Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка16/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   42

6

Було в той місяць тихо й тепло, сонце ще не палило гаряче, а тільки гріло. Від того барви ставали ніжні й тендітні, і все улагоджувалося, прагнучи погідно поєднатись. Відчував те, дивлячись у вікно, бо в грудях у Льоньки застигло щось сіре й завосковіле, щось у ньому таки вмерло й зламалося, нещодавно дороге й любе - віддалилося так, що не міг того повернути. Шукав зачіпки, аби не стовбичити біля закуреного вікна, тож погляд його впав на паркана, яким огороджувалося Бронине обійстя - було там кілька щербин, а кілька дощок увіч прогнило. Це, зрештою, збудило його й вивело із заціпеніння. Вийшов із комірчини, рипнувши дверима, і цей рип голосно розлунився порожнім домом - Броні, як повелося останнім часом, вдома не було. Вдихнув п’янкого і запашного повітря й побачив, що дерево, яке росло біля сараю, гарне, що воно щедро залите цвітом, а довкола басовито гудуть бджоли. Обійшов паркана й виламав дошки, що їх треба було замінити. Відтак вперше за довгий час відчув отой робочий ритм, який захоплював його і з якого вже не міг вийти, поки діла не завершував. І як завжди, коли починав працювати з деревом, тепла злагода повила його - забув раптом свою уразу і про те, що тепер у нього замість крові холодна вода. Запрацював пилкою та сокирою, і щерби в паркані одна за одною почали зникати, засвітившись свіжим деревом, ніби вставні зуби. Бив молотком, і цвяхи покірно входили в дошки, завзято пиляв, і з-під пилки віялами розсипалася тирса. Оті звуки пилки та стукіт молотка донеслися до будинку, в якім сиділи на той час Броня з Людкою, і вони раптом обірвали мову, і шиї їхні стали довгі, а очі насторожено-уважні, як у курок, котрі відчули небезпеку.

- Шо воно таке? - спитала Людка. - Чи не Льонька це твій?

- По-моєму, да, - мовила Броня, і серце в неї стрепенулося щасливо. - Бач, - підморгнула приятельці. - Помогло! Стояв би той паркан ще кілька років нечинений.

- А чом думаєш, що він паркана чинить? - спитала Людка, бо з хати того не могли бачити.

- А, - легковажно сказала Броня. - Це коли на нього находить, то роботу собі шука. Шоб, каже, розігрілася кров.

Людка засміялась, і уявила собі увігнану в дірку Льоньчину постать, що вигнулася, наче значок параграфа.

Броня ж відчула, що цього моменту пропускати не варто, тому покинула подругу й пішла вниз крутим спуском, бо побіч зі зловтіхою мала вже сподіванку, що чоловік перестане дутися, адже вона давно вже відійшла та й прати не треба було, хіба сердило те, що сердиться він. Водночас жила в ній і неясна тривога, бо ще ніколи, відколи живуть разом, не тяглася сварка так довго. Може, через це вона зупинилася біля чоловіка, який сидів задом на п’ятах і щосили гатив у дошку молотком, сподіваючись, що той до неї заговорить. Але Льонька й оком не повів у її бік, а порався біля дошки, ніби та була щось живіше від жінки. Це розсердило Броню, всміхнулася криво й рушила додому - кортіло перевірити, чи торкнувся приготованої їжі. Але їжа стояла неторкнута, і сіре з чорним знову наповнило їй груди - пожаліла, що завчасно покинула приятельку, адже все у хаті було неживе. Потулялася туди і сюди й відчинила шафу, щоб передивитися одежу. Але одежі не стала переглядати - нецікаво. Підійшла до вікна й побачила чоловіка, який поклав дошку на ослінця, припер її коліном і завзято пиляв - тирса струменями вилітала з обох боків. Тоді її ще більше заїло, а коли це траплялося, в шлунку завжди з’являлися голодові спазми. Пішла на кухню й не розігріваючи, почала глитати з каструльки вермішелю, заїдаючи холодною котлетою, ковтала, а на кожен удар молотка за вікном якось чудно здригалася, власне ковтала саме в той мент, коли вдаряв молоток. Зрештою, їжа стала їй поперек горла, запила доброю квартою компоту, відтак вийшла та й подалася, вже не зупиняючись біля чоловіка, в той бік, де жила друга її приятелька, «культурна» Нора, аби повернутися, коли буде зовсім темно. За спиною знову ярісно загупав молоток, і вона мимохіть озирнулася, щоб пересвідчитись: чи дивиться їй услід. Але був зайнятий ділом принаймні й справді вигнувся ніби значок параграфа, тож тонка навкісна всмішка перекраяла Бронине обличчя й учинила з неї на мент почварку.

У цей час вийшов на прогулянку Олексій. Ішов так повільно, як це можна, руки мав закладені за спину, а в роті мирно тліла цигарка. Очі загусли, як і вечір, що десь так само, як він, вийшов з дому і поволі впливав в околицю. Вогником цигарки того вечора було сонце, що хилилося до овиду, й отак поволеньки вони ішли, Олексій та вечір, а що десь унизу гупало молотком, то одна Олексієва брова здивовано задерлась і вигнулася. Скерував свою надто повільну ходу туди, де гупало, і поки дійшов до Льоньки, сонце торкнулося небокраю. Відтак викурилася й цигарка, у нього й у вечора. Олексій виплюнув недокурка під ноги, той мав пожевріти на землі, як ще пожевріє трохи на окоємі сонце.

- Чудак ти чоловік, - сказав не без самоповаги Олексій. - Укалував цілий день, чи ж тобі мало?

- Тра паркана полагодить, - покірливо сказав Льонька.

- Ти подаєш поганий примєр, - сказав Олексій. - Галька мені тим парканом голову вигризла, а я не хачу. Я після роботи й за холодну воду не хачу братися. Чекай, кажу, на одпуск.

- Ну, то в тебе так, а в мене інак.

- Тепер вона мені тобою очі вибиватиме, - сказав Олексій. Через це кажу: подаєш поганий примєр. Ходім лучче партійку шибонем. Їй-бо, вріжу мата!

Льонька в цей час забивав цвяха, лупив щосили молотком, аж луна розходилася на цілу околицю, аж зупинялася, кудись пильно біжучи, якась загадкова особа в спідниці, і шия її ставала, ніби в курки, а рот приспускав нижню щелепу. Олексій ніби розминався: стояв і рухав ногами в колінах.

- Мені Борис-електрик одну комбінаційку показав, - сказав він. - Віриш, за три мінути мене роздумбасив.

- Хочеш і мене роздумбасить? - мирно спитав Льонька, приміряючи іншу дошку.

- Канєшно! Хоч, закладемся: роздумбасю, ставиш пляшку.

- Одну мені вже поставив…

Приятель не відповів, тільки глянув туди, де лежав його незагашений недопалок, той уже не курів; зирнув і туди, де заходило сонце, але сонця вже не було. І він знову втикнув між губи цигарку, припалив, випухкнув димом, а тоді збив її набік, щоб не заважала говорити.

- Брось це грязне дєло, Льонь! На кой чорт воно тобі нужно? Лучче з мене бери примєр. Бабам ніззя позволять сідати собі на голову.

- Паркана тра полагодить! - сказав Льонька твердіше, і його молоток знову почав бити лунко і завзято.

- Ти красоту природи нарушаєш, - сказав Олексій. - Тихо так, а ти молотком думбасиш!.. Пішли лучче заб’єм партійку!..

Але Льонька не відповів. Тоді його приятель зирнув у той бік, де біля кількох дерев з не меншим завзяттям розбивали тишу доміношники. Не хотілося туди йти, але тут застоявся, отож і рушив якомога повільніше й на обличчя його ліг такий вираз, який має вечір, спускаючись на землю.



7

Загнав останнього цвяха, ледве розрізняючи, куди б’є, а тоді втомлено звівся і обдивився роботу. В густому сутінку світліли вставлені дошки справді-таки як фікси в зубах, і від того в грудях трохи потеліло. Вступив у хвіртку і довго вмивався, брязкаючи носиком умивальника. Відтак зайшов до темної хати, вступив до кухні й налапав шматка хліба й цибулину. Рушив у комірчину, сів у темені і їв, повільно пережовуючи, ніби важко йому молотити щелепами. З вікна від недалекого ліхтаря падав на його обличчя відсвіт, і воно ніби синьою машкарою покрилося, закам’яніле й постаріле. Натужно ходили жовна, вряди-годи горло здригалося - ковтав. Очі зробилися чорні й бездонні - дивились у горішню шибу, легко просвічену кволим відблиском. Сидів так, доки не доїв усього, відтак зітхнув і почав повільно роздягатися. Стягував одежу, як щось прилипле, підліз під благеньку ковдру, яку Броня викинула з хати йому в підстілку, і став малим непорушним згортком.

Броня ж давно могла покинути приятельку, тим більше, що розповіді «культурної» Нори були чудні й трохи її лякали, говорила вона про інопланетян і всіляку іншу дурницю, але доки стукав молоток, трималася. Зі свого боку кидалась у нову і нову балачку, розповідаючи й таке, що звичайно не розказують, на що «культурна» Нора на мент забувала про своїх інопланетян, здивовано привідкривала рота, а очі її починали кресати іскорками, тим більше, що власні сімейні таємниці виповіла скромніше; зрештою, і не до них їй було. Бронину ж інформацію приймала залюбки, принаймні побіжить із нею до інших приятельок (не сьогодні, завтра, може, й сьогодні), рознісши її, як собака на хвості бур’янове насіння, а може, прошепоче після певних справ перед сном своєму чоловікові, був він агрономом, а прізвище мав Козак, який ось-ось повернеться від дощатого столу біля кількох дерев від доміно. Завжди після того, як вправлявся з жінкою, його нестримно тягло до сну, отож спустошений і втомлений, байдуже слухатиме жінку, видаючи вряди-годи солодкі позіхи, а може, й засне під її вуркіт, бо що йому всі ці бабські теревені, хоча й сакраментальні? Норі ж, коли він захропе, дуже захочеться вилізти з-під ковдри, прокрастися на кухню, взяти найбільшого кухонного ножа й перерізати йому горлянку, отож, щоб того не сталося, вона заб’є пальцями вуха й помолиться великому Небові з вічними його таємницями, що напевне її заспокоїть, принаймні досі ще Козакові горлянки не перерізала.

Броня вийшла від «культурної» Нори зовсім потемки, тобто тоді, коли навісний молоток змовк і на околиці розлягалося зі звуків тільки лунке ляскання доміно. Була повна розкаяння за свою нестриманість перед Норою, бо та напевне тих таємниць на язиці не втримає - слизька-бо площинка той її язичок. Через це майже вибачила Льоньці його осердя і подумки згодилася піти на примирення перша. Для цього треба було, щоб горіло вікно в Льоньчиній комірчині, і вона аж перечепилася кілька разів, поспішаючи завернути за рога, звідкіля те вікно було видно. Але тут їй треба було проходити повз Тосьчину хату, і не так побачила, як відчула, що в цьому місці на неї чекає небезпека. Так воно й сталося, бо з тьми випливло раптом щось барилькувате, низьке, клишоноге, ніби й з хвостом, щось із очима, що засвітились, як котячі, і з того згустка тьми раптом виповз, як змійка, шипучий голос:

- Це вже й ти побила горшки з Льонькою? Поздравляю!

- А тобі шо? - зойкнула Броня.

- А мені те, шо я рада, - голос Тоськи з шиплячого став тоненько-веселенький. - Я рада, бо так вам і тра: і йому, клятому, і тобі, шоб вам обом добра не було!

І в повітрі почало полоскатися розбите скло - Тоська сміялася.

Броня кинулася в темряву, як коняка, несподівано огріта батогом, вкрившись холодним потом, тим більше, що хати її не було. Всі інші світилися жовтими прямокутниками, тільки її була чорна як ніч. Це, а може, й ота нещаслива зустріч у темряві, сколихнуло в ній нову хвилю, а може, й викликало недовідомий жах, і це не осердя в ній заговорило, навіть не каяття, було то відчуття небезпеки, як і тоді, коли виповзла з темряви та гадюка. Тому упокорилася, пішла повільніше і раптом помітила, що їй з очей витікають сльози. В цей час затьохкав соловейко, спазматично, натхненно й гаряче. Стрекотів, хлипав і розливав золото, задихався й знову напивався і ночі, й любовної туги, і пристрасті, й занепокоєння, що його хтось вельми потрібний та й не почує. Броня ледве не побігла до хати, захотілося їй упасти на чиїсь широкі й міцні груди, дозволити собі стати кволою та безпорадною, прийняти ласку й прощення, адже й справді була безпорадна під цю хвилю - вже не могла бути сама. Не могла втримувати ані затятості, ані осердя - тієї каламуті, котра її й мучити почина. І хоча Тоська давно розчинилася в тьмі, бо й була клаптем тієї тьми, в її вухах і досі звучав її сміх - розтовчене скло, а це ще більше її зневолювало і змучувало. Бігла й наче хльосталася золотими вихрипами, що їх виливав у вечір невгамовний співун. Ті удари солодко їй боліли, але то був солодкий біль, хотіла його. Хотіла, щоб поруч існував хтось сильний, від котрого перенесла б і такий біль, хотіла навіть, хай би той Льонька замість дутися й мовчати витяг зі штанів паска й вихльостав її - це легше було б витримати, ніж оцю затягнену напругу. Вуста їй розпеклися й гаряче дихали, а лице зовсім змокріло від сліз - пальці ж аж хруптіли од розпачу. Але біля хвіртки спинилась - рідний дім війнув на неї остуджуючою хвилею. Був німий, порожній та безгомінний - важка чорна брила криги лежала перед нею. Можливо, через те солов’їний спів вибляк і віддалився - щось не раз чуте, сухе й банальне, очі висохли, як джерела в пустелі. Не потребувала витирати лиця, було вже обвітрене - поволеньки поверталося до неї те колишнє, сірий каламут, якого була наповнена Поверталася нехіть і тиха зневага до того, хто не зумів стати таким, якого прагла бачити побіч; не існувало грудей, до яких могла б припасти й біля яких відчулася б кволою й безпорадною. Не відчує і солодкого болю, ані захвату, чи ж воно в житті є? Є тільки крижаний дім і загнаний у кромішню тьму, замкнутий на всі замки плюгавий чоловічок, якого тільки й можна, що взяти, мов дитину, за руку і вивести з тієї пітьми й повести за собою. Можна відхльостати його й принизити, і від того нічого не зміниться, бо коли мати дитину відлупцює, чи ж сердиться та на неї?

Наближалася до власних дверей уже не кваплячись, і поки це тривало, старшала й старішала. Втомлювалась і впокорювалася ще раз, і ще раз змирилася: хай буде, як є. Хай візьме його за руку, виведе із тьми, заведе в яскраво освітлену кімнату, бо вже несила терпіти того крижаного спокою. Відчинила двері і стала, поважна й розсудлива. Світло, яке спалахнуло в коридорці, вихопило з темряви її обличчя, вологе від недавніх сліз, але й набурмосене. Повне рішучості й бажання прощати, але ще не до кінця просвітлене. Може, тому щось зупинило її піти відразу до нього й вивести із тієї брудної комірчини. Подалася спершу на кухню, щоб перевірити, чи не зачеплено зварену їжу. Їжа стояла, як була, відтак у ній знову з’явились у шлунку голодні спазми. Знову припала до каструлі, не розігріваючи, і почала молотити вермішелю, заїдаючи одубілою котлетою. Їла й не відчувала смаку, а тільки спрагле посмоктування в животі, тільки оті спазми, які мусила якось загасити. Щось стримувало йти до чоловіка, але й поривало - його затятість дивувала і вражала, а ще більше ображала Тоді знову заколотилося в повітрі невидимо розтовчене скло - увіч причувся Тосьчин сміх. Оце і примусило її таки поступитися. Не доїла ні вермішелі, ні котлети, покинула все і завмерла, вслухаючись у неозору порожнечу дому. Ніщо не порушувало тиші, навіть співу соловейка не чула. Не чула жодного шереху, жодного відлуння, не рипала мебля, навіть миші не шаруділи, ані кіт. Зітхнула тяжко й рішуче пішла до комірчини. Має конче зайти до нього, присісти на отоманку й обійняти. Тоді він заплаче. Неодмінно заплаче, а коли це станеться, знову запанує у їхньому домі спокій та лад. Все стане як і раніше, а вона чинитиме як знає.

Смикнула двері, але ті були зачинені. Тоді легенько постукала, не відгукнувся ніхто. Тоді постукала сильніше й тихо покликала, просячи відчинити. Глуха тиша була їй у відповідь. Тоді заплакала, забила в двері кулаками й загорлала на нього. Знову у відповідь - глуха тиша, а в неї і руки опустились. Різко повернулася й пішла до себе.

8

Наступного дня приніс із заводу півмішка цементу, сходив до річки за піском і розколотив розчина. Звалив віддутий тиньк на зовнішній стіні й почав затиньковувати наново. Броня вже до приятельок не йшла, а вряди-годи вискакувала на ґанка й дивилася, що він робить. Льонька ж був як заведена машина, рухи мав як механічні: працював повільно, але ретельно і в ритмі. При цьому залишався холодний і неприступний. Згори знову спустився до нього Олексій, постояв у дворі із закладеними за спину руками, стежачи за Льоньчиною роботою мертвими, риб’ячими очима.

- У мене завтра відгул, - сказав, збиваючи в кутка рота цигарку. - От би й ти взяв.

- Може, й візьму, - спокійно обізвався Льонька, кидаючи розчин на стіну.

- Шоб знову укалувать? - не витримав байдужного тону Олексій. - Нє, шо ти собі думаєш, Льонь?

- Чого ж, зможемо і в шахи зіграть, - мирно мовив Льонька.

Броня вискочила на ґанка і спитала в Олексія за жінку. Голос її був солодкий і лагідний: говорила про Гальчину вагітність.

- Да, в неї всьо в порядкі, - сказав Олексій. - Колі буде все харашо, хочу, щоб вдома годиків два посиділа.

- Канєшно, - підхопила Броня. - Поки стане на ноги, стільки того клопоту.

- Я так і сказав, - повільно мовив Олексій, жуючи цигарку. - Шо я їй - враг?

- Ясно - не враг, - повіла Броня не так для Олексія, як для Льоньки. - Чоловік і жона, як одна стіна.

- Я цю поговорку наче знаю, - захихотів Олексій. - Чоловік і жона - одна сатана!

Покосувала у Льоньчин бік, але той був холодний, мов неживий.

- Ти як скажеш! - кинула Олексію, зовсім не обурившись. Війнула спідницею і сховалась у сінях.

- Тада договорились, - сказав Олексій, пихнувши димом. - Ій-бо, вріжу мата, аж руки чешуться. Борис-електрик таку комбінаційку показав, в два щота мене роздумбасив…

Льонька затирав стіну. Темно-сіра пляма значилася на білому полі, наче почварний павук.

- Галька й мені казала стіну закидать, - мовив приятель, змружуючи ліве око, на яке наплив дим. - Он, каже, завтра відгул, закидай. Знайшла дурного!

Він раптом захихотів, озирнувся й прошепотів:

- Слиш, поставлю ту бутилку, шо програв. А коли виграю, поставиш і ти, договорились?

- Чо ж, поставлю, - сказав Льонька і звівся, оглядаючи роботу. Тоді підтяг тазика до облупленого рогу і почав збивати розтрісканий тиньк.

- Ти такий зануда! - протяг Олексій. - Отак посмотрю на тебе - ригать хочеться. Будеш вкалувать і сьодня до ночі?

- Треба, - переконано сказав Льонька.

Олексій повернув голову, де стояв дощатий стіл і де поприлипали до лавок доміношники - за мить його й не стало, тільки залишивсь у повітрі сивий смердючий клубінь тютюнового диму.

Тоді знову з’явилася на порозі Броня.

- Довго будеш дуться? - спитала мирно.

Не відповів, наче не чув. Кидав розчином на ріг і грязько заліплював стіну. Залишався холодний та байдужий, і відчула Броня, що ще не відійшов. Тому фукнула зневажливо й знову сховалась у сінях.

Працював спокійно, методично й начебто неохоче. Здавалося, жив десь не тут, а замість себе покинув заводну ляльку, яка тільки й знала, що одновимірні, монотонні рухи. Кидав розчином і загладжував кельмою, відтак полишав, щоб схопилося, переходив до закиданого раніше, затирав, тоді віднаходив нове місце для підмазки. Рухався отак уздовж стіни, пересуваючи тазика, наче магічне дійство справляючи, тобто обкидів дім, у якому прожив певний час, оцими потворними цементними образами жаб, і ті жаби охоплювали ту хату лапами й присмоктувалися до неї. Цим самим ніби писав на стінах загадкові письмена, шифр того всього, що хотів сказати володарці цього дому, але не знаходив до того сили; принаймні так подумала Броня, тягнучи від колонки відро води. По воду пішла спеціально, бо то була його робота - сподівалася, що зупинить, відбере відро, але й не озирнувся, хоча відром виразисто подзвонювала, і ніби сам прилип до тієї покритої жабами стіни - захоплений творець містичних образів. Віяло від нього таким відчуженням, що не зважувалась удруге озватися до нього. Коли ж кельма зі скреготом вишкрябала з тазика рештки розчину, звівся, розминаючи закляклі ноги й задоволено озирнув зроблене. Кралися сутінки, а в глибині вулички палали, наче набухши, розцвічені кулі дерев. Були прозоро-тремкі, наче рвались у небо і тільки кодоли стовбурів тримали їх біля землі. Броня засвітила в хаті. Таки нікуди не пішла, бо й не тягло. Затята Льончина мовчанка непокоїла все більше: не відала, як її перебити. Чекала, поки зайде до хати, принаймні захоче щось переїсти. Тоді можна буде спробувати ще раз до нього заговорити, а може, й обійняти.

Льонька ж тимчасом оглядав двора: паркана було полагоджено, розхитані петлі на хвіртці підбито, дірку на даху в сараї, через яку крапало, закладено, хату підлагоджено - білити не його була турбота, а ясінчина. Шукав очима неладу чи чогось недоробленого, але не побачив, та й темнаво вже. Від цементу шкіра рук сохла, і він пішов умитися. Вмивався довго й старанно, голосно кляпаючи носиком умивальника, аж той кляпіт почав дратувати Броню і на кожен звук підскакувала. Ніяк не могла дочекатися, поки зайде до хати. Але він увіч не поспішав. Сів на ґанку і спокійно перекурював, дивлячись мертвими очима туди, де буяло море травневого цвіту і де ридав соловей, гаряче признаючись своїй коханій у своїх несталих і тимчасових почуттях, але Льонька того солов’я не чув. Вогник цигарки спалахував через однакові інтервали, ніби передавав тому солов’ю потаємні сигнали, а що сутінок загус уже зовсім, освітлював на коротку мить закостеніле обличчя. Зрештою, цигарка припекла пальці, викинув її в помийне відро. Засипіла й видала з себе останній дим, як нечиста сила, котра щезає, і це стало для нього сигналом. Звівся, важко розгинаючись, махнув кілька разів руками для розминки, звільна взявся за ручку дверей, але затримався - заходити не хотілось. Однак переборов себе і зайшов.

- Бери там їж, - сказала із хати Броня.

Не почув, відчинив двері комірчини і вже ступнув через порога.

- Стривай, побалакати хочу, - сказала зовсім голосно Броня.

Але й це не дійшло до нього, бо таки переступив межу и зачинився. Глухо стукнула защібка, немов кинула поміж ним і нею стіну, яка впала хоч і безшумно, але важко й нерухомо стверділа. Тоді Броня кинулася до комірчини й затермосила дверми.

- Відчини, Льонь, ну, відчини, - благала вже з нотками ослабу, навіть відчаю. - Ну, досить уже дутися. Ну, нехай винувата я, тільки ж не треба так… Ну, нема в мене сили витримувати…

За дверима стояла глуха тиша, наче ломилася Броня в порожнє приміщення.

- Не муч мене! - ляско вигукнула. - Прошу тебе, не муч!

Але голос її, хоча й розлунився, але поза ту впалу стіну не проник. Навкруги було порожньо, і їй здалося, що в домі таки нікого нема. Що той заклятий мовчун не просто ввійшов у двері комірчини, а переступив порога тьми й розчинивсь у ній, як розчиняється й солов’їний спів, котрий один зараз тривожив тишу, бо невгамовний коханець-співака розривав собі груди натхненним співом, аж таким, що й сам починав вірити в його силу. І саме вслухаючись у той спів, збагнула раптом Броня: залишилася сама як палець і тій самоті не буде ані кінця, ні краю, відтак стала тиха й маленька. Руки опустилися, плечі згорбились, і вона рушила до своїх дверей, здригаючись од спазматичного плачу. І чим далі відходила, тим глибшу й болючішу неприязнь відчувала до того заклиненого заклятця.



9

Цілу ніч співали солов’ї, але ні він, ані вона не чули того співу. Броня спала погано, верзлося казна-що; прокинувшись серед ночі, і їй здалося: хтось ходить по домі. Напружилась у чеканні, але то був тільки шматок її обірваного сну. В хаті висіла непорушна тиша. Така тиша, якої ніколи не бувало, тож довго лежала, вслухаючись у неї, доки знову не загойдалась у червоно-рудястих хвилях. І снився їй дивний чоловік із головою у формі зрізаного конуса, тіло якого було сплетене з мотуззя, а замість пальців витиналося два гачки. І той чоловік ішов по натягнутому над землею дроті, який починався з нічого й ніде не кінчався, і від його поступів дріт той басовито бринів. Чоловік же йшов, наклавши на лице машкару, і машкара ота й була - Льоньчине обличчя, але не з теперішнього часу, а з недавнього, бо на вуста його було покладено трохи уїдливу, а трохи благу всмішку, чи й ідіотську, як вона називала. І він тримав в одному гачку валізу зі своїми речами, а в другій руці скриньку з інструментами. І зупинявся вряди-годи на тому дроті й пританцьовував, ніби мав бозна-яку велику радість. А вона Броня, сиділа на камені, на якому збираються кумасі, й чистила велику і ще живу рибу. І та риба тріпалась у руках, і сповзала, як гидь, із неї під її ножем луска, а з рота виливалася струмочками кров.

Цей сон урізавсь їй у тямку, наче мала забитого в голову цвяха, тож поїла похапцем і, не чекаючи Льоньки, як це в них повелося останнім часом, побігла на роботу. Дорогою їй стрілася Людка, і вона оповіла їй про дивного свого сна. І Людка стала раптом серйозна і сказала урочим голосом:

- Не на добро такі сни, Бронь, спомниш моє слово.

- Тіпун тобі на язик! - вибухла Броня.

- Не сердись, - так само урочо мовила Людка. - Могла б тобі шось приятне збрехать, але я, Бронь, така вродилася: коли вже кажу, то правду. Через це, Бронь, я така і втикацька, бо хочу правду знать. А правда, Бронь, це правда.

Ця розмова ще більше розтривожила Броню, на роботі відразу ж поринула у звичні клопоти, а що стояла до неї черга, то ніколи було ані думати, ані вгору глянути. Отак Броня й пропустила одного з найважливіших моментів свого життя.

Льонька того ранку вийшов із комірчини лишень тоді, коли жінка побігла на роботу. Як завжди, не звернув уваги на приготовану їжу, а взяв два яйці і підсмажив на олії. Відтак зварив міцної кави й поволеньки випив. Закурив на кухні, хоч ніколи досі тут не курив: у жіночому царстві, яким і була кухня, цього не дозволялося рішуче. Відчинив шафку і витяг вузлика, де ховалися гроші. Відлічив рівно стільки, скільки одержав ув останню получку, віднявши те, що, на його думку, пішло на його прохарчування в домі за цей час. Відтак озирнув кімнату було чисто й ошатно і нічого не треба було лагодити. Відтак узяв свою-таки валізу і склав до неї чоловічі речі. Зайшов у комірчину і склав інструменти до скриньки, а що туди не влазило, залишив. Вийшов у передпокій і зирнув на пальто, яке висіло серед іншої, жіночої, одежі. Але його не забирав, бо й нікуди - обидві руки зайняті. Вийшов на ґанка і зачинив двері, а ключа поклав в умовлене місце. На ґанку посидів - допалив останню сигарету і звичним рухом викинув недопалка в помийне відро. Подивився на довколишні хати й сади, що вже потроху почали осипати цвіт, але зорив на те байдужим оком. Відтак звівся, ще раз окинув поглядом двір: чи не лишилося чогось недоробленого, погляд його лагідно спочив на тому, де приклалися його руки, особливо на покритій жабами стіні. Хитнув на прощання хаті, бо прожив тут не один рік і знову не відчув нічого. Пішов угору, ще мав зайти до Олексія. Той нібито цього і чекав - стояв біля хвіртки.

- О, - сказав. - Чого ти з вєщами?

- Бо вже йду, - спокійно сказав Льонька.

Олексій обдивився його уважним позиром

- А ти добре подумав?

- І не один день, - сказав Льонька.

- Баби, вони такі, - сказав Олексій. - А мо, не тра аж так?

- Тра! - сказав тихо, але незворушно Льонька.

- Ну, діло твоє, - сказав Олексій. - То шо, шибонем партійку?

- Для цього до тебе й прийшов, - сказав Льонька. - На одну партію обіщав зайти.

Вступив у двір, а приятель, підморгнувши по-змовницькому, повів його у сарай. Відхилив дошку і витяг звідти пляшку «Червоного міцного».

- Це мій сховок, - сказав. - Тільки не продай мене!..

- А жінка на роботі? - спитав Льонька.

- А де ж їй, голубці, бути? - захихотів Олексій. - Їй і не сниться, що ми смикнемо. Виграю, ще одну купиш…

- А не виграєш?

- Це я не виграю? - звів брови приятель. - Мені Борис-електрик таку комбінаційку показав!..

Пішли до хати, де стояло блюдечко з нарізаним салом, лежало півхлібини і дві цибулини.

- Спершу вип’ємо, а тоді заграємо, - сказав Олексій.

- А може, на свіжу голову заграємо?

- У мене голова свіжіша, коли вип’ю, - захихотів приятель.

Здер станіоль, і червона рідина забулькала в склянки.

- Треба придумать таке! - сказав задоволено. - Бутилка якраз на два стакани. Будьмо!

Торкнулися склянками й перехилили. Олексій випив махом, а Льонька прикладався двічі. Тоді з’їли сало, цибулю й півбуханця.

- Ясна в тебе голова? - спитав іронічно Льонька.

- Як стьоклишко! - відказав приятель і витяг дошку із шахами.

Вони грали якраз п’ять хвилин.

- Стривай! - закричав невдоволено Олексій. - Я не так пішов! Можна, переходжу?

Але Льонька вже встав. На його обличчі цвіла ота трохи в’їдлива, але й блага усмішка.

- Нє, давай переходжу! - гаряче запропонував Олексій. - Накше партія незаконна буде.

- Як так незаконна? - здивувався Льонька.

- А так, шо не куплю другої пляшки!

- Ти вже на програш поставив, - байдуже відказав Льонька. - Ніколи мені!

- На поїзд не вспієш?

- Може, й на поїзд, - сказав Льонька. - Хто зна!

- Странний ти сьодня. Давай ще партійку й баста!

Але Льонька натягав на голову картуза, на вустах цвіла та ж таки усмішка, що Броня називала її ідіотською, тільки було в ній щось неживе. Приятель помітив того усміха й махнув рукою.

- Да, шось з тобою дєлаїця, - сказав, пильно позирнувши. - Не моє воно діло, а по-моєму, ти перегнув.

- Не знаю, - сказав Льонька й подивився поверх приятелевої голови. І очі його стали, так само, як усмішка, напівмертві.

- Куди ж підеш? - спитав співчутливо Олексій.

- Куди ноги понесуть, - спроквола відказав Льонька - Чи ж я знаю?

Стояли й дивилися пильно один на одного. Перший не витримав Олексій, махнув рукою, ще й пальцями приклацнув.

- По-моєму тобі дур зайшов у голову, - сказав Олексій. - А може, порода така заклята.

- Порода, - згодився Льонька - Такий і батько в мене був.

- Ну, тоді тебе з мєста не здвинуть, - зітхнув Олексій. - То шо, й не повернешся сюди нікада?

Льонька не відповів, але й усмішка, й очі, й все лице, що подобали зовсім на таку машкару, яка приснилася сьогодні Броні, були мертві й непроникно-спокійні.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка