Роман квант покарання роман



Сторінка3/15
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Розділ 6


1

що відбувається зі мною. Вау! Супер! Та я ж бачу себе самого зі сторони. Таке відчуття важко передати словами, але воно триває недовго. Я відчуваю, що дивлюся на самого себе, який, в свою чергу, спостерігає, ще за одним мною. Далі я бачу одних самих себе (Господи! Їх же мільйони!), кожен з них спостерігає за іншим мною, але водночас всі спостерігають за усіма. Тобто, відбувається колективна усвідомлена, деперсоналізації особистості і водночас протилежна дія — знаходження втраченого власного «Я» серед цілісінького Всесвіту, що лякає своєю могутністю та накриває своєю відвертістю. Я розсипаний на безліч шматків, уламків, друзків, що розкидані по всьому космосі, але в той самий час (чи то пак в усіх часових межах одночасно) я є цілим Всесвітом, що існує не залежно від будь-яких обставин.

Дивлячись собі під ноги, я бачу щось таємниче, незрозуміле темного кольору — саму безодню, по якій вільно ходжу. Час ніби стоїть на місці і всі події, явища та предмети втрачають будь-який сенс в цьому світі. Вони взагалі починають випадати з цієї реальності, зникати з мого поля зору. Але в наступну мить, я відчуваю сильну вібрацію з усіх боків, невідоме відчуття прискорення польоту і відчуття повного відчуження себе самого.

Стоп! Я відчуваю, що хтось дивиться на цей світ моїми очима. Цей хтось чужий, не відомий для мене… В середині мене сидить дискомфорт, внутрішній страх і безпорадність від того, що всі відчуття стають підвладні цьому таємничому гостю, що проник в центр королівства моєї підсвідомості. Від цього стає якось моторошно, страшно, незвично, наче я знаходжуся на чужому місці. Або правильніше буде висловитися: чужа особистість знаходиться на моєму місці. Дивні думки, химерні, не контролюючі

(глюки глюки глюки)

уносять мене в іншу площину паралельного виміру.

Я бачу іншу людину (Духа? Інопланетянина? Бога? Або…), що сидить в мені. Далі виникає ефект дежа вю наче я це

(глюки глюки глюки о чорт мене починає глючити одна реальність змінюється на іншу все перевертається глючить деформує свідомість)

вже колись бачив. І не один раз.

Дежа вю.


Дежа вю — розпадається на молекули, атоми, електрони…

2

Я був Ніким і знаходився в Ніде.



3

— А шо тут дивного. Мені подобаються твої містичні твори і я вирішила про це глянути, так би мовити з наукової точки зору.

— Ну і як враження?

Зоряна не спускала з мене погляду.

(невже це… Не може бути!)

— Дуже дивні і розбіжні враження. Цей Пилип казав про такі абстрактні речі, які важко собі уявити в голові.

— Ну якщо вони не уявляються в голові, то уяви собі щось інше більш конкретне, земне, — порадив я дівчині.

(о, Господи! Зараз Зоряна скаже мені «дивна ти людина. Якась ексцентрична»)

— Дивна ти людина. Якась ексцентрична.

— Ексцентрична? — я намагався розгледіти обличчя Зоряни крізь пасмо сірого диму, що йшов від сигарети. — Ну, це моя особливість. Всі творчі натури, митці дуже душевні, нетривіальні. Диваки, одним словом.

— Але мені дуже цікаво з тобою проводити час.

— Правда? Ти мене майже не знаєш. Але дякую за комплімент.



4

— А чого ти перестав ходити до клубу?

Він мав на увазі клуб «Аномалія», про який я вже згадував один раз. Більш детально про нього я розповім трохи згодом.

— Та зараз не до клубу. Тим паче я не вірю в ті балачки, що там розповідають.

Він у відповідь засміявся.

— Не віриш? Остапе, ти ж написав про це цілі три книжки. Паранормальні явища! Ти пишеш містику, так?

Я трохи знизив плечима.

— Ну пишу… Писати то одне, а вірити в цю маячню я не збираюся, — я ще раз затягнувся і зробив ковток пива. — Крім того тут така фігня…

— Ти про що?

— Та ось роман новий ніяк не йде. Я повинен через два місяці нести рукопис у видавництво, а в мене не написано, а ні строчки.

— Як це так? Ти ж казав, що працюєш над новим твором.

— Намагався працювати, але це були дитячі писульки. В мене психологічний бар’єр. Творча криза, розумієш? «Друге пришестя» вийшло в друк чотири місяці тому. Але за цей час я нічого більше не писав. Просто застряг і все. Немає жодних ідей про що писати…

(треба зупинити цей повтор. Але як?)

— А чого ти перестав ходити до клубу?

Стоп!

— А чого ти перестав ходити до клубу?



СТОП!!!

— А чого ти перестав ходити до клубу?

(СТОП! СТОП! СТОП!)

Раптом я усвідомлюю, що всі ці події виникли одночасно. Я переживаю кілька ефектів дежа вю цілу вічність, постійно. Це все наче і не рухається, а й так сумісно існує одночасно у всій Безкінечності, у кожній Безкінечності окремо та у Безкінечній Безкінечності. А також у Безкінечній Безкінечності Безкінечностей та у Безкінечній Безкінечності Безкінечних Безкінечностей.

Але в наступну мить усі Безконечності зливаються в одне ціле.

Увесь Абсолют переходить з Нізвідки в Нікуди.



5

— Я скажу тобі, що сталося. Ти зробив те, у що сам ніколи не вірив. Ніколи не вірив, а лише сміявся з цього. Ти відкрив двері в інші світи. Ось що ти зробив насправді. І тепер твій світ знаходиться в небезпеці. І це ти називаєш природним явищем?

— А що тоді робити? — питаю розгублено я.

— Не знаю… Але ти сам заварив цю кашу. Ти захотів вийти за межі реальності, але сталося так, що реальність вийшла за твої межі. Тепер всі процеси контролюються ними — істотами з паралельних світів.

(глючить мене глючить я бачу)

Затемнення.

(дежа вю знову повтор повернення)

Стоп! Я нічого не розумію.

— А що тоді робити? — питаю розгублено я.

— Не знаю… Але ти сам заварив цю кашу…

(СТІЙ! Я В ЦЕ НЕ ВІРЮ!)

— А що тоді робити? — питаю розгублено я.

— Я скажу тобі, що сталося. Ти зробив те, у що сам ніколи не вірив.

— Я скажу тобі, що сталося. Ти зробив те, у що сам ніколи не вірив.

— Я скажу тобі, що сталося. Ти зробив те, у що сам ніколи не вірив.

— Я скажу тобі, що сталося. Ти зробив те, у що сам ніколи не вірив.

— Я скажу тобі, що сталося. Ти зробив те, у що сам ніколи не вірив.

Раптом таке безконечне повторення мене розлютило і я торкнувся руками води, якої тут не могло бути насправді.

— Досить! Я не вірю в постійне дежа вю!

— Досить! Я не вірю в постійне дежа вю!

— О, ні! — встигаю крикнути я. — Невже знову все повторюється?!

— Невже знову все повторюється?!

Пауза з хвилину.

Я полегшено зітхаю…

— Досить! Я не вірю в постійне дежа вю!

(рука торкається води, чорт обидві руки занурені у воду але ж це не може)

— Досить! Я не вірю в постійне дежа вю!

— Досить! Я не вірю в постійне дежа вю!

— Досить! Я не вірю в постійне дежа вю!

(бути насправді! Я не вірю! Вода ніби оживає і зі мною починають відбуватися дуже дивні речі. Я відчуваю, що вода мене тягне)

— Досить! Я не вірю в постійне дежа вю!

— Досить! Я не вірю в постійне дежа вю!

— Досить! Я не вірю в постійне дежа вю!

— Досить! Я не вірю в постійне дежа вю!

(повільно, але впевнено кудись в паралельний світ і чомусь я цього зовсім не лякаюся. Всі скептичні принципи поступово зникають і я захоплений повністю розкрити, дізнатися таємницю)

— Досить! Я не вірю в постійне дежа вю!

— Досить! Я не вірю в постійне дежа вю!

— Досить! Я не вірю в постійне дежа вю!

— Досить! Я не вірю в постійне дежа вю!

— Досить! Я не вірю в постійне дежа вю!

(але мене знову глючить)

Я повторюю про себе ці слова, наче мантру.

Дежа вю припинилося.

Або мені так здалося.

В наступну мить я провалююся в небуття.

Розділ 7


1

Куди я потрапив? Що зі мною трапилося?

Це були перші думки після того, коли я опинився в невідомому, загадковому місці. Але що це було за місце. Відчувши свою свідомість, внутрішній голос, себто думки, знову нагадав про себе, інтерпретуючи, обговорюючи та коментуючи усе, що бачать очі. Трансцендентальний стан почав потроху слабшати, як сильне світло ліхтарика починає потроху тухнути, блимати і з часом зникає, створюючи лише одну темряву.

Повсюди навколо мене існувала незрозуміла синя субстанція, по якій я вільно ходив ногами. Але, все-таки відчував її тверду, як граніт і водночас, м’яку, слизьку, як саме болото. Ця субстанція здавалася мені окремим живим організмом, який зараз знаходився в сомнабулістичному стані, але в будь-яку мить міг прокинутися, побачити мене та… Це мені нагадало історію Ані і тільки зараз я реально злякався того, що мене чекає попереду. Тепер я усвідомив наскільки вона була права і що слід було відмовитися від вживання наркотиків, навіть, якщо це пробуде мою творчу музу.

Я озираюся на всі боки і нічого не бачу окрім цієї синьої субстанції, на якій існують червоні, круглі плями, що рухаються своїм напрямком із конкретною метою. Все це здається фантастичним видінням моєї хворобливої, безмежної, як час уяви, але воно існує насправді. Я можу навіть простягнути руку і доторкнутися до цієї інопланетної, аномальної синьої речовини, але, звичайно, не роблю цього. Не роблю бо усі кінестетичні контакти в цьому вимірі мене лякають і не дають можливості заспокоїтися. Я просто дивлюся вперед, але нічого не бачу окрім синьої, як поверхня моря субстанції. Виникає дивне відчуття, що часу тут зовсім не існує, та й взагалі це дивний світ — світ вимерлий, втрачений, порожній від усього живого та існуючого, окрім мене, світ не існуючий та не можливий з усіх раціональних міркувань.

Проте, якщо я опинився в цьому світі, то він вже існує, як і я. Ця думка не дуже мене заспокоює. А тривожні передчуття виникають разом із невідомим джерелом шуму, що ледве чутно долітає до мене. Спочатку цей звук нагадує шум двигуна машини із кожною секундою він стає дедалі голосніше та більш виразніше. Я уважно прислухаюся до цього загадкового, несподіваного звуку і ніяк не можу зорієнтуватися з якого боку він йде. З якої сторони мені чекати небезпеку?

Я кажу «небезпеку», бо впевнений, що джерело цього звуку — смертоносний носій чогось страшного та неминучого. Аня казала, що почувши цей дивний звук, вона втратила свідомість, але на мене чекає зовсім інше закінчення пригоди. Я зможу просунутися далі, побачити щось за межею небуття, відчути це і спробувати повернутися назад. Куди назад? Це питання нічого хорошого не обіцяє. Я вже і сам не знаю чи маю намір повертатися назад. Куди саме? Звідки і куди? Щоб знову відчувати безконечний ефект дежа вю, бачити і відчувати ті ж самі ретроспективні моменти знову і знову? Флешбек, флешбек і ще раз флешбек?

Ні, панове, це мене жодним чином не влаштовує, тому, краще залишитися тут на місці і чекати продовження. А продовження, судячи з наростанням шуму, не таке вже і безпечне та перспективне. Крім цього, цей страшний звук лунає з усіх боків одночасно, наближаючись, як вогонь оточив кільцем загнаного оленя у смертельне коло вічності.

Звук все наближався та наближався…

Я зціпенівши від страху, увесь напружився і приготувався назавжди зникнути з цієї реальності, перетворитися на порожнечу. Ймовірно, у цьому схована найбільша істину Всесвіту? Я навіть не встиг обдумати це питання, щоб у голові хоча б знайти підходяще пояснення, якусь більш-менш розумну та правдоподібну відповідь, що підкидає внутрішній голос. Але цього усього не сталося, бо трансформована реальність перейшла з одного діалектичного періоду в інший.

Звук несподівано зник. Перейшов у стан тиші.

Наче перед цим не було нічого.

А може дійсно це мені примарилося?

2

Я стою на тому ж самому місці і відчуваю, що починаю грузнути, тонути в цій таємничій синій субстанції, що хоче, ймовірно, мене проковтнути, занурити в своє єство та залишити там назавжди. Я в це не вірю, а тому, не збираюся здаватися без бою так легко. Відважно і героїчно я намагаюся протистояти, вирватися з цієї липкої, як сироп абрикосового варення речовини, щоб не програти. Це мені трохи вдається і я відновлюю рівновагу.

Раптом, синя субстанція розколюється навпіл і я опиняюся як раз над прірвою, темною безоднею, що світиться сріблястим сяйвом. Я намагаюся ступити на тверду поверхню інопланетної речовини, але замість цього провалююся, падаю вниз. Лечу з блискавичною швидкістю вниз, вверх, в усі сторони світу одночасно. Проте, знаходячись в новому світі, я цьому майже не дивуюся і стараюся все сприймати належним чином.

Я знову відчуваю себе в чужому тілі чи навпаки хтось існує в мені. Але, у всякому разі, я вже дивлюся на реальний світ зовсім чужими очима. Очима сторонньої, невідомої мені людини, що живе своїм окремим життям. Він чи вона (поки що я не встановив стать) йде по дорозі, вкритій гравієм. Здається, людина направляється до висотного десятиповерхового будинку. Я дивлюся вліво на зелену машину, але відчуваю, що власник очей переключив свій погляд вперед на вхідні двері, що вели до під’їзду, обпльованого та помальованого кольоровими балончиками.

Але це ще не все! Всі мої думки кудись наче зникли і в моїй (іншій?) голові виникають чужі думки. Я намагаюся думати про себе, як особистість, але всі думки автоматично повертаються до майбутньої вечері, яку треба приготувати.

Сьогодні я повинна приготувати кабачкову ікру. До речі, цей Борис якийсь дивний останнім часом. Може він від мене дещо приховує?

Нічого ж собі! Та я тепер опинився в тілі чужої жінки і все бачу, відчуваю та розумію, що й вона. Це мене страшенно лякало, але думати про це ніяк не виходило, бо вона пригадувала недавню сварку із своїм коханцем. Дивлячись на весь світ через неї, я відчуваю себе стороннім спостерігачем, таким собі безпораднім, безпомічним чоловіком, який геть нічого не може вдіяти. Тому, я далі дивлюся очима цієї жінки, не в змозі щось змінити.

Отже, вона (зручніше казати про неї в третій особі, бо я не маю фізичного тіла в цьому вимірі) відчинила двері квартири та зайшла в передпокої. Подивилася на себе в дзеркало, та зосталася задоволеною своїм зовнішнім виглядом. Проте, в момент погляду у дзеркало, я перелякався до смерті, побачивши там молоду, надзвичайно привабливу дівчину років двадцяти п’яти із білявим, волоссям, що діставали плечей. Очі були карими, ніс рівний, гладкий, а вуста розійшлися в легкій посмішці. Але це було не моє тіло. Від несподіванки я закричав, але ніхто мого крику не почув. Абсолютно ніхто, бо дівчина в цей час мовчки знімала з себе верхній одяг і її думки були зосереджені на цій звичній дії.

Цікаво, хто вона така насправді і як я опинився в її тілі?

Ця думка розчиняється в небутті, бо дівчина мріє про холодний, контрастний душ. Спочатку вона йде на кухню і дістає з холодника пакет соку. Робить кілька ковтків, які остаточно мене перевертають навколо своєї осі. Оце так! Я реально відчуваю, холодний, липкий, солодкий сік, що потрапляє в шлунок, хоча ніяк не можу це збагнути.

Жарко. Ну сьогодні і день видався!

Вона повільно ворушить губами, наспівуючи собі під ніс невідому мелодію, зміст якої я ніяк не можу розібрати.

Що це за божевілля?

Проте, ніякого божевілля у своїх вчинках дівчина не вбачає. Вона просто встає із стільця і направляється у ванну. Акуратно і повільно, дівчина знімає з себе весь одяг і залишившись повністю голою, стає під струю холодної води. Я намагаюся опустити очі вниз, щоб побачити пікантні, інтимні частини жіночого тіла, але погляд очей зупиняється на милі, яке вона бере в руки і починає митися. Нарешті, сковзнувши рукою по затверділим, як бруньки соскам, я відчуваю збудження і опускаю погляд вниз. Вона дивиться на свої привабливі стегна і залишається задоволеною. В мене дуже дивне відчуття, коли я — мужчина дивлюся вниз на своє/чуже голе жіноче тіло. Відчуття повністю створені із протиріччя. Мені стає зле. Я боюся, що це божевілля понівечить усю мою свідомість на шматки.

Я намагаюся закрити очі, щоб не дивитися на це (за будь-яких інших обставин я б із задоволенням милувався красотою жіночого тіла), але повіки залишаються відкритими, лише іноді моргають. Тут вона володарка, а я лише сторонній вимушений спостерігач, який повинен все це реально переживати та відчувати на собі. Нарешті, водні процедури завершуються і дівчина починає активно себе розтирати рушником.

Як не дивно, я вже дивлюся на голе тіло вродливої дівчини без жодного збудження, бо сам знаходжусь в цьому тілі і відчуваю лише одні жіночі інстинкти. Невже це прокляття триватиме назавжди? Невже я постійно буду жити в тілі цієї жінки? Мені хочеться вірити, що це лише сон.

Дівчина виходить з ванної і лягає на диван трохи відпочити. Заплющує очі. Звісно, усі спроби відкрити очі марні. Мені доводиться дивитися в мряку.

3

Дзвонить телефон.

Мене чи то пак її пробуджують часті гудки і вона повільно підходить до апарату та піднімає слухавку. Це дзвонить її знайомий. Із розмови я дізнаюся, що дівчину звати Долина. Що ж, дуже приємно познайомитися. Хе-хе-хе. Шкода, що вона не дізнається мого імені.

Розмова завершується і Долина йде на кухню готувати собі вечерю. Подумки вона повертається до останнього вечора зустрічі із Борисом, своїм коханцем. Вона пригадує їхнє романтичне побачення, налаштовану атмосферу, а потім… Потім щось сталося… Борису подзвонили і він її покинув, сказавши, що на нього чекають термінові справи. Він посварився з дівчиною і пішов геть. Долина більше не бачила його тиждень.

Я дуже гостро відчуваю і переживаю через цей конфлікт. Кожна кліточка мого чужого тіла переживає, як за себе. Я ще більше божеволію, але розумію, що нічого з цим не поробиш. Мабуть, це прокляття буде тривати вічно. Це мене лякає і в паніці я намагаюся знайти вихід із цього світу, вихід з чужого тіла. Я намагаюся вирватися з її тіла, заставити Долину робити те, що хочу тільки я, проте, всі її думки та вчинки підконтрольні їй одній. Як це може бути?

Мене сіпає!

Від злості і безпорадності я починаю дриґатися, хитатися, кричати, бити кулаками у порожнечу, не відчуваючи нічого. Але я принаймні роблю все, щоб вивести з рівноваги цей світ, змінити енергетичне співвідношення темряви та світла, та щось взяти на власну користь.

Здається, ця ідея в мене починає виходити. Дівчина відчуває щось не зрозуміле в своєму тілі. Вона повільно підходить до дзеркала і з широко розплющеними очима дивиться на

(відображення Остапа Дорошенка)

своє відображення. Я дивлюся її очима. Спочатку бачу віддзеркалення її ніжного обличчя, що трішки втомлене. Але потім

(глюки, знову глюки)

я відчуваю, що її обличчя різко змінилося несамовитим жахом, переповненим внутрішнім передчуттям неминучого кінця. Я ще раз дивлюся уважно в дзеркало і бачу не обличчя молодої дівчини двадцяти п’яти років, а обличчя двадцяти трьох річного успішного літератора Остапа Дорошенка.

Я бачу самого себе.

Долина голосно, панічно закричала.

Дзеркало тріснуло, нагадуючи павутиння, спотворюючи моє власне зображення у щось метаморфічне та незрозуміле, гидке.

Тоді вже я закричав.

А потім я побачив темряву і полетів

Розділ 8


1

назад у буденну реальність, де мене оточувала синя субстанція. Щось клацнуло у голові і я впав на цю речовину. Відчув її дивний, пульсуючий дотик. Далі все перед очима зникло, разом зі мною.

Черговий раз, я перескочив з одного рівня реальності на інший рівень.

2

Сонячні промінчики пробиваються крізь густе зелене листя клену і падають на закриті повіки, що здригаються час від часу. Легкий вітерець шелестить зеленим листям і створює приємну прохолоду для мого тіла, що лежить у грузлій, вологій багнюці, над якою літає тьма-тьмуща малесеньких лісових мешканців — комах. Ці комашки дуже кусючі та набридливі, як чергові побрехеньки влади перед самими виборами. Кілька з них вкусили мене за обличчя і, ймовірно, саме це пробудило мою свідомість, що досить довгий час знаходилася в трансендентації.

Повільно я відкриваю опухлі від укусів малесеньких мушок повіки та намагаюся сфокусувати свій зір на старезному, величавому дубі, що росте в кількох метрах звідсіля. Але, спочатку все зображення здається нечітким, розмитим, наче дивишся крізь скло, залите дощем. Я роблю над собою неймовірне зусилля та протираю очі рукою, щоб краще бачити. Це дає мені такий бажаний ефект і я нарешті в змозі побачити здоровезний, кремезний дуб, гілки якого, розрослися на всі боки, а далі за ним невеличку, зелену площину галявини, переповнену рядами кущів та соковитої зеленої трави — справжнього раю для мільйонів комашок, коників-стрибунців, ящірок, зміїв, мурашок та інших мешканців цього затишного, зеленого лісового царства.

Я роблю першу спробу підвестися і вона виявляється невдалою. Тіло в мене страшенно болить, ниє і не хоче мені підкорятися. Що ж, поміркуємо тоді поки що в горизонтальному положенні. А міркувати мені є над чим. Наприклад: що це за місце і як я тут опинився? Чому я нічого не пам’ятаю з останніх подій? Що взагалі зі мною відбувається останнім часом? Ніяких ідей з цього приводу до мене не приходить окрім бажання запалити. До речі, це чудова думка, щоб заспокоїти нерви та осмислити своє теперішнє становище.

Я проганяю муху зі свого обличчя і витягую з кишені пачку цигарок. Нарешті, не поспішаючи, я витягаю одну сигарету, аж раптом голосно вилаявся. Виходить, що весь одяг в мене мокрий, як і я сам. Отже, всі цигарки промокли і мені тепер не потрібні. Від злості, я зіжмакав пачку і кинув в найближчі кущі. Доведеться обійтися без нікотину.

Кусючі лісові комахи знову мене дістають, тому я роблю ще одну спробу прийняти вертикальне положення тіла перпендикулярно землі. Все-таки, деякими зусиллями, я підводжусь і стаю на ноги. Дивлюся на свій брудний, мокрий одяг, на якому поналипали стеблинки трави, тонесеньких гілок та навіть залишки чорної землі. А ще я відчуваю дискомфорт від контакту мокрого одягу з тілом. В голові щось гуде, а я ніяк не можу пригадати останні події перед тим, як я тут опинився.



Паскудство! — думаю я. — Черговий раз вляпався в якусь історію. Темну історію. Які наслідки будуть цього разу?

Я дивлюся на зелену глицю на гілках дерева і вирішую провести невеличку ревізію власного майна. Послідовно і повільно я перевіряю усі кишені і роблю неприємний висновок: мобільний не працює, а грошей в мене залишилося не так вже і багато. Це лише погіршує мій і без цього паскудний стан. Я очищаю свій одяг від залишків брудної землі, а не слухняне волосся причісую рукою, щоб мати більш-менш пристойний вигляд.

Тяжко зітхаю і роблю кілька невпевнених кроків від останнього місця ночівки.

3

Коли виходжу не простору галявину, то дивлюся в небо. Сонце яскраво мені посміхається своїми промінчиками. Припікає. Від цього стає навіть жарко. Проте, в цьому є і зворотній бік медалі: весь мокрий одяг швидше висохне і я не буду так тремтіти від холоду. Ця думка додає мені трохи оптимізму рухатися далі.

Зараз я повинен вирішити дуже важливе питання, а саме: як мені дістатися додому? Водночас приходить ще одне: дезорієнтація у просторі. Я просто не знаю, що це за місце, в якому я зараз находжусь і яким напрямком треба йти, щоб не заблукати у цьому безлюдному, незнайомому лісі. Від розгубленості і не зрозумілості я зупиняюся. Ще раз озираюся на увсебіч: навколо мене зелене лісове царство, крізь яке пробиваються палючі промені сонця. Але тут не видно жодних ознак людської цивілізації.

Я знаходжусь у лісі один.

Куди мені йти далі, щоб не загубитися?

Від несподіванки я сідаю на м’якеньку травичку і починаю пригадувати. Пригадую все в деталях та найменших подробицях, що зі мною відбулося на дачі останнього разу серед таких же пришиблених, трохи не від світу цього членів клубу «Аномалія». Усвідомлюю, що спроба бавитися з наркотиками ні до чого хорошого не призвела. Я ще досі із жахом пригадую відчуття, коли знаходився у тілі чужої жінки, коли бачив синю субстанцію та страшний звук, що наближався. А також багато інших дивних переживань…

Стан зміненої свідомості, стан незвичного сприйняття реальності, видозміненої реальності, до чого я так прагнув, тепер здається мені справжнім божевіллям, параноїдальними думками шизофреника, представленій у гіпертрофічній формі. Усе пережите під дією психотропних речовин, всі видіння, так звані «паралельні виміри», відчуття знаходження в чужому жіночому тілі мене до смерті лякають.

Але хто така Долина? Яке відношення вона має до мене? Чи існує насправді вона чи це були галюциногенні переживання, які до реальності не мають жодного відношення? Крім того, про синю субстанцію, в якій я опинився, Аня також казала про це із жахом в очах. То може мені слід очікувати продовження страхів? Я дуже жалію, що в мене немає цигарок або алкоголю, щоб подавити в собі паніку.

Підводжусь на ноги. Усе так само. Намагаюся не думати про все побачене і пережите. Проте, думки знову і знову повертаються до внетілесного досвіду та перебуванні в чужому тілі. Краще про це раз і назавжди забути. Але такі речі не скоро забудеш, якщо взагалі коли-небудь можна бути їх стерти з пам’яті, як зайві файли видалити з комп’ютера.

Я роблю ще кілька невпевнених кроків вперед, наче нещодавно навчився ходити і зупиняюся.

Десь чути шум авто.

Я намагаюся прислухатися до цього звуку, встановити звідки йде цей шум. Здається, це з лівої сторони. Я йду поміж кущів та висотних дерев, аж поки в далині не бачу смугу траси, що в’ється, як гадюка. Ось вона рідненька! В мене відкривається друге дихання, і я біжу на дорогу. Виходжу на узбіччя і чекаю, кого можна зупинити.

Одяг потроху висихає, а мій стан поліпшується з кожною хвилиною. Правда, цей процес відбувається дуже повільно, але я не вимагаю швидкого сценарію розвитку подій.

4

Зелений «Москвич» зупиняється на моє прохання. За кермом сидить вусатий дядько повної комплекції із подвійним підборіддям. На ньому звичайний робочий одяг, що свідчить про його сільське життя. Я питаю у водія, чи довезе він мене до Дніпропетровська.

— Е-е, це ж далеко звідси, — каже він.

— Стоп, а як це місце називається? — спитав я, розуміючи, що виставляю себе повним дурнем.

— Село Глибоководне. Мужик ти шо бухал с утра? — спитав він.

— Нє. Я заплачу, як довезете. То як?

Він почухав потилицю.

— Ну сідай вже. Домовимося про ціну пізніше.

Я сів поруч з ним і «Москвич» поїхав по трасі, набираючи швидкість. Опинившись у салоні, я сподівався, що зможу трохи подрімати чи обдумати тутешнє становище, але водій, схоже, мав інші думки з цього приводу.

— Чого це тебе занесло в таку глухомань? — спитав він. — Тут в селі живуть одні старпери. «Глибоководне» майже вимерло.

— Не знаю…

— Мене Місько звати.

— Остап.

— Ну от і знайомі тепер. А то їду сам, блядь! Нудно стало втикати на дорогу. Так хоч є з ким побазарити.

— Ну… Мішку, а в тебе є покурити?

— Ну а как жє! Абіжаєш. В бардачкє лєжать. Там, до речі, є попільничка та фляга з коньяком. Я за кермом, тому зробив лише кілька ковтків. Але тобі в такому стані алкоголь допоможе.

Я знаходжу пачку «Прилуки» і припалюю цигарку. Нарешті приходить звичний спокій на деякий час. Не вагаючись, відкриваю флягу і роблю кілька ковтків. Приємне, довгоочікуване, бажане тепло дає мені із середини таку впевненість, на яку я вже давно чекаю. І після цього ніякі містичні переживання та ритуали мене не турбують.

— Ти сам із Дніпропетровська?

Це питання пролунало настільки несподівано, що миттєво вивело мене з трансу і повернуло до реального світу.

— Так.


— А чого це тебе занесло в це Богом забуте село? — спитав Місько, ніяк не стримавши свою надприродну цікавість.

— Я і сам хотів би це знати. Віриш, вчора кльово погуляв, відірвався. А потім нічого не пам’ятаю до сьогодні. Буває.

Мішко посміхнувся.

— Буває! В мене і не таке було. Якось ми з корешами пашлі на рибалку. Взяли водяри і закуску. Як пили ше пам’ятаю, а потім провал у пам’яті. Очнулся, кругом дєвачкі топлес пляшут і пустиє бутилкі із пад водкі. Вобщєм, я сказал сєбє, шо с етім нада завязивать. Но ета зараза крєпко привязалася. Ти вродє не пьеш, а через пару днєй снова тянєт. Шо ні говорі, баби і водка — ето две нєобходімиє вєщі для мужика. Ти от водки нікуда не дєнєшся. Как і ат баб.

— Да уж, — погодився я.

— Остапе, чим ти по жизні займаєшся? Пливеш по тєченію чи прикладаєш зусилля?

Схоже, дядька потягнуло базарити про одвічні філософські питання, на які я не був налаштований. Крім того, не дуже хотілося казати, чим я заробляю на життя. Проте, я був не в тому стані, щоб вигадувати нісенітниці.

— То чим ти заробляєш на хліб?

— Літературою. На хліб з маслом та ікрою, — я посміхнувся.

— А-а, ти книжками торгуєш?

— Нє, я — письменник.

— Та ну! Ти пишеш книжки? І як успішно?

— Принаймні не жаліюсь на життя. Бабла вистачає.

— Зрозуміло… А я от живу тільки від природи. Що виросло на своїй землі, то й їмо. Зарізали кабанчика або гусака і ось м’ясо свіженьке. Принаймні не треба мені працевлаштуватися.

— Так ти не можеш влаштуватися на роботу?

— Яка на хуй робота, коли в державі криза! Чорти б її вхопили за жопу! Ці паскудні олігархи вабщє охєрєлі. Накрали бабла і залиши народ без грошей, без роботи і без їжі. А жрати то завжди хочеться. От у нас в країні і виріс рівень злочинності. Довботяли срані!

Поки він жалівся на життя і владу, я мовчки дивився у вікно. Намагався зібратися з думками, але всі спогади були туманними та нечіткими. Тому я вирішив до цього повернутися пізніше.

5

Раптом мене жахає думка, що я не пам’ятаю яка сьогодні дата. Що за день взагалі такий дивний?

— Слухай, Міську, а яке сьогодні число?

Він задумливо почухав підборіддя.

— А хрін його знає. Я всє врємя путаюся в датах. Мабуть, шосте вересня.

— Шосте? — здивовано питаю я, не в змозі зорієнтуватися у часі.

— Точно шосте.

— Ти впевнений?

Це мене ставить у глухий кут. Адже вчора було четверте вересня. Чи може все-таки п’яте? А якщо в мене амнезія?

— Абіжаєш. Сьогодні субота, шосте вересня дві тисячі дев’ятого року. Перша субота цієї осені. Треба відмітити цю подію.

Я точно пам’ятаю, що з членами клубу «Аномалія» збиралися на одній дачі у четверг. Себто, це було четверте число. А що зі мною було п’ятого? Невже затемнення свідомості? Я не знаю жодних наркотиків, які б так вирубали тебе більш, ніж на добу.

— Щось у мене все переплуталося…

— Важкий день?

— Важке життя, — уточнив я.

Тепер я остаточно ступив на дорогу божевілля. Як можна опинитися в невідомому селі «Глибоководне», не пам’ятаючи при цьому свій минулий день? Що взагалі було вчора? Де я був і чим саме займався? Не міг я після наркоти так переплутати усі дати в голові. Хоча, насправді, міг, звісно. Психотропні речовини можуть пошкодити частину кори головного мозку і викликати при цьому повну або часткову амнезію. Я вже мовчу про більш серйозні наслідки від прийому наркотиків.

— Так сьогодні точно шосте вересня? — спитав я ще раз, маючи надію, що водій усе переплутав.

— Чувак, атвєчаю, шосте! Я недавно вийшов із запою, але відразу уточнюю дату у людей, щоб не заплутатися. А то водка повністю розум вимикає! Ну сьогодні треба загуляти! Перша субота осені в цьому році. А ти не парся. Пройде час і все пригадаєш. З ким гуляв, скільки пив. Шо робили? Не вспомніш сам, так корєши памогут.

— Памогут, — автоматично повторив я, думаючи зараз зовсім про інше.

Балачки цього водія починали мене дратувати і виводити із себе. В мене був такий стан, що потребував глибокого, детального осмислення, переоцінки життєвих пріоритетів та остаточних висновків того, що зі мною відбулося останнім часом. Але в компанії цього Михайла, задумане ніяк не можливо було здійснити.

Раптом він різко зупинив авто на узбіччі дороги. Якби я був без паса безпеки, то міг би вдаритися рукою об лобове скло і розбити його.

— Слухай, Остапе, далі я тебе не повезу. Тут моє помешкання. Он ота хата сусідня… — він показав рукою на невеличку, стару хатинку.

— Ясно. С кільки з мене бабла?

— Та не скільки. До Дніпра ше кілометрів вісімдесять. Зараз темніє. Ти не доберешся додому автостопом. Та і психи можуть їздити такими дорогами. Зайди краще до нас. У мене самогонка класна.

Я завагався.

— Та не зручно якось…

Мішко навіть трохи розізлився від цих слів.

— Та не парься ти. Всьо ніштяк. Ходімо, переночуєш у нас. Відпочинеш. А завтра я тебе сам відправлю додому.

— Тоді з мене коньяк. Я не звик комусь падати на голову і бухати на халяву. Особливо, коли при грошах.

— От і чудово.

Здається Мішкові сподобалась моя пропозиція і він не збирався від неї відмовлятися.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка