Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка17/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   42

10

Ішов вулицею, тягнучи валізу і скриньку з інструментом, хміль легко грав йому в голові, ніби хтось затишно там укублився, хтось малий, з кудлатим волоссям на голові, приклав до підборіддя скрипочку й награвав печально. Добре знав, що ступає між прожекторів поглядів, які течуть на нього від кожної хати, але залишався непроникний, бо відав, що всі вони пізнали його історію до дрібочки, що йому нема тут перед ким виправдовуватися і щось пояснювати. Водночас відчув за собою чийсь погляд; можливо, це дивився на нього приятель, що залишився стояти біля хвіртки, а може, Тоська, яка вийшла до хвіртки ще тоді, коли покинув Бронине обійстя, і яка простояла біля тієї хвіртки весь час, поки залишався в Олексієвій хаті. Лила в той бік сиву печаль, намагаючись привернути до себе Льоньчину увагу, аж вся переливалася у погляд, аж був той потужним покотом енергії, але Льонька її не помітив, навіть оком не кинув, ніби й не існувало її, а вчинив так тому, бо її й насправді для нього не існувало. Можливо також, що й Броня опинилася в казковий спосіб удома, а тепер стояла (вона чи тінь її) і дивилась, і вбивала йому між лопатки, мов ножа, погляда, але той ніж цього разу ані одежі, ані шкіри йому не пробив. Згадав казку, що її оповідала йому в дитинстві баба, в якій героєві, щоб витримати випробування, не можна ні в якому разі обертатися. Тепер сам був ніби герой із казки: якась дужа сила брала за плечі й повертала, але ще більша сила його від того втримувала, отож так і не обернувся, а відтак не довідався, що ж відбувалося за його спиною.

Ішов вулицею та йшов. Здавалося, що ступає по натягненому дроті, кінці якого загубилися в просторі, сам складений із геометричних фігур, а голову має, мов зрізаний конус, до якого підвішено машкару, а до машкари підвішено мертву всмішку, а очі вставлено скляні. З одного й другого боку лежали куби хат, стояли куби сусідів, лежали кола дерев, власне їхніх корон, прив’язаних до землі кодолами стовбурів, та все те було ніби вирізане з картону й недбало заляпане вицвілою фарбою. І вдруге захотілося йому обернутися, аж заболіли крижі й шия, але тихий голос у глибині нутра виразно сказав: «Ні в якому разі!» Ні в якому разі не має глянути назад, та й на цю вуличку нічого дивитися, хати, й сади, та й солов’я не слухати, бо й соловей під ту хвилю був, співав, аж заливався. Може тому, Льонька не помітив ще однієї речі: оті куби сусідів, які застигли біля хат, були зовсім не вуличні кумасі, а особи молодші, хоча також у спідницях, та й не всі куби нагадували, а дехто й два трикутники: один основою донизу, а другий доверху, а вже на тих трикутниках лежало мале коло голови. Були то старі дівчата околиці, які безнадійно перезрівали, але на залицяльників надії вже не мали: Зінка, Лєна Бутенкова, Людка, чортиця Мілка; навіть провізорка, яка в цей час розвішувала на мотузі свої панталони, - завмерла із прищепками в руках і дивилася, розтуливши рота. Цього всього не знав і не бачив Льонька, бо його дротина, яка починалася знівідкуди й вела в нікуди, повільно згоряла за ним, як бікфордів шнур, отож повороту йому не було, та й звернути набік не міг. «Спокійно, спокійно», - подумки заспокоював себе, відчуваючи, що в душі в нього намішано сіро-брунатного киселю, і до того киселю передано крохмалю, отож застиг не як драглі, а як лід. І він попросив у того музики, що засів йому в голові, аби не грав так тужно, а вдарив би веселішої, або щось приємніше. Але єдине приємне, що йому було даровано, - це, після паузи, новий захоплений і лискучий вихлип солов’я, який наче батогом стьобнув по похилених плечах оцього чудного акробата.

І йому стало так тужно, і аж так тужно заграв йому в голові малий патлатий скрипаль, що не витримав і таки озирнувся супроти приписів усіх казок. І побачив не Броню і не її тінь, не котрусь із вуличних пристарілих дівчат, а таки першу свою жінку Тоську, яка дибцяла з порожніми відрами до колонки. Мала на ногах гумові обрубки, хоча дощів останнім часом не було і вулиця була більше курявна як заболочена, а на тілі брудно-червоного халата. Льонька відчув недовідомий жах і мимовільно пришвидшив ходу, а може, й побіг. Побіг по натягненому дроту і вже напевне знав, що того дрота таки прив’язано до якоїсь халупи, коли не на цій, то на іншій околиці, й що в тій халупі його таки чекає ця чи інша Тоська, бо раз не витримав і озирнувся, від цієї чи іншої Тоськи йому не втекти.



1980р.

Інтерполяція


Темрява впала на околицю, ніби синій плащ отого незнайомця, котрий уже раз приходив сюди, назвавшись старій Гуменючці пожежником, - саме після того стару й знайшли біля телефонної будки, закляклу й почорнілу, із висолопленим язиком і ледь-ледь живу. Цього разу він прийшов сюди вдруге, але вже без плаща - плащем і стала ота дивна, густа й безпросвітна темрява, яка приходить на землю раз чи два на кільканадцять років. Був він і без кепки, бо кепкою став затемнений місяць, якого горів, наче козирок, малий зігризений окраєць. Ніхто не запримітив того приходу, бо всі поринули в сон, важкий, химерний, непробудний - через те ніхто не міг побачити, що чоловік той був непомірно великий; недаремно кепкою його став затемнений місяць. Його очі світили, мов дві зорі, і саме ті очі й послали на околицю чудернацький сон, який був один і той самий для всіх пожильців околиці, але кожному снився по-різному. Все в тому сні ніби перевернулося, ніби всі ввійшли в дитячу країну. Навпаки; відтак Йонті приснилося, що він не людина, а телевізор, а в справжнього телевізора виросли короткі, криві і лахматенькі ніжки на ратичках - подибав ними до фотелю й почав дивитися, закинувши коліно на коліно, Йонтиного сна Йонтиній жінці Вальці приснилося, що вона стала кухонним комбайном, якого запущено і який ніяк не може зупинитись, отож меле й меле, а коли перемолов усе принесене м’ясо, все порізав, посмугував, то, не маючи поживи, почав перемелювати й саму Вальку. Їхньому Вові привиділося, що він іграшковий бульдозер, який реве мотором і нагортає на їхню хату купу білого розпеченого піску. Смерду-молодшому здалося, що якась непоборна сила загнала його в пляшку й забила долонею корка, отож він у тій пляшці пливав, як амфібія, незручно вигнувшись, - був залитий формаліном, очі мав широко розплющені, а вуста тісно стулені. Старий Смерд при цьому відчувся рибою, яка повільно пливла в перламутровому мороці й дихавично ворушила зябрами - не ставало їй повітря. Марія, жінка Смерда-молодшого, відчула себе баштовим краном, який приспустив гаки й марно намагався зачепити здоровенну пляшку із загнаним туди Смердом-молодшим. Ряба Надька стала біноклем, який спрагло розглядав усю цю чудасію, а дивився крізь неї маленький, наче гном, патлань-хлопчик, саме той, який любив влазити в людські нутра, і тоді в них засівалася печаль. Надьчина дочка Галька у тому несусвітському сні раптом згадала юність, і верболози, і першого свого залицяльника в трусах із розрізиками, батька її вже немалої Лєни, відтак перетворилася в кота-жабожера, а коли жерла зловлену жабу, їй невідь-чому здавалося, що це мститься вона в такий спосіб отому залицяльнику в трусах із розрізиками. Куца Наталка стала псом, а її пес - чоловіком, який водив її на ланцюзі, звівшись на задні кінцівки і випроставши спину, але песячої личини не втративши. Його вельми тішило, як ляпає куца Наталка долонями в порох дороги, тож сардонічно всміхався і тугіше підтягував ланцюга не без садистичного задоволення. А ще дивніші сни приснилися Броні й Тосьці - вони зійшлись у цій дивовижній ночі, ніби й не були заклятими до гробу ворогами. Взяли, одна з одного боку, а друга з другого, за ручки пилку і почали пиляти колоду. Але колода раптом пронизливо закричала, бо нею виявився ніхто інший, як сплутаний грубою шворкою Льонька - отого Льоньку вони й розрізали навпіл, хоч він ойкав, кричав, плювався й лаявся. А коли те вчинили, Тоська забрала одну половину розрізаного: півголови, півгрудей, одну руку й ногу, а Броня половину другу, й ніжно повели розполовиненого Льоньку кожна у свій дім. Вдома вони повільно роздяглися і покірливо лягли горілиць, а розполовинений Льонька почав натужно копати ті ниви, при цьому залишилося повним секретом, у який спосіб розполовинено його плуга. Але, очевидно, це не було вчинено вправно, бо ні одна, ні друга задоволення від нього не віднайшли. Таксистиха відчулася автом-таксі, а шофером того дивного таксі виявився її колишній чоловік-таксист. Він ускочив у неї, і таксі-таксистиха раптом розпрямила широкі кажанячі крила й полетіла; в темний морок, при цьому мотор таксі не гуркотів і не шумів, а реготав істеричним жіночим голосом Олексій також згадав літа колишні, отож відчувся кроликом, якого свого часу випустили в бур’яни куца Наталка зі своїм псом; він повільно стрибав у перламутровому мороці, й кожен його стриб був ніби вдар руки по струнах гітари; відтак світив червоними очима, розтуляв писка і співав казна-як печальну пісню, що її нашіптував йому вершник-хлопченя, мале й патлате, котре осідлало його, ніби коня. Довкола ріс ліс залізних рурок, в які задував вітер, і ті рурки також грали й також співали, наче оргін. Швець обходив свої володіння, тобто обійстя, обкладене кам’яним парканом, із автоматом чи кулеметом в руках; пильно вдивлявсь у морок і вряди-годи прискакував до кам’яної загорожі, припадав і строчив з автомата чи кулемета в темряву, яка кишіла від лисих сірих чоловічків, котрі мали прозорі тіла й подобали більше на павуків, ніж людей. Зрізані чергами голови сірих чоловічків волали в ніч, широко роздираючи роти, але звуку не видавали жодного, очі їхні при цьому палали жовтим вогнем. Один тільки Шурко Хаєцький у тому сні не втратив людської подоби - він брів у цілковитій темряві з цигаркою «Памиру» у вустах і розглядався, чи не побачить якоїсь загулялої спідниці в цьому перламутровому мареві. Але навколо - гола пустка; ні хат, ні обійсть, тільки пісок під ногами, і пісок неба над головою, і дитячий бульдозерик, за кермом якого сидів Йонтин Вова й невтомно горнув його лискучим, як ніж, лезом.

І чи від жаху перед тим піском, чи через невтолене жадання тіло Шурки Хаєцького почало димувати, а найбільше голова, яка поступово перетворювалася в казана зі смоляним окропом. Тоді Шурко ще більше злякався, й озирнувся, й побачив, що за ним, взявшись під руки, пливуть Ціпун з Ціпунихою, і були вони ніби роздуті повітряні кульки. А ще далі кралася за ними під парканом у вигляді песиголовця Людка-відунка, очі її світилися ніби кишенькові ліхтарики. І була дивна ніч, в якій наче золоті цвяхи вбивались у золоті дошки, - ридали солов’ї, а Магаданші снився Магадан, підвішений на шворці й причеплений до затемненого місяця, наче акваріум, в якому вона побачила всіх жителів околиці, але перетворених чи напівперетворених у гарних, барвистих акваріумних рибок. А ще ступав зі сліпими очима, ніби античний філософ, Шіллеровий кінь, а може, це був сам Шіллер, одягнений конем, він, цей Шіллер-кінь, вряди-годи зупинявся й посилав у перламутрове марево голосне й протяжне іржання, хвіст же і грива на ньому стирчали, наче щетина була наелектризована.

Один тільки золотий лис у цій ночі був справжнім золотим лисом, ніби вийшов із казки, засвітив синім поглядом і радісно ошкірив пащеку, з якої вряди-годи виривалися язики полум’я. А ще летів у темені чорногуз із трьома чорними жонами, і темрява омивала його тіло, від чого біла барва змивалася, й чим далі чорногуз летів, тим більше, на радість своїм жонам-воронам, чорнів. Усе ж навколо пливло, розливалося, згорталося, розповиналося, скручувалося й розчинялося, ставало собою й подіб’ям, таким, яким мало бути, таким, як мало бути в Навпаки, тобто як не було. І солов’ї не вгавали і забивали в голови тих, котрі так важко спали, золоті цвяхи, бо на те й прийшла ця ніч, аби перемішати всіх і все, і все в усіх: думки й видження, адже ніхто вже з цих людей не пізнавав ані сусідів, ані себе - всі повільно летіли, западаючи, в телшу яму, і не відали краю своїй плавбі, хоч усьому на світі край неодмінно має настати.

Частина друга

Вівці пасомі


Оповідка сьома

Березень 


1

Маленький чоловік у сірому діагоналевому пальтечку, в капелюсі з невеличкими, хвацько вигнутими крисами - був це молодший син Клари, на прізвисько Жасминова Пані - обережно ступав через жовтуваті калюжі, які густо цвіли на ґрунтовій дорозі завулку; вся вона була начебто вкрита більшими та меншими очима, які сумирно вдивлялись у насумрене небо, - колотилися там сіро-рудуваті хмари. Сніг ще лежав на узбіччях дороги, в затінених місцях і під горою; чоловік ішов, роззираючись - давно уже тут не був. Мав невеликі круглі очка, трохи задовгий ніс і повні добродушні губи, які завмерли в півусмішці. Дивна й безмежна тиша, відчуття порожнечі, запах розмоченої землі - все це впливало на чоловічка, і йшов він повільно, вибираючи, де поставити ногу, бо ще коли спустився сюди від мосту та асфальту, відразу вскочив у калюжу: в черевиках йому тепер було вогко й неприємно. Сонно світилися шибки хат, кошлате небо громадилося кострубатими кучмами, сірі латки снігу попереду ледь-ледь синіли: там далі росли дерева, голі й мокрі під цю пору, крізь них проглядалися прирічкові горби. Чоловік витяг руки з кишень, в одній опинилася пачка сигарет, а в другій - коробка сірників. Неквапливо взяв сигарету й зупинився, щоб припалити. Пахнув з насолодою димом, і раптом здригнувся: на вході у п’ятий номер стояв грубий чолов’яга в куфайці, в засаленому картузі і з червоним, буряковим лицем, - добре його знав, був це Ромка, зять Войцехівських.

- Може, й мене пригостиш? - сказав він, підморгуючи. - Здоров!

Між маленьким чоловіком та здоровилом лежала величезна калюжа, і чоловічок нерішуче зупинився, обдумуючи, як би ту калюжу обійти. Але здоровило вже ступнув велетенськими гумовими чобітьми у воду й побрів до нього. Простягнув червону пальчасту руку і витяг не одну, а три сигарети.

- Бог тройцю любить, - сказав хрипко. - Спасибочки!

Чоловічок чемно, трохи запобігливо всміхнувся і порвався йти.

- Чекай! - хрипко сказав черевань. - А прикурити?

Дав сірники, а коли забирав, зустрівся із заплилими в мішках холодними сірими очима.

- Давно тебе щось не було, - сказав здоровило й пихнув димом.

- Хе-хе! - засміявся чоловічок і таки рушив, безцеремонно покинувши в калюжі здорованя, який так щиро затягнувся, що аж хмару диму створив над собою.

Тоді чоловічок відчув, що пальто в нього на плечах набрякло, а неприємна вільга пролазить до тіла. Він мерзлякувато повів плечима й пішов, розсіюючи носками брудносірі краплі. Здавалося, Ромка все ще стоїть у калюжі, важко дивлячись йому вслід; може, це від того морозило йому спину, начебто приліпилося там дві крижинки. На порожню дорогу з бічного завулка вистрибнув на трьох ногах пес, зупинився й зирнув на маленького чоловіка. Тоді неквапно застрибав по дорозі, задня лапа в нього безживно звисала, і чоловічок притишив ходу, щоб не лякати даремно хвору тваринку.

Пес вряди-годи озирався, а переконавшись, що людина йде на пристойній віддалі, монотонно й спокійно дрибуляв.

Чоловічок зупинився біля розхитаної хвіртки, яка вгрузла в калюжу, доріжка до хати була світло-брунатна від брикетного попелу, яким посипали її взимку. Попіл розмоклий і в ньому пропечатувалося кілька слідів: гумові чоботи й жіночі закаблучки. Чоловічок кинув оком на город бадилля, шматки іржавої бляхи, іржава, викинута духовка. Кілька карачкуватих яблунь сиділо на снігових, нерозталих острівцях. Біля порогу стояла колодка, на якій рубали дрова, а земля довкола так густо засипана дрібними трісочками й тирсою, що аж жовтіла. З даху стікав сірий струмочок, розбиваючись об воду в круглій іржавій балії.

2

Він їв за круглим, застеленим цератою столом, біля нього сиділа мата, та сама Клара, Жасминова Пані, повнолиця й повнощока, й оповідала щось неприємне про сина й невістку; її круглі, глибоко посаджені очі при цьому гостро поблискували, а він слухав ту розповідь п’яте через десяте; очі його спочивали на вікні, біля якого ріс величезний кактус: здається, цей кактус збирався розквітати, бо вибив із себе кілька пуп’янків. Кактус стояв на тлі вікна, як розп’яття, - у дивний спосіб накладався на чорного хреста віконної рами.

- Уяви собі, - казала мати, - ми з батьком захворіли на грип; вони, правда, приходили - вона частіше, а він рідше, я нічого не кажу; він води принесе, а вона щось із харчів підкине. Але лікарка виписала нам ліки; я й кажу, піди, сину, в аптеку. Знаєш, як він любить зробити якусь послугу - пішов і досі купує ті ліки. А це увалюється, десь добре-таки смикнув, несе від нього, як з бочки, каже: ліки вам приніс. Ну, я й кажу нащо нам ті ліки, коли ми вже видужали, а він: дуже вже хотіла тих ліків. Це я дуже хотіла ліків! Ми, правда, обійшлися, бо сульфадимезин був у нас вдома, але як тобі це подобається? Вона теж добра пташка молоко й хліб приносила, але щоб якогось супа скрутити, то я з температурою в тридцять дев’ять вставала й варила. Він, правда, приносив дрова, але не могла я й на двір, вибачай, вийти - мороз двадцять градусів. Батько теж з високою температурою, а той увалився п’яний, сидить і курить. Я кажу може б, ти не курив у хаті, тоді він як бухне дверима! Потім, правда, знову прийшов: дрова приніс - як гримне тими дровима! Я кажу: коли тобі так важко нам ті дрова внести, то й не носи. І знаєш, що він сказав?

Маленький чоловік перестав їсти. Відклав виделку й дивився мертвим поглядом у вікно. Було воно сіре й непрозоре, а може, то сіро й непрозоро ставало йому на душі. Щось упливало в груди, як негода; а цей розквашений, мокрий місяць - як посипана ще з зими, а тепер болотиста, жовта від попелу стежка од хвіртки до сіней.

- Каже: ти як була егоїсткою все життя, так нею й залишилася! - мати раптом заплакала, струшуючись усім тілом, хоч сліз на очах не було. - Я тоді показала йому на двері: не ходив до нас раніше, не ходи й тепер. Подумаєш, води приніс і дров урубав. То він устав і пішов…

Маленький чоловік роздивлявся по хаті: шафа зразка п’ятдесятих років, того ж стилю стільці й канапа і якось дивно й недоладно чорніло серед усього того фортепіано.

- Зап’єш молоком чи ряжанкою? - спитала мати.

- Ряжанкою, - відповів він і, поки мати ходила за нею в сіни, підступив до фортепіано, відкинув покришку й легенько програв гаму. Фортепіано було розладнане, принаймні треба було підтягти його на півтону.

- Так давно у нас ніхто не грав, - сказала мати, вносячи ряжанку.

- Розладнане, - сказав, опускаючи покришку, маленький чоловік, - але я захопив із собою ключа й камертон.

- Крім тебе, в нас нікому грати, - навіщось сказала мати. - То я й кажу; забирайся, щоб очі мої тебе не бачили! Тоді він - у двері, а вона - за ним. Відтоді й порогу нашою не переступають. Не знаю, хто з нас егоїст; я ціле життя тремтіла над ним, як над болячкою, - такий же він був хворобливий, сам знаєш, то оце дожилася… За моє жито…

Рипнули двері і в кімнату, накульгуючи, зайшов батько. Так само малий, як і син, з інтелігентною борідкою і з чорними молодими очима На вулиці його звали Жасминовим Паном.

- Не треба мені ні їхньої помочі, ні їхньої води і дров. Я так їм і сказала. І ту десятку, яку вони нам дають, я теж відмовилася брати. Людям сказати: рідний син, а гірше чужого. Обійдуся без його допомоги, і не хочу, щоб він мене ображав!..

- Довго тебе не було, - сказав батько. - Чекали ще минулого місяця. Така зараз погода бридка!..

Маленький чоловік пив ряжанку. Дрібними ковточками, залишаючи над горішньою губою блідаві вусики.

- Каже: ти як була егоїсткою все життя, так нею і залишилася, - сказала вдруге мати, але цього разу не плакала. Я тоді показала йому на двері й кажу: досить з мене! Подумаєш, води приніс і дров нарубав.

- Я зараз дрова рубаю сам, - сказав батько. - Але тоді в мене був грип. Гадаєш, така погода довго протриває?..

- Це ти мав би сказати, - мовив маленький чоловік. - Не покинув писати щоденника погоди?

- Пишу, - широко всміхнувся батько, здається, він і заговорив про погоду, щоб перевести на це мову. - До речі, я недавно почув від одного, що коли перший день березня ясний, то рік - урожайний, а який буде день шостий, сьомий і до дванадцятого, така буде погода в ті самі дні в решті місяців. По-моєму, той прогнозист пересолив…

- Я й кажу, - уперто втрутилася мати, - забирайся, щоб мої очі тебе не бачили! Як тобі це подобається?

- З того часу порогу нашого не переступають, - підтримав дружину батько. Зітхнув і понурився.

- Не знаю, хто з нас егоїст, - підхопила мати. - Я ціле життя тремтіла над ним, як над болячкою…

- За моє жито мене й бито, - сказав батько. - Мати все здоров’я вам віддала.

- Не треба мені ані їхньої помочі, ані дров!

- Той самий чоловік сказав мені й інше, - сказав батько, косячи оком у бік своєї розгніваної половини. - Коли чотирнадцятий день ясний, то й рік буде добрий, а коли негода, то рік буде вітряний…

- Сьогодні воно і є, чотирнадцяте число, - сказав маленький чоловік, виймаючи з течки ключа для настройки й камертон.

- А що я кажу! - мовив батько і по-змовницькому підморгнув синові.

3

Зняв з фортепіано поперечну дошку, оголивши струни з повстяними молоточками. Підкручував ґвинти, натискаючи водночас на клавішу і звіряючи звук з камертоном. Мати стояла поруч і ще раз переказувала, що тут у них відбулося. Батько позіхнув, прикривши рота долонею, і покульгав у свою кімнату: там він сяде біля вікна й дивитиметься в насумрену даль, а потім запише у своєму щоденнику, що день чотирнадцятого березня - негожий і що треба обов’язково перевірити, чи правду сказав йому той чоловік, котрий провіщав вітряну погоду. Батько був пенсіонер і, здається, забув, чим він займався до пенсії, зараз він - синоптик. Може, тому в нього в кімнаті росте якийсь особливий вазон з великим круглоовальним, вигадливо прорізаним листям. Ця рослина, як каже батько, приблукала сюди з Гватемали, там це листя шириною до метра. Воно має повітряне коріння, яким чіпляється до стовбурів дерев і росте, накручуючись на ті дерева, а коли нікуди підійматися, спадає до землі. Зараз на кінцях листків вазона тремтять водяні краплі, вони крапають на підвіконня. Перед дощем рослина починає плакати, наче смутиться й сама, - батько любить цей вазон ніжно й віддано, а коли говорить про нього, голос його тремтить од зворушення. Можливо, й зараз вазон беззвучно плаче, батько дивиться на нього й починає тихо йому співчувати. Маленький чоловічок тимчасом підтягував на півтону звучання кожної струни, і коли вона гучала чисто й правильно, на його обличчі з’являлася та ж таки усмішка, яка з’являється в його батька, коли той переконується, що його прогнозування збулося. Мати присіла від сина поодаль і все ще говорила. Це заважало йому, адже мати вряди-годи перепитувала, чи слухає він її і чи не заважає вона йому своїми балачками. Він не відповідав, і це, здається, задовольняло її - так у них повелося віддавна. Отож вона знову детально оповіла ту ж таки історію і схлипнула, і з очей цього разу таки покотилися сльози зовсім так само, як течуть із листя того гватемальського монстра. Маленький чоловічок перестав наладнувати фортепіано і прокрутився на ґвинтовому ослінці.

- Не переймайся, - сказав він. - Чого не буває; погиркалися трохи, але скоро й помиритеся.

- Ну, ні! - обурено підхопилася зі стільця мати. - Я йому цього не прощу. Ти тільки подумай: назвати рідну матір егоїсткою! Та як у нього язик повернувся!

- Сама ж кажеш: випив був.

- А як випив, то не треба стежити, що кажеш? Треба дозволяти собі таке хамство?

Маленький чоловік гмикнув, видимо з нею погоджуючись, і знову крутнувся на стільці. Зарипів ґвинт, але цього разу він перестарався: звук вийшов зависокий. Тоді спустив струну, а коли в кімнаті з’явилося щось чисте й осяйне, задоволено прихитнув головою. Ще раз натис на клавішу: звук був божественний - він перебіг пальцями по тих клавішах, які вже були наладновані. Струни зарокотіли дружно й гармонійно, і маленький чоловік подумав, що приїхав сюди оновитися й наладнатись, як і цей інструмент. Хотів підняти на півтону весь свій настрій - щось там у нього, де тепер жив, було негаразд. Подумав, що ні батько, ні мати не спитали, як йому живеться; та й коли б спитали, не оповів би їм нічого. Вони обоє зраділи, що знайшли собі співрозмовника, а в нього душа плаче і стогне! Прагнув патріархальної тиші рідного дому, бо в тілі з’явилася неприємна втома, якої чомусь не міг перебороти. На щось сподівався, їдучи сюди, щось хотів собі повернути. «Але ні, - подумав, лагодячи запалу клавішу, - це так просто не відбувається. Та й кому є діло до моїх клопотів та гризот?»

Мати начебто відчула його напругу, бо перестала, почату вчетверте, переоповідати ту ж таки історію: вона згадувала. Але згадувала тільки про те, які невдячні були щодо неї старший син та його жінка. От, наприклад: у них вітер зірвав бляху на даху, батькові з його ногою на дах вилізти нелегко, а Стах тільки вислухав їхню скаргу і по всьому.

- Але я ж полагодив вам дах, - сказав стурбовано маленький чоловік. - Чи це було іншого разу?

- Я про те саме, - сказала мати. - Але це ти полагодив, а не він. Не відпали б і у нього руки. До речі, він і до тебе недобре ставиться. Знаєш, що він сказав, коли я попросила купити ліки? Зараз, мовляв, не кріпосне право, а коли мені так уже треба прислужників, то щоб ти приїхав і сидів біля мене. Він сказав, що ти все одно нічого не робиш.

- У кожного своя робота! - покірливо відказав маленький чоловік.

- А він сказав, що твоє бренькання - не робота! Що ти, мовляв, бавишся, а не працюєш.

- У кожного своя робота! - вже твердіше сказав маленький чоловік, підтягаючи чергову струну.

- Він сказав, що ти і такі, як ти - дармоїди, - гостро і з якимсь упоєнням вимовила, мати.

- У світі все відносно, - тихо проказав маленький чоловік і тужно зирнув на кактуса, що все ще розпинався на хресті рами. - Один думає так, а другий інакше, одному те, а другому - інше! Шевцю - шевство, а кравцю - кравецтво!

- Я йому сказала те саме… Але він тоді п’яний був. А п’яний - це все одно, що дурний. Не думала я, що з нього вийде таке казна-що…

- Живе, як більшість людей, - мирно проказав маленький чоловік.

- Коли б він жив, як більшість людей, - сказала категорично мати, - то рідних своїх не ображав би!..



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка