Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка15/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   42

2

Було в той день тепло. Так якось м’яко, як буває в травні. Біля кількох дерев, де стояв грубо збитий із дощок стіл, сиділи доміношники й гатили кісточками. Самі дерева ясно зеленіли, здавалося, струмує з них чисте сяйво. Хати по обидва боки вулиці топились у білому молоці - цвіли вишні і розквітали яблуні. Готові були спалахнути й грушні - хвилі тонкого аромату висіли в повітрі, начебто хто напарфумував околицю. Все це помітив Льонька, хоч не був вельми чутливий на такі речі, просто бажав забути погляда, що його й досі відчував на спині, - Броня наче кинула ножем, і той ніж застряв поміж лопаток. Отак і йшов з ножем жінчиного погляду в спині, тож аби відволіктися й зирив на цвіт, і на дерева, і на хати, та й вдихав у себе парфуми, що ними оббризкує землю весна, - все якось чудно лягало йому на серце. На вустах завмерла усмішечка, і він навіть недочув, що варнякає приятель, а той признавався йому, що ту чортову шафку, власне дверці до неї, він вигадав, щоб виволікти його, Льоньку, з двору, бо ці баби, коли дати їм волю, і на голову сядуть. Отож Олексій відмінював весь час три слова; дверці, шафка і жінка, міняючи їх місцями, вряди-годи похихикуючи, бо як же йому не похвалитися перед сусідом за мудру вигадку.

- Я ці дверці спіціяльно спортив, - казав Олексій. - А жінка туди чось полізла і сказилася. Канєшно, сам міг би правити, це мені раз плюнуть, але думаю: тут два зайці можна вбить. І дверці зробить, і тобі пособить, тоді шось собразим.

- Я так і подумав, що бузиш, - сказав Льонька й поворушив лопатками, щоб звідтіля випав ножака жінчиного погляду. Але той був забитий по ручку, і Льонька вперше відчув малу острашку, адже не сказала йому Броня йти й лагодити дверці, знову подивився на сади, і на дерева, й на доміношників за дощатим столом - аж засумував трохи.

Мав підстави таке прочувати: Броня в дворі, біля пральної машини, не тільки закипала, вона вже кипіла, й диміла, й парувала, як те, що було в жерлі машини. Чорне й неприємне, важке й солоне, яке вже починало з неї висякати, після легкодушного Льоньчиного відходу збільшилося вдвоє чи втроє, залило її з голови до ніг; у жилах забушував замість крові вогонь, аж обличчя покрилося червоними плямами. Саме в той момент і глянула в спину чоловікові, адже покинув її, коли найбільше потребувала його присутності, кинула вогнем із вибухлих очей і їй самій здалося, що піджак на Льоньчиній спині задимів. Після того її рухи стали моторні й сердиті, губа прикусилася, сльози запеклися в очах, в душі щось перемнулося й затверділо. В такому стані й пробула весь час його відсутності, який став одноманітним, настирливим чеканням. Що буде далі не хотіла думати, але щось таки станеться, та ж бо мала якось звільнитися від незадоволення й урази, тобто від отієї киплячої у грудях смоли. Через це не бажала вже й сподіваного приходу кумась, бо тоді виговорилася б і не змогла б залишитися така нещадно тверда.

- Знаєш, - сказав винувато Льонька. - Я до тебе ненадовго. Я в неї зара в подсобниках, бо воно, сказать по-правді, помогти їй тра.

- А хіба кажу: надовго? - Олексій подивився на нього одним більшим, а другим меншим оком. - Вставимо ті дверці й шибонемо раз у шахи. А нє, то я Семенкжа гукну.

- Лучче гукни Семенкжа, - зітхнув Льонька. - Бо там буде гром і молнія!

- Ну це вже діствітільно, - хихикнув Олексій і повторив те, що й раніше варнякав: - Баби - то кодло таке. Я то дверці, може, й сам спортив, але коли б не та видрато-їсть побачила трохи зарано. Кажу: шо тобі, Галь, приспічіло з тими дверцями, давай лучче любов’ю займемся. Вставиш каже, дверці, тоді видно буде. Мені, конешно, раз плюнуть вставить; ті дверці, та я про тебе подумав. Бо ти, скать, наче на цепу біля тої Броньки був прив’язаний.

Вступили у хвіртку й побачили на ґанку гарну й повнотілу молодичку - трусила килимця. Від того подвір’я вкрилося туманом, і вони пройшли через той туман, спершу один, а тоді другий, чхнувши. Молодичка зблиснула зубами, відповідаючи на Льоньчине привітання, а приятель зашипів їй на вухо так тихо, що аж сусідка з того боку вулиці почула.

- Привів тобі, Галь, спеціаліста до тих дверець. Чось там собрази!

Галька кліпнула, тоді як Олексій широко всміхнувся і підморгнув Льоньці - вони переступили порога хати, на підлозі якої не було ані килимків, ані доріжок, світили тільки недавно пофарбовані дошки.

- У мене такий нелад, - сказала ніяково за спиною в Льоньки молодичка. - Саме прибираю, тож звиніть.

- Ще прибереш, - нетерпляче сказав Олексій. - Збігай-но, поки з дверцятами возитимемось.

Молодичка важко зітхнула - за мент її вже не було. Льонька приступив до дверець і став їх розглядати.

- Тут тільки гвинтика тра закрутить, - сказав здивовано і почув за спиною хихіт.

- А про шо тобі цілу дорогу торочу? - сказав приятель. - Це баби в цьому ні бальмеса не тямлять, я знарошна придумав. Не можу підчинить, кажу, і хоть здохни! Довше, Льонь, возяйся, довше. Я ж тебе від твоєї вирви спас, то поможи мою надуть - за те і вип’ємо!

Льонька хмикнув, але не обурився. Відкрутив кілька гвинтів, зняв дверці й почав розглядати, як ті зроблені. Олексій у цей час відкручував гвинти на другій створці.

- Тепера мебля, - сказав, - не з дерева, а з тирси, от шурупи й не тримаються.

У цей час рипнули двері вхідні.

- Стілько намучилася з тими дверцями, - сказала молодичка, ховаючи за спиною пляшку. - Мій лобур ні до чого не здатний: все йому чи гітара, чи шахмати. Втюриться в ті шахви - і як дурний. Пособіть, коли зможете, ми вже якось одблагодарим.

- Тут і могти нічого! - сказав Льонька і почав закручувати того ж гвинта, якого щойно відкрутив.



3

І крутився зі стрекотом анахроністичний кіноапарат, тінь одного з тих, котрі обслуговували колись кінопересувки, а може, то стрекотіла за вікном сорока чи кілька - останнім часом до чорногуза з його жонами-воронами доєдналися ще й сороки, які напевне осуджували того неприродного шлюба, а може, осуджували й те, що відбувалося на екрані Льоньчиної уяви, а може, в ті сороки перетворилися на мент всі кумасі околиці; факт той, що своє кіно Льонька бачив з разючою чіткістю, поглядаючи на клаптя дороги, котрий і став для нього кіноекраном Тепер у його домі мертва тиша, бо після того, що сталося, забрав подушку й ковдру й перебравсь у комірчину, де стояв столярський верстат. Тут ніжно пахло струганою сосною, але снилися чорні сни: якісь страховиська, що лізли на нього, ковтали, зжирали, злизували, чавили, може тому, що все повітря в комірчині хвилювалося від продувів - вітер заходив крізь щілини й вільно гуляв. Шибка, крізь яку дивився, була закіптюжена, може, через те не добачав довкола барв, не бачив ані зеленого листя, ні ще зеленішої трави. На один колір було йому небо й цвіт у садках, хмари й дорога. Навіть Олексієвий паркан, нещодавно вифарбований в голубе, теж був сірий, і Льонька з того не дивувався, адже погас і жив ніби у сутінках. Той сутінок не колотився й не бурунив у ньому, як бурунила в Броні її тьма, а тихо коливався, бо в жилах у нього текла тепер почорніла вода, не огрівала його й не збуджувала. Очі стояли в шибці, як дві крижинки, і це було все, що можна про них сказати.

Коли забирав подушку й ковдру, жінка гмикнула й гордо відвернулася та й пішла у своїх справах - знала-бо, що йому невзабарі припече і перший не витримає відлюдництва, бо йому треба, а їй ні, бо для неї хай би того не було, а його таки прижене до неї гарячка - такі вже вродилися ці коблі, що без того не можуть. Може, прийме його, а може, й ні; зрештою, колись-таки доведеться прийняти, бо діло це житейське. Тому була рада, що раптом здобула волю та й вільний час, тож і не гадала сидіти вдома, а чимдуж чкурнула до приятельок, бо мала що їм розповісти й що послухати - було навіть смішно на ту набурмосеність, а водночас відчувала й інтереса: чим усе закінчиться, бо хоча вони не раз вступали в змагання поміж себе, але такого ще не було…

Отож дверці було ретельно й охайно припасовано, Галька недовірливо підійшла перевірити, чи справді все на місці. Відхилила й зачинила, і так кілька разів, відтак зирнула зневажно на чоловіка:

- Бач, як люди вміють!

- Шо ти хоч! - сказав, роблячи риб’ячі очі, Олексій. - Льоня спіціаліст класний - це кожен зна. Давай сприснем це діло, хай воно западеться!

- А тобі чого сприскувать? - озвалася молодичка. - Не ти ж підчинив?

- Як так чого? - обурився Олексій. - Чи ж я не хазяїн у себе вдома?

На те в молодиці з’явився досить дивний, застиглий кислий вираз, вона поколивалася на кухню й почала готувати закуску. Пляшка вже стояла на столі.

Відтак вони і посиділи, поки випили пляшку сурогатного вина; Галька вела себе церемонно, тобто пила одну й ту чарку, та й ту замість неї змушений допити чоловік. Тоді Олексій узяв гітару, крізь вікно прямо до них перевішувалася сонячна стяга, освітлюючи стола, та пляшку, й руку Олексієву, що дримбала на струнах гітари, Льонька розглядав те, що лишилося на столі: порізана ковбаса, редиска й хліб, і на мент ніби завмер, ніби опустився в глибоку криницю, прочуваючи, що з тієї криниці не зможе вийти, а Олексій у цей час заспівав тремтливим, козлиним тенорком, при цьому заплющивши очі, й це було так зворушливо, що Галька змахнула з ока сльозу, часом вона бувала й сентиментальна, а на плече Олексію поліз невидимий малий хлопчик, трохи більший за палець, але з буйною кучугурою. Він тримав у ручці якусь паличку, чи не олівця, і писав на білому полі Олексієвої пам’яті слова, що проступили червоними п’явками, отож ті слова і зчитував співак, тремтячим, козлиним тенорком їх проспівуючи.

- Ну й співаєш ти, Альоха, - сказала Галька, коли пісня закінчилася. - Признатись, я за нього й пішла через оті співи-грання. Так уже чуствітєльно!

А тоді запитала, як там Броня, і як її здоров’я, і чи не померзла в них під час приморозків картопля, і ще щось таке, але того досить стало, щоб вистрелити з тієї глибокої криниці собою-таки в білий світ, тобто він відразу ж протверезився і спам’ятався: увіч причулося, як десь поруч, наче прив’язаний на мотузку лев, загрозливо порикує пральна машина, відтак із тієї-таки криниці, а може, з неба випливло чи спустилося пласке, ніби вирізане з картону Бронине обличчя, покрите червоними плямами, ніби того картона хтось злісно обілляв червоним чорнилом, а в спині нагадав про себе і досі втоплений ніж, про якого нерозважно забув, а тепер аж запекло.

- Добре, шо напомнили, - сказав Льонька зводячись, - бо там Броня пере, а я в неї в подсобниках.

- Такому чоловікові, як ви, позавидувать можна, не то, шо мій лобур, - солодко проспівала молодичка.

«Лобур» на те її слово задоволено ошкірився й відригнув.

- Та вже ж, - сказав. - Льоня - паря шо нада! І спеціаліст класний, і вдома вкалує. Я оно коло тих дверець не знати як помучився, а Льоня - раз-раз і готово! Давай зіграєм в партійку й підеш!

Метнувся до шухляди, де ховав шахи, на ходу скидаючи паса гітари, але Льонька вже наклав на голову картуза, і голос його став такий рішуче-заперечний, що Олексій аж поблід, так розчарувався. Галька тимчасом понесла з кімнати тарілки і порожню пляшку, при цьому виказисто прокручуючи задком, а Олексій, нарешті, здобувся на слово.

- Та ти шо, Льонь! Брось! Одну тільки партійку!

Льонька відповів заперечно.

- Для чого я цього города городив? - спитав спантеличено. - Неділя оно Богом придназначена, щоб можна було гульнуть в шахи і оддохнуть.

Льонька знову відповів заперечно, а приятель гупнув шахами об стола, аж затарохкотіли в дошці.

- Закладемося, що дам мата за п’ять мінут! - сказав не менш рішуче. - Коли не дам за п’ять мінут, катай до своєї баби.

- Ну хіба п’ять мінут! - кволо озвався Льонька - А як не даси?

- Палітру «Червоного міцного» ставлю! - сказав приятель.

Галька гриміла на кухні посудом і не чула цієї розмови, окрім того позирала у вікно, яке виходило до вулиці, а там почали збиратися кумасі довкола каменя, на якому вже, ніби цариця, возсідала її мати, тобто ряба Надька, через це тарілки в її руках закрутилися, ніби шалені, вона швиденько їх потерла та й покинула, навіть не поклавши на місце, сама ж мотнулася до дверей, як кішка, котрій надто вже приспічило.

Льонька знову скинув картуза, а за мить сидів за столом.

- Над ходами не думать! - попередив Олексій, і фігури почали з такою ж швидкістю літати над дошкою, як оце нещодавно літали в Гальчиних руках тарілки, і начебто вони й справді хотіли закінчити партію за п’ять хвилин. Але через п’ять хвилин партія таки була закінчена, але мата поставив не приятель, а таки Льонька і аж засміявся задоволено, потираючи руки.

- От і по твоїй пляшці! Не забудь!

- Це нечесно! - заскімлив приятель. - Я казав про бутельку, коли гратимем більше п’яти мінут!

У цей момент Льоньці знову почулось, як рикає, наче лев, прив’язаний на шворці, Бронина пральна машина, і він уже не на жарт сполошився. Кинув на голову картуза й поспішливо подався з кімнати, в той час, коли Олексій тримав на вустах цілком зневажливого усміха, адже хіба можна ставитися з повагою до чоловіка котрий так улягає бабам.



4


І хоча ринувся Льонька від Олексія ніби й поспішливо, йшов додому спокійний і задоволений. Легкий хміль грів йому кров, через це задивився на навколишні краєвиди не без замилування. На обличчя лягла погідна усмішка; спускався по крутій стежці й мимохідь зазирав на городи, де викльовувалася із землі картопля, гінко зеленіла цибуля й петрушка. Де-не-де порозквітали нарциси, в одному обійсті, саме в Шіллера, була їх ціла плантаційка, і він подумав, що це може стати темою для перемовин із Бронею, адже не забув про її невдоволеність та й про ножа-погляда, що, здається, й досі стирчить між лопатками. Широко розчинив хвіртку і ввійшов до обійстя, імітуючи справжнього господаря. Можливо, саме те й роздратувало Броню більше, ніж треба було, бо домашній лев, тобто пральна машина, в якій переполіскувала білизну, раптом грізно замовк, і замовкло в дворі все: ані вітерця, ні продуху, ані пташиного писку, глуха тиша зависла в повітрі, яка зовсім не означала миру. Бо від лева-машини, ніби витворена з неї вишньою силою, відділилася жіноча постать із мокрою пошивкою в руці, й ця постать якось вихилясом, ніби й боком, двигнула в його бік, і її обличчя стало ніби вирізане з картону, а на того картона бризкнуло раптом червоне чорнило й зацвіло плямами, очі ж перетворились у вузькі бійниці і звідтіля хлюпнуло на Льоньку, котрий аж спинився у своєму вільному ході, розплавлене оливо. Але він не міг швидко перемикатися, надто погідно було в нього на серці, а на вустах все ще лежала одна із найдурніших, як вважала Броня, усмішок. Отож, хоч і спинився на мить, знову рушив просто до жінки, готуючи слова миру, принаймні годячись знову стати її підсобником, бо, може, треба води чи щось там піднести. Був готовий розвішувати випране чи потримати ящичка з прищепками, як це не раз робив раніше. Отож не так ішов, як дибеляв їй назустріч, хоча починав уловлювати якусь небезпеку, щось досі незвідане, але достатньо приготуватися і зорієнтуватися таки не встиг. Броня раптом спинилася, її очі, досі щілинкуваті, широко розплющились, і тільки розтулив він рота, щоб звістити про свої мирні заміри і запропонувати поміч, коли ж змахнула раптом пошивкою і щосили ляснула його навідліт в одну щоку і в іншу, ще раз і ще, а тоді припечатала ту пошивку до маківки. Льонька захлинувся від несподіванки і позеленів зовсім так, як кленок, що ріс неподалець, і це сталося так нагло, що злякалася й сама Броня, й опустила руку з пошивкою, і більше його не чіпала, тільки розвернулася круто й, ридаючи, подалася від нього, так само вихилясом, геть. Він же стояв, здерев’янівши, серед двору і здивовано зирив, як зеленіє біле тіло пральної машини і вся білизна в мисці, скручена в тугі кодоли, перламутрово-зелені зробилися стіни хати, двері й навіть приступки ґанку. Зирнув із жахом у небо й побачив, що над головою пролітає зелений, як жаба, чорногуз, з одного боку - зелена ворона і з другого, а ззаду ще третя. А на кленку застрекотали зелені сороки, чи, може, й реготалися з нього, чи, може, й раділи, маючи природну жіночу зненавидь до осіб чоловічої статі. Обличчя його було мокре, і гостро запахло пральним порошком, кілька плит під ногами пришвидшено заростали мохом, тільки їхня зелень стала вицвіла з блакитним відливом. Льонька втягнув у себе із присвистом повітря і відчув, що розпадається на зелені кострубаті брили і, щоб не сталося того насправді, вирішив поворухнути хоч би пальцями правої руки. Але був ніби витесаний із дубового пня, закляклий, ніби правцем побитий, тільки натужно й здивовано слухав, як гудуть навколо голови джмелі, котрі зграйкою сюди прилетіли і зграйно над маківкою закрутилися, насправді ж то деркотів на вулиці мотоцикл, можна сказати навіть чий - Стаха, сина Жасминових Панів. І здалося Льоньці, що хтось заспівав у нього над головою високим голосом печальної пісні, хоч насправді це закликала солодким голосом курей таксистиха. Льонька вдруге вдихнув із прихлипом повітря, але цього разу не так натужно, і все в ньому почало розтерпатись, як щелепа після наркозного заштрика в зубного лікаря. Відтак замерзла кров шугнула по всьому тілові і вдарила в голову; відтак тіло пральної машини із зеленого стало бордовим, побагровіли стіни, двері, приступки ґанку, дерева, трава, мох на плитах під ногами, летючий чорногуз у небі з трьома воронами-жонами, навіть сороки на кленку, які все ще його осуджували і все ще кляли плем’я в штанах, хоча в наші часи це не вирішальна ознака на вирізнення статей. Через це сороки проголосили, що не завадило б скликати на околиці феміністичного конгреса і вирішити нарешті, чи на щось годяться в теперішньому світі оці дивні істоти, котрих звуть чоловіками, але Льонька до того пащекування не мав ані сили, ані бажання прислуховуватись, адже темно-бордовою стала й білизна в мисці, і сама миска, а все його обличчя запалало. Тож смикнувся, різко крутнувся і раптом подався із двору геть. Ішов чи майже біг донизу, до річки й горбів, адже мусив конечно вирватися з полону тієї бордової барви, що навалилася на нього і ніби спалити хотіла. Невеличкий хміль, котрий жив у його тілі, пропав до решти, і Льонька тільки й бачив, що бордову стежку в себе під ногами, тож ішов, чи й біг, чи підбігав, утікаючи бозна від кого, вряди-годи озирався, наче сподівався погоні, але наштовхувався тільки на спалахи чи ліхтарів, чи скалок битого скла - насправді були то очі цікавих, котрі стежили за ним і не могли не відчути від того, що трапилося, трепетного щастя.

Броня ж у цей час пригасала. Відкинула злощасну пошивку і ходила кімнатою, покусуючи губи. Те, що вчинила, було несподіване й для неї самої; зрештою, розмірковувала, міряючи пружним кроком кімнату, не сам пішов з дому, а його покликали; зрештою (ходила хатою й ходила), вона, здається, навіть хитнула йому, погоджуючись, щоб ішов; зрештою (кроки її гостро розбивали хатню тишу), хоча від нього й попахувало алкоголем, але вгощати прийнято, коли кличуть на поміч. Але такі розумні резони блукали десь у горішніх шарах Брониного мозку, в глибших сиділо інше: приліз отой, із риб’ячими очима, а хіба не бачив, що обоє зайняті? Вона згодилася, щоб Льонька пішов, але хіба не міг утямити, що згодилася для годиться? Окрім того, та його ідіотська усмішечка, яка виникає завжди, коли вип’є чи коли кпить із неї, - їй уже не раз кортіло з’їздити йому по фізіономії саме коли отак усміхався. Ще нижче, десь біля серця, відчувала й задоволення, бо все накопичене, ота каламуть і роздратування, невдоволення, якими кипіла відурана, пропали, наче не було їх - мала спалахнути, аби звільнитись. «Переживе!» - подумала жорстко й спинилася серед кімнати, гордо випнувши підборіддя, як войовник і переможець, і ніби наслухалася феміністичної агітації сорок. Тиша, що панувала довкруги, трохи стурбувала її, бо Льонька в хату так і не зайшов, певне, й досі стовбичить серед двору, начебто громом битий, зелений і задубілий, яким покинула його там і вже без тієї дурної усмішечки - це знала, бо, коли входила в дім, таки озирнулася. Краєчком серця збагнула, що зараз треба вийти, згладити і пом’якшити те, що сталось, адже вчинила щось небувале. «Переживе!» - ще жорсткіше подумала Броня, але за мить таки рушила до дверей і то через те, що в голову їй стрілила несподівана думка: А що, коли повернеться до Тоськи?»

Було довкола тихо, навіть підозріло тихо. Уже пролетів чорногуз із жонами-воронами, уже подалися ближче до каменя, де засідали кумасі, сороки-феміністки, щоб долучитися до жіночого гурту, покинули двір і горобці, які часом налітали сюди зграями; мертво біліла пральна машина, а ще мертвіше лежала скручена валками білизна. Броня знову стурбувалася, але теж тільки краєчком серця. Її все-таки вразила порожнеча в дворі, адже там, де мав стояти Льонька, просвічувалася порожнеча, котра ще тримала Льоньчину подобу - саме цього і не сподівалась. І може тому в ній почав витворюватися сірий попіл від того вогню й жару, яким палала, пригасив її порив залагодити і зм’якшити те, що сталося; вуста стулилися й повужчали, а погляд поважчав. У серці ж прокинулася сіра зневага до того, котрий дозволив їй так себе принизити, і все ніби попелястим туманом покрилось, який затулив світлі окрайці, котрі в ній ще світилися. Рушила до пральної машини й почала буденно біля неї поратись, а коли рипнула хвіртка і в ній з’явилася усміхнена Людка, яка пішла до Броні, люб’язно покивуючи головою, та навіть зраділа і привітала її сердечніше, ніж завжди, принаймні матиме розраду, бо знову її почала покривати густа і сіра мла.

5

Пилорама вищала, як свиня, яку колють, а коли затихала, у вухах ще лунало гостре бриніння. Льонька вийшов із столярки - була обідня перерва. Звичайно заскакував на телефонну станцію, було це близько, де працювала Броня, і вони разом з’їдали свої бутерброди, або ж ішли в їдальню неподалець, але ось уже кілька днів як не чинив того. Рушив до лебідки, біля якої працював Олексій - через майданчика стриміли натягнені дроти, і він ішов поміж тих дротів, як по бігових доріжках на стадіоні. Приятель покинув роботу також - у вустах його диміла сигарета. Вони сіли на перекинуті ящики, щоб перекурити.

- Не програв тобі пляшки, - сказав Олексій, змружуючи одне око, що його вряди-годи покривав дим. - Уговор який був? Коли довше п’яти мінут, програв, а хто виграє, не догуваривались.

- Не програв, то не програв, - згодився мирно Льонька.

- Не думай, шо шкодую пригостити, - сказав Олексій. - Можу, када хочеш, пригостить, але тоді - не програв.

Льонька мовчав, утупившись на брудні передки чобіт, були запорошені дрібною тирсою.

- Хе-хе, - сказав Олексій. - А моя вирва вже до нас поглядає. Це думає, шо ми на випивку змовляємось.

- А ми й не змовляємося, - байдужно сказав Льонька.

У глибині двору й справді манячіла жіноча постать, ніби вагалася - йти до них чи ні. Зрештою, повільно рушила між натягнених дротів.

- Ти мене не пойняв, - сказав Олексій. - Хочу сказать, що не проти тебе вгостить, або ж скинемось, але тоді я не програв.

- Це шо, твоя Галька пузата? - спитав байдуже Льонька, дивлячись, як іде, перевалюючись ніби качка, між натягнутих дротів Галька.

- А ти шо, тільки тепер приметів? - здивувався Олексій. - Да, я їй встругнув. А то сам знаєш: чужа дитина - не своя! То як нащот того, щоб скинуться?

- Сторож твій іде сюди, - тоскно мовив Льонька.

- Е, баби на те й баби, щоб їх дурить, - легковажно сказав Олексій. - Шось придумаємо!

Карачкувата Гальчина постать повільно хиталася поміж натягнутих дротів, ніби голівка маятника.

- Не хочеться мені пить, - так само тоскно сказав Льонька. - Коти на душі шкребуть.

- Тому й тра заморить черв’ячка, - перейшов на пристрасний шепіт Олексій. - Я тебе пунімаю: коли б мені моя вчудила, шо тобі Бронька, я її так би оддухопелив, що тиждень зализувалася б. Не подивився б, шо пузата. Странно, - сказав він, - вона вже давно теє, а ти тіко зара примітив. То шо, сообразим?

Приятелева жінка все ще поколихувалася між натягнених дротів. Ступала сторожко, але обличчя мала незворушне.

- Люблю дивиться на женщину, яку сам обработав, - сказав Олексій, любовно зирячи на жінку, яка ще більше наблизилася. - Це коли б ти свою Броньку так обработав, то не така б опришкувата була. Баби, вони насільничання люблять.

- А я того не вмію, - сказав тоскно Льонька - Я люблю, шоб по-харошому виходило.

- Знаїш шо, - ще тихіше проказав Олексій. - Ти сходи по випивку сам, купиш шо нада, гроші я тобі посля оддам. Зайду до тебе в столярку, тада й трахнемо.

Він скинув головою, як кінь, бо вже кроків за п’ять біля них спинилася Галька і дивилася підозріливо.

- Чом це обідать не йдеш? - спитала. - Чи вже на шось вмовляєтесь?

- Куримо, - сказав похопливо Олексій. - Сядь, Галь, оддохни!..

Галька присіла біля них, не стало про що розмовляти. Пускали хвилі диму й мовчали.

- Ще не помирився з Бронею? - співчутливо спитала Галька.

Льонька подивився на неї крижаними очима.

- А ти зі своїм не сваришся? - спитав знехотя.

- Сварюся. Попробуй з вашим братом не свариться. Але твоя Бронька якась особа.

- Чого це особа? - здивувався Льонька. - Всі ви однакі.

- Ну, вже не скажи! Я може, свому лобуру викажу, шо про нього думаю, але руки на нього не підніму.

- Да ти нача, Галь, - сказав Льонька і встав. - На мене вона вже гоже руки не підійме. Піду щось перемну!

Олексій щосили моргав, сидячи за жінчиною спиною, але Льонька на нього уваги не звернув. Виплюнув недокурка й пішов і собі між розтягнених дротів, і йому раптом здалося, що це й справді бігова доріжка, а може, й зльотна смуга. Олексій із жінкою мовчки дивилися йому вслід.

- Коли б ти в мене був такий тихий, - мовила неголосно Галька, я тобі й лихого слова не сказала б…

- Брось, Галь, - самовпевнено прорік Олексій, він ще своєї сигарети не докурив. - У тихому болоті чорти водяться, помні ето. А іщо: я тебе кої-чим наділив, а він, бідолашка, свою Броньку обработать не може. Отут-то, Галь, собака й зарита. Я же не дурак!

І вони знову мовчки дивились, як повільно простує між дротів зі звішеною головою, похитуючись і ніби засторчовуючись, невелика й печальна Льоньчина постать.

- А мені його жаль, - сказала Галька протяжно. - Такий тихий і роботящий. Що та Бронька собі думає.

- Думає, шо хатіт, - сказав Олексій, випльовуючи сигарету. - І какоє нам до них, Галь, дєло? Кожен дуріє по-своєму… да! Ходім шось перекусимо, а то кишки болять.

Галька із видихом встала, а Олексій, любовно не неї дивлячись, подумав, що сьогодні в неї живіт більший, як був учора. Це наповнило його не тільки втіхою, а й чоловічою гордістю, ніби від нього залежало, щоб той живіт ріс.

Між натягнутих дротів, по довгій аж у кінець двору доріжці, схожій на бігову на стадіоні, все ще йшла, коливаючись, поникла Льоньчина постать, але вони на неї вже не дивилися, досить їм власного клопоту. А Льонька в цей час зирнув у небо, але не побачив у тому небі нічого, бо нічого там і не було. Гола й синя порожнеча, в яку його невідь-чому нестерпимо потягло. Тоді він подумав, що Олексій має рацію; треба збігати до магазину і якось зачавити черв’яка, котрий зітлив йому всю душу…

І він того черв’яка зачавив. Спершу з Олексієм у столярці, озираючись, щоб не застукали, а після роботи вже сам, бо виявилося, що черв’як ще не мертвий: знову заворушився, як гадюка, навіть шипіти почав. І Льонька влив у його пащу цілу чвертку, цього стало досить, щоб черв’як захлинувся, залився спиртом та й щасливо здох, перед смертю марячи чудовими снами; отож після таких операцій Льонька йшов, відчуваючи себе тоненьким, як голка, і пласким, як віконне скло, і таким же прозорим, і здавалося, що в те скло вмерз, як у лід, здохлий білий черв’як; і хоча був проспиртований та й у скло загнаний, почав розкладатись і смердіти падлом; а Льонька йшов дорогою, не бачачи її, аби йти, покладаючись, як кінь, на інстинктивний досвід ніг: кудись вони його та й заведуть, а очі його були ніби маленькі казанки й диміли тим, що в них варилося, а зварювалися в тих казанках хати, дерева, дивні істоти у спідницях, що цікаво на нього зирили, собаки, кури, якийсь мотоцикліста, що промчав повз нього, якась машина, але ні, машина була інвалідська, і визирав із неї, як з будки пес, їхній вуличний інвалід, про якого тільки й знали, що їздить в інвалідській машині, а більш нічого. Отож із казанків очей його підіймалася пара, через це весь світ бачив задимлений, а ще невимовно бридко гнив у його грудях убитий черв’як; а ще з рота його виповзали й викочувались якісь слова, хоч він думав: поспівує, і кожне слово нагадувало геометричні фігури, ті, які вчив у школі: трикутники, чотирикутники, паралелепіпеди, прямокутники, куби, призми, конуси і всяка інша чортівня; відтак і голову свою відчував як зрізаного конуса, але нижньою частиною догори; і була його пісня, так само і страви, що варилися в казанках очей, гірко-солоні на смак, а ще й переперчені понікуди - отак дивно видозмінено повертався Льонька додому на втіху всім пащекухам околиці, а найбільше Броні, бо так, гадала вона, її зневажений чоловік перебіситься, і все знову увійде у звичну колію, принаймні на те сподівалась. З іншого боку, відчувала й не зовсім гарне задоволення, що зуміла так розстервенити Льоньку, бо те, що він кваша-квашею, давно її дратувало.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка