Роман квант покарання роман



Сторінка11/15
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.46 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Розділ 31


1

На вулиці мене зустріло тепле привітне сонце, що намагалося зігріти своїм доторком гарячих довгих пальців. Повітря було трохи сухим та спекотним. Вітер, наче навмисно покинув нас у цьому пеклі, щоб ми самі боролися за життя. Боролися, доки є сили та бажання.

Я стояв на узбіччі дороги і чекав таксі. Одне з них матеріалізувалося із молекул та атомів, зупинившись переді мною. Авто було жовтого кольору і нагадувало Хамер, але зовні виглядало трошки інакше. Дверці автоматично відчинилися, запрошуючи мене сісти. Я сів спереду у салон, а дверцята самі зачинились. Повернувшись до водія, я хотів повідомити адресу, але…

Місце водія було порожнім.

Я мовчки уставився на сидіння не в змозі пояснити собі ситуацію. Тоді озирнувся назад, сподіваючись, що таксист сховався за сидінням, щоб пожартувати зі мною. Нікого. Лише я.

Я вирішив вийти з авто, бо мені стало страшно. Спробував відчинити дверцята, але в кінці 21 століття, двері машини по-іншому відчиняють.

Раптом загорівся сенсорний екран (прототип бортового комп’ютера) під яким виникли усі кнопки.

ВАС ВІТАЄ КОМПАНІЯ «АВТОМАКСИМУМ»!

НАЗВІТЬ ПУНКТ ПРИЗНАЧЕННЯ!

Я ледве не розсміявся, коли почув металевий голос, як у фантастичних фільмах розмовляють роботи. Вочевидь зі мною розмовляв комп’ютер.

— Мурецьке кладовище! — відповів я.

ОК. БАЖАЮ ПРИЄМНОЇ ПОЇЗДКИ.

— Дякую, тобі залізяко. А де таксист?

Я МОДЕЛЬ AFG-47. ПРАЦЮЮ ЗАМІСТЬ ЛЮДЕЙ. ЕКОНОМІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ.

А це добре продумано! Хай роботи пашать, а люди розвивають новітні технології.

Авто поїхало вперед, миттєво набравши потрібну швидкість. У салоні не було жодного стороннього шуму. Я повільно роздивлявся обладнання. Біля сидіння знаходився бардачок. Я натиснув кнопку, сподіваючись побачити щось традиційне у дусі свого часу. Але замість цього виїхала спеціальна панель, із сенсорним екраном. На екрані виник каталог різних тем, які можуть мене зацікавити.

Поки ми їхали я задавав пошук, а потім читав те, що мене цікавило. Так непомітно ми доїхали до пункту призначення. Я дістав кілька доларів (добре що я завжди ношу їх у кишені) і сунув у отвір терміналу.

ЩАСЛИВОЇ ДОРОГИ! СПОДІВАЮСЬ, ВИ ЩЕ СКОРИСТАЄТЕСЬ ПОСЛУГАМИ НАШОЇ КОМПАНІЇ!

Мовчки я пішов далі. Розмовляти із машиною мені було не зручно. Хоча і цікаво.

2

Я повільно йшов ґрунтовою дорогою. Зліва блищала синя гладь невеличкого озера, в якому плавало купа рибини. Далі починався ліс за селом. Я придивився краще і зрозумів, що десь тут повсюди існує синя субстанція. Вона була невидима для моїх очей, проте я постійно відчував вібрацію і її надприродну силу магнетизму, що мене зачаровувала. Протистояти цій силі я нібито мав змогу, але зовсім не бажав цього робити. Цікавість мене штовхала вперед відчиняти двері до темних страшних склепів віртуальної реальності та витягати на світло усі відповіді на свої найбожевільніші та цілком безглузді питання.

Цвинтар був настільки великим, що у ньому можна було загубитися. Я повільно підійшов до воріт, які були відкриті і побачив термінал. На щастя там була інструкція, як ним користуватися. Я набрав прізвище та ім’я і мені викинуло номер могили: 45. Сенсорний екран викинув міні-карту, де було вказано, як швидше мені знайти потрібну могилу.

Не поспішаючи, я обходив чужі могили, стараючись не думати про погані речі. Кладовище ніколи не наганяло на мене жаху, адже мертві не становлять загрози. Але перспектива побачити власну могилу, дуже лякала. Тому, я йшов не поспішаючи, наче свідомо намагався відтягнути цей момент, дочекатися, коли прокинеться здоровий глузд та порадить забиратися з цього місця.

Через двадцять кроків я зупинився біля номера 45. У мене перехопило дихання та трохи запаморочилась голова.

Остап Дорошенко (12.07.1987 — 24.10.2072)

Людина, яка знайшла себе

Що робити?

Від хвилювання я дістав цигарку і запалив прямо на цвинтарі. Господи, я бачу свою смерть. Отже, під цією землею лежать мої останки більше двадцяти років. Яке страхіття! Що робити?

Я мовчки курив і думав, як жити далі з побаченим наяву. Виходить, я знаю ліміт свого життя, а мій талант вже у минулому. Як повернутися назад? Я подивився вперед і подумав, що тут мають бути могили моїх родичів…

— Остапе, зупинися! — пролунав біля мого вуха жіночий голос, який видався досить знайомим. — Це небезпечне місце.

Я повернувся і побачив Долину, яка тривожно та невпевнено на мене дивилася. Я й сам відчував тривогу та невпевненість, але намагався усі емоції тримати у собі. Але ви ж знаєте, все, що тримаєш у собі рано чи пізно виходить на зовні небезпечною лавиною, на шляху якої опинятися нікому не побажаєш.

3

— Що відбувається? — спитав я. — Навіщо ти тут ховаєшся? Я шукав тебе, щоб знайти відповіді.

— Відповіді… Вони породжують лише нові питання і людина ходить по колу, не розуміючи, що сама себе обманює.

Я дивився на неї, відчуваючи, як починаю дратуватися із-за дрібниць.

— Це все фігня. Я вимагаю пояснень. Як повернутися назад?

— Не знаю… — відповіла вона. — Тут небезпечно. Я знала, що ти сюди повернешся за відповідями.

— То ти мене чекала тут?! — мене вже понесло далеко на хвилі гніву. — Я потрапив у таке паскудне майбутнє! Дізнався причину і рік своєї смерті, і зустрівся із своєї майбутньою реінкарнацією! Чорт забирай, і ти нічого не знаєш?! Шо за синя субстанція? Звідки взялося йобане село Глибоководне?!

— Остапе, заспокойся, прошу тебе. Ми маємо спільну проблему. Ти знаєш про відчуття у чужому тілі. Вони припинилися, як тільки ми зустрілися в одному світі. Отже, якщо ми розійдемося, то все знову буде повторюватися.

Я уважно слухав, розуміючи, що вона має рацію. Мабуть, все знову почне повторюватися, якщо я зможу повернутися до свого власного звичного життя. Хоча, таке припустити не лише маловірогідно, а й страшно. Адже отримана інформація зіпсує усі мої життєві плани. Але у мене в голові крутилося мільйон питань, які хотіли вийти на волю. І я вирішив почати із самого головного, що мене так турбувало.

— З якою метою відбулася наша зустріч? — філософськи спитав я, довго не роздумуючи.

Долина посміхнулася у відповідь дивною посмішкою, яка ховала в собі багато загадкових відчуттів.

— Правильно мислиш. З цього питання і потрібно було починати. Я не знаю точно, але наша зустріч — це унікальна можливість переглянути власні житті, знайти і вирішити спільну проблему. Дивись, ти отримав такий шанс побачити своє майбутнє життя і дізнатися, що на тебе чекає.

— А я не хотів такого шансу. Я не хотів опинитися у майбутньому і розмовляти із тобою.

— Я розумію, як тобі важко все усвідомити. Але прийми в своє серце те, що вже відбулося. Відкрий розум та душу для сприймання інформації з цього світу. Відкрийся усьому новому та незвичному. Якщо воно стукає у двері твого життя, то впусти його… Наркотики допомогли тобі знайти власне «Я».

— Наркотики мене руйнують, але я не можу їх кинути… Ти теж не свята, — відповів я. — Приймаєш колеса, щоб втекти від проблем та реального світу. А ось проблеми тебе наздогнали. Можливо, в цьому ми схожі. Але для тебе це означає, що після попереднього життя ти повторюєш ті ж самі помилки. Ти не навчилася жити нормально без психостимуляторів. Тому, мені твої поради до сраки!

Я закурив із байдужим відсутнім поглядом, даючи знати, що усі її подальші слова мене абсолютно не цікавлять. Хоча, десь в глибині душі сиділа думка, що в її словах є сенс, адже вона мене старша на одну реінкарнацію. Вона є тою, ким я стану у майбутньому житті. Звісно, божевілля, але доводиться у це вірити. Бо більше в цьому світі немає у що вірити, а зовсім без віри людина загине.

— Ти можеш мене не слухати, але твої питання залишаться без відповідей. Без психоделіків не було б цієї зустрічі та можливості поговорити нам. Такий шанс не лише фантастичний, але й чудовий, унікальний для нас. Завдяки ньому ми можемо змінити власні життя. Якщо ми зустрілися в цьому часовому періоді, то це не випадково. Ми повинні скористатися…

— Ну і хрін з ним! Я не збираюся повертатися назад! Мені все до дупи! Я тут добре влаштуюся і буду писати романи, отримувати шалені бабки.

— Вже не буде так, як раніше. Письменник Остап Дорошенко помер більше двадцяти років тому, залишивши близько сотні романів та оповідань. Але вони усі написані і ти вже нічого нового не придумаєш.

Від злості я розламав навпіл недопалену сигарету і почав її топтати ногами, виливаючи всю свою злість, яка накопилася за останній час. Усі невирішені проблеми, питання виходили назовні.

— Чорт, забирай! Ти знущаєшся з мене! Я буду писати під псевдонімом і ніхто не дізнається, що я ніби знову народився. І взагалі, ти вмієш зачепити болючу тему!

— Остапе, ми сперечаємося вже довго. Краще конструктивно витратити час на вирішення спільної проблеми, — мовила вона.

— Ну що ти пропонуєш?

4

Пропозиція повечеряти в одній забігаловці виявилася доречною та практичною. Ми сіли за стіл розмовляти і попільничка швидко заповнювалася від цигарок, які я випалював. Випили вина, поїли смаженого лосося. Розмова не дуже клеїлася спочатку. Але ми з’ясували деякі деталі наших життів і далі все пішло краще. Зокрема тема нашої розмови торкнулася такого неминучого і дуже важливого питання, як рокіровка наших свідомостей. Тобто, коли я відчував життя в тілі Долини і переживав своє наступне життя, а вона навпаки переживала своє минуле життя.

Я вже не раз повторювався, що це божевілля, але нічого не міг змінити. Все змінювалося без мого дозволу зовсім несподівано.

— Я багато переоцінила своє життя за останні пів року, — говорила Долина, відмовившись від запропонованою мною цигарки (мене сильно здивувало, що вона кинула палити, а я ніяк не міг наважитися на такий рішучий та сміливий вчинок), — Усі колеса, косяки я залишила в минулому. Зараз навіть не вживаю алкоголь і не палю, як бачиш. Та це не так важливо. Розумієш, щоб розбирати життя на деталі і виявляти нагальні потреби і сенс існування, то потрібно пройти крізь тяжкі випробовування, екстремальні умови. Коли опиняєшся на дні моря і тонути більше нікуди, то залишається один-єдиний вихід: виринати на поверхню. Тобто, піднімати свій рівень розвитку та спосіб життя. Я ніколи не вірила у чудеса, доки не скуштувала наркотики і не побачила своє минуле життя. Хоча це і страшно, але такі явища, можливо, вберегли мене від самогубства. Я мала суїцидні нахили, але можливо ця зустріч і її наслідки мене вберегли. Тепер про це і думати не хочеться. Отже, навіть у паскудній ситуації є теплий промінчик хорошого.

— Я тебе добре розумію стосовно суїциду. На щастя я також не робив жодної спроби, але тепер повертатися назад, знаючи, коли помру, не хочу.

— Я думаю, що немає можливості повернутися назад… Мої гідрофобія тепер легко пояснюється. Якщо ти залишишся тут, то сценарій твого майбутнього може виявитися зовсім іншим. Не знаю точно, але твоя поява тут вже змінює правила гри.

— І що слід очікувати далі?

— Усе залежить виключно від нас самих. Але наші життя вже змінюються і далі ці зміни будуть все виразніші та помітніші.

Я кивнув, погоджуючись. Закуривши чергову цигарку я несподівано дещо пригадав. Пилип Пшеничний пропонував при лікуванні мені ставити під сумнів свої видіння і усіх персонажів. Отже, зараз можна почати.

Може таким чином я вилікую свої галюцинації?

— Зміни і так помітні.

— Про що ти говориш?

— Про те, що тебе не існує.

— Ага… і тебе теж. І світу всього не існує…

— Я не жартую, Долино. Тебе створила моя уява. Ти відчуваєш своє матеріальне тіло і все інше, але це витвір моєї безмежної уяви. А в ній може існувати все, що завгодно за вигаданими правилами.

— Ха! Звідки ти взяв цю дурню? — зацікавилася вона.

— Пшеничний розповів. Усі матеріальні предмети спочатку існують у свідомості. Свідомість створює усі речі, навіть нас самих. Оскільки, я знаходжуся у дурдомі, то вирішив це сказати.

— А чому ти мене створив? — запитала Долина, включившись у невідому гру. — З якою метою?

— З тією метою, що й Творець створив людей.

— Чи не далеко ти замахнувся, порівнюючи себе з Богом?

— Це не важливо, бо я скептик у цих речах. Має значення лише те, що ти виникла завдяки моїм думкам. У моїй свідомості виник твій образ, який я спроектував у матеріальний світ.

— А тебе хто створив? У чиїй свідомості існуєш ти?

Я зауважив, що не можу визначитися з відповіддю.

— І правильно робиш. Щоб свідомість створювала матеріальний світ, то повинен бути хтось, хто створює свідомість. Взагалі немає такої точки, звідки можна почати відлік реальності. Наприклад, якщо є Бог, то звідки він виник? Хто Його створив? Тому, свідомість виступає як умовна, дуже відносна точка опори. Насправді нічого немає і все виникає з нічого. Принаймні це найдоступніше пояснення для людей.

— Категорично не згодний. Якщо нічого немає, то звідки я відчуваю увесь світ? Звідки ми з тобою розмовляємо?

— Нізвідки.

— А де знаходиться твоє «нізвідки»?

— Повсюди, де ти захочеш.

— Стривай, ти ж щойно казала, що нічого не існує. Оскільки ми себе ідентифікували, то ця теорія відпадає.

— Ти не зможеш себе ідентифікувати, бо це лише уява. Ти ж сам казав, що я твоя уява. А в твоїй уяві і ти уявний. Оскільки, в уяві усе несправжнє, то окрім мене і тебе не існує.

— А де тоді реальний «я»? — запитав я розгублено.

— Там, де ти не ставиш таких питань. Ти засумнівався у моїй реальності, але не можеш довести своє існування. Насправді ти себе відчуваєш у психлікарні. Тоді тут тебе не може бути фізично.

От чорт! Тепер я взагалі розгубився і не знаю, у що вірити. Я відчував, що тону у липкій, спотвореній фантазії, яку сам створив. Потрібно було прокинутися і усвідомити себе. Але що для цього треба зробити?

— Бачу, що ти розгубився. Але не засмучуйся. Я лише хотіла показати, що не слід так серйозно вірити словам Пшеничного. Ти не можеш довести реальність свого існування тут. Отже, у психлікарні — це теж може бути лише уявний образ.

— Що тоді сказати Пилипу, коли він запитає про мої експерименти з видіннями та розмови із уявними персонажами? — здивовано спитав я, ще не до кінця усе розуміючи.

— Кажи, що хочеш, бо це не суттєво. Він не повірить жодному твоєму слову. Окрім мене усі вважатимуть тебе божевільним.

— Ти маєш рацію.

Наступні п’ять хвилин ми мовчки дивилися у вікно, дивилися на людей та кожен думав про свої проблеми.

5

— Долино, — звернувся я, думаючи над питанням. — Скажи, так ти вбила Бориса, колишнього хлопця?

Запала мовчанка. Вона лише кивнула головою. Я вже подумав, що вона просто не хоче говорити на цю тему. Дійсно, таке не кожен захоче обговорювати, навіть, якщо є виправдання вбивству.

— Вирішив змінити тему… Гаразд, поговоримо про це… Насправді, я відчуваю сильну провину, але вже нічого не поробиш. Борис хотів мене зґвалтувати, а я почала захищатися, а потім втратила контроль… Про це важко говорити… Але мені здається, що його дух мене переслідує. Я ніби відчуваю його погляд. Можливо це божевілля, але Психотроп-Маг це він…

В мене затремтіли руки.

— Чому ти так вирішила?

— Не знаю, але мені так здається. Після прийому наркотиків я чула слова: Психотроп-Маг. Ти теж маєш до цього відношення? Отже, ми маємо спільну проблему. Гадаю, ми зустрілися саме з метою її розв’язати.

— Яким чином? Може, треба почати із села Глибоководне? Щось дуже багато подій відбувається навколо нього, — задумливо мовив я. — Слухай, а стосовно тієї синьої субстанції… Де вона існує і яким чином можна повернутися назад?

— Я не знаю… Взагалі, нам потрібна допомога медіума. Або ми самі повинні провести спіритичний сеанс, — упевнено зауважила Долина.

Я невпевнено на неї подивився.

— Ніяких сеансів. Досить з мене окультизму! Ти бачиш до чого призводять захоплення містикою та наркотиками. Я хочу нормально жити і не перейматися дурницями.

— Я тебе дуже добре розумію, але вже не буде так, як раніше. Змирися з цим. Ми зустрілися не випадково. Доведеться провести метафізичні ритуали, щоб поспілкуватися з духом Психотроп-Магом. Це дасть нам відповіді на запитання.

Я вимушений був із нею погодитися, але продовжував боятися усі шаманські, містичні ритуали.

Як виявилося, мої побоювання, не були марними, а мали під собою реальну основу.

Але тоді я цього ще не знав.

Розділ 32


1

Квартира Долини була в чудовому вигляді. Правда, я її бачив, коли опинявся в її тілі під час наркотичних марень. Тому, не буду витрачати час на опис побутових речей.

Єдине, на що я звернув свою безпосередню увагу, так це на книжкову полицю. Яке було моє здивування побачити серед художньої літератури, не лише перший мій роман, а й подальші книжки, які я напишу у майбутньому. Напишу у майбутньому! Господи, про таке навіть страшно подумати, не те, що в голос проказати.

Це було дивне, ірреальне відчуття, коли я брав у руки свої книжки і передивлявся їх. Мені здавалося, що це книжки написав інший автор. Я знаходився у трансі і усе здавалося наївним простим сном, який я ніяк не хотів усвідомити в реальності. У мене навіть виникло таке відсторонене відчуття, ніби я дивлюся на творчість зовсім чужого автора, з яким ніколи не був знайомим. Це відчуття не можливо було передати словами.

— Дивишся книжки Остапа Дорошенка? — несподівано спитала вона.

Дійсно, її поява в кімнаті була дещо неочікуваною і я навіть вронив книжку на килим.

— Так… Ці книжки… Я божеволію! Я напишу їх у своєму подальшому житті. Але я їх вже бачу, тримаю на руках. Що це значить?

— Це значить, що вони вже написані і тобі не треба писати.

— Я не хочу відмовлятися від письменництва. Краще повернутися назад і почати все спочатку, — невпевнено відповів я. — Якщо мене чекає такий успіх, то треба вертатися у свою добу. Тут мій талант вже пройдений етап, а там усе лише починається.

— Я тебе розумію. Але наша мета, повернутися у село Глибоководне. Знайти його… Звідти усе почалося. Там існує синя субстанція і там можна спробувати ввійти в контакт із Психотроп-Магом.

Я задумався.

— Отже, ти хочеш сказати, що Психотроп-Мага можна зупинити? Але яким чином це буде?

— Не знаю. Але тобі не можна повертатися назад. Інакше ці перевтілення почнуться знову.

А вона-таки мала рацію. Треба було щось вирішувати. Дух Бориса жадає помсти і він її зможе отримати. Без Пилипа Пшеничного не обійтися. Але як до нього повернутися? Я сказав про це Долині.



2

— Він не допоможе. В наш час існують спеціалісти з нечисті тут в Україні. Група вчених розробляє еліксир молодості і вони вже навчилися в деяких випадках оживляти людей.

— Оживляти людей? Що за фігня? — здивувався я і не збирався у це вірити ні яким чином.

— Після смерті людини на протязі кількох годин можна повернути людину до життя. Але ймовірність близько десяти відсотків. Це пов’язано з тим, що в момент клінічної смерті, душа покидає тіло. Поки вона не розірвала зв'язок з тілом через срібну невидиму нитку, ще є шанс на порятунок. Лікарі працюють над новими розробками у цій темі. А головне, що Україна стала передовою державою у світі. Вона виробляє новітні технології для продовження життя людини, працює у напрямку освоєння космосу та паранормальних явищ. За економічними показниками, ми знаходимося у десятці країн лідерів. Скоро США наздоженемо, — Долина посміхнулася.

— Як це так Україна вийшла на високий рівень розвитку? — спитав я. — Адже раніше країна мала дуже слабкі економічні показники…

— А все дуже просто. Країна була занедбана, у кризі. Вся промисловість і наука відставала. Залишалося лише підніматися вперед. Один вчений Микола Вернидуб зробив винахід, який приніс Україні мільярди. Він перший зумів мертвих повертати до життя із відновленням усіх органів. Причому, люди ще могли з десяток років пожити додатково. Американці заплатили десятки мільйонів, щоб купити патент на цей винахід. І щорічно вони сплачують в Україну хороший відсоток. Тому в клініках, де люди помирають, якщо братися відразу, то людину можна полагодити, як машину, що не працює. Але через дві години після смерті вже пізно щось робити. Сотні і тисячі людей, вдячні цьому винаході у нашій країні. Уяви, яке це сенсаційне відкриття останніх семи років.

— Вражає! Тепер ми попереду інших багатих країн, що були лідерами на початку двадцять першого століття. Це прямо як у казці. Виходить це феноменальне відкриття допомогло нашій країні стати передовою у світі і мати можливість освоювати космос. Чесно кажучи, ніколи не думав, що так швидко Україна зуміє стати процвітаючою державою.

— Так, але від цього населення світу збільшилося до десяти мільярдів. Планета земля уся заселена так, що ніде жити, а усі ресурси природи, корисні копалини майже витрачені і людство наближається до глобальної катастрофи.

— Я згоден із тобою. Техногенні катастрофи прийдуть — це як розплата людства за зловживання ресурсами природи. Але як ці відкриття допоможуть нам позбавитися духа? — запитав я чи не найважливіше питання з початку виникнення цієї фантастичною, надзвичайної історії, існування якої я досі ставлю під сумнів, навіть через декілька років.

Долина потиснула плечима.

— Він же нас поки що не дістав. Тебе взагалі він не чіпав, поки ти не почав приймати наркотики. Але його вплив і сила зростає… Я це відчуваю. В один день він заволодіє моїми думками і накаже вбити себе.

Я мовчки слухав і думав про те, що й мене може вбити цей потойбічний дух Бориса, який чекає кривавої страшної помсти. Помсти не лише Долині, а її минулій інкарнації, себто, мені. Паскудно, звісно, але все виникло із-за клятих наркотиків. Без них я б не потрапив у цей світ і не намагався позбутися Психотроп-Мага.



3

Долина виходила зі мною на балкон. Я курив цигарки, а вона стояла поруч. Ми вирішили завтра їхати у те кляте село і спробувати саме там увійти в контакт із духом Бориса. За її словами, в тому місце серед синьої субстанції існує певна сила потойбічного світу і ми зможемо знайти деякі відповіді.

Правда, ці відповіді створили чергові проблеми.

Розділ 33


1

Після сніданку ми вирушили до села Глибоководне.

Ми не знали де воно знаходиться. Навіть більше — в реальному світі його не можливо було знайти. Але упертість та бажання дізнатися правду штовхало нас вперед. Можливо підсвідомість підказувала дорогу. Власне, їхати треба було не більше години. Долина не задумувалась, коли робила повороти. Я здогадувався, що у Глибоководне нас тягне невідома сила, яка безпосередньо гальмує процес внутрішнього голосу та відкриває нірвану.

Поїздка з самого початку видалась важкою.

Почалася сильна злива та вітер, а від цього рух на дорозі значно ускладнився. Гальмувати на мокрій дорозі було не тільки ризиковано, а й безумно, тому доводилося їхати значно повільніше. Краплі дощу падали на землю, утворюючи великі калюжі. На відміну, від водіїв у мій час, наприкінці двадцять першого століття, водії були толерантними, добрими і педантично, не уклінно додержувалися усіх правил дорожнього руху. Хоча, я був досі вражений новими автомобілями, виглядом будівель із круглими, трикутними вікнами та іншими речами, проте, переймався питаннями, пов’язаними із потойбіччям.

— Що ми будемо робити, як опинимося там?

Це питання виникло у мене спонтанно, але ми не хотіли його обговорювати до останнього моменту. Але зараз ми вже майже приїхали і доречно було б розставити крапки над «і».

— Не знаю… — вона задумалася. — Якщо я не помиляюся, то щось повинно статися. Ми це побачимо.



2

Село ні на йоту не змінилося з того часу, як я був там останній раз. Проте, цього разу, в мене виникло дивне відчуття, ніби чогось таки немає. Насправді все було просто. Я зрозумів, що зовсім не бачу людей, худобу, автівок. Взагалі нічого окрім будинків, огороджених парканом. Лише пусте, вимерле село. Це здавалося не просто дивним, а ще й страшним та неочікуваним. Проте, відступати ми вже не мали змоги. Вибір був зроблений.

Долина повільно зупинила машину біля хати Міська. Перед цим вона мені сказала, що також опинялася тут після наркотичних досліджень із психотропними речовинами. Отже, її випадок дуже схожий із моїм. Ми вийшли з машини і озирнулися навкруги. Навколо стояла така тиша, ніби усього не існувало. Жодного стороннього шуму, навіть подиху вітру не було. Складалося таке враження, ніби ми потрапили на планету автентичного мовчання та спокою. Правда, це більше було схоже на вимерлу зону або коридор між двома світами, між теперішнім та минулим. І якесь синє сяйво навколо нас, що відбивалося на склі машини, нагадало про аномальну зону. Таємницю, яку треба розкрити.

Я невпевнено подивився на Долину і ми не змовляючись, пішли до хати крізь ворота, які були незачинені. Наче, на нас вже чекали, як на гостей. Тільки ми звані гості чи ні?

Не було часу відповісти собі на це запитання, бо я відчинив двері і зайшов до хати, яка колись була (чи була насправді?) Мішкова. В приміщення також не було жодного звуку, окрім ледь чутного серцебиття і дихання двох наляканих, затравлених людей, що опинилися у невідомому місці, яке хотілося відразу покинути. Повітря було важким: пахло сирістю та пліснявістю. А ще відчувався насичена атмосфера безпорадності та страху.

На кухні Долина ввімкнула світло. Усі предмети наче набули нових рис існування, перетворившись у зрозумілі форми. Я звернув увагу на кухонний стіл. Відкритий ноутбук лежав на цьому столі, наче чекав нашого візиту. Ми переглянулися поміж собою і підійшли ближче.

Щось повинно статися. Я це відчував.

3

— Що нам робити? — знову спитав я.

— Чекати.

— Невже ти ще віриш у духів? Хтось розігрує нас…

Долина нічого не відповіла, але її відповідь я і так знав. Тому хотів якомога швидше з усім покінчити і повернутися у нормальне русло життя. Але нормального життя у мене вже не буде після усього побаченого та пережитого. Бойові шрами від життя зостаються назавжди.

— Ти відчуваєш це? — спитала вона.

— Що саме? — не відразу зрозумів я.

Проте, я подивився уважно на в круги.

Ноутбук знову притягував мою увагу, наче був оточений магічною силою темної сторони. І ця сила мене гіпнотизувала. Навколо нас почав виникати синій туман, що наближався з усіх боків, проходячи крізь стіни із легкістю та невимушеністю, як камінь проходить крізь воду та падає на дно річки. Цей таємничий туман викликав певний шум, нагадуючи гудіння мотору. Він все щільніше огортав нас і насувався, поступово поглинаючи нас, проходячи крізь нас… Синя речовина почала заповнювати нас із середини. Я заплющив очі, бо вирішив, що зараз вона нас поглине і знищить. Руки в мене тремтіли і я відчував навколо них вібрацію речовини, яка розповсюджувалося по усьому периметру. Ця субстанція тремтіла та рухалася в унісон, синхронно з нашими тілами.

Це видовище настільки заворожувало мою свідомість, що я геть про все став забувати.

— Остапе, дивися!

Неймовірно! Яскраве синє сяйво виникло несподівано, ріжучи очі і випромінюючи сильний холод. Але водночас воно було теплим, вологим та сухим, мертвим і живим, жахливим та прекрасним, наче дві іпостасі добро і зло поєднувалися з ним. Проте, в наступну мить, вся ілюзія зникла і залишився страх, що наганяла синя речовина.

Екран ноутбука почав мерехтіти, блимати різноманітними відтінками та кольорами, які лише можуть існувати у світі. Потім це дивне явище припинилося і екран потух, а синя субстанція почала нас підштовхувати вверх, діяла із середини: проникала у свідомість та намагалася знищити усі спогади життя. Тікати не було сенсу, адже ми самі добровільно сюди прийшли. Я подивився на Долину та помітив її перелякане, бліде обличчя, яке випромінювало безпорадність та страх. Та водночас по очах можна було прочитати упертість довести справу до кінця. І це мені також додало впевненості у собі.

Раптом екран ноутбука знову засвітився яскравим білим кольором і ніби завис, не створюючи жодного звуку. А потім сталося ще одне дивовижне, фантастичне явище: на екрані виникли букви, що почали складатися у слово:



Привіт

— Ти бачила це? — схвильовано, збуджено спитав я не своїм, чужим голосом, що сильно тремтів та охрип, як під час простуди. — Долина… ти… ти бачила це? БАЧИЛА?

— Так…

Вона вражено дивилася на екран, не вірячи власним очам. Та я й сам не збирався у це вірити. Ймовірно, це колективний безсвідомий сон або черговий глюк від вживання наркотиків. Проте, сам факт був настільки реальним, що не можливо було не повірити у це. Курсив після слова блимав, ніби чекав, що ми напишемо щось у відповідь. Але ж це не можливо…



Я переборов власний страх цікавістю і натиснув кілька клавіш ноутбука.

Привіт! Ти хто?

Натиснув «Enter» і став чекати.



Психотроп-Маг.

Господи, та це ж він! Ми спілкуємося із духом потойбічного світу. Мене заціпило і я мовчки дивився на екран.

— Остапе, зупинися! Ти граєш з вогнем! — попередила Долина, та її слова на мене жодним чином не впливали. — Цей дух лютий і може в мить знищити нас! Треба тікати звідси!

— Куди тікати? Ми прийшли за відповідями. Назад шляху немає.

Долина кивнула, але щось гнітило її. Усе, що тут відбувалося мене також лякало до найглибших куточків підсвідомості. Але реальність деяких речей була незаперечною і доводилося йти до кінця. Якщо ми почали спілкуватися з духом, прийшли до його помешкання, то повинні поводитися відповідно, як гості. Інакше, ми не виберемося із села Глибоководне ніколи.

Із великим азартом я продовжив переписку із Психотроп-Магом.



Що тобі треба від нас?

Розплати.

Якої розплати?

Тієї, на яку ти натрапив у пошуках.

Я лише досліджую границі реальності.

Ні границь, ні реальності не існує.

А що існує?

Не суттєво. Ти все одно цього не зрозумієш, бо інтерпретація світу хибний шлях.

Знову абстрактні міркування?

Я розгублено озирнувся шукаючи підтримки. Але Долина лише мовчки спостерігала за спіритичним сеансом.

Раптом з’явився новий напис, загорнутий у форму погрози:



ЩО ТИ РОБИШ В МОЄМУ СВІТІ?

Я дивлюся на щойно написане повідомлення на екрані і відчуваю прихід чогось страшного та неминучого. Долина із жахом, панікою, яка віддзеркалюється в її широко розплющених очах дивиться на екран. Потім переводить погляд на мене. Я мовчу. Не маю жодної думки в голові і не відчуваю дар мови, який дається усім при народженні. Рот ніби склеєний скотчем не хоче підкорятися мені. Та й що я зможу сказати у відповідь? Лише чергове банальне нарікання.



Це мій світ.

Раптом моє речення перекреслюється рискою.



Це мій світ. Ні, це мій світ. Ти сюди потрапив без мого дозволу, отже, доведеться за це заплатити.

Долина підходить ближче до ноутбука і починає щось писати. Я не до кінця розумію, що це означає, але підсвідомо дуже добре відчуваю, що все може закінчитися набагато жахливіше, ніж я раніше думав. Проте, вже пізно про це міркувати.



Психотроп-Маг, до чого тут Остап? Адже я винна у твоїй смерті.

Я не помер. Але з тобою ми розберемося потім. Ти заплатиш за це свою ціну. А Остап вже зробив вибір. Ти знаєш дату і місце смерті. А тепер ти скоро дізнаєшся по смерті і ще декого. Чекай.

Психотроп-Маг, про чию смерть ти говориш?

Прийде час і ти дізнаєшся. До зустрічі.

Перш ніж я встиг що-небудь написати, екран ноутбука заблимав і потемнів. Блок живлення автоматично вимкнувся і контакт перервався. Ми дивилися на екран і розуміли, що усе пропало. Це — початок кінця.

Психотроп-Маг зник на деякий час. Але невдовзі мав повернутися.

4

Долина закричала і я обернувся, щоб побачити, що саме її так налякало. Синя субстанція щільно нас оточувала. Біля нас виникла діра, яка почала нас затягувати до себе. Я намагався їй протистояти, але мене як мурашку у водоворіт затягувало.

— Це кінець! Обережніше! Ми повинні триматися разом! — кричала Долина, але її слова потонули у шумі.

Як вирій торнадо, це страхітливе, інопланетне, позаземне існування, почало нас засмоктувати і проковтнуло.

Я встиг відчути сильний біль у спині, коли усе завертілося перед очима. Я намагався знайти Долину, але нічого не бачив окрім сліпучого синього сяйва, яке здавалося тисне на мою психіку, руйнує її та створює свої правила у моїй підсвідомості.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка