Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка18/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   42

4

Брат наймав кімнату в цьому-таки кутку і, щоб прийти до нього, треба було піднятися по крутосхилу, а тоді завернути в завулок. Маленький чоловік покірно місив грязюку, доки дістався до знайомої хвіртки. В цьому домі палили кам’яним вугіллям, і стежка була посипана жужелем. Жужіль іржаво зарипів під ногами, потому маленький чоловік довго витирав і ноги об простелену ганчірку. В коридорі пахло смаженою цибулею - щось шкварилося на сковорідці. Дебела жінка стояла спиною до нього, її могутні, як стовпи, ноги тонули в хутряних капцях - була це стара Смердиха, в якої й поселився брат.

- Я до Стаха, - сказав тій спині маленький чоловік і ковтнув слину: в нього була алергія на запах смаженої цибулі.

Жінка обернулась і насторожено блимнула в його бік. У руці в неї був ножака, і вона виглядала, як розбійник з великої дороги. Очі Смердишині свердлували маленького чоловіка, а відвисла долішня губа відкривала ряд жовтуватих зубів - вдається, жінка усміхалася до нього.

- Щось казав? - спитала вона.

- Я до брата! - відказав маленький чоловік.

- Він удома, - махнула ножем жінка.

З коридору до хати вело двоє дверей, одні оббиті дермантином, а другі голі, навіть непофарбовані. Маленький чоловік рушив просто до тих голих і непофарбованих.

- Надовго приїхав? - спитала господиня.

- На два дні, - відповів маленький чоловік, беручись за ручку.

- То це, може, мирити їх хочеш? - спитала Смердиха, але він уже переступав порога.

Брат лежав на канапі, загорнувшись у ватяну ковдру - читав. Чотирирічна Віра гралася на підлозі, захаращеній іграшками, на столі лишилися неприбрані тарілки, а кілька стільців було завалено одежею.

- А, це ти! - сказав байдуже брат. - Я так і думав, що приїдеш.

- Потягло в рідні місця, - сказав маленький чоловік, скидаючи капелюха.

Тоді почувся дитячий окрик, а за мить Віра вже висіла на дядькові.

- Привіт, мала, - сказав маленький чоловік, розчулено поморгуючи повіками. - А знаєш, кого я зустрів по дорозі?

Мале відпустило його, вклало пальця до рота й хитро подивилось.

- Зайця, - сказало воно.

- Еге ж, саме зайця, - сказав маленький чоловік.

- Що ж він мені передав? - так само хитро спитала мала.

- Шо-ко…

- Лад! - радісно довершила мала і засміялась.

- То чи вживає шановна панна шо-ко-лад?

- Хе-хе! - засміялася дівчинка. - Таке не питають.

Брат голосно заплеснув книгу і спустив на підлогу тонкі, голі ноги. Маленький чоловік присів на краєчок стільця, спинка якого була завішана лахами.

- Ти сьогодні на другу?

- Та от, міняємося з жінкою. Мале хворіє, тримаємо вдома.

Дівчинка з хрумкотом їла шоколад.

- Така дивна погода надворі, - сказав протягло маленький чоловік. - Сіра й нежива. Начебто не весна це, а осінь. І синиці не співають. Небо таке чудне: начебто на голові лежить. Ішов я оце й тягнув його на плечах.

- Хе-хе! - засміялася дівчинка - Хіба можна тягти небо на плечах?

- Березень - відказав брат. - Я ховаюсь од нього під ватяною ковдрою.

Засвітив смутною усмішкою, даючи зрозуміти, що сказане - жарт.

- Що з малою? - спитав маленький чоловік.

Дівчинка активно хрумтіла шоколадом.

- Безконечні застуди, - сказав брат. - Піде в садочок, побуде два дні - й температура. Ну, ми вирішили забрати її - ходимо з жінкою на різні зміни і майже не бачимо одне одного, - він позирнув на маленького чоловіка з прижмурцем - засвітився в його очах зелений вогник. - Це не мати тебе викликала? - спитав жорстко.

- Ні, - відповів маленький чоловік. - В мене випав вільний день, а там - субота й неділя. Знудився я цієї весни, а може, й утомився. Тиші захотілось.

- Як це так: захотілося тиші? - спитала дівчинка.

- Мати наговорила про тебе купу неприємностей.

- Ти ж її знаєш, - сказав брат сухо. - Все добре, зроблене їй, у рахунок не йде, а погане пам’ятається до найменших дрібничок і то з передісторичних часів. Ну, я й не втерпів!

- Щось там з ліками, - сказав маленький чоловік.

- Не купив, бо не було. Грязюка, дощ зі снігом, я обійшов усі аптеки. Доки знайшов, вони й одужали.

Маленький чоловік озирнув кімнату. Стіни під вікнами толожіли, збоку - місцевий пейзаж, намальований колись братом, і велика фотокартка дівчини з гостреньким носиком.

Брат вигорнувся з ковдри, як курча - зі шкарлупи. Худий і тонкий, у довгих квітчастих трусах і обвислій майці, з довгою шиєю і напівлисою головою, він подобав на чудного, довгоногого птаха. Всовував костомашні ноги у штани, а дівчинка, дивлячись на нього, задзвеніла сміхом.

- Ти такий смішний, тату, - сказала вона.

Тоді він пригнувся, захопив довгими лаписьками мале й підкинув під стелю. Мале радісно заверещало.

- Ага, злякалася, - сказав брат, широко всміхаючись. - Ото знатимеш, як сміятися з батька.

Але мале, здається, не дуже й лякалося.

- Тату, ще! - сказало воно і вдруге полетіло під стелю. Вереск, що пролунав звідти, був щасливий.

- Отак і живемо, - мовив брат, ставлячи дівчинку на підлогу.

- Тату, ще! - сказало мале.

- У мене й рук не лишиться, - добродушно сказав брат. - Відірвуться від тіла й полетять разом з тобою в небо.

- Я хочу полетіти в небо, - ентузіастично сказала дівчинка.

Маленький чоловік дивився на все це серйозними, круглими очима.

- А ти чого не женишся? - спитав брат, натягаючи сорочку. - Боїшся волю загубити?

- Хто зна! - сказав маленький чоловік. - Воля часом не те, що ми хочемо, а що уявляємо.

5

Він раптом відчув у собі музику. Ця музика прийшла до нього ще там, у Києві; можливо, через те й вирушив у цю мандрівку. Відчував її в автобусі, вона жила в порожніх полях, покритих сірими клаптями нерозталого снігу; вона була не смутна й не весела, а важкувата, трохи одноманітна - щось таке, як в увертюрі до ?Тангейзера» Вагнера. Ця музика відповідала його настрою; можливо, він повернеться до батьків і заграє саме її, бо те, що прикликало його зараз у Житомир, потребувала виходу. Подумав про неприємну розмову з лікарем напередодні; лікар говорив із ним серйозним тоном. Всі оті безконечні аналізи, просвічування - все те було, як важкий учорашній сон, про який, здається, й оповісти неможливо. Не хотів про те думати, може, тому й заговорив тихо й хрипко, аж зупинився серед кімнати брат і звело голову від іграшок дівча.

- Страшенно хочеться, - сказав він, - щоб ви тут жили мирно. Щоб якось порозумілися; знаєш - це таке мале, всі оці безконечні сварки! Я волів би, щоб ти повернувся жити до старих, бо вони й справді старі і повинні б потребувати, щоб коло них був хтось молодий та дужий.

У брата на обличчі з’явилася скошена, тонка усмішка.

- Тобі добре говорити, - мовив він, - бо тут не живеш. Не я сам пішов із дому, а мене з нього вижили. Дитина, клопоти, дитячі верески, розвішена в негоду по хаті білизна, дитячі простирадла і все таке! Що ти про це знаєш?

- Справді, - сказав він покірливо. - Я про це нічого не знаю. Я тільки кажу про те, чого мені б хотілося. Не зумів би научити жити ні тебе, ні батьків - я, здається, в цьому світі нічого не вмію. Коли тобі на роботу?

- Через дві години, - сказав брат. - Ти завжди приїжджаєш сюди такий добренький, такі крильця у тебе за плечима, такий ти миротворний. А чи не ти перший покинув батьківський дім?

Маленький чоловік засміявся. Ляснув себе долонею по коліні й засвітив веселими оченятами.

- Все правильно! - сказав. - Я часто думаю, про причини незлагод людських. І знаєш, до чого додумався? Вони неперехідні, ці незлагоди, бо кожен здебільшого думає тільки про себе. Може, і я думаю тільки про себе, бо приїжджаю до вас набратися живого духу. Кожен, здебільшого, своєю правдою живе, а інші до тієї правди пристосовуватися не хочуть. Незлагоди виникають тому, що не про любов люди печуться, а про задоволення і зручності.

- Хо-хо! - сказав брат, прибираючи зі столу. - Все це красиві й абстрактні слова. Мудрий той, хто дивиться на світ збоку, а коли той світ бере його за барки, мудрість перетворюється у зло.

- Я не хочу перетворювати свою мудрість у зло, - тихо промовив маленький чоловік.

- А ніхто не хоче, - сказав з тою-таки усмішечкою брат. - Це вже поза волею людською виходить. Кожній людині треба мати власне гніздо, щоб дотикатися до інших не болячками, а здоровою частиною єства. Кожна людина складає свій музей дрібниць і ділить його зі своїми рідними: дітьми та жінкою. Думаєш, оце мале, як виросте, палатиме сентиментам до мене? Воно прагнутиме завести власне гніздо, щоб упорядкувати в ньому власний музей дрібниць.

- Ти жорстокий, - тихо сказав маленький чоловік.

- Я не жорстокий, а безверхий. Не маю свого кутка, а на квартиру ані шанса. Грошей на кооператив не маю, чекати квартиру на роботі - це до старості: кожен тобі тиче в очі батьківський дім, де можуть вільно жити дві сім’ї! Отож і є, що я безверхий. Без даху над головою, а через це і зло мене бере. Отак за барки бере і з’їла. А я, може, небагато й хочу. Хочу мати захищену місцину, де міг би звільнитися від свого зла. Тобто мої вимоги зводяться до найелементарнішого: теплого кутка. Що скажеш на це, миротворцю?

- Дивний цей світ, - сказав маленький чоловік. - Ми чогось прагнемо, а досягши, забуваємо про радість, якої сподівалися. Тільки недосяжне може стати ідеалом. Є така притча у Сковороди. Пустельник ловить птаха у саду, а не може його спіймати. І це дає йому радість. А що було б, коли б його спіймав?

- Знову слова, - жорстко сказав брат, гостро дивлячись на маленького чоловічка - Бо й пустельнику колись набридне ловити птаха. Зловити його, чи не зловити - одне!.. У мене філософія простіша: синиця у жмені ліпша журавля у небі.

- А як бути з небом? - спитав маленький чоловік і вії його затремтіли.

- Небо - це ніщо, порожнє місце, - сказав брат. - Повітряна оболонка навколо землі. Небо, дорогий ти мій, - це кисень, вуглекислий газ і азот.

- Ти зумисно огрублюєш, - з болем у голосі сказав маленький чоловік. - Небо - це наша здатність бути добрим…

Тоді виступила на кін Віра.

- Дядю, - спитала вона якнайсерйозніше, - а ти вмієш пускати бульки?

Маленький чоловік перезирнувся з братом, вони розсміялися.

- Я нічого смішного не сказала, - мовила й собі всміхаючись дівчинка. - Я тільки спитала про бульки. Мама вчора принесла мені баночку, і ми з татом сьогодні їх уже пускали.

- Тоді смердить у хаті, Віро, - поморщився брат.

- Ще раз! - сказала хитро дівчинка. - Ще раз - і все!

Вона подала баньку з розведеним милом Маленький чоловік прочитав етикетку й подивився на сфотографовані на ній мильні бульбашки.

- Зараз я тебе навчу, - сказала дівчинка. - Диви, як треба!

Вона вийняла з баньки рамку й подула. Але бульбашок не вийшло.

- Дай я! - приступив ентузіастично брат.

- Еге, тато вміє! - сказала дівчинка.

Тато і справді вмів. За мить у кімнаті літало безліч барвистих кульок. Тихо тріскалися і зникали, натомість видував хмарку нових. У кімнаті різко запахло милом, мале бігало й хапало долоньками прозорі тільця. Ті зникали в її п’ятірнях, а коли розтуляла жмені, бульбашок, певна річ, не було.

- Бачите, я фокусниця! - сказала Віра.

- Роби з цього філософські висновки, - засміявся брат. - Притча про бульбашки і самотню людину.

Маленький чоловік дивився на все це і тонко всміхався.

- Стеж! - сказав Стах, випускаючи нову хмарку кульок. - Тепер у нас пахне, Віро, як у конюшні. Слухай, - спитав він у брата, - чи не могли вони зробити таку забавку дітям без смороду?

- Людська цивілізація на тому й заснована, - сказав маленький чоловік, - що в бочку меду неодмінно кладуть ложку дьогтю.

Кілька бульбашок літало аж під стелею. Всі троє пильно за ними стежили. Здається, це були ті, що не бажали швидко зникати. Але одна приклеїлася до стелі, потремтіла, відбиваючи в собі віконну раму, і тріснула; друга спустилася долі й сіла на виставлену Вірину долоню. Мала дивилася на неї іскристими оченятами, але й цій забавці прийшов кінець; третя бульбашка героїчно розбилася об електричну лампочку.

- Амінь! - урочисто сказав Стах. Ти посидь, а я збігаю в магазин.

- Не треба! - кволо заперечив маленький чоловік. - Я останнім часом до випивки не дуже.

- А ми тільки пригубимо, - сказав брат, натягаючи пальто. - Світ оцей розвеселимо. Посидиш із дядьком? - спитав він у Віри.

- Коли він мені розкаже казку, - сказала Віра - Про тьотю-листоношу.

- Я вже її забув, - сказав маленький чоловік.

- А ти її наново вигадай, - відказала дівчинка.

- Бавтесь! - мовив брат, натягаючи картуза. - Я швидко. Та роздягнися ти!..

Маленький чоловік і досі був у пальті. Він повільно роздягся, а коли підійшов до вікна, побачив брата. Високий, кащуватий, зігнутий у карку, він обережно переступав калюжі. Щось рідне до жалю було в тій напрочуд знайомій постаті, і маленький чоловік знову відчув у собі музику. Була вона сіра, як і цей день, з брунатними смугами і з червоним схлипом у глибині - з тонким прочуттям зеленого. Здавна навчився пристосовувати звуки до кольорів, зрештою, не його була це вигадка.

- Іде тато, - сказала Віра, зводячись навшпиньки.

- Ти його любиш? - спитав маленький чоловік.

- Та ж люблю! - сказала дівчинка - А чого про це питаєшся?

- До діда й баби ходиш?

- Зараз ні, - відказала Віра. - Зараз вони посварені. Тато якихось ліків бабі не купив…

- Ну, гаразд, - мовив маленький чоловік, усе ще дивлячись у вікно. - Бачиш, онде по вулиці йде тьотя-листоноша?

- Це ми граємося, чи справді? - повернула голову дівчинка.

- Ясне діло, що граємося.

- Тоді бачу, - сказала дівчинка. - Несе юна величезну сумку.

- Еге ж, листи з усього світу. А один - до тебе. Тобі написав його принц, який сидить закутий у горі, перетворений на страшну потвору. Він хоче, щоб ти звільнила його.

- Хе-хе, - тихо засміялася дівчинка. - Але я ж не принцеса!

- Хто тобі сказав, що ти не принцеса?

- Хіба живуть принцеси в такій хаті? - спитала Віра.

- А Попелюшка?

- Попелюшка не була принцеса, - сказала Віра. - Просто вона вийшла заміж за принца.

- Значить, і вона стала принцесою, - сказав переконано маленький чоловік. - Ти теж так можеш, тільки треба дуже захотіти.

- Як так - захотіти? - спитала Віра.

- Заплющ очі, - сказав маленький чоловік. - Міцніше. Відчуваєш, ти стаєш принцесою?

- Мені легше, коли я не заплющую очей. А так до мене ніч приходить, і я боюся…

Надворі тонко плелася сіра павутина. Далечінь повилася вогким серпанком, що покривав дерева блідим смерком, і вони від того тремтіли. Навіть крізь шибку прочувалася вогка змерзлість і дух березня, що широкою хвилею впливав йому в душу. Маленький чоловік не знав, чи переймається його казкою дитина, котра стоїть побіч, але він сам казкою переймався. Тією чи тією, бо здалося йому, що у глибині цього холодцюватого світла народжується вогнистий кінь. Скоро цей кінь промчить по небі, розбиваючи хмари золотими копитами, і заірже, наче в золоті труби заграє. Тоді піде по цілому світові луна і все омолодіє: помре бліда мряка і сніги розтечуться зеленою водою. Тоді кожен із сущих відчує у собі ці обопільні смерть і народження - смерть темного і народження зеленого. «Зелений світе, - хотілося прошепотіти йому в цю насурмлену і скрижанілу даль. - Прийди ти вже нарешті!»

- Дядю, дядю! - торкала йога Віра. - Ти що, забув про казку?

- Не забув, дівчинко, - сказав він тепло. - Сама підеш визволяти принца чи хай він до тебе прийде?

Дівчинка на хвилю задумалась.

- Хай до мене прийде, - сказала вона.

- Тоді дивися на дорогу. Пильно дивися. Хто перший на ній з’явиться, той і стане принцом.

Вони стояли й дивилися. І справді, в глибині з’явилася постать. Висока, кащувата - ішла, ніби чорногуз, і похитувалась. Покивувала головою - в руці в неї матилялася авоська.

- Еге-ге! - засміялася раптом Віра - Та то ж тато!



6

Вони випили по чарці. Горілка була з перцем, і червоний стручок яскраво світився у жовтуватій рідині.

- Шкода, що на роботу, - мовив брат, - а то ми усю пляшку роздавили б!

- Я неохочий до цього зілля, - тихо відказав маленький чоловік, од випитого у нього заграли на щоках землисті плями.

- А я, часом, люблю: коли тоскно стає або коли дуже сердитий.

- Ідеш на роботу - мале саме лишається?

- Платимо хазяйці, щоб дивилася ці півтори години. Далеко у нас робота.

- Простіше було б завести до старих, - сказав маленький чоловік.

- Про це давай не говорити, - відповів Стах. - Я своїх дітей нікому накидувати не збираюсь.

Брат нарізав тоненькими смужками сирки і кидав ті смужки до рота.

- У мене капусняк є, може, хочеш?

- Ні, - сказав маленький чоловік. - Я пообідав удома. Дивна річ у мене з цим ділом, - він хитнув на пляшку. - Вип’ю чарку і такий мене сум бере!

- А тобі чого сумувати? В тебе ж усе гаразд!

- Звісно, гаразд, - сказав маленький чоловік. - Але сум - це все одно, що музика в душі. Промиває й очищує.

- То на здоров’я! - сказав брат, наливаючи другу чарку.

- Я більше не питиму, - мовив маленький чоловік. - У мене й зараз сльози на очі навертаються.

- Такий ти сентиментальний?

- Може, й сентиментальний. Хочеться, щоб у вас тут добре було. Тоді й мені буде добре…

- Чудний ти, - сказав брат, заковтуючи другу чарку.

- Може, й чудний, - відповів сумовито маленький чоловік. - Бо в мене є своє прокляття. Ти от безверхим себе назвав, а я марнотравний, блудний. Щоразу тягне мене сюди, в рідне місце, а от жити тут не можу. Це в мене доля така: відчувати тугу за рідним домом, а рідного дому не мати.

- Мені б твої проблеми, - сказав гостро брат.

- А мені б твої, - сумно обізвався маленький чоловік. - Дивно в нас виходить, чи не так?

- Мені темно, - сказала Віра, яка все ще вовтузилася біля іграшок.

Стах увімкнув електрику і зашторив вікна.

- День, а начебто в ямі, - сказав він.

- Пора така, - відповів маленький чоловік. - Скоро все зміниться.

За дверима щось затупало і брязкнуло клямкою.

- Заходьте! - гукнув брат.

Через поріг переступила огрядна постать господині. Стала й дивилася на пляшку, в якій ясно палала перчина.

- Коли вам треба керогаз, то я не гаситиму, - сказала вона.

- Це в нас газ закінчився, - пояснив брат.

Відвисла губа Смердихи смикнулась, але, здається, вона не всміхалася. Нерушно дивилася на пляшку і наче чогось сподівалась.

- Випийте з нами, тітко, - здогадався брат.

Господиня перемнулася з ноги на ногу, хитнула головою, ніби відмовляючись, і рішуче ступнула до столу. Великі, потріскані од роботи пальці звично обхопили чарку.

- За ваше здоровлячко, і хай вам буде в жизні все на удачу! - урочисто сказала вона і хвацько перекинула чарку до рота.

Брат простягнув їй бутерброда з сиром.

- Хе, зараза, припекла! - задоволено сказала вона - То як із керогазом?

- Щось і мені не хочеться того капусняку. Гасіть! - сказав брат.

Господиня повільно побрела до виходу. На порозі озирнулася й пильно подивилася на маленького чоловіка; обличчя його й досі було в землистих плямах.

- Такі ви неоднакі з братом, хе-хе! - сказала вона - Один високий, а другий малий.

- Так виросли, - мовив маленький чоловік.

- Нє! - сказала, раптом зупинившись, Смердиха. - Дайте-но мені, хлопці, ще одну, а то жолудок буде боліть! У жизні ще не пила не до пари!..

Брат наливав у чарку, а стручок усередині повільно плавав, відштовхуючись од стінок. Маленький чоловік дивився на того стручка і відчував, що березень таки проник у кімнату, хоч зашторено було вікна і запалено світло. Було прохолодно й вогко і не зникала та ж таки музика з увертюри до «Тангейзера». Оті сірі й темні потічки, що роз’їдали чорне. Здалося йому, що якась незрима сила підхопила дім, у якому вони сиділи, обійняла його й притисла догрудей. Маленький чоловік глибоко дихнув - бракувало і йому повітря.

- Славні ви хлопці! - проказала господиня, втираючись після другої чарки. - Ге, та ви й схожі один на одного! - вона засміялася. - Зовсім, скажу я вам, брати!



7

Вони вийшли з дому разом, Стах - на роботу, а маленький чоловік - до батьків. Небо низько висіло над землею, і Стах спустив до нього увінчану кепочкою голову:

- Цікаво, що там батько наворожив на сьогодні: дощ чи сніг? Він як дітвак із тією своєю погодою!

Маленький чоловік натомість почав розказувати про один веселий епізод зі студентського життя, коли на весну після молодого грому всі в гуртожитку ніби показилися й почали обливати одне одного водою.

- Наші предки, - сказав він братові, - колись вірили в очисну силу весняної води. Саме весняну воду вони називали живою, бо вона вбивала в людських душах зиму й приносила нове життя.

- Все ще миротвориш? - криво всміхнувся брат.

- З чого ти взяв?

- Заговорив алегоріями, - відповів Стах. - Думаєш, я дурний?

- Тобі це неприємно? - обережно спитав маленький чоловік.

- Я не з тих, хто любить копирсатись у власних ранах, - сказав брат і гордо звів голову.

І оця його гордість при виснаженому тілі, оте його сіре обличчя, облите світлом тьмавого дня, оцей гострий вогник у малих, серйозних очах - все це відгукнулось у серці маленького чоловіка знайомим болем: жалем, а може, й співчуттям Він подумав, що вони обоє - мати і брат, не так самолюбні, як горді, а може, те і друге. Може, їм бракує чогось простого і недвозначного, як дружній потиск руки. Він узяв брата за руку вище ліктя й сердечно її потис.

- Я радий, - сказав тепло, - що можу отак із тобою поговорити…

Брат блимнув на нього, ніби перевіряючи, чи не кпить він і чи не лукавить. Але маленький чоловік був щирий.

- Гаразд, - мовив він, - іди й вислуховуй скарги на мою невдячність, бо в мене попереду ще робочий день. Щось я втомлятися на роботі став.

Сказав це сухим, черствим голосом, але маленький чоловік лишився задоволений: його тепло таки дійшло до брата.

- Весна, - сказав він просто. - Організму бракує тепла і вітамінів. Чи, як казали в давнину: живої води.

- Бувай! - сказав Стах і, пришвидшивши крока, рушив між мерехтливі, як химерні очі, калюжі. Маленький чоловік стояв і незмигно дивився братові вслід. Начебто наповнював поглядом оту кащувату, високу, довгошию постать, що химерно помахувала руками і негарно заляпувала бризками праву штанину. Так було у Стаха з дитинства: в негоду він заляпував собі тільки праву штанину.

Маленький чоловік зітхнув і почав спускатись униз, обережно ступаючи на розхитаний, напіврозмитий водою брук. Він устиг тільки взятися за хвіртку, коли рипнули двері і йому назустріч важко пішла мати, одягнена в старе пальто і замотана сірою, колись пуховою хусткою.

- Я забула сказати тобі ще про одне, - мовила вона хрипкуватим шепотом. - Не хотіла казати це при батькові, бо сам знаєш, який він у нас нервовий, а це його таки схвилювало б. Стах останнім часом почав сильно випивати. Мені вже про це не одна сусідка сказала. Ряба навіть бачила, що він і сторчував. Загубив шапку, і вона ту шапку принесла мені. Це добром не закінчиться.

Маленький чоловік мовчки дивився на матір.

- Ви що, випивали там? - спитала вона, дивлячись із підозрою.

- По чарці, - просто сказав маленький чоловік. - Йому на роботу йти…

- Казала мені одна - він з нею робить - і на роботі випиває. Вже йому раз за це й догану вліпили… Нічого він про це тобі не казав?

- Ані слова! - мовив маленький чоловік. - Може, це просто бабські плітки?

- Але про нього ж не плещуть, що він краде, - гостро сказала мати. - Де горить, там і курить…

- Я не побачив у ньому якихось змін. Був як завжди…

- А як він до матері почав ставитися? - так само гостро сказала вона. - Скільки я йому добра зробила: і дитину мені не раз накидали. Самі - під руку, і в кіно, а я ту дитину, вважай, і вигляділа! Але тепер уже не буду така дурна. Я йому так і сказала: годі мене використовувати! Не водіть мені своєї дитини і самі не ходіть!

- Все це маленькі пристрасті, - сказав він. - Перемелеться, і знову влагодиться…

- Так говориш, бо це не зачіпає тебе. А чіпнуліо б, то не такої б заспівав…

- Коли мене щось чіпає, я забираюся собі геть, - сказав він трохи сердито і рушив по жовтій од брикетного попелу стежці.

- Батькові про ті випивки не кажи! - мовила вона йому в спину. - Я тут хочу до сусідки скочити.

Відчинив двері й дихнув кислим запахом, який завше живе в малих будівлях. Із сіней вихором шмигнув у двері кіт, блимнувши на маленького чоловіка зеленими злодійськими очима.

- Це чий кіт? - гукнув він матері з сіней.

Мати вже була біля хвіртки.

- Прибився! - відказала голосно. - Коли б не взяли, задубів би на морозі…

Батько сидів за столом і щось повільно записував у грубого з ледериновою обкладинкою зошита.

- Сідай тут коло мене, - сказав він.

- Не хочу тобі заважати.

- Ти мені не завадиш. Мати пішла?

- Десь до сусідки.

- Ото й добре. Вона, знаєш, чогось в’їлась за це моє писання. Ну, маю я собі таке захоплення, цілих десять років веду щоденника погоди і записую всі прикмети на погоду, людей розпитую. Кому шкодить таке моє заняття?

- Нікому, - засміявся маленький чоловік. - По-моєму, це навіть здорово!

- А вона мене гризе. Побачить, що я за столом, зразу якусь роботу вигадує або ґдирати почина: ледачий, нема йому чого робити, те і се! Хоч бери та й плач!

- А ти береш і спокійнісінько пишеш собі далі, - сказав маленький чоловік.

- Аякже, - батько округлив очі. - Не можу ж я піддаватися бабським вибаганкам. Вона добра, мати, але як візьме щось собі в голову, ну, просто спасу нема!.. Я вже й лагідненько намагаюся; кудись подасться, то й пишу. Оце знаєш, яку штуку почув од одного сільського. Купив тут, на околиці, хату. Нє, ти послухай, що він сказав: чистий тобі фольклор! Коли худоба повертається увечері, то треба дивитись, яка корова буде попереду, і за мастю тієї корови визначати погоду наступного дня. Чув ти таке? Коли біла йде чи руда - день ясний, чорна - день похмурий чи дощ, а ряба - то змінна погода. Я не дуже в це повірив, казкою це трохи пахне. Ій-бо, коли б мав де на селі знайомого, то упросився б на кілька день, щоб перевірити це критично. То байка це чи правда?

- Ніколи не жив у селі, - сказав маленький чоловік. - Як і ти…

- Це недобре, - сказав батько. - Від природи ми віддаляємось, а природа за це й помститися може. Думаєш, у мене з цією погодою - коник у голові? Нє, це має велике, надзвичайне значення для світу. Проблема передбачення, прочуття й передчуття - це щось зовсім немале. Я пробував про це матері розтлумачити, але до неї не доходить. Така вже їхня бабська порода: як уроять щось собі в голову, то й колом не вибити. А все почалося з того, що я кілька разів не вгадав погоду: деякі прикмети байкою виявились. А як їх перевіряти? Коли практично не перевіриш, то й користуватися годі. А я хочу, щоб усе було на науковій основі. Тобто щоб без жодних приладів та машин. Щоб сама природа говорила за себе.

- Як на мене, потрібне й цікаве діло, - сказав маленький чоловік.

- Це ти матері скажи, - підморгнув батько. - Вона, здається, тільки тебе і слухає. Принаймні поки ти тут, не заважатиме мені.

- Гаразд, - усміхнувся маленький чоловік. - Але який з мене авторитет?

- Не кажи! - мовив гаряче батько. - Вона тебе любить. А любить, то й послухається.

Пішов з батькової кімнати, але на порозі обернувся.

- Коли я трохи помузичу, це тобі, не завадить?

- Та навпаки! - озвався батько. - Страшенно люблю, коли ти граєш.

- Дякую, - сказав він.

У кімнаті стояли повні сутінки, здавалося, хлюпали сюди через незашторені вікна - березень панував. Було тепло, недавно протопили, і він торкнувся грубки, щоб розігріти долоні. Грубка була гаряча - він приставив до неї руки, не торкаючись. І йому здалося, що тепло, яке струмує від білої стіни, народилося десь у глибині землі. Що є два сонця для цього світу: одне всім відоме, а друге - в товщі землі. Вони живуть, як сіамські близнюки, і навіть дихають в одному ритмі. Одночасно засинають і прокидаються, а весна - дитина від їхнього співжиття. Стародавні люди, спогадав він, не були дурні, коли думали, що життя у світі родиться від сполучного акту землі і сонця. Без цього союзу все було б мертве, без цього союзу, може, не стояла б йому в грудях солодка грудка, яка називається передчуттям музики. Він знав, що зараз гратиме. Певна річ, увертюру до «Тангейзера», бо саме цією музикою наливався цілий світ. А наші пристрасті, подумав він, підіймаючи покришку фортепіано, - чи така вже конечна в них потреба? Чи не є це штучне збудження, імітація руху, якого нема? Є люди, думав він, котрі тільки тоді живуть, коли колотяться у світі. Чи винуваті вони, коли іншим це не подобається? Чому тихий чоловік одружується з норовистою жінкою, а тиха жінка тягнеться до сильного, навіть брутального чоловіка? Чому тихий мовчки терпить ґдирання норовистої, а тиха переносить од буйного навіть знущання? Не вбиває це любові, хоч прикро буває не раз. Може, це якась передумова гармонійної сполуки землі і світу? Може, ця дисгармонія є, зрештою, незбагненним початком саме гармонії? Дрібні пристрасті чи великі - все одно. Кожен бере собі ті, до яких доріс і які йому під силу. Світе мій світе, думав він, граючи, як мені хочеться, щоб ти був вічний!

Він грав увертюру до «Тангейзера». Чорну музику, яку роз’їдають світлі потоки живої води. Він грав твір про живу воду, яку має розбудити перший весняний грім. Вічний пастух світу цього виганяв небесну череду, і вона йшла через небо, спрагла й голодна. Мала конче з’єднатись із землею, випити її сік і створити натомість біле, шумке молоко.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка