Рецензент лариса письменна



Сторінка2/2
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.98 Mb.
1   2

8


Володька жив за два квартали від нас у новому дев'ятиповерховому будинку, тож ми скоро вже стояли перед його дверима. — Чого треба? — спитав він сердито, відчинивши двері. — Зараз про все дізнаєшся! — відказав Ігор і, відштовхнувши його плечем, махнув нам рукою: — Заходьте, тут поговоримо. Ми пройшли до кухні. — Вдома хтось є, крім тебе? — спитав Ігор. — Нікого, — тихо відповів Кучма. — І чого ви до мене причепилися?! — А того, — сказала Наталка, — щоб ти розповів нам, куди запроторюєш свої сни? Від несподіванки Володька здригнувся, його й без того змарніле обличчя зблідло ще дужче, а на очах виступили сльози. — Нікуди й нічого я не запроторюю, відчепіться від мене! — Не вдавай дурника, ми все знаємо! — сказала Наталка. — Та що розказувати! — відвернувся Кучма. — Продав я колись весняний сон, — мабуть, найкращий у житті, — якомусь дідуганові. Коли продавав, думав: нічого, пусте! Посплю й без сну. Навіть краще спатися буде, коли снів нема. А воно — навпаки! Лягаєш — і ніби у морок пірнув: чорно-чорно. Раніше сни тобі сняться — веселі, цікаві, а тепер — нічогісінько!.. Прокидаєшся вранці сам не свій, немов тобі хто по голові надавав. Та коли б тільки це, а то більше не вмію… Кучма раптом перелякано глянув на нас і хутко зціпив зуби. — Ти чого? — стривожився Борька. — Чого замовк? Кажи: що ж ти більше не вмієш?! — Мм-ммм… — тільки й промимрив Володька, не розтуляючи рота. — Ти що, захворів? — штовхнув його Ігор. — Може, тебе інфаркт ухопив? Може, водички тобі? — Він узяв зі столу чашку й попрямував до крана. — Не треба мені ніякої водички! — закричав раптом Володька. — І взагалі — ідіть собі, дайте людині спокій. — О, хворий одужав! — засміявся Ігор. — Та ще й як голосно кричить! Ну, катай тоді далі. — Нічого я більше вам не скажу! — відрізав Кучма. — Заспокойся, Вовочко, — встряла Наталка. — Не хвилюйся так. Не хочеться — то й не кажи… А ви, хлопчики, совість майте! В людини горе, а ви причепилися. — А я?! — образився Борис. — А в мене, виходить, не горе? Так собі, дрібничка? А я, між іншим, хочу знати, що мене чекає! — Ну годі вже, годі, — сказала Наталка лагідно і звернулася знов до Володьки: — Вовцю, а навіщо ж ти йому й потім сни продавав? Продав одного, побачив, що вийшло, то й кинув би. — А глянув би я на тебе, що б ти робила! Дід же отой, коли купив перший сон, сказав, що тепер я — в його руках. Як не продаватиму й далі, він таких жахів напустить, ого-го! От і завтра, із самого ранку, я мушу нести свій сон, який міг би й сам подивитися, Капітону, щоб він, бачте, міг удень, після обіду, подрімати! — І Володька зі злістю висмикнув із кишені пробірку. — Давай сюди! — простягнув я за нею руку. Та Володька відскочив від мене, мов ужалений, і закричав: — Не дам! Не займай! Боюся! — Чого ти боїшся? — здивувалася Наталка. — А того, що не хочу нових жахів! — І ти віриш, що Капітон таки й справді може якісь жахи напускати? — посміхнувся Ігор. — Ти б теж повірив! Одного разу я не схотів, так він мені такого вночі наробив — я ледь не вмер. — Обличчя у Володьки при згадці про ту ніч поблідло, губи його затремтіли. Ніхто з нас навіть поспитати не наважився, що ж саме наробив. дідуган. — Отже, — перелякано глянув я на Володьку, — ти страждаєш саме від цього? — Ой, — тільки зараз дійшло до Бориса, і де й ділася його недавня пиха, — що ж робити?! — Може, батькам про все розповісти? — вголос подумала Наталка. — Тільки не це! — жахнувся Володька. — Батькам не треба! — Чому? — здивувалася Наталка. — Вони все одно не повірять, — так мені сказав дід, — подумають, що я хворий, та лікувати почнуть: мікстури, уколи всякі! — Справді, — погодився я, — краще батькам не казати: не повірять. Самим треба думати… — От що, — сказав Ігор, — давайте ввечері зберемося в альтанці: може, таки щось придумаємо? І ми пішли по домівках. Удома я почав думати над тим, що сталося. Я уявив, як жахливо, коли тобі зовсім-зовсім нічого не сниться! Самі подумайте: адже уві сні кожен із нас може все на світі! Ми відкриваємо нові планети й зірки, перемагаємо найстрашніших піратів, уплав долаємо океани й моря, приборкуємо запросто цілі зграї лютих левів, робимо такі наукові відкриття, котрі старим поважним академікам і не снилися! А як здорово літати уві сні!.. І от уявіть, що ви залишаєтеся без усього цього, — просто жах! Тепер я зрозумів, чому у Володьки таке набурмосене обличчя, — і мені зробилося страшенно шкода його. Потім я пригадав, що інколи стрічав дітей з такими самими обличчями. Вони завжди тримались осторонь від своїх ровесників, котрі гасали з вереском і сміхом, і тихо сумували, дивлячись у землю. Та це ж, напевне, справа рук дідугана! Ця думка просто вибухнула в моїй голові. Отже, коли ми придумаємо, як його перехитрити й перемогти, ми врятуємо не лише Володьку й Борьку, а й чимало інших дітей! За цими думками я й не помітив, як на вулиці звечоріло. Я зиркнув на годинника — й помчав до альтанки, де вже зібралися наші… — Ну як — надумали? — спитав Ігор. Всі мовчали. — Невже ніхто нічого не придумав? — здивувався він. Ми знов промовчали. — Так, — сумно зітхнув Ігор, — і я теж нічого не придумав. — А давайте сьогодні вночі політаємо! — раптом запропонувала Наталка. — Провітримось — і, може, придумаємо? Всі радо погодилися з нею. І як воно вийшло, що ми за всіма справами геть забули про польоти?! А навкруги ж весна, все аж вирує від квіту, лише й літати о такій порі! 9

Рівно о дванадцятій я знявся в небо, трохи пролетів над садом і побачив, як майже водночас від своїх будиночків у небо гайнули один за одним Наталка та Ігор. Ми злетілися докупи й закружляли над нашим провулком — очікували на Бориса. Та його десь не було. — Знов на хвильку приліг дрімонути! — пожартував Ігор. — Ану, гайда за ним! Ми приземлились у Борьчиному садку й попростували до вікон. Не дійшовши кроків п'ять, раптом почули шморгання і схлипи. На підвіконні сидів Борис і гірко плакав! — Бориску, що з тобою? — торкнула його за плече Наталка. У відповідь він схлипнув іще голосніше. — Ну що ти, не плач! Ти ж мужчина! — зашепотіла Наталка. — Розкажи — і легше стане. — Не стане, — майже скрикнув Борька, — ніколи не стане! — І кулаком почав розмазувати сльози по щоках. Ігор та я мовчки стояли осторонь, бо не знали, що й сказати. Врешті Борька покинув шморгати носом і схлипувати, а там і зовсім затих. — От і молодчинка! — зраділа Наталка. — А тепер кажи… — Та що казати, — відмахнувся Борис. — Не можу я злетіти — от і все! — Як?! — вихопилось у мене. — А отак! Старався, старався — і нічогісінько! — Може, ще спробуєш? — нерішуче запропонував Ігор. — Я вже сто разів пробув — дарма! Тепер я знаю, що хотів сказати Кучма. Він теж розучився літати! І знаєте — чому? Бо продав свій сон отому клятому дідові! Од несподіванки ми закам'яніли — такого повороту ніхто й не чекав! Ну й дід, ну й розбійник! Що ж він накоїв? Виявляється, й Кучма вмів літати! Та, мабуть, і всі діти, а може, й дорослі, котрим сняться запахущі травневі сни, літають теплими ночами! Як же ми тепер, без нашого Борьки?! — Треба швидше вирішувати, — обірвав мовчанку Ігор, — поки цей «хімік» не обікрав інших дітей, як Бориса та Володьку! — Здається, я придумав! — вигукнув я. — Ну?! — очі в Борьки спалахнули надією. — Пам'ятаєте, як Капітон винюхував із пробірок сни? Що при цьому було? — Що? Він більшав, — сказала здивовано Наталка. — А коли чхав? — вів далі я. — Ура! — зрадів Ігор, зрозумівши мене. — Та це ж грандіозна ідея! — І він так ляснув мене по плечу, що я аж хитнувся, але промовчав. — Вирішено! — сказав Ігор і хотів щось додати, але ми раптом почули якийсь дивний брязкіт. Усі разом озирнулися — невже нас підслуховують? — і побачили!.. Ні, ми спершу навіть були не повірили власним очам, але останнім часом навкруги траплялися такі несподіванки, що довелося повірити. Ми побачили в світлі ясного місяця, як через садок до будинку Капітона біжить кіт! Ви смієтеся — що тут дивного? А те, що біг не звичайний кіт, а бігла… Борисова скарбничка! Так-так, оте опудало, яке подарував Борисові Капітон. — За ним! — вигукнув Ігор. — Його треба впіймати! Кіт був уже коло паркану, тож ми хутко рвонули навздогін. Але котяра виявився напрочуд спритним. Не встигли ми пробігти й кілька кроків, як він уже був під вікном Капітона і стрибнув у кімнату.  

 

— Все! Провал! — прошепотів Ігор. — Не каркай! Треба перевірити! — сказав Борис, і ми підкралися до вікна. Ігор підсадив мене, і я зазирнув у кімнату. За столом, заставленим пробірками, сидів дідуган. На колінах у нього лежав кіт-скарбничка, чия пика ні про що не говорила, вона була такою ж незворушною та бридкою, як завжди. — Кицюню, розумничку мій, — промовляв до нього Капітон, погладжуючи його алебастрову спину. — Молодчиночко, знаєш свою справоньку. Ну, давай поглянемо, що ти мені приніс. Дід перевернув кота догори лапами й почав трусити. На стіл спершу із брязкотом випали три металеві карбованці, а за ними якісь білі кружальця. — Так-так! — промовляв при цьому Капітон. — Молодчинка, добре попрацював. Ану-ну, що ж там мої дружочки набалакали. — І він почав перебирати кружальця, викладаючи їх у певному порядку. І тут я збагнув, що то за кружальця. Це були наші слова! Яким чином вони застигали й потрапляли в пузо тому котові, я не думав, я вже звик до всяких дивовиж. Але те, що зараз дід про все довідається, мене жахнуло! А дід виклав нарешті кружальця й заходився їх читати. — Так-так, — потер він руки, — «здається, я придумав…» Гарно, розумний хлопчичок! (Це він, мабуть, про мене!) «Він більшав…» А, так вони, виявляється, стежили за мною! — розлютився дідуган. — Ну, добре, це їм так не минеться! Що ж далі? Ага: «А коли чхав». Як, оце і все? А що ж вони надумали? Ну й хитрющі! А ти, клята душа, — це Капітон уже звертався до кота-скарбнички, — ти що, не міг до кінця дослухати? Га?! — Кіт, зрозуміло, мовчав. — Так ось тобі, щоб знав! — крикнув Капітон, схопив кота за дурну голову і з розмаху бухнув ним об стінку. Кіт розлетівся на шматочки, так і не змінивши виразу своєї пики. — Ага, ось іще кілька слівець! — зрадів Капітон, розгрібаючи уламки. — Побачимо, про що ж тут. У грудях мені похололо. Невже кіт щось важливе підслухав?! — Так, — бурмотів собі під носа дідуган, — тут щось про літання… Ага, зрозумів! Ці бісові діти, виявляється, теж уміють літати! Що ж, непогано. Те, що й треба! Ну, держіться, хе-хе! От позабираю всі ваші сни — тоді політаєте в мене!.. — І він так бридко зареготав, що мені аж ноги затремтіли… — Ну, що ж! — мовив дід, коли відсміявся. — Від мене вони не втечуть. Ще не знають, з ким мають справу. Він підійшов до шафи, витяг звідти дві пробірки, розкоркував їх і втягнув своїм бридким носом димки. Побільшавши на очах, він двічі чхнув, зменшився до попередніх розмірів і задумався, сидячи в кріслі… Я зіскочив на землю, і ми гайнули до своєї альтанки. — Ну, що там, розказуй! — накинулись усі на мене. І я розказав про все, що побачив. — Ну й ну! — вигукнув Ігор. — Отже, він не знає про наш задум. Це непогано! Але він довідався, що ми вміємо літати. А це вже гірше! — Нічого, завтра все з'ясується, — мовив я, і ми пішли спати, хоча кожен із нас знав: цієї ночі він навряд чи засне. 10




Тільки-но я вмостився в ліжку й натягнув ковдру на голову, як на мене щось важко стрибнуло. Я рвучко підхопився, готовий до всяких несподіванок, але відразу ж заспокоївся: переді мною сидів Корнелій. — Ти чого спати заважаєш! — посварився я на нього не дуже сердито. — Не спати треба, а діяти! — заговорив раптом кіт. — О, знов говориш! — зрадів я і намірився був поцілувати свого розбишаку, але він ухилився від поцілунку. — Знайшов час для пестощів! — пробурмотів Корнелій невдоволено. — Вдягайся швидше: може статися біда! — Де? З ким? — вигукнув я і, не гаючи й хвильки, почав надівати сорочку й штанці. — З Борисом! — кинув Корнелій і пояснив: — Я тільки-но від нього: все бачив та чув. — Що ж скоїлось, кажи швидше! — А те, що, поки ви балакали в альтанці, Капітон побував у Борьчиної мами й сказав їй, що бабуся важко захворіла й просить Бориса приїхати до неї ночувати. А сам побіг до трамвая, котрий іде в Святошино. — Наче в казці про Червону Шапочку! — вихопилося в мене. — Нема чого свої знання показувати, — перебив мене Корнелій. — Треба мчати до бабусі й рятувати Бориса. Цей Капітон утричі гірший за будь-якого вовка! Я вже встиг одягнутись, і ми з Корнелієм вистрибнули у вікно, щоб не полохати батьків. — Треба будь-що обігнати діда, — мовив Корнелій. — На трамваї — не встигнемо, на таксі — грошей нема, доведеться летіти… — Як! То ти й літати вмієш?! — Зрозуміло, вмію. Дивуватися було ніколи, тож я хутко прошепотів свою пісеньку і стрімко злетів у небо. Розплющивши очі, я побачив Корнелія, котрий летів ліворуч від мене. — Ну, тепер натискай на газ! — кинув він і помчав уперед. Я ледве наздогнав його — і далі ми полетіли поруч. — Корнюсю, — спитав я трохи згодом, — а звідки ти знаєш Капітона? — Довга історія, — відмахнувся кіт. — А ти коротенько, поки летимо… — Ну, добре вже, — погодився Корнелій, — розповім… Власне, я його знаю особисто не так і давно — його знали чудово мій прадід і дід. Коли мій дідусь був іще кошеням, Капітон був хлопчиськом, таким, як ти. Але, на відміну від тебе й твоїх друзів, він був запеклим ворогом нашого роду. Чому, за що й навіщо — ніхто не знав і не відав, та він завжди жбурляв у наших родичів камінням, штурхав їх ногами, тягав за хвости. Чого тільки ми не натерпілись від цього клятого хлопчиська! Од болісних згадок у Корнелія настовбурчилася шерсть, і він примовк. — А далі? — нетерпляче спитав я. — А далі він постаршав, — продовжив зрештою Корнелій, — і став утричі лютішим. Втім, це можна зрозуміти: адже він ніколи не був справжньою дитиною і саме через це лютішав з кожним днем. Згодом він почав вигадувати порошок, за допомогою якого хотів відбирати сни у дітей. — Нащо? — не зрозумів я. — Щоб хоч трохи відчути себе дитиною, — відказав кіт. — Так-от, він таки винайшов цей порошок і став іще запеклішим нашим ворогом, бо виготовляє його дід із нашої шерсті. Він ловить нас, обстригав, а нас перетворює на алебастрові скарбнички — на такі, яку ти бачив у Бориса. Він примушує їх слідкувати за дітьми. — А чого він так ненавидить саме тебе? — Бо я присягнувся своєму татові помститись Капітону, — гордо відказав Корнелій. — 3 тої пори, де б він не оселявся, він зустрічав мене. Це я стежу за ним і попереджаю всіх місцевих котів про небезпеку. Ти думаєш, ми просто так нявчимо по ночах? Е, ні! То ми один одному передаємо сигнал: стережись Капітона, він — поруч! За це він і ненавидить мене смертельно. Адже через мене йому дедалі важче ловити котів. А нема котів — нема порошку, а значить — і снів. Щоправда, йому інколи допомагають усякі хулігани, які, на жаль, ще не перевелися і з яких, напевне, виростуть нові Капітони. — Не виростуть, — перебив я кота, — обіцяю тобі: не виростуть! Відсьогодні увесь наш квартет оголошує їм війну! — Спасибі! — радісно подякував Корнелій і раптом перейшов на шепіт: — Тихше, підлітаємо! Ми й справді вже підлетіли до будиночка Борьчиної бабусі, швидко приземлилися просто перед порогом, і я постукав у двері… Коли бабуся побачила мене, вона не на жарт злякалася: — Що з Боренькою?! — Нічого, — пробурмотів я, зрозумівши, що Капітон кудись уже завів Бориса. — То я так, мимоходом: думаю, дай зазирну. Ну, коли нема у вас Бориса — до побачення! Бабуся полегшено зітхнула й залопотіла: — Може, варення на доріжку, ще трохи ожинового зосталося! Іншим разом я, звичайно, не відмовився б, але сьогодні… Я ледве встиг заперечно хитнути головою і побіг геть… — Швидше до лісу, — зашепотів Корнелій, котрий чекав мене на паркані. — Вони там, я відчуваю. І ми помчали в ліс. — Стій! — просичав раптом Корнелій через кілька кроків. — Я бачу їх!.. Слухай уважно: я відверну увагу Капітона, а ти хапай Бориса — і щодуху додому. — Але ж він може зловити тебе! — Не бійся, — заспокоїв мене Корнелій. — А коли й зловить — то що ж: нехай уже краще скарбничкою стане ще один кіт, ніж Борис… — І з цими словами він шугонув у темряву. Я глянув у тому напрямку, де зник кіт, і побачив дві постаті, в яких упізнав Бориса й Капітона. Дідуган ішов трохи попереду, а Борис, ніби слухняна лялька, ступав за ним. Раптом лісову тишу розітнув дикий котячий зойк. Капітон аж звився на місці й заволав: — Це знову ти?! У, клятий котяро! Тепер тобі не втекти! — Дідуган крутнувся на каблуках і з дивовижною спритністю кинувся під кущ, звідки долинав котячий вереск. Тої ж миті я підскочив до Бориса й ухопив його міцно за руку: — Мерщій тікаймо! — Де я? — здивовано закліпав очима Борис, ніби щойно прокинувся. — Потім! — обірвав я його і потяг за собою. За хвилину ми вже сиділи в затишному трамваї і мчали додому, а я дорогою про все розповідав Борисові. Діставшися нашого провулка, ми відразу попрощалися, я наказав Борьці нікому більше не відчиняти й нікуди не виходити з дому і теж помчав спати. 11


Наступного ранку, в неділю, ми зібралися на нашій липі. Сиділи на гілках і мовчали. Та й про що було говорити, коли й так усе зрозуміло! Ми мовчки чекали на Володьку, від якого тепер чимало залежало. Тільки сьогодні ми врешті помітили, що весна майже кінчається. Земля вкрилася буйнозеленою соковитою травою, на всіх деревах уже блищали молоді, тугі листочки. Трава попід нашою липою так і світилася кульбабами! Вони, жовті, наче шматочки сонця, звідси, згори, скидалися на курчат. Здавалося, то не квіти, а курчата-пуховички порозбігалися в траві, вишукуючи собі якусь поживу. — Ну й гарно ж! — зітхнула Наталка. — А таки й справді гарно! — погодився Ігор, і ми знов замовкли. Ось ми побачили, як на галяві під липою з'явився лимонний метелик. Його відразу ж запримітили двоє горобців і кинулись навздогін. Та метелик, ніби відчувши небезпеку, сів на жовту кульбабу — і зник, злився з нею кольором! Горобці ошелешено роздивлялися навкруги, — де ж він подівся, тільки-но був осьдечки! — косували очицями один на одного з явною підозрою: а чи не ти ковтнув мого метелика? І в той час, поки вони розбиралися зі своїми горобиними думками, метелик знявся з кульбаби й гайнув собі геть — подалі від розбишак! Нам від цього видива зробилося трішки легше. Я навіть не втримався й засміявся, чим налякав горобців. Аж ось нарешті ми побачили, як із-за рогу показався Кучма. Він підбіг до липи, здерся на дерево й сів на гілці поруч з Ігорем. Ну й вигляд був у нього! Одразу помітно, що вії очей не стулив! Ми хоч трішки поспали, окрім Борьки, звичайно: він боявся засинати після всіх пригод. Щиро кажучи, і його вигляд був не кращим від Володьчиного: обидва бліді, з синцями попід очима. — Ну, от що! — звернувся Ігор до Кучми, видобуваючи з кишені Борьчину пробірку, яку заготував іще зранку. — Ти зараз підеш до Капітона і продаси йому це. Скажеш — твій сон. А твою давай сюди!.. Володька хотів був щось поспитати, але Ігор відмахнувся: — Потім! Отже, ти йдеш перший, ми — за тобою. — І він дав Володьці пробірку. — А тепер — уперед! Ми посипалися з липи, мов груші, й помчали до Капітона: Кучма — попереду, ми — кроків на п'ятдесят позаду. Коли Володька підійшов до хвіртки сусіда, той відразу ж, ніби чекав його, вийшов на поріг. Коли б ми не знали, що це за типчик, то, напевне, пожаліли б його. Все обличчя в нього було подряпане й запухле, гачкуватий ніс дивився кудись убік, а під лівим оком сяяв такий величезний синець, що повіки навіть не розтулялися, — хіба що за допомогою пальців! Це була робота Корнелія, котрий, певне, всю ніч водив дідугана лісом. Зрозуміло, котові це — дрібничка, а от дідові — ну й ну! Він чіплявся за кожний корінь та пеньок, падав у колючі ожинові зарості, на повному ходу налітав на стовбури дубів та сосен чи ускакував у шипшиновий кущ. Одне слово, коли б це був не Капітон, йому варто було б щиро поспівчувати. — А, це ти, любесенький! — зрадів дідуган, коли побачив Кучму. — Заходь, заходь, дорогесенький! А я саме про тебе думочку думав: і чого хлопчичок не приходить до мене? — Я приніс вам свій сон! — мовив Кучма. — Це добре, — зрадів дід. — Це дуже-дуже мудре рішення! — І Капітон потер руки. — А де ж він? Володька простяг йому пробірку. — Ай, який чудовий хлопчичок! — залопотів дід. — А який у нього сончик гарнюсінький! — Він вихопив пробірку й побіг відразу ж до шафи устромляти її в штатив. — Ось, — трохи згодом підійшов він до Володьки, — ось тобі й грошенята — на цукерочки чи на цигарочки, хе-хекс!.. Як ти любиш старенького пенсіонерчика, молодчиночка! — І раптом засичав на Володьку: — Ну, досить балачок, іди вже! А завтра теж сон принось зранку!.. — Він ткнув Володьці в руки пробірку та грубо підштовхнув його до дверей. Ми сиділи в кущах неподалік від вікна і все чули. Раптом крізь прочинене вікно ми побачили, як Капітон, щось наспівуючи під носа, витяг із шафи пробірку з Володьчиним, як він гадав, сном. Ми затамували подих, а дідуган відкоркував нетерпляче пробірку і припав до неї своїм хижим, жадібним носом.  

 



Ааа-пп-чхи-ии!!! — раптом вибухнуло в його кімнаті, і ще луна від того чхання не встигла влягтися, як навздогін за першим пролунало друге, а за ним — трете, четверте й далі — ааапчхи!!! Аа-пп-чхи-ии!! Ми підскочили до самісінького вікна і вже сміливо залізли всередину. Там, у кімнаті, в шкіряному кріслі сидів маленький Капітон і голосно чхав. І з кожним разом він меншав і меншав! Ось він чхнув — і зробився завбільшки з кота. Ось іще раз — і вже як миша… Ось він, нарешті, вже як мураха. Ми ледь почули останнє тоненьке, мов дзижчання комарика, «аа-пчхи» — і дідуган зник! Назавжди! Ми не змовляючись подбігли до шафи й заходились відкорковувати пробірки й випускати з них сни, які цей дідуган устиг понабирати у бідолашних дітлахів. — Отримуй свій сон, Іринко! — І ти, Васильку! — І ти, Оксанко!.. — А ось і мій, ріднесенький! — раптом вигукнув Борька, схопивши пробірку зі своїм сном. — Ох, і спатиму ж я сьогодні! — засміявся він. — Красота! Ми повипускали всі сни і, радісні, вийшли надвір. Ви питаєте, як ми перемогли Капітона? А дуже просто! У пробірку, яку продав дідові Кучма, Ігор насипав звичайного молотого перцю. Адже він виглядав точнісінько так само, як і порошок дідугана. Отак-от!.. Ми весело крокували нашим провулком — тепер уже вп'ятьох! — і голосно виспівували нашу пісеньку. Ми посміхалися один до одного, до всіх перехожих, що траплялися нам назустріч, і нам ставало ще краще! Адже ми тепер чудово знали: дідугана переможено, наші сни — з нами! А поки снитимуться кольорові, запахущі, травневі сни — літати нам і літати!  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка