Роман квант покарання роман



Сторінка4/15
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Розділ 9


1

Хата Міська була невеличка, старенька із солом’яним дахом, що особливо нічим не відрізнялася від таких же сільських хатинок, оповитих затишком, тишею та розміряним життям. У хліві була корова і кілька свиней. Біля дерев’яної будки ліниво лежав здоровенний чорний пес, що кліпав на мене очима, але не проявляв жодної цікавості. Огород йшов прямо за хатою, але там більше росло будяків, ніж корисних поживних рослин.

Чисте, лісове повітря нагадувало мені дитинство, коли я жив у селі в гостях у бабці. Але у бабці село було більш живим, реалістичним. А тут кидаєш погляд, бачиш декілька старезних хат і не менш старих людей, та розумієш, що це село вимирає. Ніхто не хоче більше в ньому жити. А з кожним роком найзавзятіші господарі, поважні мастодонти потроху доживають останні роки свого життя. І їх ставало дедалі менше та менше.

Мішко загнав авто у старий, заржавілий гараж невідомого покоління, що міг в будь-який момент розвалитися прямо на очах. Але мене цікавив не гараж, а можливість розслабитися тут та забути про існуючі проблеми на певний час. Хоча, це не вирішить мої питання і всі вчорашні перипетії.

Господар запропонував мені заходити у дім. Я опинився в середині затишної, маленької хатинки, що була обставлена за усіма правилами західної України. Кілька маленьких, але комфортних кімнат наче були створені для такого віддаленого від цивілізації життя. Нічого зайвого, ніяких величезних шафів, столів, а лише заправлене ліжко, кілька стільців та журнальний столик. На стіні висів образ Божої матері. А от кухня повністю була заставлена побутовими предметами і стіл займав більше половини простору.

Я сів на запропонований стілець і тільки зараз відчув, наскільки зголоднів. Чорт, та я нічого взагалі не тримав у роті від вчорашнього дня!

З комори вийшла повна, приземиста жінка в потріпаній робочій фуфайці і синіх спортивних штанах, на яких поналипали куряче пір’я. В руках вона тримала відро з молоком. Очевидно, щойно подоїла корову і тепер має свіже, парне молоко на вечір.

— Слава Ісусу!

— Доброго вечора! — привітався я.

— Дарцю, це мій гість Остап. Він буде ночувати у нас. Я його підвіз від старої балки.

— Це добре. А звідки ви? — господиня з не прихованою цікавістю уважно на мене дивилася.

— Із Дніпропетровська.

— О, то ви з великого міста! Напевно, там життя вирує, так?

— Звичайно, — підтвердив я.

— А в нас така тиша, спокій. Немає оцієї метушні та великих заводів…

— Жінко, досить теревенити! — втрутився Мішко. — Давай, краще накривай стіл. Остап вже їсти хоче. Та й я голодний, як вовк!



2

Через п’ять хвилин, коли їжа опинилася на столі, я не чувся, як з’їв усе, що лежало в тарілці і ще й добавку просив. Набивши шлунок, ми випили по чарочці горілки, закусивши соленими огірками. А потім пішли на двір курити. На вулиці вже було темно і досить прохолодно. Початок осені був вітряним. Дощі, які починаються восени сьогодні мовчали. Небо було вкрите мільярдами зірок, що не зворушено зверху дивилися на нас.

— Ну шо, як тобі в нас? — питає Мішко, затягнувшись цигаркою.

Кінчик сигарети відблискує в пітьмі яскравим помаранчевим вогником, сіруватий дим взагалі не видно. Я присів на в почіпки біля сходинок і курив, дивлячись в темну далечінь, де починався ліс.

— Дякую, дуже затишно. Так спокійно.

— Не кажи. В нас немає цієї місцевої метушні, шуму транспорту. Але це село вимирає. Через кілька десятків років нікого тут не зостанеться. Молодь віддає перевагу мегаполісам. А старі подихають… От скоро тут нікому буде жити. Останеться ніц одне кладовище…

— Ви завжди можете перебратися в місто, — обережно зауважив я. — Там хоча б людей багато. І є всі необхідні речі.

— Звичайно, але я нізащо не проміняю це таємниче село. Тут пройшло все моє дитинство. В селі все-таки існує багато легенд, секретів. Ходять містичні історії про незрозумілі речі…

— Легенди? — питаю я без особливого інтересу, але хочу підтримати бесіду з господарем, що допоміг мені.

— Ну да. У нас тут стільки містичних історії, що любий письменник вважатиме це райським місцем для нових сюжетів.

Прохолодний вітерець роздуває мені волосся, наче подає певний знак. Знак, що я не випадково тут опинився.

— І багато писак до вас сюди приїздять?

— Був один чувак. Але він більше алкоголік, ніж літератор. Хоча це існує за сумісництвом… Ой, вибач… Я не те мав на увазі.

— Та нічого…

Але я чудово розумію, що у його словах існує велика частина істини.

— Мішку, а шо за історії ходять навколо цього села? Щось аномальне?

— Е-е, та тут ціла купа легенд. І про відьму, і про дівчину, що спілкувалася з духами, а потім наклала на себе руки.

— Розкажи про цю дівчину, — попросив я.

— Гаразд. Це сталося років тридцять з гаком назад. Я тобі був молодим, амбітним. Щойно з армії повернувся. Ну… жила собі одна дівчина. Не пам’ятаю імені, назву Катерина. Вона народилася в місті, але приїжджала сюди до дідуся та бабусі в гості. Особливо в літку, коли можна було скупатися у прохолодній річці. Сусідні діти помітили, що ця Катерина була трохи відлюдькуватою, дуже дивною. Соціофобкою, одним словом. З дитинства вона почала дуже багато читати окультної літератури. Цікавилася різними аномальними явищами. Серйозно вивчала різні шаманські ритуали, спілкування з духами, виконувала ритуали відьми. Дівки було двадцять років. В її віці багато дівок виходили заміж, а Катерина читала свої книжки. Хлопці спочатку залицялись, але потім зрозуміли, що з аутичної баби толку не буде… З кожним роком, ці дивні захоплення містичними речами заходили все далі. Дійшло вже до того, що вона взагалі замкнулася, відгородилася від зовнішнього світу. Її дідусь та бабуся вже померли і вона жила тут одна. Проводила якісь магічні ритуали, ковтала колеса і намагалася ввійти в контакт для спілкування з вищими силами.

— А в чому це проявлялося? Яким чином Катерина вступила в контакт із нечестю? — зацікавлено спитав я.

Мішко здивовано на мене глянув. Лише темрява могла приховати мій справжній вираз обличчя: розгубленість.

— А звідки я знаю?! Я шаманськими ритуалами не цікавлюся. Ця Катерина була просто одержима такими речами, розумієш? Вона досліджувала вплив психотропних речовин на власному організмі. А це почало давати страшні наслідки.

— А шо сталося з нею далі?

— Катерина наклала на себе руки. Не витримала тягар усього життя, що на неї тис. Взяла і стрибнула з десятого поверху вниз. Це сталося у місті. Люди казали, що вона вживала трамадол, амфетамін, кетамін, нюхала кокаїн та навіть практикувала внутривенно героїн. Перед цим, Катерина ніби бачила якусь синю пустелю. Якось вона казала, що хоче залишитися в цій синій пустелі назавжди.

Я увесь похолоднів від жаху і не міг нічого сказати у відповідь. Та ж сама розповідь про синю субстанцію, від якої виникає смерть.

— І давно це було?

— Що саме?

Я все ще тремчу, але не від холоду, а від страху, від передчуття того, що щось подібне чекає і на мене з безглуздим бажанням вийти за межі реальності.

— Ну, коли зникла Катерина?

— Двадцять з гаком років тому. Зовсім молода ше була. Років двадцять п’ять чи двадцять сім. Можна було ше пожити довго… А, нє, влізла в цю езотерику і розчинилася у ній.

— Да-а-а! Стрьомная історія.

— А у нас інших і не буває. Слухай, ходімо до хати. Холодно стало вже. А в мене самогонка чудова є. Зігріємося, — Місько лукаво посміхнувся.

Перебуваючи все ще під враженням цієї пронизаною містикою історією, я відчуваю потребу розслабитися, розчинитися у зеленому змію на деякий час. Думати про всі ці незрозумілі легенди зараз не хочеться. Та це все вигадки. Я сподівався, що більше нічого дивного зі мною відбуватися не буде.

Але все вийшло навпаки.



3

Як не дивно, мені наснився неприємний сон, що я і є Долина. Я знаходився в чужому тілі, аж поки не прокинувся і не почав кричати. Я встав з ліжка і підійшов до дзеркала, очікуючи побачити зображення Долини. Але там було лише моє обличчя: змучене, втомлене останніми страхами та містичними подіями, які вели до божевілля.

Після цього сну я вийшов тихенько з хати, щоб нікого не розбудити. Виходив на двір палити цигарки.

Глибока ніч.

Я вдихаю тютюновий дим в свої легені і радію, що це був лише сон. Але перший раз я дійсно був у тілі Долини. Що зараз змінилося?

Я викурив кілька цигарок, але повертатися назад не вирішував. А якщо знову насниться цей жахливий сон, то я точно стану психом. Досить з мене психоделіків. Я собі пообіцяв наступного дня почати нове життя.

Правда, скоро порушив цю обіцянку, бо виникли ще більш страшні події, ніж я міг коли-небудь очікувати. Це було настільки несподівано, що усі неприємності повністю перевернули моє життя з ніг до голови.

На жаль, тоді я ще був непідготовлений, коли усе пішло шкереберть.



Розділ 10


1

Вранці я пригадував незвичні пригоди, які привели мене в забите, загублене, віддалене від світу село. Досі було не зрозуміло, як там можна взагалі жити. Це ж чортова яма!

Мішко як і обіцяв довіз мене додому. Я відіспався і добряче поїв, коли мене прорвало. Поперло. Понесло.

Я почав писати.



2

Дійсно, ввімкнувши свій ноутбук, я відчув нестримане бажання зануритися у світ власних фантазій та мандрувати світами разом із героями. Після кількамісячної перерви, я писав шалено та божевільно із надзвичайною швидкістю. Молотив пальцями по клавіатурі, як навіжений, відчуваючи, що ледве встигаю записати думки, що раптово виникають в мене у голові.

Написавши із десяток сторінок, якісної прози, я вирішив зробити перерву. Взагалі написаний текст здавався мені дуже доречним, цікавим, наче я перейшов на новий рівень літературної діяльності. Може цей роман принесе мені найбільшу популярність в Україні?

Телефонний дзвінок відволік мене від таких приємних думок. Це дзвонив мій видавець, який цікавився, як там творчий процес. Я відповів, що все дуже добре. Він запропонував мені зустрітися у кафе та обговорити деякі важливі питання.

— Остапе, з тобою хоче зустрітися кінопродюсер для обговорення екранізації «Артефакту».

— Не може бути! — не вірив я власним вухам.

— Так. Приходь через годину у те ж саме кафе, де ти перший раз дав мені свій рукопис для публікації.

Видавець повторив слова, які ледве дійшли до мене з другого разу.



3

Із піднесеним настроєм я поїхав на зустріч. Подумати тільки! Мою книжку збираються екранізувати. Нарешті мою популярність зросте ще на кілька пунктів.

Власне, зустріч пройшла належним чином. Ми обговорювали можливість зйомок фільму не більше двох годин із динамічним сюжетом. Фінансове питання, яке мене цікавило найбільше, теж розглянули. Найбільшу суму, яку вони можуть запропонувати мені для продажу прав на екранізацію — це п’ятдесят тисяч доларів. Я ледве не впав зі стільця. Це ж такі гроші. Ура, я розбагатів.

Звісно, не вагаючись, я підписав договір і продав усі права. Більше того, я погодився написати сценарій до фільму такий, який найбільш точно відтворить усю картину подій. Звісно, я ніколи не писав кіносценарій, але пропозиція була варта того, щоб спробувати. Мені навіть пообіцяли досвідчені кіносценаристи давати поради і допомагати.

Коли все завершилося, я повернувся додому у хорошому настрою. Всі проблеми відійшли на задній план.

Все було чудово. Я знову писав роман до пізньої ночі. За роботою я непомітно випив п’ять пляшок пива. Але натхнення було міцніше за алкоголь, тому я не сильно сп’янів.

А коли ліг спати, то ніяких кошмарів мені не снилося. Я прокидався двічі тільки для того, щоб піти на кухню покурити. І все.

Ніякі Долини мене не цікавили до наступного дня.

Я спав до ранку, як мале дитя, здоровим глибоким сном, який ніхто та ніщо не могло потривожити.

Розділ 11


1

Я сидів у кріслі і палив цигарку. Крізь відчинену кватирку вітер задував в приміщення тепле, свіже повітря. Знаходячись у прекрасному настрою, мені зовсім не хотілося перейматися проблемами. З самого ранку я поснідав і написав частину роману. Це додавало мені життєвої наснаги.

Я пригадав Зоряну, дівчину, з якою познайомився кілька днів тому. Пора вже назначити побачення. Тому, я зателефонував їй і домовився про зустріч о п’ятій вечора. Отже, все було добре.

Проте, в наступну мить я знову відчув себе Безконечністю.



2

Спочатку все йшло нормально. Я сидів за монітором комп’ютера і писав прозу. Муза знову прийшла до мене в гості. Пальці бігали по клавішам клавіатури, а строчки тексту швидко з’являлися на екрані, створюючи абзаци, цілі сторінки та розділи. Я перебував у пафосному захопленні від творчого натхнення. Звичайно, про всі інші речі на той час я забув.

Але деякі речі не забули про мене. Написавши кілька сторінок, я почав відчувати в собі дивні зміни.

Навіщо я пишу книжки? Який яка на фіг з мене письменниця?

Це вже остаточно переповнило всі межі мого здорового глузду. Я підскочив зі стільця, відчуваючи знайому ситуацію. Знову ці страшні відчуття, чужого тіла. Проте цього разу здавалося, ніби вона опинилася в моєму тілі. Я підійшов до дзеркала і побачив у відображенні обличчя юної дівчини.

Це була Долина.

Це була та сама Долина.

Невже знову все це почалося? Я заплющив очі від страху, наче відгородився від реального світу. А коли розплющив їх, то побачив вже самого себе у дзеркалі.

— Досить! — сказав я. — Ці наркотики остаточно зведуть мене з розуму! Я більше не буду практикувати такі стани зміненої свідомості. Я належу тільки собі. Я — це тільки я, а не хтось інший.

Та чи було так насправді? Звідки я можу бути впевнений, що я — це саме я? Адже світ переповнений загадок та протиріч. То як можна довести, що ці образи реальні, а не ілюзії?

Ось у чому питання. Питання, яке залишається для мене не зрозумілим. Чи можу я самостійно з цим справитися? З цього приводу мене терзали величезні сумніви, які ніяк не давали заспокоїтися. Я пішов на кухню і випив чарчину горілки. Через кілька хвилин я відволікся від цих аномальних подій. Мені вдалося трохи розслабитися і провести годину за переглядом телевізора.

Але потім я знову почав повертатися думками до галюциногенних відчуттів видозміненої реальності. Нарешті до мене дійшло, що це було марення. Я не міг у дзеркалі бачити нікого окрім себе. Просто втомлена, занадто не контролююча хвороблива фантазія видала мені бажане за дійсне. Я можу ще допустити якісь галюцинації при вживанні наркотиків. Але якщо тверезо над цим подумати, то я не збираюся вірити у Долину і що це має якесь значення. Хоча, бажання зустрічатися із членами клубу «Аномалія» та вживати психоделіки в мене зовсім відпало.

3

Я виходжу на вулицю. В мене є одне нестримне бажання поїхати в університет, в якому навчається Зоряна. Вже не було сенсу приховувати від самого себе, що ця дівчина мені страшенно подобалася, ба навіть більше: я в неї закохався по самісінькі вуха, втративши голову.

Тому, не гаючи часу, я сідаю в «Тойоту» і їду містом до пункту призначення. Я керую авто, а в думках постійно прокручую образ Зоряни — такий чарівний, милий, надзвичайно прекрасний, як розкриті пелюстки червоної троянди, з голосом співучим та дзвінким, як у чарівних пернатих друзів — лісових птахів. Цей візуальний образ викликав у мене екзальтаційне бажання жити далі, рухаючись вперед до мети; надихав мене писати новий роман, трохи під іншим кутом зору глянути на життя та просто кожен новий день починати з чудового настрою та задоволення самим фактом, що я народився на цей світ.

Я зупиняю авто біля університету серед інших різноманітних іномарок і виходжу на тротуар. Біля входу в приміщення, стоїть невеличка група студентів, що палять сигарети, п’ють каву із пластикових стаканчиків та розмовляють між собою. В їх таких звичних діях, в такому проводженні часу, я бачу віддзеркалення самого себе. Адже нещодавно я і сам закінчував навчання, курив біля входу серед хлопців та дівчат, сміявся із молодіжних приколів та анекдотів.

— Маладой чєловєк, у вас будєт куріть?

Я обертаюся назад і бачу трьох вродливих дівчат, що дивляться на мене із деяким зацікавленням. Залишається сподіватися, що вони мене не впізнали, а то така увагу з боку фанатів та читачів мені вже набридла.

— Звичайно, — я простягаю цигарки дівчатам.

— Дякую, — каже одне дівчисько. — А ви з якого курсу?

— Я вже не вчуся.

— А-а, понятно. А ми тута з дєвачкамі гадалі скока вам лєт. Ну, хотіли тіпа познакомітся. Мене звуть Катя. А ето Юля і Аліна.

— Дуже приємно. Я — Остап. Дівчата, як навчання почалося? — спитав я, закуривши сигарету за компанію.

Мене не особливо притягувало потрендіти з дівчатами на світські теми, але і відмовлятися від того, що само падає в руки, теж не збирався. Тим паче, здається, вони мене не впізнали. Добре, що я не настільки популярний.

— Піздєць повний! — каже Аліна. — Тільки почалися пари, а прєпад по англійському нагрузив нас всякою хєрньой. Карочє, дали переводити якісь тексти. А ми збираємося з подругами пограти в боулінг, попити пивка. Хотіли парнєй запросити, так вони повалили в общагу.

— А шо вони там забули?

— Чувак, ти шо, з Луни звалився! Там же тіпа бухають, курять кальян. Общага — це тєма. Там не до лєнт занудних. Вони зависають там до ночі. Карочє, пацанів з нами не буде.

Дівчата на мене дивилися, наче чекали, що я скажу їй у відповідь. Проте, я мовчки курив і був трішки занурений у свої проблеми.

— А ви б пішли з нами? — спитала Юля. — Ну а шо? Ми тіпа приглашаєм.

— Дєвачкі, дякую, але в мене є справи на цей вечір, — відповів я, трохи здивувавшись такому несподіваному запрошенню.

— Паймітє, ми не навязиваємся к вам. А проста хатім пообщаться. У нас пацанів в групі всього чотири. І два із них ботани, які зубрять предмети.

— А шо так мало пацанів?

— Ну ми ж тіпа на філологів вчимося. Четвертий курс.

— Четвертий? — до мене починає доходити увесь зміст слів. — А Зоряна з вами вчиться?

Вони спочатку здивовано на мене дивляться, а потім Аліна киває.

— Ну вчиться. А ти… ви її знаєте? — спитала Аліна.

— Можна і на «ти», я не ображусь. Я вас старше всього на три роки.

— Ну ладна. Так а ти її парєнь?

— Аліна, ну шо ти таке питаєш? — втручається Юля. — Чєловєку нада увідітся с дєвушкой, а ти дастаєшь вапросамі.

— Ні, все нормально, — кажу я. — Ми знайомі недавно. То де вона?

Я кинув недопалок у смітник, який доречно стояв в кількох метрах.

— У нас лєнти закінчилися. Зоряна повинна зараз вийти. Так ти вже не студент? А ким ти працюєш, якщо не секрет? — зацікавлено спитала Аліна.

— Я працюю позаштатним журналістом, — кажу я, не маючи жодного наміру розкривати свою справжню професію.

— А, тіпа по специальності? Я не хочу втикати в рєдакции. Це скучно.

— Аліно, так і я не втикаю в редакції, бо працюю фрілансером. Тобто вдома пишу журналістські статті.

— А-а, фрілансером? Круто, коли начальник не капає на мозги. Я теж не хочу втикати на роботі! — відповіла дівчина.

— Аліна, ти взагалі ніким не хочеш працювати. Лєнтяйка, — прокоментувала її відповідь Юля.

— Лучшє бить лєнтяйкой, чєм ботанкой.



4

Як раз із будівлі вийшла Зоряна і я всю увагу переключив на її персону. Вона виглядала дуже гарно і неперевершено. У мене навіть забракло слів для опису цієї неземної, чарівної краси. Дівчина була у світленькій сукні, що підкреслювало її струнку, тендітну фігуру, а я з неї ніяк не міг спустити зачарованого, враженого погляду, який казав про усе, що я думаю у цю мить, дивлячись на Зоряну. Але закоханість — це такий стан, коли стає байдуже на весь оточуючий світ окрім об’єкта кохання.

— Ну ладна, Остапе, ми пашлі. Навєрноє устроім дєвічнік. Павєсєлімся!

— Гаразд. Бувайте дівчата.

Вони пішли вперед по дорозі, навіть не дочекавшись, поки Зоряна підійде до мене.

— Привіт! — першим привітався я, зробивши кілька кроків їй на зустріч.

— Привіт! А що ти тут робиш?

— Як — що? Чекаю на тебе. От бачиш, не міг втриматися. Не захотів чекати тебе до вечора, от прийшов сюди.

— А коли розмовляв з одногрупницями, теж не міг втриматися?

— Зоряно, ти ревнуєш?

— Звісно, ні. Я пожартувала… вибач, якщо невдалий жарт. Ти вільна людина і можеш робити все, що заманеться.

Я подивився на неї із шаленим блиском в очах.

— Все що заманеться, кажеш? Гаразд, тоді в мене є цікава пропозиція. Давай підемо в один ресторанчик, покуримо кальян, вип’ємо вина.

— Ну… я взагалі не курю.

— Та кальян це ж не серйозно. Тим паче я пригощаю.

— Домовилися. Ходімо.



5

Опинившись в затишному, спокійному ресторані, ми замовили кальян на вині, а я ще додатково замовив віскі для себе. Приємна легка музика в стилі 80-х і невеличка кількість відвідувачів ресторану в цей час, навіювали лише позитивні моменти, яких було в останній час дуже мало. Але проводити час із Зоряною, навіть одну мить — це щось набагато більше цілої вічності.

— Зоряно, що в тебе новенького?

— Та нічого особливого. Навчання набридло, не встигши навіть початися. Думаю поки підзаробити грошей. Попрацювати промоутером або консультантом в супермаркеті.

— Це найбільш розповсюджені роботи серед молоді, — зауважив я. — А батькам ти розповідала про наше знайомство?

Я взяв кальян і почав затягуватися з трубки, відчуваючи, як отруйний дим починає заходити в легені. Зробив кілька глибоких затяжок і відчув приємне розслаблення. Щоб відчути більший ефект, я випив чарчину віскі.

— Не розповідала.

— Як хочеш. Я думав, що твої батьки захочуть зі мною познайомитися.

Дівчина кинула на мене короткий погляд.

— Може пізніше… Остапе, а в тебе як життя?

— Рухається у невідомому напрямку крізь туман та холод.

— Що ти маєш на увазі? — запитала вона.

Не дуже хотілося розповідати усі події, але з іншого боку, це мені б допомогло позбутися величезного тягаря і знову придбати втрачену свободу вибору. Правда, вибір в мене завжди є. Проблема в тому, що цей вибір обмежується свободою мислення і ступенем усвідомленості.

— Знаєш, все це дуже дивно та божевільно… — сказав я через деякий час, розмірковуючи, чи варто це розповідати.

Чи не вперше в житті мені доводилося розповідати містичну історію, яка зі мною трапилася насправді. До цього часу, я лише вигадував історії і ніколи не думав, що сам опинюся в одній із подібних ситуацій, що створені власною фантазією, переповнених метафізичною атмосферою.

— Одним словом, сталося так, що члени клубу «Аномалія» зібралися на одній дачі. Там ми експериментували з психотропними речовинами, які впливають на свідомість людини…

Я все розповів Зоряні, починаючи з дня вступу в клуб «Аномалія» і завершуючи останніми подіями. Сама розповідь зайняла не багато часу, але після цього виникло відчуття безмежного спокою і впевненості у власних силах. Наче, я позбувся величезного важкого каменя, що тиснув на мене протягом останніх кількох місяців. А Зоряна все уважно вислухала, не зводячи з мене своїм карих очей. Деякий час ми просто сиділи. Курили кальян та мовчали. І в той момент я зрозумів, що мовчання може важити набагато більше ніж банальні, пусті розмови.

— Навіщо ти це зробив?

Було і так ясно про що вона питає. Наркотики. Але хіба ж я знав до чого це призведе? Хіба я знав, що навіть один раз буває назавжди?

— Не знаю… Так ти мені віриш?

— А чому ні? Історія, яку ти мені розповів дуже жахлива, але водночас реалістична. Я не зрозуміла, навіщо ти почав приймати ці психоделіки?

— А ти шо, багато про це знаєш?

— Ну, мої знання знаходяться на рівні аматора. Я трохи читала окультичну літературу. Мене теж цікавило питання: що робити зі своїм життям? Які таємниці людині належить відкрити? Але я ні до чого не дійшла.

Я зацікавлено подивився на дівчину.

— Ці наркотики, що викликають змінену свідомість, відкрили для мене двері ніби в іншу реальність. Альтернативний світ. Я тепер більше задумуюся над сенсом життя.

— І до яких висновків ти вже дійшов?

Я дістав ще одну цигарку і запалив. Навколо запахло тютюновим димом.

— Не знаю… Я і сам не все розумію в цьому дивному світі. Здається, ніби людина повинна вдосконалювати себе, досліджувати власні здібності, досягати поставлених цілей. Але, коли з тобою реально починають відбуватися всі ці дивні речі, я розумію, що мені в житті все одно чогось не вистачає. Коли є все, про що я мріяв (і письменництво в тому числі), то розумієш, що в цьому житті ти лише безпорадна пісчинка серед величезної, гігантської пустелі. Коли я досягнув більшість цілей, то не відчув особливого задоволення.

— Це ж з усіма так буває, — сказала Зоряна. — Ти розчарувався у письменництві?

— Річ не в літературі, а у всьому житті. Життя настільки коротке, що не встигаєш зробити все, що задумав. Наркотики відкривають перед тобою нові горизонти.

Зоряна трохи стривожено на мене подивилася.

— Але ж ці відчуття — це химера. Це вводить тебе в оману. Навіщо тікати від реальності, втрачаючи гармонію в душі?

— А що таке гармонія в душі? Гармонія в душі — це баланс зв’язку зовнішнього та внутрішнього світів. А коли ці світи між собою суперечать, то виникає екзистенційний конфлікт особистості. Ось що саме головне — взаємозв’язок цих двох світів. Інакше, можуть бути непередбачені наслідки. До речі, дуже часто люди відчувають незадоволеність власним життям, бо внутрішній та зовнішній світ людини значно відрізняються між собою. Це найбільша проблема суспільства.

— Остапе, мені неприємно тобі це казати, але ти занадто захопився психотропними речовинами і все більше втрачаєш відчуття з реальним світом. Я знаю, що тобі важко це усвідомити, але так воно є насправді. Я сама мало, що тямлю в цьому, але вирішила про це сказати тобі. Ти ж сам не помічаєш, куди ти йдеш. Не варто втрачати миті життя.

Мені трохи не сподобалося, що Зоряна мене майже не слухає, а намагається лише висловити власні думки. Дуже часто люди слухають лише самих себе і погано розуміють співрозмовників.

— Ні, навпаки! Життя — це відстрочка від смерті. Той, хто боїться смерті, не зміг сповна пізнати цей світ, прожити повністю, виконавши свою роль. Отже, життя варте того щоб досліджувати все, що нас оточує навколо, все, що ми бачимо і навіть ті речі, які існують за межею нашого розуміння. До речі, Зоряно, ти чула про дежа вю?

— Звичайно. Це, коли в тебе виникає відчуття ніби ти це вже бачив, був тут, чув, вже розмовляв з цією людино. Коротше, це вже з тобою колись відбувалося. В мене такого ніколи не виникало.

— Розумієш, в мене і зараз почалося дежа вю. Мені здається, що ми колись вже розмовляли, можливо, в минулому житті. А ще виникають знайомі місця, наче я в них був і не раз. Іноді, це мене трохи лякає. Ймовірно, це вплив психостимуляторів.

Виникла невеличка пауза і я задумався. Задумався над тим, що переді мною сидить така чудова дівчина, а я оце витрачаю час на різні балачки.

6

— Зоряно, ти дуже вродлива дівчина. Поруч з тобою я краще починаю себе розуміти.

— Дякую. Ти мені сподобався ще під час знайомства. Такий молодий, такий талановитий, успішний. Я відразу втратила голову і закохалася в тебе.

— То чого ми чекаємо? Треба дати волю почуттям. Розкритися.

— Що ти пропонуєш? — спитала дівчина.

Я думав, що сказати у відповідь, коли все знову почалося.

Долина.

Я знову почав відчувати, що втрачаю зв'язок з реальністю, тіло починає німіти, а я бачу,



(Долину, знову я став тією дівчиною)

що Зоряна дивиться на мене із широко розплющеними очима, в яких читається лише один страх, не розуміння всього того, що зі мною відбувається. А відбувається дійсно щось феноменальне. У мене виникає запаморочення в голові, оніміння всього тіла і всі фарби світу починають густіти, темніють, зливаються в одне ціле. Усі предмети виходять за поле мого зору а потім сплющуються в одну малесеньку точку, яка знаходиться попереду мене.

— Остапчику, тобі погано?

Ці слова ледве долітають до мого слуху, як останній контакт із зовнішнім світом.

А потім, абсолютно все накривається безмежним покривалом пітьми.

Лише одна порожнеча.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка