Роберто Савіано Ґоморра



Сторінка8/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.81 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14
Жінки


 

Схоже, в мене в’ївся якийсь незрозумілий душок. Як отой запах, що просякає твою одіж, коли ти побуваєш в одному з місць, де готують смажену їжу. Коли ти виходиш на вулицю, то цей запах поступово стає менш відчутним, бо змішується з ядучими вихлопними газами автомобілів. Але все одно він нікуди не дівається. Ти можеш прийняти сто разів душ, як завгодно довго митися у ванні з ароматичними солями та пахучими шампунями, але все одно не зможеш його спекатися. І не тому, що цей запах — як, скажімо, піт ґвалтівника — проникнув у твою плоть, а тому, що ти розумієш: він уже проникнув усередину тебе. Наче його продукує якась залоза, котра досі знаходилася в сплячому стані, а тепер раптом почала виробляти свій секрет. І не стільки через страх, скільки через відчуття істинності. Наче щось у твоєму тілі спроможне визначити той момент, коли ти бачиш перед собою істину, вбираєш її всіма своїми чуттями, безпосередньо. Істину, не кимсь переказану, не передану кореспондентом чи сфотографовану, а життєву, екзистенціальну істину, яка перед тобою відкривається: розуміння взаємодії предметів та явищ, розуміння шляху, яким іде сьогодення. Жоден спосіб мислення не в змозі визначити істину того, що ти недавно бачив, ідентифікувати її. Після того як ти дивився прямо в обличчя війні між кланами Каморри, твоя пам’ять розпухає від надміру картин та епізодів. Їх надто багато, щоб пригадати щось окреме, індивідуальне; ці спогади бурхливим потоком заповнюють твою свідомість, переплутуючись та перемішуючись. Ти не віриш своїм очам. Після війни кланів не залишилося зруйнованих будинків, а розсипана тирса швидко всотує кров. Таке враження, що ти — єдиний, хто страждав, єдиний, хто все це бачив; наче хтось ось-ось підійде, тицьне в тебе пальцем і скаже: «Це — неправда». Спотворене бачення війни кланів — конфронтаційних активів, взаємознищувальних капіталовкладень, ризикованих фінансових оборудок, що пожирають одна одну, — завжди знайде причину для заспокоєності, знайде щось важливе, здатне психологічно відсторонити небезпеку, зробити так, щоб конфлікт здавався чимось далеким, у той час як насправді він точиться на сходах під твоїми дверима. Тому ти можеш виокремити його в спеціальний файл своєї пам’яті і сховати його в одному із закутків раціонального обґрунтування своєї поведінки, яке ти поволі для себе вибудовуєш. Але це не стосується запахів. Їх не можна розкласти по поличках, розбити на категорії. Вони вперто не хочуть зникати — як останній ледь видимий слід втрачених знань та досвіду. Ці запахи застрягли в моєму носі — кров та тирса, крем після гоління, який малолітні бойовики ляпають на свої безвусі обличчя, але перш за все — жіночі запахи дезодорантів, лаку для волосся та солодких парфумів. Жінки завжди є частиною динаміки кланів. Тож невипадково, що під час конфлікту в Секондільяно дві жінки було вбито з дикою жорстокістю, яку зазвичай приберігають для босів. Як і той факт, що сотні жінок висипали на вулиці і стали палити сміттєві баки, кидати каміння в карабінерів та хапати їх за лікті: таким чином вони хотіли зашкодити арешту товкачів та вартових. Я бачив, як метушилися дівчата кожного разу, коли поблизу з’являлася відеокамера: вони розпливалися у посмішках, буквально кидалися на об’єктиви, співучими солодкавими голосочками напрошуючись на інтерв’ю та видивляючи логотип на камері, щоби знати, який канал їх знімає. Бо всяке буває. Хтось може звернути на них увагу і запросити попрацювати в шоу. Сприятливі моменти не з’являються тут самі по собі, треба їх вишукувати, викопувати, зубами вигризати. Десь колись сприятлива нагода все ж має трапитися. Все продумано до дрібниць. Навіть у такій справі, як знайомство з хлопцем, не покладаються на випадкову зустріч або на кохання з першого погляду. Кожне завоювання чийогось серця — це ціла стратегія. А дівчата, які не застосовують такої стратегії, ризикують скомпрометувати себе небезпечними фривольностями: їх замацають руками та засмокчуть хтивими ротами. Тугі джинси, тісні футболки: краса як приманка. В декотрих місцях краса є пасткою, причому — найприємнішою з пасток. Але якщо піддатися спокусі, погнатися за швидкоплинним задоволенням, то невідомо, хто тобі трапиться. Звісно, кожна дівчина прагне привернути увагу кращого з кращих, а коли він, нарешті, потрапить до пастки, то вхопитися за нього, придивитися, чи підходящий, — і проковтнути. Щоби він геть увесь належав їй, і тільки їй. Проходячи якось повз школу, я побачив дівчину, що злізала з мотоцикла. Вона рухалася повільно, так, щоб кожен бачив її байк, її шолом, мотоциклетні рукавички і чоботи на шпильках, які ледь торкалися землі. Сторож, який пропрацював тут не один десяток років і бачив не одне покоління школярів, підійшов до неї і сказав: «France, та gia fai аттоге? З Анджело? Ти ж знаєш, що він невдовзі опиниться в Поджореале?» В цих краях fa ammore означає не «займатися любов'ю», а знайти собі постійного партнера або з кимось заручитися. Анджело щойно увійшов до Системи і, схоже, був не просто «старшим куди пошлють», а провертав серйозні справи. Тому сторож і дійшов висновку, що хлопець незабаром потрапить до в’язниці Поджореале. Та Франческа не стала захищати свого приятеля. У неї вже була готова відповідь: «Допоки він платить мені щомісячне жалування — які проблеми? Він же мене по-справжньому кохає». Щомісячне жалування. Це — перший серйозний успіх цієї дівчини. Якщо її хлопець потрапить за ґрати, то вона на той час уже заробить собі жалування: гроші, які клани платять родинам своїх працівників та компаньйонів. Якщо компаньйон має серйозну подругу, то гроші отримує вона. А ще краще, коли ця дівчина вагітна — так надійніше. Не обов’язково одружена, достатньо дитини, навіть ще ненародженої. Якщо ж ти лише заручена, то завжди є ризик того, що тебе обскаче якась дівчина, з якою твій хлопець зустрічався на стороні. В такому випадку районний капо може вирішити поділити гроші на двох — ризикована пропозиція, бо вона неодмінно викличе напруженість у стосунках між родинами дівчат — або закликати ув’язненого самому прийняти рішення, кому віддати перевагу. Найчастіше ж приймається рішення передавати гроші родині ув’язненого компаньйона, елегантно розв’язуючи виниклу дилему. Шлюб та народження дитини є солідними гарантіями. Щоб не залишати слідів на банківських рахунках своїх людей, гроші майже завжди доставляються «вручну» за допомогою «субмарини». Так називають посильного, що крадеться, як підводний човен, по дну бетонних вулиць, намагаючись залишатися непоміченим. Щоб дістатися до одного й того самого будинку, він кожного разу обирає інший маршрут, щоб уникнути «хвоста», щоб убезпечити себе від шантажу, грабунку або компрометації. І спливає на поверхню вже безпосередньо перед пунктом призначення. Субмарина доставляє платню рядовим членам Системи, а менеджери контактують безпосередньо з «касиром», беручи у нього потрібну суму в разі потреби. Підводні човни не є членами Системи і не стають компаньйонами, тому цю посаду неможливо використати для кар’єрного росту. «Субмаринами» зазвичай стають пенсіонери, бухгалтери або касири крамниць, які працюють на клан заради доважку до своєї пенсії, або заради спортивного інтересу: їм не хочеться скніти вдома перед телевізором. «Підводник» стукає у двері двадцять восьмого числа кожного місяця. Він ставить свої пластикові пакети на стіл, а потім дістає з кишені куртки конверт з ім’ям ув’язненого або загиблого компаньйона (таких конвертів у нього цілий стос) і віддає його дружині компаньйона або — у разі відсутності останньої — найстаршій дитині. Він майже завжди приносить і такі-сякі харчі: копчену шинку, фрукти, вермішель, яйця та хліб. Про прибуття «підводника» сигналізують його важкі кроки на сходах та скрипіння пакунків, що труться об стіни. Він завжди скупляється в тих самих магазинах, беручи все одразу, а потім починає обхід, навантажений, як віслюк. По мірі завантаженості «субмарини» можна судити про кількість дружин в’язнів або вдів каморристів, що мешкають на конкретній вулиці. Мені вдалося познайомитися лише з одним «підводником» — доном Чіро. Він мешкав у старому центрі міста і доставляв жалування членам кланів, кланів, що пережили важкі часи, а зараз були на підйомі завдяки сприятливому клімату. Кілька років він працював на Систему в районах Картьєрі Спаньйолі та на клани Форчелли, а потім підробляв у кланів району Саніта. Дон Чіро так вправно знаходив будинки, напівпідвальні квартири, будівлі без вуличного номера та притулки, влаштовані на майданчиках сходів, що поштарі, які час від часу губилися в лабіринті вулиць, часто прохали його передати листи своїм адресатам. Пошарпані черевики дона Чіро, з ґулею, продавленою великим пальцем ноги, та прочовганими до дірок підошвами, були як емблема «підводника», символ безкінечних миль, які він подолав, чимчикуючи провулками та пагорбами Неаполя. Його подорожі були тим довшими, чим сильніше він боявся, що його вислідять чи пограбують. Штани дона Чіро завжди були чисті, але не випрасувані; його перша дружина померла, а нинішня супутниця-молдаванка була надто молодою, щоби перейматися такими прозаїчними речами. Як чоловік полохливий та сором’язливий, він завжди втуплював очі в землю, навіть у розмові зі мною. Його вуса, а також вказівний та середній пальці на правій руці пожовкли від нікотину. «Підводник» доставляє також місячне жалування тим чоловікам, чиї дружини опинилися в тюрмі. Їм принизливо отримувати гроші за своїх дружин, тому зазвичай «підводник» іде до помешкання тещі і віддає гроші їй, щоб та розподілила їх поміж членами родини ув’язненої. Таким чином «підводник» уникає нещирих дорікань, вигуків, що йому кидатимуть услід на сходах, а також театрального гніву чоловіка, який викине його з порога, не забувши, однак, попередньо забрати конверта. «Субмарині» доводиться вислуховувати всілякі скарги від дружин компаньйонів: про підвищення квартплати, про зрослі рахунки за комунальні послуги, про дітей, що погано вчаться в школі, або навпаки — бажають поступити в інститут. І «підводник» дослухається до кожного прохання, до кожної найдрібнішої плітки про те, що чиясь дружина отримує більше грошей лише тому, що її чоловік, перш ніж потрапити до в’язниці, примудрився вище за інших видряпатися ієрархічною драбиною клану. І поки жінки скаржаться та лементують, «підводник» увесь час киває головою та приказує: «Та знаю, знаю». Давши змогу випустити пару, він наприкінці дає два типи відповіді: «Це від мене не залежить» або «Я просто приношу гроші, я нічого не вирішую». Жінки прекрасно знають, що «підводник» нічого не вирішує, але сподіваються, що коли вони й надалі завалюватимуть його скаргами, то рано чи пізно якась із них вискочить з його вуст у присутності того чи іншого районного капо, котрий і вирішить або жалування набавити, або надати більші пільги. Дон Чіро так звик повторювати своє «Та знаю, знаю», що він декламує цю фразу кожного разу навіть у розмові зі мною. Йому доводилося доставляти гроші сотням родин каморристів, і він міг би зафіксувати вимоги цілих поколінь їхніх дружин та подружок, а також чоловіків, чиї дружини сиділи у в’язниці. То була б історіографія критики на адресу босів та політиків. Але дон Чіро — мовчазний та меланхолійний «підводник», який давно очистив свою голову від кожного почутого слова; вони зникли з його свідомості без сліду, не залишивши навіть відлуння. Поки ми говорили, він тягав мене з собою з одного кінця Неаполя до іншого, а коли ми попрощалися, то він сів на автобус та поїхав туди, звідки ми почали свою пішу подорож. То було частиною його плану: збити мене зі сліду, не дати мені ані найменшої уяви про те, де він мешкав.  

Для багатьох жінок вийти заміж за каморриста — це як отримати банківську позику або успадкувати чималенький капітал. І якщо їм сприятиме доля та наявність таланту, то цей капітал дасть плоди, і зазначені жінки стануть підприємцями, менеджерами або дружинами вищих чинів клану з необмеженою владою. Якщо ж їм не поталанить, то вони будуть приречені проводити безконечні години в тюремних кімнатах для побачень. А коли клан втрачає силу і не в змозі платити щомісячне жалування, то тоді цим жінкам доведеться змагатися з іммігрантками за роботу служниці, щоб мати змогу платити адвокатам і годувати сім’ю. Жінки Каморри є тим фундаментом, на якому тримаються альянси; їхні обличчя — це показник моці тієї чи іншої сім’ї. Їх розпізнають по чорних вуалях на похоронах, по несамовитих вересках під час арештів, по повітряних поцілунках, які вони шлють своїм чоловікам в судах. Може здатися, що типова представниця Каморри — це жінка, котра не робить нічого, а лишень «ретранслює» біль та волю своїх мужчин: братів, чоловіка та синів. Але це не так. Трансформація Каморри за останні роки означала також метаморфозу ролі жінки, яка з постаті матері та помічниці в тяжкі часи перетворилася на менеджера, котрий займається майже виключно бізнесом та фінансовою стороною справ, делегуючи іншим участь у бойових діях та нелегальній наркоторгівлі. Однією з таких історичних постатей є Анна Мацца. Як вдова хрещеного батька району Афраґола вона очолила одну з наймогутніших кримінально-бізнесових організацій і стала однією з перших жінок в Італії, засуджених за злочини, пов’язані з мафією. Спочатку Анна Мацца наживалася на аурі свого покійного чоловіка, Дженнаро Моччія, якого вбили в 70-х. «Чорна вдова Каморри», як її стали звати, впродовж двадцяти років була мозковим центром клану Моччія. Вона мала талант скрізь поширювати свою владу. Коли в 1990-х суд постановив їй перебратися на північ, поблизу Тревізо, вона спробувала зміцнити свою владну мережу навіть в тотальній ізоляції і — згідно з даними слідства — встановила контакт з мафією Бренти. Анну звинуватили в тому, що відразу ж після вбивства чоловіка вона озброїла свого дванадцятилітнього сина, щоб той убив особу, яка наказала ліквідувати Дженнаро Моччія, але її відпустили за браком доказів. Анні Мацца був притаманний олігархічний стиль правління, і вона виступала категорично проти збройних повстань. Ця жінка контролювала всю свою територію, про що свідчить розпуск міської ради Афраґоли в 1999 році через засилля в ній каморристів. Політики дослухалися до її думки і шукали її підтримки. В певному сенсі Анна Мацца була першопрохідцем. Її випередила лише Пупетта Мареска, прекрасна і мстива кілерша, яка прославилася в Італії в 50-х роках, коли на шостому місяці вагітності вирішила помститися за смерть свого чоловіка, Паскалоне Ноли. Анна Мацца була не просто мстивою. Вона збагнула, що викривлення часового континууму, в результаті чого відродилася Каморра, дасть їй змогу користуватися чимось на кшталт недоторканності, якою зазвичай користувалися жінки. Це своєрідне повернення в минуле, ця історична відсталість робили її невразливою до засідок, заздрощів та конфліктів. Терплячістю та несамовитою рішучістю й наполегливістю вона впродовж 80-х та 90-х перетворила родину Моччія на один з найвпливовіших кланів у будівельному бізнесі; вони підписували контракти, контролювали каменоломні та кар’єри, брали участь у тендерах на право купівлі земельних ділянок під забудову. Вся територія Фраттамажоре, Кріспано, Сант-Антімо, Фраттаміноре та Кайвано контролювалася місцевими капо, пов’язаними з родиною Моччія. В 1990-х клан Моччія став одним із стовпів організації Нуова Фамілія — картелю з гнучкою структурою, який протистояв структурі Рафаеле Кутоло під назвою Нуова Каморра Організатта. Його політичний та бізнесовий вплив перевершив навіть вплив картелів Коза Ностри. Кали політичні партії, що мали зиск зі своїх зв’язків з бізнесом кланів, пішли в небуття, заарештовані та засуджені на довічне ув’язнення були одні лише боси з Нуова Фамілія. Не бажаючи розплачуватися за політиків, яким вони платили, і не бажаючи, щоб їх вважали винуватцями краху Системи, яку вони підтримували і в якій грали продуктивну, хоча й злочинну роль, боси вирішили стати свідками обвинувачення. Паскуале Ґалассо, бос Поджомаріно, став першим високопоставленим представником військово-бізнесової ланки, який почав співробітничати з правоохоронцями в 1990-х. Прізвища, стратегію, фонди — він видав усе, і за цей крок уряд віддячив йому тим, що захистив активи його родини і частково — його власні. Ґалассо розповів усе, що знав. З усіх сімей мафіозного об’єднання саме сім’я Моччія взяла на себе клопіт змусити Ґалассо замовкнути назавжди. Бо кількох його конкретних зізнань вистачило б, щоби миттєво зруйнувати клан вдови. Тому Моччія спробували підкупити його охоронців, щоб отруїти зрадника, а потім задумали убити його за допомогою гранатомета. Після того як усі ці спроби, організовані чоловіками клану, зазнали фіаско, втрутилася сама Анна Мацца. Вона відчула, що настав час застосувати нову стратегію: відмежування. Цю ідею вона запозичила у терористів з Червоних Бригад, які діяли в 1970-х. Бойовики Червоних Бригад відмежувалися від своїх збройних організацій, але при цьому не розкаялися і не видали імен, не звинувачували підбурювачів до злочинів та самих злочинців. То була спроба делегітимізувати політичну позицію Червоних Бригад, офіційного засудження якої було достатньо для зменшення терміну ув’язнення. Мацца вважала, що це — найкращий спосіб усунути загрозу, яку становили «розкаяні», і водночас створити видимість того, що клани не пішли на співробітництво з урядом. Якщо клани ідеологічно дистанціюються від Каморри, то забезпечать собі зменшення термінів ув’язнення та покращення його умов, але при цьому не викривають методів, імен, банківських рахунків та спільників. Те, що деякі оглядачі вважали ідеологією — ідеологією Каморри, — було для кланів не більше ніж способом здійснення економічних та військових операцій тією чи іншою бізнес-групою. Клани мінялися: кримінальна риторика і манія Кутоло до ідеологізації дій Каморри вже зжили себе. Відмежування могло нейтралізувати смертельну небезпеку, яку несли в собі «розкаяні», pentiti, котрі, попри свою внутрішню суперечливість, були головним вістрям атаки на Каморру. Вдовиця добре усвідомила увесь потенціал такого трюку. Її сини надіслали листа священику, картинно розписуючи своє бажання покаятися і спокутувати гріхи; який символічний жест вони збиралися залишити біля входу в церкву в Ачеррі авто зі зброєю. За прикладом ІРА, яка здала зброю британцям. Але Каморра не є незалежною організацією чи збройним осередком, і її реальна влада — не в пістолях та автоматах. Це авто так і не з’явилося біля входу, і стратегія відмежування, задумана жінкою-босом, поволі втратила свою привабливість. Про неї не почули ані в суді, ані в парламенті, тож вона втратила і підтримку кланів. Pentiti ставали дедалі численнішими і менш корисними, а грандіозні викриття, що їх зробив Ґалассо, хоча й виявили військовий механізм кланів, але майже не торкнулися їхніх бізнесових та політичних схем. Анна Мацца продовжила споруджувати щось на кшталт матріархату в Каморрі: жінки — як реальний осередок влади, а чоловіки — в ролі бойовиків, посередників та менеджерів, що виконували накази жінок. Найважливіші ж рішення, як економічні, так і військові, приймала «чорна вдова». Жінки стали менеджерами, підприємцями та охоронцями. Їм краще вдавався бізнес, вони менше зациклювалися на хвалькуватій демонстрації сили та впливу, були менш схильними до конфліктів. Іммаколата Капоне, одна з «придворних дам» клану та хрещена мати Терези, доньки Анни Мацца, зробила впродовж кількох років власну кар’єру. Іммаколата не мала солідного вигляду Анни Мацца — повні щоки та ретельно укладені кучері; навпаки: вона була маленька, проста, елегантна, завжди з бездоганною білявою зачіскою, зовсім несхожа на якусь зловісну каморристку. Не вона шукала чоловіків, які б її захистили, навпаки — це чоловіки шукали її, прагнучи її захисту. Вона вийшла заміж за Джорджо Сальєрно, каморриста, що брав участь у спробах прибрати «розкаяного» Ґалассо, а пізніше зв’язалася з одним членом клану Пука з Сант-Антімо — сім’єю з багатою історією, яка мала стосунок до Кутоло і стала відомою завдяки Антоніо Пука, братові компаньйона Іммаколати. В блокноті з адресами, знайденому в її кишені, містилося ім’я Енцо Тортори, працівника телебачення, несправедливо звинуваченого в приналежності до Каморри. В той час, коли Іммаколата стала повнолітньою, клан переживав управлінську та бізнесову кризу. Тюрма та pentiti загрожували результатам копітких зусиль «леді» Анни. Але Іммаколата зробила ставку на виробництво цементу. Вона придбала також цегляний завод у центрі Афраґоли і стала ним керувати. Як ділова жінка, вона робила все, щоб увійти в асоціацію з Казалезі — найвпливовішим кланом у будівельному бізнесі як в Італії, так і на міжнародній арені. Згідно з результатами розслідування, здійсненого Неапольським антимафіозним відділом DDА, Іммаколата Капоне знову вивела компанії сім’ї Моччія на перші позиції в будівельному бізнесі. При цьому вона залучила до співпраці MOTRER, одну з найвідоміших землерийно-транспортних компаній північної Італії. Вона застосувала просто бездоганний механізм. Як показало розслідування, ця жінка залучила місцевого політика, який забезпечив підряди одному бізнесмену, а той, у свою чергу, найняв субпідрядником пані Іммаколату. Я бачив її лише одного разу, здається, коли вона йшла до супермаркету в районі Афраґола. Її оточували особисті охоронці — молоді жінки. Вони провели її до «смарта» — маленького двомісного автомобільчика, популярного серед жінок Каморри, але, судячи з товщини дверцят, цей автомобільчик був броньований. Ми в своїй уяві фантазуємо собі жінок-охоронців такими собі накачаними культуристками, у яких кожен м’яз рельєфно випинається, як у чоловіків, з товстелезними моцними стегнами, надутими грудними м’язами, за якими не видно самих грудей, неприродно великими біцепсами та з шиями як колоди. Але в тих охоронцях-жінках, що я бачив, не було нічого від амазонок. Одна з них була невисока, опецькувата, з великою обвислою дупою та надто чорним фарбованим волоссям; друга була худорлявою, тендітною, навіть кістлявою. Мене здивувало те, що на обох був флуоресцентно-жовтий одяг, такого ж кольору, як і машинка «смарт». Жінка-водій була в жовтих сонцезахисних окулярах, а її колега — в яскраво-жовтій футболці. Жовтий колір навряд чи був вибраний випадково, навряд чи це був просто збіг. Тут відчувався професійний підхід. То був той самий жовтий колір, який мало мотоциклетне вбрання Уми Турман у фільмі «Вбити Білла», стрічці Квентіна Тарантіно, де мало не вперше жінки зображені кінченими кримінальницями, прямо-таки зірками злочинного світу. Той самий жовтий прикид, в якому Ума Турман з’являється у рекламному ролику цього фільму, вимахуючи своїм закривавленим самурайським мечем. Ця жовтизна закарбовується на сітківці твоїх очей та навіть на смакових нервових закінченнях твого язика. Жовтизна настільки нереальна, що стає символом. Успішний бізнес мусить мати успішний імідж. Тут нічого не лишають на волю випадку, навіть колір авто чи колір вбрання охоронців. Іммаколата Капоне задала приклад, і тепер жінки Каморри всіх рангів ретельно працюють над своїм іміджем і бажають собі охоронців жіночої статі. Але щось пішло не так. Може, вона вторглася на чужу територію, а може, когось шантажувала. Іммаколату Капоне вбили у березні 2004 року в Сант-Антімо, місті, де мешкав її компаньйон. Вона була без охоронців; мабуть, гадала, що небезпека їй не загрожує. Смертний вирок було виконано в центрі міста, і кілери пересувалися пішки. Як тільки вона відчула, що за нею стежать, Іммаколата кинулася тікати; люди подумали, що у неї вихопили сумочку і вона переслідує злодюжок, але сумочка була при ній. Іммаколата Капоне притискяла її до грудей, і ця інстинктивна реакція не давала їй кинути річ, котра явно заважала їй бігти. Вона вскочила до крамниці пташиного м’яса, але убивці випередили її, перш ніж вона встигла сховатися за прилавком. Два постріли в потилицю — отак і було порушено древнє табу: не чіпати жінок. Розтрощений кулями череп, жертва лежить обличчям вниз у калюжі крові, це — новий стиль Каморри. Тобто жодної різниці між жінками та чоловіками. Про кодекс честі більше не йдеться. Хоча «матріарх» заслужила на шанобливе ставлення. Вона ніколи не приймала поспішних рішень, завжди вела бізнес по-крупному, контролювала свою територію через розумні та далекоглядні капіталовкладення і талановите ведення фінансових переговорів. Вона монополізувала оборудки з землею й уникала ворожнечі та тих альянсів, які несли потенційну загрозу родинному бізнесу. Навряд чи про це не знали представники ІКЕА — мережі роздрібної торгівлі, чий найбільший в Італії комплекс розташувався на землі, контрольованій компаніями сім’ї Моччія, навряд чи про це не знали керівники найбільшого проекту з будівництва лінії швидкісного поїзда в південній Італії. В жовтні 2005 року — вже вкотре — муніципальний уряд Афраґоли було розпущено через його інфільтрованість Каморрою. Звинувачення виСунуто вкрай серйозні: група членів міськради Афраґоли звернулася до президента однієї комерційної структури з проханням найняти на роботу понад 250 людей, що мали тісні родинні зв’язки з кланом Моччія. Не останньою причиною розпуску муніципального уряду стала також видача незаконних дозволів на будівництво. На землі, що належала босам клану, було зведено гігантські споруди; подейкують також, що новий шпиталь побудували на ділянці землі, яку клан придбав тоді, коли міськрада іще не завершила дебати з приводу цієї проблеми. Цю ділянку купили за мізерну суму, а перепродали за астрономічну, як тільки було оголошено про будівництво нового шпиталю. Вшестеро більшу за початкову ціну. Тільки жінки родини Моччія здатні були забезпечити такий прибуток. А такі жінки, як Анна Волларо, воювали «на передовій», щоб захистити активи та маєтність клану. Анні, племінниці Луїджі Волларо, боса клану Портічі, було двадцять дев’ять, коли заявилася поліція, щоб відібрати іще один сімейний бізнес, цього разу — піцерію. Вона полила себе бензином і чиркнула сірником, а щоб ніхто її не спіймав, почала несамовито мотатися туди-сюди, аж поки не врізалася в стіну. Штукатурка аж почорніла, точнісінько так, як буває тоді, коли стається коротке замикання в розетці. Анна Волларо спалила себе живцем на знак протесту проти конфіскації незаконно надбаного майна, яке вона вважала продуктом цілком нормального ведення бізнесу. Дехто схильний думати, що в кримінальному світі військовий успіх забезпечує міцні позиції в бізнесі. Але так буває не завжди. Візьмімо, наприклад, війну в місті Квіндічі, що в провінції Авелліно. Це місто роками терпіло задушливу присутність кланів Кава та Ґраціано. В 1970-х Кава був лише підрозділом Ґраціано. Але ці дві родини безперервно воювали. Коли землетрус 1980 року зруйнував долину Лауро, сто мільярдів лір, виділені на відбудову, дали змогу «піднятися» цілому прошарку середнього класу бізнесменів-каморристів. Ці гроші дозволили обом сім’ям започаткувати невеличкі будівельні імперії, і обома керували жінки. Війна спалахнула з-за суперечки через контракти та відкати з відбудовчих фондів. Однак те, що почалося в Квіндічі, відрізнялося від решти області Кампанія: то був не лише конфлікт між групами, а родинна ворожнеча, що призвела до сорока жорстоких убивств, які посіяли смуток серед конкуруючих сторін і породили невмирущу ненависть, котра немов чума заразила цілі покоління ватажків сімей. Місто безпорадно спостерігало, як обидві ворогуючі групи вперто продовжували нищити одна одну. Одного дня у двері офісу мера, обраного за підтримкою Ґраціано, постукали бойовики клану Кава. Вони відкрили вогонь не відразу, а дали меру можливість вибратися через вікно на дах і пробігти якусь відстань по дахах прилеглих будинків. Клан Ґраціано посадив у владне крісло п’ять мерів, двох з яких було вбито; решту три президент Італії усунув з посади за їхні зв’язки з Каморрою. Але був момент, коли здавалося, що все зміниться, — коли мером обрали молодого фармацевта Ольгу Сантаньєлло. Тільки жінка твердої непохитної вдачі могла виступити проти жінок родин Кава та Ґраціано. Вона зробила все, що могла, щоби змити бруд, породжений владою кланів, але потерпіла фіаско. П’ятого травня 1998 року всю долину Лауро затопила руйнівна повінь. Вона перетворила будинки на губки, що всотували воду та багнюку, землю — на болотисті озера, а вулиці — на нікому не потрібні канали. Ольга Сантаньєлло потонула. Багнюка, яка її задушила, стала для кланів дуже прибутковою: повінь означала виділення нових грошей на відбудову, і влада криміналу знову зросла. Антоніо Сініскалькі обрали мером і майже одноголосно переобрали чотири роки по тому. Після своєї першої перемоги на виборах Сініскалькі, його радники та найактивніші прихильники пройшлися маршем від виборчої дільниці до району Бросагро повз фасад будинку Артуро Ґраціано на прізвисько guaglione, тобто Хлопчина. Однак радісні привітання були адресовані не йому, а жінкам родини Ґраціано. Вишикувавшись за віком, вони стояли на балконі, а новообраний мер засвідчував їм свою відданість після того, як смерть так вчасно прибрала Ольгу Сантаньєлло. В червні 2002 року Антоніо Сініскалькі заарештували в ході блискавичної операції, здійсненої Неапольським антимафіозним відділом. За даними неапольської прокуратури, новообраний мер використав перший транш відбудовчого фонду на ремонт вулиці та огорожі навколо родинної вілли Ґраціано, більше схожої на бункер. Схожі вілли розкидані по всьому Квіндічі — таємні криївки на мощених вулицях із встановленими за рахунок місцевого бюджету ліхтарями; усе це було споруджено за рахунок програми громадських робіт, які вельми посприяли бізнесу сім’ї Ґраціано і допомогли їм стати невразливими до нападів та засідок. Члени цих двох родин жили, сховавшись за укріпленнями з височенних огорож та під невсипним оком цілодобових камер стеження. Боса клану, Б’яджо Каву, заарештували в аеропорту Ніцци, коли він сідав на літак до Нью-Йорка. Після того як Б’яджо опинився за ґратами, вся влада перейшла до його дочки та дружини. Тільки жінки насмілювалися з’являтися в місті; вони були не лише закулісними адміністраторами та організаторами оборудок, вони стали також офіційним символом родин, обличчям та очима влади. Коли представники конкуруючих родин зустрічалися на вулиці, то вони обмінювалися лютими впертими поглядами — хто кого передивиться. Абсурдна гра, випробування на те, хто перший не витримає й опустить очі. Напруженість в місті сягнула верхньої позначки. Жінки з родини Кава збагнули, що настав час взятися за зброю і з ділових людей перекваліфікуватися на кілерів. Вони тренувалися в коридорах своїх помешкань, на всю увімкнувши музику, щоби заглушити постріли з пістолів у мішки з горіхами, зібраними довкола їхніх сільських помешкань. У 2002 році, під час місцевих виборів, Марія Шкібеллі, Мікеліна Кава та її доньки — шістнадцятирічна Кларисса та дев’ятнадцятирічна Фелічетта — стали носити зброю. Якось на віа Кассезе автомобіль «ауді-80» з жінками клану Кава натрапив на авто з жінками Ґраціано, в якому їхали двадцятирічна Стефанія та двадцятидвохрічна К’яра Ґраціано. Представниці сім’ї Кава почали стріляти, але Ґраціано різко загальмували, неначе передбачали такий поворот подій. Вони заклали різкий віраж, розвернулися і, натиснувши на газ, утекли. Кулі пробили скло та корпус автомобіля, але в пасажирів не влучили. Двоє дівчат повернулися до своєї вілли в стані істерики. Їхня мати, Анна Шкібеллі, та бос клану, Луїджі Сальваторе Ґраціано, вирішили помститися за цей напад. Вони виїхали на своїй «альфа-ромео» в супроводі броньованого авто з людьми, озброєними автоматами та гвинтівками. Вони перехопили «ауді» з Кавами і стали гепати радіатором у багажник, а тим часом авто підтримки заблокувало втікачів спочатку збоку, а потім — і спереду, позбавивши їх будь-якої можливості втекти. Жінки Кава, боячись, що їх заарештують карабінери після невдалого нападу на суперниць, уже встигли на той час повикидати зброю, тож коли їм перекрило шлях якесь авто, вони різко взяли вбік, порозчиняли дверцята і кинулися бігти. Ґраціано теж повискакували з авто і стали поливати свинцем утікачів. Кулі уразили жінок Кава в ноги, голови, плечі, груди, обличчя та очі. Їх скосили буквально за кілька секунд — аж туфлі порозліталися навсібіч. Мабуть, несамовита лють засліпила очі представникам сім’ї Ґраціано, бо вони прогледіли, що одна з жінок Кава була й досі жива. Фелічетті Каві вдалося вижити. В одній із сумочок жінок Кава було знайдено пляшку з кислотою: схоже, вони збиралися не лише встрелити своїх суперниць, а й спотворити їхні обличчя. Жінки більше здатні мати справу із злочинністю, наче це щось скороминуче, чиясь думка, якою можна знехтувати, або ж якийсь буденний крок, який робиш та йдеш собі далі не озираючись. Це добре видно на прикладі жінок мафіозних кланів. Вони страшенно ображаються і вважають себе жертвами лихослів’я, коли їх називають каморристками чи кримінальницями, наче «кримінальний» — це просто характеристика якоїсь дії, несправедливе судження, а не об’єктивний та конкретний спосіб поведінки. Більше того, на відміну від чоловіків, наразі жодна з жінок-босів Каморри так і не розкаялася, не почала співпрацювати з правоохоронцями. Жодна. Ермінія Джуліано, яку прозвали Челесте за небесний колір очей, завжди робила все від неї залежне, щоби захистити маєтність та активи своєї родини. Згідно з даними розслідування, прекрасна і схильна до рисовки сестра босів Форчелли — Карміне та Луїджі, відповідала за їхню нерухомість та фінансові інвестиції. Челесте схожа на типову неаполітанську жінку, каморристку з центру міста: біляво-платинове волосся, холодні сіро-блакитні очі, сильно наквацьовані тушшю. Вона керувала економічним та юридичним секторами клану, чиї бізнес-активи були конфісковані 2004 року: 28 мільйонів євро, які були економічними легенями організації. Сім’я володіла низкою універмагів у Неаполі та сусідніх районах, а також однією відомою фірмою, чий успіх завдячував метикуватості клану та його збройній та економічній протекції. Ця фірма з гучним ім’ям мала роздрібну мережу з п’ятдесяти восьми привілейованих реалізаторських точок в Італії, Токіо, Бухаресті, Лісабоні та Тунісі. © http://kompas.co.ua Клан Джуліано зародився в Форчеллі, м’якій підчеревині Неаполя, в районі, оповитому північноафриканською міфологією, в легендарній прогнилій пуповині старого центру міста. Родина Джуліано була домінуючою силою в 1980-х та 1990-х. Вони поволі вибиралися із злиднів, займаючись контрабандою, проституцією, дрібним рекетом та розбоєм. Таким чином їм вдалося започаткувати династію з кузенів, племінників, дядьків та інших родичів. Хоча пік їхньої влади припав на кінець 1980-х, їхня харизма і досі не зблякла. Навіть сьогодні той, хто хоче зайнятися якоюсь діяльністю в центрі міста, має узгодити це з сім’єю Джуліано. З кланом, що й досі відчуває на своїй потилиці подих злиднів і страшенно боїться знову в них скотитися. Найкраще ту відразу до бідності, що її відчуває цар Форчелли, Луїджі Джуліано, передає його висловлювання, яке зафіксував Енцо Перец: «Мені подобаються різдвяні картки, але я терпіти не можу отих злиденних пастухів, що на них зображені!» Обличчя надзвичайно сильної та впливової Каморри дедалі більше набуває жіночих рис, але це стосується і тих, хто потрапив під цей безжальний владний коток. Анналіза Дуранте потрапила в перестрілку, що сталася в районі Форчелли 27 березня 2004 року. Їй було чотирнадцять років. Чотирнадцять років. Коди повторюєш цю фразу, то наче хтось проводить тобі по спині мочалкою, просякнутою крижаною водою. Я був на похороні Анналізи Дюранте. До церкви я прийшов рано. Квіти ще не привезли, зате скрізь були сльози, вислови співчуття та болісні спогади однокласників. Анналізу вбили. Одного спекотного вечора, першого по-справжньому спекотного вечора після безкінечних дощів, Анналіза вирішила сходити до подруги, що мешкала на нижньому поверсі їхнього будинку. Смаглява та вродлива, вона начепила гарненьке привабливе платтячко, яке тісно облягало її пружну струнку фігуру. Здається, такі вечори навмисне створені природою для того, щоб дівчата зустрічалися з хлопцями, а в чотирнадцять років дівчина з Форчелли уже починає вибирати собі приятеля, щоби потім повести його аж до олтаря. В чотирнадцять дівчата з робочих районів Неаполя вже схожі на досвідчених жінок: їхні обличчя сильно розмальовані косметикою, груди перетворені на тугенькі м’ячики за допомогою бюстгальтерів-«підйомників», а на ногах — черевики з гострими шпильками. Вони мусять бути талановитими канатохідцями, щоби курсувати вулицями Неаполя, вимощеними базальтовими породами та плитами застиглої лави — ворогами жіночого взуття. Анналіза була гарною дівчиною. Дуже гарною. Вона слухала музику зі своєю подругою та кузиною, і всі троє поглядали на хлопців, які гасали на мотоциклах, що аж покришки диміли. Вони наче виконували вправи з ризикованого водіння поміж людей та машин. То була гра-залицяння, стара, як світ, і завжди та сама. Дівчата з Форчелли люблять слухати неомелодійну музику, записи з якою продаються як гарячі пиріжки в робочих районах Неаполя, а також у Палермо та Барі. Тут Джіджі д’Алессіо, безперечно, поза конкуренцією. Йому вдалося прорватися з невідомості до слави і стати знаменитим по всій Італії, в той час як сотні інших і досі залишаються місцевими ідолами в якомусь районі, будинку чи вулиці. Скрізь є свій співак. Раптом, якраз в ту мить, коли стерео завищало на високій ноті, звідкись на повному газу вискочили два моторолери, явно когось переслідуючи. Анналіза, її кузина та подруга нічого не розуміють, їм здається, що то хлопці просто граються, кидають виклик своїм суперникам. А потім пролунали постріли. Кулі рикошетом відскакують від стін. Уражена двома пострілами, Анналіза падає на землю. Всі кидаються тікати, а з балконів повисовувалися цікаві голови — їхні двері завжди тримають розчиненими, щоб чути, що відбувається на вулиці. Крики, «швидка допомога», несамовитий ривок крізь потік машин до шпиталю, натовп стривожених людей, що висипали на вулиці. Сальваторе Джуліано — вагоме ім’я, воно саме по собі вже позначає тебе як начальника, командира. Але тут, у Форчеллі, не пам’ять про сицилійського бандита надає хлопцеві авторитетності. Просто чисто випадково сталося так, що його прізвище теж було Джуліано. Ситуація стала ще гіршою, коли Лавіджино Джуліано вирішив заговорити; він розкаявся і видав свій клан, щоби уникнути довічного ув’язнення. Але, як це часто трапляється в диктаторських структурах, навіть коли усувають ватажка, то його може замінити лише хтось із його людей. Тому, незважаючи на безслав’я зради, тільки Джуліано змогли поновити та підтримувати стосунки з великими наркоторговцями та «кришувати» бізнес-структури. Але з часом район Форчелла втомився… Йому більше не хотілося, щоб ним керувала знеславлена родина, йому набридли арешти та присутність поліції. Той, хто бажає зайняти місце Джуліано, має офіційно утвердитися як суверен; він має викорінити цю сім’ю, знищивши її спадкоємця, Сальваторе Джуліано, племінника Ловіджино. Той вечір був обраний як момент, коли нова гегемонія буде встановлена офіційно, коли буде знищено молодого нащадка, що вже було почав піднімати голову, і коли район Форчелла побачить світанок нової панівної сили. Тож на спадкоємця родини Джуліано вже чекають. Коли Сальваторе Джуліано помічають, він іде спокійно, неквапливо, але раптом здогадується, що вже потрапив у приціл. Він кидається тікати, видивляючись провулок, де можна сховатися, а кілери женуться слідом. Засвистіли кулі. Скоріш за все, Джуліано навмисне пробіг повз трьох дівчат, використавши їх як живий щит. У виниклому безладі він витягує пістоля і починає відстрілюватися. Через кілька секунд він знову кидається бігти. Кілери не в змозі його наздогнати. Двоє дівчат чимдуж біжать до дверей, щоб сховатися. Потім обертаються — але Анналізи нема. Он вона, лежить на вулиці в калюжі крові, з простреленою головою. На похороні мені вдалося добратися до підніжжя олтаря, де стоїть домовина з тілом Анналізи. Біля кожного з чотирьох кутів стоять поліцейські в уніформі. Віддають офіційну данину пам’яті від влади області Кампанія. Домовина усипана білими квітами. В ногах загиблої — стільниковий телефон. Її телефон. Батько Анналізи стогне, потім щось роздратовано бурмоче і нервово смикається, стискаючи кулаки. Він стає поруч зі мною і каже, не звертаючись безпосередньо до мене: «І що тепер? Що тепер?» Глава сім’ї починає ридати, і жінки з родини убитої заголосили, застукали себе в груди, заверещали високими голосами, погойдуючись з боку в бік. Коли ж батько Анналізи припиняє плакати, вони теж враз замовкають. На лавах сидять дівчата — подруги, кузини та сусідки. Вони імітують жести своїх матерів, так само хитають головами і так само стогнуть, повторюючи знову і знову: «Ні, цього не може бути. Ні!» Вони почуваються, наче їм призначили важливу роль — заспокоювати і втішати. Одначе вони випромінюють гордість. Бо похорон жертви Каморри — це як ініціація, посвята, щось рівне за своїм значенням першій менструації або першому сексуальному досвіду. Як і їхнім матерям, ця подія дає змогу дівчатам брати активну участь у житті району. На них дивляться об’єктиви відео— та фотокамер — здається, все це діється спеціально для них. Багато хто з цих дівчат згодом вийдуть заміж за каморристів. Торговців наркотиками або бізнесменів. Кілерів чи консультантів. Багато хто з них народять дітей, яким судилося загинути від куль убивць, або стоятимуть у черзі відвідувачів у тюрмі Поджореале, щоб передати гроші та новини своїм ув’язненим чоловікам. Але наразі вони ще маленькі дівчата в чорних хустках та вуалях. Це — похорон, але всі вони ретельно вбрані: джинси з низькою талією, під якими видно трусики-стринги. Прекрасно. Вони оплакують подругу, знаючи, що ця смерть зробить їх жінками. Незважаючи на біль втрати, вони чекали цього моменту, прагнули його. Я замислююся про вічний кругообіг законів цієї землі. Думаю про сім’ю Джуліано, що досягла піку своєї могутності задовго до народження Анналізи, коли її мати була ще малою дівчиною і гралася з іншими малими дівчатами, які згодом стали дружинами чоловіків родини Джуліано та їхніх компаньйонів, дівчат, які виросли, слухаючи д’Алессіо, та радо вітали Марадону — футболіста, який полюбляв кокаїн від Джуліано та їхні вечірки; важко забути фото Дієго Армандо Марадони, що висіло над ванною Лавіджино, зробленою у вигляді шкаралупи. Через двадцять років Анналіза гине під час погоні за Джуліано, у неї влучили, коли втікач почав відстрілюватися, використовуючи її як живий щит; а може, просто пробігаючи повз неї. Тотожна історична траєкторія, завжди одна й та сама. Вічна, трагічна та безкінечна. Ось церква вже вщерть заповнена людьми. Втім, поліція та карабінери і досі помітно нервують. Я не розумію чому. Вони «заведені», вони метушаться і втрачають терпець через дрібниці. Я виходжу з церкви і здогадуюся — чому. Автомобіль карабінерів відділяє натовп, що зібрався на похорон, від групи вгодованих та гарно вдягнених індивідуумів на дорогих мотоциклах, потужних моторолерах та в кабріолетах. Це — вцілілі члени клану Джуліано, що зберегли вірність Сальваторе. Карабінери бояться сутички — тоді тут розверзнеться справжнісіньке пекло. На щастя, нічого так і не трапляється, але присутність цих людей є глибоко символічною. Це — офіційна заява про те, що ніхто не зможе панувати в центрі Неаполя без їхньої згоди або, принаймні, без їхнього посередництва. Вони намагаються продемонструвати всім та кожному, що вони — тут і що — попри все — вони й досі капо. Біла труна показується з церкви, натовп напирає, щоби доторкнутися до неї, хтось непритомніє, нелюдські крики розривають мої барабанні перетинки. Коли домовина пропливає повз будинок, де мешкала Анналіза, її матір, у якої забракло духу піти до церкви на службу, намагається викинутися з балкону. Вона сіпається і кричить, її обличчя — розпухле й червоне. Її стримує група жінок. Розгортається звична трагічна сцена. Хочу відразу пояснити: ритуальний плач та демонстрація глибокої печалі — це не фікція і не фальш. Якраз навпаки. Однак вони оголяють ті рамки, в яких і досі живе більшість неаполітанських жінок, рамки, в яких вони змушені вдаватися до виразної символічної поведінки, щоби продемонструвати своє горе і зробити його видимим для всієї громади мікрорайону. Це несамовите страждання є страшенно реальним, але водночас несе в собі всі характеристики типово неаполітанської мелодрами. Журналісти тримаються осторонь. Антоніо Бассоліно та Роза Руссо Ієрволіно — президент області Кампанія та мер Неаполя — не на жарт перелякані: вони бояться, що проти них повстане увесь район. Але цього не трапляється: народ у Форчеллі навчився отримувати вигоду від політиків і не бажає наживати собі ворогів. Дехто аплодує представникам законності й порядку, викликаючи пожвавлення та ентузіазм серед журналістів: «Оце так! Карабінерів вітають радісними вигуками в районі, контрольованому Каморрою». Яка наївність! Ці оплески — звичайнісінька провокація. Вони означають: краще вже карабінери, аніж якісь там Джуліано. Деякі знімальні групи намагаються взяти інтерв’ю у свідків; вони наближаються до тендітної літньої жінки. Та хапає мікрофон і волає: «Це вони винуваті! Мій син потрапить на п’ятдесят років за ґрати! Убивці!» Ненависть до «розкаяних», pentiti — явище загальновідоме. Натовп напирає, напруження зростає. В грудях ниє від усвідомлення того, що дівчина загинула просто через бажання послухати музику разом із подругами на ґанку свого будинку одного весняного вечора. До горла підступає нудота. Я маю зберігати спокій. Маю зрозуміти — якщо це й досі можливо. Анналіза народилася на цей світ і в ньому жила. Подруги розповідали їй про свої поїздки на мотоциклах з хлопцями клану, і вона, можливо, закохалася б у якогось красивого та багатого принца, який зробив би стрімку кар’єру в Системі, або в однокласника чи якогось добродушного «пахаря» років тридцяти, який тяжко заробляє на шматок хліба. Може, їй судилося працювати на підпільній фабриці жіночих сумочок по десять годин на добу за 500 євро на місяць. Анналізу так вразили поплямовані руки робітниць шкіряної фабрики, що вона записала якось у своєму щоденнику: «У дівчат, що виробляють дамські сумочки, завжди чорні руки; вони працюють на фабриці по кільканадцять годин безвилазно. Моя сестра Ману теж там працює, але її бос, принаймні, не примушує її до роботи, коли їй зле». Анналіза стала трагічним символом, бо її трагедія завершилася найжахливішим і найбрутальнішим кінцем — убивством. Але в цих краях не буває такої хвилини, коли життя — як таке — не здавалося б довічним ув’язненням, покаранням, котре людина має заплатити за несамовите, буйне та жорстоке існування. Анналіза винувата тим, що народилася в Неаполі. Ні більше, ні менше. Коли її тіло пливе в білій домовині, якийсь однокласник дзвонить на її мобільний телефон. Дзвінок у домовині як новий реквієм. Музичні тони, приємна мелодія. Але ніхто не відповідає.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка