Роман юрби Хроніка «безперспективної» вулиці Письменник, який випробовує буденністю



Сторінка11/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.06 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   42

2

Перше, що стара відчула - крижаний спокій. Сиділа на круглому стільці, вся наче складена із важких брил, очі її меншали й меншали і вже стали як ґудзенята, й були вони дивно круглі, тремтіли й лили темне світло. Ніс її роздувся, а рот поступово втрачав оту пісну стягненість. Вже розпускалася вервечка, вуста м’якшали і м’якшали, розгладжувались і розтягалися. І хоч світили так само ґудзенята старої, вуста її вже сміялися, тремтячи в кутиках. Вона побачила в уяві листоношу іншу: та інша стояла на порозі малесенька й тоненька, були в неї заплетені дві кіски з бантами на обидва боки, очі великі-великі, а та сумка листоношська неймовірно важка. Стара дивилася тоді на ту з’яву із зачудуванням, бо ще зроду-звіку не бачила таких кумедних листонош. Та дрібуся вже ступала по залитій, як оце сьогодні, сонцем підлозі, й голосок її задзвенів яскраво й мелодійно:

- Доброго вам дня, бабусю! Пенсію я вам принесла, пенсію!

Вона майже проспівала оте «пенсію», і стара, така лагідна й кругла, схилила на бік голову, як пташка. І голос її теж став дзвінкий, молодий і говорив той голос і сипав пестливими словечками. А коли пішла стара по кімнаті, шукаючи своїх знеславлених окулярів, у неї були не ноги, а м’які лапки, і волочився за нею пишний лисячий хвіст, а голова з лисячим писком була підв’язана під бороду білою хусткою, а рот її розтягувавсь ушир, губи пропали, сама тільки ледь видна щілина темніла під видовженим носом.

- Ну, що ви, що ви, бабусю! - продзвенів тоді той-таки тоненький голосок. - Давайте, я розпишуся, коли ви не знаходите тих окулярів.

Черкнула ручкою по папері, як черкає крилом воду ластівка, і закрутила голівкою з бантиками.

- Ох, бабусю, і це ви зовсім одна-сама живете? Бідні ж ви, бідні!

Кругленька, затишненька бабуся зі срібним сяючим волоссям стояла серед хати й плакала великими голубими слізьми: була вона сирота, ця бабуся; і от зайшла до неї ця дрібуня з величезною листоношською сумкою й пожаліла її. Вона плакала, що живе сама, що нікому води їй подати і їсти зварити, і тільки одне око її було скошене, напружене й тремтливе, а вуста рахували, ледь-ледь ворушачись, коли падали на її стола банкноти…

Сиділа на круглому стільці серед хати, очі її вже не були, як ґудзенята, - мертві й закостенілі, наче вшиті для іграшки, а рот розтулився, і в тому роті стриміло кілька жовтих і погнутих пеньків. З чорної отхлані висунувся білий, покритий накипом язик і покотилися з нього м’ячики, чорні, рипливі, хитливі. Еге ж, стара сміялась, а позир її спинився на стіні, й там, ніби на екрані, просвітилася та сама дрібуня, яку згадувала, але вже без бантиків, а з волоссячком, міцно стягнутим біля потилиці гумкою з дитячої соски. І не було в тієї дівчини ані сумки її великої, ані пачки листів, перев’язаних шворкою. І та голівка дівчача хиталася тужно з боку на бік, і сипалися з її очей великі сльози.

- Бабусю, рідненька, ну, як же це ви забули? Я ж приносила вам ту пенсію, приносила!..

- Бачить Бог, - сумирно плівся бабин голос, а сама покірно дивилася на оте заплакане личко, - не одержувала я пенсії. Ось хрест святий, і хай поб’є мене грім, коли одержувала! Хай скрутить мене, щоб я встати не могла! Чекаю, чекаю на ту пенсію; ні, думаю, піду! Мені вже так важко трудитись під ту гору, - на оці старої з’явилася каламутна сльоза, - а я лізу, лізу, бо й мені, старій, треба житочки!..

І хиталася там, на стіні, голівка мала, блищало тісно прилягле до тієї голівки волосся, а ще яскравіше блищали очі великі з величезними слізьми у них…

Стара йшла тоді по хіднику, викидаючи перед себе палицю, й била тією палицею асфальт. Жилава її шия витяглася, обличчя стало важке й понуре, а очі-ґудзенята знерухоміли. Замість серця товклася їй у грудях каменюка, а з лиця зовсім зникли вуста - так щільно стулились.

3

Сиділа за хатою на своєму стільці, вгорнулась у старе пальто з коміром, на якому стирчала тільки жменя шерстин, виставила валянці-обрубки і начебто дрімала, поблимуючи вряди-годи на річку й на жовті горби, й на західне сонце, що стало на найбільшій вершині й перетворилось у голову того горба. Руки старої під ту хвилю були засунуті в рукави пальта з хутряними нашивками, на яких було на обох вже по півжмені шерстин, і тримала вона п’ясті начебто в муфті. Спиралась об стіну, яка в цьому місці була витерта до блиску; обличчя її спало, звішувалися досить грубі вуста, ніс загострився й виблід, наче в покійниці, - проступили на ньому темні плями. Спокійно спали ще досить виразні брови, а очі, розплющуючись, світили рівним зеленим світлом: світ клався перед старою омиротворено й заспокоєно.

Неподалік росла єдина вишня і щодня баба дивилась, як червоніють її листки, і вже була та вишня в західному сонці зовсім червонолиста й горіла як вогнище. Грілася біля того ненадійного вогнища; думки її були спершу як дроти простягнуті, тоді наче вовняні клубочки, зовсім такі самі, як хмари в небі. І було їй, як там, у небі, ясно й чисто, була там синя пустеля з синім піском і не віяв там вітер, не шарудів пісок. Тиша пливла в тій пустелі - чуття її, а зелені очі освітлювали синю даль - свідомість її.

Невеликий чоловік у темно-синьому плащі, побачивши стару з вулиці, здивувався на її залізний профіль, що стримів над піввилізлим коміром; він кілька разів озирнувся й, несподівано для себе, пожалів стару. Може, й перед ним з’явилося на мить синє видиво пустелі, і йому стало страшно перед неозорою її безмірністю, а може, в чоловіка було надто жальке серце?

Стара ніби відчула той погляд і різко повернулась. Але побачила тільки темно-синій плащ, утлу спину й низько насунуту кепку чоловіка - ішов той вулицею, широко ступаючи й трохи смішно помахуючи руками.

Очі в баби стали чорні й мертві, вуста розтулилися і стулились - он яке обличчя засвітило вслід перехожому!

Неохоче встала, відчуваючи, як важко розгинати так надовго завмерле тіло - її одразу ж скував холод. Зирнула на дах власної хати - стримів там задимлений комин. Подибала в повітку, все ще не розігнута до кінця, а коли стала в дверях, зирнула з-за плеча на той двір під кручею, де ще зранку стояло двоє плетух.

Два дерева стояло вже майже пожовтілі, замість помийного відра під одним із них - собача буда і визирав звідтіля чорний пес; замість господарчої сумки виріс на другому дереві білий круглястий гриб. Стояли поблизу безутішні чоловіки тих плетух, один із двома, а другий із трьома дітьми. Розвели здивовано руками, і від того поруху розсипалися їхні діти, як курчата: покликала їх вулиця. Чоловіки вже витягували з дверей стола, потім один приволочив ящика, другий ослінця, сіли оті безутішні чоловіки під деревами й раптом ударили голосно доміном. І поступово їхні лиця заспокоїлись, і лопотіло й лопотіло над ними листя, ніби виказували за таку легковажність, адже жінки їхні у дерева поперетворювались, а їм хоч би що! Потім упустили ті дерева по листку, наче по сльозі, й ті листки, повільно кружляючи, лягли просто в наставлені й заповнені кісточками доміно долоні чоловіків…

З горла старої викотилися чорні м’ячики, рипливі, хитливі й круглі. Але вона обірвала сміх - ішла вулицею з порожніми відрами таксистиха. Важко сопіла з ядухи, а коли зустрілися вони поглядами, обличчя в обох стали надуміру лагідні, усмішки на них розлилися, ніби вилите молоко, заморгали вони одна до одної, бо й очі їхні стали під ту хвилю, як вилите молоко.

Тільки в повітці стара розпростала спину. Її жилава шия витяглась, а обличчя зробилося грубе й мужнє. Важка, карачкувата рука потяглася до лискучої сокири, а за мент великої сили удар розколов колодку так, що з неї аж тріски посипались…

Дим валив не в комин, а з комина, витікав крізь дверці й піддувало, сочився крізь щілини в грубі. Сиві димові чоловічки вистрибували з печі й починали в повітрі й на стінах химерного свого танцю. Стара була наче сама з диму, заповнювала собою всю кімнату, так тяжко вона кашляла Здалося навіть їй, що її мала хатка ще поменшала, і що має та хатка курячі ноги, і йдуть вони, ті курячі ноги, із хмари на хмару, а вона лежить на печі й задихається.

Рипнуло, відчинившись, вікно, так само рипнуло друге, і дим пішов у вікна, отож чоловік у темно-синьому плащі, котрий дивився на ту самотню хатку з гори, бачив, що вона поступово оточувалася туманом, і в серпанку тому дивно палала червонолиста вишня.



4

А й справді, сутеніло, і дими з коминів хат на вулиці і хат під кручею, і хат за Кам’янкою зовсім розчинились у тому сутінку. Вмерла у ньому річка, й тільки якийсь упертий човник їздив по ній та їздив. Сидів у тому човникові старий Смерд, одягнений у брезентову куртку і в капелюха без стрічки, витягав він із річки малесенькі сіточки, в яких срібно засвічувалися довгі свічки єльців; Смерд брав ті єльці темними спрацьованими руками й кидав їх у човна - забув узяти з собою відерце. В човні було по кісточки води, і та хлюпала разом із єльцями на дідові гумові чоботи.

Стара стояла на порозі в пальті з облізлим коміром, на якому лишилася жменя шерстин, засунула руки в рукава-муфту, й сутінок робив її клубенястою, наче була вона з повітря і от-от мала відірватися від порогу й полинути в тихе, вечірнє небо, на якому повільно проявлявся місяць і зірка коло нього. Стара зітхнула, подивившись на того місяця та зірку, і приступила до хвіртки. Обличчя в неї було кругле й привітне, а голова зовсім загрузла в плечах. Очі її стріляли від хати до хати - у визір її, темний як це смеркання, потрапляла одна чи друга химерна постать у штанах. Ті істоти стояли біля своїх хат чи сиділи, як оті двоє, що вже й ліхтаря підвісили над столом і били в доміно. Там, віддалік, замітав двора ще один, і курява з-під його мітли теж була як дим; зовсім недалеко ще один ніс здоровенні відра, з яких плескалася вода; ще один проїхав на мотоциклі й був на тому мотоциклі такий випростаний, наче дрючка проковтнув. Стара дивилася на все те чудне плем’я і аж головою легенько похитувала їй на плече спустився маленький, як насінина кульбаби, парашутик, і відчепивсь од того парашутика ліліпут, заліз старій у вухо й пішов блукати по безконечному лабіринту мозкових звивин. Це й була та думка, яка єдина жила в голові старої, адже вікна її хати було навстіж одчинено, і замість диму заходив у них холод.

- Доброго вам вечора! - тонко заспівала стара назустріч постаті з надумір грубим обличчям, був то Шурка Хаєцький, або ж Кукса. В роті в чоловіка стриміла цигарка й диміла, мов комин, наче він сам собі був грубою. Шурка глянув на стару банькатими очима й буркнув щось під носа; ноги його пішли прудкіше, хоч перед цим ледве плентали.

- Послухайте, чоловіче добрий…

Але «добрий чоловік» не слухав, його раптом проковтнули сутінки, ніби й не було його ніколи, тільки густий тютюновий запах завис у повітрі. Очі в старої звузились і спалахнув у них зелений ядучий вогонь.



5

Дибала по вулиці, викидаючи перед себе палицею, била нею об землю, що нею майже запливла бруківка; витяглася жилава її шия, обличчя стало важке й понуре, очі як ґудзики, а замість серця товклася каменюка, вуста зовсім зникли з лиця, бо хто б узяв у тих сутінках цю смужку тоненьку за вуста.

Її об’їхав, наче в полон узяв, гурт хлопчаків на велосипедах: п’ять з одного боку і п’ять із другого. Вони скрикнули голосно й водночас і помчалися навздогінці із сутінками, світячи десятьма ледве блимотливими фарами.

Баба не помітила велосепедистів, викидала й викидала палицею і била нею об дорогу. Тоді випурхнуло, біжучи за м’ячем, котрий викотився з двору на дорогу, аж десятеро легких веселих дівчаток. Вони закружляли довкола старої, як світлі ясні метелики: були в червоних і голубих плащиках, і в кожної з-під шапочки цвіли червоні чи голубі банти. Найкраща й найтонша з цих дівчаток схопила м’яча, м’яч був також наполовину синій, а наполовину червоний, скрикнули вони дзвінко, як синиці, завернулись і побігли назад у двір.

Баба не помітила й цих дівчаток, вона йшла по вулиці й била палицею. Погук тонкий та високий примусив її, правда, скинути головою - подивилася пильно в глибокий сутінок. Зовсім неподалець стояв літній чоловік і дивився на річку - був то Ціпун. У вустах у нього, як у всіх цих чудних створінь, цвів рожевий вогник, і стара, доки дійшла до того чоловіка, майже полюбила його. Стала кругленька й лагідна, а ставши біля Ціпуна, полагідніла ще більш.

Чоловік був давно неголений і борода його сиво палала. Він виплюнув цигарку, аж прокреслила вона іскристе коло і впала в траву, розсипавши яскравий бісер; Ціпун, хотів повертати в двір, але стара спинила його, простягти руку.

- Доброго вам вечора! - сказала. - А чи знаєте, що я хочу у вас попросити?..

Ціпун глянув запитально, і стара побачила, що в нього чорні, холодні й крижані очі, й дивився він не так на бабу, як кудись поверх її голови.

- Я, сусідонько, в труднації тепера, - сказала лагідненько. - Чи не пособили б ви мені комина почистити?

Вона схилила голову набік і стояла, наче пташка, тиха й покірлива, і тільки очі її зблиснули гостро, хоч відразу ж погасли.

- То чого ж, - сказав Ціпун холодно, і хвіртка його заспівала. - Найміть собі сажотруса, то й почистить…

Стара стояла й дивилася на прихилену хвіртку. Не було вже чоловіка, тільки руда кішка вийшла з-за хати на стежку, сіла й засвітила до старої палючими очима. Баба сплюнула спересердя й пригрозила кішці палицею. Кішка позіхнула, облизалась, а її жовті очі засвітилися ще яскравіше…

Бубоніла, наче горохом сипала, дивилася собі під ноги на ті обрубки-валянці - човгали по землі й знімали порох. І не помітила, як повз неї пройшла, обійнявшись, закохана пара. Хлопець і дівчина дивилися невідривно одне на одного, а тіла їхні давно були злиті в одно. Однаково стукотіли їхні серця, однакова кров кружляла в їхніх жилах і однакові думки думали їхні голови. Сутінок тісно сповивав їх у тому затишному їхньому коконці, і вони наче пливли над дорогою, чужі для світу і забувшись про цей світ.

Стара спинилася. Подобала на птаха великого й чорного - стояв серед порожньої вулиці, розгорнув крила і от-от мав злетіти. Знятися високо вгору до жовтого місяця й тієї єдиної зірки - напливала на околицю ніч. Густа й прохолодна, повна чудової достояності, м’якого напівосіннього смутку: висівали на землю останнє насіння бур’яни; тягли колючки лопухи, щоб зачепитися за одежу перехожого чи за хвіст блудящого пса; витягала свої вильця собача кропива - десь біля греблі монотонно шуміла вода, збиваючи шум, і клапті того шуму пливли, як вата, по воді - вже й Смерд перестав розрізняти, де шум, а де поплавці його сіточок. Йому надто добре ловляться єльці, і їх уже в човні стільки, що вода біля гумових чобіт зовсім стала срібна; місяць купався у тій ріці разом із зірочкою, і це така дивна пара - він великий і грубий, а вона тонесенька. Дід вирішив повернутися додому, але між піни загубив аж дві сіточки, тож їздить і їздить і крає човном чорну воду, хапає пальцями один клапоть шуму й другий. Зрештою, закоцюбли йому пальці, й сидить він, засунувши руки під пахвини, видивляє, як чорногуз, у темені пропалі свої сіточки.

Глухо забрязкали відра, і стара насторожилася: з темряви виплив Йонта. Пішла йому назустріч, але той і не зирнув на бабу. Хитнувсь убік і поплив далі, монотонно подзенькуючи порожніми відрами. Стара постояла з розтуленим ротом, і слова, які зібралася висловити до Йонти, повільно вмирали в тому її розтуленому роті. Зирнула на місяць і на хирляву його супутницю, а тоді рішуче подибала з гори до річки.

Смерд тимчасом знайшов одну сіточку - в його руках забився великий головень. Засвітилися радісно дідові очі, аж забув він про другу свою сіточку; наліг важко на весла і вже рушив до берега. Стрибав біля носа жовтий і грубий купальник-місяць, бавився зі своєю тендітною панею - човен ніяк не міг до тих чудних нурців доскочити. Тільки коли врізавсь у зарості нетреби, стрибонув тоді місяць зі своєю коханкою аж далеко вперед і опинився на середині ріки; ліг там спокійно горілиць і засміявся.

Смерд устав, щоб вийти на берега, але здригнувся раптово: там серед лопушиння й нетреби стояла, сперта на палицю, чорна, карачкувата мара.

- Доброго вам вечора, - заспівала вона. - А знаєте, що я хочу у вас попросити?

Старий ледве не перекинувся з несподіванки, але був надто похмурий і надто давно не вірив у нечисту силу - миттю пізнав бабу, чи, може, й справді хитнувсь у його душі спомин про дитячу якусь казку. Забубонів щось таке, що важко прийняти за слова, бо думав він про своїх невибраних із човна єльців та головнів. У той час великий головень тріпнув хвостом, зблиснув лускою, але миттю й погас - було води в човні аж на половину.

- Я, сусідонько, в труднації тепера, - заспівала стара, пильно дивлячись у того човна, де побачила таку велику й таку блискучу рибу. - Чи не пособили б ви мені комина почистити?

- Га?! - вигукнув вражено дід. Позирнув злякано в човна: чи не видно там його срібних єльців і ще срібніших головнів.

- Я оце в такій труднації, - повторила лагідно стара і схилила голову на плече, наче пташка.

Тоді Смерд, закипів сердито, як густа каша, забубав чи прокльони, чи мо’ щось і пояснював, - були в тому бубанні й чорти, і комини, з яких вилітають відьми й турбують чесних людей.

- Отакий ти вже чесний, старий дурню! - вигукнула тонко стара, і в цей мент човен під старим схитнувся, а все дно раптом засяяло нестерпуще од срібних єльців та головнів. Тоді скочив дід на землю, махнув на стару, наче хотів ударити чи прогнати. По тому штовхнув човна і заляпав веслами так голосно і так сердито, що стара знову рота розтулила.

І посипалися з того рота чорні м’ячики, рипливі, хитливі; стара аж трусилася з реготу і трусилося довкола неї лопушиння й нетреба, і трусився там на річці, сердитий понікуди, дід зі своїм човном, повним води й риби, і трусився серед річки круглий реготун разом із тоненькою своєю дружинонькою, і дерева по той бік річки, і білі клапті шуму. Стара ж давно так не сміялася, хіба тоді, як одібрала пенсію двічі на місяць і тоді, коли той дурень… трусилася вона й трусилася, і в неї вже й духу бракувало сміятися - разом зі сміхом випливла з її нутра й сила, й повітря все. І вона захапала ротом, як хапають оті єльці в дідовому човні, і долоні її затанцювали на голові палиці, за яку трималася обома руками. А коли перевела подих, то з її грудей вирвався глухий посвист і, може, від того посвисту збудилося неподалік на дубі тройко кажанів, упало притьма в темряву й розрізало її тонкими ластів’ячими крилами.

Вона ще довго стояла на березі, схиливши голову набік, і була через оту свою веселість така добродушна, що кажани прокреслили над її головою аж троє кіл, і тільки по тому помчали туди, де купався місяць із ясною панею, і де розбивав веслами тишу сердитий аж понікуди Смерд.

Дибала вулицею, викидаючи перед себе палицю, і била нею в землю, жилава її шия витяглась, а обличчя знову стало важке й понуре. Очі погасли й застигли, ніби ґудзики, а замість серця колотилась у неї каменюка. Поверталась у свою хату з розчиненими вікнами, з яких і досі віяло димом, звідтіль давно витекло усе хатнє тепло - доведеться їй стягувати на себе все шмаття. Але ще не переймалася тим, у голові, наче на білій стіні, проявлялася картина жахкіша: влазить у її розчинене вікно злодіяка із ножиком у зубах.

Облило її потом, і вона на мент отерпла: там, у запічку, в самому куточку, лежав тонесенький згорток - пенсія, яку вона одержала за місяць удруге. Злодіяка з ножем у зубах простяг до того згортка руку, величезну, кощаву, із розщіпленими пальцями й раптом схопив згортка, аж захрустів той у жмені.

Нібито дощ обсипав стару з ніг до голови, начебто якась загуляла хмарка спинилася над околицею й навмисне вилила сюди свою воду. Стара йшла сягнистим кроком, міцно стискаючи палицю, йшла повна сили й рішучості. Вже не було в її тілі старечої немочі - ступав це могутній і сильний войовник. Не побоїться вона того здорованя, що й досі цвів на білій стіні її уяви, палиця її свисне, як рак узимку, і навіки розкроїть черепа, в якому уроїлася така нахабна думка: обікрасти її, таку самотню й нещасну.

6

Але не дійшла до свого мешкання. Злодій, якого намалювала на білій стіні своєї уяви, міг вільно вибратися через відчинене вікно й дременути в цю густу й темну ніч. Вона навіть побачила, як він біжить. Розтулений рот, висолоплений язик, вирячені очі, б’є і б’є босими ногами холодну землю, аж п’ятки врізаються у сідницю. Стара стояла й дивилася на ту втечу, переможно похитуючись, адже той злодій все одно не втече. Там далі він впаде від знесили й помре - не зможе, бідолаха, ані спинитися, ані здолати свого страху.

Різко повернула голову, її вже не цікавив той мізерний утікач: там, під кручею, біля хат стояло двоє дерев, що недавно були лепетухами-молодицями, а тепер все ще шамотіли листям; там, біля хат, сиділо двоє неголених чоловіків, Семенюк-молодший і Шіллер, і били й били лунко доміном. Діти чоловіків і тих плетух-молодиць ще й досі гуляли: дівчатка в сусідньому дворі, а хлопці на велосипедах. Чоловіки були облиті жовтим тремтливим світлом - зачеплена за гриб-сумку на дереві ясніла там лампочка. Розкидала навсібіч жовті списи, й ті списи похитувались у нічному повітрі. Чоловіки щось кричали й доказували: той, що виграв, реготався й тицяв пальцем у приятеля-сусіда. Задоволено приставляв до голови пальці, махав ними й висолоплював язика; той, що програв, сердився й трусив головою, але вигравши в наступній партії зовсім так само кепкував, як перед цим перший. Шуміли над ними їхні жінки-дерева й судили їх, проклинали за кинуті напризволяще діти і за дурну, нерозважну й безконечну їхню гру.

Стара дивилася на все це, примруживши праве око, вона зважувала: чи повернути до хати, чи, може, піти до тих доміношників. І поки вона отак думала, ноги її вже йшли назустріч списастій лампочці, очі її ще більше мружилися, зелено відбиваючи різке світло і висяюючи відтак світлом своїм. Стара пройшла через завулок; од лампочки, що цвіла попереду, шастали довкола тіні, й вона сама перетворилась у таку тінь - безшумно й крадьки пливла по білій стежці, і палиця її ледве торкалася землі.

Виросла перед доміношниками раптово. І один, і другий кинули в її бік поглядом, але й один, і другий її не завважили. Били кісточками і з такою силою, що бідолашний стіл по-страдницькому присідав на всіх чотирьох, падав на коліна й ніби й спину вигинав. А на неї, на оту спину, з гуркотом падав новий удар, і стіл важко трусився. Погляди ж доміношників палали, підборіддя їхні чорніли, а зуби блискотіли. Сміх доміношників був нервовий, з прихлипами, скреготали вони зубами й плювалися навсебіч пінистою слиною.

- Доброго вам вечора, - заспівала стара. - А знаєте, що я хочу у вас попросити?

Доміношники знову кинули в її бік поглядом, але це були надто неуважні позири; Семенюк-молодший вихопив з долоні кісточку і гримнув об стіл, аж стіл знову злякано присів на всіх чотирьох.

- Га-га-га! - зареготав Шіллер-коновод. - Оцього я й чекав!

На спину стола з неймовірним ляском ударила друга кісточка, і стіл дрібно-дрібно затанцював.

- Труднація в мене така, - співала стара. - Може б, ви замість валяти оце дурня, комина мені б лучче почистили, га?

Доміношники начебто отямилися. Зирнули водночас на бабу, і були в них такі очі, що стара, яка нічого в світі не боялася, раптом захотіла підхопити свої спідниці, покинути тут і палицю й чкурнути з двору так, як тікав недавно із закамарків її уяви той страшний на позір, але такий нещасливий злодіяка.

Мела обрубками валянців вечірню росу і вже бачила тільки свою хату по той бік вулиці. Стояла на курячих ногах за низеньким щербатим парканом; біля хати, як дівчина, світилася темно-червона вишенька; місяць осяював її та неквапно грався її листками. Хата старої похитувалась у цьому міражному світлі; здавалося, ось-ось зведеться вона й піде на своїх курячих ногах у світ, а їй, старій, доведеться цілу ніч її наздоганяти. І так триватиме до ранку, доки не розбудить їх усіх ранкове сонце, тоді задзвенить на її вишеньці синиця і опаде на землю половина червоних листків.

Загавкав у глибині двору собака, і цей пес розбудив шевця, який задумано заснув, стоячи серед двору й посмоктуючи іскристу цигарку. Швець виплюнув недокурка, уставив між губи цигарку нову і з-під його пальців вискочив прудкий вогняний чоловічок. Вскочив у носика сигарети, скоцюрбився там і згорнувся, а голова його хитнула ніч, як хитають її небесні зірки. Швець потягся, аж захрумтіли в ньому кістки, а тоді пішов сягнистою ходою до воріт.

Він підійшов до хвіртки саме коли з’явилася там стара, і його обличчя заясніло над парканом, наче спустився то і сів на шпичаки сам місяць.

- Ви даремно оце, бабо, ходите, - сказав місяць густим і бринячим голосом. - Адже ніхто вам того комина не почистить!

- Ге! - підскочила від несподіванки стара, обличчя її стало гостре й маленьке. З очей її посипалися голки, і вся вона аж запалала перед спокійними водянистими очима шевця. - Який це комин? - швиденько затараторила. - Що це ви говорите про якийсь комин?

- Та про це вже вся вулиця гримить, - байдужно відказав місяць-швець і випустив сиву хмару диму.

Стара покосувала оком на ту «вулицю». Мирно спали хати, мирно й тихо дивилися вікна. І їй здалося на мить, що вулиця і справді гримить, що залито її ясним сліпучим світлом, що жінки й чоловіки тієї «вулиці» котять порожні залізні бочки і б’ють у кастрюлі й миски. Горлають немилосердно про її комина, а з вікон її хатки на курячих ногах вивалюється червоний дим, і мчать до неї пожежники в червоних костюмах, лізуть по червоних драбинах, а там, на даху, вихоплюють з-за пасків лискучі мідні труби й починають, натхненно роздуваючи щоки, грати.

Позадкувала від того настромленого на паркана місяця, довговусого і спокійного, холодного й немилосердного. Його бас не звучав голосно, але забивав своїм воркотом бабі вуха. Вона аж пальця засунула у вухо, щоб потрусити.

- Я вам, бабо, не раз допомагав, - спокійно продовжував місяць. - Порубав вам дрова, паркана полагодив. А ви… - він зареготався раптом. - Як це ви там вигадали: щось я у вас украв?

- Ге! - знову підскочила стара. Замахала, закивала пальцем перед носом у шевця-голуб’ятника-місяця, затараторила дрібно: - Харцицяко, чортяко, злодіяко!

Густий бас добродушно розливався по цілій вулиці.

- Але що ж я у вас украв, бабо? Так це мене інтерисує!

- Украв, украв! - хрипко вигукнула стара і, задкуючи, знову замахала й закивала пальцем. - Дочекаєшся ти! Поб’є тебе нечиста! Злодіяко, харцизяко!

Голуб’ятник аж головою водив од сміху. Приплющив очі і його вуса аж позеленіли від місячного світла.

- Гей, бабо! Навіжені ви! Йдіть ви лучче спати. Не напитуйте лиха, бабо, його й так у вас за душею багато!..

І стара од тих спокійних місяцевих слів перестала раптом кивати пальцем, зігнулася, наче горб виріс їй на спині, й замовкла чи, може, заслухалась у ніч. Шуміла звіддалік у тій ночі вода, гомоніли на греблі хлопці й дівчата: хлопці жирували, а дівчата вискотіли захоплено.

Замислилася на мент баба, а мо’ згадала щось раптово, і її голова схилилась, як у пташки, на плече.

Місяць, настромлений на шпичаки паркану все ще добродушно реготав. Його рокітливий приємний бас заповнив вулицю, і дві сусідки-пащекухи отам, серед двору під кручею, дочка Трасицької і дочка таксистихи, раптом сплеснули руками, одна схопила порожнє відро, а друга потрусила сумкою. Вони нагримали на своїх доміношників, а та, з сумкою, безцеремонно скрутила голову лампочці, прив’язаній до тієї сумки. Ота, з відром, вискочила за хвіртку й загукала співно, кличучи заклично дітей:

- Лє-є-на! Лє-є-на! Саш-ко! Саш-ко!

Лєна вже бігла з усіх ніг додому, з нею бігло ще троє дівчаток, двоє було в червоних плащах, а двоє в синіх, і мали вони червоні й сині банти, а одна із них несла перед собою наполовину червоного, а наполовину синього м’яча.

Сашко мчав по нічній вулиці на велосипеді. Він крутнув кермом біля старої і об’їхав її, як об’їжджають камінь. І стара ще більше згорбилася й увійшла по кісточки в землю. Мала й беззахисна, стояла баба серед вулиці, як дрібнолюдок, і світила зеленим поглядом. І не було вже в тому погляді нічого лихого, а тільки незвична розгубленість і трошки-трошки несусвітнього здивування.

Тоді позіхнув вусатий голуб’ятник-місяць і повільно побрів у своє дворисько. Погасли майже всі лампочки на вулиці, лише одна ще коливалася і пливла між ночі: там годувала дитя юна мати. Була ще зовсім дитина, та мати, тож коли хапало її дитя ротом персо, вона сміялася радісно від чудового й чудного лоскоту.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка