Роман квант покарання роман



Сторінка7/15
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   15

Розділ 19


1


Що трапилося?

Це було перше питання після того, як я прийшов до тями, виринувши із спогадів минулого життя. Усе було так само. Хоча, дещо могло змінитися. Ми з Пилипом сиділи на траві, знаходячись у центрі лісової галявини, серед шуму вітру та дзюрчання потічка, що знаходився зовсім недалеко. Власне, потічок я пам’ятав дуже добре, коли ми сюди йшли і це було зовсім недавно. Проте, здавалося, що пройшла ціла вічність. Далебі, так воно і могло бути насправді. Принаймні частина життя пройшла, адже я пережив фрагменти існування Долини: її дитячі роки, пов’язані із страхами та молодість, переповнена сексом та наркотиками. Дуже прикро, що й казати про це.

— Що трапилося?

Я знову повторив це питання, але цього разу вже в голос. Буцімто, я не знав, що зі мною відбувалося. Правда, я достеменно не знав, що трапилося насправді, а що лише примарилося у трансендентації.

— Я скажу тобі, що сталося. Ти зробив те, у що сам ніколи не вірив. Ніколи не вірив, а лише сміявся з цього. Ти відкрив двері в інші світи. Ось що ти зробив насправді. І тепер твій світ знаходиться в небезпеці. І це ти називаєш природним явищем?

— А що тоді робити? — питаю розгублено я.

Пилип глянув на мене трохи сумним поглядом.

— Не знаю… Але ти сам заварив цю кашу. Ти захотів вийти за межі реальності, але сталося так, що реальність вийшла за твої межі. Тепер всі процеси контролюються ними — істотами з паралельних світів.

— Я не розумію, коли ти говориш загадками. Можна простіше?

— Ти нічого не пам’ятаєш? — спитав він мене. — Остапе, ти був Там.

Я дивлюся на Пилипа і розумію, що насправді усе пригадав, але не знаю яким чином це потрібно інтерпретувати. Чи може просто прийняти як належне без жодних логічних висновків?

— Я знову пережив фрагменти свого минулого життя. І бачив дивні речі. Життя Долини ніби роздвоювалося…

— Знаю. Ти все говорив, коли знаходився під гіпнозом. Отже, дитячі роки Долини ти сам не пригадав би без регресивного гіпнозу.

— Але як мені позбутися дивного відчуття, коли знаходжуся в тілі Долини. Мені вже набридло переживати попереднє життя.

— А чого ти впевнений, що це попереднє життя? — спитав Пилип.

Я здивовано на нього подивився. Але він загадково посміхнувся, дивлячись кудись за лінію горизонту. Я зауважив, що це точно минуле життя. Інших варіантів просто не може існувати. Як ще пояснити ці аномальні відчуття? Позаяк я не вірю в реінкарнацію і тому, мені доводиться прикладати зусилля, щоб повірити в таку надзвичайну історію.

— Твій мозок просто відмовляється допускати інші пояснення. Бо ти думаєш лівою півкулею, як більшість людей і намагаєшся усьому знайти якесь логічне пояснення, наукову основу. Ти ж, творча людина, письменник, тому повинен міркувати правою півкулею, себто відчуттями, інтуїцією. Все дуже просто. Долина — це майбутня твоя реінкарнація.

2

Пауза.


Я мовчки дивлюся на співбесідника, намагаючись зрозуміти, куди він хилить. Яка ще майбутня реінкарнація? Це вже точно маячня. Як можна побачити уривки свого майбутнього життя?

Ні, це безглуздо. Не зважаючи на шоковий стан, та розгубленість, я не збирався вірити у подібні речі. Ще можна припустити спогади із попереднього життя людини, але бачити уривки наступного життя…

— У це важко повірити, я знаю. Але де ти міг бачити таких психіатрів у нас, які окрім науки, ще довіряють парапсихологам та медіумам. Зараз таких лікарів не існує, а у радянський час, тим паче. І музика хардрок, наркотики були інші. Врешті решт, мобілки тоді ще не існували, а тим паче в Україні. А дослідження лікарів та вчених значно краще ніж зараз.

Запаливши сигарету, я погоджуюся з його міркуваннями, але лише частково. Я десь читав, що після смерті душа перевтілюється в інше тіло приблизно через рік. Отже, двадцять з гаком років тому назад, точно не було більшості речей, якими користувалася Долина. Хоча, все це дуже складно зрозуміти. Усе так заплутано.

— Гаразд, ти кажеш, що це буде моє наступне життя… Але люди переходять в нове життя і як правило народжуються зовсім в іншій частині світу. Тим паче, це марення від наркотиків. Як можна бути упевненим, що це не химерні вигадки? Як це можна перевірити? — спитав я.

— В тебе є тільки один вихід, Остапе. Потрібно провести дослідження, ще раз зануритися у життя Долини та спробувати дізнатися якомога більше інформації про її народження, усіх близьких родичів і саме головне дізнатися дату і рік народження, якщо це можливо. Іншого шляху немає.

Вітер розганяв темно-сірі хмари і почало сильніше припікати. Проте, ми на це не звертали жодної уваги.

— А чому Долина так боялася води? Невже вона в минулому житті потонула? Ким тоді вона була раніше?



Тобою.

Звичайно, не варто слухати внутрішній голос. Така відповідь дуже страшна та неприємна. Але це не означає, що вона не правильна. Правда, мені зовсім не хотілося про це думати.

— Ні, — сказав я. — Я був Долиною у попередньому житті, а потонув у позаминулому. Всі історії про реінкарнацію розповідають про минулі життя людей. Ніколи не чув, щоб людина пригадувала чи дізнавалася про своє наступне життя. Це не можливо! Це дурість! Не можливо…

— Можливо. Все можливо. Істина настільки шокує, що ми готові її позбутися заради солодкої брехні. Набагато легше створити захисну стіну ілюзій, ніж зазирнути в очі дійсності. А деякі люди, між іншим, дізнавалися інформацію, ким вони стануть у майбутньому житті. Це поодинокі випадки, але вони були. Я про один випадок чув від авторитетного гіпнотерапевта.

— Це лише легенди, вигадки… Долини не існує. Я більше не хочу вірити в ці дурниці, — заперечив я. — Не треба було приймати наркотики.

— Це ти зараз так кажеш. Але зрозумій, що в твоїх містичних видіннях є раціональне зерно. До того ж, як ти поясниш, що опинився в покинутому селі Глибоководне?



3

Пилип мав рацію. Я шукав на мапі Дніпропетровської області таке село, але не міг його знайти. Мапа була дуже детальна з назвами усіх населених пунктів, сіл та селищ міських типів. Але, там повинно бути це село! Мішко не міг мене обманути.

Та я й сам бачив стару, іржаву табличку: «Глибоководне». Отже, це село існує. Я навіть пам’ятав приблизний шлях, як туди доїхати. Хоча, я і шукав це село на мапі всієї України, але також його не знайшов.

Багато питань виникло у мене. І я почував себе все більше безпомічним, безпорадним та загубленим.

Що на мене чекає далі?

— Давай зустрінемося за кілька днів. Треба буде провести ще один сеанс гіпнозу та витягти деякі факти на світло. Ти поки що продовжуй своє дослідження. Можливо, цей шлях призведе тебе до відповідей.

— Хто такий Психотроп-Маг? — спитав я.

— Ти очікуєш, ніби я маю відповіді на усі запитання? Можливо, це дух із паралельного світу. Це може бути пов’язано із життям Долини, тобто твоїм майбутнім життям. Досліджуючи границі реальності за допомогою наркотиків, ти відкрив двері в інший вимір. У астральному світі, куди ти подорожував за допомогою наркотиків існують певні правила, які відрізняються від матеріального світу. Зокрема, в астралі існують різні енергетичні істоти, духи, які можуть становити небезпеку. Бувають випадки, що людина під час таких подорожей не може повернутися назад. То ж я категорично забороняю тобі робити будь-які спроби мандрувати в астрал. Жодних наркотиків не приймай більше. Ніколи. Інакше я не зможу тобі допомогти. Це не жарти, а реальні речі. Зрозумів?

Я мовчки кивнув, ще не знаючи, як мені бути без психотропних речовин, адже я до них сильно звик. Сказані слова навіювали якоюсь неприємною атмосферою ірраціональності.

— Доведеться мені повірити у це. Просто я все життя шукав сенс життя і намагався збагнути істину. В моїх романах багато філософських міркувань.

— Остапе, ти знаєш більше, ніж ти думаєш, але менше, ніж тобі цього хотілося. Проблема в тому, що в тебе дуальне мислення.

— Дуальне мислення? Про що ти? — не зрозумів я.

— Ти роздвоюєшся між духовним пошуком себе, пізнання істини та захопленням наркотиками, окультизмом, щоб втекти від реальності. Ти намагаєшся поєднати те, що стоїть на різних боках річки. На одному боці пошуки відповідей, дзен-буддизм та кабалізм, який намагаєшся вивчити, вдосконалення людської душі та перехід на більш високі рівні розвитку духовності. А з іншого боку, ти занурюєшся в атмосферу алогізму, страху, ненависті, що виглядає у красивій, спокусливій обгортці, яка нібито зветься «нірваною». Але це не духовна нірвана, а порожнеча. Наркотики, алкоголь гальмують твої благородні пошуки істини, перетворюючи цей процес у вульгарну, примітивну схему отримання короткотермінової ейфорії. Але усі химерні відчуття від психоделіків — це самообман. Твоє скептичне ставлення до містики призвело до того, що ці речі реально почали з тобою відбуватися.

— Раніше я не вірив у паранормальні явища. Але тепер зрозумів, що просто боявся, що такі речі можуть відбуватися зі мною.

— Так, — погодився Пилип. — Твої найбільші страхи вийшли назовні і матеріалізувалися у реальності. Остапе, з такими духами не можна жартувати. Я не знаю точно хто такий Психотроп-Маг, але тобі не варто вступати з ним у контакт. Ти повинен прийняти рішення прямо зараз. Або далі падаєш в яму завдяки психоделікам, або кардинально змінюєш спосіб життя: кидаєш наркотики, починаєш повноцінно жити реальністю, а не ілюзіями та вибираєшся на поверхню. Адже цей світ чудовий, прекрасний і в тебе є можливість це усвідомити.

Далі Пилип повідомив мені ще одну корисну річ. Мовляв, я був у минулому житті чоловіком, займався фермерством та садівництвом. Прожив шістдесят з гаком років і помер приблизно за рік до мого теперішнього народження. Ці факти йому вдалося витягти з мене, коли я знаходився під гіпнозом. Але деякі дані свідомість навмисно блокувала і Пилип не зміг їх дізнатися. Правда, це не так вже й важливо, адже отриманої інформації досить для розмірковування. Він зазначив, що я маю сам спробувати пригадати деталі минулого життя, щоб знайти причину того, що відбувається зараз і що чекає мене у майбутній реінкарнації, коли я буду існувати в тілі Долини. Як подумаєш про це, то можна тронутися розумом.

Проте, я пообіцяв, що продовжу езотеричні дослідження без психотропних речовин. Лише глибокі медитації та сновидіння. Ніяких шаманських ритуалів, спіритичних сеансів та інших окультивних практик, що можуть становити небезпеку. І бажано мені не тусуватися із екс-членами клубу «Аномалія». До речі, цей клуб починає розпадатися і скоро, думаю, від нього нічого більше не залишиться. Адже такі божевільні ідеї, ніколи не отримають втілення, а якщо їх хтось і реалізує на практиці, то тільки найповніший безумець та параноїк.

Отже, ми урочисто розпрощалися і я пообіцяв дотримуватися усіх порад. Пилип порадив звертатися до нього, якщо у мене виникнуть бодай найменші проблеми у містичних переживаннях та відчуттях.

Я вирішив, що принаймні спробую змінити своє життя на краще.

Розділ 20


1

Наступний тиждень пройшов без пригод.

Я прокидався о десятій ранку, медитував близько години, снідав, виходив на прогулянку чи займався іншими справами, а ввечері і до глибокої ночі писав роман. І мені здавалося, що цей твір відкриває нові межі реальності та допомагає краще себе зрозуміти.

Я став менше палити і пити. Але бажання користатися сильними психоделіками і вийти в інший вимір мене постійно відвідувало. Проте, я намагався не думати про такі дурниці і займатися власними справами.

Час, відведений для медитації не пропадав даремно. Я занурювався у глибокий транс, відгородившись від зовнішнього світу, та відчуваючи спокій та тишу. Тишу та спокій. Ці два відчуття гармонійно поєднувалися у моєму надзвичайному стані і я розумів, що досягаю чогось абстрактного та невідомого. Відсутність будь-яких думок та спроба дивитися на картинки без їх розуміння, казало мені проте, що я на правильному шляху. Але, чогось мені не вистачало, щоб пригадати якісь уривки іншого життя і вловити їх зміст для подальшого осмислення.

2

Все-таки, дещо відбулося за цей тиждень. А точніше, сталися дві речі.

Перша річ — це дежа вю, коли я бачив знову і знову, як Долина збирається на вечірку в компанію молоді таких же, як вона сама: наркомани, що деградували на очах. Це видіння виникало, майже щодня. Я розповідав про це Зоряні і вона порадила мені поїхати у село Глибоководне та шукати відповіді саме там. Крім того, вона запропонувала туди їхати разом. Я не вагаючись погодився.

А друга річ — це те, що нас чекало попереду. Неприємне відкриття.

Прохолодного осіннього ранку, пожовкле листя шелестіло на деревах та розліталося у повітрі, завдяки подиху вітру. Ми їхали у авто на зустріч таємниці.

Зоряна навіть пропустила пари, щоб поїхати разом зі мною. Що саме ми збиралися шукати, я точно не був впевнений. По-перше, треба було знайти точне місце знаходження цього села. По-друге, я збирався поговорити з Мішком і вирішити деякі питання. Правда, чіткого та структурованого плану послідовних дій в мене не було. І в дівчини теж.

Нас більше штовхало вперед упертість та цікавість.

3

— Ти впевнений, що ми знайдемо тут село? — спитала Зоряна, дивлячись уважно на мапу області.

Ми їхали останні десять хвилин мовчки. Навіть радіо було вимкненим, щоб не порушувати священну тишу, до якої я останнім часом звик.

— А хіба є інший варіант? Минулого разу, я прокинувся на не відомій галявині, не пригадуючи, як там опинився. Мішко підвіз мене до села. Ми проїхали кілометрів двадцять.

— Але ти повинен пам’ятати це місце. Тим паче, Мішко відвозив тебе у Дніпропетровськ. Невже ти не пам’ятаєш шлях?

Я піймав на собі її погляд і закурив цигарку.

— Та ніби пригадую шлях. Десь тут повинна бути знайома дорога…

— А ось на мапі тут взагалі Петриківка, — зауважила дівчина. — Мені здається, що ти помилився.

Я знизив плечима і вирішив зупинитися, щоб спитати у першого-ліпшого перехожого про місце знаходження села Глибоководне. Проте, як на зло ми їхали такою дорогою, що поруч не було жодних людей, лише кілька зустрічних авто і все. Ніякої можливості спитати у когось напрямок.

— Мені це не подобається. Доводиться вірити у містику… О, здається, знайомі місця!

Ми проїхали кількасот метрів і я зупинив «Тойоту». Невеличка лісова галявина була мені дуже знайомою. Ми вийшли з авто і пройшлися трохи в глибину лісу. Повсюди були темні постаті високих дубів та кленів. Але жодної знайомої місцевості. Наче, дерева встигли так швидко виростити, що зайняли усі вільні простори. Насправді, я був упевнений, що це той самий ліс, де я прийшов до тями і водночас, це було зовсім інше місце.

Дерева створювали приємний затишок і схованку від сонця. Сухе листя тріщало у нас під ногами, а десь недалеко кричав ворон. Два рази.

Це не добрий знак.

— Поїхали далі, — сказав я, побачивши запитливе обличчя Зоряни. — Тут ми нічого не знайдемо.



4

Ми їхали повільніше, щоб розгледіти якісь знайомі об’єкти, місця. Проте, ставало зрозумілим, що це марна справа.

— Чорт, здається, немає сенсу далі їхати. Ми вже і так далеко від’їхали. А Глибоководне за сорок кілометрів від міста. Правда, на карті все-таки його немає… Чорт, але ж я добре пам’ятаю…

— Остапе! Дивися, люди! — вигукнула дівчина.

Дійсно, несподівано перед нами виник базар, переповнений купою люду, який ніби матеріалізувався із паралельного світу. Там стояло декілька машин і біля однієї з них (це був «Ніссан») ми зупинилися. Не змовляючись, ми одночасно вийшли з авто та підійшли до першої пари чоловіка та жінки, що виглядали вкрай кумедно. Він був низьким та дуже повним із чорними вусами, а вона із товстими окулярами на носі, набагато вища за нього та струнка, як вісімнадцятирічна дівчина.

— Перепрошую, — відразу звернувся я до них. — Ви не підкажете, як доїхати до села Глибоководне?

Пауза, що тривала кілька нещасних секунд, здавалася мені вічністю. За цей коротесенький період часу я почав почувати себе в чужій тарілці.

— Глибоководне? — риси обличчя чоловіка при цьому стали одним великим здивуванням. — Ніколи не чув таке село. Може ви переплутали…

— Ні, Глибоководне. Точна назва. Воно повинно знаходитися десь недалеко, — допомогла мені Зоряна, бо я почувався незручно.

— Не знаю… А ви дивилися на карті?

Я хотів сказати, що на мапі немає такого села, а потім вирішив, що недоречно таке говорити. Інакше відпадає сенс у пошуку.

— Миколо, ходімо вже. Нам час готувати вечерю… Вибачте, ми не знаємо такого села. В області його точно немає…

Сказавши ці слова, жінка взяла його під руку і вони разом пішли до велосипедів, що стояли недалеко під деревом. А ми стояли розгублені і мовчки дивилися їм вслід, наче це із-за них не можемо знайти село. Правда, я спитав ще людей п’ять, але усі були однозначні: немає тут такого села. Один чоловік сказав, що ймовірно (він може помилятися), Глибоководне знаходиться в Чернігівській області. Але я був упевнений, що його і там немає. Отже, ми шукаємо не там.

— Треба повертатися. Вечоріє.

— Так, Зоряно, — погодився я, сумно спостерігаючи за повільним заходом сонця. — Знову поразка. Але це село точно існує. В цьому я впевнений.

— Не сумніваюся. Наступного разу все буде інакше.



5

По дорозі назад, мене не полишали погані відчуття. Я намагався зосередити всю увагу на дорозі, але постійно думав про Долину та загадкове село Глибоководне, яке ніяк не міг знайти. Але такого ж не буває. Я був у тому селі і розмовляв із реальними людьми.

Ці питання не давали мені спокою увесь вечір. Я намагався писати роман, занурившись у світ власних ілюзій, але не міг написати бодай рядок, надавши йому художнього вигляду. Поспілкуватися із Зоряною, чудово провести час, також не виходило.

Я розлютився і вийшов на балкон палити.

А потім напився горілки та пішов спати.

6


Остапе.

Я прокинувся, бо почув якийсь шепіт. Наче хтось мене кликав. Це вже божевілля. Проте, я встав із ліжка та ввімкнув нічну лампу. Нікого в кімнаті не було окрім мене. Але я відчував невидиму присутність. Я намацав пачку цигарок і збирався йти на кухню, коли, зупинився біля дзеркала.

І тоді я побачив відображення Долини.

Я закричав, як навіжений і побіг на кухню курити. Але все почало плити перед очима. Я впав на підлогу, втративши свідомість.



Розділ 21


1

Я стала почувати себе погано. Особливо останнім часом.

А після тієї жахливої вечірки взагалі не могла заснути. Лежала кілька годин у ліжку, дивлячись у темряву. Потім встала та пішла на кухню курити. Покурила, послухала музику, подивилася трохи телевізор, аж поки не почало світати. Тоді на мене вже найшла втома і я заснула в кріслі із включеним телевізором.

Я міцно спала.

Близько обіду я прокинулася. Настрій в мене був дуже паскудним. Я не виспалася. Холодник був порожнім, а цигарки закінчилися. На додачу, на мене ще накотилася депресія. «Депресняк», як кажуть люди. Я втратила контакт із реальним світом, взагалі нічого не розуміючи, що саме відбувається.

Щоб не провтикати цілий день у хаті, тупо дивлячись у стелю, я сходила в супермаркет за харчами. Вдома я похавала, покурила і трішечки заспокоїлася. Думати про вчорашнє зовсім не хотілося. Уся компанія кудись зникла загадковим чином. Крізь тютюновий дим, що мене оточував, я на все дивилася якось відсторонено, наче це до мене не мало ніякого відношення. Я так курила, аж поки в мене голова не запаморочилася. Нічим було дихати. Тоді, я провітрила кімнату. Врешті решт, треба чимось зайнятися, а не безцільно валятися весь день на дивані.

Але я не знала, чим себе можна було зайняти. Все було нудно, не цікаво і байдуже. Від нудьги та ліні в голову лізли різні дурні, божевільні думки. Наприклад, спробувати на собі психотропну дію DXM, щоб зняти наслідки вживання опіуму та знову розслабитися з мінімальним ризиком до життя.

А чим ще зайнятися? Ну, я ввімкнула телевізор і стала дивитися якийсь нудний радянський фільм. Власне, я не проти дивитися фільми покоління СРСР, але не зараз.

У двері хтось подзвонив.

Я вилаялася у голос, посилаючи його на три букви. Дійсно, цей дзвінок несподіванка. Ну їх усіх до біса!

Проте, хтось дуже напористо дзвонив у двері, сподіваючись досягти мети. Я нікого не очікувала і не мала жодного наміру відчиняти двері. Але… але якась моя частина потребувала живого людського спілкування. Прямо зараз в цю ж мить. Тому, піддаючись якомусь внутрішньому імпульсу, я пішла відчиняти двері і подивитися на непроханого гостя.

Ним виявився Борис.

Я заклякла на місці від несподіванки.

Він дивився на мене своїми червоними від втоми (а завше від алкоголю) очима, намагаючись зробити щось подібне до посмішки. Одяг у нього був брудним, не охайним, пожмаканим. Масне волосся стирчало на всі боки, як голки у їжака. А ще від нього несло перегаром. Таким смердючим перегаром: суміш горілки та пива.

Візит Бориса явно не обіцяв нічого приємного.

2

— Привіт сонечко, — ця спроба посміхнутися в нього вийшла краще, ніж попередня. — Я прийшов до тебе.

Борис хотів підійти ближче і мене обійняти, але я відступила назад.

— Чмо, на хрєн ти сюди приперся?! — непривітно спитала я. — Валі атсюда нафіг!

— Ти чого? В мене є коньяк. Вип’ємо?

Він дістав з поліетиленового пакету пляшку «Гринвіча», щоб запевнити мене у своїх намірах. Правда, його наміри напитися я дуже добре знала.

— Пий сам алкан. Я тебе бачити не хочу.

— Можна зайти? — спитав він, дивлячись на мене.

— Пашєл вон! — церемонитися з ним я не збиралася.

Борис розвернувся, збираючись уходити, аж потім зупинився, задумавшись про свої проблеми. Раптом він швидко наблизився до мене і зовсім несподівано штовхнув мене назад. Від сили поштовху я впала на килим, а він спокійно зайшов у квартиру. В мене сильно заболіло стегно від удару і я скривилася від болю.

— Отже, пташечко, все йде чудово. Чого ти морозилася? Я завжди роблю так, як хочу і ніхто мені не стане на заваді. Ясно?

— Йоб, твою мать! — з ненавистю крикнула я. — Я сильно вдарилася!

Він кинув на мене насмішливий погляд, від якого стало моторошно на душі та кепсько.

— Мені байдуже. З вами, бабами треба тільки так поступати. Не треба панькатися. Мене це дратує.

Поки я підводилася з підлоги, Борис по-панськи всівся в крісло і закурив. Потім налив коньяк і почав його пити невеличкими ковтками з байдужим виразом обличчя. Попіл з цигарки він струшував на мій улюблений журнал, який я частенько читаю. Відсторонений погляд очей нічого хорошого не обіцяв. Отже, його не цікавить, що зі мною сталося.

— Забирайся звідси! Я тебе не хочу бачити.

Він лише посміхнувся. Це мене почало дуже сильно дратувати. Від цього я лише стала більше втрачати контроль над собою.

— Так, не піде. Ти мене прогнала минулого разу. Зараз все буде по-іншому. Ми поговоримо і все з’ясуємо.

— Ти мені зрадив, — зауважила я.

Борис зробив ще ковток «Гринвічу».

— Я не збираюся вибачатися за те, що спав із шльондрою. Це моя особиста справа. Коли мені хочеться трахатися, то я йду і трахаю баб. Затям це раз і назавжди, дура!

Подивившись на нього, я дещо зрозуміла. Схоже, попереду нас чекали великі неприємності. Ця зустріч могла лише призвести до серйозного конфлікту із трагічними наслідками. Жахливими наслідками. Я це відчувала.

Далі саме так і сталось.

Моя інтуїція ще ніколи не помилялась.



3

— Долина! — голос лунає з іншої кімнати.

Дівчина років п’ятнадцяти сидить у своїй кімнаті. Поруч із нею розкрита книга Остапа Дорошенка «Інший вимір». А на полиці книжки таких маститих авторів сучасності, як Джон Релток, Лео Буниг та Анжеліка Лагунова.

(не може бути, таких авторів не існує!)

— Долина, — мати заглядає в кімнату. — Досить тобі читати ці жахи. Вийди на вулицю погуляй! Дивись яка гарна погода!

Дівчина мовчки дивиться на маму, а потім повертається до книги.

— Доню, не варто читати стільки поганих книг. Тут одні насильства та вбивства. Ти збожеволієш від цього!

Проте, Долина не чує маму. Дивлячись на обкладинку книжки «Інший вимір», вона відчуває, що колись могла знати цього автора, Остапа. Може, в іншому житті?

Але ефект дежа вю у неї був.

4

— Пішов геть! — повторила я.

Раптом Борис схопив міцно мене за плечі і дав ляпас. Ліва щока в мене горіла від удару. Гнів та образа намагалися вирватися на зовні, але розум поки що стримував їхній натиск.

— Замовкни, інакше ще вріжу!

В його голосі зазвучали металеві нотки реальної небезпеки.

— Шо тобі треба? — невдоволено спитала я, маючи намір розставити усі крапки над «і».

Борис запалив чергову сигарету.

— Сонечко, стрибай у ліжко. Потрахаємося.

— Ти шо ахрєнел, падло! А ну пашєл в жопу!

Борис зареготав і несподівано штовхнув мене на ліжко. Я втратила рівновагу і впала. Перш ніж мені вдалося підвестися, він ліг зверху на мене і почав зривати одяг, дихаючи перегаром у лице. Відчуття були дуже огидними і я намагалася вирватися із під нього, відчуваючи, що у нього встав. Проте, вирватися з під збудженого чоловіка, яким керує член дуже важко. Я закричала.

— Шо ти робиш?! Припини негайно!

— Я тебе трахну раз і все, ясно?



Чорт, мене хочуть зґвалтувати?!

Це мене розлютило до біса і з усієї сили я врізала ногою Борису по яйцям. Він зігнувся в три рази і почав стогнати. Я підвелася з ліжка і схопила пляшку з під коньяку, який він не встиг допити. Гнів, образа, ненависть повністю заволоділи моєю свідомістю. Ліфчик був порваний і звисав з одного плеча. Я скинула його, щоб не заважав і подивилася із люттю на Бориса, який по суті хотів мене зґвалтувати.

— Сука, ти що натворила? Блядь, ти мне по яйцем ударіла! Я тєбя урою!

Вбий його! Вбий цього гада!

Я подумала, що це чергова галюцинація, але потім зрозуміла, що це не випадковість. Чомусь мені захотілося скористатися цією порадою внутрішнього голосу. Напевно, я не бачила іншого виходу із цієї ситуації. З пляшкою в руці я зробила один крок до Бориса, який все ще тримався руками за своє достоїнство із гримасою болі на обличчі. Ноги в мене були ватні, йти по килиму було дуже важко. В голові трохи щось гуділо не зрозуміле.

Борис продовжував стогнати і проклинати мене усякими словами. Не усвідомлюючи, що роблю (чи навпаки дуже добре усвідомлюючи і розуміючи чітко, як ніколи), я розмахнулася і вдарила пляшкою його по голові. Він зойкнув від несподіванки, але чомусь не втратив свідомості і навіть зумів втримати рівновагу. Кров тонесенькою цівкою потекла по голові, капаючи липкою, темно-червоною рідиною на килим. Не думаючи, над можливими наслідками, я стала прислухатись до божевільного голосу своєї хворобливої психіки, На килимі валялось безліч уламків із розбитої пляшки.

Повільно я нагнулася та обережно підняла уламок, щоб самій не порізатися. Мій погляд зупинився на Борисі, який вже почав приходити до тями, але ще погано себе почував. А потім я подивилася знову на смертельну зброю у руках.



Або вбий його зараз, або шкодуй усе подальше життя.

Голос у моїй голові знову дав про себе нагадати. Я наблизилася до чоловіка, який з ненавистю на мене подивився.

— Ти шо задумала, істеричка? — його голос перетворився на суцільне царство панічного страху, який присутній у всіх жертвах.

Я міцніше стиснула кусок гострого, як лезо ножа скла.

Наші погляди зустрілись.

Погляд затравленої жертви, та люті очі божевільної жінки, яка перестала себе контролювати. В ту мить я в його очах прочитала все: страх, відчай, біль, надію, питання та безпорадність.

Я встромила його у горло нещасному Борису.

Він заволав, як навіжений від чого у мене у жилах застила кров. Очі в нього закотилися, налившись крівлею і він важким мішком упав на килим. Кров почала розливатися під ним невеличкою калюжею. Мені довелося відійти назад, щоб не вступити в криваву калюжу смерті. Від побаченого видовища до мене повернувся несамовитий страх, паніка та розуміння жахливого вчинку, за який на мені лежить відповідальність. Завше моральна та психологічна відповідальність, ніж юридична.



Я вбила людину!

Ця думка дуже міцно залізла мені в голову і я не знала, як її позбутися. Але з цього місця треба було забиратися і починати нове життя. Мені стало страшно від усього, а особливо від відчуття того, що хтось таємничий, чужий гість спостерігає за мною і знаходиться в середині мого тіла. Це безглуздо так думати, проте, подібні думки у мене вже виникали. І мені здавалося, що так і є насправді.

Але далі я втрачала над собою контроль, аж поки усе не перетворилося на віртуальну реальність.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка