Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка14/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   42

9

І ходив по березі чорногуз, саме там, де не було людей, зате водилося досить жаб та риби, яка запливала на мілке. Три ворони - гарні жони покірно сиділи на березі, посхилявши голови набік і чекали, доки їхній дивний чоловік не кине їм потрави. Чорногуз ловив жаб та й кидав їх жонам, а ті навіть кісточки ковтали. Зате мусили вислуховувати чорногузове буркотання, адже не був він зі своєї долі задоволений.

- І все-таки, - казав чорногуз, - не все у нас із вами добре. Не знесете ви яєць і не висидите пташенят, бо й пізно для того. Не побачу я, відтак, і тих, що мали б народитися од нашого з вами шлюбу.

- Зате ми не покинемо тебе, - сказала перша ворона.

- Авжеж, - притакнула друга. - Окрім того, мусиш радіти, що їмо твою їжу.

- Так, так, - каркнула третя. - З нами ти зовсім забув, що таке самотність. А чи ж цього мало?

Тоді закинув чорногуз дзьоба вгору й зирнув на небо, на якому сьогодні ані хмарини не було, й подумав він, що саме тому таке сіре на ньому пір’я - довго не було дощу. Відтак попросив він у неба дощу, бо коли не станеться того, не обмиє із себе бруду і його біле поступово зрівняється з чорним, отже, сам стане як ті його уявні діти, котрі мали б народитися од шлюбу з воронами…

Про це думала куца Наталка, сидячи на долішній приступці Гальчиних сходів; Галька в цей мент мовчала, бо задивилася раптом на двір, що лежав через дорогу. Там стояв, роздягшись до пояса, Олексій, зігнувся біля умивальника і обмивався. На порозі зупинилася його мати й щось говорила - Олексій вряди-годи повертав до неї мокре обличчя і щось одповідав. І здалося Гальці, що вони балакають там, у тому дворі, про неї, і всміхнулася вона поблажливо, адже не була злостива. Подумала і про сьогоднішній сон, був він чудний-пречудний: приснилося їй, що саме цей Олексій переступив її порога з рябенькою курочкою під пахвою, і рябенька курочка привітно поквоктувала. Галька навіть розуміти почала той квокіт, що линув із-під пахви мовчуна, - оповідала їй курка щось про ніжні почуття, приязнь та дружбу. Галька розсміялася, згадуючи той натхненний квокіт, аж повернулася до неї куца Наталка й зирнула круглими, холодними очима.

- Чого це тобі так весело стало? - спитала вона.

- Та от дивлюсь, як той бастрюк умивається. Мов кіт…

Але куца Наталка сиділа внизу й не бачила, як умивається Олексій. Вона насупила брови і глянула туди, де годував чорногуз ворон - гарних жон.

- Дуже милостива ти, як подивлюсь, - сказала куца Наталка, і собака глянув на неї крізь штахетини хвіртки, писнув тоненько й заматиляв хвостом. - Я йому ні за що такої ганьби не вибачила б…

- А хто тобі сказав, що я вибачила? - спалахнула Галька.

- Бо передумала в суд подавать, - різко сказала, ніби каркнула куца Наталка і розсерджено звелася, та й собака в неї того просив.

- Хто тобі сказав, що я передумала? - вже не так гостро вигукнула Галька. - Я тільки сьогодні туди не піду, бо в них сьогодні нещастя…

- Завтра ти теж нікуди не підеш, - сказала куца Наталка й відчинила хвіртку, де вже застоявся пес, який, побачивши, що господиня таки зважила на його прохання, аж під ноги їй постелився. «От хто в мене справжній друг», - подумала куца Наталка й пішла стежкою вниз, щоб поблукати по березі й назбирати собі на спідницю, а собаці на хвоста чергову партію колючого насіння…

Галька знову подивилась у двір навпроти, Олексій утирався білим, аж лискучим рушником.

- Я оце думаю, - сказала від порогу мати, - що це нещастя послано нам не спроста. Чує моє серце: винуватий ти, от тобі й віддалося…

- Таке скажеш! - без запалу озвався Олексій. - Може, піти їй у ноги поклонитися?

- Кланяться не тра, - мовила мати, - а вибачитися піди. Он ціла вулиця зараз проти тебе.

Але це було перебільшення: ціла вулиця, за винятком куцої Наталки, Гальки і їх самих, стояла в цей мент у черзі по сметану, молоко і копчену рибу біля обшитої зусібіч дошками будки. Ціла вулиця таки обговорювала вчорашню подію, але єдності у своїх судженнях не мала. Ті, котрі жили на чітному боці, казали, що має рацію Олексій, а ті, котрі жили навпроти, що права таки Галька. Тільки один маленький, який стояв у тій черзі останній, не казав нічого. Був він із долоню завбільшки і мав на голові таку густу й пелехату чуприну, що й личка не було з-за того видно. Він тримав в одній руці крихітного бідончика на молоко, а в другій ще крихітнішу баночку, прикриту білою, поліетиленовою накривкою.

10

Олексій узяв під пахву рябеньку курочку, тобто смирення своє, озирнувся на матір, яка стояла на порозі й відчув раптом, що в глибині його нутра знову заграли всі чотирнадцять струн - була то музика нелагоджена й смутна. І в такт тієї музики рушив він із двору, хоч як йому не хотілося йти. Ішов надто повільно, ледве плентаючи ногами, а біля хвіртки ще раз озирнувся. Але матері на порозі вже не було, і він опинився зовсім самотній на порожній вулиці. Далеко попереду, під горою, де продтоварна будка, стояла в черзі «вся вулиця»; гуляла по березі, ведучи за ланцюга пса, куца Наталка. Ходив по мілкому чорногуз, ловлячи для трьох ворон, що ніяк не могли насититися, жаб, а на високому ґанку сиділа смутно зігнувшись, круглолиця, як те сонце в небі, Галька. Вона дивилася на чоловіка, який виходив із хвіртки з рябенькою курочкою під пахвою. Була не першої молодості та Галька, але все-таки молодша за Олексія; вона подумала, що отак жили вони досі біч-о-біч й не помічали одне одного, а ще вона подумала, що давно вибачила цьому чоловікові - трапилося це ще вночі, коли їй приснилося те, що бачить увіч.

Олексій плентав дорогою, ніби була під ним стрічка, що рухалась у зворотньому напрямі. Йшов, але його відносило назад, і треба було йому хтозна-скільки часу, щоб подолати безконечну відстань між своєю хвірткою і високим ґанком, на якому ще зрання чекала на нього ця дівчина-жінка.

Він не дивився на неї, бо й чого було, раз не дійшов; зорив собі під ноги - на ту стрічку, що відносила його назад; рябенька курочка під його пахвою аж очі приплющила від такого заколисного руху, та й тепло їй було. Йому теж захотілося приплющитися й виповісти, не дивлячись, свої незграбні слова тій, кого він досі називав опришкувата, - завдяки цьому не подаватиме його в суд. Навіть пришвидшив ходу, щоб це сталося, а може, так йому тільки здалось?

Помалу зводив погляд, щоб подивитися на ту, яку мав перепрошувати; спершу побачив заросле шпоришем узбіччя й протоптану стежку в траві - вела та стежка до хвіртки. Потім побачив скобля, до якого прив’язувала пса куца Наталка, а тоді сходинку, на якій та куца любить сидіти. Озирнувся до річки, звідки вже підіймалася із псом та ж таки Наталка, мабуть вгледіла його і рябеньку курочку під пахвою - от і поспішала, щоб перешкодити тому, чого найменше хотіла. Він знав, що гаятися годі, ще хвилина-друга, і та куца жінка сюди прибіжить. Ще хвилина-третя, і черга біля продтоварної будки розсиплеться, потрапить тоді зі своєю курочкою під усі погляди, які тут, на околиці, живуть. Отож він поспішив звести очі й зустрівся з іншими, великими и гарними, які дивилися на нього докірливо, але й лагідно, і всередині яких уже народилося по сльозині, адже готувалися дати відпущення цьому вайлуватому курконосцю.

Він же стояв перед нею й мовчав. Його рябенька тихо дрімала під пахвою, а погляд ніяк не міг вийти з тих великих і таких незнайомих, хоч майже рідних очей. Вуста його здригнулися й ледь-ледь розсунулися, так само здригнулися й ледь-ледь розсунулися Гальчині вуста, і їх обох раптом захлиснув гарячий струмінь, якому ані він, ані вона вже не могли дати ради.

1978 р.

Оповідка шоста

Розлучення по-українському 
1

Льонька з Бронею прожив тільки чотири роки, і прожив би, може, й більше, але дітей у них так і не знайшлось - очевидно, й Тоську даремно звинувачував, відтак у Броні почав на очах псуватися характер, тобто стала примхлива, сварлива й уїдлива, і це тяглося до того пропам’ятного випадку, коли Льонька мусив зовсім забути, що його лучило з Бронею: щось погасло в ньому, як гасне електрична лампочка, вимкнулось - і його пойняла тьма, а отже, й байдужість до всього, що недавно було миле, ба й дороге. Дивився на знайоме обличчя й сам собі дивувався: не вабило його зовсім. Став усередині завмерлий та закостенілий, хоча позверх залишався, як був: спокійний, трохи зігнутий у карку, із мирним хлоп’ячим обличчям. Коли ж часами виходив із заціпеніння, йому в серце западав жаль. Малопотужний, навіть кволий, тож не просякав глибоко, а може, глибоко його в себе не пускав. А коли з жалем бувало важко впоратися, знову воскрешував у пам’яті того пропам’ятного випадка, і все, що відбулося, проходило перед очима, як уривок кіно.

Стояв біля вікна й бачив клаптя дороги, що проглядала крізь листя американського клена, і саме на тому клапті дороги нібито все відбувалось. Очі при цьому ставали вузькі й замерзали, і холод, який у них з’являвся, спускався долі до серця, поступово разом із крів’ю розтікаючись по цілому єстві. Відтак жаль, котрий долав його, в’янув і чах, як квітка в морозі, пропадав, чорніючи й скручуючись, як опале листя, бо те, що бачив на клапті дороги, відновлене силою уяви, знову гостро вражало і не лишало місця для виваг. Під таку хвилю світ пропадав для нього: зникало небо, трава, дерева, кущі, бур’яни, річка, городи - все перетворювалося на кисіль, сірий і кислий, а кіно, що його сам створив і сам переглядав, було також сіре, виблідле, без барв - самі тіні. З глибини того сірого киселю напливало на нього жінчине обличчя, насурмлене, лихооке, зі скривленими вустами, метало в його бік лискавки погляду - так завжди бувало, коли невдоволилася, а особливо по неділях, коли мала прати: одним із неперетравних ґанджів її вдачі було те, що ненавиділа прання; від самої думки про те щось у ній ламалось і кришилося. Ще в ліжку починала невдоволено сопти й не відповідала на його запитання. Він впокорювався й намагався неголосно й дихати, щоб не дратувати її більше, адже добре знав, що буде: тиша їхнього диму трісне, як скло (бачив у глибині уяви скло, яке тріскає і розпадається на дзвінкі скалки). До того всього звик - була одна із ситуацій, які треба перебути. Надто добре вивчив, як усе відбувається і що потрібно, аби Броня знову стала люба й лагідна, - розігрували сцену з цього спектаклю за твердо визначеними правилами; може, це й утримувало їхню спілку чотири роки.

Тієї пропам’ятної неділі усе почалось, як завжди: спершу сопіння й невдоволене мовчання, потім гримотіння посудом, що залишився немитий звідучора, - при цьому незмінно щось розбивалось. Як правило, радісно гукав із сусідньої кімнати: «Що розбила?» - і вона невдоволено-невиразно щось бурмотіла.

- Коли б’єш посуду, - втішав її пізніше, помигуючи рідкими віями, - мені всіда кажеться: на щастя це!

- На болячку - не щастя! - буркала вона. - Багато заробляєш?

- Але ж, Бронь, - невинно казав, дивлячись розширеними наївними очима. - При чому тут мої заробітки: посуду лупиш ти?

В неділі, коли було прання, такого говорити не можна було, ну от, хоч і в хаті були, розірвалося над головами небо, спалахнула блискавка, але грім не вдарив, вуста Броні лишилися міцно запечатані, одначе вся вона, як він визначив подумки, напрочуд бридачіла, все гарне з обличчя зникало й розтавало, а все бридке навпаки проступало, і саме в таку хвилю Льонька починав розуміти, чому Броня так довго засиділась у дівках і чому на неї не звертали уваги хлопці й чоловіки; від неї часом просто хлюпало чорною відворотною хвилею. Отож знаючи такий пробіг спектаклю, Льонька вже навчився його певною мірою режисерувати, тобто, коли вона лущила посуд по неділях, мовчав чи (коли сидів у комірчині, де стояв у нього столярний верстат і де у вільні хвилини майстрував) затаєно, а може, й трохи єхидно всміхався. Та усмішка, здається, проїдала стіну, котра ділила його на той момент із жінкою, і, можливо, у трансцедентальний спосіб з’являлася десь там, на кухні, може, відбиваючись на склі вікна чи лампочки; принаймні Броня непомильно його насмішку відчувала, бо раптово переходила коридорця, притьма розчиняла двері, щоб застукати його з тим утаєним і насмішливим усміхом, але не був такий дурний: тільки рипіли двері, усміх щезав з його лиця - Броня заставала тільки пильно зайнятого працею чоловіка, який аж так задоволено стругав, так легко літав у його руках рубанок, що й це здавалося їй підозрілим. Навіть не повертав голови на розчинені різко двері, де стриміла, важко посопуючи і гостро дивлячись на нього жінка, саме та, збридачіла, саме та, із чорними відтручувальними від себе хвилями, а не мила й привабна, саме та, що примушувала колись чоловіків сахатися від себе; здавалося, шукала зачіпки, щоб вибухнути й вилити все чорне, накопичене в ній, звільнившись отак і очистившись, - тоді Броня знову почне гарнішати, і може, чоловіків чужих до себе не привабить, але Льоньку напевне приверне. Але причепитися не було до чого, супроти старанно трудився сумирний і тихий чоловічок, і робота, яку робив, не була дурницею, а мала принести в дім додаткового заробітка. Відтак чорного в ній накопичувалося більше, аж обличчя, і руки, й очі, і вуста їй потроху чорніли, а повітря вихекувала з рота з хрипким присвистом.

- Слиш! - сказала з тим хрипким присвистом. - Може б, ти не валяв оце тут дурня, а води мені наносив?

У п’єсі чи в кіно, яке розігрували, це означало завершення однієї сцени чи яви, і початок другої: як не крутись, а прати їй доведеться, і вона з цим поступово примирювалась. Льонька в ту злощасну неділю не виявив анінайменшого опору, відклав рубанка, ніби й справді валяв тут дурня, і пішов у сіни, де на нього чекали відра, а проходячи повз неї, фізично відчув, як від жінки несе чорнотою, як у ній щось, ніби смола, клекоче, отакий густющий кипень із димовими виверженнями. Але обличчя в нього залишалося, ніби в янгола, і ніби в янгола трохи неживе й безпристрастне, і тільки коли виходив за хвіртку, міг полегшено зітхнути, бо чорні Бронині хвилі сягали хіба меж її обійстя. Отоді утаєна й уїдна всмішка знову клалася йому на вуста, і Льонька зовсім не стерігся: що лихого в тому, коли в людини добрий настрій навіть тоді, коли його половина булькоче розтопленою смолою з димовими виверженнями, - та ж над головою світить яскраве сонце і небо кидає на землю яскраві потоки синяви, тож він усміхається і любо милується, як соковито пашить зеленню трава. І від того мимовільно мружаться очі, а з вуст починає зринати добродушне й мирне: «Ми-ми-ми!» - щось таке чуле, чудне, без мелодії й слів, але також погідне й доброналаднане.

- Шо, жінка ганя? - спитав у нього його сусід Олексій, примружуючи зверхньо очі, ніби не ганяє жінка у свої періоди кипіння смоли і його.

- Да, завал! - мовив Льонька найдобродушніше.

- Брось, Льонь, ці гразні занятія! - сказав Олексій. - Заходь, в шахи стукнемось!

Тоді Льонька німо розвів руками разом із відрами.

- Я зара подсобник у Броньки, - сказав він, і Олексій згадав, що йому жінка заповідала подібне, але хай іде к чортовій матері, бо на яку халеру йому це тра.

- Я лучче, Льонь, газетку почитаю, да-м! - мовив Олексій, уже чуючи за спиною понуро-попереджувальний рип дверей. - Нє, Льонь, що не кажи, а ти у Броньки під каблуком!

Так воно й було. Льонька наливав воду і тільки всміхнувся загадково, а Олексій поволеньки обернувся на погрозливо-застережного рипа дверей за спиною: на порозі стояло чудо не чудо, почвара чи красуня, як на чиє око, гнівна чи добра, теж як на чиє око, але далеко не мирна Галька, Олексієва жінка, із тонкою гадючкою на вустах. І та гадючка ось-ось зіслизне із вуст, стрибнувши в бік Олексія, але Льонька за шумом води не вчує, що сказала чоловіку Галька. Та це легко вгадати: треба зробити третє і десяте, четверте і шосте, перше і п’яте, третє і сьоме, - і поки вона все те оповіла, Льонька наповнив відра і пішов донизу, власне побіг трюхцем, дрібненькими, швидкими крочками, й від напруги в нього аж жилка набрякла й надулася, і так триватиме, доки тягатиме воду.

Бачить себе на клапті дороги (крутиться й крутиться плівка на апараті дня): натруджений і захеканий, завзятий водонос, який не відає спочину, бо вже ввійшов у ритм, адже йому важливо не так робота, як ритм, як і за рубанком: туди й сюди, з однаковим звуком, з однаковими рухами; головне вловити ритм і щоб він повів його. Ось і зараз: вловив ритма, і той повів його, через це й бігає залюбки туди й сюди із порожніми й повними відрами, мотається туди й сюди, як маятник, і це погідне мотання, бо в ритмі. Він розпотілий, розігрітий, але задоволений, адже ритм - це ніби гра.

Броня в хаті так само нагрівається, як вода, що її гріє у виварці. Все, що потрапляє до рук, бряжчить, і стогне, і гупає; коли ж ставить, аж лунає по хаті, але Льоньці до того нема діла. Має застромленого в бік заводного ключика і того накручено до краю, тож має бігати, як іграшка, з відрами, аж доки вистачить заводу; для нього такий рух визначатиме мир та злагоду, а коли в домі мир та злагода, що треба чоловікові, адже хоче спокійно відпочити після робочого тижня і далі цього його бажання не поширюються.

Відтворював усе те з напруженою прискіпливістю, наче діставав задоволення, а може, вивіряв, чи й справді відбулося те, що так різко поставило все догори сторч. Ну так, наносив води якраз стільки, скільки треба, тобто доки жінка не сказала досить; здається смола в її нутрі вже не так яро побулькувала. Грілася вода, брудна білизна вивалена в миску. Пральну машину витягнуто на подвір’я, в бочці чекає вода на полоскання. Здавалося б, чоловік був без зазубринки, ніби гумова лялька, бо тільки сварка з ним могла б зруйнувати намислене. Тоді Броня могла б покинути все на так (кілька разів це траплялося): розгардіяш у хаті, воду, що майже нагрілася, крикнувши в його остогидло-мирну пику і в ті незворушно погідні, дурнуваті, на її визначення, очі, що вона не служниця й не рабиня. Тоді двері грюкнуть так, що зі стелі посиплеться тонкими пластівцями глина; вона б наступила на такого пластівця, а ще й розтерла б, відтак подалася до когось із приятельок - може, Людки, а може, Гальки, звільнена й задоволена, хоча смола в її нутрі не переставала б кипіти - вона, та смола, тобто обурення, була б виллята перед приятелькою. Звісно, приятелька подбала б учинити те саме, принаймні Галька, бо її чоловік, тобто Олексій, колись, як іще не вийшла за нього, вдавав із себе такого роботящого, ну, прямо-таки бджілку, а коли за нього вийшла, то виявилося, що це не бджілка, а трутень, ледацюга з ледацюг, те і се, так і так - був би то чудовий дует, аж просвітліли б обидві од такого погідного співу й відчули, що світ навколо ще можна терпіти, що смола в нутрі чи википіла, чи вилилась, а чортяка, народжений із тієї смоли, перейшов у дим, не залишивши і чорної калюжки, як це буває, коли чортяки переходять у дим, і в серце одній і другій вліз би малий, жартівливий, з кудлатого гривкою патлань і бринькнув би пальцем по їхній сердечній струні раз і другий, і це отямило б їх, примусивши згадати, що в хаті кожної залишився неймовірний нелад. Відтак розтерпли і до власних чоловіків, котрі в цей час опечалено зійшлися б коло дощатого столу, поставленого біля кількох дерев, і зосереджено сопли над шаховою дошкою, вряди-годи покрикуючи або чухаючи карки, коли робили непростимі помилки, і це тривало б доти, поки не покликали б їх умирені жінки. А що часу для власного умирення мали зажити немало, то чоловікам не жаль було б покидати гру; окрім того, у нібито сердитих ще окликах почули б щось таке, що дало б їм солодку сподіванку на прийдешній вечір, а вечори і приходять до людей, аби нести їм мир; тоді й приходить у доми, принаймні декотрі, на околицю злагода, і Льонька, а може, й Олексій, зосереджено спогадає, що світ цей крутиться так, як належить, а зовсім не навпаки…

У цьому місці, дивлячись кіно, що його крутив апарат дня, Льонька відчував стуму. Саме ту стуму, чи жаль, що мусив її гасити, заливаючи серце, ніби желе, холодом. Але хоч яка мала та стума, нелегко її з душі прогнати: краєвид перед очима лежав знайомий, рідний, кожна дрібничка дому - знайома й рідна, адже саме тут укладалися в певну систему первні його буття, відтак і повітря пахне, як може пахнути лише домівка, адже все тут знає, адже це його забіч, тобто місце, куди може повернутися втомлений після роботи. Це й розтоплювало його й м’якшило, в таку мить навіть очі воложіли, але кіно, витворене уявою, не було докручене, добре знав (адже сам його пережив та й не вперше прокручував), що далі все має розпастися й поламатись, як картковий дімець, що ззаду, за спиною, тільки скалки, уламки колишнього світу, і що склеїти скло чи знову збудувати карткового будиночка можна, але скло цілим уже не назвеш, а дімець уже буде не той. Від того тужне зітхання виходило, ніби дух поривний, з грудей, а це вже був не жаль, а печаль. Холодна й безнадійна, ніби туго скручений волосяний м’яч темряви.

Авжеж, було воно так: Броня ніби ввійшла в трудову гарячку, якою тільки-но перекипів Льонька, тягаючи воду; вже не пашіла роздратуванням та люттю, адже чоловік був без зазубринки, покірний і тихий, хоч і противний з отією ідіотською усмішечкою, все виконував безвідмовно, отже, не мала жодної надії спекатися нелюбого обов’язку. Вода нагріта, хвартух оперезував стана, вони разом вилили окріп із виварки в пральну машину, біля неї стояли наготовлені відра з холодною водою - все аж надто ідеальне, злагоджене, аби вийшло на добре. Лишалося тільки перекрутити білизну в машині, покрутити ручкою, витискаючи воду, сполоснути; Льонька при цьому мав місію стояти біля жінки, готовий до послуг; зрештою, й послуг не потребувалося, хіба стояти й розважати, щоб не бути жінці при нелюбій роботі самій. Отут (кіно крутилося з тріском на апараті дня, апараті дещо архаїчному, як у сільських кінопересувках) Льонька дозволяв собі ослабину чи, скажемо від себе, ліричну паузу. Тобто стояв, розставивши ноги, й німо дивився, як порається жінка біля машини, така вже мирна, така вже не чорна, така обезсмолена, що починав відчувати до неї ніжність, ба навіть сентимент, ба навіть гордість, що оце чудо в спідниці належить таки йому; отож, коли б день закінчився мирно, Льонька трохи того зворушення призапас би на вечір, а тоді не без задоволення коло того чуда, але вже без спідниці, попорався б, але в той день все відбулося трохи інакше: стукнула раптом хвіртка, вони одночасно кинули туди очима: Броня з надією на відстрочку в роботі, бо то могла бути котрась із сусідок, Людка, чи Галька, чи Валька Карташевська, чи таксистиха, чи Магаданша, або, на гірший кінець, ряба Надька; Льонька ж зирнув на хвіртку не з інтересу, а швидше за звичкою, бо коли рипає чи стукає хвіртка - це хтось іде. І побачив він широке, кругле, розлиблене, дурнувате лице свого найближчого сусіда й начебто приятеля Олексія, мирного й добродушного, навіть чуб лежав, охайно прилизаний, а одне око було менше за друге, що свідчило, що він сюди прийшов з якоюсь гадкою, може, трохи й хитрою: чи не до шахів запрошувати? Став біля Льоньки вряд, так само розставив ноги й так само, тільки без замилування, задивився, як переминає білизну пральна машина. Відтак зирнув одним більшим, а другим меншим оком на Броню, яка сортувала те, що мало піти на другу крутку, по тому ледь-ледь повернув, ніби вона в нього важко проверталася, голову до Льоньки і те менше око до нього хитро, але майже непомітно моргнуло.

- Слиш, - сказав він. - Послала мене жінка… щось у нас, скать, дверці од шахви не те, не розберу в чом дєло. Я їх і так, і сяк. Ну, не пойму в чом дєло, хоч убий. Не стають на місце, а жінка мене за ці дверці вже догриза…

- Ти такий, що догризеш! - буркнула Броня.

- А шо нє? - повернув до неї одне більше, а друге менше око Олексій. - Який не є, а не розберу, в чом дєло.

- Мєлочі, - сказав Льонька і пихнув димом, бо саме тепер вирішив чи власне зважився запалити.

- Для тебе, мо’ й мєлочі, - сказав Олексій, знову зирнувши на приятеля і ледь помітно йому моргаючи, - а для мене проблема. Та і доїла мене Галька, просто спасу нема. Може б, пособив?

Льонька зирнув на Броню, але обличчя в тієї було безвиразне, ніби дошка не тільки стесана, але й полакована, - поралася біля білизни й начебто не чула.

- Слиш, Бронь, - несміливо озвався. - Може, поможу чоловіку?

Але відповіді не дочекався. Смикнула тільки плечем і повернулася до нього спиною, а він кинув поглядом на її й досі стрункі, хоч, може, трохи й затонкі ноги. Тоді на його лице знову лягла уїдна усмішечка, та сама, яку найбільше ненавиділа в ньому Броня.

- Ну, шо ж, коли тра, то тра, - сказав, зітхнувши. - Ходім.

Вони рушили з двору, як два сторожкі пси, котрі тільки тому і йдуть повільно, щоб не виказати свого бажання дременути притьма, пральна машина в цей час спинилась, аж затремтіла, ніби була запрограмована на цю паузу в дійстві, а Бронине обличчя знову втратило в собі все принадне, очі розірвалися, ніби бомбочки, а в грудях заклекотіла вже трохи остигла смола, бухаючи димовими протуберанцями.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка