдоволено пояснив Микола. - Чого ти така дурна?

- Ну, коли я дурна, то чого й говорить, - сказала сумирно Катерина й рушила в сіни.

- Та чекай ти, зразу дмешся! Що він хотів?

- Хоче хату подивиться.

- А ти йому що?

- Сказала, що в тебе спитаюся.

Микола пошкрябав потилицю, згорнув з лоба волосся, показуючи пролисини, а тоді махнув рукою:

- Чорт його бери, хай дивиться!

Катерина розвернулася, щоб знову йти до воріт, але гість, очевидно, не мав сірки у вухах, бо й сам відчинив хвіртку і впевнено ступнув у двір.

- Заходьте, заходьте! - тонко гукнула йому Катерина. - Заходьте, він дозволив…

2

Ішов поволеньки, розглядаючись навдокіл. Зупинив погляд па горісі, якому років із сорок, і на клені, якому років із п’ятдесят; по яблунях тільки ковзнув поглядом, бо їх садив уже Микола, зате уважно роззирнув кам’яний мур, що відгороджував обійстя від сусіднього. Ішов, несучи оті тужливі, випиті, як у хворої тварини, очі, й від того чомусь неприємно зробилося Миколі. «Може, затягти на штанях пасок», - подумав він. Та це вже було забагато для того дивака честі, не він же його сюди кликав, а напросився, отож Микола тільки й учинив, що виплюнув з вуст недопалка і той, прокресливши класичну траєкторію, впав у помийне відро й засипів.

- Прошу мені вибачити, - чемно сказав чоловік, все ще розглядаючись по двору. - Так у мене склалося життя, що не був я тут у вас тридцять літ. На старість ми стаємо сентиментальні, і я дуже прошу вибачити, що турбую вас.

Микола мовчав. Очі його вже були, правда не вузькі, а круглі, як пувички; пильно розглядав тими пувичками пришельця. Дві речі він відмітив: одежа на ньому була простувата й стара, але голос був приємний, поставлений, мова ж - як у вчителя.

- Хе-хе! - сказав Микола. - А я шо?

Катерина незрушно стояла серед двору з віхтем, погляд її перебігав з гостя на господаря.

- Дозволите присісти, - спитав пришелець і, не чекаючи Миколиного дозволу, важко сів на розхитаного ослінця.

- Я, люди, може, на старості літ і здурів, - сказав і раптом задумався, схиливши сивочубу голову.

- Чого це ви на себе таке кажете? - спитала Катерина.

- П’ять років добирався я до Житомира, - сказав гість, і його очі стали раптом шматочками синього болю.

- П’ять років - це довго, - поблажливо сказав Микола, він уже, здається, зрозумів, що цей чоловік не без зайчика в голові. «Буйний чи тихий?» - подумав він, сторожко блимнувши на жінку. Та ж стояла із широко розтуленим ротом і круглими від здивування очима.

- Бог ти мій! - тихо вигукнула вона. - Цілих п’ять років!

- Не думайте, що я з глузду зсунувся, - сказав чоловік, пильно зирнувши на Миколу, той аж зайорзався на стільці. - В наших, так би мовити, умовах переїхати з міста у місто не така легка річ. Я ж добирався сюди з Алтаю.

- Через обмін квартирами? - спитав Микола.

- Через обмін, - зітхнув чоловік. - Отак стрибав, як цвіркун, з міста у місто. Поки знайдеш обмінника, поки всі формальності… та що про це казати…

Він замовк і сидів, ніби глибоко втомлений, начебто вся енергія, яку виявив, стрибаючи отак, мов цвіркун, із міста до міста, нарешті висякла, бо вона таки висякла, - сидів у дворі, який колись був його рідним; було якось дивно й трохи незручно: чи досяг, нарешті, того, чого прагнув? «Ні, - подумав він, розглядаючи поставлене перед ним кругле Миколине обличчя, - це ще не те, чого я прагнув! Я й справді сиджу у рідному обійсті, - подумав він, - але чи туди я потрапив?.. Не впізнавав цього дому, городу, стіни, цього горіха, якому сорок років і клена, якому літ із п’ятдесят, і це, здається, тому, що ніяк не міг упізнати у цьому обійсті себе».

Катерина зітхнула й пішла домивати після обіду посуд, а Микола дивився в тарілку, де в соку з олією плавали рештки кришених огірків та помідорів. Огірки намокли, а помідори розлізлись і розсипали круглі ядерця насінин; він дивився на ті вже неапетитні залишки і розмірковував, а що годиться робити далі: прибулець мовчить, і він мовчить, а комусь у цій ситуації варто було б говорити.

- А хвамілія ваша як, коли не секрет? - спитав, нарешті, він.

- Звати мене Пустовойтенко Іван Макарович, - звів голову прибулець. - Ви купили цю хату в моєї матері, а будував її мій дід по матері, його прізвище було Висоцький. Тоді він служив чиновником міської управи, а після революції був бухгалтером. У цьому домі він прожив рівно сімдесят чотири роки, переживши свою жінку на вісім літ. Мати моя вирішила жити біля мене, продала хату вам і виїхала на Алтай. Але там вона не прижилася, там вона, чоловіче, затужила. Знаєте, що це значить - затужила?

На нього дивилося кругле обличчя з круглими очима, з нетямкуватою притомою в погляді (хіба він знав, цей прибулець, що зараз Микола вже мав лежати голічерева на розкладачці й посилати хропаки в густу корону волоського горіха?); здається, прибулець засумнівався, що Микола таки знає, що воно - затужити, отож він хутко закивав головою, ніби переконуючи співрозмовника: таки знає, що воно - затужити, чи відганяючи під себе солодко-сонні хвилі, яким сьогодні не судилося його покрити. Це він зрозумів, бо помітив: прибулець дивно виструнчився на ослінці, і очі його запалали. «А в нього таки не всі вдома, - подумав Микола майже задоволено, - і він, здається, з тихих, а не з буйних».

- Затужити, чоловіче, - це значить утратити надію. Затужити, чоловіче, - це засумніватися, чи завжди любиш життя, це значить, коли хочете, почати втрачати віру. Їй не треба було продавати цього дому і приїздити до мене, треба було залишатися тут, рано чи пізно я до неї повернувся б!..

Катерина забула про свої миски, вийшла з сіней і знову розтулила рота. Дивилася на прибульця з особливою цікавістю, аж це не сподобалося Миколі. Він засовався на стільці, сердито блимнув на жінку, але гостеві послав чемну усмішечку.

- Воно, конєшно, штука це заковириста, - сказав по-філософському, а що вже розтулив рота, то не витримав: вуста його почали розлазитися ширше й ширше - він аж кавкнув, так солодко позіхнув.

- Да-м, - сказав, щоб стулити рота. - Да-м!

Але чоловік цього не помітив. Чоловік увійшов у якісь темні хвилі, хмару чи туман, бо лице його спохмурніло і стало трохи й лихе - це миттю спостерегло пильне Миколине око; він стрельнув до жінки, щоб безмовно поділитися з нею спостереженням, але вона все ще безглуздо витрішкувалася на гостя, а рота й не подумала стулити. Через це й обличчя в неї стало дурнувате, а він завжди сердився на неї в такі хвилини: попалося йому в жінки отаке одоробло. Але «одоробло», певне, надто зацікавилося, бо вперше за весь час поклало віхтя на стола, якраз біля тієї миски з недоїденими кришеними огірками й помідорами, що розмокли у власному соці й олії, якраз туди, де спочивав він очима, сіла на ослінця і вже тоді стулила рота.

- То що ваша мати? - спитала з участю.

- Померла моя мати, - жорстко сказав чоловік. - Померла, бо її душа того не витримала. Я вже хотів везти її назад, хотів прийти до вас, покупців нашого дому, й сказати: люди, порятуйте цю щиру душу. Ми повертаємо ваші гроші, а вона хай трохи у цьому світі поживе. Але вона не вірила, що ви на це підете…

Подивився на них гарячими, а може, трохи й несамовитими очима, і вони відразу ж почали дивитися кожен у свій бік: Микола на волоського горіха, якому сорок років, а Катерина на клена, якому років з п’ятдесят. Були в обох сірі, витягнуті обличчя, навіть у круглолицього Миколи; стали ті обличчя зовсім чужі, аж покам’янілі. («Тихий чи буйний?» - подумав Микола, а Катерина зітхнула і сказала: «Ехе-хе-хе!»)

- Мати тоді вислухала мене й подивилася такими очима, - прибулець аж кулаки зціпив. - Побачили б ви оті очі і здригнулося б у вас серце. А я й досі не можу забути тих її очей…

І той чоловік, дорослий, серйозний, старий («Ехе-хе!» - сказала Катерина), отой буйний чи тихий дивак, якого Микола вже кілька разів помічав на їхній вулиці і який приплівся раптом у їхнє подвір’я, еге, той чоловік заплакав; при тому плакав він зовсім дивно: з очей йому котилися великі сльози, а лице залишалося нерушне. Одна брова в Миколи зламалась, а обличчя чомусь почервоніло, як тоді, коли сердився; але він не сердився, а тільки посилено міркував: що все-таки в такому випадку годиться сказати? «Нє, - сказав він собі, - ліпше таки помовчати, бо мовчиш - людей навчиш, бо мовчанка, що не кажи, - таки золото і все такеє». Зрештою, виручила його, як завжди, Катерина; вона шмигнула носом і сказала, як їй здалося, щось таки до слова:

- Я тоже переживала, коли в мене мама померла. Так вона, сердешна, тяжко вмирала. Ми навіть дах розібрали і тільки тоді вона відійшла.

Але прибулець, здається, не чув і того. Увійшов у якісь темні хвилі, а коли виступив із них, то очі його знову стали шматками синього болю.

- Вибачте мені, люди, - сказав він, може, трохи й патетично. - Мати заповіла мені покинути чужину й повернутися сюди. П’ять років я стрибав, як отой коник, від міста до міста, п’ять років я тільки тим і жив. І от, як бачите, дострибав і сиджу в цьому дворі, де мати моя й досі жила б, і щось мене, люди, таке дивне їсть, що не вмію я вам того розказати.

- Це ви розстроїлись, - сказала Катерина, - Добре було б вам зараз чарку випить, але в нас удома ні крапельки, я своєму люциперу не даю, бо йому, сказав дохтор, ніззя…

- Воно, конешно, штука це, шо так! - доповнив жінку Микола і зламав сірника, бо йому щось там застрягло в зубах.

Прибулець сидів похилений, а може, й похнюплений і дивився на передки своїх запилених сандалет. Сидів і нічого не чув і не бачив, а може, тільки й бачив, що ті передки, а може, дивився на мураху, що спинилася біля тих передків, стала на задні лапки й вимацувала хоботком повітря, намагаючись хоч нюхом вгадати, що тут коїться і чи безпечно їй тут пройти.



3


Ще там, на Алтаї, він купив собі мапу, величезну шкільну мапу і провів по ній при допомозі лінійки й червоного олівця найпрямішу лінію до Житомира. Окрім того, він провів кілька пунктирних ліній, що позначали відхилення, - враховував всі можливі маршрути. Там у містах, в яких доводилося йому зупинятися, він жив між порожніх стін, возячи з собою тільки матраца, за подушку правив йому речовий мішок, а за ковдру пальто. Пенсію він переказував на головну пошту «до запитання» і весь вільний час тільки й робив, що вивчав бюлетні та оголошення про міжміський обмін квартирами. Отож і пересувався він, ніби равлик, разом із хатою, бо квартири, в які потрапляв, були напрочуд однакові і в однакових будинках-коробках. Отож і мав собі чудне враження: повзе, ніби равлик, з хатою на плечах, з порожньою хатою, в якій так голосно віддається по кутках звук його кроків, адже в нових квартирах у чужому місті йому тільки й лишалося, що ходити з кутка в куток. А коли його старі ноги стомлювалися, сідав біля стіни на матраца й чекав, поки кімнату заповнять сутінки. Світив у ті сутінки очима й бачив уявно дорогу, по якій простував разом зі своєю хатою на плечах; в уяві йому прокладалася срібна лискуча стрічка, адже равлик, коли повзе по дошці чи листку, залишає саме такий слід: затверділа іскриста слина, котра срібно сяє в ранковому сонці. Місті, в яких він оселявся, були чужі й лякали його - не вмів розібратись у хитросплетінні чужих вулиць. Отож завжди вибирав шлях найкоротший - до головної пошти, до їдальні, до кінотеатру, де дивився всі фільми підряд, а часом потрапляв на концерти, коли була це не естрада - для естради почував себе застарим. Потому повертався до свого тимчасового мешкання, ледь пересуваючи змореними ногами, хоч могли прийти за час його відсутності листи з інших міст. Чекав тих листів з нервовою нетерплячкою, і вже починав хвилюватися, коли підходив до дому. Не міг стримати трему в руках, бракувало йому повітря, кров приливала до обличчя, особливо, коли в круглих отворах поштової скриньки щось біліло - не писав він ніяких листів, окрім тих, що стосувалися обміну; так сталося, що не лишилося в нього й родича, а знайомих і приятелів, яких надбав у місті, звідки почав равликовий свій хід, позабував. Коли ж очка поштової скриньки світилися чорно, чорний настрій переходив і в нього, відчував обважнілість і втому. Дерся на свого поверха (ніколи не мінявся на перший та останній поверхи, щоб не утруднювати свого ходу) чи їхав ліфтом з кам’яним темним обличчям. Відчиняв двері і на нього віяло пусткою, необжитим мешканням, в якому живе самотній старий чоловік, на нього віяло самотністю й запахом самотнього літнього чоловіка; але він думав, що то запах старих пожильців - а може; воно так і було. Тоді набирав повну ванну теплої води і лежав у ній, доки вода не холола. В цей час знову почав курити, бо, курячи, швидше долав час; отож лежав у теплій ванні і курив теплу сигарету, й у ванній ставало сизо від диму, а коли покидав цей затишний куток, накинувши на тіло халата, кімнати теж були повні диму: сутеніло. Він ішов, голосно плескаючи капцями, що лунко били об його мокрі п’яти, до календаря - єдиної речі, якою прикрашав стіни, брався мокрими пальцями за листка і той зразу всмоктував воду і рвався з легким тріском. Потім пожмаканий, з мокрими плямками, падав під ноги - образ минулого дня, образ його чекання, туги, його дивної пристрасті, проти якої уже відпертися не міг. Як не дивно, а про Житомир він у ті роки не думав і майже не згадував - той став для нього напівміражним, сферичним тілом, лампою, що вабить до себе нетлю, зіркою, в яку напружено вдивляється астроном, котрий чудово знає, що на тій зірці йому ніколи не побувати. Відав, що то конечний пункт його мандрів, а про більше думати боявся. Отож коли сидів на матраці, спираючись спиною об стіну, і світив у сутінки розжареним поглядом, не думав і не мріяв, а тільки чекав. Покірно, спокійно, уперто з тією простою й упокореною приреченістю, яка й робить людину несхитною в її прагненнях. Чекав хвилини, коли можна буде лягти на матраца, солодко протягти втомлені ноги, потягтися до хрускоту, а тоді пізнати той мир, оте майже благісне щастя, задля якого, може, людина й живе.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка