Роберто Савіано Ґоморра



Сторінка4/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.81 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Війна в Секондільяно


 

МакКей та Анджолетто визначилися. Вони вирішили утворити власну групу і надати їй офіційного статусу. Вся стара гвардія погодилася, і вони чітко дали зрозуміти, що не збираються розпалювати конфлікт. Їм хотілося стати конкурентами, чесними конкурентами на відкритому ринку. Працювати пліч-о-пліч, але незалежно. І тому — як розповів іще один «розкаяний» мафіозо П’єтро Еспозіто — МакКей та Анджолетто відправили послання Козімо Ді Лауро, регенту картеля. Вони хотіли зустрітися з його батьком Паоло, ватажком, босом, людиною номер один в асоціації. Щоб поговорити з ним особисто, сказати про свою незгоду з його реорганізаційними рішеннями, нагадати, що їм теж треба годувати своїх дітей. Їм хотілося зазирнути йому у вічі. Досить уже пліток від язика до язика, досить послань, липких від чужої слини, а про стільникові телефони і мови бути не могло, бо вони могли видати схованку боса. Дженні МакКей бажав зустрітися з Паоло Ді Лауро, босом, завдяки якому він піднявся в бізнесі. Козімо офіційно погодився з проханням про зустріч, а це означало збори всіх великих цабе організації: босів, їхніх підлеглих та районних капо. Про відмову навіть не йшлося. Та Козімо все прорахував, принаймні, так здавалося. Він чітко знав, що має зробити і як організувати власний захист. І тому — згідно із заявами свідків та результатами розслідування — Козімо не послав на зустріч другорядних людців. Він не послав Джованні Кортезе, торговця кіньми, офіційного речника, через якого сім’я Ді Лауро спілкувалася із зовнішнім світом. Козімо послав своїх братів. Марко та Чіро здійснюють рекогносцировку місця зустрічі, все перевіряють, щоб пересвідчитися, куди вітер дує, але роблять це таким чином, щоб ніхто не помітив їхньої присутності. Без охоронців, просто взяли і швидко проїхалися повз. Але не дуже швидко. Вони підмітили потенційні маршрути втечі та місця, де виставлено вартових. І все це тихцем, не привертаючи уваги. Опісля вони доповідають Козімо і описують деталі. Він усе запам’ятовує і приймає до відома. Виходить, що ця зустріч — пастка, влаштована, щоб убити Паоло та всіх, хто з ним прийде, і офіційно розпочати нову еру в управлінні картелем. Та й що там казати — імперії не розподіляються дружнім рукостисканням. Імперії доводиться різати ножем. Усі так кажуть, про це свідчать усі донощики та результати всіх розслідувань. Козімо — син Паоло, який поставив його відповідальним за наркоторґівлю, — мав прийняти рішення. Це — війна. Але він не виголосив її відкрито. Він усе тримає в голові — не хоче наполохати своїх конкурентів. Видивляється і вичікує, до яких же дій вони вдадуться. Козімо знає, що невдовзі вони на нього нападуть, знає, що має приготуватися до того моменту, коли в його шкіру вчепляться пазурі, але водночас він має виграти час, щоби обрати точну і безпомилкову стратегію перемоги. Щоби вирахувати, на кого він зможе покластися, які сили будуть в його розпорядженні. Хто з ним, а хто — проти нього. В Секондільяно мало місця для них обох. Ді Лауро вибачаються за відсутність їхнього батька: він переховується, поліція розшукує його ось уже понад десять років, і через це він не може вільно пересуватися. Якщо ти — один з тридцяти найнебезпечніших утікачів від закону в Італії, то це є достатньо серйозною підставою, щоб не прийти на «стрілку». Після десятиріч бездоганного функціонування найбільшій з компаній, що контролює національний та інтернаціональний обіг наркотиків, загрожує смертельна криза. Клан Ді Лауро завжди був добре організованим бізнесом, структурованим за принципом багаторівневої компанії. Згідно з твердженням антимафіозного слідчого з прокуратури Неаполя, перший ярус складають лідери кланів — Розаріо Паріанте, Рафаель Аббінанте, Енріко д’Аванцо та Арканджело Валентіно; вони функціонують як патрони та фінансисти, що контролюють роздрібну торгівлю та наркотрафік напряму через своїх помічників. Другий ярус, до якого входять Дженнаро Маріно, Лючіо Де Лючія і Паскуале Ґарджуло, безпосередньо займаються наркотиками, здійснюють їх закупку та розфасовку. Вони також відповідають за роботу з товкачами, яким гарантується юридичний захист у разі арешту. Третій рівень складається з капо, що працюють на ринках під відкритим небом; вони безпосередньо керують товкачами, координують охорону та маршрути втечі, охороняють комори та місця розфасовки наркотиків. Четвертий рівень, товкачі, є найбільш уразливим. Кожен рівень має свої другорядні рівні, безпосередньо підлеглі виключно своєму керівнику, а не всій структурі. Така схема забезпечує п’ятсот відсотків прибутку на початкові капіталовкладення. Ця бізнес-модель Ді Лауро завжди нагадувала мені таке математичне поняття, як фрактали, які в підручниках пояснюються на прикладі в’язки бананів: кожен окремий банан є насправді в’язкою бананів; у свою чергу кожен з цих бананів теж є в’язкою бананів, і так — до безкінечності. Щоденний обіг наркоторгівлі, здійснюваної кланом Ді Лауро, складає 500 тисяч євро. Товкачі, працівники комор та кур’єри часто являються не членами організації, а просто найнятими робітниками. Роздрібна торгівля наркотиками — це гігантський обсяг діяльності, що потребує найму тисяч індивідів, але вони не знають, хто їхній бос. Вони мають загальне уявлення, на яку сім’ю Каморри вони працюють, але на цьому їхнє знання й закінчується. Якщо когось заарештовують і він вирішує розколотися, то його знання про організацію обмежуються лише невеличкою чітко окресленою сферою; він не зможе розкрити всі розгалужені маршрути, якими перетікає економічна та військова міць організації. Вся економічна та фінансова структура підкріплена структурою військовою. Це — група безжальних і лютих бойовиків з широкою мережею флангової підтримки. Легіон кілерів, куди входили Емануеле д’Амбра, Уго Де Лючія, Нандо Емоло, Антоніо Феррара, Сальваторе Тамбуріно, Сальваторе Петріччіоне, Умберто Ла Моніка і Антоніо Меннетта, підсилюють з флангів районні капо: Дженнаро Арута, Чіро Саджезе, Фульвіо Монтаніно, Антоніо Ґалеота, Константіно Соррентіно, а також Джузеппе Преціозо, особистий охоронець Козімо. Це — підрозділ чисельністю близько трьохсот людей, і всі — на щомісячній зарплаті. Складна структура, ретельно спланована й організована. З великим «флотом» автомобілів та мотоциклів, завжди готових до екстрених випадків. Секретний арсенал та кілька фабрик, готових негайно знищити зброю після її використання. Запас непримітних спортивних костюмів та мотоциклетних шоломів, які теж негайно знищуються після використання. Є навіть допоміжна служба, яка займається тим, що відразу ж після нападу доставляє кілерів до стрілецького тиру, де фіксується час прибуття. Таким чином конструюється алібі і заплутуються результати експертизи, що виявляє залишки пороху. Цієї експертизи кілери бояться як вогню: сліди збройного пороху видалити неможливо, і вони є невідпорним доказом. Основна ідея такого алібі полягає не в прихованні самого вбивства, а просто в тому, щоб унеможливити його доведення в суді. Все організовано бездоганно і бездоганно працює. Або майже бездоганно.  

Певний час я навідувався до Секондільяно. Відтоді, як Паскуале кинув працювати кравцем, він постійно тримав мене в курсі того, куди дме вітер і якою була загальна ситуація. А ситуація змінювалася швидко. Сумірно зі швидкістю, з якою рухаються гроші. Я роз’їжджав на своєму мопеді «веспа». Що мені найбільше подобається в Секондільяно та Скампії, це світло. Великі широкі тутешні вулиці просторіші за тугий вузол старого центру міста, і мені здається, що сільська природа і досі живе під асфальтом та велетенськими будинками. Зрештою, простір живе й у самій назві «Скампія», що на «покійному» неаполітанському діалекті означає «вільний простір», «пустище». Місце, де ростуть бур’яни. Місце, де в 60-х виріс огидний Vele, або «Вітрила», величезний і потворний мікрорайон громадського житла. Зогнилий символ архітектурного безумства, або радше бетонна утопія, яка виявилася безсилою стримати механізм наркоторгівлі, що знаходить собі поживу в цій частині світу. Хронічне безробіття та повна відсутність механізму планування соціального розвитку перетворили цей район у складське приміщення для наркотиків, у лабораторію, де наркогроші трансформуються у жваву легальну економіку. Скампія та Секондільяно викачують кисень з нелегальних ринків і спрямовують його у законний бізнес. 1989 року «Спостережний пункт Каморри», організація, що займається моніторингом Каморри, зазначив в одній зі своїх публікацій, що північні околиці Неаполя мають ледь не найвищий показник товкачів на душу населення в усій Італії. Тепер цей показник є найвищим у Європі і входить до найвищої світової п’ятірки. З часом моє обличчя стали тут упізнавати. Для вартових клану, що стоять на шухері, впізнаваність є нейтральним параметром. На території, що знаходиться під постійним візуальним спостереженням, є параметри негативні — поліція, карабінери, таємні агенти з конкуруючих сімей — і позитивні: покупці. Все інше вважається нейтральним, не вартим уваги. Якщо вас заносять до цієї категорії, то це означає, що вас не існує. Ринок наркотиків під відкритим небом завжди цікавив мене і дивував: його бездоганна організація суперечить будь-якому твердженню про повну тутешню деградацію. Ці ринки працюють як годинник; люди в ньому — шестірні, і рух кожної з них спричиняє рух наступної. Дивовижне й чаруюче видовище. Зарплатня видається раз на тиждень, по 100 євро вартовим, 500 — координатору ринку і касиру, по 800 товкачам і по 100 євро тим, хто керує коморами та переховує наркотики у себе вдома. Робочі зміни тривають від третьої години дня до дванадцятої ночі і від дванадцятої ночі до четвертої ранку: вранці торгувати дуже важко, бо кругом повно поліції. Кожен має вихідний, а якщо працівник запізнюється, то відповідно зменшується платня. 50 євро за кожну пропущену годину. На віа Баку завжди вирує діяльність. Прибувають клієнти, розплачуються, забирають товар — і відбувають. Часом за товкачем навіть вишиковується черга машин. Особливо в суботу ввечері, коли приїздять товкачі з інших районів. Віа Баку приносить прибутку в півмільйона євро щомісяця. Згідно з даними антинаркотичного підрозділу, кожного дня тут продається по чотириста доз марихуани та кокаїну. Коли з’являється поліція, товкачі точно знають, в яких помешканнях ховатися і де скласти свій товар. Зазвичай перед поліцейською машиною вигулькує авто чи мопед, щоб уповільнити її рух, і таким чином вартові отримують додатковий час, щоб забрати товкачів та хутко відвезти їх геть на своїх мотоциклах. Вартові, що стоять на шухері, зброї не мають і мають «чисту» характеристику, тому навіть коли їх і затримують, то ризик опинитися за ґратами незначний. Коли заарештовують товкачів, то на допомогу викликають резерви, зазвичай це — наркомани чи постійні клієнти, що бажають надати допомогу в екстрених випадках. На місце кожного заарештованого товкача приходить новий. Бізнес є бізнес; він має тривати навіть у скрутні часи. Віа Данте також приносить астрономічні суми. Це — процвітаючий ринок, одне з найостанніших дітищ Ді Лауро, і всі тутешні товкачі — це малі діти. А ще є віалле делла Резистенца, старий героїновий ринок, де можна також придбати кобрет — наркотик на основі героїна, і кокаїн. Тут розташована штаб-квартира ринкових координаторів, оснащена мапами та гучномовними телефонами. Звідси вони організовують оборону своєї території. Вартові з мобільними телефонами тримають їх в курсі подій, і це дозволяє координаторам відслідковувати рух поліції та клієнтів у реальному часі. Захист клієнтів — одна з інновацій сім’ї Ді Лауро. До того як цей клан захопив владу, від арешту та встановлення особистості були захищені лише товкачі, а покупців зупиняли, ідентифікували і часто відправляли до поліційного відділка. Та Ді Лауро забезпечив вартових і для клієнтів — і кожен отримав вільний доступ для наркотиків. Першокласне обслуговування навіть для випадкового клієнта — ось головний принцип, на якому тримається наркоторгівля в Секондільяно. В районі Берлінджьєрі ви можете зателефонувати наперед і ваше замовлення приготують до часу вашого приїзду. Те ж саме стосується віа Ґіслері, Парко Ізес, цілого району Дон Ґуанелла, ділянки віа Лабріола, а також кварталу Сетте Палацці. В районах, перетворених на прибуткові ринки, вулиці охороняються, а у мешканців розвивається корисний для виживання інстинкт вибіркового бачення, котрий наперед визначає, що помічати, а що викидати з поля зору як огидне і жахливе. Вони живуть у велетенському супермаркеті, де покупцеві пропонують усі наркотики, які тільки можна собі уявити. Жодна наркотична речовина не з’являється на європейському ринку, не пройшовши через Секондільяно. Якби ці наркотики призначалися лише для мешканців Неаполя та Кампанії, то статистика була б до неймовірності абсурдною. На кожну родину припадало б по два кокаїністи та по одному любителю героїну. І це — не беручи до уваги гашишу, марихуани, кобрету та легких наркотиків. Пігулки — дехто й досі називає їх «екстазі», хоча насправді їх налічується 179 різновидів — надзвичайно добре продаються в Секондільяно, де їх називають ікс-файлами, жетонами або свічками. Пігулки приносять гігантський прибуток. Їхня собівартість складає один євро, оптом вони продаються від трьох до п’яти євро партія, а потім збуваються в Мілані, Римі чи в інших районах Неаполя по 50–60 євро за штуку/ В Скампії вони йдуть за 15 євро. Секондільяно вийшов за межі традиційного ринку наркотиків і визначив кокаїн своїм новим орієнтиром. Завдяки новій економічній політиці кланів те, що колись було елітною речовиною, стало доступним майже кожному, причому існують різні Гатунки якості на кожен смак. Згідно з даними аналітичної групи «Аделе», 90 відсотків споживачів кокаїну складають робітники та студенти. «Кокс» потрібен тепер не лише для того, щоб спіймати кайф, його споживають упродовж усієї доби: відпочити після надурочної робочої зміни; знайти додаткову енергію для всього, що нагадує людську діяльність, а не просто щоб розслабитися; їхати вночі за кермом вантажівки; годинами працювати за комп’ютером; робити що-небудь безупинно, працювати тижнями без найменшої перерви. Кокаїн — це засіб від втоми, анальгетик проти болю, ерзац. щастя. Нині наркотики вживають не просто для того, щоб обдовбатися, тепер — це джерело додаткових ресурсів. Для того, щоб задовольнити зрослі й ускладнені потреби споживача, наркоторгівлі довелося проявити гнучкість і звільнитися від жорстких кримінальних обмежень. Постачання та збут наркотиків довелося лібералізувати. Першим у Неаполі цей організаційний стрибок здійснив клан Ді Лауро. Італійські злочинні картелі традиційно воліють збувати великі партії. А Ді Лауро вирішили торгувати партіями середнього обсягу, щоб сприяти дрібному наркобізнесу, який зрештою і приваблює нових клієнтів. Автономні бізнес-структури вільні чинити з товаром на свій розсуд, встановлювати власні ціни і рекламувати свій товар як хочуть і де хочуть. І кожен має доступ до ринку, до будь-якої партії наркотиків і без необхідності звертатися до посередників з клану. Коза Ностра і Ндранґета теж мають розгалужену мережу бізнесових точок, що торгують наркотиками, але вам необхідно мати уявлення про схему управління, і для того, щоб запропонувати свої послуги в якості товкача, треба, щоб вас представили членам клану або їхнім помічникам. Їм конче необхідно знати, де ви збираєтеся торгувати вроздріб і в якому обсязі. В Системі ж Секондільяно цього немає. Тут керуються правилом необмеженої свободи підприємництва (laissez-faire) і вільного пересування (laissez-passer). Тобто тут панує абсолютний і повний лібералізм. Нехай ринок сам себе регулює. І тому Система Секондільяно надзвичайно швидко привабила кожного, хто хотів започаткувати невеличкий наркобізнес серед друзів, хто бажав купувати дозу за 15 євро, а продавати за 100, щоб окупити відпустку, диплом магістра або сплачувати відсотки за кредит під нерухомість. Тотальна лібералізація ринку спричинилася до обвалу цін. За винятком декотрих ринків на відкритому повітрі, роздрібна торгівля наркотиками насамкінець може зникнути. Бо зараз з’явилися так звані гуртки: лікарський гурток, водійський, гуртки для журналістів та держслужбовців.  

Нижній прошарок середнього класу прекрасно підходить для неформальної та суперліберальної системи збуту. Такий собі дружній обмін, щось на кшталт дешевого розпродажу, влаштованого великою фірмою, розпродажу, який має дуже віддалений стосунок до тих чи інших кримінальних структур. Така схема є ідеальною для зняття тягаря надмірної моральної відповідальності. Споживачеві не потрібен товкач у дешевому спортивному костюмі з ацетатного шовку, що цілими днями стирчить як вкопаний на розі ринку під пильним захистом вартових. Лише продукція та гроші — і нічого зайвого, аби вистачало місця для комерційного обміну. Зібрана італійською поліцією інформація свідчить, що в одному з трьох випадків порушника заарештовують уперше. Згідно з даними Інституту здоров’я, споживання кокаїну сягнуло небаченої в історії висоти, зрісши на 80 відсотків з 1999 по 2002 рік. Кількість наркоманів, що звертаються до SERT, італійської служби з реабілітації, подвоюється щорічно. Ринок розширюється гігантськими темпами. Застосування генетично модифікованих рослин, що дозволяє збирати чотири врожаї на рік, усунуло проблему постачання, а відсутність єдиної панівної організації сприяє вільному підприємництву. Якось я прочитав у газеті, що співак Роббі Вільямс, який мав проблеми з кокаїном, полюбляв казати: «Кокаїн — це спосіб, у який Бог дає тобі збагнути, що ти маєш надто багато грошей». Ці слова пригадалися мені, коли я почув, як якісь дітлахи в районі Казе Челесті співали хвалу наркотику та місцю, де його можна так легко придбати: «Якщо в Казе Челесті є кокаїн, то це означає, що гроші для Господа — ніщо». Казе Челесті. Ця назва походить від блідо-блакитного кольору, який колись мали тут будинки. Цей район, що тягнеться вздовж вулиці Лімітоне в Арцано, є одним з найкращих ринків кокаїну в Європі. Так було не завжди. Як свідчать розслідування, саме завдяки Дженнаро Маріно МакКею цей район став таким прибутковим. Він — призначенець клану, відповідальний за цей район. І це ще не все. Паоло Ді Лауро настільки подобається, як МакКей веде справи, що він надав йому широкі пільги на місцевому ринку, фактично зробивши його ексклюзивним представником. МакКей працює незалежно; все, що він має робити, це сплачувати клану щомісячний податок. Дженнаро та його брата Ґаетано звуть МакКеями через те, що їхній батько нагадував Зеба Макагана, чиє ім’я італійці вимовляють як «МакКей». Цей актор зіграв у серіалі «Як підкорили Захід». Отак уся родина і стала МакКеями. Ґаетано не має рук. Він втратив їх 1991 року у війні проти клану Пука, древньої сім’ї з клану Кутоло, коли граната, яку він тримав, вибухнула у нього в руках. І тепер він має два жорстких дерев’яних протези, пофарбованих у чорний колір. При Ґаетано завжди знаходиться помічник, слуга, який виконує роль його рук. Але коли Ґаетано має щось підписати, то він затискує ручку в протезі і приставляє її до паперу. Потім, вигинаючи шию та обрубки кистей, якось примудряється поставити підпис цілком нормального вигляду, тільки трохи кривуватий. Згідно з даними Неапольської антимафіозної прокуратури, підприємства Дженні МакКея зберігають наркотики і збувають їх. Ціни постачальників міцно прив’язані до їхньої здатності накопичувати запаси, а бетонні джунглі та сотня тисяч мешканців Секондільяно є цінним активом. Ця маса людей з їхніми домівками та щоденним життям утворюють велику стіну довкола складів наркотиків. Ринок Казе Челесті спричинився до падіння цін на кокаїн. Зазвичай вони починаються з 50–60 євро за грам і доходять до 100–200 євро. У цьому ж районі ціни обвалилися до діапазону 25–50 євро, але якість товару залишається високою. Звіти Районного антимафіозного відділу змальовують МакКея як одного з найталановитіших італійців у кокаїновому бізнесі, людину, яка домінує на ринку, що характеризується безпрецедентним експонентним зростанням. Наркотичні ринки під відкритим небом могли з’явитися в Позілліпо, Паріолі чи Брері — фешенебельних районах Неаполя, Рима та Мілана, але натомість вони були започатковані в Секондільяно. Вартість робочої сили в будь-якому іншому місці була б надто високою. Зате в цьому районі, через серйозне безробіття та неможливість знайти роботу — хіба що емігрувати, — працівникам можна платити низьку зарплату, дуже низьку. Це — ніяка не таємниця, і тому немає потреби звертатися до соціології злиднів або метафізики життя в гетто. Район, де оперують десятки кланів, де рівень прибутку порівнянний лише з масштабною оборудкою в банківській сфері, де одна мафіозна сім’я має річний обіг 300 мільйонів євро, цей район не може бути гетто. Робота дуже копітка, а виробничий ланцюжок — надзвичайно дорогий. Кіло кокаїну обходиться виробникові в І000 євро, та коли він дійде до оптовика, то коштуватиме вже 30 тисяч. Після першого розбавлення 30 кіло перетворюються на 150, чия ринкова вартість складає приблизно 15 мільйонів євро. Більш інтенсивне розбавлення здатне розтягнути 30 кілограмів до 200. Мають важливе значення допоміжні речовини, що застосовуються для розбавлення. Це — кофеїн, глюкоза, манітол, парацетамол, лідокаїн, бензокаїн, амфетаміни, а в екстрених випадках використовують навіть тальк чи кальцій для собак. Розбавлення визначає якість, і так звана «бодяга», тобто погано розбавлений наркотик, тягне за собою смерть клієнта, поліцію та арешт. «Бодяга» закупорює артерії комерції.  

Клани Секондільяно на голову випереджають усіх інших у справі розбавлення наркотиків, і ця обставина забезпечує їм вкрай важливу перевагу. Тут використовують «візитерів» — наркоманів-героїнщиків, названих так по аналогії з персонажами телефільму 1980-х, які пожирали мишей, а під начебто нормальною людською шкірою мали огидну і слизьку зеленувату луску. Цих «візитерів» використовують як морських свинок, морських свинок у людській подобі, щоб перевірити безпечність чи небезпечність розбавленого і готового до споживання наркотику, яку реакцію він може викликати і в якій пропорції розбавляти порошок. Коли лабораторії потрібна велика кількість морських свинок, то вона знижує ціни. Від двадцяти до жалюгідних десяти евро за дозу. Шириться чутка, і невдовзі за новими дозами прибувають наркомани, часто з таких далеких місць, як Марке та Луканія. Ринок героїну занепадає. Кількість наркоманів-героїнщиків зменшується, а ті, що лишилися, готові на все. Вони шкутильгають до автобусів, їдуть усю ніч поїздами, голосують на трасах, йдуть пішки багато миль. Але найдешевший на континенті героїн вартий таких зусиль. Хлопці, що розбавляють героїн для клану, збирають «візитерів», дають їм безкоштовну дозу і чекають. До ордера на попереднє затримання, виданого в березні 2005 року неапольським судом, додавалася роздруківка запису телефонної розмови двох людей, що організували випробування «розбодяженого» наркотику. Спершу вони починають процедуру: — Дай мені п’ять доз для випробування на алергію. А потім трохи згодом розмовляють: — Ну як — випробував машину? — Авжеж. Йдеться явно про випробування наркотику. — Mamma mia, troppo bello, ми — перші, мій друже, а решта просто вилетить із бізнесу! Вони радіють з того, що морські свинки не поздихали; навпаки, піддослідні залишилися дуже задоволені. Вдале розбавлення подвоює обсяг продажів, і якщо якість вийшла дійсно високою, то на цю партію наркотику швидко з’явиться попит по всій країні, а конкуренти зазнають болючого удару. Тільки прочитавши цю телефонну розмову, я зрозумів сцену, свідком якої став трохи раніше. Я очам своїм не повірив. Я був у Міано, недалеко від Скампії, на відкритому майданчику побіля якихось великих складських приміщень, схожих на ангари. Туди зігнали, як худобу, кільканадцять «візитерів». Я не опинився серед них чисто випадково. Вважаю, що найкращий спосіб докопатися до суті явища — це відчути гаряче дихання реальності, помацати її суворі факти та нудні подробиці. Я не впевнений, що для пізнання життя обов’язково треба бути в центрі подій, але це абсолютно необхідно для того, щоб життя пізнало тебе. Якийсь добре вдягнений тип — у білому костюмі, темно-синій сорочці та новісіньких кросівках — розгорнув на багажнику авто замшевий пакунок, в якому виявилися кілька шприців. «Візитери», відштовхуючи один одного, рушили вперед; це нагадало мені один із сюжетів, що інколи показують в теленовинах, коли десь у Африці з вантажівки роздають борошно. Майже одна й та ж сцена, що повторюється з року в рік. Та раптом один «візитер» заволав: — Ні, не буду, навіть задарма не буду! Ти хочеш нас повбивати! Цього було достатньо, щоб кілька недовірливих «візитерів» негайно вшилися. Той тип, що кричав, замовк і продовжив стояти. Здавалося, він нікого не хотів ні в чому переконувати. В повітрі було повно пилюки, піднятої підошвами «візитерів», що нетерпляче тупцювали, і він час від часу спльовував пісок, що осів у нього на губах. Нарешті до нього підійшли кілька «візитерів», вірніше двоє. Їх тіпало, вони явно були на межі ломки. Вени на руках того хлопця були геть поколоті шприцами, тому він зняв свої черевики, але навіть підошви на ногах — і ті були в жахливому стані. Дівчина взяла шприц, затиснула його зубами, а сама розстебнула хлопцеві сорочку. Так повільно, наче в ній була сотня ґудзиків, не менше. А потім штрикнула шприцом у вену на шиї. В тому шприці був кокаїн. Коли він потрапляє у кров, то швидко стає ясно, добре розбавили наркотик чи недбало «розбодяжили». Через мить хлопець почав погойдуватися, і куточки його губ злегка запінилися. Він гепнувся на землю, посіпався, а потім розпростерся, заплющив очі і закляк. Чоловік у білому костюмі негайно почав надзвонювати по своєму мобільному: — Здається, він помер… Добре, добре, спробую зробити йому масаж. І він почав гепати своєю кросівкою об груди «візитера»: такий собі жорсткий серцевий масаж. Дівчина стояла біля нього і белькотіла: «Ти неправильно це робиш, неправильно. Йому боляче…» Зібравши всі свої сили, яких у неї лишилося не більше, ніж у вареної макаронини, вона спробувала відштовхнути типа у костюмі від тіла свого приятеля. На обличчі у того відбилася огида — і до неї, і до «візитерів» загалом. — Не чіпай мене, мерзото, не смій підходити до мене, бо встрелю! І знову почав гепати кросівкою хлопцеві в груди, а потім, поставивши ногу йому на грудну клітку, витягнув телефон і ще раз подзвонив. — Йому гаплик… А, дійсно, «Клінекс», я й забув… стривай, дай подивлюся… Він дістав з кишені косметичну серветку, змочив її і поклав хлопцеві на губи. Навіть від найслабшого подиху у серветці утворилася б дірка, яка б означала, що людина й досі жива. Це роблять для того, щоб, виявляючи обережність, не торкатися тіла. Тип у костюмі подзвонив востаннє. — Він мертвий. Треба зробити суміш менш концентрованою. І сів у авто. Тим часом водій безперервно підстрибував, наче танцюючи на своєму сидінні під якусь безшумну музику. Я не чув ані звука, хоча водій підстрибував так, наче вона грала на повну потужність. Через кілька хвилин усі порозходилися і почали безцільно бродити в пилюці по майданчику. Хлопець і досі лежав, розпростершись, на землі, а його подруга хлипала поруч. Але навіть її плач прилипав їй до губ, немов єдиною формою голосового спілкування, яку дозволяв героїн, був хрипкий стогін. Я не збагнув чому, але ця дівчина раптом підвелася, зняла свої шорти, стала, розставивши ноги, прямо над обличчям хлопця і помочилася. Серветка прилипла йому до губ та носа. Через кільканадцять секунд він прийшов до тями і витер долонями обличчя. Як роблять тоді, коли виринають з-під води. Цей Лазар з Міано, воскреслий завдяки невідомо яким речовинам, що містилися в сечі тієї дівчини, поволі зіп’явся на ноги. Клянуся, якби я не був такий спантеличений, то неодмінно вигукнув би: «Чудо, чудо!» Натомість я став нервово походжати туди-сюди. Це завжди буває зі мною, коли я чогось не розумію або не знаю, що робити. І я просто знервовано намагаюся зайняти побільше простору. Мабуть, мої походжання привернули увагу, бо до мене підійшли «візитери» і почали горлати. Їм здалося, що я мав стосунок до того типа зі шприцами. Вони безладно вигукували: «Це ти, ти… Це ти хотів убити його». «Візитери» стали непевно наближатися до мене, але я різко обернувся — і вони відсахнулися. Втім, коли я швидко рушив геть, вони потягнулися слідом, жбурляючи у мене різну гидоту, яку піднімали із землі. Я нічого їм не зробив, але якщо ти не наркоман, тоді ти — товкач. Раптом під’їхала вантажівка. Увесь ранок вони виїжджали зі складів десятками. Авто зупинилося біля мене, і хтось вигукнув моє ім’я. То був Паскуале. Розчинивши дверцята, він крикнув мені стрибати в кабіну. Ні, він не був ангелом-охоронцем, що рятує свого підопічного. Ми більше скидалися на двох пацюків, що тікають каналізаційною трубою, посмикуючи один одного за хвости. Паскуале поглянув на мене із суворістю батька, який все знав наперед. Його саркастична посмішка сказала мені все; йому не треба було марнувати час, щоб вишпетити мене. Я мимоволі поглянув на його руки. Вони стали іще червонішими, ще більш потрісканими, шкіра на блідих долонях зморщилася, кісточки пальців порепалися. Нелегко було цим пальцям, звиклим до шовку та вельвету, призвичаюватися крутити кермо по десять годин поспіль. Паскуале щось казав, але «візитери» не йшли у мене з голови. Мавпи. Гірше ніж мавпи. Морські свинки, на яких випробовується нова партія наркотику, яку невдовзі збуватимуть повсюдно в Європі. Морські свинки в людській подобі, використовувані для того, щоб клієнти в Римі, Неаполі, Абруццо, Луканії та Болоньї не померли, щоб у них не пішла носом кров, не запінилася вона в куточках їхніх губ. Той «візитер» в Секондільяно міг стати іще одним нещасним, чию смерть ніхто не став би розслідувати. Якби його підняли з землі, витерли від ригачки та сечі і поховали, то це й так було б для нього великою честю. Деінде зробили б посмертний розтин, розпочали б розслідування обставин його смерті. Але тут, в Секондільяно, є лише одна причина: передозування. Паскуале виїхав на дорогу, що вела до північних передмість Неаполя. Скрізь сараї, комори, звалища, іржаві скелети машин та розкидане сміття. Тут немає промислових комплексів. Сморід від фабрик є, а самих фабрик немає. Вздовж вулиць — будинки та базарні майданчики, позначені присутністю бару. Непроста й химерна пустеля. Паскуале збагнув, що я його не чую, і різко натиснув на гальма. Не зупиняючись повністю, а просто різко сіпнувши авто, такий собі легенький удар батогом, щоб я отямився. Потім він поглянув на мене і сказав: «Незабаром справи в Секондільяно підуть кепсько… Стара Баба утік до Іспанії і гроші спільні прихопив із собою. Тобі краще сюди не приходити. Тут скрізь відчувається напруженість і тривога. Асфальт — і той утік би звідси, якби зміг злущитися з землі».  

Але я вирішив-таки прослідкувати за майбутніми подіями в Секондільяно. Чим активніше Паскуале наполягав, що буде небезпечно, тим більше переконувався я, що не зможу відмовити собі у спробі зрозуміти стихію катастрофи. А розуміння передбачало той чи інший спосіб участі в подіях. Нейтральність та об’єктивне відсторонення — це ті позиції, які мені ніколи не вдавалося зайняти. Рафаеле Амато — на прізвисько Стара Баба — начальник, що належав до другого ярусу клану і відповідав за наркоринки в Іспанії, втік до Барселони з готівковим запасом Ді Лауро. Принаймні, так говорили. Насправді ж він просто не передав свою квоту грошей клану, продемонструвавши таким чином, що більше не почувається зобов’язаним людям, котрі хотіли, щоб він в подальшому жив на одну зарплату. Це був відкритий розкол. Наразі він стосувався лише Іспанії, яка завжди знаходилася під контролем кланів: Андалузію «тримали» Казалезі з Казерти, острови — Нуволетти з Марано, а Барселону — «сепаратисти». Саме «сепаратистами» назвали розкольників репортери, які першими повідомили цю новину зі злочинного світу. Але в Секондільяно всі знали їх як «іспанців». Оскільки їхній керівник знаходився в Іспанії, то вони взяли в свої руки не лише роздрібну вуличну торгівлю наркотиками, а й сам наркотрафік, користуючись тим, що Мадрид — це важлива перевалочна база кокаїну на його шляху з Колумбії та Перу до Європи. Як показало розслідування, люди Амато вже давно використовували хитромудрий спосіб перевезення великих кількостей наркотиків: вантажівки-сміттєвози. Сміття вгорі, наркотики — внизу. Безвідмовний метод уникнути перевірки. Ніхто ж не додумається зупиняти сміттєвоз посеред ночі.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка