Глава 18 ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ ГРОМАДЯН
§1. Загальні поняття права приватної власності громадян
Жовтнева соціалістична революція 1917 року започаткувала появу нової соціалістичної суспільно-економічної формації, основною метою якої стало знищення насильницькими методами зароджуваних в Росії та в інших республіках колишнього Союзу РСР відносин капіталістичної приватної власності і розповсюдження режиму соціалістичної власності на знаряддя праці та засоби виробництва. Для громадян основною індивідуальною формою привласнення певних матеріальних благ стала особиста власність громадян.
Примусова ліквідація капіталістичної приватної власності розпочалася після проголошення на II Всеросійському з'їзді
230
Рад (25—26 жовтня 1917 р.) Радянської влади (в Україні -11—12 грудня 1917 р.).1 Процес фактичної ліквідації приватної власності і утвердження особистої власності продовжувався майже до кінця 30-х років. Відповідно ж юридичного оформлення право особистої власності громадян набуло в Конституції СРСР 1936 р. і в Конституції УРСР 1937 р. Найбільш повне і детальне врегулювання відносини особистої власності одержали в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1961 р.) і Цивільному кодексі Української РСР (1963 р.). Норми про особисту власність громадян зберігали своє значення і дію до прийняття в Україні нового законодавства про власність (1991 р.) та інших законів ринкової орієнтації.
Норми цивільного законодавства про особисту власність базувалися на відповідних ідеологічних постулатах марксистсько-ленінського вчення про власність в соціалістичному суспільстві. Основоположники марксизму-ленінізму визначили основні ознаки особистої власності і її місце в соціалістичній економіці, розглядаючи таку власність як індивідуальну форму присвоєння результатів своєї праці лише з метою задоволення особистих потреб. При цьому К.Маркс і Ф.Енгельс особисту власність визначали як особисто придбану своєю працею, що створює основу особистої свободи. Отже, в марксистсько-ленінському вченні про особисту власність в соціалістичному суспільстві визначальними стали ідеї про її трудове походження і споживчий характер. Саме ці ознаки знаходили своє адекватне юридичне оформлення у всіх законодавчих актах. Так, у ст. 13 Конституції СРСР 1977 р. (у редакції до 14 березня 1990 р.) вказувалося, що основу особистої власності громадян СРСР складають трудові доходи (аналогічна норма містилася і в Конституції УРСР 1978 р.). Відповідно дозволялось мати в особистій власності предмети вжитку особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження.
Наведений перелік хоч і не є вичерпним, але свідчить про те, що за законом громадянам дозволялось мати в особистій власності лише майно споживчого характеру, за деякими незначними винятками. Так, громадяни мали право набувати в особисту власність певне майно виробиичо-господарського при-
1В 1922—1928 рр. цей процес був тимчасово перерваний у зв'язку з переходом до нової економічної політики (непу).
231
значення для ведення підсобного господарства, заняття індивідуальною трудовою діяльністю. В особистій власності не могли знаходитись об'єкти виключної державної власності — земля, її надра, води, ліси, основні засоби виробництва, засоби транспорту, зв'язку, банки (ст. 21, 22 Основ цивільного законодавства 1961 р., ст. 90 ЦК УРСР 1963 р.).
На окремі об'єкти права особистої власності громадян в законодавстві передбачалися обмеження щодо їх кількості або розмірів (наприклад, щодо жилих будинків, нежилих будівель, продуктивної і робочої худоби, дозволених дрібних засобів виробництва). І хоч для переважної більшості об'єктів права особистої власності законодавець не встановлював прямих кількісних обмежень, можливості громадян у створенні особистої власності знаходилися у безпосередній залежності від чітко визначених розмірів оплати праці в суспільному секторі народного господарства, яка в умовах соціалізму вважається головним регулятором міри праці і споживання.
Здійснення громадянами права особистої власності та обсяг їх правомочностей повністю підпорядковувалися суто особисто-споживчому призначенню такої власності. Формальна на відносини власності громадян поширювалося загальне правило ст. 86 ЦК УРСР 1963 р. про те, що “власникові належать права володіння, користування і розпорядження майном у межах, установлених законом”. Тобто, діяло правило: власник вправі вчиняти правомочності щодо майна лише в межах, окреслених законом. Відповідно громадяни могли примножувати своє майно лише за підставами, перерахованими в законодавчих актах, під загрозою неможливості виникнення на таке майно права власності.
Особливу роль в недопущенні “збагачення” громадян відігравала норма про те, що особиста власність не повинна “служити для одержання нетрудових доходів, використовуватись на шкоду інтересам суспільства” (ч. ІІІ ст. 88 ЦК УРСР 1963 р.). Громадянам заборонялося займатися приватнопідприємницькою діяльністю і використовувати для цього власне майно, здавати його за договорами найму за плату в розмірах, перевищуваних граничні межі, встановлені законодавчими актами. Звертає на себе увагу відсутність конкретних критеріїв для визначення дійсного змісту понять “нетрудовий доход” і “використання майна на шкоду інтересам суспільства”. Не знаходили вони однозначного тлумачення ні в судовій практиці, ні в юридичній науці. Така невизначеність сприяла застосуванню зазначеної норми в інтерпретації, що змінюва-
232
лась залежно від коливань в ідейно-політичному курсі керівництва СРСР і союзних республік і, що в кінцевому результаті призводило до істотних порушень майнових прав громадян (наприклад, в період так званої кампанії “боротьби з нетрудовими доходами”, проведеної відповідно до Постанови ЦК КПРС від 15 травня 1986 р. “Про заходи по посиленню боротьби з нетрудовими доходами” і прийнятих в її розвиток законодавчих актів1). Громадянам дозволялося лише займатися визначеними в законодавстві окремими видами індивідуальної трудової діяльності. Основним же джерелом формування особистої власності для переважної більшості громадян слугувала праця в соціалістичному громадському секторі економіки.
Наступною важливою ознакою особистої власності громадян був її похідний характер від соціалістичної власності, що безпосередньо відзначалося в Преамбулі ЦК УРСР 1963 р. Отже, існування в СРСР і УРСР особистої власності було обумовлене пануванням соціалістичної власності, соціально-державним устроєм та всеохоплюючою дією комуністичної ідеології.2.
Однак, в кінці 80-х на початку 90-х років стали відбуватися такі соціально-економічні і політичні процеси, які засвідчили подальшу безперспективність соціалістичного шляху розвитку суспільства, започаткували умови для кардинального реформування правового регулювання відносин власності в СРСР і в УРСР. В надрах соціалістичної економічної системи на базі окремих, нових, відносно прогресивних законодавчих актів (законів СРСР “Про індивідуальну трудову діяльність”, “Про кооперацію в СРСР”, “Про оренду і орендні відносини в СРСР”) фактично розпочав утворюватися новий сектор економіки. В зазначений період невдачами закінчувалися неодноразові спроби реформування економіки і створення так званого “соціалістичного ринку”, що в свою чергу спричинило прискорення дезінтеграційних процесів в СРСР, а відтак і його розпаду. На основі Декларації про державний суверені-
_____________________________________
1СП СССР.-1986-ті.-С.119-121.
2Детально про зміст права особистої власності див.: Халфина Р.0. Право личной собственности.—М., 1964; Маслов В.Ф. Основные проблеми права личной собственности в период строительства коммунизма в СССР.-Харьков, 1968, Ерошенко А.А. Личная собственность в гражданском праве. М., 1973; та ін.
233
тет України Верховна Рада України 3 серпня 1990 р. прийняла Закон “Про економічну самостійність Української РСР”,1 в ст. 4 якого передбачалося три форми власності: державна, колективна, індивідуальна (особиста і приватна трудова). Детальну правову регламентацію власність громадян одержала в Законі України “Про власність”. При цьому індивідуальна (особиста і приватна трудова) власність за своїм розташуванням стала передувати іншим формам власності.2
Індивідуальна власність громадян як одна з форм власності в Україні проіснувала досить недовго. 7 липня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України*,3 яким взамін права індивідуальної власності була введена нова форма власності — “право приватної власності”, що ознаменувало собою перемогу прихильників ринкових реформ. Введення приватної власності, однак, не призвело до істотних змін в переліку об'єктів права власності, визначеного Законом України “Про власність” (в первісній редакції) стосовно права індивідуальної власності, що засвідчило притаманність останній всіх ознак приватної власності.
Таким чином, в 1992 р. завершилося остаточно юридичне визнання приватної власності в Україні, що, однак, не зняло гостроту проблеми подальшого врегулювання відносин власності громадян, оскільки відповідні норми ЦК України 1963 р. не зазнавали змін, адекватних суспільно-економічним відносинам. Переважна частина норм цього Кодексу фактично вступила в суперечність з новим законодавством про власність, що породжувало небажаний правовий вакуум в регулюванні важливої сфери цивільних правовідносин. Лише 16 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла закон про внесення змін в Цивільний кодекс і деякі інші законодавчі акти.4 Зокрема, з ЦК України були виключені глави 7, 8, 9, статті 87, 871, 88, 100-104, 106, 108, 111, 117, 120-127. Ст. 86 була викладена в
____________________________________________-
1Відомості Верховної Ради УРСР.—1990—№34—С.499.
2Порівняно з Законом СРСР “Про власність в СРСР” від б березня 1990р., в якому передбачалася “власність громадян СРСР” безвідносно до її внутрішнього змісту, такий підхід до вирішення проблеми визначення правової форми індивідуального привласнення матеріальних благ був значно прогресивнішим.
3Відомості Верховної Раду України.—1992.— №38.—С. 562.
4Голос України.—1994.—6 січня.
234
редакції ст. 2 Закону України “Про власність” з введенням до неї нової частини шостої, в якій зазначається, що відносини власності регулюються Законом України “Про власність”. Цивільним кодексом, іншими законодавчими актами. Цілком зрозуміло, що головним джерелом правового регулювання відносин власності громадян став Закон України “Про власність”, а інші законодавчі акти набули значення субсідіарних. Їх аналіз дає певне уявлення про поняття права приватної власності в сучасний період.
Найнеобхіднішими економіко-правовими ознаками для визначення сутності приватної власності, як і будь-якої іншої існуючої форми власності, насамперед можуть слугувати: її об'єктний склад; її суб'єктний склад; обсяг правомочностей власника; характер співіснування приватної власності з іншими формами власності.
Відповідно до ст.13 Закону України “Про власність” об'єктами права приватної власності (в первісній редакції — індивідуальної власності) є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення (п.1). Окрім того об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші результати інтелектуальної праці (п.2).
З правової точки зору особливої необхідності в законодавчому закріпленні такого деталізованого орієнтовного переліку об'єктів права приватної власності громадян не існує. Введення його в Закон України “Про власність” все ж таки мало певну соціально-політичну роль в адаптації суб'єктів цивільних правовідносин до нових відносин власності. Оскільки ця мета фактично вже досягнута, в новому ЦК України перелік об'єктів права приватної власності громадян має бути сформульований за узагальнюючими критеріями, а саме: об'єкти особисто-споживчого призначення; об'єкти виробничо-підприємницького призначення; об'єкти інтелектуальної праці.1 В принципі таке майно може належати суб'єктам будь-якої іншої форми власності.
___________________________________________
1Подібний перелік може бути сформульований також щодо усіх форм власності.
235
Важливою є норма п.3 ст.13 Закону України “Про власність” про те, що склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом. Тобто проголошується принцип: громадяни можуть мати у власності будь-яке майно, у будь-якій кількості чи цінності, якщо законом не встановлено безпосередніх обмежень. Зрозуміло, що такі обмеження мають носити винятковий характер, обумовлений відповідними загальнодержавними інтересами, міжнародними угодами і принципами, умовами підприємницької діяльності. Формально подібний принцип певною мірою діяв і щодо особистої власності громадян, об'єктами якої, як вже зазначалося, було переважно майно особисто-споживчого призначення. Водночас вартість цього майна фактично обмежувалася існуючою в соціалістичній економіці жорсткою системою оплати праці і споживання. Безперечно, що і в умовах переходу до ринкової економіки мають діяти певні регулятори джерел достатку громадян з метою недопущення різкої диференціації населення, а відтак і поділу його лише на багатих і бідних. Такими регуляторами в сучасних умовах можуть бути, наприклад, норми фінансово-податкового законодавства.
Відповідно до Закону України “Про власність” суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших радянських республік (в первісній редакції), іноземні громадяни та особи без громадянства. Громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України (ст.11).
Таким чином, нове законодавство про власність визнало суб'єктами права приватної власності лише фізичних осіб, що відповідає загальній концепції Закону “Про власність”. Що ж до юридичних осіб, то за чинним законодавством вони є суб'єктами права колективної власності. В юридичній літературі, однак, було піддано надзвичайно гострій критиці поняття “колективна власність”. Багато українських вчених прямо висловилося проти подальшого збереження в законодавстві про власність конструкції колективної власності (0-А.Пушкін, Я.М.Шевченко, А.М.Бандурка та ін.), які аргументовано довели недоцільність подальшого існування колективної форми власності. Так чи інакше, але дискусії щодо форм власності сприяли відповідному формуванню громадсько-політич-
236
них поглядів на власність і мали певний вплив на хід законотворчих процесів в Україні. Зокрема, в проект нової Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 р. була запропонована інша концепція форм власності. Відповідно до ст.65 проекту Конституції власність в Україні є приватною і суспільною (приватна — власність громадян і їх об'єднань, суспільна — державна і комунальна). Не передбачено право колективної власності і в проекті нового Цивільного кодексу України, в ст.144 якого записано, що “приватною власністю визнається власність громадян, власність корпорацій, об'єднань громадян, професійних спілок, релігійних та інших громадських організацій, які є юридичними особами”. Отже, простежується досить чітка тенденція до розширення кола суб'єктів права приватної власності.1
Важливе значення має встановлення в законодавстві про власність принципу рівності всіх суб'єктів права приватної власності. Це, однак, не виключає встановлення можливих обмежень в придбанні іноземними громадянами або особами без громадянства окремих видів майна або його використання (наприклад, стосовно земельних ділянок).
Наступною ознакою, яка характеризує сутність права власності у будь-якому суспільстві, є ступінь свободи власника у здійсненні правомочностей щодо належного йому майна. В соціалістичному суспільстві, як вже нами відзначалося, власник здійснює правомочності володіння, користування і розпорядження майном у межах, установлених законом. При цьому особиста власність підпорядковується соціалістичній власності з наданням відповідних переваг останній, встановленням численних обмежень для першої. Звичайно, подібне надання “свободи” власнику неприйнятне для суспільства з ринковою економікою і приватною власністю. Тому в Законі України “Про власність” було закладено принципово нові визначальні підходи, відповідно з якими власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, використовувати його для господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Такі права мають усі власники, в тому числі й громадяни, що додатково підтверджено
______________________________________
1В Законі “Про власність в РРСФР” від 24 грудня 7990 р. була визначена приватна власність громадян і приватна власність юридичних осіб (ст. 9-16).
237
в ст.19 Закону України “Про власність”, в якій прямо обумовлене право громадян використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої не забороненої законом діяльності. Нове законодавство про власність встановило юридичну рівність приватної власності громадян з іншими існуючими в Україні формами власності. Наведене свідчить, що воно надає власнику максимально можливий і економічно доцільний обсяг свободи щодо належного йому майна на відміну від соціалістичного устрою, в якому панував принцип обмежень і заборон.
В кожній державі економічні відносини власності взагалі і власності громадян зокрема набувають відповідного правового регулювання, яке здійснюється переважно нормами цивільного права. У такому разі слід говорити про право власності громадян. При цьому в цивільно-правовій науці прийнято розмежовувати право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні.
Так, в об'єктивному значенні право приватної власності громадян — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення і забезпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.
Право приватної власності громадян в суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.
Рідкісним явищем для законодавчої техніки є зміст п. 1 ст.2 Закону України “Про власність”, в якому сформульоване загальне (фактично науково-теоретичне) визначення права власності, відповідно до якого “право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном”. Подібного визначення поняття права власності не містили ні Цивільний кодекс УРСР 1922 р., ні Основи цивільного законодавства 1961 р. та Цивільний кодекс УРСР 1963 р., ні Основи цивільного законодавства 1991 р. Наведеному визначенню притаманні істотні недоліки. Насамперед, навряд чи коректно ототожнювати право власності з суспільними відносинами. Суспільні економічні відносини, дійсно, можуть бути врегульовані нормами права, але ця обставина аж ніяк не розкриває суть права
238
власності як юридичної категорії. Досліджувана норма про поняття права власності не містить важливих ознак, які б указували на приналежність певних правомочностей конкретному носієві (власнику) або іншим чином визначали фактор привласнення матеріальних благ індивідом. Тому не випадково в проекті нового ЦК України запропоноване інше поняття права власності, яке визначається як “право володіння, користування і розпорядження майном на свій розсуд і самим абсолютним чином” (ст.139). Звичайно, порівняно з попереднім останнє визначення є юридичне більш виваженим, хоча також не позбавлене вад, оскільки не містить ознаки привласнення майна особою. Взагалі ж, нагальної необхідності в законодавчому визначенні права власності не існує. Це проблема юридичної науки. На наш погляд, з урахуванням усього сказаного право власності можна визначити як “визнане законом право, яке закріплює абсолютну приналежність майна особі (власнику) та визначає її права і обов'язки щодо цього майна”.
§2. Об'єкти права приватної власності громадян
В ст.145 Проекту нового ЦК України передбачений орієнтовний перелік об'єктів права приватної власності громадян, який співпадає з переліком, сформульованим в Законі “Про власність” з тією, однак, різницею, що в Проекті перелік об'єктів стосується одночасно і юридичних осіб та окрім всього передбачені земельні ділянки. Це означає, що за законом у власності громадян і юридичних осіб можуть бути, як правило, одні і ті ж об'єкти. Тобто, громадяни вправі мати у приватній власності будь-яке майно споживчого або виробничого призначення, склад і кількість якого можуть бути обмежені лише законом.
Як випливає із змісту ст.9 Закону України “Про власність”, не можуть бути у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.
Кожна держава вправі визначити об'єкти, які з міркувань державної безпеки або інших підстав, не повинні знаходитися у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних правил. Тому по-
239
становою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. “Про право власності на окремі види майна”1 (з наступними змінами і доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затверджено “Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України” та “Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна”, викладених відповідно в додатках №1 і №2. До такого Переліку входять:
1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.
2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва.
3. Бойові отруйні речовини.
4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за. призначенням лікаря).
5. Протиградові установки.
6. Державні еталони одиниць фізичних величин.
7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності).
8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії”.
Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, то в Додатку №2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї;
пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів по ядерній та радіаційній безпеці тощо).
_______________________________________________
1Відомості Верховної Ради України.—1992—№35.—С.517.
240
Вилучення перерахованих видів майна з числа об'єктів права приватної власності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкоду державі, суспільству, окремим громадянам, суперечило б в багатьох випадках принципам міжнародного права. З таких міркувань наведений перелік в майбутньому може і поповнюватися.
Як вже відзначалося цивільним законодавством СРСР і УРСР встановлювалися кількісні та інші обмеження щодо права особистої власності на жилий будинок (а з часом і на квартиру). Зокрема, відповідно до ст.ст. 101-102 ЦК України 1963 р. в особистій власності громадянина міг бути лише один жилий будинок або частина його, розмір якого не повинен перевищувати 60 кв.м жилої площі (з 1985 р. — 80 кв.м). Оскільки ж Законом України “Про власність” ці обмеження прямо не скасовувалися, а лише зазначалося, що “склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян не обмежується крім випадків, передбачених законом” (ст.13), то виникли підстави для сумнівів в подальшій чинності норм ЦК, обмежуючих кількість і розміри жилих будинків (квартир) громадян. Подібна невизначеність поглибилася у зв'язку з прийняттям Закону України “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України” від 17 жовтня 1990 р., в ст.11 якого зазначалося, що розміри індивідуальних житлових і господарських споруд на селі не регламентуються. Норма ст.11 зберігла свою чинність і після прийняття Закону України “Про власність”, а також після подальших змін і доповнень, що вносилися в Закон від 17 жовтня 1990 р. Звідси можливий логічний висновок: в селах зберігаються обмеження щодо кількості жилих будинків, а в містах — щодо кількості і розмірів жилих будинків. Відповідно і Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 4 жовтня 1991 р. “Про практику застосування судами законодавства, що регулює право індивідуальної власності на жилий будинок”1 рекомендував судам при розгляді справ даної категорії враховувати ст.11 Закону від 17 жовтня 1990 р. (п.1). І лише після вилучення з ЦК Ук-
_____________________________________
1Право України.—1992—№2.—С.79. Водночас в нотаріальній практиці при посвідченні договорів купівлі-продажу вже після прийняття Закону СРСР “Про власність в СРСР” від покупців не вимагалось подання довідки про наявність у них житла на праві власності.
241
раїни ст.ст. 100-104 та інших відповідно до Закону від 16 грудням 1993 р. зникли остаточно правові підстави застосування норм, обмежуючих право власності на жилий будинок (квартиру). Звичайно, передчасно стверджувати, що сьогодні кожний громадянин може мати у власності кілька квартир (кілька будинків) або житло будь-якого розміру. По-перше, в Україні поки що існує великий дефіцит житла, а по-друге, у переважної більшості громадян відсутні необхідні кошти для придбання житла в таких обсягах. Окрім всього, можливе певне регулювання розмірів жилих і нежилих споруд, що обумовлюватиметься наявністю земельних ресурсів населених пунктів, встановленими правилами їх архітектурної забудови тощо.
Особливим об'єктом права є земля. Як відомо, в період існування СРСР діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра, води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки у користування. В Декларації про державний суверенітет України такі об'єкти були проголошені власністю її народу. Відповідно в Земельному кодексі України від 18 грудня 1990 р. (в первісній редакції) і в Законі України “Про власність” сформувався новий правовий інститут, який встановлював умови і порядок надання землі громадянам у довічне успадковуване володіння, який, однак, не набув необхідної правової завершеності у зв'язку з введенням Законом від 30 січня 1992 р. поряд з державною — колективної і приватної форми власності на землю.1 Тому в Земельний кодекс України 18 березня 1992 р. були внесені істотні зміни і доповнення, які формально засвідчили повноцінність інституту права приватної власності в Україні.
Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що обумовлено особливостями такого об'єкту права власності та його значенням в суспільстві. Насамперед ці особливості полягають в тому, що об'єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об'єктів права власності, щодо яких власник вправі здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земельна ділянка має використовуватися
___________________________________
1Відомості Верховної Ради України.—1992.—Ло 25.—С.354.
242
лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови тощо), власник не по винен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій.
Враховуючи загальнонародні інтереси, обмеженість розмірів земельних ресурсів кордонами території України законодавець передбачив певні розміри земельних ділянок, що можуть перебувати у приватній власності громадян. Наприклад, для ведення селянського (фермерського) господарства можуть передаватися у приватну власність земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель (ст.52 Земельного кодексу України). Відповідно до земельного та приватизаційного законодавства громадянам України надано право одержати безоплатно у власність такі розміри земельних ділянок: до 0,6 га — для ведення особистого підсобного господарства в межах населених пунктів; до 0,25 га в сільських населених пунктах, до 0,15 га в селищах міського типу (членам колективних сільгосппідприємств — до 0,25 га, а в містах — до 0,1 га) — для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; до 0,12 га — для ведення садівництва; до 0,1 га — для індивідуального дачного будівництва; до 0,01 га — для будівництва індивідуальних гаражів.
В окремих випадках громадяни можуть мати у власності земельні ділянки понад площу, що передається їм безплатно. Так, вони можуть придбати у місцевих Рад народних депутатів земельні ділянки у власність для ведення селянського (фермерського) господарства понад 50 га за відповідну плату (ст.18 Земельного кодексу). У даному разі законодавець не встановлює певних обмежувальних розмірів земельних ділянок. Не встановлені вони і щодо тих ділянок, які набуваються громадянами за угодами у інших власників.
В сучасних умовах широкого розповсюдження набув обіг цінних паперів, значення яких в умовах соціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України “Про цінні папери і фондову біржу” цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, що їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Зазначеним Законом цінними паперами, які можуть випускатися і обертатися, визнаються акції,
243
облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання республіки, ощадні сертифікати, векселі. Між тим в юридичній літературі називаються інші документи, які мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні квитки, страхові поліси, накладні, варанти, коносаменти.1 На наш погляд, однак, не всі з перерахованих документів є повноцінними цінними паперами (наприклад, накладні, страхові поліси, іменні ощадкнижки, не розіграні і програшні лотереї). Цінні папери як об'єкти цивільних прав мають відповідати встановленій законом формі, містити усі необхідні для них реквізити. За чинним законодавством випускати цінні папери (тобто бути емітентом) мають право лише юридичні особи. Однак громадянин може стати власником будь-яких видів цінних паперів, як правило, в необмеженій кількості. Можливе також певне регулювання відносин по придбанню окремих цінних паперів, наприклад, акцій з встановленням тих чи інших обмежень. Так, придбати акції акціонерного товариства закритого типу можуть лише засновники, такі акції не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.
Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних майнових комплексів підприємств різних організаційно-правових форм, які мають статус юридичної особи та здійснюють виробничу, комерційну чи іншу діяльність з метою одержання прибутку. В законі “Про підприємства в Україні”, інших законодавчих актах та в юридичній науці поняття “підприємство” вживається в розумінні суб'єкта права, а інколи — об'єкта права.2 Наприклад, п.5 ст.10 зазначеного Закону підприємству як суб'єкту права надаються відповідні повноваження по розпорядженню його майном, а в ст.14 визначаються повноваження власника по управлінню підприємством як об'єктом права. Більше того, в деяких випадках законодавець застосовує поняття “власник майна підприємства”, що може дати підстави для висновку про те, що, наприклад, громадянин, який заснував приватне підприємство, не є його власни-
_______________________________
1Детальніше про поняття і види цінних паперів див.: Шевченко Я.М., Венецька М.В., Кучеренко 1-М. Власник і право власності.— К., 1994— С.105-117.
2Див.: Шевченко Я.М., Венецька М.В., Кучеренко І.М. та ін. Вказ. праця-С.76-82.
244
ком як об'єкту права, а стає лише власником майна підприємства. Подібна позиція законодавця на практиці може призводити і до певних непорозумінь. Так, у випадку смерті власника приватного підприємства можна дійти висновку, що спадкоємці набувають лише прав на майно підприємства і не вправі визначати подальший статус підприємства як юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений правової логічності й економічної доцільності. Так чи інакше законодавець встановлює спеціальний правовий режим майна підприємства, який стосується порядку набуття, обліку, використання та відчуження такого майна. Правовий режим майна підприємства безперечно перебуває під впливом статутних положень, визначених власником-засновником.
Відповідно до ст.49 Закону “Про власність” володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним чи третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов'язаний мати письмовий доказ приналежності йому того чи іншого майна, за окремими винятками. Право власності на окремі об'єкти обов'язково має підтверджуватися спеціальним документом (наприклад, свідоцтвом про право власності на жилий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом на право приватної власності на землю, нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу).
Поділіться з Вашими друзьями: |