Роберто Савіано Ґоморра



Сторінка5/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.81 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


Розслідування виявило, що Козімо Ді Лауро в якийсь момент здогадався: його менеджери повертають клану дедалі менше грошей. Прибутки мали вкладатися в «ризики», тобто інвестуватися в купівлю нових партій наркотиків за допомогою капіталів Ді Лауро. Термін «ризик» прийшов з нерегулярної суперлібералізованої торгівлі кокаїном та пігулками, де не існує стабільності й надійності. Тому люди ризикують, як у російській рулетці. Якщо ви ризикнете 100 тисячами євро і справи підуть добре, то через два тижні ви матимете 300 тисяч. Кожного разу, коли я натрапляю на такі експоненціальні суми, то пригадую слова, що їх сказав Джованні Фальконе групі студентів: «Щоб зрозуміти, наскільки прибутковою є торгівля наркотиками, уявіть собі, що тисяча лір, вкладених у наркотики першого вересня, перетворюються на сто мільйонів до першого серпня наступного року». Цей приклад став хрестоматійним. Суми грошей, що їх здавали менеджери Ді Лауро, і досі були астрономічними, та все ж невпинно зменшувалися. З плином часу така практика неодмінно посилить одних та ослабить других, і насамкінець, як тільки нова група набуде достатньої організаційної та військової моці, вона неодмінно відштовхне Паоло Ді Лауро. Це буде не просто конкуренція, навіть жорстка. Це буде сильний поштовх, після якого вже не встати, немилосердний поштовх залізною рукою. Тому Козімо наказав усіх перевести на зарплату. Він хотів, щоб усі менеджери залежали від нього. Це рішення суперечило принципам його батька, але виникла необхідність захистити свій бізнес, свою владу та авторитет, свою сім’ю. Пора покінчити з гнучкими організаційними принципами, коли кожен був вільний вирішувати, скільки інвестувати, який тип наркотику і якої якості викидати на ринок. Пора покінчити з вільностями та автономією всередині багаторівневої корпорації. Наймані працівники на зарплаті — і все. Дехто пропонував платити 50 тисяч євро на місяць. Неймовірна сума, але все одно — зарплата. Роль підлеглого. Кінець підприємницької мрії, на зміну якій має прийти посада менеджера. І адміністративна революція на цьому ре закінчується. Інформатори свідчать, що Козімо замислив також здійснити кадрову ротацію, провести зміну поколінь. Різке омолодження верхнього ешелону менеджерів, де не мали залишатися люди, старші за тридцять. Ринок не робить знижок з огляду на чийсь досвід роботи. Він взагалі не робить знижок з огляду на ту чи іншу людську чесноту. Щоб перемогти, ти маєш діяти швидко та енергійно. Кожне обмеження, будь то пристрасть, закон, чиїсь права, кохання, емоції чи релігія, — це поступка конкуренту, камінь спотикання на шляху до успіху. Звісно, для всього цього є місце, але на першому місці мають бути успіх та жорсткий контроль. До старих босів прислухалися з відчуття поваги, навіть коли вони пропонували застарілі ідеї або віддавали неефективні накази; на прийняті ними рішення зважали тільки через повагу до їхнього віку. А саме вік і становив найбільшу загрозу лідерству нащадка Паоло Ді Лауро. І тепер вони були на одному рівні; апелювання до легендарного минулого, до колишніх заслуг та належної пошани відкидалося. Кожен у своїй кар’єрі мав покладатися тільки на вагу своїх пропозицій, на здатність керувати та, можливо, на харизму. Бойовики з Секондільяно почали демонструвати свою силу іще до того, як стався розкол, бо він уже тоді підспудно назрівав. Одною з їхніх перших мішеней став Фердинандо Бідзарро, знаний також як Дядько Чиряк по аналогії з хитрим персонажем телесеріалу «Сімейка Адамсів», що мав лису макітру. Бідзарро був «цабе» в Меліто. «Цабе» означає людину з владою, але все одно підлеглу вищій владі боса. На посаді районного капо Бідзарро вже не проявляв колишньої старанності і дбайливості. Він хотів сам розпоряджатися своїми грошима і приймати кардинальні, а не просто адміністративні рішення. То не був класичний бунт; йому просто хотілося підвищення, хотілося стати автономним партнером. І він добився підвищення — зробив це самостійно. Клани Меліто жорстокі й безжальні. Вони керують підпільними фабриками, що виробляють високоякісне взуття для півсвіту і забезпечують готівку, яка йде на лихварство. Власники підпільних фабрик майже завжди підтримують політика, котрий гарантує їм найліберальніші виробничі норми, або районного капо, який забезпечує тому політику вибори. Клани Секондільяно ніколи не були рабами політиків, ніколи не мали бажання укладати програмних пактів, але в цьому регіоні важливо мати друзів. Саме той чоловік, що був політичним представником Бідзарро, і став його ангелом смерті. Клан звернувся з проханням до Альфредо Чікали, колишнього мера Меліто і місцевого лідера лівоцентристської політичної партії, щоб той допоміг йому з Бідзарро. Згідно з результатами розслідування, здійсненого Неапольським антимафіозним відділом, Чікала надав точну інформацію про місцеперебування капо. Як прочитати роздруківки підслуханих телефонних розмов, то може здатися, що то планувалося не вбивство, а просто зміна керівника. Зрештою, це одне й те саме. Бізнес мав тривати, а рішення Бідзарро стати автономним загрожувало потенційними проблемами. Тому його треба було усунути будь-що. Коли померла мати Бідзарро, помічники Ді Лауро збиралися поїхати на похорон і відкрити стрілянину по всіх та кожному. Убити Бідзарро, його сина, кузенів та кузин — усіх. Вони приготувалися. Але Бідзарро з сином не з’явилися. Та люди Ді Лауро продовжили розробляти детальні плани, щоб влаштувати засідку. Клан навіть відправляв факсом інформацію та накази своїм підлеглим: «В Секондільяно нікого не залишилося, він усіх їх відіслав геть… з’являється тільки по вівторках та суботах на чотирьох автомобілях… У жодному разі не приймайте самостійних рішень. Дядько Чиряк розіслав повідомлення, що на Великдень він хоче по 250 євро з кожного магазину і що нікого не боїться. Сів’єро піддадуть тортурам на цьому тижні». Стратегія, керована по факсу. Заплановані тортури, позначені на календарі, — наче то інвойс, попереднє замовлення, заброньований квиток на літак. Власне, як і інформація, що її передав зрадник: Бідзарро має чотири авто супроводу і збирає данину 250 євро на місяць. Сів’єро, вірного водія Бідзарро, мають піддати тортурам, під час яких він, можливо, розколеться і видасть маршрути, котрими його бос планує рухатися в найближчому майбутньому. Але каталог змов проти Бідзарро на цьому не закінчується. Змовники розмірковують над таким варіантом: піти до будинку його сина, «де вони не дадуть пощади нікому». Планування перериває телефонний дзвінок: один з кілерів підслухав, що Бідзарро таки висунув свого носа, з’явився на людях, щоби продемонструвати свою силу та невразливість. Кілер аж стогне з досади: таку зручну нагоду змарнували! «Нехай йому грець, ми сидимо тут без толку, а він увесь ранок простирчав у центрі». Не приховується нічого. Все здається зрозумілим, очевидним і вплетеним у тканину буднів. Нарешті колишній мер Меліто розкриває назву готелю, де переховується Бідзарро разом зі своєю коханкою, де він дає вихід своїй напрузі та своїй спермі. Можна звикнути до всього: до життя з вимкненим світлом, щоб ніхто не здогадався, що ти вдома, до супроводу з чотирьох автомобілів, до неможливості користуватися телефоном, неможливості з’явитися на похороні рідної матері. Але не мати можливості зустрітися з коханкою — це вже занадто. Це сприйматиметься як найгірше приниження, як кінець твоєї влади. 26 квітня 2004 року. Бідзарро знаходиться в готелі «Вілла Джулія» на четвертому поверсі. В ліжку з коханкою. Прибувають бойовики в поліцейських нагрудних накидках. Консьєрж, віддаючи їм магнітний ключ, навіть не потурбувався попросити цих начебто поліцейських показати свої посвідчення. Бойовики гепають у двері. Бідзарро і досі в нижній білизні. Зачувши, що він наближається, вони починають стріляти. Дві черги пробивають двері і його тіло. Нові постріли — і двері вибито. Нападники прикінчують Бідзарро пострілом у голову. Тепер ясно, за яким сценарієм має розгортатися різанина. Бідзарро став першим. Або одним з перших. Вірніше, першим випробуванням клану Ді Лауро на міцність, їхньої здатності нападати на тих, хто посміє зруйнувати альянс чи порушити бізнесові домовленості. Стратегія сепаратистів іще не встигла оформитися, її наразі важко зрозуміти. В повітрі витає напруженість, але здається, що вони чогось вичікують. Ясність — тобто проголошення війни — приходить 20 жовтня 2004 року, за кілька місяців після вбивства Бідзарро: убито Фульвіо Монтаніно та Клаудіо Салерно; їх зрешетили чотирнадцятьма кулями. Розслідування виявило, що вони керували ринками наркотиків під відкритим небом і були надзвичайно відданими Козімо. Оскільки задум заманити в пастку й убити Козімо та його батька не спрацював, то почали з цих двох, і їхнє вбивство знаменувало початок ворожнечі. Спалахнув конфлікт. Коли з’являються трупи, то залишається тільки воювати. Проти синів Ді Лауро вирішили повстати всі лідери: Розаріо Паріанте, Рафаеле Аббінанте, а також нові менеджери Рафаеле Амато, Дженнаро Маріно МакКей, Арканджело Абате і Джакомо Мільяччо. Де Лючія, Джованні Кортезе, Енріко д’Аванцо і велика, дуже велика група прихильників залишаються вірними Ді Лауро. Молоді чоловіки, яким пообіцяли кар’єру, високі заробітки, а також економічне та соціальне підвищення в структурах клану. Сини Паоло Ді Лауро — Козімо, Марко та Чіро — беруть на себе керівництво. Цілком можливо, що Козімо добре розумів, що ризикує опинитися за ґратами або загинути. Що йому загрожує арешт та економічний крах. Але треба обирати: або чекати і спостерігати, як над тобою поволі бере гору тобою ж зрощений клан конкурентів, або спробувати захистити свій бізнес. А поразка економічна неминуче тягне за собою поразку чисто фізичну. Це — війна. Ніхто не знає, якими методами вона вестиметься, але всі знають, що вона буде довгою та страшною. Найжорстокішою війною в південній Італії за останні десять років. У сім’ї Ді Лауро було менше людей, вони набагато слабші та гірше організовані. Ді Лауро завжди різко й жорстоко реагували на внутрішні розколи, породжені їхнім ліберальним стилем управління, котрий деякі їхні працівники хибно зрозуміли як автономію, як дозвіл започаткувати власний бізнес. Але в клані Ді Лауро свободу лише дають у користування; ви не можете вважати себе її власником. Ось як попередні керівники клану усунули 1992 року розкол, ініціатором якого став Антоніо Рокко, «начальник» Муньяно: до бару Фульміне ввійшли бойовики, озброєні автоматами та гранатами. Вони вбили п’ять людей. Щоб врятувати свою шкуру, Рокко став свідком звинувачення, і, виходячи з його свідчень, держава надала свій захист більш ніж двомстам потенційним жертвам Ді Лауро. Але це нічого не дало: показань, які дав Рокко, було недостатньо, щоб заарештувати керівництво асоціації. Та цього разу, як видно з ордера на тимчасовий арешт, виданого 7 грудня 2004 року неапольським судом, люди Козімо Ді Лауро не на жарт переполошилися. Двоє компаньйонів, Луїджі Петроне та Сальваторе Тамбуріно, розмовляють по телефону про оголошення війни, зроблене у формі вбивства Монтаніно та Салерно. Петроне: «Вони вбили Фульвіо». Тамбуріно: «Ага… Петроне: «Ти розумієш, про що йдеться?» І починає набувати обрисів стратегія ведення війни, на котрій, за словами Тамбуріно, наполягає Козімо Ді Лауро: прибрати ворогів одного за одним, убити їх, навіть якщо доведеться пустити в хід бомби. Тамбуріно: «Навіть бомби, чуєш? Так сказав Козімо, сказав: «Тепер я поприбираю їх одного за одним… усіх повбиваю, бо вони страшні й небезпечні…» Петроне: «Треба залучити до «роботи» надійних людей…» Тамбуріно: «Та їх тут мільйони, Джіно. І всі вони — ще діти… зараз я поясню тобі, що задумав Козімо…» Це — нова стратегія. Залучити дітей, підвищити їх до статусу бойовиків, перетворити добре змащену машину наркоторгівлі, інвестицій та територіального контролю на бойовий механізм. Хлопці, що працюють у кафетеріях, кондитерських та м’ясних крамницях, механіки, офіціанти і безробітні мають стати новою армією, про чиє існування не здогадується противник. Смерть Монтаніно дає початок довгій та кривавій низці атак і контратак, численних убивств, пасток, що влаштовувалися іноді по дві-три на день; знищувалися помічники клану, потім родичі, спалювалися будинки, жертвами жорстокого побиття ставали підозрювані. Тамбуріно: «Козіміно спокійний, як удав. Каже: «їжте, пийте і кохайтеся з дівчатами». А що нам іще лишається? Ну, сталося, що сталося, але життя триває… Петроне: «Щось мені більше не хочеться їсти. Я їм, тільки щоб шлунок напхати…» Наказ воювати не мусить бути схожим на акт відчаю. Вкрай важливо виглядати переможцями. Це стосується і бізнесу, й армії. Той, хто викаже свій страх, хто втече, сховається чи відступить, той програв іще до початку бойових дій. Їжте, пийте, кохайтеся. Наче нічого особливого не відбулося і не відбувається. Але Петроне й Тамбуріно не на жарт перелякані; насправді вони не знають, скільки компаньйонів стало на бік «іспанців», а скільки залишилося на їхньому боці. Тамбуріно: «А звідки нам знати, скільки до них приєдналося людей? Ми ж цього не знаємо!» Петроне: «Ха! Скільки перекинулося на той бік? Не знаю. Але з нами залишилася ціла купа, Тоторе! Не розумію… ці, тутешні… Їм що — теж не подобається Ді Лауро?» Тамбуріно: «Знаєш, що я зробив би на місці Козіміно? Я би почав убивати їх усіх. Якби мав сумніви — то всіх. Я би став прибирати їх одного за одним, ясно?!»  

Убити всіх. Усіх і кожного. Лише через підозру. Навіть якщо достеменно не знаєш, на чиєму вони боці, не знаєш, чи вони взагалі причетні до конфлікту. Стріляй! Це ж не люди, а багно. На війні, коли тобі загрожує поразка і смерть, союзники легко стають ворогами, а вороги — союзниками. Вони більше не індивіди, а предмети для випробування і підтвердження твоєї сили. Групи, альянси та супротивники — усе це з’явиться і набере форм опісля. А спочатку треба розпочати стрілянину. 30 жовтня 2004 року люди Ді Лауро з’явилися в помешканні Сальваторе Де Маджістріса, чоловіка шістдесяти з гаком років, одруженого з матір’ю Б’яджо Еспозіто, одного із сепаратистів. Вони бажають знати, де переховується Еспозіто. Ді Лауро мають прибрати їх усіх, перш ніж вони встигнуть організуватися, перш ніж второпають, що їх — більшість. Бойовики перебивають кийком руки й ноги Маджістрісу і ламають йому носа. З кожним ударом вони питаються: де син його дружини? Маджістріс не відповідає, і кожна відмова провокує наступний удар. Нападники б’ють його нещадно. Він має зізнатися. Але він не зізнається. Чи, може, і дійсно не знає, де переховується Еспозіто. Через місяць Маджістріс помирає в муках. 2 листопада на автостоянці убили Массімо Ґальдієро. Вбивці мали також прикінчити його брата Дженнаро, здогадного друга Рафаеле Амато. 6 листопада на віа Лабріола гине Антоніо Ландієрі; щоб його вбити, кілерам довелося відкрити вогонь по всіх, з ким він був на ту мить. При цьому було тяжко поранено п’ятеро інших людей, що торгували кокаїном, скоріш за все — від Дженнаро МакКея. «Іспанці» завдають удару у відповідь. 9 листопада, проскочивши крізь низку блокпостів, вони залишають білий «фіат-пунто» на віа Купа Перілло. Під вечір поліція знаходить у ньому три трупи. Стефано Маїсто, Маріо Маїсто і Стефано Мауріелло. Один попереду, другий — на задньому сидінні, а третій — у багажнику. Де б вони не шукали, скрізь знаходять труп. 20 листопада люди Ді Лауро вбивають Б’яджо Мільяччо. Йдуть до автосалону, де він працює. «Це — пограбування», — кажуть вони і стріляють йому в груди. Хоча збиралися вбити його дядька Джакомо. «Іспанці» відповідають того ж дня, убивши Дженнаро Емоло, батька одного з найвідданіших поплічників Ді Лауро. Його запідозрили в тому, що він є одним з керівників військового крила клану. Доменіко Річчо та Сальваторе Ґальярді, обидва наближені до Рафаеле Аббінанте, 21 листопада зайшли до тютюнової крамниці, де їх і встрелили бойовики Ді Лауро. За годину гине Франческо Тортора. Кілери під’їхали на авто, а не на мотоциклі. Під’їхали, встрелили, забрали тіло, як мішок, вивезли на околиці Казаваторе, а потім підпалили машину разом з трупом, одним махом розв’язавши дві проблеми. Опівночі двадцять першого числа карабінери знаходять спалене авто. Іще одне. Щоби бути в курсі військових дій, я роздобув рацію, що приймала поліцейські частоти. Тому на місце злочину я прибуваю на своєму мопеді майже одночасно з поліцейськими підрозділами. Але тої ночі я заснув. То наростаючий, то стихаючий шум і тріскіт на поліцейських радіохвилях подіяв на мене, як колискова. Тому цього разу я дізнався про те, що трапилося, завдяки телефонному дзвінку, який розбудив мене серед ночі. Коли я прибув на місце злочину, то застав там авто, повністю понівечене вогнем. Його повністю облили бензином, вихлюпнувши не один літр. Пальне на передньому сидінні, на задньому, на колесах та на кермі. Полум’я вже згасло, а коли прибули пожежники, скло у вікнах вибухнуло і осипалося. Точно не знаю чому, але я прожогом кинувся до того автомобільного скелета. Він жахливо смердів горілою пластмасою. Поблизу крутилося кілька людей, а поліцейський, підсвічуючи ліхтариком, намагався зазирнути всередину металевого кістяка. Там він уздрів труп чи щось схоже на труп. Пожежники, огидливо скривившись, відчиняють дверцята і витягують мерця. Одному з карабінерів стало зле. Він прихилився до стіни і виблював додолу вермішель та картоплю, що він їх з’їв кілька годин тому. Все, що лишилося, — це закляклий чорний тулуб, обгорілий череп та ноги з обсмаленою шкірою. Карабінери беруть труп під руки, кладуть на землю і ждуть приїзду покійницької машини. Цей фургон, збиральник померлих, курсує безперервно. Я бачив його у Скампії і Toppe Аннунціата. Він збирає трупи, накопичуючи тіла людей, яких застрелили. Кампанія має найвищий рівень убивств в Італії і один з найвищих у світі. Покришки покійницького авто зношені і майже лисі. Щоб зобразити символ цього району, достатньо сфотографувати ці колеса з погризеними краями та сірими розтрісканими боками. Начепивши брудні гумові рукавички, які, напевне, використовувалися вже далеко не вперше, з фургона виходять чоловіки і приступають до роботи. Вони засовують мерця в мішок, такий, в яких зазвичай перевозять загиблих солдат. Труп схожий на одну з тих фігур, що постають з попелу Везувію, коли археологи заповнюють гіпсом порожнини, які залишилися після тіл. На цей момент біля авто вже скупчився чималий натовп людей, але всі вони мовчать. Наче тут нікого й нема. Ми ледь наважуємося дихати. Після того, як Каморра розв’язала війну, багато людей переглянули межі витривалості своїх нервів. І ось вони прийшли подивитися: що ж іще може статися? Кожного дня вони дізнаються про нові межі можливого, про той новий жах, який їм доведеться терпіти. Дізнавшись, вони повертаються додому і живуть собі далі. Карабінери починають фотографувати, а фургон їде геть, забравши мерця. Я ж їду до поліцейського відділка. Вони ж мають хоч щось повідомити про цього загиблого. В прес-кімнаті — незмінні журналісти та кілька поліцейських. Трохи згодом посипалися коментарі: «Вони убивають один одного — чим більше, тим краще!», «Отакий кінець всякого, хто стане членом Каморри!», «Насолоджувався шаленими «бабками», а тепер насолоджуйся своєю смертю, смердюк собачий!» Звичайні ремарки, тільки сказані більш емоційно та з огидою. Наче мрець був присутній у кімнаті і кожен мав кинути йому в обличчя своє звинувачення: комусь він завадив добре виспатися, комусь до біса осточортіли ці безкінечні війни, а когось лякають цілі підрозділи «солдатів» мафії, що стирчать буквально на кожному розі Неаполя. Лікарі довго возилися з ідентифікацією трупа. Хтось із присутніх підказує ім’я районного капо, який зник кілька днів тому. Один з багатьох, один з тих трупів, що купчаться в холодному морзі шпиталю Кадареллі, очікуючи ідентифікації — як огидного тавра. Але невдовзі виявляється, що це — не він. Хтось закриває обличчя руками. У журналістів від хвилювання пересихає в роті, і вони натужно ковтають слину. Поліцейські скрушно хитають головами, втупившись поглядами в кінчики своїх черевиків. Ті, хто кидав на адресу здогадного мафіозі сердиті ремарки, винувато замовкають. Виявилося, що труп належить Джельсоміні Верде, двадцятиоднорічній жінці. Її викрали, піддали тортурам і вбили, всадивши кулю в потилицю. Постріл було зроблено з такої близької відстані, що куля пройшла навиліт. А потім убивці кинули її в авто — її ж власне авто — і підпалили. Джельсоміна зустрічалася з Дженнаро Ноттурно, молодим хлопцем, котрий спочатку вирішив був залишитися з Ді Лауро, але потім передумав і перейшов на бік «іспанців». Вона ходила з ним кілька місяців, та їхній роман скінчився іще до убивства. Але, можливо, хтось із людей клану бачив, як вони обнімалися, їздили разом на мопеді чи в авто. Дженнаро винесли смертний вирок, але він примудрився вислизнути; хтозна, куди він зник, може, переховувався в якійсь автомайстерні чи гаражі неподалік від того самого місця, де убили Джельсоміну. Він не відчував потреби захищати її, бо вони вже не зустрічалися. Але клани все одно мали завдати удару, а людина вираховується за мапою, яку креслять за допомогою знайомих, родичів і навіть особистого майна. На цій мапі можна писати повідомлення. Найжахливіші повідомлення. Покарання є абсолютно необхідним. Якщо хтось залишається непокараним, то це може легітимізувати зраду або розкол. Надто великий ризик. Тому треба завдати удару. І, бажано, в найжахливіший спосіб. Такий наказ. Решта не значить нічого. Тому люди, що залишилися вірними Ді Лауро, знаходять Джельсоміну і під якимось надуманим приводом зустрічаються з нею. Потім захоплюють, б’ють до крові, піддають тортурам, час від часу запитуючи, куди подівся Дженнаро. Вона не відповідає. Може, вона не знає, а може — воліє взяти на себе те, що призначалося йому. І вони вбивають її. Можливо, каморристи, яких послали на це завдання, нанюхалися кокаїну, а може, їхня жорстокість пояснюється тим, що їм треба було вибити з жертви найдрібніші деталі. Але їхні методи придушення будь-якого опору, нехтування навіть найменшим натяком на людяність відомі аж надто добре. Мені здалося, що спалюючи тіло, вони намагалися у такий спосіб знищити сліди тортур. Понівечене тіло молодої жінки викликало б у районі страшенну лють, і хоча кланам начхати на суспільну думку, все ж таки їх не влаштовує вороже ставлення загалу. Тому треба палити, палити все. І жахлива не сама смерть цієї дівчини, бо вона — лише одна з жертв війни. Жахливо уявити, як вона помирала, як її мучили. Щоб відігнати від себе ці страшні картини, що постали в моїй уяві, я роблю глибокий вдих і спльовую слиз, що клубком став у мене в горлі. Джельсоміна Верде, або Міна — так звали її у цьому районі. І газети теж стали її так звати після вбивства — з ніжністю та почуттям провини. Хоча було б легко не вирізняти її з-поміж тих людей, які вбивали один одного. Або, якби вона й досі була живою, і далі дивитися на неї як на подружку каморриста, одну з багатьох дівчат, які зустрічаються з мафіозі заради грошей чи відчуття власної значущості. Просто ще одна сеньйора, котрій до вподоби розкішне життя, яке забезпечує їй чоловік — член Каморри. Але ж Сарацин, як прозивали Дженнаро Ноттурно, тільки-но починав свою мафіозну кар’єру. Якщо він стане місцевим капо і відповідатиме за роботу товкачів, то зможе заробляти від однієї до двох тисяч євро на місяць. Але це — довгий шлях. Винагорода за вбивство складає десь 2500 євро. А якщо доведеться залягти на дно, бо на твій слід вийшли карабінери, то клан оплачує місяць, проведений на Півночі Італії або в Європі. Хтозна, може, Дженнаро мріяв стати босом, взяти під контроль половину Неаполя і вкладати гроші по всій Європі. Якщо завмерти і глибоко вдихнути, то можна уявити собі, як вони зустрічаються, хоча я не розпізнав би їхніх облич. Можливо, вони познайомилися в якомусь типовому барі, одному з тих бісових барів, яких багацько на околицях південних міст. Довкола цих барів обертається життя кожного — від дітлахів до дев’яностолітніх підсліпуватих стариків. А може, вони познайомилися на якійсь дискотеці. Прогулянка по п’яцца Плебісците, поцілунок перед тим, як розійтися по домівках. А потім — разом проведені суботи, піца за містом, зачинені на гачок двері у спальні, коли всі члени родини, добряче попоївши, куняють у знемозі. І отак воно триває й далі. Як і завжди, як і з усіма, чорт забирай. А потім Дженнаро примикає до Системи. Пішов до якогось приятеля-каморриста, той познайомив його з потрібними людьми, і хлопець почав працювати на Ді Лауро. Мені уявляється, що Джельсоміна, мабуть, знала про це і намагалася прилаштувати Дженнаро на іншу роботу. Тут часто так буває — дівчата клопочуться про своїх хлопців. Та, насамкінець, вона, напевне, кинула думати про те, як Дженнаро заробляє собі на хліб. Зрештою, це теж робота, як і всяка інша. Водити авто, розвозячи пакунки, — все починається з малого. З нічого. Але це дає можливість жити, працювати, а інколи навіть викликає почуття задоволення, самореалізації та соціальної значущості. Згодом їхні стосунки припиняються. Але цих кількох місяців цілком вистачило. Вистачило, щоб асоціювати Джельсоміну з Дженнаро. Позначити її як таку, через котру його можна вистежити, як одну з його дівчат. Навіть якщо їхні стосунки вже скінчилися або ніколи по-справжньому не починалися. Це не має значення. Бо це — лише здогадки, фантазії. Реально є дівчина, яку мучили і вбили через те, що бачили, як вона пестила чи цілувала десь когось у Неаполі. У це майже неможливо повірити. Джельсоміна тяжко й подовгу працювала, як і багато хто в цьому районі. Часто молоді дівчата і жінки годують сім’ї, бо чоловіки страждають від депресії, роками не знаходячи роботи. Навіть люди, що мешкають в Секондільяно — Третьому світі, — мають певний психотип. Роки безробіття змінюють людину, тебе страшенно пригнічує, коли ті, кому більше пощастило в житті, сприймають тебе як шматок лайна — без роботи, без репутації та без грошей. Або ти перетворюєшся на тварину. І опиняєшся на самісінькому краї, де твій кінець — не за горами. Тому Джельсоміна працювала, як і багато інших, ішачила на трьох роботах, щоб заробити достатньо грошей, половину з яких вона віддавала родині. Вона також працювала волонтером, допомагаючи старим людям, і за це газети наперебій її вихваляли, наче змагаючись у тому, щоб повернути дівчину до життя.  

На війні не можна підтримувати сердечні стосунки та все те, що може стати слабкою ланкою. Емоційне потрясіння, яке переживають молоді хлопці, що стають робітниками клану, чітко простежується в телефонних розмовах, перехоплених карабінерами. Наприклад, у розмові Франческо Венози зі своєю подружкою Анною. Роздруківку цієї розмови було включено в ордер на арешт, виданий антимафіозною прокуратурою Неаполя у лютому 2006 року. То був останній дзвінок перед зміною телефонного номера, перед тим, як Франческо втік до Лаціо. Спочатку він посилає смс своєму братові, попереджаючи, щоб той не виходив на вулицю, бо за ним полюють убивці: — Привіт, любий брате. В жодному разі нікуди не виходь, зрозумів? Потім Франческо має повідомити свою дівчину, що йому треба їхати, пояснює складнощі, що трапляються в житті людини, яка є членом Системи: — Мені зараз вісімнадцять… ці типи не жартують… якщо треба, вони викинуть тебе геть… або уб’ють тебе, Анно! Але Анна — дівчина вперта. Їй хотілося б стати карабінером, щоб змінити власне життя і змусити Франческо змінити своє. Він і не думає докоряти Анні за її плани, але вважає, що сам він вже надто старий, щоб круто міняти своє життя. Франческо: «Кажу тобі, я радий за тебе… Але моє життя — зовсім інше… І я не збираюся його змінювати». Анна: «Браво! Разюче!.. Що ж, залишайся таким, яким ти є!» Франческо: «Анно, Анно, не кажи так…» Анна: «Але ж тобі тільки вісімнадцять, і все іще легко можна змінити… Чому ти вже здався? Скажи…» Франческо: «Я не змінюватиму своє життя, ні за що у світі». Анна: «Зрозуміло, тобі подобається бути тим, ким ти є». Франческо: «Ні, Анно, не подобається. Бо наразі нам непереливки, і ми маємо відновити втрачену повагу… Раніше, коли ми з’являлися в районі, люди не насмілювалися глянути нам в обличчя… а тепер вони ходять з високо піднятими головами». Для Франческо, який примкнув до сепаратистів-«іспанців», найгірше приниження — це коли ніхто не відчуває побожного страху перед твоєю силою та впливом. Вони зазнали стількох втрат, що тепер усі в районі ставляться до них як до групи жалюгідних убивць, невдах-каморристів. А це — просто нестерпно. Він має якось відреагувати, навіть ціною власного життя. Анна намагається зупинити хлопця, дати йому зрозуміти, що для нього ще не все втрачено. Анна: «Не треба тобі вв’язуватися в цю халепу, ти міг би пристойно жити…» Франческо: «Ні, я не збираюся змінювати своє життя». Цей молодий сепаратист боїться, що Ді Лауро полюватимуть на неї, але заспокоює її, що має багато дівчат, і тому ніхто не асоціюватиме її саме з ним. Але потім у ньому прокидається закоханий романтик, і хлопець зізнається, що вона в нього одна: — Колись я зустрічався з кільканадцятьма жінками, але зараз ти у мене одна… Анна відразу ж забуває про можливу помсту мафії і, як і всяка дівчина на її місці, тільки й думає, що про останні слова, почуті від Франческо. «Хотілося б тобі вірити», — відповідає вона.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка