Роман квант покарання роман



Сторінка2/15
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Розділ 4


1

В ту ніч я ліг спати дуже пізно та довго не міг заснути. А під ранок, коли міцно спав, мені наснилася Зоряна, її чудесний образ стояв перед моїми очима.

Але як тільки-но я виринув із фантастичного царства Морфея, прокинувся, то не міг нічого пригадати. Лише дивні фрагменти образів в голові і все. Тонка межа між сновидіннями і реальністю, перетворилася на товстезну, глуху стіну і я не усвідомлював, що важливого було в сновидіннях.

Та зараз це було і не так важливо. Я збирався їхати на семінар по езотериці та послухати цікаву інформацію. Можливо, це допоможе мені написати новий роман. Зранку я поснідав «Мівіною» та випив пляшку пива. Після трапези викурив дві сигарети, пригадуючи вчорашнє знайомство із Зоряною. Дійшов висновку, що наша зустріч за таких екстремальних обставин може мати для мене важливе значення.

Потім, я ввімкнув комп’ютер та перевірив електронну пошту. Було з десяток е-мейлів від читачів, що хотіли знати про мою творчість, особисте життя і різні дрібні речі, про які я навіть не задумувався. І не мав жодного бажання відповідати на ці листи. Я просто думав зовсім про інші речі.

2

Аналізуючи своє минуле — недалеке минуле, я доходжу висновку, що мені в житті постійно чогось не вистачає. Начебто я досяг того, що так хотів, але щось все одно було не так. Мені не вистачало гострих відчуттів, адреналіну, ризику, небезпечних подій. Саме тому, я намагався втекти від реальності, від зовнішнього світу за допомогою психотропних речовин, які вводили мене в оману, створюючи химерні, утопічні, галюциногені переживання та відчуття. Але з часом, я зрозумів, що вони також мені не дають того смаку життя, всіх гам кольорів світу, всього такого недосяжного, абстрактного, величавого та навіть магічного, що я так сильно прагнув отримати, відчути, зануритися в це і жити в ньому.

Трошки пізніше я збагнув, що мої романи повністю пронизані містикою, окультизмом, аномальними подіями, а сам я при цьому не маю до цього ніякого відношення. Я жодного разу не зіткався з чимось подібним і хотів спробувати відчути страх, ірраціональність, відсутність дійсності речей та явищ.

Далебі, я божевільна людина. Але якщо вже задумав подібне здійснити, то навряд чи збираюся відмовитися. Божевілля теж має свої рамки, границі, за якими існує ще більше божевілля — божевілля усіх божевіль. От на цей рівень я вже точно не збирався потрапляти. Страшнувато та млосно. Краще залишатися на своєму місці. Краще не йти за межі дійсності, за межі тривіального людського світобачення, яке наскрізь переповнене шаблонами, стереотипами, що лише існують в цьому світі.

Проте, я мав таку вдачу, що йшов завжди за всі встановлені ліміти і прагнув відкривати нові виміри.

3

Я дивлюся на екран монітора, з якимось дивним і не зрозумілим для мене відчуттям тривоги, страху та невпевненості у собі. Відчуваю сильне бажання напитися, нализатися, надудлитися під зав’язку, так щоб затуманити свідомість і про все забути. Байдуже, що це буде лише на деякий час. Я вже звик до контакту із зеленим змієм, а тому дуже рідко коли відмовлявся від спиртного.

Воно завжди давала опору та впевненість, навіть, якщо це були лише ілюзії. Прозріння, як правило, приходить із запізненням.

В такому напідпитку, в мене в голові останнім часом виникало ім’я Долина. Я ніколи не чув про цю дівчину, але відчував, що її життя має якесь відношення до мене самого. Відчував це якимсь шостим відчуттям.

І не помилився у подальшому.

4

Виступ доктора трансперсональної психології мав проходити в будинку культури, у величезній аудиторії, розрахованій на півтисячі осіб. Я приїхав за десять хвилин до початку, проте, більшість місць вже були зайняті, наче розподілені між собою депутатські мандати. Люди терпляче чекали початку виступу біоенергетика і жваво щось між собою обговорювали.

Більшість відвідувачів були середнього віку, не багато пенсіонерів та зовсім мало молоді, яка не любить тусуватися в подібних місцях, віддаючи перевагу нічним клубам та дискотекам. Серед такого величезного збіговиська люду, я помітив кількох своїх знайомих з клубу «Аномалія», але чомусь не горів бажанням сісти поруч з ними і приєднатися до розмови про вічне, духовне, недосяжне, оповите містичною оболонкою. Хоча, раніше, зазвичай я так і робив. Але мене постійно терзали різні сумніви, тривожні передчуття і невідомий страх.

Що я тут роблю?

Відповіді немає. Я все більше відчуваю себе гостем, зайвою ланкою ланцюга цілого світу. А потім я жахаюся цією думки. Дійсно, це безглуздо думати про такі песимістичні речі.

Через п’ять хвилин аудиторія була вкрай заповнена натовпом, що прийшов сюди здебільшого із цікавістю подивитися на живого екстрасенса. Деякі люди були готові навіть кілька годин стояти (бо вільних місць вже зовсім не залишилося. Не зважаючи на те, що службовець приніс кілька додаткових стільців), щоб тільки отримати для себе якусь важливу інформацію, знак, напрямок вектору руху їхнього життя, можливо, останню надію чи пораду, як жити далі і що з цим робити. Як на мене, то найкраща порада: якщо все йде вкрай погано, то забий на це і живи в кайф від того, що комусь точно ще гірше. Можливо, так не правильно жити, але хто сказав, що я мушу бути взірцем істини?

Нарешті на трибуну вийшов середнього зросту, міцний чоловік в охайному, світлому костюмі і чемно з усіма привітався. У його погляді, жестах, словах відчувалася дуже сильна енергетика, що так притягувала багато слухачів. Сказавши кілька слів про себе, Пилип Пшеничний (а саме так його звали) почав розповідь. Власне, його витончена промова була дуже цікавою, інтригуючою, з деякою долею гумору, щоб публіка не нудьгувала від метафізичних інтерпретацій анормальних явищ.

Ось, як приклад приведу кілька цікавих моментів.

— …А ви знаєте, що Будда пішов у Гімалаї, в саму глибину гір. І провів там сім років у глибоких медитаціях. — розповідав Пилип. — Будда це зробив лише з однією метою. Великий пророк шукав відповідь на одне дуже важливе питання.

В аудиторії всі притихли, зачаровані, загіпнотизовані надзвичайно неординарним способом Пшеничного викладати матеріал публіці.

— Яке питання? — пролунало позаду мене.

— Будда хотів докопатися до істини, а саме: в чому полягає сенс життя? Для цього він пішов в гори і витратив цілих сім років, щоб збагнути квінтесенцію людського існування.

— А як це можливо? — зацікавився один юнак. — В горах немає нічого! Будда не їв, не пив нічого цілісіньких сім років? Це ж не реально! Людина більше тижня не зможе протриматися без їжі, а без води кілька днів.

— Великий пророк Будда провів цей час в трансцендентальних медитаціях, виконував вправи йоги, цигун, астральні виходи з тіла. Він черпав духовну енергію з космосу, яку називають праною. Не всі речі в цьому світі мають матеріальну основу. Енергетичний заряд відбувався через чакри.

— А в чому прикол? — спитав той самий хлопець. — Можна випіть водяри ілі покурить травку шоб ізменить сознаніє. І тоді відкриються всі таємниці Всесвіту.

Публіка зареготала після цих слів.

— Юначе, даремно ви все іронізуєте, — спокійно зауважив Пилип. — Алкоголь та інші наркотичні речовини руйнують енергетичне біополе людини. Тоді аура стає менш яскравою, слабкою та незахищеною від впливу негативної енергії. Втрачається контакт із космосом.

— Вау! — вигукнув той самий юнак-приколіст. — Так космос теж Вконтактє. Кльово! Це дуже популярний сайт!



5

Наостанок Пшеничний сказав, що запрошує на сцену видатного майстра жанру містичних історії, автора трьох бестселерів — Остапа Дорошенка. Я зрозумів, що настала моя черга сказати публіці кілька слів.

Ну, вийшов я на трибуну, привітався і почав говорити хвилин десять. Говорив про комерційний успіх нового роману та про творчі плани на майбутнє. Потім зачитав свого нового вірша:

Яка неперевершена краса,

З’являється у час світанку,

На квітах це блищить роса,

Наче передмова ранку.

Гаряче сонце землю гріє,

Предметів усіх торкаючись,

В моєму серці ще горить надія,

Що треба жити, не ховаючись,

Спочатку від себе самого,

А більше від чужих людей,

І сподіватися не лише на Бога,

А також шукати нових дверей,

І знайти свою любов,

У сутінках брехні та правди,

Життя не можна почати знов,

То ж не помиляйся завжди.

Бо шлях єдиний — головне,

Що треба крізь життя пройти,

І зовсім правило просте,

Своє призначення знайти.

Його не легко так шукати,

Якщо втрачаєш свою віру,

Але потрібно силу мати,

І у всьому тримати міру.

Я планував цей вірш включити у нову збірку поезії.

Потім відповів на декілька питань своїх читачів. Ось і все. Правда, після цього почалась роздача автографів в міні-форматі. До мене підходили люди з книжками і я розписувався. Одним словом, звичайне діло для такого літератора, як я.

Нічого дивного не було доти, поки перед моїми очима не з’явилася вона — міс Всесвіт, володарка моїх снів, марень, фантазій, покровителька мого серця, господиня усіх моїх думок в голові, а простіше: надзвичайно вродлива та сексуальна Зоряна. При її появі в мене серце шалено забилося і кров почала приливати до печеристих тіл пеніса. Усі думки губилися, зникали, як ніч на світанку, а я старався тримати себе в руках і не подавати вигляду, що впізнав її, адже на мене дивилися люди. Дуже багато людей.

— Як вас звати? — спитав я в Зоряни, щоб процес роздачі автографів йшов звичайним кроком.

— Зоряна.

Я хотів написати побажання і розписатися, як це роблю зазвичай, але, передумавши, швидко написав на розгорнутій сторінці кілька важливих слів: «Зустрінемося в кафе-барі через півгодини».

Здається, Зоряна все зрозуміла, бо взявши книжку відійшла від черги людей, бажаючих взяти в мене автограф. Відійшла і вже там прочитала мій меседж, себто повідомлення. Я встиг помітити краєм ока, що тінь легкого здивування пройшлася по її прекрасному обличчі. Але в наступну мить, я зосередив всю свою увагу на черговому читачу, який протягнув мені роман «Мета і фізика».

Я з радістю його підписав, як і всі інші принесені книжки.

6

Нарешті офіційна частина конференції закінчилася і почався фуршет, якого всі так чекали з нетерпінням. Я трохи перекусив канапками з ковбасою, сиром та червоною ікрою, запивши все кількома бокалами шампанського, а потім, направився в кафе-бар, що розташовувалося на першому поверсі.

Зоряну я помітив за крайнім столом біля самого вікна в кінці залу: вона сиділа самотня, сумна, із замисленим обличчям дивилася на вулицю, де починалася сильна злива. Погляд навіть сумних очей мене як завжди зачаровував, притягував своїм магнетизмом, своєю сильною енергетикою.

Не поспішаючи, я підійшов до столика і сів навпроти Зоряни.

— Чого ви так довго? Я вже півгодини вас тут чекаю, — невесело повідомила вона.

Принаймні вона мене дочекалася.

— Вибачте, я після автографів завис трішки на фуршеті. Треба було розслабитися після виступу…

— Ну як — розслабилися?

Побачивши на столі попільничку, я витяг з пачки цигарку і запалив.

— Не дуже, — я озирнувся на увсебіч. — Я б не відмовився від чогось міцного зараз. А ти?

Цей несподіваний перехід на «ти» ні на йоту не здивував її, наче все йшло по запланованому сценарію. Мене таке цілком влаштовувало.

— Апельсиновий сік. Я не хочу зараз алкоголь.

Я потиснув плечима і зробив замовлення офіціанту, який щойно підійшов до нашого столику: триста грам горілки, стакан апельсинового соку і дві великі піци із сиром та грибами.

— Ніколи не думав, що ти ходиш на семінари метафізичного спрямування? — спитав я через деякий час, бо мовчанка затягнулася ще після першої чарчини горілки і це мені почало набридати.

— А шо тут дивного. Мені подобаються твої містичні твори і я вирішила про це глянути, так би мовити з наукової точки зору.

— Ну і як враження?

Зоряна не спускала з мене погляду.

— Дуже дивні і розбіжні враження. Цей Пилип казав про такі абстрактні речі, які важко собі уявити в голові.

— Ну якщо вони не уявляються в голові, то уяви собі щось інше більш конкретне, земне, — порадив я дівчині.

— Дивна ти людина. Якась ексцентрична.

— Ексцентрична? — я намагався розгледіти обличчя Зоряни крізь пасмо сірого диму, що йшов від сигарети. — Ну, це моя особливість. Всі творчі натури, митці дуже душевні, нетривіальні. Диваки, одним словом.

— Але мені дуже цікаво з тобою проводити час.

— Правда? Ти мене майже не знаєш. Але дякую за комплімент.

Чомусь у компанії цієї дівчини, я трохи соромився, губився і почував себе як недосвідчений підліток, що потайки, поки ніхто не бачить, розглядає порножурнали з голими жінками.

— До речі, в мене є тост. За найкращу читачку моїх романів і чарівну дівчину.

Ми випили: вона ковток апельсинового соку, а я чарчину «Хортиці».

— Остапе, а чого ти раптом написав на сторінці книжки запрошення зустрітися тут?

— Бо хотів побачити тебе. І поговорити. Коли я роздавав автографи, то побачив тебе з книжкою і відчув, що день пройде даремно, якщо ми з тобою не спробуємо принаймні поговорити.

— Так, — погодилася Зоряна. — Я вчора весь вечір і півночі про це думала. Вчорашня така екстремальна, несподівана зустріч була не випадковістю. Може це знак, — схвильовано сказала дівчина і я зрозумів, що їй зовсім не байдужий.

— Знак? Я згоден, що випадковостей у світі не буває. Отже, наша зустріч відбулася з конкретною метою.

— Якою?


— Я цього ще не знаю, — мовив я з інтонаціями загадковості.

Раптом я піймав на собі захоплений, вивчаючий погляд дівочих очей. Погляд, який відображав, віддзеркалював юну закоханість, втрату здорового глузду і запалення вогню пристрасті, що все більше розгорався в її красивих, як діаманти очах. А цей шалений вогонь йшов з самого серця.

— Цікаво, — мрійливо зауважила Зоряна. — Я ще досі не вірю, що розмовляю віч-на-віч із живим письменником.

— Зоряно, а ти хочеш розмовляти з мертвим письменником? Хочеш влаштувати сеанс спіритизму?

— Остапе, я серйозно. Ти дуже неординарна особистість і щось мені в цьому подобається.

— Гм… Як цікаво!

— Розумієш… мені важко це пояснити. Але в тобі відчувається іскра життя, якась жадоба, бажання пізнати всі таємниці світу. В мене виникло таке відчуття, ніби ти маєш намір дуже далеко заглиблюватися в цей світ. Наче хочеш дійти до центру Всесвіту.

Я зачаровано на неї подивився.

— Ти так красиво говориш. Може теж хочеш стати письменницею?

— Я про це ніколи не думала.

Виникла пауза, на протязі якої я запалив чергову цигарку.

— Пропоную випити за лозунг: мрії збуваються!

Ми знову випили. Я відчув приємне тепло в середині і дещо неадекватне сприйняття реальності.

— А ти віриш у те, про що пишеш чи ні?

— Не вірю.

— Але чому? Чому ти пишеш містику і не віриш цьому? Адже якесь пояснення є цим загадковим речам.

— Річ не в поясненні. Розумієш, в світі літераторів існує одне дуже важливе правило. Ніколи не пиши про те, у що віриш і ніколи не вір в те, про що пишеш.

Зоряна замислилася.

— Вражає! Отже, ти покладаєшся на власну фантазію. А сам ніколи не шукав пояснення тому, що відбувається навколо нас?

— Є речі, походження яких краще залишати у пітьмі. Тим паче, не усе можна пояснити логічно. Більшість процесів можна лише усвідомити на рівні інтуїції. Саме творче начало дозволяє краще розуміти окремі елементи цього світу. Це, наче ти дивися на уламки розбитого дзеркала і у кожному шматочку кольорового скла бачиш оригінальне відображення. А якщо на цей шматок глянути з іншого боку, то виникає нова картинка. Із різних поглядів, суджень, міркувань складаються індивідуальні картинки світу, які формують усю реальність. Отже, під яким би кутом зору не подивишся на предмет чи подію це буде реальність. Я впевнений, що немає поганих та хороших речей. Є лише наші судження, критичні оцінки, аналіз минулого, певні критерії. Первинна сутність речей втрачає своє значення, коли ми починаємо оцінювати ці речі.

— Я про це десь читала, але ніколи не уявляла собі, що все відбувається лише від наших думок, слів та вчинків. Але тепер мені стає ясніше, що свій всесвіт, створений власними думками, можна контролювати самому. А судити інших людей не варто, бо у кожного з нас своя реальність, своє неупереджене та унікальне життя. Кожен дивиться на кольорове дзеркало і бачить лише своє відображення та таку картину, яку хоче бачити.

Я кивнув, погоджуючись з дівчиною. Наша цікава розмова завершилася не так чудово, як я собі уявляв. Але по-іншому вже не могло бути, адже я перебрав з алкоголем і не міг показати себе перед дівчиною з найгіршої сторони. Тому, найкращим варіантом було розпрощатися та розійтися по власних домівках.

Саме це ми і зробили.

Розділ 5


1

Наступного ранку настрій в мене був край паскудний. Тим вечором, приїхавши додому, я випив ще достатньо горілки, а тому зараз в мене боліла голова. Юрко Іздрик у «Воццеку» описував головний біль дуже детально, досконало із найменшими подробицями. А в мене описання цього неприємного процесу зводилося до двох слів: боліла голова.

Першу частину дня я провалявся у ліжку, а думки все крутилися то навколо Зоряни, то навколо майбутнього роману, який ще треба написати. Проте ніяких конкретних думок, про що слід писати я не мав.

Так повільно і дуже нудно пройшла частина мого бездіяння.



2

О другій годині дня життя в моїй оселі трохи почало ворушитися, наче пробуджуючись після сомнабулістичного стану.

Спочатку мені подзвонили друзі з клубу «Аномалія» та запросили на неформальну зустріч на дачі, де, як правило вони збиралися. Я погодився прийти на зустріч, ще не знаючи за які межі реальності мені доведеться вийти і який небезпечний прохід з іншого виміру відкриється у наш світ.

Це чекало на мене попереду.



3

Перш ніж ми перегорнемо сторінки мого життя далі, мушу сказати кілька слів про клуб «Аномалія». Адже клубок усіх карколомних, страшних та смертельно-небезпечних подій почався саме звідти. І деякі невирішені проблеми і досі мене переслідували. Можливо, це буде тривати усе моє подальше життя. Але давайте повернемося до клубу.

Власне, виник цей клуб кілька років тому, але я про нього дізнався випадково зовсім недавно, коли шукав інформацію для свого роману і познайомився з Петром. Я відразу зацікавився клубом, де проводилися неформальні зустрічі для любителів езотерики і усього, що з нею безпосередньо пов’язано. Оскільки, я писав белетричну, утопічну прозу на подібну тематику, то вирішив стати офіційним членом цього клубу. З моєю популярністю та харизматичністю я вступив туди без жодних умов та обмежень.

Побувавши на кількох закритих неформальних зустрічах, я зрозумів, що дещо корисне зможу для себе винести. Зокрема, в «Аномалії» обговорювали таємниці НЛО, паралельні виміри, екстрасенсорні можливості деяких людей (телекінез, яснобачення, телепатія, левітація, психокінез, ченнелінг), привидів, упирів та спіритичні сеанси, коли медіум входячи в транс, міг спілкуватися з душами померлих і отримувати відповіді на свої запитання. А ще там спілкувалися про безмежні можливості підсвідомості, про практику астральних подорожей, трансцендентальну медитацію та про усвідомленні сновидіння (про це особливо говорили прихильники Карлоса Кастанеди).

Деякі балачки виявилися для мене нудними, але були теми, які захоплювали та затягували у вирій фантазій.

Членами клубу були різні люди, в основному, віком від 21 до 40 років. Хоча, було кілька літніх людей, яких потягнуло на старості літ зануритися в атмосферу метафізики, у світ альтернативної реальності. Проте, більшість людей, які стали членами клубу «Аномалія», серйозно відносилися до езотерики, вважаючи це своїм хобі. Дехто пішов ще далі, ставши фанатом надприродних подій, витрачаючи весь свій вільний час на вивчення таких феноменів і, забувши про реальний світ.

В клубі «Аномалія» було єдине правило, яке я постійно порушував. Правда, про це ніхто не знав.

Річ в тім, що треба було вірити у всі ці речі, про які так жваво розмовляють учасники клубу. Але я майже не вірив у цю містику, а усіх медіумів, контакторів, екстрасенсів вважав брехунами, шарлатанами, які користуючись наївністю та довірливістю деяких людей, заробляли на цьому шалені гроші. Звичайно, потім мені довелося трохи змінити свою точку зору, але це сталося трохи пізніше, ніж я на це сподівався в глибині душі.



4

Місце де збиралися члени клубу, було розташоване на одній невеличкій дачі. Там стояв двоповерховий будинок у сучасному стилі, огороджений невисоким парканом темно-зеленого кольору. На території нічого не росло окрім бур’янів та кропиви. Остання жалила ноги, якщо ходити босими у шортах. Але члени клубу з’являлися тут рідко і не переймалися зовнішнім виглядом дачі.

Одна із кімнат була обставлена під сучасну бібліотеку езотеричної літератури. А інші кімнати були вільними для різноманітних експериментів окультного спрямування, що проводилися дуже рідко. Частіше всього все закінчувалося прийняттям психоделіків у організм і після пробудження були деякі провали у пам’яті. Тому ніхто не міг точно та хронологічно відтворити усі події та сказати чим конкретно ми тут займаємося. Займаємося тим, про що так писали Вільям Берроуз чи Карлос Кастанеда.

Я зайшов в простору, велику кімнату, по середині якої стояв круглий стіл та кілька дерев’яних пошарпаних стільців, які вже давно потребували заміни, але в клубі завжди економили на подібних речах. Напроти столу, зверху на стіні висіла репродукція роботи Леонардо Да Вінчі. Трохи далі, в самому кінці кімнати стояв довгий диван, з комфортними м’якими подушками, на якому сиділо троє чоловік: Юрко, Аня та Христина.

Власне, дівчата були надзвичайно привабливими та спокусливими. Їх ніжні, тендітні фігури були досконалими, наче зробленими якимось геніальним скульптором в апофеозі творчого екстазу, натхнення. Дивлячись на них, я ніби себе бачив зі сторони: відчував якесь енергетичне поєднання зовнішнього та внутрішнього світів, духовне відродження, взаєморозуміння між свідомим життєвим досвідом та безсвідомим, спраглим бажанням досконало пізнати всі закуточки, усі темні плями нашого світу.

Я сів на диван поруч з ними, привітавшись.



5

Ми сидимо на м’якому диванчику і куримо гавайські сигари. В оточенні тютюнового диму, чарчини коньяку та друзів-однодумців, я почуваю себе на своєму місці. Усі вчорашні проблеми відходять на задній план. І нічого зайвого мене більше не турбує.

Петро, як гуру метафізики і керівник клубу «Аномалія» пропонує нам скуштувати галюциногенних грибів для відчуття незвичної реальності.

— Це вже клуб наркоманів, а не аномалій, — зауважила Аня.

— Ти про що? — здивувався Петро.

— Експерименти з речовинами, що змінюють стан свідомості дуже небезпечні. Не варто з цим жартувати.

— Ми ж приймаємо синтетичні наркотики. Крім того, якщо знати міру, то ніякої небезпеки не буде. Можна потрапити в нірвану, — сказав я.

— Остапе, зі мною трапилася одна дивна історія. Після того як я її розповім, навряд чи хтось захоче бавитися з психоделіками, — зауважила Аня. — Я на своєму прикладі відчула аномалії. Це почалося кілька тижнів тому, як я стала більше уваги приділяти психотропним речовинам. Одного дня прокинувшись, я почала відчувати, що знаходжусь не в себе вдома, а десь в невідомому місці. Це було схоже на пустелю, тільки колір землі, або того, на чому я стояла, був якимсь синій із червоними та білими плямами повсюди, що світилися і швидко рухалися вперед. Не знаю, це мабуть, божевілля, — вона робить паузу, щоб побачити нашу реакцію, але ми мовчимо, а тому Аня далі продовжує свою фантастичну розповідь. — Але це настільки реально! Отже, кілька разів я опинялася серед цієї синьої пустелі. Навколо була одна цілковита тиша. І, звісно, ніяких предметів, дерев, тварин чи людей не було взагалі. Тільки я одна і ця довжелезна безконечна синя пустеля. А потім стає здалеку щось гудіти не зрозуміле. І тоді відразу, я ніби впадаю в транс і через деякий час прокидаюся в себе у ліжку. Ви не повірите, але у волоссі залишаються ці сині піщинки невідомої речовини…



6

Ми всі мовчимо вражені її чудернацькою історією. Вірити в цю химеру я не маю жодного наміру. Інша річ, що послухавши цю маячню, я зможу написати чудовий роман.

— Вражає! Але що це за синя речовина? Певно, якась субстанція? — питає Юрко.

— Нє, на субстанцію не схоже… хоча… Не знаю… Я відчувала під ногами ніби щось м’яке, може як болото і водночас воно було як граніт тверде. Одним словом, такої земної поверхні ніде немає в нашому світі.

— Значить ти була в іншому світі, — зробила висновок Христина.

Мені не стає від цього смішно і я відчуваю щось не гаразд.

— Мабуть, мені це теж здається глюком. Але все виглядало настільки реальним! Потім, я прокидалася у себе вдома остаточно і розуміла, що починаю божеволіти. З цього приводу, я стаю все більше боятися зовнішнього світу…

— Навколишній світ боятися не треба. Треба боятися лише самого себе. Боятися того, що існує в тобі, в глибині підсвідомості, — зауважив я.

— Ну, канєшна, це ж сказав великий письменник, — іронічно сказала Аня. — Це ж золоті слова! Буду при нагоді цитувати.

Я посміхнувся у відповідь і дістав ще одну цигарку. Запалив.

— Чого смієшся? — спитала вона — Ти мені не віриш?

— Хочу вірити.

— Зря ти так говориш. Це тебе не торкається, тому ти лахаєш. Але мені реально дуже страшно від побаченого! Як бачу безконечний простір синьої субстанції, то просто жахаюся і божеволію!

Після цих слів Аню починає трохи трусити і вона ледве тримає себе в руках. Її обличчя покрито маскою всепоглинаючого, безконтрольного страху, який не має жодних обмежень.

— Аню, заспокойся! — говорить Юрко. — Ми тобі віримо. Заспокойся. У кожного в житті бувають надзвичайні події. Але не кожен може в цьому зізнатися. Деякі бояться у це повірити.

— Це настільки вражаюча історія, яку ти нам розповіла! — емоційно вигукнула Христина. — Фантастика!

— Еге ж! Тільки я не знаю, що мені з цим робити. Ці дивні відчуття, коли я опиняюся в невідомому місці, доведуть мене скоро до безглуздя. І знаєте шо? — спитала Аня, обвівши нас усіх своїм затравленим, нажаханим поглядом — поглядом пораненої косулі, в очах якої відображається смерть.

— Шо? — автоматично спитав я, вражений глибиною її страшної розповіді та геть забувши про своє досить-таке скептичне ставлення до містичних подій.

— Я думаю, що ці надзвичайні речі… ну вони тільки почалися. Боюся, далі буде ще гірше. І, можливо, не тільки зі мною. Просто з такими речами не бажано жартувати взагалі. Я думаю ці експерименти ні до чого хорошого не призводять. Це маячня. І ще мені здається… Не знаю… але… Ворота в іншу реальність відкрилися.

Останні її слова звучали трохи загрозливо, як невідоме пророцтво, передрікання на таке, що чекає нас в недалекому майбутньому. Глибина, простота і деталізація цих слів починає мене лякати своєю енергетичною вібрацією, коливанням торсіонних полів, що може призвести саме до такого варіанту розвитку подій. Правда, я особисто у це не збирався вірити, хоча, буду відвертим: стало страшно.

Так, так, пан Дорошенко злякався — ще й як злякався. Такого не зрозумілого, безпідставного страху в глибинах самого єства, я ніколи в собі не помічав. До цього часу.

Але що зараз змінилося?



7

— Ладна, давайте курнемо гашишу, — запропонував Петро, порушивши тишу, що виникла кілька хвилин тому.

— Нє, всі ці експерименти вже без мене, — сказала Аня. — Мені досить пережитого і побаченого наяву. Тоді навіщо ще затуманювати свідомість психоделіками. Ви не розумієте просто, яка це небезпека від цих шаманських ритуалів, спіритичних сеансів. Коли свідомість не контролюється, то виникає велика небезпека різних духів заволодіти тілом людини.

— Все це маячня, — кажу я. — Взагалі я хочу спробувати деякі речовини на собі, щоб від нових вражень написати якусь неймовірну історію. Мистецтво потребує жертв.

Аня мовчки на мене подивилася.

— Ну, як хочеш, а я — пас. Ти просто не повірив в мою історію і тому так зневажливо до цього відносишся.

— А у шо тут вірити? Це ще можна побачити у фільмі, але в реальності такого не буває. Це лише глюки. Ти дуже захопилася наркотиками, розширенням границь свідомості. Ось і все.

— Хто б це казав про наркотики? — завелася вона. — Ніби ти не користуєшся тріпом. Так шо не гони пургу на інших!

— Шо ви поділити не можете? — втрутився Петро. — Як дві дитини у дитсадку, сперечаються через пісочницю. Ми прийшли сюди за віртуальною реальністю. А не сваритися через дрібниці.

Христина відкриває сумку і ставить на стіл пляшку, що вже перероблена в пристрій для куріння, себто бульбулятор. При появі цього бажаного предмету, очі в деяких учасників шалено заблищали. Але мене гашиш не особливо надихає, бо я останнім часом накурювався до чортиків.

— Христя, в мене є ліпший варіант. Давайте нюхнемо кокаїн.

— Шо? — спитала Юля. — Це вже перебір. Я не хочу ставати наркоманкою.

— Юля, ти ковтаєш пігулки, куриш травку. Ти вже наркоманка. А мені час йти. Я більше цим не займаюся.

Отже, Аня відмовилася і нас залишилося п’ятеро: я, Юрко, Христина, Петро та Юля. Проте, Юля та Юрко віддали перевагу куріння гашишу ніж нюхати більш важкий наркотик. Тому, дві компанії розійшлися по різним кімнатам. Наша трійця залишилася на тому дивані. Петро дістав пакетик із білим порошком і почав розсипати доріжку на журнальному столику.

— Як цю гидоту приймати? — спитала Христина.

— Просто береш і втягуєш обома ніздрями скільки зможеш. Але не більше трьох разів. Інакше тебе понесе в паралельний світ.

Я зареготав від цих слів, ще не усвідомлюючи, що мене чекає попереду.

А попереду, дійсно чекало щось таке, про що не хочеться ні говорити, ні думати. Хоча, з часом усі цінні речі втрачають свою ціну, значення і стають непотрібними. Усе приходить і зникає.



8

Нарешті до мене доходить, що зараз за цим столом атмосфера стала наелектризована окультизмом і це мене лякає. Але прагнення зазирнути за межу буденної реальності, відчути екзистенційне «я» самого себе, сильніше за усі страхи та сумніви.

— Ну шо, почнемо? — запитав Петро невпевненим голосом, наче вагався перед таким необдуманим, кроком, щоб відчути дихання смерті за спиною. — Учтітє, кокаїн ми пробуємо перший та останній раз.

Всі наркомани так казали колись: ті, що нюхають, ковтають пігулки або колють внутрівенно шприцом. Усі закінчують однаково. Без винятку.

Петро нахиляється до столу і втягує порошок у ніздрі через трубку. Я наступний повторив його приклад, відчувши, що кокаїн забився у носі і зараз буде кровотеча. Кілька разів втягнувши в себе цю наркоту, я сів на диванчик, зручніше вмістившись та чекаючи, коли ВОНО почнеться.

Христина починає реготати і порошок налипає її на щоки. Від цього ми з Петром теж несамовито регочемо, як купа ідіотів. Я ще раз втягую у ніздрі кокаїн. Нічого особливого. Ніякого впливу на свідомість. Я повільно дивлюся на інших учасників божевільного, найдурнішого експерименту в цьому житті і нічого надзвичайного не відчуваю.

Аж раптом я відчув, що мене взяло-таки. Предмети, на яких я намагався сфокусувати свій зір, почали втрачати чітку фактуру усіх необхідних кольорів. Щось почалося дивне і не зрозуміле, а весь світ почав перетворюватися на якісь метаморфози.

— Є контакт! — донеслися до мене слова Петра, як останній зв'язок з реальністю, остання ниточка, яка поєднувала мене з тутешньою дійсністю. — Всьо, тепер ми під єдналися до нірвани! Ні хуя собі!

Далі я вже нічого не чую, бо відчуваю таке, що не можна піддати жодній інтерпретації. Все, що я бачу перед очима починає розпливатися, тріскатися, наче посохла земля, розповзатися і перемішуватися в купу. Те, що було раніше реальністю, зараз повністю видозмінюється, трансформується, переходить в Ніщо, яке поглинається ще більшою Безконечністю, що мене лякає. Мене просто пробиває на усе сприйняття світу: відкриваються очі в самих найнесподіваніших місцях, усіх молекулах та атомах мого тіла. І я стаю одним великим всевидящим оком, яке бачить усе навколо себе та усе у середині самого себе, та усередині середини самого себе…

Раптом час починає завмирати.

Я. Бачу. Що. Час. Зупинився. Назавжди.

Мені. Зовсім. Не. Страшно. А. Лише. Цікаво.

Хочеться. Дізнатися. Що. Буде. Відбуватися. Далі. Нового.

А потім усе знову починає рухатися за певними правилами.

Я відчуваю неймовірну, феноменальну силу супермена, контакт з усім безмежним Всесвітом. Чорт! Я взагалі не відчуваю власного тіла, не бачу нічого окрім безодні, окрім Самого Себе. Я і є Я. Я — це увесь Всесвіт. Тепер я чудово розумію, що людське мислення у звичайному стані свідомості настільки наївне, дитяче, обмежене, що стає смішно за усіх людей. Смішно та прикро, бо людська свідомість, наче комп’ютерна програма, яка має значні обмеження у пізнанні світу. А наркотики розблоковують програму, задану нам творцем і у наркотичному стані людина відчуває та знає такі речі, які логічно не можливо пояснити.

Таке абстрактне, утопічне відкриття мене вже не дивує. В голові (якщо в мене ще існує ця фізична частина тіла) абсолютна, цілковита, безперечна порожнеча та гнітюча тиша — відсутність жодних думок. Я мислю і дію через весь безконечний простір. Я відчуваю кожну молекулу, кожен атом, кожен електрон космосу, фіксую мільярди думок, від чого спочатку стає страшно. Повсюди миготять, виникають, пролітають, з’являються та знову зникають частини мого життя — відокремленого життя від мене Всемогутнього, Всесильного та Безсмертного.

Я роблю ще одне відкриття. Насправді я і є життя, смерть, любов та безконечність одночасно. І я просто кайфую, насолоджуюся від виходу з власного тіла, безмежного трансцендентального відчуття свободи, від стану зміненої свідомості та особливого, надзвичайного сприйняття усіх паралельних, перпендикулярних та інших реальностей разом узятих, що існують одночасно в усіх одинадцяти вимірах всесвіту.

Я дивлюся на невідоме Ніщо і раптом бачу,



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка