Правові основи державного кредиту §



Скачати 242.22 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації04.11.2016
Розмір242.22 Kb.
ТипГлава
  1   2
Глава 16 ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО КРЕДИТУ

§ 1. Поняття і функції державного кредиту

Всі доходи Державного бюджету, про які мова йшла вище, мобілізуються з допомогою основного — обов'язкового методу збору фінансових ресурсів. Однак цих коштів жодній державі в світі не вистачає. Особливо гострим стає дефіцит фінансових ресурсів в перехідні періоди, коли економіка країни розбалансовується. В такі періоди держава активно вдається також до методу мобілізації грошових і матеріальних коштів у юридич­них та фізичних осіб, заснованому на принципах добровільності, зворотності, відплатності і строковості. Цей вид фінансових правовідносин називається державним кредитом.

Державний кредит не слід ототожнювати з банківським кредитом. В останньому випадку позичковий фонд використо­вується для кредитування підприємств, установ і організацій з метою забезпечення безперебійного процесу розширеного відтворення і підвищення його ефективності. Банківський кре­-
285

дит можуть одержувати юридичні і фізичні особи. Основною відмінною рисою банківського кредитування господарюючих суб'єктів є продуктивне використання позичкового фонду. Вико­ристання кредитних ресурсів як капіталу створює умови для погашення кредиту і виплати позик за рахунок збільшення ви­робленої вартості доданого продукта. При наданні банківсько­го кредиту в якості забезпечення, як правило, виступають кон­кретні цінності — квартира, товари на складі, незавершене бу­дівництво і т.д.



При державному кредиті взяті в борг грошові кошти посту­пають в розпорядження держави, перетворюючись у її додаткові фінансові ресурси. Вони направляються, як правило, на покрит­тя бюджетного дефіциту. Джерелом погашення державних по­зик і виплати процентів по них виступають кошти бюджету. Державний кредит, пов'язаний з функціюванням політичної надбудови і рухом бюджетних коштів, відображає частину фінан­сових відносин суспільства. При позичках коштів державою забезпеченням кредиту виступає все майно, що є у її власності, майно відповідної територіальної одиниці чи будь-який її до­ход. Але це не справжня, а уявна застава. В дійсності майнове забезпечення кредитної угоди з боку позичальника коштів — держави не вказується.

Державний кредит є відносинами вторинного розподілу вар­тості валового суспільного продукту і частини національного до­ходу. В об'єкт відносин у галузі державного кредиту потрапляє тільки частина доходів і грошових фондів, що сформувались на стадії первинного розподілу. Найчастіше ними є тимчасово вільні грошові кошти населення, підприємств і організацій, не призначені для біжучого вжитку. Проте за певних умов насе­лення і трудові колективи можуть свідомо обмежувати частку коштів, призначених для споживання. В цих випадках джере­лом державного кредиту є і ті кошти, які об'єктивно мали б задовольняти поточне споживання або фінансування необхідних виробничих чи соціальних видатків підприємства, але під дією системи інтересів, що склалися в суспільстві, тимчасово вилу­чені для інших цілей. За умов тоталітарної системи управління подібне обмеження біжучого споживання може відбуватись, як це мало місце в СРСР. і в силу примусу з боку держави.

Об'єктивна можливість існування державного кредиту вип­ливає з особливостей формування і часу використання доходів,


286

що одержують юридичні та фізичні особи. У населення пос­тійно утворюються тимчасово вільні грошові кошти насампе­ред у зв'язку з нерівномірним одержанням доходів по найму (особливо у галузях із сезонним характером виробництва), вип­латою гонорарів, премій, відпускних, успадкуванням і т.д. На­селенню доводиться свідомо обмежувати власні потреби з не­обхідності нагромадити грошові кошти для купівлі товарів три­валого користування з високою ціною придбання, для літнього відпочинку чи санаторно-курортного лікування. Вимушені за­ощадження утворюються та нагромаджуються у населення та­кож і в зв'язку з розбалансованістю економіки та появою в силу цього товарного дефіциту.

Аналогічні тенденції мають місце і в русі грошових коштів підприємств, установ та організацій. Великі часові розриви між виробництвом товарів та їх реалізацією можуть мати місце у зв'язку з тривалістю виробничого циклу або сезонністю вироб­ництва. Тимчасово вільні фінансові ресурси у юридичних осіб можуть утворюватися і в силу нерівномірності здійснення круп­них капіталовкладень у виробництво та соціальну сферу. Тим­часово вільними можуть бути резервні фонди підприємств. Паралельно до зростання ефективності суспільного виробниц­тва будуть збільшуватися й можливості залучення коштів підприємств, установ і організацій в сферу державного кре­диту.

Водночас з цим формування державного кредиту передба­чає не лише наявність державної потреби в позичкових коштах й тимчасово вільних грошових коштів юридичних і фізичних осіб, об'єктивних економічних передумов їх постійного утво­рення, але й правового закріплення можливості використання названих коштів державою в якості кредитних ресурсів. Тобто для виникнення державне-кредитних відносин необхідна ще одна умоваїх правове забезпечення.

Суспільні відносини, що виникають в галузі державного кредиту, відзначаються складним характером і регулюються нормами не тільки фінансового, але й інших галузей права. Це пов'язано з тим, що державний кредит, як явище суспільного життя, перебуває на стику двох видів грошових відносин — фінансів і кредиту — та несе в собі родові ознаки як одних, так і інших.

287


Як ланка фінансової системи він обслуговує формування і використання централізованих грошових фондів держави, тоб­то державного бюджету та позабюджетних фондів усіх рівнів.

Як один з видів кредиту державний кредит має ряд особли­востей, що відрізняють його від класичних фінансових кате­горій, наприклад, від податків. Як уже відзначалось вище, дер­жавний кредит має добровільний характер, хоч інколи ця його риса порушується. Якщо податки рухаються тільки в одному напрямку — від платника в бюджет (зворотній рух можливий лише у випадку повернення переплачених чи помилково стяг­нених сум), то основою державного кредиту є зворотність і відплатність — через обумовлений заздалегідь період часу вне­сена кредитором сума повертається йому з процентами.



Тобто фінансові відносини в сфері державного кредиту, що регулюються фінансовим правом, складаються лише з приводу формування, функціювання і погашення державного боргу. Вини­кають ці відносини в процесі фінансової діяльності держави. Об'єктом даних правовідносин є позичена частина фінансових ре­сурсів держави.

Одним із суб'єктів державно-кредитних правовідносин, як і у всіх інших фінансових правовідношеннях, зажди виступає держава в особі органів законодавчої чи виконавчої влади, а другим учасником цих правовідносин може бути будь-який суб'єкт фінансових правовідносин. Держава в цьому випадку, найчастіше в особі уряду, виступає в якості одержувача позич­кових коштів і сторони, на яку покладається обов'язок повер­нути борг та сплатити проценти по ньому. З іншого боку вис­тупають власники позичкових коштів — юридичні та фізичні особи — кредитори.



Тим не менше всі правовідносини в галузі державного креди­ту відзначаються державно-владним характером.

Не дивлячись на те, що держава в цих відносинах виступає позичальником коштів і тому є боржником, вона в однобічно­му порядку встановлює, а інколи й змінює без згоди іншої сто­рони вже встановлені раніше умови державного кредиту: види, строк, платність, підстави зміни та припинення цих відносин. Вступивши добровільно у відносини з державного кредиту, взяв­ши на себе його умови, в подальшому юридичні і фізичні осо­би зобов'язані виконувати всі умови позики.

288

Як і у всіх видах фінансових правовідносин, суб'єкти відно­син в галузі державного кредиту нерівноправні, оскільки ос­новним методом регулювання цього виду відносин виступає метод державно-владних приписів. Грошові кошти, зібрані дер­жавою при державному кредиті, складають державний борг. Внутрішній державний борг є загальною сумою заборгованості держави по непогашених боргових зобов'язаннях та невиплачених по них процентах.



Функція управління державним внутрішнім боргом нале­жить державі. Межі строків дії правовідносин в сфері держав­ного кредиту також в однобічному порядку встановлюються боржником — державою.

Участь законодавчих та виконавчих органів державної вла­ди різного рівня, а також фінансових і кредитних органів у правовідносинах з державного кредиту і їх ролі в цьому закріп­лені законодавцем України. Статтею 85 Конституції України до виключних повноважень Верховної Ради України віднесені затвердження рішень про надання Україною позик і економіч­ної допомоги іноземним державам та міжнародним організаці­ям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не перед­бачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням.

Виключно законами України, тобто знову ж таки Верхов­ною Радою України, визначаються порядок утворення і пога­шення державного внутрішнього і зовнішнього боргу, порядок випуску і обігу державних цінних паперів, їх види і типи.

Кабінет Міністрів України як орган, уповноважений дер­жавою на безпосереднє керівництво господарським життям в країні, в ході всієї своєї безпосередньої діяльності і особливо виконання Державного бюджету на конкретний рік створює умови для зменшення потреби держави в кредитах, а в ході підготовки проекту Державного бюджету на наступний рік об­ґрунтовує необхідність держави в кредитних ресурсах, їх доц­ільну структуру. У випадку оформлення необхідності держави в кредитах — як правило, в Законі Україні про Державний бюд­жет України на відповідний рік — позичкові ресурси залуча­ються державою від імені уряду України.

Крім Кабінету Міністрів України, суб'єктами державно-кре­дитних відносин є відповідні органи влади Автономної Респуб­ліки Крим і місцевого самоврядування.

289


Згідно чинного законодавства України суб'єктами право­відносин у сфері державного кредиту є також Міністерство фінансів України і Національний банк України. Зокрема, Міністерство фінансів України в порядку, погодженому з На­ціональним банком України, здійснює управління державним внутрішнім боргом. На практиці в даний час цим займається структурний підрозділ Міністерства фінансів України — Дер­жавне казначейство України. За дорученням Кабінету Міністрів України Міністерство фінансів України від його імені розмі­шує боргові зобов'язання уряду України і надає гарантії від його імені. Національний банк України обслуговує державний внутрішній борг України з допомогою всієї банківської систе­ми країни шляхом здійснення операцій по розміщенню облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їх пога­шенню та виплаті доходу по них у вигляді процентів або в іншій формі. Згідно пункту 3 статті 8 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Національний банк України купує і про­дає цінні папери, які випускає держава.

Для фінансування видатків по розміщенню, рефінансуван­ню, виплаті прибутку і погашенню боргових зобов'язань уряд України у складі Державного бюджету України створює фонд обслуговування державного внутрішнього боргу України. В цей фонд, згідно статті 8 Закону України “Про державний внутрішній борг України”, зараховуються в розмірі п'ятдесят процентів кошти, одержані від приватизації майна державних підприємств, а також від інших надходжень.

В сфері державного кредиту виникають не тільки право­відносини безпосередньо з приводу державного боргу (відно­сини між державою-позичальником та її кредиторами — юри­дичними і фізичними особами), але й правовідносини, опосе­редковані безпосередньо функціюванням державного боргу. До них насамперед належать правовідносини між:

а) Кабінетом Міністрів України і Національним банком України з приводу одержання і повернення кредитів на підставі відповідних статей Закону про Державний бюджет України;

б) Міністерством фінансів України і Національним банком України з приводу вироблення умов про порядок управління державним внутрішнім боргом України у відповідності зі стат­тею 6 Закону України “Про державний внутрішній борг Украї­ни”;

290


в) Верховною Радою України, урядом України і Національ­ним банком України з приводу перерахувань коштів ресурсів Державного бюджету України на компенсацію витрат по розм­іщенню, рефінансуванню, виплаті доходів і погашенню борго­вих зобов'язань згідно статті 8 Закону України “Про держав­ний внутрішній борг України”, а також відповідних статей За­кону про Державний бюджет України на відповідний рік та інші правовідносини.

На загальнодержавному рівні державні позики, як правило, носять нецільовий характер. І навпаки, залучення позичкових коштів на нижчих рівнях найчастіше має яскраво виражену цільову спрямованість. Наприклад, органи місцевого самовря­дування останнім часом нерідко розмішують позики з метою мобілізації коштів для будівництва нової каналізаційної систе­ми чи розширення і модернізації старої каналізаційної систе­ми, для будівництва школи, лікарні, об’їзної дороги, парку відпочинку і т.д.

Таким чином, у формуванні додаткових фінансових ресурсів держави за рахунок мобілізації тимчасово вільних грошових коштів населення, підприємств, установ, організацій прояв­ляється одна сторона, або функція, відносин у сфері державно­го кредиту. Вона у фінансово-правовій літературі дістала назву фіскальної функції державного кредиту. З допомогою цієї функції здійснюється формування централізованих грошових фондів держави.

В країнах з розвинутою ринковою економікою державні позики є основним джерелом фінансування бюджетного дефі­циту. Досить сказати, що в сучасних умовах доходи, одержані завдяки державним позикам, стали другим після податків ме­тодом фінансування видатків бюджету. Останнє пояснюється значно швидшим зростанням бюджетних видатків в порівнянні із зростанням податкових надходжень. Наприклад, якщо в США на початку XX століття держава використовувала лише 8 про­центів кредитних ресурсів країни, в 1975 році — 21 процент, то у 1991 році уже майже 40 процентів. У ФРН цей показник на початку сімдесятих років цього століття становив 53 проценти, а нині перевищує 60 процентів.

Фінансування видатків капітального характеру за рахунок позичкових коштів в певних межах має позитивне значення і справедливе з точки зору громадської моралі. Та ж дорога, школа

291


чи лікарня забезпечують потреби не одного покоління. Чому ж тоді їх будівництво повинно бути оплачене протягом декількох років за рахунок податків з тих, хто, можливо, навіть не встиг­не скористатися їх послугами? Значно легше, розумніше і спра­ведливіше перекласти фінансування спорудження таких об'єктів на всі покоління, які будуть користуватися ними. Таке продов­ження джерел фінансування в часі і забезпечується шляхом розміщення позик на відповідний строк. В останньому випад­ку покоління, що будує, наприклад, школу, несе аналогічний фінансовий тягар, що й наступні покоління, за рахунок по­датків з яких погашається як основний борг, так і проценти по ньому.

Таким чином, позитивний вплив фіскальної функції дер­жавного кредиту полягає в тому, що з її допомогою податковий тягар рівномірніше розподіляється в часі. Податки, які стягу­ються в період фінансування видатків за рахунок державної позики, не збільшуються. А в протилежному випадку це неми­нуче довелося б зробити. Зате потім, коли кредити погашають­ся , податки стягуються не тільки для їх сплати, але й для пога­шення процентів по заборгованості.

Податки є основним, але не єдиним джерелом фінансуван­ня видатків, пов'язаних з обслуговуванням і погашенням дер­жавного боргу. Джерела фінансування цих видатків залежать від спрямування використання коштів. У випадку продуктив­ного вкладення мобілізованих капіталів споруджений об'єкт з початком його експлуатації починає приносити прибуток, за рахунок якого і погашається позика. Ніякого зростання подат­кового тягаря у цьому випадку не відбувається.

У випадку непродуктивного використання мобілізованих в результаті державних позик капіталів, наприклад фінансуванні за їх рахунок воєнних чи соціальних видатків, практично єди­ним цивілізованим джерелом їх погашення стають податки або нові позики. В подібних випадках незрівнянно менш цивілізо­ваний прийом — грошова або кредитна емісія. Розміщення но­вих державних позик для погашення заборгованості за раніше випущеними державними позиками називається рефінансуван­ням державного боргу.

Ступінь податкового тягаря, що переноситься на інші по­коління, залежить від строку, на який позичались кошти, і від величини проценту, під який вони позичались. Чим вище при-

292


бутковість державної позики для інвестора, тим більшу частину податків змушена буде держава направити на їх погашення. Чим більша величина боргу, тим значніша доля коштів, що йде на його обслуговування.

Другою функцією державного кредиту є регулююча функція. Вступаючи в кредитні відносини, держава впливає на стан кре­дитного обігу, рівень ставок на ринку грошей і капіталів, на виробництво і зайнятість. Свідомо використовуючи державний кредит як інструмент регулювання економіки, держава може проводити необхідну їй фінансову політику.



Таким чином, з юридичної точки зору державний кредит є суспільними відносинами, врегульованими правовими нормами, з приводу акумуляції державою тимчасово вільних громових коштів юридичних і фізичних осіб на принципах добровільності, строковості та відплатності з метою покриття бюджетного дефіци­ту, регулювання грошового обігу та інвестування.

§ 2. Форми державного внутрішнього кредиту

Нормативні акти України, насамперед Закони України “Про цінні папери і фондову біржу”, “Про державний внутрішній борг України”, “Про банки і банківську діяльність”, “Про На­ціональний банк України”, “Про бюджетну систему України”, Указ Президента України “Про першочергові заходи по ком­пенсації громадянам України втрат від обезцінення цінних па­перів і грошових нагромаджень” від 15 червня 1994 року, По­станова Кабінету Міністрів України “Про випуск облігацій внут­рішньої державної позики 1995 року” від 23 серпня 1994 року, а також ряд інших дають підстави виділити як самостійні на­ступні форми державного кредиту в Україні: а) державні пози­ки, б) звернення частини заощаджень населення в державні позики; в) використання коштів загальнодержавного позичко­вого фонду; г) казначейські позики; д) гарантовані позики.



Державна позика як форма державного кредиту характери­зується тим, що тимчасово вільні грошові кошти населення, підприємств, установ і організацій залучаються на фінансуван­ня суспільних потреб шляхом випуску і реалізації облігацій, казначейських зобов'язань та інших видів державних цінних паперів. Серед останніх облігація — найпоширеніший вид цінних паперів. Вона символізує державне боргове зобов'язання та дає право її власнику після перебігу відповідного строку одержати
293

назад суму боргу і проценти по ньому. Продаючи облігацію, держава зобов'язується повернути суму боргу у визначений строк з процентами чи виплачувати проценти на протязі всього стро­ку користування позичковими коштами, а після завершення вказаного строку повернути і суму боргу.

Держава встановлює номінальну вартість (номінальну ціну) облігацій. Номінальна вартість позначається на облігації і ви­ражає грошову суму, надану власником облігації державі в тим­часове користування. Ця сума виплачується власнику облігації в момент погашення і на неї нараховуються проценти. Проте реальна прибутковість облігації може не співпадати з номіналь­ною, а бути вищою або нижчою від встановленого заздалегідь номінального процента. Це зумовлюється тим, що облігації продаються за курсовою ціною, яка майже завжди відхиляється вверх або вниз від номінальної вартості. Таке відхилення нази­вається курсовою різницею і залежить від ряду факторів. До них, зокрема, належать величина номінального процента по облігації, насиченість ринку державними цінними паперами, стан господарської кон'юнктури, міра довіри населення уряду іт.д.

Наступним видом державних цінних паперів, що діють в Україні, є казначейські зобов'язання. Основна їх відмінність від облігацій полягає в меті випуску, формі виплати прибутку і сво­боді обігу. Кошти, що поступають від продажі облігацій, спря­мовуються на поповнення бюджетного фонду, позабюджетних фондів або на інші спеціально визначені цілі. Кошти ж від ре­алізації казначейських зобов'язань держави спрямовуються тільки на поповнення прибутків бюджету. За облігаціями дер­жавних позик дохід може виплачуватись у вигляді процентів, виграшів або не виплачуватись зовсім (наприклад, за цільови­ми позиками). Умовами ж випуску казначейських зобов'язань передбачена виплата доходу тільки у вигляді процентів. Об­лігації можуть бути з необмеженим або обмеженим колом обігу серед юридичних і фізичних осіб, а казначейські зобов'язання підлягають реалізації лише серед населення. Реалізовані серед юридичних і фізичних осіб облігації, казначейські зобов'язан­ня і інші види державних цінних паперів складають разом фор­му державного кредиту — державну внутрішню позику.

Державні внутрішні позики класифікуються за рядом оз­нак. З юридичної точки зору завжди цікавий суб'єктний склад

294


учасників правовідносин в галузі державного кредиту. За цим критерієм позики поділяються на такі, що розміщуються цент­ральними та місцевими органами влади і управління. Найбільшо­го поширення набула практика випуску державних позик уря­дом держави. Заборгованість місцевих органів влади незначна.

З іншого боку, за ознакою власників цінних паперів — кре­диторів позики поділяються на такі, що реалізуються: а) тільки серед населення (наприклад, державна внутрішня виграшна по­зика 1982 р.); б) тільки серед юридичних осіб (державна внутріш­ня позика 1995 року) і в) універсальні, призначені для розміщення одночасно серед юридичних і фізичних осіб.

В залежності від форми виплати доходів позики поділяються на процентні, виграшні, процентно-виграшні, безпрограшні і безпроцентні (цільові). Власники боргових зобов'язань процен­тної позики одержують твердий дохід щорічно шляхом оплати купонів або одноразово при погашенні позики шляхом нараху­вання процентів до номіналу цінних паперів, без щорічних ви­плат. Прикладом процентних боргових зобов'язань є казна­чейські зобов'язання держави і облігації п'ятипроцентної по­зики 1990 року.

По виграшних облігаціях їх держателі одержують весь дохід у формі виграшів в момент погашення облігацій. Дохід в цьому випадку виплачується не по всіх облігаціях, а лише по тих, які потрапили в тираж виграшів. Прикладом виграшної позики є державна внутрішня позика 1982 р. Умовами випуску процент­но-виграшних передбачається виплата частини доходу за купо­нами, а іншої частини — у формі виграшів. Безпрограшні ви­пуски позик гарантують, що протягом строку чинності позики виграш випаде на кожну облігацію. В Україні після придбання нею незалежності процентно-виграшні і безпрограшні позики поки що не випускались.

Безпроцентні цільові позики не передбачають виплату до­ходів з облігацій, але гарантують одержання відповідного това­ру, попит на який поки що перевищує його пропозицію. При­кладом безпроцентної державної кредитної облігації є держав­на цільова позика 1990 р. Її облігації були випущені кожна вартістю, рівною тодішній ціні відповідного товару: легкового автомобіля, мотоцикла, мінітрактора, кольорового телевізора. відеомагнітофона, холодильника, мікрохвильової печі, швей­ної машинки, персонального побутового комп'ютера.
295

Органи місцевого самоврядування проводять цільові пози­ки на будівництво доріг, проведення робіт по охороні довкілля, фінансування інших заходів, в яких зацікавлене населення ад­міністративно-територіальної одиниці.

В залежності від методів визначення доходів боргові зобо­в'язання держави поділяються на позики з твердим доходом та з плаваючим доходом. В ряді випадків фіксована ставка по цінних паперах є причиною зростання видатків держави на виплату процентів, в інших випадках вона може відлякувати кредиторів, які очікують підвищення процента.

Для покриття бюджетного дефіциту позики доводиться роз­міщувати при відносно завищеному рівні процентної ставки. Встановивши аналогічний процент за своїми борговими зобо­в'язаннями на весь період позики, який може складати строк до ЗО років, держави тим самим, з одного боку, покладає на платників податку додаткові виплати, з іншого боку — до пев­ної міри звужує власні фінансові можливості. Щоб уникнути подібної ситуації, уряди використовують, як правило, два ва­ріанти розвитку подій.

Перший передбачає покриття потреби в грошових коштах за рахунок короткострокової чи середньострокової позики і випуску (коли процентна ставка впаде) довгострокової. Проте в цьому випадку позичальник несе додаткові витрати, пов'я­зані з випуском, розміщенням і погашенням довгострокової позики. Зате тут виключена можливість, що в очікуванні підви­щення процентної ставки інвестори не проявляють інтересу до довгострокового кредитування.

Другий варіант розв'язує всі названі проблеми, оскільки передбачає систематичний перегляд процента, що виплачуєть­ся за цінними паперами. Як база для цього, як правило, вико­ристовується ставка за міжбанківськими кредитами в країні. Проте такі позики мають іншу серйозну ваду — боржник (дер­жава) не в змозі спланувати до кінця власні видатки.



За строками погашення позики поділяються на короткост­рокові (строк погашення до року), середньострокові (строк по­гашення до 5 років) і довгострокові (строк погашення понад 5 років). В Україні законодавцем передбачена можливість функціювання всіх трьох видів цінних паперів держави.

В залежності від обов'язків позичальника твердо дотриму­ватись строків погашення позики, встановлених при його ви-


пуску, позичкові кошти ще можуть поділятися на зобов'язання з правом дострокового погашення і без права дострокового пога­шення. Питання про дострокове погашення боргових зобов'я­зань стає актуальним переважно тоді, коли на фінансовому ринку відбуваються істотні зміни. Наприклад, позичальник ви­пустив облігації із щорічним фіксованим доходом в 10 про­центів, а через рік ставка впала до 5 процентів. В цьому випад­ку позичальник зазнає істотних втрат, а інвестор одержує адек­ватний неочікуваний виграш. Якщо облігації були випущені з правом дострокового погашення, то втрати позичальника і виг­раш кредитора зводяться до мінімуму. Перший випускає і роз­міщує нову позику, погашаючи за рахунок цього стару.

Розрізняють два варіанти погашення заборгованості — одно­разово і частинами. Якщо позика погашається частинами, то в залежності, від розподілу суми боргу за строками погашення ви­діляється три варіанти:

позика погашається рівними частинами протягом певного строку. Наприклад, протягом чотирьох років. Тоді, якщо сума позики складала 100 млн гривень, щорічно буде виплачуватись по 25 млн гривень;



наростаючими частками. Наприклад, в перший рік пога­шається борг в 10 млн гривень, в другий рік — в 20 млн гривень, в третій рік — в ЗО млн гривень, в четвертий рік — в 40 млн гривень. Така система зручна державі у випадку нарощування нею доходів в часі. Наприклад, у зв'язку з піднесенням ділової активності очікується ріст податкових надходжень або об'єкт, на спорудження якого залучались позичкові кошти, нарощує потужність і починає приносити все більші прибутки;

знижуючими частками. Наприклад, в перший рік погашаєть­ся борг в 40 млн гривень, в другий рік — в ЗО млн гривень, в третій рік — в 20 млн гривень і в четвертий рік решта — 10 млн гривень. Така система привабливіша за ситуації, коли очікується неминуче падіння прибутків держави чи збільшення її ви­датків.

В залежності від обігу на ринку цінних паперів державні позики поділяються на ринкові і неринкові. Ринкові позики вільно продаються і купуються. Вони є основними при фінансуванні бюджетного дефіциту. Неринкові позики не можуть вільно змінювати своїх власників. Вони не підлягають обігу на ринку цінних паперів і, як правило, випускаються державою з метою


297

залучення певних інвесторів, специфічним інтересам яких і відповідають. Наприклад, в останні роки існування радянські держави урядом СРСР були здійснені декілька випусків неринкових облігацій на розвиток вітчизняного легкового автомобі­лебудування. На Заході неринкові державні облігації останніми роками випускались для мобілізації коштів недержавних пенс­ійних фондів, страхових компаній, дрібних інвесторів.

В залежності від забезпечення боргових зобов'язань дер­жавні позики поділяються на заставні і незаставні. Заставні облігації забезпечуються чимось конкретним, наприклад відпо­відними видами доходів чи майна. Такі облігації, як правило, випускаються місцевими органами влади. Незаставні облігації нічим визначеним не забезпечуються. В якості їх забезпечення виступає все майно держави чи відповідного органу місцевого самоврядування. Центральні органи управління, як правило, випускають незаставні облігації, їх надійність дуже висока і тому у кредиторів немає потреби в будь-яких додаткових гарантіях.

За методами розміщення державні позики поділяються на добровільні, примусові і такі, що розміщуються серед інвесторів за підпискою. Кожному методу розміщення позик відповідає власний спосіб реалізації. Облігації добровільних позик вільно продаються і купуються банківськими установами, якщо інше не обумовлено умовами їх випуску.

Примусові позики розміщуються серед кредиторів в силу постанов уряду, якими передбачена сувора відповідальність за ухилення від покупки облігацій.

Позики, що розміщуються серед населення за підпискою з відстрочкою платежу, формально є добровільними. Однак їх реалізація супроводжується такою масово-політичною кампа­нією тиску, яка робить їх обов'язковими де-факто. Це можливо в умовах тоталітарної держави. В даний час в Україні мають місце тільки добровільні державні позики.

Нарешті, державні позики можуть бути облігаційними і безоблігаційними. Облігаційні позики супроводжуються емісією цінних паперів держави. Безоблігаційні позики оформляються підписанням угод, договорів, шляхом записів в боргових кни­гах і видачею особливих свідоцтв. В даний час безоблігаційні позики використовуються на міжурядовому рівні.

У тісному зв'язку з державними позиками перебуває інша форма державного кредиту, функціювання якої опосередко-

298


вується Ощадбанком України — звернення частини заощаджень населення в державні позики. На відміну від першої форми дер­жавного кредиту, коли юридичні і фізичні особи безпосеред­ньо купують цінні папери за рахунок власних тимчасово вільних грошових коштів, Ощадбанк України надає кредит державі за рахунок позичкових коштів. Наявність посередника між дер­жавою і населенням в особі Ощадбанку України та надання останнім позики державі за рахунок позичкових коштів без відо­ма і тим більше без згоди їх реального власника дозволяє ви­ділити ці відносини в якості особливої форми державного кре­диту.

Звернення частини заощаджень населення в державні по­зики, призначені на потреби держави, здійснюється через по­купку банком особливих цінних паперів (облігацій, казначейсь­ких зобов'язань), а також оформлення безоблігаційних позик. В Україні в даний час це досягається шляхом покупки Ощад­банком України боргових зобов'язань нашої держави.

Запозичення коштів загальнодержавного позичкового фон­ду як форма державного кредиту характеризується тим, що дер­жавні кредитні установи безпосередньо (не опосередковуючи ці операції покупкою державних цінних паперів) передають частину кредитних ресурсів на покриття видатків уряду. Ця форма державного кредиту функціонує в тоталітарному сус­пільстві. Вона сприяє розвитку інфляційних процесів, що не­безпечно в умовах жорсткого контролю за емісією грошових знаків з боку демократично обраних парламентарів. Тому по­вна нормалізація відносин між державою і кредитною систе­мою лежить на шляху відмови від запозичення позичкових коштів для покриття бюджетного дефіциту і повернення На­ціональному банку України боргу, що утворився за попередні роки.

В новій, незалежній Україні левова частка державного бор­гу склалася саме за рахунок залучення урядом України коштів загальнодержавного позичкового фонду для фінансування бюд­жетних видатків. Це негативно позначилося на стані держав­них фінансів і грошового обігу, виробило в уряду шкідливу звич­ку не турбуватися про зміцнення і розвиток доходів державно­го бюджету. Наприклад, в 1993-1995 роках майже весь дефіцит Державного бюджету України покривався кредитами Національ­ного банку України. В минулому і нинішньому роках також

299

витрачено великий обсяг кредитів Національного банку Украї­ни для покриття дефіциту Державного бюджету України.



Зокрема, Законом України “Про структуру державного внут­рішнього боргу України за станом на 1 січня 1996 року і гра­ничний розмір державного внутрішнього боргу України на 1996 та 1997 роки” від 23 січня 1997 року визначено, що державний внутрішній борг України за станом на 1 січня 1996 року дорів­нює 8.002.222.910 гривням та має таку структуру:

а) заборгованість перед юридичними особами всього 253.290.877 гривень, в т.ч. заборгованість за внутрішніми пози­ками 253.290.877 гривень;

б) заборгованість перед банківськими установами всього 7.747.977.383 гриві, в тому числі заборгованість перед Націо­нальним банком України: за позиками, одержаними для фінан­сування дефіциту бюджету 1991-1995 років 7.738.817.790 гри­вень, за іншими позиками та зобов'язаннями — 9.159.593 гривні, з них щодо компенсаційних виплат населенню в установах Ощадного банку України та колишнього Укрдержстраху 2.132.997 гривень, щодо компенсаційних виплат населенню в установах Ощадного банку України колишнього Укрдержстра­ху — 2.132.997 гривень, щодо компенсаційних витрат за залиш­ками вкладів населення, що централізовані Ощадним банком СРСР — 480450 гривень, заборгованість сільськогосподарських підприємств за довгостроковими та короткостроковими пози­ками, віднесена на державний борг — 3248946 гривень, за су­мами, спрямованими на індексацію оборотних коштів держав­них підприємств і організацій — 3254200 гривень, заборгованість перед фізичними особами за цінними паперами та компенса­ціями за ними — 58843 гривні.

Заборгованість перед Національним банком України, яка передбачена в пункті 2 статті 1 цього закону в розмірі 7.747.977.383 гривні, списана.

Граничний розмір державного внутрішнього боргу України станом на 1 січня 1997 р. встановлено в сумі 6.057.628.277 гри­вень.

Казначейські позики як форма державного кредиту відобра­жають відносини надання фінансової допомоги підприємствам і організаціям органами державної виконавчої влади за рахунок бюд­жетних коштів на умовах строковості, платності і зворотності.

300


В Україні в даний час ця форма державного кредиту лише по­чинає використовуватися. Проте саме життя все наполеглевіше ставить питання про повне відродження фінансово-правового інституту казначейських позик. З іншого боку, із створенням системи органів Державного казначейства України відкрилися практичні можливості для успішного вирішення цього питання.

Об'єктивна необхідність значно ширшого застосування дер­жавою казначейських позик зумовлена докорінною реформою відносин власності в країні. Ця реформа супроводжується роз­державленням і приватизацією господарських структур. Дер­жава не може нести відповідальність за фінансові результати діяльності підприємств і організацій замість їх повноправних власників. Однак при необхідності державні органи можуть надавати фінансову допомогу тим господарюючим суб'єктами, в стабільній роботі яких вони зацікавлені насамперед, але зно­ву ж таки на умовах зворотності, строковості і платності.

Правовідносини по лінії казначейських позик не є анало­гом відносин банківського кредитування, оскільки на відміну від госпрозрахункових банківських структур органи державної законодавчої і виконавчої влади надають фінансову допомогу на інших умовах, з інших причин та з іншою метою. Казна­чейські позики видаються на пільгових умовах за строками і нормою процента. Вони можливі у випадку фінансових уск­ладнень підприємств або інших господарюючих суб'єктів, їх особливого становища на ринку або погіршення економічної ситуації в країні і не переслідують меркантильних та комерцій­них цілей, а є засобом підтримки життєво важливих для народ­ного господарства економічних структур.

В окремих випадках уряд гарантує безумовне погашення позики, випущеної нижчестоячими органами влади і управлін­ня чи окремими господарюючими суб'єктами, а також виплату процентів по них. В цих випадках мова іде про умовний дер­жавний кредит — гарантовані позики. За гарантованими пози­ками уряд реально несе відповідальність лише у випадках не­платоспроможності позичальника. В Україні уже склалися пра­вові та інші передумови для відродження гарантованих позик у зв'язку з наданням органам місцевого самоврядування, а та­кож окремим господарюючим суб'єктам права здійснювати операції по випуску позик.

301

§ 3. Правовідносини України з іноземними державами і міжнародними фінансово-кредитними організаціями в галузі державного кредиту

Міжнародний державний кредит — це сукупність відносин, в яких держава виступає на світовому фінансовому ринку в ролі позичальника чи кредитора. Ці відносини набувають форми дер­жавних зовнішніх позик. Як і внутрішні позики, вони надають­ся на принципах зворотності, строковості і відплатності. Сума одержаних зовнішніх позик з нарахованими процентами вклю­чається в державний борг країни.

Надання зовнішніх позик здійснюється за рахунок бюджет­них коштів або спеціальних урядових фондів. Позичальниками коштів можуть бути уряд держави або органи влади місцевого самоврядування. В свою чергу, кредиторами можуть виступати уряди, фінансово-кредитні установи та інші юридичні особи іноземних держав, приватні особи, а також міжнародні фінан­сово-кредитні організації.

Основною метою державних зовнішніх позик є сприяння зміцненню економічного потенціалу, подоланню фінансових труднощів уряду країни-одержувача, надання продовольчої до­помоги.

Державні зовнішні позики надаються в грошовій чи товарній формі. Як правило, вони бувають середньостроковими і довго­строковими. Грошові позики випускаються у валюті країни-кредитора, країни-позичальника або у валюті третьої країни. Погашення позик за згодою сторін здійснюється товарними поставками або валютою. Погашення позик і виплата процентів за ними може здійснюватись після завершення пільгового пе­ріоду, який, як правило, надає відстрочку погашення позики на 3-5 років після її використання.

Основними кредиторами України є розвинуті капіталістичні країни — Федеративна Республіка Німеччини, США, Франція, Японія і інші. Допомога з їх боку надається у формі міжурядо­вих позик і міжбанківських кредитів. Як правило, вони нада­ються для фінансування товарних поставок за міжурядовими угодами, компенсаційних угод і регулювання платіжного ба­лансу країни-позичальника.

Істотною в кредитуванні уряду України є допомога міжна­родних фінансово-кредитних організацій, насамперед Міжна-

302

родного валютного фонду і Світового банку. Ці міжнародні фінансово-кредитні організації фінансують програми економі­чної перебудови і розвитку різних держав світу. Допомога МВФ України спрямована насамперед на стабілізацію функціювання грошово-кредитної системи, а Світового банку — на фінансу­вання критичного імпорту та підтримку бюджету, а також фінан­сування різних інвестиційних проектів.



У відповідності з умовами надання Міжнародним валют­ним фондом системної трансформаційної позики строк борго­вого зобов'язання за нею складає 10 років, а строк відстрочки по основних виплатах (пільговий період, протягом якого необ­хідно сплачувати лише проценти) — 4,5 року; для резервного кредиту (stand-Ьу) строки складають відповідно 5 років і 3,25 року. Процентна ставка за кредитами МВФ складає 6-7 про­центів і періодично переглядається.

Загальні умови та особливості зобов'язань по одержанню коштів Реабілітаційної позики обумовлено Договором про на­дання позики між Україною і Міжнародним банком реконст­рукції і розвитку від 22 грудня 1994 року. Державним відом­ством — позичальником коштів у відповідності з передбаченим даним договором порядком надання і використання даної по­зики визначено Міністерство фінансів України.

У відповідності з умовами Світового банку і обов'язками уряду України кошти Реабілітаційної позики можуть бути ви­користані на загальних засадах лише за напрямками, передба­чені чинним порядком в Державному бюджеті України. Пряме кредитування будь-яких державних і недержавних структур за умовами цієї позики заборонено.

З Реабілітаційною позикою тісно пов'язана позика на пере­будову сільського господарства і позика на розвиток підпри­ємств, їх загальний обсяг визначено в розмірі біля 60 млн до­ларів США. Практичне надходження цих позик розпочалося у 1996 р. Вони також можуть бути спрямовані лише на продов­ження і поглиблення економічних реформ та поліпшення за­гальних економічних показників критичного імпорту.

Надає в Україну позики також Європейський банк рекон­струкції і розвитку, проте з урядом України ці кредити безпо­середньо не пов'язані. Головною особливістю діяльності цього банку є те, що він співробітничає з комерційними і приватни­ми структурами.
303

Міжнародні фінансово-кредитні організації зацікавлені й надалі надавати фінансову допомогу українській державі. Свідченням цього є проведення ними нових раундів перего­ворів з урядом України про надання нових позик.

Сукупний зовнішній борг молодої української держави ще відносно невеликий. Проте потреба уряду України ^зовнішніх позиках продовжує залишатися великою.


Каталог: Електронна%20бібліотека -> База%20ел%20підруч%20посіб%20та%20навч-метод%20літератури -> Навч-методич%20забезпеч%20соціально-гуманітарних%20дисциплін -> АА%20Підручники%20посібники -> Основи%20%20правознавства -> Финансовое%20право%20ЛКВоронова
Финансовое%20право%20ЛКВоронова -> Податкове право §
Финансовое%20право%20ЛКВоронова -> Загальна частина Глава 1 фінансова діяльність держави
Финансовое%20право%20ЛКВоронова -> Бюджетні повноваження україни та місцевих органів самоврядування §
Финансовое%20право%20ЛКВоронова -> Правовий статус банків в україні
Финансовое%20право%20ЛКВоронова -> Правові засади валютного регулювання § Правовий режим валютних операцій


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка