Роман квант покарання роман



Сторінка10/15
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.46 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Розділ 28


1

Дверцята авто відчиняються і незнайомець пропонує сісти на переднє сидіння. Я мовчки дивлюся на нього, а потім сідаю у машину. За кермом сидить ніякий не Мішко, а дівчина. Молода вродлива дівчина.

Долина.

Дівчина з майбутнього життя.



У мене перехопило дихання.

Я лише мовчки дивився на жінку і намагався усвідомити, як її появу тут можна пояснити. Але в такій екстраординарній ситуації не було жодних пояснень. Я продовжував дивитися на дівчину, не знаючи, що казати і як себе взагалі поводити. Може це чергове галюциногенне видіння?

— Остапе, прийшов час поговорити, — сказала вона голосом справжньої Долини.

І я їй повірив у ту мить.

— Невже це ти… Долина? — здивовано спитав я, без найменших театральних жестів.

— Як бачиш. Ми зустрілися не випадково.

Я засмалив сигарету і продовжував дивитися на свою майбутню реінкарнацію. Таке важко навіть знайти у фантастичних фільмах чи книгах, а тим паче допустити хоча б найменшу вірогідність того, що це може відбутися насправді. Але це вже відбувалося насправді. Або я настільки затуманив свідомість, що переплутав реальний світ із химерними проявами впливу психоделіків.

— Не може бути! Це чергова галюцинація або сон, — промовив я у голос, переконуючи самого себе у нереальності усього існуючого.

Проте, ці слова лише підтверджували мій глибинний страх.

— Це не глюки і не сон. Ми зустрілися між двома світами. У нас є нагода поговорити і розібратися з усіма темними плямами.



2

Я намагався мислити розсудливо, але почувши словосполучення «між двома світами», почав відчувати стежку божевілля. Мабуть, лікарі були праві стосовно мого психічного захворювання.

— Між якими ще світами? Про що ти говориш? — здивувався я.

— Між твоїм та моїм світом. Село Глибоководне існує саме в такому місці. Я розумію, що в тебе мільйон питань до мене, але повинна тебе розчарувати, що в мене до тебе не менше питань та зауважень. Тому, ми повинні домовитися і знайти спільну мову, а не сперечатися з приводу того, що існує, а що лише глюки.

Треба віддати належне, що Долина вміла тримати контроль над ситуацією, якою б непередбаченою, небезпечною та швидкоплинною вона не була. А я повністю розгубився і досі відмовлявся вірити у цю безглузду історію.

Господи! — міркував я. — Хто б міг подумати, що я розмовляю із своєю майбутньою реінкарнацією. Роздвоєння особистості…

— Добре, я спробую поговорити. Хоча, все це я буду вважати безглуздям. Як можна зустрітися із зовсім різних часових періодів?

Долина виглядала більш спокійною, але вона також багато чого не розуміла і не могла знайти пояснення деяким явищам. І якщо це лише плоди моєї уяви, то хай буде так. Хоча б весело проведу час, розмовляючи із собою різними голосами. Це теж розвага.

— Я не знаю… Може це дія наркотиків, які перенесли наші свідомості в одне місце. Наші фізичні тіла могли залишитися там… — вона говорила повільно, обдумуючи кожне своє слово, наче розуміючи, що все має свою вагу та значення. — Правда, це лише припущення. Я… я бачила твоє життя… ну, моє минуле життя… Бачила деякі епізоди, як ти пишеш книжки, вживаєш наркотики, бухаєш, спиш з дівчатами, живеш своїм життям… І після кожного відчуття знаходження в твоєму тілі, я опинялася в невідомому місці, що дуже нагадувало синю субстанцію.

Наскільки дивною б не була ця історія, після сказаних слів все стало ще більш містичнішим, та загадковішим. Отже, синя субстанція існує не лише в моїй уяві. Долина теж її бачила. В цьому може критися частина розгадки. Я теж розповів про пережиті епізоди із її життя. Зокрема, про стосунки із Борисом та її дитячі роки, коли виникла гідрофобія.

— Остапе, я вважаю, що ми повинні вирішити нашу спільну проблему. Наскільки я зрозуміла, відбувається така рокіровка. Під впливом психотропних речовин, ти опиняєшся в моєму тілі, а я у твоєму. Тобто, відбувається такий обмін свідомостями. І тому, в такому стані ми не пам’ятаємо, що відбувається насправді. Виникають провали у пам’яті.

— Ти маєш рацію, — відповів я, обдумавши сказані слова, які мали глибокий сенс. Навіть набагато глибше, ніж я міг коли-небудь собі уявити. — Така рокіровка пояснює деякі галюцинації. Але як цього позбутися? Може це має стосунок до синьої субстанції?

— Синя субстанція — це лише невідома речовина. Має значення лише те, у що ти віриш. Ти можеш вірити у все, що бачиш, а можеш бачити все, у що віриш. Або ні в що не вірити. Будь-який вибір покличе за собою цілу ланку подій. Пам’ятай, одне-єдине рішення кардинально змінює твоє майбутнє. Якщо ти не віриш у це, то забудь про нашу зустріч. І повертайся назад у психлікарню. Тебе будуть лікувати, накачувати транквілізаторами, психотиками, які викличуть реальні психічні та фізичні розлади. Ти і так сидиш на наркоті, а ці антидепресанти і транквілізатори можуть тебе вбити. Проте, тобі буде легше жити з думкою, що немає ніякої Долини, немає села Глибоководне, немає синьої субстанції і всіх цих аномальних речей. Або ти погоджуєшся з усіма неймовірними речами і граєш за новими правилами. Ми об’єднаємося для спільної проблеми. Але я сама не можу тебе переконати у правдивості речей. Ти сам повинен захотіти у це повірити.

— А як це зробити? — розгублено спитав я.

— Ніяк. Просто роби те, що мусиш зробити. Відчуй глибиною душі, в яку сторону ти підеш і все. Не примушуй себе вірити, а просто вір у те, що можеш і хочеш вірити. Інші речі відпадуть самі собою, як непотрібні.

— Бачу, ти значно змінилася, як зав’язала з наркотою, — захоплено зауважив я.

Перш ніж говорити, Долина несподівано доторкнулася до мене і я відчув доторк її руки до мого плеча. До мене доторкнулася дівчина, якою я стану у майбутньому житті. Навіть через кілька років, я досі не можу до кінця збагнути у ці явища і вірити усій фантастичній історії.

— Вибач, я хотіла переконатися, що ти існуєш насправді, — сказала вона.

— Існую… А от Глибоководне не можливо було знайти на карті. Де воно знаходиться взагалі? Чому я потрапляю туди, де не можливо існувати в реальному світі?

— Бо ти сам цього хочеш. Тим паче поняття «реальність» дуже умовне та відносне. Ніхто ще не провів чітку межу між вигаданим світом та реальним. Скажу більше, цієї межі не існує. Матеріальний та астральний світи на стільки тісно переплітаються між собою, що ми цього навіть і не помічаємо, а лише дивуємося надзвичайним речам… Подивися. Ось твоє село, — Долина показала рукою на хатки, що починалися з обох боків від авто, яких я до цього не помічав. — Я, до речі, теж опинилася у ньому минулого разу.

Проте, я вже не слухав її слів, а здивовано дивився на хати, маючи намір знайти знайомий двір Міська, щоб поговорити з ним. Напевне, він зуміє дещо пояснити мені, точніше нам обом. Спочатку треба його знайти, якщо він ще тут живе.



3

Ми вийшли з авто і дивилися на озеро, в якому водиться багато риби. Усе ніби було нормально окрім одного: село було пусте. Не чути гавкоту собак, гуркоту машин та голосів людей. Взагалі таке відчуття, наче село повністю зникло, залишивши за собою лише одні пусті, покинуті будівлі. А живі люди розтанули у космосі. Зникли.

— Слухай, а може всього не існує? Може — це лише витвір нашої уяви? Може, коли дія наркотиків закінчиться, я повернуся назад у психічну лікарню, а ти повернешся у свій світ?

Ці слова пролунали із моїх вуст настільки несподівано, що я міг би подумати, що вони належать абсолютно чужій невідомій мені людині. Але вони йшли із глибини підсвідомості і їх пафосне звучання приховувало в собі важливий екзистенційний контекст.

— Мені б хотілося у це вірити. Проте, ми тут і доведеться знайти вихід. Мій світ не набагато краще за твій, а може і гірший.

— То розкажи про свій світ? Яке буде майбутнє? — зацікавився я.

— Не таке оптимістичне, як думають люди. Ти все одно не зрозумієш багатьох речей, адже твоя свідомість належить твоєму часу, а не моєму. Крім того, ці речі треба особисто пережити, щоб зрозуміти їх. А ти навіть нічого не бачив з моєї реальності. Словесна розповідь викличе в тебе лише незрозумілість та безліч питань.

— Згоден. І все ж розкажи, що буде у майбутньому? До яких життєвих цінностей дійде людство? — спитав я, сподіваючись отримати найважливішу і, ймовірно, найглобальнішу інформацію для себе.

Долина не встигла відповісти, бо нас почав огортати синій туман, що виникав з усіх боків одночасно і якось дивно впливав. Ця синя субстанція почала викликати певний шум і вібрацію. Усе під ногами рухалося, шуміло, крутилося і здавалося, що це лише набирає обертів. Я налякано подивився на Долину і зустрівся із її ще більш наляканим, за травленим поглядом. Щоб легше було триматися, я взяв її за руку.

— Наш час спливає! — голосно сказала вона, перекрикуючи цей шум.

Я не знав як розуміти її слова.

— Що ти маєш на увазі?

— Треба повертатися назад! Ми більше не можемо залишатися у нульовій точці всесвіту.

— Якій ще нульовій точці! — кричав я, відчуваючи повну маячню. — Якщо ти мені не поясниш, то я залишуся тут. Чуєш?!

— Ніколи пояснювати. У нас є два варіанти: повернутися у твоє теперішнє життя, або перейти до майбутнього життя. Але наступної нашої зустрічі може не бути. Нам не можна розходитися.

Не зважаючи на сильний шум та вібрацію під ногами, від якої починаєш хитатися, я перестав відчувати страх. Зате я отримав гнів. Гнів від того, що я абсолютно нічого не розумію. І схоже немає часу на пояснення. Є лише час для активних та рішучих дій. Проте, не зважаючи на усю отриману інформацію, я відмовлявся вірити у більшість речей. І зовсім не бажав зараз приймати радикальні рішення. Усі перепитії за останній час настільки мені набридли, що я ладен був відмовитися від письменницького успіху, щоб повернутися назад до нормального життя.

— Пішли! — Долина взяла мене за руку. — Поки двері до іншого світу відчинені, ми можемо крізь них пройти.

— Я ще не вирішив, у що мені вірити! — вигукнув я.

— То саме зараз час це зробити. Зараз або ніколи!

Я безпомічно озирнувся і вирішив йти до кінця стежкою химер, ілюзій та аномалій.

Синя субстанція все щільніше почала нас огортати своїми обіймами. Шум припинився, але вібрація під ногами ставала дедалі сильніше, аж поки ми не полетіли. Нас ніби підкинуло кудись уверх.

— Що за фігня? — встиг вигукнути я, коли нас несло у невідомому напрямку синьою субстанцією.

— Думаєш я знаю! — вигукнула у відповідь Долина голосно, щоб її можна було почути крізь вітер.

От тоді я зрозумів, що реальність багатогранна, метаморфозна та швидкоплинна. Немає жодної можливості реально, адекватно оцінити усе те, що з нами відбувалося на той час. А в той час, ми були поглинуті субстанцією, як ящірка поглинає маленьку комаху, що стала на її шляху.



Розділ 29


1

До мене поступово поверталася реальність.

Навколо не було жодної живої душі. Принаймні перший раз мені так здалося. Я уважно дивився на всі боки, але нікого не бачив. Лише здалеку майоріли величезні хмарочоси, до яких було не менше кілометра. Їхні конструкції здавались химерними та неправдоподібними. Правда, якщо мене спитати, що саме було неправдоподібним, то я мабуть не зміг би пояснити. В мене виникла дезорієнтація. Після прийому наркотиків я постійно втрачав відчуття реальності і не пам’ятав, куди потрапив. В яку глуху місцевість мене занесло цього разу?

Все було вкрай паскудно.

Повільно я пройшов сто метрів та вимушений був зупинитися.

Я дивився на одну машину і відчував ірраціональність всього існуючого. Такої незрозумілої моделі я ніколи не бачив в своєму житті, хоча, відверто кажучи, ніколи себе не вважав добрим знавцем авто. Власне, машина була темно-синього кольору, але розмір і зовнішній вигляд був якийсь не такий. Я не бачив вихлопної труби, а такого не буває взагалі. Може це нові американські моделі? Я зробив кілька кроків уперед, щоб краще розгледіти це чудо, аж раптом у мене за спиною почулися якісь кроки. Я повільно озирнувся і подивився на чоловіка, що стояв в кількох метрах від мене.

Він був не високого зросту, дуже товстий із неохайним, масним волоссям темного кольору, що налазило йому на очі і закривало частину вух. Одягнений у сірий старий плащ, капелюх, сині джинси і кеди зеленого кольору, які аж ніяк не могли пасувати до його дивного вигляду. Руки були сховані у кишенях, а погляд очей був спрямований прямо на мене. Я відчув себе в чужій тарілці. Власне, я не люблю, коли незнайомці уважно оглядають мене, наче хочуть залізти в душу і дізнатися про усі потаємні страхи. А таких страхів та сумнівів у мене зібралася дуже багато останнім часом. Я навіть думав провести генеральне прибирання, щоб позбутися їх.

— Щось шукаєте, панове?

Його голос прозвучав несподівано, наче фари машини прорізали пітьму.

Я ще раз глянув у вічі, а потім перевів погляд на нові моделі авто, намагаючись зрозуміти усю ситуацію. Мабуть, я потрапив у паралельний світ абощо. Але незнайомець звертався до мене українською мовою, значить я знаходжуся у рідній державі. Принаймні це — позитивний момент.

— Е-е… Куди я потрапив? — спитав я перше безглузде питання, яке прийшло до мене в голову.

Правда, не таке вже воно і безглузде, беручи до уваги паранормальні явища, які відбуваються безпосередньо зі мною. Таке важко забути, навіть якщо проходить певний час.

— Планета Земля галактики Чумацький шлях, — спокійно відповів він, не відводячи від мене погляду. — З прибуттям.

— Мені не до жартів. Що це за місце? Як воно називається?

— Місто Дніпрослав, — він не приховував зацікавленості до моєї несподіваної появи в цьому невідомому місці.

Але я переймався іншим. Я не вірив власним вухам. Виходить, що існує місто Дніпрослав. Що за маячня? На жодній мапі України його не існує, в цьому я впевнений на сто відсотків. Тоді мусить бути якесь пояснення.

А якщо влада вирішила, змінити назву?

Я повернувся в інший бік і намагався розгледіти будівлі, що показувалися за верхівками дерев. Але до них було далеко йти.



2

— Дніпрослав? Немає такого…

Я повернувся і замовк, не доказавши речення, бо незнайомий чоловік, що просвітив мене, кудись зник загадковим чином. Правда, ніякої загадковості тут не було. Він просто пішов непомітно, поки я розглядав будівлі і думав підійти до них ближче. Тепер в мене буде така нагода, але перш ніж я збираюся це зробити, я хочу детально та достеменно розібратися. Отже, припустімо, що таке місто існує насправді. Якась дивна назва. Треба спитати у перехожих і розставити усі крапки над «і». Ці безглузді загадки починають мене діставати.

Я поліз в кишеню куртки і виявив у пачці «Вінстон» останню цигарку, що одиноко чекала на залежного від паління молодого чоловіка, схибленого на психоделіках, літературі та дослідженні станів реальності. Не так курити, як їсти мені хочеться, тому доведеться знайти крамницю. З цими думками, я викурив останню сигарету і повільно пішов по стежці, що вела крізь високі зелені клени. Мабуть так, я вийду до тих будівель, а там вже повинні бути люди. Бо окрім чоловіка я тут нікого більше не зустрічав. Я пройшов ще кілька десятків метрів і ледве не зачепив ногою пляшку з під пива. Відштовхнувши її якомога далі у кущі, я йшов уперед, аж поки не вийшов на дорогу.

Місто Дніпрослав, про яке казав той чоловік, справді виправдовувало свою назву. Усі машини та будинки нагадували якусь новітню епоху третього тисячоліття, тільки більш цивілізовану, ніж у наш час. Про дивні машини, які навіть важко описати словами, я вже казав. Будинки були із дивними круглими та трикутниковими вікнами, а скло блищало на сонці різноманітними кольорами, нагадуючи неонові надписи у залах гральних автоматів. Я придивився ближче до однієї жовтої машини, але нічого не міг розгледіти у салоні. Ззаду не було жодної вихлопної труби і не було видно де відчиняється багажник, якщо він взагалі був у цій моделі. А людей взагалі наче не було. Трохи постоявши на місці, я вирішив зайти в приміщення одного із будинків щоб поговорити з людьми.

Проте, я не встиг і зробити два кроки, коли мені на зустріч вийшло кілька людей, що розмовляли між собою.

— Перепрошую, а ви не підкажете, як називається це місто? — спитав я, не вагаючись.

Спочатку вони на мене здивовано подивилися, наче перед ними стояв психічнохворий чоловік який щойно втік із відповідного закладу. Одна жінка навіть відступила на кілька кроків назад, наче боялася, що я зможу її дістати.

— Дніпрослав. Одне з найкрупніших міст в Україні. Невже ви його не знаєте? — не вірив чоловік.

— А Дніпропетровськ де?

Я розумів, що ставлю одне тупе питання за іншим, але нічого не міг поробити. В цій ситуації необхідно досконало розібратися.

— Вже двадцять років, як його немає. Змінили назву.

— Як змінили назву? Дніпропетровськ існує більше двісті років і ще стільки буде існувати, якщо не більше. Невже частину «петровськ» вирішили змінити…

— Підемо звідси, — тихенько сказала жінка. — Він під кайфом, хіба не бачиш? Просто дезорієнтувався…

— Стривайте! — розпачливо вигукнув я. — Двадцять років тому, Україна лише наближалася до незалежності. Раніше думали призначити назву Січеслав, але про Дніпрослав я майже не чув. Може ви підкажете, що тут відбувається? Де я опинився? Поясніть вже! Я не божевільний! Але вимагаю розумних пояснень цій фігні!

Вони йшли вперед, не обертаючись і я відчував в середині себе неймовірну лють, яка рвалася на зовні.

— Який зараз рік? Дві тисячі дев’ятий? Світова фінансова криза! Ви ж повинні були чути про неї! Прогнозують, що вона завершиться у дві тисячі дванадцятому році. Але тут все інше…

Я вже втратив всяку надію, з ними поговорити, аж раптом чоловік зупинився і обернувся до мене. Повільним кроком він повернувся назад і підійшов ближче, щоб краще розгледіти.

— Дві тисячі девятий рік, ви сказали? У вас провали пам’яті. Зараз дві тисячі дев’яносто восьмий рік. З поверненням, — додав він трохи співчутливо. — Шкода, що ви все переплутали. Але криза давно вже закінчилася, а місто трохи змінили.

3

В мене забракло дихання від несподіваної новини. Я стояв розгублений із відкритим ротом у прямому сенсі цього слова і мовчав хвилин п’ять. Несподіваний прихід такої неймовірної, безглуздої та ірраціональної інформації нічого хорошого не обіцяв. Крім того, чоловік, що на мене дивився, казав ці слова з таким упевненим, не вимушеним та серйозним виглядом, що я аж ніяк не міг сумніватися у його словах чи бодай спробувати віднестися до них з іронією. Щось таке страшне та неминуче було у його погляді та й взагалі у всій цій атмосфері, яка мене оточувала. І ця атмосфера викликала приступи паніки та страху.

Я хотів спитати того чоловіка дещо, але в мене забракло слів, наче хтось відібрав дар мови, не спитавши мого дозволу. І я мовчки ворушив пересохлими губами, як риба на суші і це нагадувало шепіт індійського шамана, який хотів визвати духа для своїх окультних ритуалів. Руки в мене сильно тремтіли, а все лице було вкрите тонким, липким шаром поту, який стікав мені на сорочку.

— З вами все гаразд? — чоловік потрусив мене за плече і я швидко повернувся до реальності.

— Ні! — чесно відповів я, вражено думаючи над останніми подіями, які не вписувалися навіть у мої найбожевільніші фантазії у хвилях психоделічних відчуттів свідомості. — Дві тисячі дев’яносто восьмий рік? Хіба таке буває? Певно ви мене розігруєте. Або все маячня!

— Ваше право не вірити у це, але правда від цього не зміниться, — він протягнув руку для знайомства. — Микола.

— Остап, — я потис його міцну руку. — Скажіть, тільки чесно. Як таке може бути? Більше половини року я жив у дві тисячі дев’ятому році, займався улюбленою справою, а тут виникло таке непорозуміння.

— Ніякого непорозуміння немає. Все стається за цілеспрямованим сценарієм. Випадковостей не існує.

Я потис плечима, мовляв, філософія штука різнобічна і дуже примхлива.

— Тоді як це може бути майбутнє? Чому Дніпропетровськ зник?

— Я розумію, що відбувається з вами. В мене є десь пів години вільного часу. Давайте перекусимо в найближчому ресторані і я спробую вас зорієнтувати у сучасному світі.

Пропозиція була непоганою і не роздумуючи, я погодився.



4

Легка музика і смачні страви із ресторану покращили мій паскудний настрій, який нагадував прив’язаного пса, що хотів вкусити перехожого. Тепер мій настрій був завше, спокійним, сумирним та лагідним песиком, який радісно вітався з усіма людьми.

Власне, Микола мене зорієнтував. Я переконався у тому, що опинився у дві тисячі дев’яносто восьмому році. Інше питання, яким чином я тут опинився і як повернутися назад, якщо така можливість існує ще.

Стосовно зміни назви все було просто. Двадцять років назад, себто у дві тисячі сімдесят восьмому, колишній президент країни перейменував місто, завдяки великому прогресивному розвитку техніки та останніх наукових досягнень в галузі трансперсональної психології, квантової фізики та механіки. Отже, людство майже за сторіччя сильно продвинулося вперед. І з усіма новими відкриттями у мене буде можливість ознайомитися, адже застряг я тут надовго.

— А ви не знаєте Долину Рільченко? — спитав я між іншим.

— А це хто така? Ніколи не чув про неї.

— Шкода, — мовив я, запалюючи цигарку. — Мені потрібно її знайти. Це допоможе вирішити деякі питання.

— Гм… Цікаво. Ну ви мені історію розповіли.

Я підняв на нього очі.

— Ви мені не вірите? Розумію, я б на вашому місці теж у це не повірив. Нагадує поведінку божевільного. Але…

— Та, ні… Доведеться вірити. Розумієте, у нас з’являються незнайомці, про яких раніше ніхто не чув. Отже, я мушу вам вірити…

Його слова не сильно мене заспокоїли, хоча б мали. Адже той факт, що він мені повірив і що такі випадки інколи трапляються, мене трохи насторожувало та лякало.

— Що ви маєте на увазі? — вирішив уточнити я.

— Ну, у наш час зникають люди. Розумієте, існують певні місця, так звані дірки часу. Через них можна потрапити у минуле, зокрема на початок двадцять першого століття. Ці місця нагадують невідому синю речовину.

Я сидів більш-менш спокійно, аж поки не почув останні слова. Вони змусили мене трохи напружитися і відчувати себе не комфортно, навіть почувати панічні передчуття небезпеки.

— Синю речовину?

— Так. Ймовірно, ця речовина є провідником між часом і простором. У Космосі працює спілка вчених, які розробляють нові проекти.

— Цікаво. А що це за машини новітні? Електромобілі?

— Ви так їх називаєте. Взагалі вони звуться біомашини. Вони користуються енергією природи. Ніяких вихлопів газів, отруєнь у повітря, — говорив Микола, а я все уважно слухав.

Такі новини і багато чого нового, що чекало мене попереду, дуже здивувало, шокувало та повністю перевернуло з ніг до голови усе моє старе світобачення, відкриваючи тепер інші уявлення, догми, що повинні йти разом з новітньою епохою. Схоже, що в цій епосі я застряг назавжди.

З Миколою ми трохи поговорили, аж поки він не пішов по справах, розпорощавшись. Далі мені доведеться досліджувати новий світ на одинці.

Розділ 30


1

Моєму тутешньому становищу не позаздриш. Мушу сказати, що я знаходився на межі безглуздя, все більше втрачаючи контакт із реальним світом. Я пригадав, що зараз опинився у дві тисячі дев’яносто восьмому році. Якщо Долині зараз двадцять п’ять років, то…

Я ледь не впав від несподіванки. Якщо вірити парапсихологам і словам Пилипа, то після смерті душа перевтілюється в нове тіло приблизно через рік. Отже, якщо я дійсно стану Долиною у наступному житті (а таке припущення вже не здається мені божевільним, а навіть видається розумним та логічним), то дата народження Долини у дві тисячі сімдесят третьому році. Тоді, дата смерті Остапа Дорошенка у дві тисячі сімдесят другому. Чорт, то я тепер знаю рік своєї смерті. І причину смерті: я потону.

Після регресивного гіпнозу, який Пилип проводив у психіатричній клініці, виявилося, що Долина в дитинстві боїться води, бо в минулому житті потонула. Це взагалі повна нісенітниця! Я в таке не вірю. Що відбувається? Навіть у містичних творах я не міг придумати такий сюжет і переплести усі події неймовірним чином. Але мені доводиться грати головну роль в цій грі. Тепер багато над чим треба подумати.

Перше: як мені звідси вибратися? Мабуть, вже ніяк. Якщо існує коридор часу у вигляді синьої речовини, про який казав Микола, то існує ймовірність повернутися назад. Але його треба знайти спочатку. Тим паче я не дуже вірю у це, незважаючи на усі останні події, які нагадують сон.

Друге: що робити далі? Тут існує декілька варіантів. Наприклад, почати шукати Долину. Якщо вона існує в цьому часово-просторовому континууму, то я повинен її обов’язково знайти, незважаючи на усі перешкоди на своєму шляху. Або відмовитися у це вірити і сподіватися, що наступного дня все повернеться назад.

Але ми завжди так говоримо, сподіваючись, що все ще можна виправити, все повернути, як було. Але доля нас кидає у вирій події, наносить життєві бойові шрами і випробовує нас на витривалість та терплячість. Коли ми програємо, то знову і знову опиняємося в такій же важкій ситуації, поки не пройдемо цей урок до кінця. Якщо виграємо, то переходимо до наступного етапу життя.

Точно так же і я мав вибір. І цей вибір я зробив: знайти Долину. Проте, легко про це казати, але з чого треба починати?



2

Перший день мого існування у майбутньому пройшов непомітно. Я лише завершив його традиційно у одному барі, замовивши горілки, та напившись до чортиків. Часи змінюються, досягнення науки росте, але бажання випити, як було багато століть тому серед люду, так і довго ще буде. Адже доки існує людина, то треба вміти чимось заповнювати порожнечу вільного часу різноманітними шляхами. Я обрав простий шлях і напився. Оскільки в майбутньому я не знайшов можливості дістати коноплю, то пішов спати у найближчому готелі.

Я лежав у ліжку, курив і дивився телевізор, намагаючись зорієнтуватися, що відбувається в новому невідомому мені світі. Відбувалося багато чого такого, про що страшно навіть говорити. Тим паче на екрані телевізора мені привиділося обличчя Зоряни. З цим я і заснув.

Усю ніч мені снилися кошмари. Я тепер був носієм страшної таємниці, якої не побажаєш навіть найлютішому своєму ворогові. Адже мені було відомий рік смерті та причина смерті. Цього з головою досить, щоб відпало бажання жити. Тепер немає сенсу повертатися у своє тутешнє життя, коли знаєш, скільки часу тобі залишилося бути на цій планеті. Либонь, це найбільша кара за все існування — назвати людині причину та дату смерті. Тоді вона перестане бути людиною і замість жити, буде волокти своє жалюгідне та нікчемне існування.



3

Вранці мені знову стало зле.

Спочатку боліла голова, але це скоро минулося. Далі я почав перейматися своїм існуванням і його наслідками. Там, де я прожив двадцять три з гаком років, залишилося все: мої рідні, близькі, друзі, мій літературний успіх і саме головне, там на мене чекала кохана Зоряна, з якою я майже виключаю можливість коли-небудь побачитися. Хіба що колись у наступному житті десь в іншому вимірі. А так усе моє життя перекреслене однієї чорною жирною лінією. Тепер треба все починати з нуля без надії, без опори та підтримки. Без віри у краще майбутнє (яке майбутнє, якщо я все знаю наперед?).

Я серйозно задумався, що все склалося так, а не інакше. Нічого подібного я ніколи не уявляв і сподівався отримати від життя максимум задоволення. А ось тепер опинився у такому «лайні». Усі мої скептичні погляди на життя, нігілізм та ексцентричність доведеться залишити позаду і вірити в усі дива, що відбуваються. Я мушу знайти Долину, якщо вона реально існує і спробувати у всьому розібратися. Я точно переконався, що не хворий, бо жоден мозок людини не здатен такі речі вимальовувати не лише в голові, а й у реальності. Отже, вирішено: пошук моєї майбутньої реінкарнації.

На вулиці усі люди здавалися мені дивними створіннями з інших планет. Я повільно йшов по дорозі і більшість речей видавалися не зрозумілими та вигаданими хворобливою уявою. Підходити до людей і про щось їх питати я не хотів. Не вистачало ще мені опинитися у психлікарні нового покоління. Але трохи пройшовши, я спинився, бо дещо надумав. Мені потрібно було йти конкретним шляхом, інакше можна заблукати. Але де взагалі живе Зоряна?

Трохи подумавши, я вирішив прогулятися містом. У мене не було конкретної мети, а лише безцільне бродіння по теренам майбутнього, пошук чогось невідомого та нездійсненого…

Дивовижні будівлі вражали своєю неперевершеною технологією, яка досі була невідома нашому поколінню. Проходячи повз деяких споруд, я примітив книжкову крамницю, у яку виявив бажання зазирнути. Зазирнув. Власне, приміщення було оформлене у світлих та простих тонах, але дивлячись на прозорі, білі, світло-сині відтінки, я ніби відчував позитивну ауру цього закладу і справжній смак життя. Не знаю, можливо я романтик, але дизайн майбутнього мене здивував своєю відкритістю.

4

Широка зала була зайнята книжковими полицями, а поруч стояв якийсь термінал. Спочатку я подумав, що це для оплати за товар, але придивившись пильніше збагнув, що ця технологія набагато складніше, ніж я міг собі уявити.

— Що шукаєте пане? — пролунав за моєю спиною ввічливий голос.

Я повільно озирнувся і помітив продавця, який був одягнений у сірий костюм. Він тримав кілька книжок, які розкладував на першу полицю.

— Де у вас книжки Остапа Дорошенка? — випалив я на одному диханню.

Вже потім я сильно здивувався такому питанню і сакральному бажанню усе зрозуміти.

— Шукаєте конкретну книгу? «Повний абзац» остання книга автора. Цей роман вийшов посмертно і вже двічі встигли екранізувати і перевидавали багато разів. Здається, у нас залишився ще один екземпляр.

— Правда? — розгублено запитав я. — А де… де всі книги автора? Я хочу просто подивитись на всі книжки.

Продавець запропонував мені подивитися через термінал, завдяки системі комунікації.

— Вибачте, я погано орієнтуюсь в сучасній техніці. Як це працює?

Як виявилось, термінал був псевдо матеріальним: увесь прилад був у вигляді голограми. Продавець натиснув кнопку і на сенсорному екрані з’явився каталог книг.

— Знайди книги Остапа Дорошенка, — промовив чоловік.



ЙДЕ ПОШУК

Через секунду викинуло біографію, фотографії та книги автора. Червоним були помічені книги, які зараз продавались у цьому магазині. Але мене шокувало інше: наявність багатьох книг, при тому, що реально я видав три. Я мовчки дивився на сенсорний екран і відчував, що можу втратити свідомість від цього. Такого майбутнього я не очікував.

Нарешті я зумів заспокоїтися і попросив усі книжки подивитися на папері, а не через термінал. Продавець показав їхнє місце розташування і нагадав, що оплатити покупку можна лише через термінал. Цікаво якими грошима зараз розраховуються? Чи може замість грошей плата інша?

Я відкинув ці думки, коли опинився біля високих полиць, переповнених книгами. Моєму здивуванню не було меж, адже більша частина книг була не в паперовому вигляді, а на новітніх носіях інформації, що зчитувались виключно із сенсорного комп’ютера. А паперові книги можна було замовити, бо їх лише друкували на замовлення читачів. Буквально за десять хвилин на моїх очах могли надрукувати книгу, а система друку за потребою стала актуальною у кінці 21 століття. А ще більше популярністю користувались електронні книги, адже рідери тепер були таким звичайним явищем у кожного, як у мій час мобільні телефони. Мені було трохи шкода, що паперові книги своє віджили і тепер їх друкували лише справжнім літературним гурманам, але цифрова епоха диктувала свої правила, а дерев не вистачало на друк усіх мільйонів книг.

Я повільно розглядав обкладинки своїх книг. Своїх наступних книг. Нових. Не написаних.

Відверто кажучи, я не знав, як треба реагувати. Просто мовчки гортав книги і намагався повірити, що це я. Точніше хотілося переконатися, що це не моя творчість. Але яскраві обкладинки, фото автора, анотація та сам сюжет казали лише про моє авторство. Тут не було жодного сумніву. І я не знав, що робити: стрибати від радості, що я стану таким знаменитим письменником, або ж сумувати, що літературний успіх — пройдений етап.

Я хотів придбати свої книги, але потім чомусь передумав. Здавалося, що я боявся читати твори, яких ще не написав. Може це безглуздо, але я вирішив покинути крамницю. На обкладинці було вказано, що автор похований на Мурецькому кладовищі у Дніпрославі. Я не знав, де це знаходиться, але збирався розпитати людей і потрапити туди.

Отже, я не наважився купити власні книги. Продавець мене не впізнав, завдяки довгій бороді, вусам та темним окулярам. Це добре.

Бо інакше, сталося би таке, що навіть я не можу збагнути.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка