Роберто Савіано Ґоморра



Сторінка13/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.81 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Абердін, Мондраґоне


 

Августо Ла Toppe, бос-психоаналітик, був одним з улюбленців Антоніо Барделліно. Він зайняв місце свого батька ще у молодому віці і став єдиновладним лідером клану К’юові, як його називали в Мондраґоне. Цей клан керував північчю Казерти, півднем Лаціо та Доміціанським узбережжям. Клан, очолюваний Ла Toppe, став на бік ворогів Сандокана Ск’явоне, але їхній менеджерський та бізнесовий досвід та розум — єдині фактори, достатньо потужні, щоби покращити конфліктні стосунки між сім’ями Каморри, — зрештою примирили їх з казалезцями, з якими вони продовжили співпрацю, водночас зберігаючи власну автономію. Августо невипадково отримав своє ім’я. Сім’я Ла Toppe дотримувалася родинної традиції називати первістка іменем якогось із римських імператорів. Але в цьому випадку вони повернули колесо історії назад: замість того, щоб після Августа з’явився Тиберій, Тиберій натомість став батьком Августа. Вілла Сципіона Африканського біля озера Патрія, битви Ганнібала при Капуї, нездоланна міць самнітів — перших вояків у Європі, що вчинили напад на римські легіони, а потім втекли в гори, — всі ці перекази є легендами в місцевих сім’ях каморристів, які вважають себе нащадками цих далеких предків. Ці історичні фантазії кланів зіштовхнулися з поширеним іміджем Мондраґоне як італійської столиці моццарелли, буйволячого сиру. Колись у дитинстві мій батько натоптував мене моццареллою з Мондраґоне, але неможливо було вирішити, який сир і з якого району був найкращим. Смаки різнилися надто сильно: легка та жирна солодкість Баттапальї, важка солоність Аверси або ж чистота й бездомішковість Мондраґоне. Але майстри Мондраґоне мали в запасі власні козирі. Добра моццарелла завжди залишає присмак, який сільські мешканці називають «подих буйволиці». Я часто прогулювався по причалу Мондраґоне, котрий був моїм улюбленим пунктом призначення до того, як його зруйнували. Такий собі висунутий в море залізобетонний язик з причальними спорудами. Нікому не потрібна, покинута конструкція. Мондраґоне раптом перевторився на місце для всіх молодих людей з Казерти та району Понтінських боліт, які забажали емігрувати до Великої Британії. Еміграція — мрія і шанс усього життя, спосіб вибратися звідси, але не для того, щоби потім стати офіціантом, посудомийкою в «Мак-Дональдсі» або барменом, якому платять пінтами темного пива. Молодь приїздила в Мондраґоне, щоби познайомитися з «правильними» людьми, які зможуть забезпечити недороге житло та зустріч з потенційними роботодавцями. В Мондраґоне бували люди, що могли влаштувати на гарну роботу в страховій компанії або компанії, що займається нерухомістю, люди, що допомагали нещасним та хронічно безробітним підписати пристойний контракт і влаштуватися на поважну роботу. Мондраґоне був дверима до Великобританії. Починаючи з кінця 90-х мати друга в Мондраґоне раптом стало означати, що тебе оцінять у повну міру твоїх талантів та здібностей, без рекомендацій та корисних зв’язків. Велика рідкість, неймовірна в Італії, особливо — на півдні. Бо тут тобі завжди потрібен покровитель, той, хто допоможе тобі просунути принаймні ногу в двері, якщо не всього себе. Представлятися без покровителя — це все одно, що заявитися без рук та ніг. Без чогось важливого. Але в Мондраґоне вони беруть твою автобіографію і дивляться, кому в Сполученому Королівстві її відіслати. Найважливіше значення мали твій досвід та здібності і те, як ти ними розпоряджався. Але це — в Лондоні чи Абердіні. Тільки не в Кампанії — найпровінційнішій з усіх провінцій Європи. Мій приятель Маттео вирішив спробувати щастя — поїхати раз і назавжди. Він з відзнакою закінчив вищий учбовий заклад, і йому набридло працювати інтерном, підробляючи на будівельних майданчиках. Маттео заощадив трохи грошей і дізнався ім’я одного чолов’яги в Мондраґоне, який зголосився влаштувати кілька зустрічей з роботодавцями в Британії. Я поїхав разом із ним. Ми кілька годин прочекали на пляжі, де знайомий Маттео сказав нам чекати. Було літо. Пляжі Мондраґоне штурмують відпочивальники з усієї Кампанії, ті, хто не може дозволити собі податися на узбережжя Амальфі чи орендувати будиночок на березі моря, тому вони добираються сюди громадським транспортом з провінції. До середини 80-х моццареллу продавали прямо на пляжі з дерев’яних діжок, доверху наповнених кип’яченим буйволячим молоком. Відпочивальники їли сир, взявши його обома руками, геть заляпуючись молоком. Дітлахи облизували солоні від морської води руки, а потім урочисто відкушували шматочок. Та ніхто більше не продає тут моццареллу, тепер тут панують хлібні палички грісіні та кокосові скибочки. Наш «зв’язковий» запізнився на дві години. Коли ж він нарешті з’явився — засмаглий та в одних вузеньких плавках, то пояснив, що запізно повечеряв, тому запізно поплавав і через це пізно висох. Виходить, то була не його провина, а провина сонця, яке повільно висушувало його шкіру. Він повів нас до туристичної агенції. І все. Ми гадали, що зустрінемося з якимось дуже впливовим посередником, але натомість він просто познайомив нас з працівниками агенції, причому явно не найкращої. Це був не один з тих закладів із сотнями лискучих рекламних буклетів, а звичайнісінька непримітна контора. Але для того, щоби скористатися її еміграційними послугами, треба було мати місцевого «зв’язкового»; для випадкового перехожого це була звичайна туристична агенція. Молода жінка попросила в Маттео його автобіографію і сказала нам час відправлення найближчого авіарейсу на Абердін, на який іще можна було придбати квитки. Значить, он куди вони його посилали. Маттео видали список компаній, куди він мав звернутися стосовно співбесіди, і за невеличку плату призначили навіть зустрічі з людьми, відповідальними за наймання. Ще ніколи бюро з тимчасового влаштування не працювало так швидко й ефективно. Два дні по тому ми сіли на літак до Шотландії — швидка й недорога подорож з Мондраґоне. В Абердіні ми відчули себе як вдома, хоча це шотландське місто аж ніяк не було схоже на Мондраґоне. Абердін — третє за величиною місто в Шотландії, темне, брудне і сіре, але дощить там не так часто, як в Лондоні. До того, як тут з’явилися італійські клани, абердінці не знали, як можна з вигодою використати свої ресурси відпочинку та туризму, тому ресторанний, готельний та розважальний бізнес були організовані на нудний англійський манер. Скрізь одне й те саме: раз на тиждень люди набивалися напхом у пивні бари. Згідно з даними прокурора з Неапольського антимафіозного відділу, саме Антоніо Ла Toppe, брат Августо, започаткував низку комерційних підприємств у Шотландії, які буквально за два роки перетворилися на перлини шотландського підприємництва. Левова частка підприємницької діяльності Ла Toppe в Британії є абсолютно легальною: придбання та використання маєтності та компаній, торгівля харчами з Італії. Оборот — величезний, важко навіть назвати його приблизну цифру. В Абердіні Маттео знайшов усе те, чого він був позбавлений в Італії. Ми вдоволено розгулювали вулицями; здавалося, вперше в нашому житті нашого статусу мешканців Кампанії виявилося достатньо для того, щоб гарантувати якусь міру успіху. На Юніон Террас, 27/29, ми несподівано опинилися перед рестораном «У Паваротті», зареєстрованим на ім’я Антоніо Ла Toppe і зазначеним на туристичних веб-сторінках. Абердін став вважатися шикарним елегантним місцем, де можна вишукано пообідати й укласти важливу ділову угоду. На «Італіссімі», гастрономічному ярмарку, що проводився в Парижі, підприємства кланів навіть рекламували себе як вершина «Made in Italy». Там Антоніо Ла Toppe рекламував свою власну фірму, що займалася гуртовими поставками харчів на всілякі громадські заходи. Його успіх вивів його в перші ряди найуспішніших шотландських підприємців Європи. Антоніо Ла Toppe заарештували в Абердіні в березні 2005 року. Італійський ордер на його арешт у зв’язку із злочинною діяльністю в системі Каморри та здирництвом був виданий раніше, але багаторічне британське громадянство та той факт, що місцева влада відмовлялася визнати його здогадні злочини, захищали Антоніо Ла Toppe, і через це йому вдавалося уникнути екстрадиції. Шотландія не бажала втрачати одного зі своїх найталановитіших бізнесменів. В 2002 році неапольський суд видав ордери на попереднє затримання тридцяти людей, пов’язаних з кланом Ла Toppe. Виявилося, що рекет, незаконне отримання контрактів та контроль над економічною діяльністю приносили величезні суми грошей, які клан інвестував за кордоном, зокрема в Британії, де утворилася справжня колонія каморристів. Ці колоністи не намагалися силоміць встановити свій контроль над ринком робочої сили, не влаштовували надмірну конкуренцію, яка могла б призвести до зниження оплати праці. Натомість вони вдихнули в місто підприємницьку енергію, оживили туристичну галузь, започаткували нові види експортно-імпортних операцій та значно пожвавили сектор нерухомості. І цю закордонну енергію, імпортовану з Мондраґойе, втілював собою Рокфеллер. Саме так тутешній люд називав цього чоловіка через його незаперечний талант укладати угоди та вміло розпоряджатися великими сумами грошей. Рокфеллер — це Рафаеле Барбато, шістдесяти двох років, уродженець Мондраґоне. Напевне, він і сам уже забув своє справжнє ім’я. Він має жінку-голландку і до кінця 1980-х займався бізнесом в Голландії, де володів двома казино, які приваблювали великих цабе з усього світу, таких як брат Боба Челліно, котрий започаткував казино в Лас-Веґасі, та слов’янських мафіозі, що осіли в Маямі. Його партнерами були такий собі Ліборіо, сицилієць, пов’язаний з Коза Нострою, а також Емі — голландець, який пізніше перебрався до Іспанії, де повідкривав готелі, жилі будинки та дискотеки. Як засвідчили Маріо Сперлоніаро, Стефано Піччірілло та Джіроламо Роццера — всі pentiti, — саме Рокфеллер разом із Августо Ла Toppe виносили ідею податися до Каракаса, щоб зустрітися там з венесуельськими наркоторговцями, чиї ціни на кокаїн були вигіднішими за ціни колумбійців, які постачали кокаїн неаполітанцям та казалезцям. І саме Рокфеллер знайшов зручне місце, де Августо міг би переховуватися, коли пішов у підпілля в Голландії: клуб спортивної стрільби по тарілках. Навіть попри те, що він був далеко від сільської глибинки Мондраґоне, бос все одно мав змогу тримати форму, стріляючи по летючих глиняних мішенях. Рокфеллер мав у своєму розпорядженні величезну розгалужену мережу. Він був одним з найвідоміших бізнесменів не лише в Європі, а й у Сполучених Штатах; через свої картярці та казино він встановлював контакти з італо-американськими мафіозі, яких поволі витісняли з Нью-Йорка клани албанців. У результаті ці мафіозі дедалі тісніше гуртувалися довкола сімей каморристів з Кампанії і охоче ввозили наркотики та інвестували в європейські ринки, ресторани та готелі через розчинені двері Мондраґоне. Рокфеллер є власником «Адама і Єви», перейменованого на «Ла Плая» — прекрасного курортного села на узбережжі Мондраґоне, де, згідно з даними слідчих, відпочивали багато втеклих працівників кланів. Чим більше комфорту в криївці, тим менше спокуси стати свідком обвинувачення і покласти край життю в підпіллі. З «розкаяними» Ла Toppe не церемонився. Франческо Тіберіо, кузен Августо, зателефонував Доменіко Пенсі, котрий свідчив проти клану Стольдера, і в недвозначних виразах запропонував забиратися геть з міста: — Мені сказали Стольдери, що ти настукав на них у поліцію. Зважаючи на те, що стукачі в нашому місті нам не потрібні, краще б ти вшився з Мондраґоне, доки хтось не взяв і не відрізав тобі голову. Кузен Августо полюбляв тероризувати телефонними дзвінками всіх тих, хто насмілювався співробітничати з представниками влади або влаштовував «витік» інформації. У розмові з Вітторіо Ді Теллою він був ще відвертішим і запропонував йому купити собі похоронний костюм. — Якщо здумаєш розколотися, то краще відразу купи собі чорну сорочку та костюм, підаре, бо я тебе прикінчу. До того як компаньйони та члени кланів почали співпрацювати з правоохоронцями і давати свідчення в суді, ніхто навіть уявити собі не міг істинний обсяг нелегальних операцій в Мондраґоне. Одним з приятелів Рокфеллера був такий собі Рафаеле Аккончія. Як і Рокфеллер, він народився в Мондраґоне, але потім перебрався до Голландії, де став власником мережі ресторанів і, за свідченням «розкаяного» Стефано Піччірілло, став також досить крупним міжнародним торговцем наркотиками. Скарб Ла Toppe і досі схований десь в Голландії, можливо, в якомусь банку — мільйони євро, які слідчі так і не спромоглися вирахувати, бо ці гроші були проведені через посередників та комерційні структури. В Мондраґоне ця здогадна «заначка» стала символом абсолютного багатства, що затьмила собою решту багатств в інших країнах. Люди не кажуть більше «Він вважав себе Центральним банком Італії», вони кажуть натомість «Він вважав себе Центральним банком Голландії». Маючи підтримку в Південній Америці та Голландії, клан Ла Toppe планував узяти під контроль торгівлю кокаїном у Римі. Всі сім’ї каморристів у Казерті вважають столицю продовженням своєї провінції, тому Рим став пунктом номер один для наркотиків та інвестицій в нерухомість. Ла Toppe розраховували на постачальницькі маршрути, які йшли вздовж Доміціанського узбережжя; розташовані там вілли мали важливе значення для контрабанди цигарками та іншими товарами. Актор Ніно Манфреді теж мав там віллу. До нього заявилися представники кланів і запропонували продати її. Манфреді опирався, як міг, але тиск кланів зростав, бо його будинок знаходився в точці, що мала стратегічне значення для швартування моторних човнів. Зрештою, каморристи кинули вмовляти актора і змусили продати віллу за встановлену ними ціну. Манфреді навіть поскаржився босу Коза Ностри і розповів цю історію каналу «Радіоновини-1» в січні 1994 року, але жоден сицилієць не насмілився втрутитися і виступити проти впливових мондраґонців. Тільки вихід на телебачення та привернення міжнародної уваги допомогли актору зробити надбанням гласності той тиск, до якого вдається Каморра заради досягнення власних інтересів. Наркоторгівля йшла слід у слід за іншими комерційними маршрутами. Енцо Бокколатто, родич сім’ї Ла Toppe та власник ресторану в Німеччині, вирішив зайнятися експортом одягу. Разом із Антоніо Ла Toppe та одним ліванським бізнесменом він купував одяг в Пулії — одежна промисловість Кампанії вже давно була монополізована кланами Секондільяно — і перепродував його у Венесуелі через посередника, такого собі Альфредо, якого слідчі «вирахували» як одного з найбільших нелегальних постачальників діамантів до Німеччини. Завдяки кланам Каморри діаманти — ціни на які завжди коливаються, але ніколи не опускаються нижче номіналу — швидко стали улюбленим товаром для відмивання грошей. Енцо Бокколатто знали в аеропортах Венесуели та Франкфурта, де він мав своїх людей серед інспекторів, які, напевне, не лише не перевіряли партії одягу, аде й займалися створенням гігантської кокаїнової мережі. Можна подумати, що клани, накопичивши грошей, припинять займатися злочинною діяльністю, якимось чином перероблять свій генетичний код і перейдуть до законних видів підприємництва. Як, скажімо, родина Кеннеді, яка заробила гігантську купу грошей на продажу алкоголю під час сухого закону в США, але потім розірвала всі зв’язки зі злочинним світом. Але сила італійської Каморри саме в тому й полягає, що вона рухається цими двома шляхами і ніколи не відмовляється від свого злочинного походження. В Абердіні ця система називається «скретч». Так само як репери та ді-джеї, що ставлять палець на платівку, щоб вона не оберталася з нормальною швидкістю, бізнесмени від Каморри теж на мить ставлять палець на платівку легального ринку, роблять скретч, а потім розкручують його ще швидше. Слідчі дії Неапольського антимафіозного відділу виявили, що як тільки легальна галузь бізнесу Ла Toppe опинялася в кризі, то клан негайно вводив у дію нелегальну. Якщо їм бракувало готівки, то вони замовляли друкування фальшивих квитанцій, якщо ж капітал потребувався терміново, то вони продавали фальшиві казначейські облігації. Вони знищили конкуренцію здирництвом і ввозили товари безмитно. Скретч на платівці легального бізнесу означає, що клієнти отримують стабільні ціни, завжди мають доступ до банківських кредитів, гроші продовжують крутитися, а продукція — споживатися. Скретч призводить до відокремлення закону від економічного імперативу, забороненої законом діяльності — від нагальних потреб заробляння грошей.  

Закордонні операції означали, що британська участь в численних видах діяльності Ла Toppe була незамінною; декотрі місцеві мешканці стали компаньйонами клану. Одним із них є каморрист-британець, що відбуває покарання в тюрмі у Великій Британії. Його ім’я не можна промовляти в країні Її Величності Королеви Англії, бо тут зв’язок з мафією не вважається злочином, бо тут тому, хто належить до мафіозної організації, дуже легко заховатися за британським законом про публічний наклеп. І оскільки Великобританія не вважає це злочином, то вона часто не визнає й звинувачень у цьому злочині. Бездоганна кримінальна характеристика — це коли про твої злочини не говорять публічно. Однак цей каморрист-британець отримує щомісячну грошову допомогу від Мондраґоне, включно з різдвяними доплатами. На додаток до фізичного захисту, компаньйонам зазвичай гарантується зарплата, юридична допомога та «відмазка» в разі потреби. Але для того, щоб отримати такі гарантії безпосередньо від боса, цей ув’язнений каморрист мав відігравати важливу роль у бізнесі клану; цей чоловік, безперечно, був британським каморристом номер один в італійському кримінальному бізнесі. Я роками чув розповіді про цього каморриста-британця, хоча ніколи його не бачив, навіть на фото. Коли я приїхав до Абердіна, я не міг не спитатися про нього, про цього надійного союзника Августо Ла Toppe, чоловіка, який, знаючи лише синтаксис бізнесу та граматику влади, легко відмовився від своїх ослаблих зв’язків з древніми шотландськими кланами і приєднався до мондраґонців, В барах, що належали Ла Toppe, завжди стирчали групки місцевих дітлахів. Не ліниві та бунтівні типи із замашками дрібних злочинців, що сидять, обхопивши руками кухоль пива, і чекають або побитися, або у когось гаманець поцупити, а метикуваті дітлахи, що займаються всілякими різновидами легального бізнесу. Транспортні перевезення, реклама, маркетинг. Коли я спитався в них про британця-каморриста, то не зустрів ворожих поглядів, не отримав туманних відповідей, як неодмінно трапилося б в Кампанії, коли б я спитався там про того чи іншого компаньйона клану. Здавалося, вони знали цього чоловіка все життя, бо він перетворився на міфологічну постать, про яку всі знають і говорять. Він був прикладом успішної кар’єри. Він став не таким, як вони, непросто працівником із стабільною зарплатою — у ресторані, торговельній компанії, крамниці чи агенції з нерухомості. Цей каморрист-британець досяг більшого. Він втілив у життя мрію багатьох молодих шотландців про те, щоб не просто працювати легально, а стати частиною Системи, каморристом, що займається бізнесом. Стати членом клану у всіх відношеннях, попри один недолік: шотландське походження, яке означає віру в те, що економіка має лише один шлях, відкритий для всіх, банальна економіка дозволів та заборон, справедливої конкуренції та цін. Я з потрясінням переконався, що моя англійська з сильним італійським акцентом зовсім не робила мене в їхніх очах емігрантом, худорлявим втіленням Джейка Ла Мотти — Скаженого Бика — чи кримінальним загарбником, що приїхав викачувати гроші з їхньої країни; натомість в моїй англійській мові вони почули граматику економіки абсолютної влади, влади, що вирішує все і скрізь, влади, необмеженої навіть тюремними ґратами та смертю. Це здавалося неймовірним, але вони знали про Мондраґоне, Секондільяно, Марано, Казаль-ді-Прінчіпе; вони чули про ці місця — наче епічні оповідання далеких країв — від босів, що випадково навідувалися сюди або обідали в ресторанах, де працювали ці дітлахи. Для моїх шотландських однолітків народитися в країні Каморри означало перевагу; це означало, що в тобі є щось таке, що дає можливість збагнути і глибоко зрозуміти одну важливу річ: існує арена, де підприємництво, зброя і навіть твоє власне життя — це виключно засоби здобуття грошей та влади, речей, заради яких варто жити, речей, які ти ставиш на перший план у своїй повсякденній діяльності, не переймаючись більше нічим. І отому британцю-каморристу вдалося вийти на такий рівень, навіть без італійського походження, навіть жодного разу не побувавши в Кампанії з її будівельними майданчиками, звалищами та буйволячими фермами. Він став чоловіком з реальною владою. Справжнім каморристом. Одначе ця розгалужена організація в галузі міжнародної торгівлі та фінансів не гарантувала гнучкості клану вдома. Августо Ла Toppe правив у Мондраґоне жорсткою рукою. Він мав бути безжальним, щоби створити такий потужний картель. Сотні одиниць зброї замовлялися з Швейцарії. Його політична тактика варіювалася від агресивного вибивання контрактів до альянсів та спорадичних контактів; він чекав, поки його угоди набудуть певності та надійності, щоб потім до бізнесу підтягнулася й політика. Мондраґоне став першим італійським містом, чий уряд було розпущено через проникнення в нього Каморри. Насправді ж, упродовж багатьох років політики та клани були нероздільними. В 2005 році один утікач-неаполітанець знайшов притулок у домівці кандидата на посаду мера від партії, до якої належав мер, чий термін повноважень закінчувався. А донька одного з працівників шляхової поліції, звинуваченого в збиранні хабарів для Ла Toppe, тривалий час представляла в міськраді партію більшості. Августо не церемонився і з політиками. Всіх, хто ставав на заваді сімейному бізнесу, чекало жорстоке показове покарання. Метод фізичного усунення ворогів Ла Toppe завжди був той самий, на кримінальному жаргоні його стали називати «мондраґонським». Цей спосіб полягає в тому, що жертву жорстоко б’ють, а потім її труп кидають у колодязь і швиргають туди ручну гранату; тіло розривається на шматки, його рештки покриває земля, і вони тонуть у воді. Саме так вчинив Ла Toppe з АнТоніо Нуньєсом, заступником мера від Християнсько-демократичної партії, який зник невідомо куди в 1990 році, як у воду впав. Нуньєс являв собою перешкоду бажанню клану безпосередньо керувати муніципальними контрактами і мав вплив на всі політичні та адміністративні рішення. Августо Ла Toppe не потрібні були союзники. Він бажав усім заправляти сам. Над необхідністю силового вирішення проблем тоді довго не думали. Спочатку стріляли, а вже потім розбиралися. Босом Мондраґоне Августо став у молодому віці. Він забажав стати акціонером у споруджуваній приватній клініці, а значною кількістю акцій розпоряджався там Нуньєс. Клініка «Інкальдана» мала стати однією з найпрестижніших в Лаціо та Кампанії; від неї до Рима було рукою подати, і вона мала привабити велику кількість бізнесменів з півдня Лаціо і таким чином розв’язати проблему браку якісного медичного обслуговування на Доміціанському узбережжі та в районі Понтінських боліт. Августо наполіг, щоби до ради директорів клініки прийняли як представника сім’ї його дофіна, кланового бізнесмена, який розбагатів на керівництві сміттєзвалищем. Нуньєс виступив проти, він зрозумів, що задум Ла Toppe полягав зовсім не в тому, щоб забезпечити собі вигідну частку лікарняного бізнесу. Тому Августо послав до заступника мера емісарів, щоб ті умовили його пом’якшити свою позицію і переконали прийняти пропоновані умови. Для християнського демократа зовсім не було чимось скандальним піти на співробітництво з босом і рахуватися з його бізнесовою та військовою міццю. Клани були в цьому районі головним економічним рушієм; відмовитися від співробітництва з ними — це все одно, що меру Туріна відмовитися від зустрічі з вищим керівництвом компанії «ФІАТ». Задум Ла Toppe полягав не в тому, щоб купити додії за пристойну ціну — як вчинив би всякий дипломатичніший бос. Він хотів отримати їх задарма. В обмін на це він гарантував би, що всі його компанії, які виграють контракт з обслуговування клініки, прибирання, поставок харчів, забезпечення транспортних послуг та охорони, виконуватимуть свою роботу професійно й за невисокими розцінками. Він навіть запевнив Нуньєса, що постачатиме якісне молоко від своїх буйволиць. Під приводом зустрічі з босом Нуньєса забрали з його ферми і відвезли на ферму в Фальчано-дель-Массіо. Згідно з показаннями Августо, там Нуньєса вже чекали Джіроламо Роццера, на прізвисько Джіммі, Массімо Джітто, Анджело Ґальярді, Джузеппе Валенте, Маріо Сперлонгано та Франческо Ла Toppe. Чекали, щоб влаштувати підступний напад. Заступник мера вийшов з авто і пішов привітатися з босом. Августо розповів суддям, що, подаючи Нуньєсу руку для привітання, він тихо пробурмотів Джіммі: — Давай, дядько Антоніо вже тут. То була чітка недвозначна команда. Джіммі двічі вистрелив Нуньєсу в голову. А бос зробив «контрольний» постріл. Потім вони звалили труп в сорокаметровий сільський колодязь і кинули туди дві гранати. Роками ніхто не знав, куди подівся Антоніо Нуньєс. Телефонували різні люди, заявляючи, що бачили його в різних куточках Італії, а він покоївся в колодязі під тоннами багнюки. Через тринадцять років Августо та його найвідданіші поплічники розповіли карабінерам, де слід шукати заступника мера, який насмілився стати на заваді розширенню бізнесу Ла Toppe. Коли ж карабінери почали розкопувати останки, то здогадалися, що вони належать не лише одній людині. Там було знайдено чотири гомілки, два черепи та три руки. Більше десяти років тіло Нуньєса пролежало поруч з тілом Вінченцо Бокколатто, каморриста, що працював на Кутоло, але після поразки останнього приєднався до клану Ла Toppe.  

Бокколатто засудили на смерть тому, що він глибоко образив Августо в листі, який він надіслав з тюрми одному приятелю. Бос натрапив на нього зовсім випадково, коли нишпорив у жилій кімнаті свого компаньйона. Під час перегляду листів та паперів йому в око впало його ім’я. Августо зацікавився — і прочитав купу образ та критики, яку обрушив на нього Бокколатто. Ще не дочитавши цього листа, бос вирішив, що його кривдник має померти. Він послав Анджело Ґальярді, теж колишнього компаньйона Кутоло, щоб той убив Бокколатто, коли останній, нічого не підозрюючи, сідатиме до нього в авто. Друзі — найкращі з убивць. Вони здійснюють усе тихо й чисто, і не треба гнатися за жертвою, що верещить з відчаю та страху. Тихо, коли ти ні про що навіть не підозрюєш, приставляють вони ствол тобі до потилиці — і натискають на спусковий гачок. Августо Ла Toppe хотів, щоб убивства здійснювалися в атмосфері дружньої довіри. Він терпіти не міг, коли з нього робили посміховисько, коли хтось сміявся, зачувши його ім’я. Цього не смів робити ніхто. Луїджі Пеллеґріно, відомий під прізвиськом Джіджотто, був одним з тих людей, що люблять попліткувати про найвпливовіших людей міста. Багато дітлахів у країні Каморри перешіптуються про сексуальні вподобання босів, оргії, влаштовувані районними капо, а також про розпусність, в якій погрузли дочки кланівських бізнесменів. Боси зазвичай поблажливо ставляться до таких пліток, тому що вони — люди дуже зайняті. Зрештою, люди впливові неминуче ставатимуть об’єктами балачок. Джіджотто поширив чутку про те, що дружину боса бачили колись в компанії одного з компаньйонів, якому Августо дуже довіряв. Сказав навіть, що бачив, як водій боса відвозив її на зустріч з коханцем. Номер один клану Ла Toppe, чоловік, що тримав під контролем усе, мав дружину, яка зраджувала йому прямо під носом, а він про це навіть не здогадувався. Джіджотто неодноразово повторяв цю новину, і кожного разу — детальніше та з незначними варіаціями. Брехня чи правда, але невдовзі всі знали смішну історію про те, що дружина боса наставляє йому роги з компаньйоном, який був його правою рукою. І всі обачливо називали джерело цієї історії: Джіджотто. Одного дня Джіджотто йшов собі по тротуару в центрі Мондраґоне, як раптом почув звук мотоцикла, що проїжджав аж надто близько. Він кинувся бігти, як тільки зачув, що мотоцикл пригальмував. Пролунали два постріли, але Джіджотто, петляючи поміж перехожих, примудрився втекти, а кілер вистріляв усю обойму і не влучив у нього. Тому він побіг навздогін і загнав Джіджотто до бару, де той спробував сховатися. Убивця витягнув пістоль, вставив нову обойму і вистрелив жертві в голову на очах десятків людей, які через мить зникли з місця вбивства. Як виявило слідство, кілером був Джузеппе Франьйолі, член правління клану, який сам захотів убити Джіджотто. Навіть не питаючи дозволу, він вирішив заткнути рота балакуну, який паплюжив імідж боса. Мондраґоне, сусідня сільська місцевість, узбережжя та море були в уяві Августо нічим іншим, як майстернею клану, лабораторією для нього та його колег, районом, з якого слід видобувати матеріал і перетворювати цю сировину на прибуток його компаній. Він категорично заборонив продаж наркотиків у Мондраґоне та на Доміціанському узбережжі, видавши найсуворіший наказ босам Казерти, який вони мали передати своїм підлеглим та знайомим. Цей наказ був морально вмотивований: врятувати своїх земляків-городян від героїну та кокаїну, але головна його мета полягала в тому, щоб не дати недосвідченим товкачам клану економічно закріпитися на цій території, щоб ті не зміцніли під його крилом і не стали достатньо сильними, щоб кинути виклик його лідерству. Абсолютній забороні підлягали наркотики з Голландії, що їх картель Мондраґоне продавав у Лаціо. Люди з Мондраґоне мали сідати в авто і їхати аж до Рима, щоб купити «косячок», кокаїну та героїну у неаполітанців, казалезців та самих мондраґонців, які там торгували. Клан створив антинаркотикову групу під назвою GAD, члени якої телефонували на комутатор поліції і брали відповідальність за свої дії. Якщо вони ловили когось на вулиці з марихуановою цигаркою в роті, то розбивали цій людині носа. Якщо чиясь дружина знаходила пакет з кокаїном, то вона мала сповістити про це членам GAD, і чоловік цієї жінки, після того як йому натовчуть пику та відмовляться на заправці заливати бензин для поїздки до Рима, зазвичай передумував. Один єгипетський хлопець на ім’я Хасса Фахрі дорого заплатив за свою пристрасть до героїну. Він вирощував свиней. Чорних казертських свиней рідкісної породи. Чорніші за буйволів, приземкуваті та волохаті, ці акордеони складчастого сала перероблялися на тоненькі сосиски, смачну салями та духмяні відбивні. Свинар — страшна робота. Безперервно кидати лопатою свинячий гній, перерізати тваринам горлянки, підвішувати їх головами донизу, щоб кров стікала в чани… В Єгипті Хасса був водієм, але народився він у фермерській родині, тому знав, як обходитися з тваринами. Але не з свинями. Для мусульман свині є вдвічі огиднішими. Та все ж краще ходити за свиньми, аніж всенький день кидати лопатою буйволячий гній, як це роблять індійці. Свині випорожнюються набагато менше, і свинарні є крихітними конструкціями в порівнянні з буйволячими стайнями. Кожен араб знає це, тому вони воліють займатися свинями, а не падати від знемоги біля буйволів. Хасса пристрастився до героїну. Він сідав на потяг до Рима, купляв наркотик і повертався до свинарні. Хлопець серйозно «підсів» на героїн, і йому постійно бракувало грошей. Тому один товкач запропонував йому спробувати поторгувати в Мондраґоне, де ринку наркотиків не існувало. І Хасса почав штовхати «зілля» побіля бару «Доміція». Він напрацював собі клієнтуру і за десять годин міг заробити більше, ніж за півроку в свинарні. Знадобився лише один телефонний дзвінок від власника бару, щоб його діяльності було покладено край. Саме так тут і трапляється. Ви телефонуєте приятелю, той — родичу, родич сповіщає свого compare, а той передає «кому треба». В цьому ланцюжку відомі лише відправна та кінцева точки. Через кілька днів люди Ла Toppe з самопроголошеного GAD пішли прямо до халупи Хасси і постукали в двері. Вони прикинулися поліцейськими, щоб хлопець не зміг втекти та сховатися поміж свинями та буйволами, бо тоді їм довелося б гнатися за ним у багні та лайні. Всадовивши араба до авто, вони поїхали, але не по тій дорозі, що вела до поліцейського відділка. Як тільки Хасса здогадався, що його збираються вбити, у нього почалася химерна алергічна реакція: його тіло почало розбухати, наче його напомповували повітрям: схоже, страх призвів до анафілактичного шоку. Августо Ла Toppe, розповідаючи цю історію суддям, сам був страшенно приголомшений такою метаморфозою: очі єгиптянина перетворилися на маленькі ґудзики, неначе їх засмоктало всередину голови, з пор почав виділятися якийсь солодкавий запах, а рот запінився чимось схожим на сирну масу. Кілерів було вісім, але стрельнути вистачило духу сімом. Pentito Маріо Сперлонгано заявив: «Не було ніякого сенсу стріляти в уже мертве тіло». Але так було завжди. Здавалося, Августо сп’янило його імператорське ім’я. Кожен з його легіонерів мав бути поруч під час усіх його акцій. На вбивства, які можна було здійснити двома-трьома кілерами, виїжджали натомість усі його вірні легіонери, від яких вимагалося, щоб кожен з них зробив принаймні один постріл, навіть якщо жертва була вже мертвою. Один за всіх і всі за одного. Августо вимагав повної і загальної участі, навіть якщо ця участь була поверховою. Постійний страх того, що хтось підведе, змушував його діяти групою. Кланові оборудки в Амстердамі, Абердіні, Лондоні та Каракасі могли потенційно призвести до того, що хтось із компаньйонів втратить голову і почне думати, що він у змозі відокремитися і розпочати власну справу. Тут дика жорстокість є реальною вартістю комерції: якщо її не проявити, то можна втратити все. Вбивши Хассу Фахрі, члени клану понаштрикували в його тіло інсулінові шприці, якими зазвичай користуються наркомани-героїнщики. То було тілесне «повідомлення», яке кожен в Мондраґоне та Формії відразу ж належним чином зрозумів. Боса не цікавили інші люди. Коли Паоло Монтано на прізвисько Дзумпар’єлло, один з найнадійніших бойовиків, підсів на наркотики і не зміг відмовитися від своєї пристрасті до кокаїну, Августо наказав одному з його вірних друзів привезти Паоло, щоб зустрітися з ним на фермі. Коли вони приїхали, то Ернесто Корнаккя мав випорожнити всю обойму свого пістоля в Дзумпар’єлло, але бос стояв надто близько до нього і Корнакк’я злякався, що може і його зачепити. Побачивши, що Ернесто вагається, Августо забрав у нього пістоль і сам убив Монтано. Кулі пробили тіло жертви і влучили в Корнакк’ю, але той волів краще кулю вхопити, аніж ризикувати поранити боса. Дзумпар’єлло кинули до колодязя і підірвали гранатою — чисто по-мондраґонськи. Легіонери Августо були готові заради нього на все. Вони пішли за ним навіть тоді, коли він став свідком обвинувачення. В січні 2003 року, після арешту його дружини, бос наважився на важливий крок. Він звинуватив себе та своїх людей в приблизно сорока умисних убивствах, видав місцезнаходження колодязів з трупами і звинуватив себе в десятках епізодів здирництва. Це зізнання зосереджувалося на «військовій», а не на бізнесовій діяльності. Його найвірніші люди — Маріо Сперлонгано, Джузеппе Валенте, Джіроламо Роццера, П’єтро Скуттіні, Сальваторе Орабона, Ернесто Корнакк’я та Анджело Ґальярді — невдовзі наслідували його приклад. За ґратами ж мовчанка стає безвідмовною зброєю боса, за допомогою якої він забезпечує збереження власного авторитету і зберігає формальну тяглість своєї влади, навіть попри те, що жорсткі умови тюрми сильно обмежують можливості безпосереднього спілкування. Та Августо Ла Toppe — людина непроста: зізнавшись сам і змусивши зізнатися всіх своїх людей, він усунув небезпеку того, що хтось знищить його родину за його зраду. А співпраця з владою, здавалося, не підірвала економічну імперію мондраґонського картелю. Його зізнання лише допомогло виявити логіку убивств та історію владного впливу Каморри на узбережжі Казерти та Лаціо. Як і більшість босів Каморри, Августо Ла Toppe говорив про минуле. Без pentiti історію влади кланів написати було б неможливо. Без pentiti правду — факти, деталі та механізми — дізнаються через десять-двадцять років: усе одно, що чоловік дізнався б правду про стан своїх життєво важливих органів лише після смерті. Співробітництво з боку Августо Ла Toppe та його «начальників штабу» несе в собі певний ризик: їм можуть сильно «скостити» термін ув’язнення в обмін на зізнання і випустити на волю вже через кілька років. Вони ж тим часом делегують свою «військову» міць комусь іншому, наприклад — албанським сім’ям, а самі збережуть свою легальну економічну міць. «Розкаяні» начебто вирішують казати правду і нічого, крім правди, жити далі лише за рахунок своєї легальної діяльності, уникаючи, таким чином, довічного ув’язнення та внутрішньої ворожнечі. Августо лякала думка про тривалий тюремний термін; на відміну від «великих» босів, які його навчали, він був нездатен винести десятиріччя ув’язнення. Йому, бач, хотілося б, щоб у в’язничному кафетерії подавали вегетаріанську їжу. До того ж, Августо любив кіно, а йому в камері не дозволили мати відеомагнітофон. Тому він, коли мав бажання, прохав власника місцевої радіостанції транслювати звукову доріжку з фільму «Хрещений батько» увечері перед сном. Для суддів та слідчих співробітництво Ла Toppe може бути двозначним, бо він ніколи не відмовлявся від своєї ролі як боса. Його викриття були продовженням його ж влади — як це видно з листа Августо до свого дядька: він запевняє, що «відмазав» його від можливого притягнення до відповідальності за участь в оборудках клану, але — попри свій талант вішати локшину на вуха — бос не забуває прй цьому пригрозити йому та ще двом родичам, упереджуючи таким чином створення альянсу проти нього в Мондраґоне: «Твій зять та його батько вважають, що їх зможуть захистити ходячі мерці». Бос, навіть pentito, не припиняв вимагати грошей, навіть уже сидячи в камері в’язниці Аквіла. Августо Ла Toppe обходив заборони, передаючи накази та запити через листи, які він передавав матері або своєму водієві П’єтро Скуттіні. Як засвідчували судді, загалом ці запити являли собою ніщо інше, як здирництво. Ввічливий чемний лист власникові одного з найбільших ринків сиру на Доміціанському узбережжі підтверджував, що Августо вважав, що він і досі все контролює. «Любий Пеппе, хочу звернутися до тебе з великим проханням, бо мене розорили. Якщо ти мені допоможеш, але я прошу лише в ім’я нашої давньої дружби, а не через якусь іншу причину, і навіть якщо ти відмовиш мені, то не сумнівайся: я тебе не забуду! Мені терміново потрібні десять тисяч євро. Ти також маєш повідомити, чи зможеш виділяти мені щомісячно тисячу євро — щоби я зі своїми дітьми міг нормально жити». Рівень життя, до якого звикла родина Ла Toppe, був значно нижчим за той, який забезпечувало державне утримання тих, хто вирішив співпрацювати з владою. У фінансові справи цієї родини я зміг вникнути лише тоді, коли ознайомився з документами величезної конфіскації, здійсненої 1992 року за рішенням суду міста Санта-Марія-Капуа-Ветере. Влада конфіскувала маєтність вартістю 230 мільйонів євро, дев’ятнадцять компаній вартістю 323 мільйони євро, а також виробниче устаткування та машинерію на суму 133 мільйони євро. До конфіскованих компаній входили численні фабрики, розташовані вздовж узбережжя між Неаполем та Ґаетою, серед яких були молочарня, цукровий завод, чотири супермаркети, дев’ять прибережних вілл, будинки, земельні ділянки, а також дорогі авто та мотоцикли. Кожна компанія мала приблизно шістдесят працівників. Судді наказали також конфіскувати компанію, що виграла тендер на утилізацію сміття в Мондраґоне. То була величезна операція, що вилучила у кланів значний шмат їхньої економічної моці, але все одно вона була мікроскопічною в порівнянні зі справжнім обсягом їхньої діяльності. Конфіскації зазнала також грандіозна розкішна вілла біля Аріана ді Ґаерта, чия слава долетіла аж до Абердіна Чотири поверхи на вершечку урвища, плавальний басейн з підводним лабіринтом — ця споруда була скопійованії; вілли Тиберія, тільки не того Тиберія, що заснував мондраґонський клан, а римського імператора, що усамітнився на острові Капрі. Я ніколи не бував усередині цієї вілли; конфіскаційні документи були тим об’єктивом, крізь який роздивлявся цей імператорський мавзолей, що стояв як вартовий італійської маєтності клану. Прибережна зона могла б стати безкінечним простором, що надихав би бурхливу фантазію архітекторів. Натомість з часом вона перетворилася на мішанину будинків та вілл, похапцем споруджених для того, щоб приваблювати туристів до південної частини Лаціо та до Неаполя. Ні тобі районування, ні дозволів на будівництво. В результаті в котеджі від Кастельвольтурно до Мондраґоне понапихували цілі купи африканських іммії'рантів, а розплановані парки та ділянки, що призначалися для спорудження будинків відпочинку, перетворилися на хаотичні смітники. В жодному з прибережних міст не було очисних споруд. І тепер коричнювате море омиває пляжі, всіяні сміттям. За кілька років було знищено навіть далеку згадку про колишню тутешню красу. Влітку декотрі нічні клуби перетворюються на справжні борделі. Друзі, готуючись до своєї «нічної діяльності», показували мені свої порожні гаманці. Порожні не через відсутність у них грошей, а через відсутність тоненьких фольгових пакетиків з круглою «начинкою», а саме — презервативів. Вони таким чином давали зрозуміти, що можна було їхати до Мондраґоне і спокійно там трахатися, не боячись що-небудь підчепити: «Сьогодні ми їдемо на гульки!» Презервативом Мондраґоне був Августо Ла Toppe. Бос вирішив слідкувати за здоров’ям своїх підлеглих. Мондраґоне став чимось на зразок храму, звідки вичистили найнебезпечніші різновиди хвороб, що передаються статевим шляхом. Поки решта світу страждала від СНІДу, північна Казерта була повністю під контролем. Клан ретельно відслідковував результати аналізів кожної людини. Наскільки це було можливо, клан також вів повний список: йому не хотілося, щоб підконтрольна територія була зараженою. Тому коли один з поплічників Августо здав кров на аналіз і його результат виявився позитивний на ВІЛ, то клан про це відразу ж дізнався. Фернандо Броделла часто навідувався до місцевих дівчат; тому від нього виходила небезпека. На відміну від клану Бідоньєтті, який посилав своїх компаньйонів до найкращих лікарів і оплачував хірургічні операції в найкращих шпиталях Європи, сім’я Ла Toppe навіть не думала послати Броделлу до гарного лікаря чи заплатити за його лікування. Вони просто вбили його. Холоднокровно. Наказ клану був такий: знищувати хворих, щоб зупинити епідемію. Інфекційну хворобу, особливо ту, що передається статевим шляхом, через найменш контрольований акт, можна зупинити лише шляхом повного й остаточного усунення хворих. Позбавити їх життя — єдина надійна гарантія того, що вони більше нікого не заразять. Капіталовкладення в Кампанії теж мали бути надійно захищені. Клан навіть придбав віллу в Анакапрі, щоби розмістити там місцевий підрозділ карабінерів. І коли карабінери там оселилися, то їм гарантували відсутність будь-яких проблем і повний комфорт. Коли ж Ла Toppe підрахували, що вілла принесе більше доходу, якщо там відпочиватимуть туристи, то карабінерів вигнали, а віллу розділили на шість квартир з внутрішнім подвір’ям та стоянкою для авто. А потім прибув антимафіозний підрозділ і конфіскував усю маєтність. От тобі й безпечні інвестиції без спекулятивного ризику! Після того, як Августо став свідком обвинувачення, у нового боса, Луїджі Франьйолі, лояльного до Ла Toppe, почалися проблеми з такими компаньйонами, як Джузеппе Манконе, відомого також під прізвиськом Рембо. Цей Рембо і справді був трохи схожий на Сталлоне і мав тіло, накачане регулярними заняттями штангою. Започаткований ним ринок наркотиків набував ваги і значущості: невдовзі він зможе дати копняка під зад старим босам, чию репутацію захитали pentiti. Як засвідчив прокурор антимафіозного відділу, клани Мондраґоне звернулися до сім’ї Бірра з Ерколано, щоби ті найняли кілерів. У серпні 2003 року до Мондраґоне заявилися двоє убивць, щоб прибрати Рембо. Вони прибули на одному з тих великих моторолерів — не надто маневрених, але настільки зловісних на вигляд, що кілери не встояли перед спокусою використати його для нападу. Раніше їм ніколи не доводилося бувати в Мондраґоне, але вони легко знайшли свою жертву: Рембо як зазвичай стирчав? барі Роксі. Моторолер зупинився. Один з кілерів зліз із нього, рішучим кроком підійшов до Рембо, вистріляв у нього всю обойму і повернувся до моторолера. — Все нормально? Впорався? — Так, впорався, поїхали — давай, давай, давай! Побіля бару була група молоді; вони вирішували, що робити 15 серпня на вихідний, тим більше, що був якраз сезон відпусток. Як тільки вони побачили типів з Ерколано, то відразу ж второпали, що відбувається: постріли з автоматичного пістоля неможливо сплутати з вибухами петард. Вони всі лягли долілиць, боячись, що їх можуть повбивати як свідків. Тільки одна людина не відвернула погляду. Тільки одна людина подивилася кілеру у вічі і не відвернулася, не притиснулася грудьми до асфальту і не закрила голову руками. То була тридцятип’ятирічна шкільна вчителька. Ця жінка повідомила про вбивство, дала свідчення й упізнала вбивць. Серед багатьох причин тримати язик за зубами, вдати, що нічого не сталося, піти додому і жити далі так само, як раніше, найголовнішою є страх смерті або переслідувань, а також відчуття марності: якщо вбивцю заарештують, то йог) місце швидко заступлять інші. Але замість порпатися в смердючій купі причин, що спонукають до мовчанки, шкільна вчителька натомість знайшла одну причину говорити: правду. Правду, що здається природною, як щоденний звичний жест, як очевидний та необхідний акт — дихання, скажімо. Вона дала свідчення, нічого не вимагаючи навзамін. Вона не просила ані грошової винагороди, ані поліцейського захисту, не стала встановлювати розцінки на свої слова. Вона розповіла, що бачила, описала обличчя кілера, його кутасті риси та кущасті брови. Після стрілянини моторолер рвонув геть, але зробив кілька хибних поворотів, наткнувся на кілька глухих кутів, і йому довелося повертати. Ці типи були більше схожі на якихось заблукалих розгублених туристів, а не на вбивць. На цьому суді, що став можливим завдяки показанням вчительки, двадцятирічного кілера, Сальваторе Чефар’єлло, який, здогадно, був у клану Ерколано на зарплаті, засудили до довічного ув’язнення. Суддя, який вислуховував свідчення вчительки, назвав її «трояндою в пустелі», квіткою, що буяла в країні, де правда завжди на боці сильних та впливових, де її майже не чути, де вона — рідкісний товар, який обмінюють на вигоду. Однак свідчення вчительки різко змінило їй життя на гірше. Неначе вона смикнула за нитку — і все її існування розповзлося на клапті, незважаючи на сміливий виступ. Вона була заручена, але жених покинув її. Вчителька втратила роботу, і її перевели до безпечного місця проживання, де вона отримувала невеличку грошову допомогу від держави, якої ледь вистачало на харчі та одіж. Дехто з її родини відсторонився від неї, і вона стала страшенно самотньою. То була самотність, що вибухає відчаєм у повсякденному житті — коли хочеться потанцювати, але немає з ким, коли стільникові телефони не відповідають, коли друзі припиняють заходити в гості і зрештою зникають назавжди. Не сам факт свідчення призвів до такої жахливої ситуації і не те, що вона впізнала вбивцю. Логіка кругової поруки не настільки проста. Жест молодої вчительки розцінили як скандальний тому, що вона визнала за собою природне і життєво важливе право свідчити і казати правду. В країні, де прийнято вважати, що коли ти скажеш правду, то навзамін отримаєш ту чи іншу вигоду, а коли збрешеш, то таку вигоду втратиш, жити так, наче ти і справді віриш у те, що правда дійсно може існувати, це — просто неймовірно і незбагненно. Тому люди довкола тебе відчувають дискомфорт, вони почуваються голими під поглядом того, хто відкинув правила їхнього життя, правила, які вони повністю схвалюють і приймають. І приймають без всякого сорому, бо, зрештою, так завжди було і так буде; ти нездатен усе це змінити самотужки, тому краще не рипатися, триматися в колії — як усі — і жити так, як живуть інші. В Абердіні перед моїми очима постали матеріальні свідчення успіху італійського підприємництва. Дивно бачити далекі віти, коли ти добре знаєш коріння. Не знаю, як це описати, але бачити ці ресторани, офіси, страхові компанії та будівлі було все одно, що тебе схопили за щиколотки, перевернули з ніг на голову і почали розмахувати в різні боки доти, поки все не повипадає з кишень та рота: дрібні гроші, домашні ключі і навіть душа, якби її теж можна було комерціалізувати. Грошові потоки розбігаються в усіх напрямках, висмоктуючи енергію з центру. Знати це — зовсім не те саме, що бачити. Я пішов разом з Маттео на співбесіду стосовно роботи. Ясна річ, вони його взяли. Він хотів, щоби й я теж залишився в Абердіні. — Все, що ти матимеш тут робити, це — бути собою, Роббе. Маттео неодмінно мав бути з Кампанії і випромінювати її специфічну ауру, щоби роботодавці схвально оцінили його автобіографію, диплом та бажання працювати. Те ж саме походження, яке в Шотландії дозволило йому стати повноправним громадянином, в Італії класифікувало його як трохи більше ніж нікчему, позбавленого протекції та владного впливу, котрий уже програв на самісінькому старті, бо не зміг скерувати своє життя в потрібну колію. Раптом Маттео вибухнув радістю, якої я у нього ніколи не бачив раніше. І чим більше піднімався його щасливий настрій, тим важче тиснув на мене гіркий смуток. Я ніколи не вмів дистанціюватися від того міста, де народився, та від поведінки людей, яких я ненавидів; насправді я ніколи не почувався по-справжньому чужим цій жорстокій динаміці, що розчавлювала життя людей та їхні прагнення. Народитися в конкретному місці означає, що ти — наче мисливський собака, що народився із запахом зайця в носі. Ти женешся за зайцем навіть всупереч власній волі, навіть коли, наздогнавши його, клацаєш щелепами, а потім знову його відпускаєш. Я був здатен рухатися маршрутами, вулицями та шляхами з неусвідомленою одержимістю, з ненависною мені здатністю повністю розуміти підкорені території. Мені захотілося забратися геть із Шотландії і більше й ногою не ступати в цю країну. І я поїхав якомога швидше. В літакові я ніяк не міг заснути: брак повітря та темрява за вікном хапали мене за горло, наче на мені була тісна краватка, що тиснула мені на кадик. Можливо, моя клаустрофобія спричинялася не малесеньким незручним сидінням у невеликому літаку і не темрявою за вікном, а моїм відчуттям того, що реальність немилосердно тисне на мене і що я — наче та курка в переповненому курнику, де зголоднілі птахи ладні заклювати один одного. Наче все було єдиною територією з одним виміром та одним порядком, зрозумілим скрізь і кожному. То було відчуття відсутності виходу, відчуття накинутої силоміць необхідності вступити у велику битву — або щезнути. Я повернувся до Італії з думкою про колію, якою рухаються швидкісні поїзди; капітал, що потрапляє у величезну європейську економіку, стрімко тече в одному напрямку, а в іншому — південному — рухається все, що було би шкідливим в інших місцях. Воно входить і вливається крізь фільтраційну сітку відкритої та гнучкої економіки, створюючи — під час безперервного циклу трансформації — багатство в інших місцях, але не даючи ані найменшого поштовху розвитку в тих краях, де розпочалися ці метаморфози. Черево південної Італії розпухло від мотлоху й сміття, роздулося, як у вагітної жінки, але плід так і не росте; вагітність закінчується викиднем грошей, а потім знову негайно настає вагітність, і знову викидень — і знову зачаття, аж поки тіло не зруйнується, поки артерії не закупоряться, поки легені не припинять всотувати кисень, поки хромосоми не розпадуться. І так — без кінця.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка