Роман квант покарання роман



Сторінка8/15
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.46 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   15

Розділ 22


1

Пробудження було несподіваним.

Я дивився навкруги і розумів, що знаходжуся у незнайомому мені місці. Власне, кожного разу, після видіння іншого життя я потрапляв у таємниче місце. І при цьому нічого не пам’ятав. Але де я опинився цього разу і що трапилося до цього?

Я оглянув приміщення, в якому знаходився: білі стіни, ліжко та невеличка тумбочка. Усі предмети інтер’єру нагадували лікарню. Я переконався, що нічого не травмовано і ще більше здивувався своєму находженню тут. Трохи поміркувавши, я дійшов неприємного висновку, що знаходжуся у божевільні.

Двері відчинилися і в палату зайшов не високий чоловік у білому халаті.

— Доброго дня, — привітався він і сів на вільний стілець, який стояв поруч. — Як ви себе почуваєте?

— Паскудно… Що зі мною трапилося? Як я тут опинився? — я намагався усе з’ясувати та отримати відповіді на запитання.

— По-перше, мене звуть Зиновій Іванович Фрейд. Я — психіатр, ваш особистий лікар. А, по-друге я все поясню. Ви опинилися у спеціальному закладі. Ви стали небезпечними для оточуючих і тому довелося вас ізолювати…

Я здивовано дивився на лікаря, нічого не розуміючи. З якого це дива я став небезпечним для суспільства? Від несподіванки я зіскочив з ліжка.

— Що?! Я в психушкі? Як висмієте?! Чого це я повинен знаходитися з даунами та імбецилами?! — кричав я, втрачаючи над собою контроль.

— Сядьте і заспокойтеся! Інакше вас пов’яжуть. Сядьте, кажу вам!

Я слухняно сів на ліжко, стримуючи в собі гнів.

— Ось так вже краще, — лікар уважно на мене дивився. — Невже ви не пам’ятаєте, що сталося?

На це питання я лише потис плечима. Бо і сам не мав гадки, що стало причиною моєї появи тут.

— Ви бігали з ножем і кричали про самогубство. А ще кричали про майбутнє життя, ніби ви станете Долиною. Пригадуєте?

— Нічого такого не було. Ви все вигадали. Я знаходжусь у здоровому глузді. Адекватно на усе реагую… Ви мене с кимось сплутали?

— Отже, ви заперечуєте усе? А відчуття, ніби ви знаходитеся в тілі Долини? Зоряна усе розповіла нам. Це божевілля. Спроба покінчити самогубством остаточно є ознакою шизофренії.

— Ніякої спроби самогубства не було! — я перейшов на крик. — Я завжди контролюю свої вчинки.

Зиновій Фрейд співчутливо на мене подивився.

— Контролюєте себе, як зараз? Остапе, визнайте, що у вас є відхилення у психіці. Ви пережили наркотичні відчуття і це спричинило галюциногенні видіння. Ми допоможемо вам, якщо ви захочете самі позбутися пароноїдальних ідей. Але перший крок — це визнання проблеми.



2

Я не знав, що сказати. Знаходитися у закладі для божевільних було не дуже приємним відчуттям. Крім того, я відмовлявся вірити у те, що бігав з ножем по квартирі та кричав, що накладу на себе руки. Правда, доводиться визнавати, що в мене останнім часом бувають провали у пам’яті. Особливо, коли це пов’язано із відчуттями знаходження в тілі Долини.

Ці психотропні речовини довели мене до межі безумства, параної та розхитання психіки. То може, доктор правий і мені потрібна психічна допомога? Адже митці часто геніальні і водночас божевільні. Геніальність існує у купі із божевіллям, а от божевілля може існувати окремо від геніальності. Питання: до якої з двох категорії належу я?

Схоже, що відповідь проста та очевидна.

— Зиновію Івановичу, як я тут опинився? Хто бачив, що зі мною сталося? — спитав я, бажаючи знати усю правду, якою б гіркою вона не була б.

— Зоряна вас бачила. Її батько викликав санітарів, бо ви не контролювали себе. Кричали і бігали з ножем… Бачу, вас це шокує?

— Ще й як шокує. Я пишу містичні історії, але сам ніколи не вірив у цю маячню. А це відбувається.

— Визнайте, що тут немає ніякої містики. Це допоможе вам вилікуватися. Ваш випадок не дуже важкий і якщо постаратися, то за кілька років можна вилікуватися. Але ви повинні позбавитися думки, що Долина існує.

Я мовчав, бо втомився щось пояснювати. Схоже, мені не повірили і тепер доведеться знаходитися серед душевнохворих. Якби була можливість зв’язатися із Пилипом Пшеничним, то він би точно мені допоміг.

Лікар поставив мені ще кілька запитань, на які я відповів без ентузіазму. Нарешті він пішов і я залишився в палаті один. Режим лікування був не складним. Кожного дня давали тричі їсти. Для мене прописали антипсихотики, які потрібно було вживати: промазин, алимемазин та тиоридазин, які гальмували розвиток психічних відхилень та блокували параноїдальні ідеї хворих. Звісно, я чудово розумів, що ці ліки не лише зіпсують моє фізичне здоров’я, а й погіршать психологічний стан.

Для хворих із невеликими психічними відхиленнями, була можливість ходити гуляти по території психлікарні, або у приміщенні дивитися телевізор, грати в шахи, карти чи спілкуватися з іншими хворими, які могли нормально говорити. Правда, більшість хворих вважали себе Наполеонами, Сократами, або іншими видатними людьми і лише повторювали щось на кшталт значної місії в своєму житті, направлення людства на істинний шлях. Деякі душевнохворі мали розщеплену свідомість, коли у них в голові існувало одночасно декілька особистостей. Також я надивився на параноїків, людей із маніями переслідування, які бачили галюцинації та чули голоси. Окрім цього було багато розумово відсталих дуже буйних та небезпечних, яких не відпускали гуляти. Я навіть чув страшні завивання, крики, прокляття. Від усіх вигуків у мене в жилах застигала кров. Я боявся подумати, що станеться, якщо я зустрінуся з одним із цих психів. Взагалі все було дуже неприємно, паскудно, огидно та дуже страшно. Я ще не знав, як бути далі, але розумів, що мені знадобиться багато сил, щоб усе це витримати та пережити у ясному розумі.

Отже, я потрапив у заклад для божевільних, психів, шизофреників, параноїків та маніяків. Одним словом, таких людей, серед яких, я і сам починаю відчувати затуманення свідомості та поступової втрати здорового глузду. Втішало лише одне: мені дозволили взяти ноутбук у палату, щоб я міг писати новий роман. Це відволікало мене від неприємних думок. Я занурювався в утопічний світ ілюзій, переживав за персонажів, намагався їм допомогти вибиратися із халеп, а часом нещадно топив їх, декого знищував і не давав можливості дійти до щасливого фіналу.

Кілька днів мене ніхто не провідував. За цей час я ходив гуляти по території психлікарні під пильним наглядом санітарів, спілкувався з хворими. Один чоловік вважав себе Конаном Дойлом і дав почитати нові оповідання про Шерлока Холмса. Із ввічливості я трохи почитав. Деякі проблиски талановитості у нього були, але хвороба домінувала над літературною обдарованістю. Тим паче, до творця Холмса, йому було дуже і дуже далеко.

Кілька разів я розмовляв із лікарем, але він відмовлявся вірити у те, що всі ці містичні події існують насправді.

Єдине, що бракувало, так це відсутність алкоголю. Добре, хоч цигарки дозволили курити, виходячи на балкон.

Три дні пройшли дуже повільно.



3

А потім приїхала Зоряна, щоб провідати мене. Я дуже зрадів цьому, бо потребував нормального людського спілкування. Психи мені набридли, а лікар все одно вважав у мене відхилення. Ми зустрілися на вулицю у невеличкому саду (де гуляли пацієнти) і трохи поговорили.

Мене дуже вразило, що Зоряна також не до кінця мені вірить. Особливо, коли в мене виникають провали у пам’яті і я опиняюся у невідомих місцях. Це було схоже на лунатизм. Власне, дівчина відносилася до мене обережно, якось відсторонено і я розумів, що між нами вже не буде так, як було. Мабуть, стосунки наші завершилися. Оце мене більше всього пригнічувало.

Зоряна наголосила, що спробує мені допомогти, щоб швидше виписати мене звідси. Хоча, я не вірив, що скоро опинюся на волі. Мені ніхто до кінця не вірить, а знайти Пилипа не можливо. Зоряна підтвердила мої слова, що Пшеничний кудись зник. Ймовірно, наукова експедиція в Тибет. Хочеться у це вірити. Тоді, якщо пощастить через кілька місяців він повернеться. Далі вона попрощалася і пообіцяла мене скоро провідати.

Та за ці кілька днів мені стало байдуже усе, що відбувалося. Містичні видіння та відчуття знаходження в тілі Долини мене полишили на деякий час. Це цілком мене влаштовувало. Я став більш спокійнішим, поміркованим. Ніякі кошмари мене вночі більше не турбували. Я писав роман, як навіжений, відчуваючи, що за тиждень можна буде упевнено поставити слово «кінець».

Чим тоді займатися у цьому закладі?



4

Через десять днів мого перебування у психіатричній клініці, привезли ще одну хвору.

Я прогулювався парком, милуючись невеличким фонтаном біля клумби квітів і обдумував, яким чином можна завершити свій твір, щоб розв’язка була несподіваною та цікавою. Поки що ніяких продуктивних думок з цього приводу не було, але я не втрачав надії. Усі прозріння та цікаві ідеї приходять як раз тоді, коли ти зовсім на них не чекаєш. Погода була чудовою: теплою та сонячною. Мені не заважали навіть бормотіння та крики божевільних, що бігали по парку і намагалися привернути до себе увагу.

Коли нова пацієнтка поступила до нас у лікарню, я був заглиблений у свої думки і тому не бачив її. Лише повертаючись назад до себе у палату, почув розмову двох лікарів про дивну пацієнтку. Ніби, у неї деперсоналізація особистості. Далі я розмови не чув, бо психіатри пішли вперед, розмовляючи про нову хвору. Не знаю чому, але мені страшенно захотілося побачити цю жінку і поговорити. Може, вона мені знайома? Якесь дивне відчуття не полишало мене. Правда, вже через пів години, я успішно дописував свій роман.

Повечерявши я вийшов у загальну залу, де збиралися душевнохворі, проводячи час дозвілля. Кожен займався своїми справами: читали, щось малювали або грали у шахи. Навіть музичні інструменти були присутні. Цього разу я відмовився від шахів і вирішив подивитися телевізор. Там показували голлівудський блокбастер.

У залу зайшла висока, струнка дівчина. Я навіть не звернув на неї уваги, дивлячись на екран телевізора. Але через десять хвилин випадково подивився, хто чим займається. Побачивши цю дівчину, я відчув ефект дежа вю, наче я колись її міг бачити. І не лише міг, а бачив. Схопіть мене чорти, якщо я не знаю, хто вона така. Але хто вона?

Я придивився до неї уважніше.

Знайомі риси обличчя, які я так часто бачив останнім часом. Дуже часто я бачив цю дівчину і перевтілювався у її образ.

Це була вона.

Це була дівчина з майбутнього життя.

Долина.

Пригадавши її, я почав втрачати присутність реального світу. Але сама Долина не зникла.



Вона існувала переді мною насправді.

А я відмовлявся у це вірити.



Розділ 23


1

Мене наче блискавкою вразило.

Я мовчки дивився на жінку і не міг повірити своїм очам. Невже це та сама Долина? Проте, схожість була прямо-таки феноменальною. Тут не могло бути ніякої помилки. Або мені примарилося, або це насправді Долина, в тілі якої я опинявся не один раз. Треба негайно до неї підійти і що… Я розгубився, бо не знав, що маю далі робити, як тільки підійду до жінки. Але таке збігом обставин ніяк назвати не можна, тому треба…

Хтось доторкнувся до мого плеча. Я обернувся і побачив якогось душевнохворого, що показував пальцем на своє обличчя і щось мичав. Я роздратовано махнув рукою, щоб він відчепився. Тільки його зараз бракувало. Мені треба поговорити з Долиною, якщо це насправді вона. Кинувши погляд, там де вона раніше була я закляк.

Жінка зникла.

Більше нікого не було.

Я вийшов із холу і подивився на усі боки, проте нікого не бачив. Не могла ж вона зникнути, розтанувши у повітрі. Я серйозно задумався. Це мені примарилося стовідсотково. Ну, не міг я ніяк побачити перед собою Долину — дівчину, якою я стану в наступному житті. Навіть серед божевільних, таких реальних видінь рідко зустрінеш. Але її образ, постать здавалося настільки реальною, що я не міг відмовитися від побаченого. Зараз я знаходився при ясному розумі і міркував логічно.

Отже, була то Долина чи не була. Живу, реальну жінку я точно бачив. Але чи була це та сама Долина? Ймовірно, та жінка була трохи схожою зовнішнім виглядом і все. Але де точна відповідь? Чому я так сильно злякався, коли побачив її?

Не отримавши відповідь на своє питання, я повернувся у палату.

2

Я викурив три цигарки підряд, перш ніж наважився викликати лікаря, щоб поговорити з ним. Фрейд з’явився хвилин через сорок, відразу після бесіди з одним важким пацієнтом, у якого була важка форма галюцинацій.

— Докторе, скажіть, а у вас в закладі є така хвора на ім’я Долина? — спитав я, вирішивши відразу переходити до справи.

— Долина? Не пригадую такої… А чого ви питаєте, Остапе Ярославовичу? — поцікавився він, навмисне так до мене звернувшись.

— Розумієте, у кімнаті відпочинку я побачив одну молоду жінку, дуже схожу на одну мою знайому. Її звати Долина. Може ви знаєте таку?

— Не знаю. А ця Долина вас впізнала?

— Вона мене не бачила. Я думав, що можу помилитися і не підходив сам.

Лікар мовчки глянув у вікно, а потім перевів погляд на мене.

— Ви кажете про ту Долину, в тілі якої опинялися? Тобто, ця Долина за вашими словами — це ваша майбутня реінкарнація? — спитав він таким тоном, як спілкуються з психопатами.

Від прямого питання в лоб я розгубився і не знав, що сказати. Схоже, я сам себе добровільно загнав у пастку. Тепер він точно вирішить, що я божевільний. Я дуже пізно усвідомив, що не треба було йому розповідати про те, що я бачив Долину. Хоча, останнє ще під великим знаком питанням. Адже я і досі не вірю у цю маячню.

Оце так халепа!

— Не знаю… Просто я відчув, що цю жінку добре знаю. Ймовірно, ще за часів студентства, — повільно сказав я, обережно підбираючи слова.

— Ви мені розповідали про Долину із майбутнього вашого життя. І зараз такі збуджені наче її побачили. То ви бачили свою реінкарнацію із майбутнього?

— Послухайте, — почав я трохи роздратовано. — Я не вірю у всілякі реінкарнації. Це маячня. Просто із-за наркотиків я бачив деякі глюки. Тут все легко можна пояснити. У мене була затуманена свідомість психоделіками.

Я ледве тримав себе в руках, щоб не кричати. Це тільки ще більше переконувало психіатра у правильно поставленому мені діагнозі. Фактично, я добровільно тонув у цьому болоті безумства. Болоті безвиході та безнадії.

— Прикро. Дуже прикро, — чомусь ледь чутно промовив Зиновій. — А я в вже думав, що у вас справи стали краще. Ніби стан поліпшувався… А тепер, бачу ваші параноїдальні думки набувають все більших масштабів. Доведеться проводити більш серйозне лікування. Тепер ви вже у лікарні бачите Долину. Це серйозні відхилення…

— Ні! Я насправді бачив Долину! Лікарю, ви ж повинні знати усіх пацієнток, яких привозили останнім часом! Я бачив її! Бачив!

— Заспокойтеся, прошу вас! Дихайте глибоко, рахуйте до десяти. Один, два, три… — почав він рахувати у голос.

Ці поради заспокоїтися лише більше мене дратували. Він що, знущається з мене?!

— Припиніть негайно! Я хочу бачити усіх пацієнток зросту метр вісімдесят, з темним волоссям. Чуєте?! Покажіть мені хворих. Я впевнений, що бачив Долину. Це не божевілля!

— Заспокойтеся. Я вірю вам. Може ця дівчина прийшла поговорити з вами. Остапе, ви ж бачили її?

— Ви знущаєтеся! Хочете, щоб я грав у вашу гру. Я її бачив. Але не впевнений, що вона знаходиться тут.

— Ви стали суперечити самому собі. Спочатку стверджуєте, що бачили Долину, а тепер сумніваєтеся у словах, — спокійно зауважив Фрейд.

— Досить! Я БАЧИВ ДОЛИНУ! Я НЕ БОЖЕВІЛЬНИЙ! ХОЧУ ПОБАЧИТИ УСІХ НОВИХ ПАЦІЄНТОК! НЕГАЙНО!

— Поговоримо, коли ви заспокоїтеся. Я зайду пізніше, — спокійно відповів лікар і вийшов з палати, незважаючи на мої крики та погрози.

Я був на стільки злим та сердитим, що почав гупати в стіну, наче думав, що можу пробити її і втекти на волю. Через деякий час до мене зайшов санітар, який зробив мені укол. Хочуть мене заспокоїти, щоб я спав смирно. Нічого, я прокинуся і дам їм жару. Я це так не залишу!

Але дія ліків почала мене вгамовувати і через кілька хвилин я захотів спати. Я ліг на ліжко і заснув.

На щастя, Долина мені не снилася.



3

Вже було темно, коли я прийшов до тями. Біля тумбочки стояла тарілка із вечерею. Оскільки я зголоднів, то усе з’їв за кілька хвилин. А потім повернувся думками до неприємного та несподіваного, що почало нещодавно зі мною відбуватися. Зокрема, я ніяк не міг збагнути, що то була за жінка. Долина, якщо вона дійсно існує, знаходиться у майбутньому. Але вона ніяк не могла опинитися тут. Якщо вірити ще й у телепортацію, то мені остаточно треба залишитися в цьому закладі для розумово відсталих людей. Хоча, психіатр вирішив, що мені необхідно ще лікуватися тут. Отже, я надовго застряг у дурдомі і немає ніякої надії на свободу.

Здається, ще Віктор Пелевін писав у романі «Чапаєв і Порожнеча», що світ не існує, а лише є проекція нашої підсвідомості. Отже, якщо картина світу лише у мене в голові, то усі неприємності звідти можна викинути і вони зникнуть з реальності?

Справи мої були кепські, десь підсвідомо я відчував, як починаю божеволіти. Моя хвороблива уява починає малювати мені образ Долини та подорож у просторах синьої субстанції. Але Аня також бачила цю синю субстанції. Отже, хоча б одна людина дещо зможе підтвердити.

На додачу виникла ще одна паскудна справа: того вечора мені не дозволялося виходити з палати і тусуватися із різними імбецилами у кімнаті відпочинку. Мабуть показавши буйний характер, я маю понести покарання. Але я начебто нормальна людина, маю здоровий глузд і нездоровий потяг до письменництва, алкоголю та наркотиків.

Прокляття! Це вже набридає мені. Що робити? Блін, ну, чому я успішний, популярний, талановитий та молодий письменник, повинен гнити в цій дирі, витрачаючи свій дорогоцінний час. Це таке безглуздя. Час швидко минає, а я нічого не можу вдіяти. Свобода дає мені великі можливості, яких зараз я позбавлений.

Дійсно, я міг вже роздавати автографи і спілкуватися із своїми читачами. Проводити весело час із Зоряною. Нічого, принаймні я можу писати новий роман. Цим і треба зараз зайнятися. І я продовжив написання тексту. Писав до глибокої ночі, ховаючись від страшної та неприємної дійсності, хоч на деякий час. Нарешті я написав останнє речення і поставив остаточну крапку.

Герої роману успішно подолали усі бар’єри та перешкоди на своєму шляху, що ніяк не скажеш про мене.

4

Вночі йшла страшенна злива.

Краплі дощу стукали по склу і не давали можливості мені заснути. Хоча, я і без цього не засинав. Дивлячись у темну стелю, я намагався не збожеволіти. Може мені варто втекти? Ця думка мені здалася цікавою та авантюрною. Якщо мені пощастить здійснити своє божевільне бажання, то я зможу у всьому розібратися. Спробувати знайти село Глибоководне. Проте, з іншого боку, я не дізнаюся про жінку в цій клініці, яка може бути Долиною. Тим паче втекти звідси буде вже не так легко, адже всі двері замкнені і вихід з приміщення добре охороняється. У разі невдачі, мене можуть просто зв’язати, як буйного психа і не випускати з палати навіть погуляти.

Обдумавши усі варіанти, зваживши їх, я зрозумів, що нікуди тікати не збираюся, поки не знайду Долину. Може, лікар приведе кількох останніх пацієнток, щоб я спробував упізнати. Врешті решт, я махнув на це рукою і підійшов до вікна, дивлячись на вулицю. За вікном продовжував накрапати дощ, вітер колихав тонкі гілляки дерев, що росли недалеко від будівлі.

Я повернувся до дверей і уважно оглянув замок. Важко буде його відкрити, тим паче, я ніколи не відкривав відмичками замки. І я не маю відмичок. Отже, все вирішено. Я дізнаюся про Долину, якщо вона дійсно існує в цій клініці, а потім, якщо мені ніхто не повірить організовую втечу. Треба буде заздалегідь знайти якийсь предмет для відкриття замків.

Розділ 24


1

Як тільки мені дозволили виходити гуляти на вулицю, я почав ходити про усьому периметру парка. Ходив повільно, дивлячись на усі боки, сподіваючись побачити вчорашню незнайомку. До мене підходив чоловік, що вважав себе Конаном Дойлом і просив прочитати його чергове творіння. Проте, я не був налаштований розмовляти, тому відмахнувся від нього, пославши на три літери, і продовжив свою повільну прогулянку.

Квіти, що росли на клумбі, розкрили свої пелюстки на зустріч сонячними промінням. Садівник охайно підстригав кущі, а його напарник поливав зелені рослини. Я пройшов повз них один раз. А потім ще раз. І ще.

Але не бачив тої жінки. Наче, вона навмисне не захотіла виходити гуляти. Я став йти повільніше, а коли це набридло, то сів на вільну лавочку та мовчки палив і дивився на всі боки. Проте, знову жодного позитивного результату. Два санітари навіть почали на мене підозріло коситися, думаючи, що я збожеволів і ходжу кругами, знаходячись у полоні королівства безумних, хворобливих фантазій.

Повернувшись назад у палату, я попросив медсестру покликати лікаря, що мене лікує. Той прийшов через годину і відразу запитав про самопочуття. Я пробурмотів щось у відповідь.

— Ви обіцяли поговорити, коли я заспокоюся. Зараз я спокійний, як ніколи, — зауважив я. — Може ви вислухаєте мене?

Я вирішив трохи змінити тактику і поводити себе толерантно, відповідаючи на усі його запитання.

— Я вас уважно слухаю.

Фрейд незворушно сидів, чекаючи мого ходу.

— Зиновію Івановичу, я хотів вас попросити допомогти мені. Вчора я бачив одну жінку, яка здалася схожою на Долину. Може у вас є жінка з таким ім’ям?

— Я спеціально дізнавався, але такої жінки немає.

— Розумієте, може її звуть інакше. Але вона висока, десь метр вісімдесят, брюнетка. Таке довге волосся. Трохи повна за комплекцією. Лікарю, ви впізнаєте когось по такому опису? — спитав я, очікуючи відповіді.

Він поправив на носі окуляри і крізь них на мене подивився. Проте, його погляд не відображав нічого конкретного. Я лише бачив у окулярах відображення виразу розгубленого обличчя, погляд затравлених очей, які нагадували безумця.

— На жаль, ні. Останнім часом до нас поступило кілька жінок. Але одна дуже стара бабка, інша молода і дуже худа. Є ще одна жінка, але вона психічно неврівноважена. Вона хотіла задушити санітара своїми руками, сильно подряпала йому обличчя та шию. Я не зможу її вам показати, бо її не випускають із палати. А до неї ходить лише кілька лікарів.

— Але зробіть виняток. Я відчуваю, що це дуже знайома мені жінка, наполягав я. — Повірте, я нічого не вигадую. Просто хочу переконатися…

— Це не можливо. Навіть близьких родичів до неї не пускають. Може ви хочете поговорити про жінку, яку вчора бачили? Чому вона так сильно вас стривожила? Можете мені це розповісти.

Я нічого не казав. Все одно цей психіатр мені не повірить. Краще мовчати і намагатися виглядати спокійним. Може це допоможе мені швидше звідси виписатися. Чорт, коли Зоряна приїде провідати мене?

— Послухайте, невже ви не бачите, що я при розумі. Адекватно на усе реагую. Навіщо ви мене замкнули?

— Бо ви поводили себе відповідним чином. До речі, сьогодні ви пройдете кілька психологічних тестів, а потім медичні процедури. Це допоможе правильно встановити діагноз і лікувати вас.

— Діагноз? — здивувався я. — Який ще діагноз? Подзвоніть Пилипу Пшеничному. Він підтвердить, що я знаходився під регресивним гіпнозом і пригадував фрагменти із свого… іншого життя.

— Не знаю, де Пшеничний. Мобілка не відповідає. Шкода, але в цьому питанні я ні чим вам не допоможу, поки він не повернеться сюди. Схоже, це буде тоді, коли він повернеться з наукової експедиції з Тибету.

2

Сказавши ці слова, психіатр вийшов з палати, залишивши мене на одинці із своїми неприємними думками, які почали наповнюватися формою божевілля. Я мовчки дивився на замкнені двері і думав над своїм становищем. Отже, Пилип буде не скоро, а Зоряна лише один раз приходила мене провідувати. Що ж взагалі тут відбувається? Що це за жінка, яка хотіла задушити санітара і поводила себе вкрай агресивно? Невже це та сама незнайомка, яку я ідентифікував, як Долина?

Якщо це так і є, то я повинен обов’язково знайти можливість, щоб побачити її. Повинен бути якийсь розумний вихід. Інакше через деякий час я точно стану розумово відсталим придурком, нічим не відрізняючись від психів, що знаходяться у сусідніх палатах. Але лікар Сергій не вірить мені. Чи він навмисно робить вигляд, ніби не вірить моїм словам, щоб знаходячись тут, я точно став шизофреником? Ні, навіщо йому мене тут замикати? Який сенс в цьому? Я вирішив, наступного разу потребувати від лікаря більш конкретних та правдивих відповідей на свої запитання.

3

Ввечері я виходив у кімнату відпочинку, щоб подивитися телевізор. Деяких душевнохворих я вже не тільки пам’ятав в обличчя, а й знав по іменам та трохи розбирався у їхніх відхиленнях. Що саме не гаразд з тим чи іншим психом виявити було дуже легко. Але в деяких випадках, невідомо було, за що саме людину замкнули у божевільні.

— Остапе, як ти?

Я обернувся і побачив Миколу, який вважав себе інопланетянином, щоб виконати на землі важливу місію.

— Нормально, наче… — відповів я, а сам уважно дивився, щоб помітити вчорашню незнайомку.

Проте, знову її ніде не було. Я вже думав, що та буйна жінка, яку не випускають з палати і є потрібною кандидатурою.

— А я згадав дещо. Мені подали сигнал з Венери і я тепер повинен допомагати людям. Спостерігати за ними і думати, як їм допомогти, — розповідав Микола із таким азартом, що дійсно можна у це повірити, якщо знаходитися біля нього дуже довго.

Я побачив біля виходу з кімнати кількох санітарів. Вони спостерігали за усіма, але на мене частіше дивилися. Чи мені так лише здавалося?



4

Зиновій Фрейд приходив до мене проводити кілька психологічних тестів. За його словами, я повинен самостійно потроху пригадати, що саме відбулося перед тим, як я потрапив сюди. Можливо, він має рацію і пригадавши усе, я зумію краще орієнтуватися у подальшому рішенні.

— Лікарю, я лише пригадую епізод, коли знаходився в тілі Долини. До цього часу я взагалі сидів у себе вдома. А після цих містичних видінь прокинувся в цій лікарні. Не пам’ятаю, щоб бігав з ножем та кричав про самогубство. Повірте, в мене чудова пам'ять, але таке я не пригадую.

— Можливо, ваша підсвідомість навмисне заблокувала такі спогади від вас. До речі, Зоряна казала про село Глибоководне, яке ви намагалися знайти, — Зиновій уважно на мене подивився.

— Так, я опинився в тому селі після прийому наркотиків. Я ще спілкувався із Мішком. Але так і не зміг потім знайти те село. Хоча, чудово пам’ятаю, як воно виглядає. Там живе дуже мало людей, село вимирає…

Сказавши ці слова, я почав розуміти, що зі сторони це виглядає, як ознаки шизофренії.

— Цього села немає на карті, чи не так? — спокійно спитав психіатр.

Я вимушений був зізнатися, що він має рацію. Села не було на карті і люди не чули про нього. Тоді яке може буде пояснення цьому феномену?

— Отже, ви стверджуєте, що бували в селі, про яке ніхто ніколи не чув і не знає. Окрім вас. Зоряна схильна думати, що такого села не існує.

— Як це не існує?! — здивувався я. — В цьому селі я був. Я був там!

— Це село існує лише у вашій уяві. Я розумію, що вам важко це визнати. Але признання цього факту — це вже половина пройденого шляху лікування. Я, між іншим, теж шукав це село на карті, питав у знайомих, шукав в Інтернеті, але все марно. Глибоководне немає в жодній частині України. Отже, і Мішко — це уявний персонаж, створений вашою свідомістю. А села такого точно немає. Коли ви в це повірити, то лікування буде на стадії завершення.

Звісно, немає. Але я точно пригадую, що там був. І повинен поза будь-яку ціну його знайти і у всьому розібратися. Поки я тут, то нічого зробити не зможу і доводиться вислухувати базікання про психічні розлади особистості. То може варто спробувати втекти звідси, коли буде слушна нагода?

— Може це стара назва села. Зараз могли його перейменувати. Ви ж не цікавилися назвами сіл минулого століття? Я теж не копався в історичних архівах. Просто зараз подумав про таку ідею.

Фрейд зауважив, що доведеться провести кілька сеансів гіпнозу для встановлення точної причини деперсоналізації особистості. Мовляв, у мене існує ще одна особистість Долина. І я вигадав село Глибоководне, як спосіб втечі від реального світу. Це вже взагалі ні в які ворота не лізло і я полегшено зітхнув, коли лікар вийшов з палати.



5

Ввечері я виходив у кімнату відпочинку грати у шахи. Після гри мені чомусь стало трохи зле (завше від безнадійного тутешнього становища серед душевнохворих) і я вирішив піти відпочити. Тим паче, у клініці немає з ким спілкуватися нормально. Навіть лікарі вважають мене психічнохворим. А я їхнім діагнозам не збираюся вірити. А довго знаходитися в такій божевільній, безумній атмосфері я не мав сил. Це лише підштовхувало до розуміння того, що я й сам не сповна розуму.

Повернувшись до палати, на мене чекав сюрприз. Зверху на тумбочці біля книжок лежав аркуш паперу. Мабуть, записка — повідомлення від таємничого гостя. Я розгорнув лист і прочитав напис від руки:

Остапе, прийде час і ми зустрінемось. Головне — ти повинен втекти звідси якомога швидше.

Долина

Я навіть не знав, як потрібно реагувати в подібних випадках. Ніякого страху це вже не викликало у мене. Наче, я був готовий до цього. Це повідомлення хтось написав до мого приходу. Напевно, лікар чи медсестра так пожартували. Навмисне хочуть зробити мене божевільним. Але в них це не вийде. Я не піддамся на їх провокації.

А якщо цю записку залишили не з медперсоналу? Тоді, хто міг таке написати. Жодний хворий не зможе сюди проникнути. Якщо Долина дійсно існує і знаходиться у цій клініці, то це могла зробити вона. Ні, в мене точно манія переслідування. Треба переконатися, що ніякої Долини не існує. Ніякого села Глибоководне не існує. Але я не зможу про це забути і перестати у це вірити. Віра дуже примхлива штука і якщо ти будеш протистояти їй, то отримаєш поразку.

Я перечитав повідомлення ще раз і ще раз. Почерк був, ймовірно, жіночим, але я можу і помилятися. Хто ж це написав? Хто? Я ходив по палаті туди-сюди і не міг взяти себе в руки. Треба було заспокоїтися і міркувати логічно. Проте, яка тут може бути логіка, коли усе навколо мене створює хаос, алогізм та ірраціональність. Кожне явище, що виникає, починає мене заплутувати у вирії реального світу.

Трохи подумавши, я вирішив не розповідати про цю записку лікарю, а тому, надійно сховав її під паркетом біля підвіконня. Здається, я все правильно вчинив, але відповіді прийшли із запізненням.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка